СРСР, який не настільки активно підтримував шаха, отримав кліше “Меншого сатани”. Не меншу роль відіграла історична неприязнь до Росії, яка в 1907 р. разом з Британією поділила країну, а в 1915-1918 рр. окупувала не лише столицю Тегеран, але й священне шиїтське місто Кум248.
Основним напрямком зовнішньої політики стало усунення будь-якої політичної, економічної чи культурної залежності від західного капіталізму і східного соціалізму, зберігаючи вірність тільки ісламу. Найдраматичнішим символом революційного утвердження незалежності від Заходу і Сходу стала криза із заручниками. Захоплення американського посольства в Тегерані неурядовими угрупуваннями набуло міжнародного резонансу через post factum підтримку цієї акції Хомейні та Революційною радою. Криза тривала 444 дні і призвела до значного охолодження стосунків між Вашингтоном та Тегераном. Після 1980 р. у міжнародних питаннях Іран займав цілком протилежну до Сполучених Штатів позицію. Незважаючи на проведення секретних переговорів між Вашингтоном і Тегераном, відносини між країнами нормалізувалися лише наприкінці 1987 р.
Іранська влада з підозрою ставилась до західноєвропейських союзників США. Зокрема, Франція виокремлювалася як “Міні-сатана”, який підтримував США у пригнобленні мусульман. Незважаючи на те, що спочатку іранська політична еліта прихильно відносилася до Франції, яка надала притулок Хомейні у 1978 р. після його вигнання з Іраку, відносини між двома країнами з 1980 р. постійно погіршувалися.
У розвитку іранської конфронтації ключовими стали два питання - французька підтримка Іраку, особливо військова, та французький притулок для опозиційних груп з 1981 р. Французькі та іранські погляди розійшлися також стосовно ситуації в Лівані. Навесні 1986 р. французький уряд ініціював зменшення напруги в стосунках з Іраном. Франція змусила угрупування “Моджахедін” закрити відділення в Парижі і надала Ірану позику 1 млрд.$ за рахунок французького консорціуму з атомної енергії. Проте Франція ігнорувала вимоги Ірану припинити постачання озброєнь в Ірак. Стосунки Парижа і Тегерана коливалися між політкоректністю і напругою.
У липні 1987 р. виник дипломатичний конфлікт, коли іранське посольство в Парижі надало притулок іранцю, звинуваченому в здійсненні низки терористичних атак у французькій столиці. Хоча Франція і розірвала дипломатичні стосунки з Іраном через цей інцидент, обидві країни прагнули зближення. Вже в грудні 1987 р. Франція погодилася на депортацію великої кількості членів “Моджахедіну” і надала Ірану другу частину позики. У свою чергу Іран виступив посередником у справі звільнення французьких заручників у Лівані. Дипломатичні відносини були відновлені наприкінці 1987 р.
Постреволюційні відносини Ірану з СРСРта його союзниками були менш драматичними. Іран гостро відреагував на введення радянських військ в Афганістан наприкінці 1979 р. і виступив з критикою Москви на конференції міністрів закордонних справ ісламських країн. Підтримка Радянським Союзом режиму в Кабулі продовжувала створювати напругу в стосунках в 1987 р. Радянські поставки озброєнь Іраку були також проблемою у відносинах між Тегераном і Москвою. Іран звинувачував Радянський Союз у підтримці іранських опозиційних груп, особливо “Тудеху”. Проте Іран прагнув не переносити політичні розбіжності в економічну площину, торгівельні відносини активно розвивалися з 1979 р. Вони включали не тільки пряму торгівлю з СРСР, але й транзитну, яка скеровувалася в Європу.
Основним фактором, що визначає взаємовідносини Ірану з арабськими сусідами, є протилежність їх національних інтересів. Історичний поділ мешканців регіону на арабів та “аджам” (презирливе прізвисько персів) посилюється іранським поглядом на історію. Відповідно до нього, арабське завоювання Ірану в VІІ ст. привело до трагічної загибелі доісламської цивілізації Персії, негативне відношення до арабів на протязі віків підтримувалось персидською літературою. На думку арабських критиків, надмірний вплив Персії на мусульманство в часи багдадських халіфів Аббасидів призвів до спотворення (“шуубійя”) первісного ісламу249. Розвиток ідеї панарабізму протягом 1930-1970-х рр. призвів до оцінки Ірану як периферії арабського світу і навіть спроб перейменувати Персську затоку на Арабську.
З ХVІІІ ст. регіон Перської затоки належав до сфери впливу Великобританії, під контролем якої на початку ХХ ст. на основі місцевих племен сформувались п'ять малих держав Затоки. Великобританія підтримувала баланс сил між Іраном, Іраком та Аравією, що виключало домінування однієї з них (стратегія “потрійного стримування”). Саудівській Аравії не дозволили захопити оазу Буйрамі, Ірану – Бахрейн, Іраку – Кувейт.
Після відходу Великобританії з регіону в 1971 р. адміністрація Президента США Р. Ніксона зробила ставку на двох регіональних лідерів – Іран та Саудівську Аравію. Перший стримував радянський вплив північніше від Затоки, друга забезпечувала стабільність малих держав на півдні. В 1979 р. стабільність регіону була порушена введенням радянських військ в Афганістан, виникненням конфлікту між двома Єменами і революцією в Ірані250. Хоча шах і був непопулярним серед владної верхівки арабських країн Перської затоки, революція в Ірані стала для них шоком. Іран за правління шаха був гарантом стабільності в регіоні. Усі шість країн керувалися спадкоємними монархами, які закономірно побоювалися революційної риторики Тегерану. Вже протягом першого року після революції країнами Перської затоки прокотилася хвиля насильства. Найбільш несподіваною подією стало захоплення мусульманськими дисидентами Великої мечеті Харрам в Мецці. Відбувалися сутички між групами місцевих шиїтів і силами безпеки в Саудівській Аравії, Кувейті та Бахрейні.
