Матеріали до ле кцій з навчальної дисципліни «Історія України» для студентів перших курсів денної форми навчання

Вид материала

Содержание

Крім соціального гноблення почалися утиски православ'я.
Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 p., коли в Польщі розгорілась боротьба навколо обрання нового польського кор
Налякані могутнім повстанням, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об'єднали свої зусилля по придушенню народного
У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці гальмув

Подобный материал:

1 2 3 4

У 30-60-х роках XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків. Землі Правобережжя вщент зруйнували і обезлюднили війни.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки зуміли відновити колишню владу, українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких нараховувалось близько 40.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей строком на 15-20 років. Завдяки цьому Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. Поступово зростали вимоги панів до селян. Почалось відродження кріпацтва.

Крім соціального гноблення почалися утиски православ'я.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого, хоча стихійного народного опору. Відсутність козацтва, як це було в роки Хмельницького, позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками. Гайдамаки не мали чіткої мети, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши у них власність.

Гайдамаки, які спочатку викликали у магнатів та шляхти лише легке роздратування, поступово перетворилися на постійну головну загрозу для них.

Зростання кількості невдоволених в результаті посилення кріпацтва, малочисельність польської армії на Правобережжі, сусідство з Запорозькою Січчю, яка стала постачальником ватажків для ватаг перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на Правобережжі.

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 p., коли в Польщі розгорілась боротьба навколо обрання нового польського короля.

Новий спалах гайдамацького руху вибухнув навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевищив попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування. Росія, яка весь час спостерігала за розвитком подій, порахувала, що події починають набирати негативний для неї напрям, вводить свої війська і приборкує повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. У 1768 р. він вибухнув великим повстанням, яке увійшло в історію під назвою "Коліївщина".

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив Максим Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 p., військо повстанців визволило від шляхти десятки сіл і містечок Київщини і підійшло до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтою козаки, що захищали фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це істотно зміцнило повстанські загони. 10 червня вони спільним ударом оволоділи містом, яке було форпостом польського панування на Правобережжі. Повстання перекинулося на інші райони краю, де діяли загони гайдамацьких ватажків Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та ін. Вони знищували королівські органи влади та встановлювали народне самоврядування. Поміщицька земля розподілялась між селянами, ліквідовувалися важкі повинності.

Налякані могутнім повстанням, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об'єднали свої зусилля по придушенню народного руху.

. За час свого гетьманування Кирило Розумовський (1750—1764 pp.) домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Україною та Росією, провів судову реформу, почав скликати з'їзди старшини, де обговорювались важливі питання життя Гетьманщини. Спробував також реформувати українські військові частини через уніфікацію зброї та обмундирування і через створення системи шкіл з військовою наукою для козацьких дітей.

З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення російсько-турецької війни, коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1781 р. було ліквідовано Малоросійську колегію. На українських землях було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об'єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. У 1783 р. козацькі полки перетворюються на полки карабінерів. Указом 1783 р. українське селянство було остаточно закріпачене. А в 1785 р. жалувана грамота дворянству, підписана Катериною II, поширювала всі дворянські права та привілеї на українську старшину.

Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї території Російської імперії. Залишки української автономії були ліквідовані. Козацтво як суспільну верству України було знищено.

Українська старшина, що була основною панівною верствою в Гетьманщині, не вчинила скільки-небудь помітного опору ліквідації старого суспільного устрою, оскільки її приватновласницькі інтереси не були порушені.

У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці гальмували розвиток господарства країни.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Пруссія та Австрія. Вони виношували плани роздробити Польщу, прагнули розширити свої володіння за рахунок її території. До Пруссії та Австрії приєдналася Росія.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) майже всю Східну Галичину захопила Австрійська імперія. Невдовзі був узаконений перехід до неї також Північної Буковини. Таким чином, західноукраїнські землі опинилися під владою австрійських та угорських поміщиків.

Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) поділи Польщі призвели до значних змін політичного устрою українських земель. До Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Звичайно поділи Польщі були реакційним явищем. За те, що польський народ на багато десятиліть втратив державну незалежність, відповідальність несуть Росія, Пруссія і Австрія. Однак возз’єднання Правобережжя з Росією було явищем прогресивним. Воно означало відновлення історичної справедливості. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя було поширено загальноросійські адміністративні органи та установи. У краї почали діяти намісництво, а згодом губернські управління, царські судові органи.

У другій половині XVIII ст. у результаті тривалих і виснажливих російсько-турецьких воєн Російська держава дістала вихід до Чорного моря. Північне Причорномор’я і Крим у 1783 р. увійшли до складу Росії. Було покладено край спустошливим турецьким і татарським набігам на українські землі. Завоювання південних степів, Північного Причорномор’я і Криму мало велике значення для політичного і господарського розвитку Російської імперії.

Інтереси російської експансіоністської держави і українського суспільства збігалися: у просуванні на південь, до Чорного моря були зацікавлені обидві сторони. Проте зміцнення Росії на берегах Чорного моря прискорило водночас процес ліквідації залишків української державності. І оскільки допомога українців у війнах з Туреччиною і Кримським ханством більше не потрібна була, то й непотрібною стала організована військова сила України - Запорозька Січ.

За період свого правління Катерина II зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централізаторській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

Імператриця змусила К. Розумовського зректися гетьманства. А 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф Петро Рум'янцев.

У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала знищити всі залишки української автономії; закріпачити селян; здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; усіляко збільшувати збір податків з населення.

Щодо козацької старшини П. Рум'янцеву рекомендувалося вживати випробуваний і надійний метод «батога й пряника» — жорстоко карати за всі вияви автономістських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади. Протягом правління П. Рум’янцева були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України.

Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх до подальшої централізації влади. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки почали реорганізовувати в регулярні військові частини. Протягом 1763-1764 pp., незважаючи на опір частини старшини, Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський козацькі полки були перетворені на регулярні гусарські. Місцеві козаки позбавлялися своїх прав і привілеїв та перетворювалися на «військових обивателів».

Наступним важливим виявом наступу російського царизму на українську державність стало проведення П. Рум'янцевим у 1765-1769 pp. так званого Генерального опису Малоросії, який став основою для запровадження підвищеного державного оподаткування й поширення на українські землі загальноімперського законодавства.

Перепис проводився в полках і сотнях, і, за винятком Київського полку, не був закінчений. Опис містив дані про чисельність і склад населення, опис населених пунктів (міст, містечок, слобід, сіл і хуторів), коронних, урядових, монастирських і церковних земель, поміщицьких і старшинських маєтків, козацьких володінь, а також відомості про хліборобство, скотарство, промисли населення, торгівлю, опис промислових підприємств (із зазначенням розміру прибутків від них). Тут також наводилися дані про повинності й податки.
Цією акцією Російська імперія перетворила Україну на об'єкт колоніального пограбування.

Питання

Українсько-московський договір 1564 р. декларував тимчасовий військово-політичний союз чи протекторат?
Чи готова була козацька старшина підтримати ідею незалежності України в період правління І. Мазепи?
Чому І. Мазепа, який також прагнув об’єднати Українські землі не надав підтримку повсталим на чолі з С. Палієм?
Як вплинуло Андрусівське перемир’я на протистояння козацької старшини?
Яким чином відкрита боротьба за автономію П. Полуботка вплинула на посиленя колоніальної політики російського царизму щодо України?
Що спонукало пожвавлення автономістичних прав козацької старшини в середині ХVІІІ ст.?
Чому закінчилися поразкою спроби К. Розумовського відновити автономію Гетьманщини?

Рекомендована література:

Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. - К.: Заповіт, 1995. - 173 с.
Василенко С. Д. Українська геополітика часів Козацько-Гетманської держави. – Трибуна. – 2002. – № 3/4. – С. 34 – 36.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К.: Вища школа, 1994. - 542 с.
Горобець В.М. , Чухліб Т.В. Незнайома Кліо. Таємниці, казуси, і курйози української історії. Козацька доба. – К. 2004.
Недяк В.В. Україна – козацька держава. – К. 2005.
Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. - К. 2003.
Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української Конституції. – К., 1993. – 192 с.
Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К. 2004.
Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663—1713) - К. 2004.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х томах. – Т. 1. – К., 1991.– С. 335 – 336.

Blog