Geum.ru

Матеріали до ле кцій з навчальної дисципліни «Історія України» для студентів перших курсів денної форми навчання

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4

Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків.


Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря розпо­чала громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко пока­рав його учасників. У вересні 1658 р. Було укладено Ґадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний ге­тьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права ка­толицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед укра­їнського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. Війну проти гетьмана почала Росія. З іншого боку до Конотопа підійшли армія І. Виговського та його союзники: польське військо на чолі зі С. Потоцьким і кримська орда під керівництвом хана. 9 липня 1659 р. відбулася кривава битва, у якій російське військо було вщент розбите, загинула добірна російська кіннота. Але ско­ристатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І.Богуна та І.Сірка. Підтримані росій­ськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом.

Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковські полковники І. Безпалий, Т. Цецюра та В. Золотаренко. Замість спроби знайти спільну мову з опозицією, І. Виговський розпочав кривавий терор в Україні. Татари змушені були відступати до Криму, щоб захистити його від запорожців. На Лівобережжі всюди розгорнувся протигетьманський рух, позиції Виговського послабшали навіть на Правобережжі. Скориставшись новим виступом проти гетьмана, московські війська під командуванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну

Щоб змінити зовнішньополітичний курс Гетьманщини козацька старшина вже вдруге обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Під тиском російських військ під командуванням О. Трубецького Юрій підписав невигідний для України договір – «Переяславські статті.» За ними обмежувались автономні права України, а саме: козацьке військо на чолі з гетьманом підпорядковувалось верховній владі царя; нового гетьмана можна було обирати лише з дозволу царя; гетьману заборонялося самовладно призначати полковників та генеральну старшину; заборонялося  зноситися з іншими державами; Київський митрополит ставав підлеглим московського патріарха; московські воєводи з гарнізонами розташовувалися у Києві, Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, Чернігові; кожен міг звертатися до царського уряду оминаючи гетьмана; російським поміщикам негайно повертали їх втікачів.

Зі статей видно наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити свої позиції в Україні.

Цей договір був значним обмеженням Березневих статей 1654 р., що викликало невдоволення  частини старшини. Генеральні старшини і полковники повели рішучу боротьбу за відновлення власних привілей та прерогатив гетьманської влади.

У 1660 році розпочалася нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі, в якій узяли участь і українські війська. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В. Шереметєва, до яких, за наказом Ю. Хмельницького, приєднався козацький корпус під проводом Т. Цецюри, завершилася нищівною поразкою під Чудновом.

У світлі таких подій 27 жовтня 1660 року гетьман Ю. Хмельницький оголосив про свій перехід на бік поляків та уклав з Польщею Слободищенський трактат.

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції.

Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660—1662 pp. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.

Але народні маси і основна частина козацької старшини не хотіли повернення України під владу шляхетської Польщі і продовжували проти неї боротьбу.

Польська шляхта з допомогою татар змогла оволодіти в 1660 р. лише Правобережжям. Кілька походів на Лівобережжя в 1661 — 1662 pp. закінчилися невдачею.

На території Лівобережної України в результаті внутрішньої боротьби серед козацької старшини був обраний гетьманом Іван Брюховецький (1663-1668 pp.).

На початку свого гетьманування І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. 21-22 жовтня 1665 р. між І. Брюховецьким і московським урядом був укладений новий договір, що увійшов в історію як Московські статті. Він значно обмежував політичні права України, посилював її військово-адміністративну та фінансову залежність від московського уряду.

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського населення, вони стали головною причиною антимосковського повстання в Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.

Продовжуючи політичну лінію І. Виговського, спираючись на Запоріжжя й підтримку Речі Посполитої, Павло Тетеря намагався об'єднати під своєю владою Правобережну та Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, він вимагав від польського уряду підтвердити привілеї козацької старшини; розв'язати церковне питання; дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою й Волощиною; розпочати мирні переговори з Московською державою тощо.

У 1665 р. влада на Правобережжі перейшла до П. Дорошенка. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, він провів низку важливих реформ: створив постійне 20-тис. військо з найманих частин; встановив на українському кордоні нову митну лінію й почав карбувати власну монету; утворив новий Торговицький полк; скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Стратегічною метою всієї внутрішньої й зовнішньої політики гетьмана було об'єднання під своєю владою Лівобережної та Правобережної України. У зв’язку з цим велася активна зовнішня політика з Кримом проти Польщі та Московського царства.

Становище Гетьманщини погіршило Андрусівське перемир’я 1667 р., укладене між Москвою і Польщею, без участі українських представників внаслідок якого Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя залишалося у складі Московії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; Київ з око­лицями на 2 роки передавався Московії: Запорізька Січ мала перебу­вати у спільному володінні обох держав; Московії поверталися Смо­ленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир'я фактично узаконювало поділ України між Москвою і Польщею та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз'єднання в її межах усіх земель, де проживали українці.

Андрусівське перемир’я викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією.

У 1667-1668 pp. на території Лівобережної України відбулися великі виступи проти московських залог у містах. І. Брюховецький, відчуваючи загальне обурення діяльністю московської адміністрації в Україні, вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі гетьман висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. За допомогою турецьких військ у травні 1668 р. гетьманські війська, вигнали російські частини з українських міст. Козаки виступили проти гетьмана І. Брюховецького й 8 червня 1668 р. його вбили.

Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України П. Дорошенка й позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 р. й піти на деякі поступки. 16 березня 1669 р. в м. Глухові між гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішним і московським урядом був підписаний договір, що отримав назву Глухівські статті. Він складався з 27 пунктів і декларував права України на основі Березневих статей 1654 р.. В цілому Глухівські статті, як і всі інші українсько-російські угоди, були спрямовані на обмеження державних прав України.

Д. Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України та відновлення її автономних прав. Така політика викликала незадоволення частини старшинської верхівки і московського уряду. Козацька старшина видала гетьмана російському уряду.

1672 р. лівобережна старшина на Конотопській раді обрала гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, якого підтримала Росія. Наступним кроком було підписання між гетьманським урядом і царською адміністрацією договору. Ця угода проголошувала основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. Конотопські статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики.

Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, Конотопські статті створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині.

Проголошений у 1674 р. російською владою гетьманом усієї України, І. Самойлович здійснив похід проти П.Дорошенка. Ситуація в Україні склалася така, що значна частина населення, незадоволена діями турецьких військ почала підтримувати І. Самойловича і переходити на Лівобережжя. Це послабило владу П. Дорошенка і змусило його зректися булави.

Територіальні втрати України за умовами Бахчисарайського мирного договору Росії з Туреччиною 1681 р. і трактату про “Вічний мир” між Росією та Польщею 1687 р. Договір був укладений терміном на 20 років і завершив війни 70-х рр. 17 ст. між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою за володіння землями Правобережної України. Кордон між Туреччиною і Московською державою встановлювався по р. Дніпру; Туреччина приєднувала північну Київщину, Брацлавщину і Поділля, а Московська держава - Лівобережну Україну і Київ з містечками Васильків, Стайки, Трипілля, Радомишль. Протягом 20-ти років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і незаселеною, на якій обидві сторони не мали права будувати і відновляти укріплення: козаки отримали право на рибну ловлю, добування солі та вільного плавання по Дніпру та його притоках до Чорного моря, а татари - на кочування і полювання в степу по обидві сторони Дніпра. Договір перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині, що призвело до поступового наростання національного та соціального гніту українського народу у Лівобережній Україні.

6 червня 1886 р. між Росією і Польщею був підписаний “Трактат про вічний мир”, який підтверджував права Росії на Лівобережну Україну, Київ і Запоріжжя. Північна Київщина, Волинь, Галичина залишилися під владою Польщі.

Після підписання між Росією та Польщею «Вічного миру» Україна була поділена на адміністративно-територіальні одиниці Гетьманщину та Слобідську Україна (Слобожанщину) (Лівобережну та Правобережну Україну). Лівобережна Гетьманщина включала лівобережні українські землі та Київ із 30-40-кілометровою приміською зоною, Слобожанщина простягалася на схід від Гетьманщини й включала території, які нині входять до складу Харківської, Сумської, Донецької, Луганської областей України, а також Воронезької та Курської областей Російської Федерації.

Після скинення І. Самойловича за підтримки російського уряду гетьманом України було обрано І. Мазепу.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією. видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував політику Самойловича спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

I. Мазепа прагнув замінити демократичний порядок самоустрою на українських землях монархією в особі гетьмана. Він поширив свою владу на значну територію України, прийняв під своє керування наперекір московському цареві правобережних козаків, вів таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і закликав його об'єднати зусилля для боротьби з Петром І.

Саме І. Мазепа першим виплекав ідею незалежної держави, підняв цю ідею на висоту загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було покладено в основу українсько-шведського союзу 1708 р. Основні ідеї договору містилися в документі під назвою "Вивід прав України". Договір Карла XII та І. Мазепи гарантував Україні збереження її державного ладу, єдність і недоторканність території.

Внаслідок жорстокого національного і соціального гніту на Правобережжі та в Галичині розгорнулася визвольна боротьба. Протягом 1702-1704 рр. відбувалося велике повстання, яке очолили С. Палій і С. Самусь. Приєдналися до С. Палія багато козаків Лівобережжя, а також Запоріжжя. Звернення до І. Мазепи про об’єднання лівого і правого берега Дніпра було залишене без відповіді. Царський уряд разом з І. Мазепою вимагали припинення боротьби й повстань. Польському уряду вдалося придушити повстання, а ватажків покарати.

Використання українських полків у війнах проти Швеції та Туреччини, обмеження царським урядом їхніх станових прав сильно обурювало козацьку старшину. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана, який і сам розумів згубність відносин України з Московією.

Значна частина козацької старшини підтримала плани І. Мазепи звільнення Гетьманщини з-під влади Московії.

Іван Мазепа скористався можливістю вторгнення шведів в Україну для свого ризикованого кроку. Разом із союзниками та 4 тисячами козаків він приєднався до армії Карла ХІІ в жовтні 1708 р. Невдовзі було підписано угоду між Україною та Швецією щодо надання Україні незалежності від „будь-якого іноземного володіння”. Широка українська громадськість, яка не була достатньо поінформована про наміри Гетьмана, не підтримала його плани щодо повстання проти Петра І.

В російській армії прокотилися масові репресії по відношенню до тих, кого звинувачували у зв’язках з Мазепою. Сотні козаків та офіцерів було покарано – деяких ув’язнено, деяких страчено. Івана Мазепу було проголошено зрадником, а його ім’я піддано анафемі.

Перейшовши на бік шведського короля І. Мазепа підписує дві угоди: першу – наприкінці 1708 р. (після приходу Карла ХІІ в Україну), другу – у березні 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запорожжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Згідно з ним Україна й українські землі, до неї долучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов’язувався оберігати їх від усіх ворогів (зокрема, у разі потреби, король мав негайно висилати туди військо, якщо цього вимагатиме гетьман або Генеральна рада); усі українські землі, відвойовані в Московського царства, мали бути повернуті Князівству Українському; І. Мазепа мав бути гетьманом довічно; після його смерті Генеральна рада мала обрати нового гетьмана; король шведський не мав права привласнювати собі титул та герб Князівства Українського.

До угоди приєднався і кошовий отаман Запорізької Січі К.Гордієнко.

Покарання осіб, фактично причетних до повстання І. Мазепи, а також тих, хто був зарахований до «мазепинців» за доносами, відбувались протягом 1708-1730-х років. Цар Петро І здійснював справжню інформаційну кампанію проти І. Мазепи і його сподвижників з метою їх дискредитації. Основним елементом для підриву авторитету гетьмана серед населення стало проголошення анафеми І. Мазепі.

Селяни та козацька старшина насторожено ставилися до дій свого гетьмана. Байдуже були сприйняті також універсали шведського короля. Натомість спроби реквізиції з козацьких і селянських господарств продовольства наштовхувались на рішучу протидію народу. Факти справжньої партизанської війни, яка розгорнулася тоді на Лівобережній та Слобідській Україні, відзначають найрізноманітніші джерела, сучасники та учасники цих подій. Ряд полковників та представників генеральної старшини, що з кінця жовтня перебували разом з Іваном Мазепою в шведському таборі перейшли на сторону Петра І.

Через поразку під Полтавою цим угодам не судилося бути реалізованими. Але саме їх наявність забезпечувала еміграційному українському урядові на чолі з П.Орликом підтримку шведського короля ще протягом кількох років.