Після іранської революції суперечності Саудівської Аравії та Ірану загострилися. Згідно вчення Р. Хомейні, викладеного у праці “Веліят-е факіх”, іслам не визнавав монархів, тому Ісламська Республіка Іран порахувала королівську династію Фахда незаконною. На противагу саудівським ваххабітам, які вважають шиїтів відступниками, Хомейні звинуватив Ер-Ріяд в культивації “ісламу американського зразка” та закликав Саудівську Аравію віддати нафтове багатство іншим мусульманським країнам, які не мають нафти, щоб ті могли скористатись “даром Аллаха”. У той час, коли Іран постійно прагнув підняти ціни на нафту, Саудівська Аравія під тиском Заходу намагалась не допустити стрімкого росту. Не погоджувались саудівці з пропозицією Ірану визначати квоту видобутку відповідно до чисельності населення, а також закликами використовувати нафту як політичну зброю251.
Початок війни між Іраном та Іраком викликав значну стурбованість арабських держав Перської затоки. Всі арабські країни, за винятком Сирії та Лівії, стали на бік Іраку. У 1981 р. створено Раду із співробітництва держав Перської затоки. Хоча організація заявляла про свою нейтральну позицію у ірано-іракській війні, Іран розглядав її як частину іракської групи підтримки. У свою чергу, РСАДПЗ підозрювала Іран у підтримці антиурядових груп на території всієї Перської затоки. У грудні 1983 р. низка бомбових нападів відбулася в Кувейті, включно з інцидентами в американському і французькому посольствах. Вони були здійснені членами іракського шиїтського руху “Ад Давах”, який базувався в Тегерані. У травні 1985р. самогубця здійснив невдалу спробу вбивства правителя Кувейту. Загалом Іран уникав стосунків з РСАДПЗ як спільнотою, ігноруючи її існування. Стосунки з кожною з шести учасниць об’єднання різнилися. Наприклад, Іран і ОАЕ підтримували доброзичливі відносини, іранська торгівельна місія в ОАЕ базувалася в Дубаї - транзитному центрі, де товари, призначені для іранського ринку, вантажилися в невеликі судна для перевезення в іранські рибальські містечка. В Бахрейні, де правляча династія сунітська, а більшість населення – шиїти, підозри щодо намірів Ірану не завадили уряду покращити дипломатичні відносини з Тегераном. Жодних інцидентів не було між Іраном і Катаром, тому їх відносини характеризувалися політкоректністю.
Відносини Ірану з Кувейтом, Оманом та Саудівською Аравією були складнішими і характеризувалися періодами охолодження і “відлиги”. Одразу після революції іранська пропагада характеризувала султана Оману як приклад “неісламського тирана”, якого слід позбавити влади. Революційний уряд вважав, що султанат підтримувався іранським шахом, який надсилав в країну військовий контингент, крім того, султан був близьким союзником Сполучених Штатів. Іранський уряд звинувачував Оман в підтримці Кемп-Девідських угод, забезпеченні інфраструктурою американських ВПС, які зробили невдалу спробу звільнення заручників у квітні 1980 р. Невдоволення Ірану також викликало підписання Оманом договору про використання американськими військовими повітряної бази на островах Масірах та обговорення можливості будівництва злітної смуги на півострові Мусандам. Оман прагнув не допустити ескалації напруги у стосунках з Іраном, утримуючись від будь-яких коментарів у відповідь на звинувачення. Відносини між двома державами поступово нормалізувалися у 1987 р.
Під час ірано-іракської війни відносини Ірану з Саудівською Аравією та Кувейтом були доволі напруженими через те, що обидві країни надавали активну фінансову допомогу Іраку. Крім того, Іран звинувачував їх у наданні логістичної допомоги Іраку під час бомбування ним іранських нафтових установок. У свою чергу, Саудівська Аравія та Кувейт стверджували, що Іран заохочував підривні рухи серед шиїтських меншин. Щорічно під час хаджу Саудівська Аравія стикалася з політичними демонстраціями іранців. Незважаючи на це, і Саудівська Аравія, і Кувейт прагнули нормалізації відносин з Іраном. Саудівська Аравія досягнула в цьому більших успіхів, започаткувавши співпрацю в галузі координації міжнародної енергетичної політики. Політичні тертя між Іраном та Кувейтом досягли піку після того, як США погодилися на зміну прапора кувейтських нафтових танкерів, які постійно зазнавали іранських нападів. Іран назвав Кувейт та його сусідів, особливо Саудівську Аравію, “цуценятами Великого сатани”. Під час хаджу в Мекку влітку 1987 р. Іран заохотив 150 тис. пілігримів-іранців провести демонстрації проти США і корумпованих правителів Затоки. Понад 400 пілігримів, в т. ч. 300 іранців, були вбиті саудівськими силами безпеки під час демонстрацій, а дипломатичні відносини між обома країнами були розірвані.
Однак після війни у Затоці на знак вдячності Ірану за нейтралітет і за наполяганням своїх ісламських союзників Саудівська Аравія у 1991 р. ініціювала відновлення дипломатичних стосунків.
Восьмиденний тур по ряду арабських країн в 1999 р., в ході якого Хатамі відвідав Саудівську Аравію та Катар, посприяв розрядці напруженості в зоні Персидської затоки.
Відносини з Туреччиною та Пакистаном після революції загалом були дружніми. Ще перед революцією Іран приєднався до оборонного союзу – Організації Центрального Договору та до економічної спілки – Регіональної Співпрації для Розвитку. Обидві країни були важливими торгівельними партнерами Ірану. Туреччина стала основним транзитним маршрутом для ірано-європейського товарообміну. Зростання обсягів торгівлі з Туреччиною та Пакистаном пояснювалися їх сусідством та підтримкою ідеології “ні Схід, ні Захід”, яка декларує зменшення імпорту з розвинених країн світу за рахунок збільшення частки ісламських країн та країн “третього світу”. Під час війни з Іраком (1980-88) Іран змирився з зростаючою роллю головного спонсора “джихаду проти радянської окупації” – Пакистану, але намагався протистояти його впливу.
