Geum.ru

Вступ

Вид материалаДокументы

Содержание


1.3. Осоновні принципи вживання артиклів в англійській мові
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

1.3. Осоновні принципи вживання артиклів в англійській мові


Незважаючи на те, що існує значна кількість літератури, у якій критикуються існуючі теорії, вважаємо за необхідне зупинитися на розгляданні наступних теорій, що вивчають вживання артикля:
  1. Теорія означеності / неозначеності.
  2. Теорія артиклю, який виражає категорію окремого та загального.
  3. Вживання артикля як виразника “даного” та “нового” (теми та реми).
  4. Теорія актуалізації.
  5. Теорія субстантивізації.
  6. Вживання артикля в світі категорії дейксису.

Однією з найбільш розповсюджених точок зору є розглядання артикля на основі логічної категорії означеності / неозначеності.

Згідно цієї теорії, означеність пов’язується із знайомістю, предмет є знайомим для того, хто слухає. Прихильниками цієї теорії є Дж. Керм, О. Єсперсен, І Крамський, А.М. Мухін, Л.І. Ілія, С.І. Канович, О.И. Москальська, Б.А. Серебрєніков, В.І. Тур та ін. [43, c. 133].

І Крамський вважає, проте, що категорія означеності уявляє собою більш широку проблему. Ця категорія виражається не лише артиклями, але й низкою інших засобів, сюди, наприклад, відносяться демонстративи, форми відмінку, які передають означеність та неозначеність. “Самий факт наявності артиклю в мові вже є проявом категорії означеності”.

Б.А. Серебрєнніков вважає, що означеність предмета може залежати від наступних факторів суб’єктивного та об’єктивного порядку:

1. Суб’єктивне бажання того, хто говорить, представити той чи інший предмет означеним чи неозначеним.

2. Суб’єктивне бажання того, хто говорить, вказати на предмет й тим самим звернути на нього увагу співбесідника.

3. Суб’єктивна здатність думкою уявити предмет означеним.

4. Означеність, яка залежить від специфіки самого предмета чи факту.

5. Наявність незалежних від того, хто говорить, об’єктивних умов навколишнього середовища, які створюють умови для означеності
предмета [24, c. 92].

Неозначеним іменник може бути в мові тоді, коли він є не одиничним представником класу предметів, що допускають можливість іншого вибору чи абстрактним, неконкретним найменуванням предмету.

Б. А. Серебрєніков виокремлює наступні типи означеності:

1. Означеність предмета може бути зумовлена тим, що ми, вживаючи в мовленні іменник, вказуємо на його тотожність із предметом, який згадувався у попередньому контексті мовлення, або прямий логічний зв’язок із змістом попереднього контексту. Такий тип означеності автор називає анафоричною означеністю.

2. Іменник може бути означеним внаслідок його приналежності до іншого іменника, наприклад, “дівчинка читає книгу”. Такий тип означеності має назву присвійної означеності.

3. Іменник визначається характером тієї ситуації, в якій відбувається акт мовленнєвого спілкування. Цей специфічний тип означеності Б. О Серебрєніков називає ситуативною означеністю.

4. Іменник визначаються тим, що на нього падає дейктичний наголос, який посилюється використанням в якості засобів непрямого дейксису різноманітних конструктивних елементів мови (речення та відмінникові конструкції, прикметники відносні, тощо). Означеність цього типу носить назву дейктичної означеності [.42, c. 211]

Як вважає О.М. Москальська, означеність та неозначеність іменника виражається наступною системою засобів.


Означеність Неозначеність

1. Означений артикль. 1. Неозначений артикль.

2.Значуща відсутність артиклю (нульовий артикль) [35, c. 66].


Проте слід відмітити, що автори, які дотримуються точок зору, що артикль виражає категорію означеності чи неозначеності, не завжди послідовно та впевнено доводять цю теорію та змушені часто приводити приклади так званих “винятків із загального правила”.

Л.І. Божко, кажучи про основне правило вживання неозначеного артиклю, який позначає невідомі особи чи предмети, відмічає, що нерідко причина вживання неозначеного артиклю приховується у синтаксичному оточенні и призводить додатково ще три випадки відхилення від типового вживання.

Багатьох дослідників не задовольняла концепція категорій означеності-неозначеності, і вони намагаються розглядати значення артикля в іншому світі. Ці дослідники висловлюють думку про те, що артикль виражає категорію часткового та загального. Ця точка зору, наприклад, висловлювалася в працях М.Б. Нікітіна, О.І Москальської, Л.І. Божко та ін.

М.В. Нікітін вважає ,що у частковій співвіднесеності іменник називає конкретний предмет, явище. У загальній співвіднесеності – увесь род (клас, розряд) предметів, явищ та виражає родові поняття. Означеність та неозначеність іменників має місце лише у випадках часткової співвіднесеності іменників та встановлюється тим, хто говорить, с точки зору того, хто сприймає.

Згадаймо ще одну теорію, яка пояснює вживання артиклю с точки зору актуального членування речення на “те, що дано” та “нове” [36, c. 277].

Так, наприклад, О.І. Москальська вважає, що артикль виражає комунікативну роль іменника у реченні і разом із порядком слів та інтонацією він вказує, чи входить іменник в склад вихідного моменту повідомлення (даного), чи у склад того, що повідомляється (нового) – вживаючи терміни празької школи, до теми чи до реми відноситься іменник. Іменник, який є новим, тим, що повідомляється у реченні, вживається з неозначеним (або нульовим) артиклем та знаходиться ближче до кінця речення, воно ж несе на собі основний наголос. Іменник, який входить у вихідний момент повідомлення, оформлюється означеним артиклем, він стоїть на початку речення та має другорядний наголос.

Порівнюючи матеріал російської та англійської мов, подібні спостереження робить і професор Б.О. Ільїш. Він пише: “Нерідко неозначений артикль є показником смислового предикату речення і саме цим відрізняється від означеного артикля. Порівняймо, наприклад, речення: “I opened the door and a man came in” та “I opened the door and the man came in.”

У російській мові, як відомо, спосіб вираження смислового предикату буде зовсім інший, а саме: тут провідна роль належатиме порядкові слів. Пор.“Я открыл дверь и вошел старик” та “Я открыл дверь и старик вошел”. Можемо зазначити, що і в українській мові це явище є таким самим.

Надалі Б.О. Ільїш відмовився від терміну “смисловий предикат” та став використовувати вже згадані “тему” та “рему”. Згідно цієї точки зору, неозначений артикль є засобом, який вказує на рему в реченні. Тоді як означений артикль, на протилежність неозначеному артиклю, вказує на тему.

Проте не всі дослідники погоджуються цілком пов’язувати вживання артиклю з актуальним членуванням. Наприклад, С.Г. Ахметова вказує на те, що не так вже і рідкі випадки, коли рема вводиться означеним артиклем, а тема вжита з неозначеним артиклем [17, c. 44].

Ще однією з найбільш розповсюджених теорій є теорія, яка пояснює вживання артикля з позиції “актуалізації”. Першим вченим, який сформулював цю теорію, був Г. Гійом.

Згідно цієї теорії, абстрактне поняття, яке існує у свідомості, вжите з означеним чи неозначеним артиклем, “актуалізується”, його система побудована на протиставленні “ідей” або “чистих понять та їх реалізації в мовленні”.

Артикль вказує на існування ідеї у свідомості, що передує вживанню імені в мовленні. Він слугує знаком, за допомогою якого відбувається перехід від абстрагованості ідеї до меншої абстрагованості, до чогось часткового та перехідного, та встановлює зв’язок між іменем-назвою речі та відношенням цієї назви до ідеї імені.

Хоча ця теорію далі розвивалася, назвемо імена таких вчених як, наприклад, Ш. Баллі та Ю.О. Левицький, все ж вона слушно не приймається багатьма лінгвістами, бо теорія ця не пояснює вживання артиклів іншими словами, вона не дозволяє диференціювати вживання різних артиклів.

Не менш розповсюдженою є теорія “субстантивізації” артикля. Цю теорію розвивав К.Бюлер.

Але й вона не може бути беззаперечно прийнята. Як відомо, в сучасній англійській мові субстантивізація різних частин мови відбувається із вживанням як означеного/ неозначеного, так і нульового артиклів. Крім того, цю функцію виконують також и вказівні, присвійні та інші займенники. Таким чином, ця теорія не дозволяє диференціювати вживання різних артиклів.

Деякі вчені намагалися покласти в основу вживання артикля кількісний принцип, який розглядає взаємовідносини предмету з множиною таких самих предметів. Терміни “означеність” та “неозначеність” замінюються терміном “одиничність”. Різниця між означеним та неозначеним артиклями зводиться до того, що неозначений артикль позначає одиничність або, іншими словами, одиничність предмета на фоні множини рівних йому однорідних предметів, тоді як означений артикль позначає одиничність предмета без оточуючої його множини. Причому ця одиничність може бути різноманітна, через те, що, з однієї сторони, існують предмети, одиничність яких носить ситуативний характер [62, c. 73].

У всіх цих випадках, коли створюється ситуація одиничності без оточення множинності однорідних предметів, вживається означений артикль.

У тих випадках, коли кількість предметів взагалі не мислиться, артикль відсутній. В.Я. Пропп, наприклад, ось як пояснює цю точку зору: “...різниця в значенні двох артиклів лежить в області кількісних співвідношень самих речей...Неозначений артикль позначає предмет, який мислиться у якомусь зв’язку з оточуючою його множиною подібних йому предметів. Означений артикль позначає предмет поза цим зв’язком. Якщо єдність на фоні множини дає неозначений артикль, єдність без цього фону дає означений артикль, тоді там, де взагалі не прикладається поняття кількості і множинності, артикль взагалі не застосовується.”

Таким чином, висновок, до якого приходить В.Я. Пропп, полягає в тому, що неозначений артикль має функцію виділення, тоді як означений артикль слугує для позначення вже виділених предметів або для називання таких предметів, які не допускають виділення.

Про кількісний характер вживання артиклю каже и Р.Магнуссон. Багато, хто з дослідників дотримуються точки зору, що в основі протиставлення артиклів лежить різне відношення предмета, який називає іменник, до класу однорідних предметів; означений артикль виділяє, а неозначений артикль відносить до класу однорідних предметів.

Як вважає професор О.І. Смирницький, “означений артикль характеризує предмет, який позначається іменником, як відомий, конкретний предмет, який виділяється з усього класу однорідних з ним предметів. Він може індивідуалізувати та виділяти не лише означений предмет, але й клас предметів в цілому, протиставляючи його іншим класам. Неозначений артикль характеризує предмет, з назвою якого він пов’язаний, як одного з представників, будь-якого представника того чи іншого класу предметів”.

Стосовно ж нульового артиклю, то його основне призначення, на думку професора О.І. Смирницького, полягає у “повному відволіканні та абстрагуванні від класифікації та індивідуалізації”.

Східне розуміння значення артиклю знаходимо і у Г.М. Райхеля. Він вважає, що в основі часткових значень кожного з трьох артиклів лежить загальне (категоріальне) значення: відношення предмета, який називається іменником, до класу однорідних предметів. Причому, означений та неозначений артиклі, кожний по-своєму, виражають позитивне відношення до класу однорідних предметів [43, c. 77].

Негативне відношення до класу однорідних предметів – третє часткове значення згаданої граматичної категорії. У цьому випадку іменник оформлюється нульовим артиклем.

І остання теорія, яку треба висвітлити у зв’язку із вивченням артикля, це так звана дейктична теорія.

Близько до цієї теорії стоять концепції, які ставлять у центр уваги характер ситуативної віднесеності позначення (імені) до того, що позначається (предмету). Щодо цього Воронцова Г.Н. пише: “У цій область сигналізації про відношення до дійсності артикль займає особливе місце, він відмічає ім’я – означення як субстантивне слово, зв’язуючи, таким чином, частину мови з тим, що позначується у даній ситуації. Зв’язаність з такою ситуацією виражається за допомогою використання означеного артикля. Означений артикль сприяє виділенню в значенні іменника смислу, типізації, узагальнення та концентрації типових рис. Тому в значній області вживання артиклів – в області позначення іменником дійсного класу предметів, — означений артикль супроводжує іменник, який має значення класно-збірного поняття, яке уособлює сам іменник, у самому чистому виді: тип як узагальнений образ класу в цілому, в його найбільш характерних рисах, яке отримують концентроване
вираження”[12, c. 33].

Але ця теорія, яка вказує на ситуативний характер віднесеності, могла б ще більш точно і адекватно відобразити вживання артиклів, якщо б більш експліцитно враховувалася б роль співвіднесеності учасників мовлення в мовленнєвому акті.

С.Г Ахметова вважає за доцільне розглядати артиклі сучасної англійської мови в плані їх вживання у світі дейктичного висловлювання.

Дейксис – одне із складних та маловивчених питань мовознавства. А.А. Уфімцева вказує на те, що дейктичні словесні знаки досі залишаються найменш вивченими; та незначна кількість, що присвячена ним, проведена більш в плані опису граматичних функцій, ніж у відношенні характеру та ролі їхньої семантичної значущості у структурі мови.

У вивченні дейксиса намітилися кілька тенденцій. Перш за все, були зроблені спроби дати класифікацію дейксиса. (К. Бругманн, О.С. Ахманова), робилися спроби дати визначення дейксиса (О.С. Ахманова), досліджувалися та розглядалися окремі типи дейксиса (Х.Фрей, П.Форхаймер, Є.Курилович, К.Є. Майтинська, Ч.Філмор, І. О.Стернін), подається семантична класифікація дейксиса (У. Вайнрайх). [13, c. 88]

Уперше поняття дейксиса було введене К. Бругманном. Він виділяв чотири типи дейксиса з урахуванням учасників комунікативного процесу.

Перший тип позначання – Der-Deixis. Для цього типу позначання не мають значення ані дальність, ані близькість, ані протиставлення другої та третьої особи. Його можна назвати “нейтральним позначенням” або “загальним позначенням”.

Другий тип дейксиса – Ich Deixis – уявляє собою “позначання на сферу того, хто говорить, або “позначання на сферу я”. При цьому типи дейксиса той, що говорить, притягую увагу особи, до якої він звертається, на самого себе, на того, хто говорить, на свою сферу або на те, що він бачить відповідний предмет.

Третій тип позначання – Du-Deixis – уявляє собою позначання на сферу Ти, тобто вказівку на особу, до якої спрямовується мовлення.

Четвертий тип дейксиса – Jener Deixis – уявляє собою позначання на віддаленість від того, хто говорить, або позначання на сферу “Той”.

У словнику О.С. Ахманової подані такі типи дейксиса: дейксис близького предмета, тобто позначання на предмет, який знаходиться у безпосередній близькості від того, хто говорить, або тільки-но згаданий, відомий, певний.
  • Дейксис першої особи, тобто вказівка на особу, що говорить.
  • Дейксис другої особи, тобто вказівка на особу, до якої звернене мовлення.

У дейктичній системі мови У. Вайнрайх розрізняє такі компоненти в системі дейксиса: автор висловлювання (перша особа) та адресат висловлювання (друга особа); час мовлення (граматичні часи) та його місце (різноманітні вказівні елементи); ідентичність та неідентичність даного акту мовлення.

К.Є Майтинська вивчає особливості вживання займенників в мовах різних систем та каже про дейктичний характер займенників та займенникових прислівників.

Є Кирилович відслідковує роль, яку відіграють дейктичні елементи в розвитку мови.

Ч. Філмор, на протилежність всім іншим, розглядає в системі дейктичних засобів дієслова та розглядає специфіку їх вживання.

А.А. Уфімцева, досліджуючи типи словесних знаків, виділяє дейктичні знаки в окремий клас. Лінгвістичне розуміння дейксиса, як це узагальнене в А.А. Уфімцевої, інтерпретується з двох боків: 1) за характером семантики та функцій дейктичних знаків, умов структурної організації мовленнєвих актів в плані актуалізації, “переводу” системи мови в мовлення; 2) за сприйманням семантичного та соціологічного тлумачення мовленнєвих одиниць, висловлювань.

Як бачимо, аналіз різних точок зору по відношенню до дейктичних одиниць доводить, що досі не має єдиної, загальноприйнятої класифікації. Стосовно ж нашої теми, то відбувається так, що деякі автори згадують у числі дейктичних одиниць артиклі, інші з замовчують це.

Значно розвиває дейктичну теорію існування артикля С.Г. Ахметова. Bона трактує артикль як спеціальний клас слів, який існує для вираження дейктичних відносин. Авторка констатує необхідність вивчати артиклі на основі діалектичної єдності колігації та колокації, тобто враховуючи і граматичні відносини між елементами висловлювання, і одночасно лексико-фразеологічного зв’язку, що може бути реалізоване лише при аналізі
тексту [38, c.44].