Geum.ru

Матеріали до ле кцій з навчальної дисципліни «Історія України» для студентів перших курсів денної форми навчання

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4

Формальне обрання І. Скоропадського гетьманом, а фактично призначення царем, далеко не повною мірою визначили правовий статус керманича в Україні. Між ним і царем не була підписана жодна угода відповідного рівня. У виданому 1 листопада 1708 р. “Манифесте всей старшине и войску, съехавшимся в Глухове для избрания вольными голосами нового гетьмана”, монарх тільки пообіцяв надати всі вольності, права і привілеї згідно з договором 1654 р., укладеним Олексієм Михайловичем і Богданом Хмельницьким. Однак вже під час елекції старшини обговорювали з уповноваженими від Москви проблему відновлення української державності в такому вигляді, який вона мала в середині XVII ст.

Реальним заходом на досягнення законодавчого підтвердження царем гетьманського бачення статусу регіону, стала подача І. Скоропадським сюзеренові 17 липня 1709 р. відповідного змісту. Так званих, “Рішетилівських статей”. Проте Петро І на більшість пунктів у них не дав відповіді, отже не санкціонував.

Кожний наступний рік приносив якесь нове обмеження гетьманської влади, автономії України. Гетьманщину чиновники з Росії дедалі частіше визначали вже навіть не як “Малоросію”, а “Малоросійський край”.

Найсильнішого руйнівного удару гетьманській владі було завдано Петром І в травні 1722 р. заснуванням у Глухові так званої Малоросійської колегії — вищої касаційної й фінансової установи, до складу якої мали входити лише російські чиновники, призначені імператором або Сенатом. Заснування колегії, як зазначив В. Горобець, було не самоціллю царського уряду, а передумовою ліквідації політичної автономії Гетьманщини, її асиміляції та наступного поглинання українських земель імперією.


Після переходу І. Мазепи на бік шведського короля цар Петро І проти всіх, хто підтримував гетьмана, розпочав жорстокий терор. Було знищено Батурин — гетьманську резиденцію. Старі й малі, жінки й діти були перебиті всі до одного, частина старшини замордована лютими тортурами. Козацьку старшину розіп'яли на хрестах, установлених на плотах, і пустили вниз по р. Сейм.

У Лебедині, де розмістилася царська резиденція, був проведений спеціальний суд над прихильниками І. Мазепи. Таким чином були закатовані близько 900 представників старшини.

Факт переходу частини козаків на бік шведів був використаний для ліквідації Запорізької Січі. У квітні 1709 р. російське військо, очолюване О. Меншиковим, та козацькі частини Г. Ґалаґана підійшли до Запоріжжя. Доля Запорізької Січі була трагічною: царські війська забрали звідти всю артилерію та амуніцію, фортецю спалили, захоплених у полон козаків піддали страшним тортурам. Страх за своє життя та за життя рідних охопив кожного в Україні.

Після невдалої спроби взяти Стародуб шведська армія продовжувала просуватися на південь. Під Новгородом-Сіверським їй довелося вести затяжні бої з російськими частинами, українськими козаками й озброєним місцевим населенням. У цей час гетьман Мазепа встановив зв'язок з королем Карлом XII. Козаки й більшість старшин не знали справжніх намірів гетьмана, тому він зібрав усіх на раду й відкрив свій задум. Більшість присутніх була вражена тим, що гетьман зважився на такий крок. У повній тиші Мазепа обґрунтував необхідність переходу на бік шведів постійними утисками прав і привілеїв українського народу московськими правителями й закликав разом зі шведами скинути ненависне ярмо, зробити Україну вільною і незалежною країною. Козацька старшина не відповіла. Під прикриттям ночі старшини почали тікати по домівках.

Шведське військо по мірі просування українською територією слабшало, внаслідок чого козацька старшина, яка пішла за І. Мазепою, почала повертатися до московського царя, схиляючи голову перед його милістю. проханням ударити в тил російському війську.

Щоб виправити ситуацію, Карл XII здійснив спробу захопити Полтаву, яка виявилася невдалою. 27 червня 1709 р. відбувся генеральний бій під Полтавою, який вплинув не тільки на весь подальший хід Північної війни, а й на розподіл сил у Європі.

Спочатку битва йшла з перемінним успіхом, але досить швидко далася взнаки кількісна перевага російської армії, особливо в артилерії, та ліпший вишкіл військ. Під тиском російської піхоти шведи почали відступати.

Карлові XII й І. Мазепі разом з невеликим загоном козаків удалося переправитися через Дніпро й утекти в турецькі володіння.

З усіма українцями, які брали участь у битві на боці шведів і потрапили в московський полон, жорстоко розправлялися.

Після Полтавської поразки І Мазепи лишилися однодумці, І. Ломиковський, генеральний бунчужний Ф. Мирович, генеральний осавул Г. Герцик, прилуцький полковник Д. Горленко, генеральний писар Пилип Орлик, які створили ідеологію національного суверенітету України та розбудови української державності.

Причин поразки Карла і Мазепи було кілька — це і поранення короля, і ослабленість шведського війська (30 тисяч шведів і козаків проти майже 60 тисяч російських вояків), недооцінка високої міри підготовки противника, непідтримка Мазепи більшістю козацьких полковників, для яких була несподіванкою зміна гетьманом проросійської орієнтації і, нарешті, нерозуміння українським народом стратегії аристократичної гетьманської верхівки. Не останню роль відіграли і церковники. Адже вважалося, що московити — браття по духу, православні, а поляки і шведи — католики і протестанти, особливо закляті вороги православ’я.

Коли І. Мазепа та його прибічники потрапили до Бендер (Туреччина), російський цар намагався умовити шведського короля та турецького султана здати його. Але обидва монархи відмовилися, цінуючи право Мазепи на самостійне рішення.

І. Мазепа – людина виняткових адміністративних та дипломатичних здібностей, прагнув створити з України незалежну державу західноєвропейського типу з абсолютною владою гетьмана чи князя. Прагнув, щоб Україна стала самостійним суб’єктом у міжнародній політиці, могла розвивати свої культурні та державницькі традиції.

Після смерті І. Мазепи серед українських козаків в еміграції розгорілася боротьба за гетьманську булаву, що тривала півроку. 5 квітня 1710 р. козацька рада в Бендерах обрала гетьманом П. Орлика. Тоді ж обрали й генеральну старшину.

10 травня 1710 р. Карл XII підписав формальний диплом «Diploma assecuratorium pro Duce et Exercitu Zaporovienski», яким він затвердив П. Орлика на посаді гетьмана. Між українським гетьманом і шведським королем був укладений договір, за яким Україна ставала протекторатом Швеції. П. Орлик налагодив контакти з кримським ханом, який обіцяв допомогти в боротьбі з Росією. 8 листопада 1710 р. Туреччина, підтримуючи П. Орлика, оголосила війну Московській державі.

Під час обрання гетьмана між П. Орликом, старшиною та запорожцями була укладена угода — «Пакти й Конституція прав і вільностей Війська Запорізького» — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика.

У цій Конституції був узагальнений увесь попередній досвід існування Української козацької держави та намічені шляхи її подальшого розвитку. Основною ідеєю документа стала вимога обмежити владу гетьмана й прагнення старшини відігравати головну роль у суспільно-політичному житті України.

В основному тексті документа проголошено принципи побудови Української держави. У 16 статтях Конституції визначено державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами.
«Пакти й Конституція» П. Орлика визначали національно-державний суверенітет України.

Важливими питаннями, висвітленими в Конституції, стали взаємини між владою та народом. Якщо говорити сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламентська республіка. Гетьманська влада обмежувалася постійною участю Генеральної ради в державному управлінні.

У січні 1711 р. розпочався похід козацького війська на Правобережжя. До загонів П. Орлика приєднався польський загін та орда татар, очолювана Мехмедом-Гіреєм. В об'єднаному війську було близько 40 шведських інструкторів.

П. Орлик дуже добре підготувався до походу. Агітація мала великий успіх, до козацького війська приєдналася значна кількість кріпаків-утікачів, населення Правобережжя співчувало козацтву й було готове підтримувати його наміри. Один за одним українські міста без бою переходили на бік П. Орлика й визнавали його своїм гетьманом.

Проти полків П. Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Розпочалися масові народні виступи проти московської адміністрації на території Лівобережної України.

У травні 1711 р. розпочався наступ московських військ під командуванням Б. Шереметєва. За таких обставин поляки відступили, а татари почали грабувати українські міста і села. Поразкою закінчився дуже вдало розпочатий похід на Правобережжя.

Після підписання Прутського миру між Московським царством і Туреччиною сподівання П. Орлика на велику війну між Росією і Туреччиною стали марними. Тому разом з Карлом XII гетьман виїхав за кордон, щоб створити широку європейську коаліцію. Він і далі плекав ідею об'єднання Правобережної, Лівобережної, Слобідської України та Запорізької Січі в соборну Українську державу.

У Європі тривало гостре суперництво за політичний і військовий вплив на континенті. Антиросійські настрої панували в урядах Англії, Франції, Голландії, Данії, Швеції, Речі Посполитої та інших держав. П. Орлик, блискуче використовуючи європейські суперечності, порушив перед цими державами питання про незалежність України.

Він написав «Маніфест до європейських королів», з яким і звернувся до всіх європейських монархів.

Також розробив проект східного антимосковського союзу, учасниками якого мали стати Річ Посполита, Османська імперія, Кримське ханство, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво, астраханські й казанські татари.

Проте ситуація в політичних колах Європи складалася не на користь П. Орлика. Діяльність Пилипа Орлика в Європі завдала багато клопоту російському урядові. За наказом Петра І російські агенти намагалися впіймати й заарештувати непокірного гетьмана.

Конституція першим пунктом проголошувала православне християнство державною релігією України.

30-річна діяльність П. Орлика не мала практичних наслідків, але він багато зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Європі ідею незалежної України, потрібної для Європи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була важлива і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську імперію.

Щоб посилити свою владу на територію України, зокрема Слобожанщину, російський уряд переніс резиденцію гетьмана до Глухова. У столиці Гетьманщини постійно перебували два російські полки, що підпорядковувалися тільки міністру-резиденту. Для надійного забезпечення своєї влади московський уряд розмістив на території Гетьманщини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення.

Заборонивши гетьманові самостійно призначати генеральну й полкову старшину, Петро І почав це робити власноруч. Замість українців на чолі полків і сотень ставали росіяни й німці, які мало зважали на гетьмана, підкоряючись центральній владі. Новопризначені царські ставленики та фаворити (Меншиков, Толстой, Головін, Шереметєв та ін.) одержували за службу маєтності та землі Лівобережної України, які конфіскувалися в їхніх власників, зокрема в емігрантів, що повернулися, повіривши в обіцяну царем амністію. Замість амністії на прибічників І. Мазепи чекав наказ заслати їх до Сибіру. Нові, російські, землевласники завозили з Росії своїх кріпаків і насаджували в Україні кріпацтво.

17 жовтня 1707 р. вийшов царський указ про утворення губерній, який став початком адміністративної реформи, що завершилася 1719 р. Московська держава поділялася на 8 губерній, вони, у свою чергу, складалися з 50 провінцій. Провінції поділялися на повіти. На чолі губернії стояв губернатор, який розв'язував адміністративно-судові питання й одночасно був головнокомандувачем військ, розташованих на території своєї губернії. Головою провінції був воєвода, а фінансово-поліційні функції на рівні повіту виконував земський комісар.

У Козацько-гетьманській державі (1648-1764 рр.) був запроваджений полково-сотенний устрій. її територія поділялася на 20 полків (Брацлавський, Білоцерківський, Чернігівський, Київський, Чигиринський тощо). Після ліквідації Росією у XVIII ст. української державності та входження Лівобережної та більшої частини Правобережної України до складу Російської імперії було запроваджено поділ українських земель на губернії та повіти. На українських історичних землях існувало дев'ять губерній: три на Правобережжі — Київська, Волинська, Подільська; три на Лівобережжі — Полтавська, Харківська, Чернігівська; три на півдні України — Таврійська, Новоросійська (Катеринославська) і Херсонська. Частина українських територій відійшла до інших адміністративних одиниць.

2 травня 1711 р. був утворений Сенат. Протягом 1717-1721 pp. на зміну 44 приказам Петро І увів 9 колегій.

У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію, до якої входило шість московських старшин під головуванням президента-бригадира Степана Вельямінова. Колегія докорінним чином обмежувала суверенну владу гетьмана, по суті справи знищувала залишки Переяславсько-московського договору про союз України з Росією.

На Малоросійську колегію покладалися функції щодо нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановлення і стягнення податків до царської казни, провіанту для російської армії; розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні; контролю за діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, роздачі земельних володінь офіцерам і старшинам. Малоросійська колегія була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному Військовому Суді, полкових і ратушних судах Лівобережної України. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з Малоросійської колегії.

Протягом свого правління І. Скоропадський намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду та відстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні. Гетьман спробував протистояти цареві, але це виявилося марним.

11 липня 1722 р. Петро І своїм указом доручив правління Гетьманщиною наказному гетьманові Павлу Полуботкові, який був надзвичайно енергійною людиною та відзначався твердою вдачею. Він мав великий авторитет серед козаків і старшини, які по праву вважали його захисником прав українського народу.

Між гетьманом та його прибічниками, з одного боку, і Малоросійською колегією — з другого, виникли гострі суперечки. У Глухові утворилося ніби два уряди: один — Генеральна військова канцелярія на чолі з П. Полуботком, другий — Малоросійська колегія, очолювана С. Вельяміновим.

Маючи підтримку Петра І, С. Вельямінов дав наказ розміщувати російські гарнізони в містах і селах України.

Російські коменданти були призначені в Полтаву, Чернігів, Переяслав, Стародуб. Ці коменданти відверто втручалися у справи полковників, великими податками обкладали старшинські маєтки. Окрім цього, за хліб та інші речі впроваджені різноманітні збори, що мали надходити до царської скарбниці.

У цій складній ситуації П. Полуботок уступив у відкриту боротьбу з Малоросійською колегією. Він активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство повною мірою та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові та військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління на Лівобережжі. Рішучі протести козацької старшини проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні були підтримані всім українським суспільством.

Гетьман розпочав низку реформ, які мали сприяти розширенню автономії України. У військовому таборі над р. Коломак улітку 1723 р. були написані два звернення до російського імператора Петра І. За наказом імператора П. Полуботка разом з полковником Д. Апостолом, генеральним бунчужним Я. Лизогубом, генеральним осавулом В. Журавським, управителем Генеральної військової канцелярії Д. Володковським та ін. старшинами заарештували й кинули до Петропавлівської фортеці.

1727 р., Малоросійська колегія припинила своє існування, а 1 жовтня 1727 року в Глухові новим гетьманом України був обраний 70-річний миргородський полковник Данило Апостол.

Маючи значний авторитет серед козаків, Д. Апостол одразу після обрання розпочав активну роботу щодо відродження автономії України. Під час коронації молодого імператора Петра II гетьман подав йому петицію з проханням повернути права, закріплені в Березневих статтях Б. Хмельницького. На гетьманський запит цар дав відповідь у вигляді документа з 28 статей, відомого під назвою «Рішительні пункти». Цей документ став законодавчою основою діяльності адміністрації Гетьманщини аж до її ліквідації. За цим документом:

• гетьман позбавлявся права на дипломатичні відносини з іноземними державами без згоди Петербурга;

• гетьманська столиця залишалася в Глухові;

• українське військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрових козаків) і підпорядковувалося російським воєначальникам;

• генеральну старшину й полководців обирала з-поміж себе козацька верхівка, але затверджував їх імператор тощо.

«Рішительні пункти» ще більше обмежували права українців, але царський уряд мусив визнати, хоча й дуже обмежену, автономію України.

Незважаючи на контроль з боку Петербурга, Данилові Апостолу вдалося провести ряд управлінських і соціально-економічних реформ, які значно впорядкували життя Гетьманщини. Унаслідок цих реформ стала відроджуватися економіка України, зросла торгівля, активно розвивалися ремесла та промисли.

Д. Апостол подавав меморандуми, у яких вимагав від російського уряду змінити дискримінаційну торгівельну систему, запроваджену ще Петром І,

На початку 1728 р. Д. Апостол зібрав у Глухові представників купецтва й перед російськими урядовцями гостро поставив питання про скасування заборони на експорт традиційних українських товарів — зерна, воску, шкіри, прядива та ін.
Проте російський уряд ігнорував питання, порушені в гетьманських меморандумах. На Україну чекали дуже важкі події. 1731 р. почали будувати «Українську лінію» — укріплення між Дінцем і Дніпром. За три роки з України на це будівництво вислано 70 тис. осіб (козаків і посполитих). Крім того, 1732 р. для підтримки Августа III в його боротьбі зі Станіславом Лещинським за польський престол відряджено український корпус з 11 тис. козаків.

Нова російська імператриця Анна Іоанівна усунула козацьку старшину від влади й скасувала гетьманський уряд, навіть не дочекавшись смерті Д. Апостола.
Гетьман Д. Апостол тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

В 1734 році закінчилася недовга відлига, що настала в політичному житті Гетьманщини після петровського терору. Цариця Анна Іоанівна, серйозно побоюючись посилення державницьких тенденцій в Україні, доручила управління краєм новоствореному органові — Правлінню гетьманського уряду — видозміненій Малоросійській колегії. Головою Правління був призначений російський князь Олексій Шаховський, який ретельно виконував усі таємні інструкції царського уряду й відверто вважав, що «російський уряд надто панькається з українцями».

Не тільки Україна потерпала в ті роки від жорстокого режиму цариці Анни (1730-1740 pp.), діяльність «Таємної канцелярії», численні переслідування, арешти та страти на колесі (колесування) стали чорною сторінкою в історії російського народу.

Позитивні зрушення в ставленні до України почалися тільки після смерті імператриці Анни 1740 р., з приходом до влади дочки Петра І Єлизавети.

Березневі статті 1654 р. не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 р. про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років. Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений, тому що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 р., знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі.

У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину; розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару; був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо); було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань: смертна кара; калічницькі й болісні кари; церковні кари; тюремне ув’язнення; позбавлення честі; вигнання; усунення з посади; майнові покарання; догана.

Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно.
Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий.

Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними.

В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами...», досить чітко проводилася різниця між процесом у цивільних, і кримінальних справах. У цивільних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу.

Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

Період (1734-1775 рр.) в історії Запорізької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з другого – поступовим занепадом автономії і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, близько 100 тис. чол.

В адміністративно-територіальному відношенні весь район Війська Запорізького, був розділений на “паланки” (області); спочатку них було 5, а згодом — 8.

Центром “паланки” була слобода — місцеперебування всього адміністративно-військового апарата: полковник, писар, його помічник — “подписарий” і отаман “паланки”.

Цей апарат зосереджував у собі усю владу: адміністративну, судову, фінансову, військову.

Завдяки напливу переселенців з півночі, незабаром у слободах, крім козаків, з’являються і селяни-”посполиті”, що у “паланках” були організовані в “громади” і мали, за прикладом козаків, свого отамана. Усі посади — виборні, а вибори вироблялися щорічно (1 січня) на козацьких радах, причому право участі у виборах на “посполитих” не поширювалося. Вони вибирали тільки свого отамана. Перехід же з “посполитих” у козаки і назад, був вільним, як на Гетьманщині в перші десятиліття після возз’єднання.

Участь запорізького козацтва у війні з Туреччиною вимагала експлуатації значної кількості людських і природних ресурсів України. Перші шість років цього періоду були дуже важкі, тому що збіглися з тривалою війною з Туреччиною (1735 - 1740), під час якої Україна була найближчим тилом, а крім того в ці роки населення багато терпіло від страшної біронщини. Козаки і запорожці брали участь і у воєнних діях, у найбільш важлитвих битвах. Загалом близько 37 тис. козаків було задіяно в цій війні.

Крім великих втрат убитими і пораненими, головну вагу постачання воюючої армії продовольством, як найближчий тил, несла Україна, де в цей час до того ж усі було тероризовано біронщиною. Починаючи від Генеральної старшини і кінчаючи останнім козаком або селянином усіх могли бути в будь- яку хвилину арештовані і піддані катуванню за будь-яким доносом.

Протягом XVIII ст. в соціально-економічному розвитку України відбулись значні зміни. По-перше, відбулась уніфікація соціальної структури українського суспільства з російським. По-друге, відбулось злиття української верхівки з російською і перетворення українців у переважно селянське суспільство з патріархально-провінційними відносинами. По-третє, в економічному плані Україна остаточно перетворилась у внутрішню колонію Російської імперії.

Сільське господарство було основною формою життєдіяльності населення. Торгівля і промисловість залишались слаборозвинутими навіть у порівнянні з Росією. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало освоєння земель на півдні. Незважаючи на збільшення посівних площ і на відмінну якість грунтів, продуктивність праці істотно не змінилась. Врожайність була вкрай низькою. Це пояснюється пануванням кріпосницьких відносин, застарілим реманентом та методами господарювання. До того ж кріпацтво не стимулювало до пошуків нових форм господарювання. При загальній млявості розвитку українського села все ж були помітні певні зміни. Наприкінці XVIII ст. були впроваджені нові культури — кукурудза, картопля. Завоювання Росією Чорноморського узбережжя відкрило шлях хлібній торгівлі через чорноморські порти. Це сприяло втягуванню українського села в товарно-грошові відносини. Великі землевласники почали вкладати кошти у розвиток сільськогосподарського виробництва. Помітного розвитку отримала і торгівля, незважаючи на відсутність транспорту і нормальних шляхів сполучення. Торгівля розвивалась у вигляді ярмарок (близько 400), місцевих базарів (700). Найбільші ярмарки відбувались у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Харкові.

Незважаючи на всі перепони, продовжували розвиватись і мануфактури. В основному це були мануфактури по виробництву посуду (фарфорового, скляного), паперу, які належали в основному великим землевласникам і церкві. У той же час були створені казенні суконні мануфактури на Слобожанщині з працею припинених селян.

Найбільші зміни у XVIII ст. на українських землях відбулись у сфері соціальних відносин. Уже на початку століття в Гетьманщині міцно утвердилась нова знать (шляхта, як вона себе називала), що сформувалася з козацької старшини. У 1785 р. українська знать була прирівняна до російського дворянства. Основною ознакою багатства знаті була земля. Починаючи з кінця XVII ст., відбувається процес привласнення володінь, перетворення їх на приватну власність.

Другим важливим процесом у соціальній сфері став занепад козацтва як соціальної групи українського суспільства. Одночасне виконання воєнної служби (за власний кошт) і ведення власного господарства часто-густо призводило до зубожіння козацьких мас. Борги змушували козака продавати свої маєтності і перетворюватися в орендатора, а згодом у звичайного кріпака. Спроби царського уряду у 20—30-ті роки XVIII ст. призупинити процес занепаду козацтва не мав успіху. Фактично бідніші козаки перетворились на слуг своїх заможних товаришів. До кінця століття більшість козаків спустилась до рівня державних селян, а козаччина, зрештою, перестала існувати. Із занепадом козацтва відбувається і процес занепаду українського міщанства. Основними мешканцями українських міст стають євреї, росіяни та ін. Українське селянство, яке після Визвольної війни було вільним, попадає під вторинне закріпачення і в 1783 р. знову остаточно стає закріпаченим.

Таким чином, на кінець XVIII ст. у соціально-економічному розвитку Україна перетворилась у звичайну провінцію Російської імперії, а над українським народом нависла загроза асиміляції.