Geum.ru

Філософія, політика, суспільство

Вид материалаДокументы

Содержание


Наталя Садовська
Донецького державного університету управління
Європейський вибір україни
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Ірина Беганська,

старший викладач кафедри українознавства

Донецького державного університету управління

Наталя Садовська,

старший викладач кафедри українознавства

Донецького державного університету управління

валентина токарева,

кандидат соціологічних наук, доцент, завідувач кафедри українознавства

Донецького державного університету управління


Автори розглядають актуальну проблему відродження української культури і мови в російськомовному регіоні. Зроблено теоретичні узагальнення і простежено тенденції мовно-культурних процесів. Сформульовано пропозиції щодо формування статусу української мови в Східній Україні.


Українська мова була й залишається основною ознакою української ідентичності. По ній нас упізнають у світах. Її вивчають і нею говорять в Україні іноземці, що приїжджають до нас з добром і миром. Пісенність, "солов'їність" нашої мови - це, сказати б, зовнішній вияв українськості. Але є і глибинний: вона - вмістище досвіду поколінь, самобутнього народного світобачення, логіки, образотворення. Усього того, що тепер називають менталітетом. Про те, що мова визначає свідомість людини, її помисли й вчинки, переконливо писали такі видатні вчені, як В. Гумбольдт і О. Потебня, у ХХ столітті - Е. Сепір і Т. Ворф, а особливо Р. Барт і вся школа структуралістів-семіотиків. Останні особливо відзначали цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу. Звідси ж і її провокативна роль у конфліктах самоутверджень на особистісному рівні та на рівні національних спільнот.

Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій.

Окрім утопічних прожектів, спрямованих на досягнення мовної єдності людства, існують й інші, більш гуманістичні підходи, в основу яких закладено принцип абсолютної самоцінності кожної мови і кожної культури, відповідно до абсолютної самоцінності кожної людини і кожного народу. Але від загального принципу, навіть прийнятного для всіх, - шлях до конкретних розв'язань конкретних проблем важкий, тернистий і часом нездоланний. Об'єктивна складність питання, можна сказати, ще більш обтяжується, коли мова заходить про окремий територіальний осередок, який засоби масової інформації охрестили "російськомовний регіон". Не зважаючи на те, що з їх легкої руки ми на всі лади оперуємо цим поняттям, навряд чи хто може назвати хоча б одне наукове дослідження, в якому було б розкрито його зміст, показано його масштаби, регіональну локалізацію, якісне наповнення, діапазон виявів і градації, ситуаційну зумовленість, вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи української культури та українства взагалі.

Але виявлення та опис способів, які формують соціальні настанови на домінування певної мови, а отже, обумовлюють перспективу мовної ситуації в регіоні, важливе не тільки з огляду на те, щоб зрозуміти справжню сутність його "російськомовності" або "іншомовності", але й для того, щоб визначити конкретний механізм реалізації державної мовної політики з метою забезпечення суспільної та національної єдності.

Почнемо з очевидного. Українська мова в нашому регіоні - мова так званої "титульної", корінної і найчисленнішої нації - не вповні присутня в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою, і міського побуту. Відповідно в багатьох сферах життя переважає російська мова, російська культура, звичайно, не в натуральному, а в запозиченому вигляді. З роками, не дивлячись на більш лояльне (точніше - байдуже і неагресивне, як це було на початку 90-х років) ставлення більшості населення регіону до української мови, розуміння її необхідності, ми не можемо констатувати збільшення кількості її палких прихильників, які б свідомо і неупереджено вибирали її як мову щоденного спілкування, навчання, наукової чи мистецької творчості.

Постає кілька запитань: чи це нормально; чи це справедливо; як це пояснюється; як може розвиватися ця ситуація далі?

Якщо російськомовність вважати за специфічну характеристику соціальної картини світу будь-якого жителя нашого регіону і ставитися до неї неупереджено, сприймати її як даність, то найбільш доцільним способом зміни мовної настанови є, на думку багатьох суспільствознавців [1-3], зміна усталеної в суспільстві (або у свідомості індивіда) картини соціального світу. Криза настанов, і це відомо, обов'язково повинна змінитися стабільністю, а які цінності будуть лежати в основі нової ціннісної парадигми, суттєво залежить від тих суб'єктів державної політики, до компетенції яких входить формування мовної ситуації та забезпечення мовної стабільності.

Розглянемо спочатку характеристики наявної (перехідної) ситуації, яка може бути використана для пропаганди позитивної настанови на домінування української мови.

На процеси творення соціальних настанов в перехідному періоді впливають як мінімум два фактори. По-перше, це швидкість соціальних змін, що перевищує адаптивний потенціал суспільної свідомості. Люди однаково важко сприймають і велику кількість форм власності, і зміни цін на товари (особливо широкого вжитку), і нові вимоги до діловодства (в тому числі і вимогу вести його українською мовою, не вживаною в цій сфері раніше). По-друге, це велике число наявних процесів руйнування чи перебудування порівняно з процесами звичної стабілізації. В цьому випадку відбувається різка зміна напрямів та темпів розвитку, невизначеність кінцевих цілей та неадекватне сприйняття змісту соціальних перетворень різними соціальними верствами та інституціями. Що стосується мовної політики, то нині втрачена та динаміка, яка спостерігалася в час здобуття незалежності. Окрім об'єктивних причин цього спаду, які обумовлюються названими факторами, існують і суб'єктивні - незацікавленість державних структур, "втома" громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп. Закон про мови не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються - як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі.

Але ж суспільство не може існувати без певних "точок відліку", загальноприйнятих критеріїв. І для їх набуття на перше місце виходять ціннісні настанови окремого індивіда чи суспільного осередку, які і формують соціальну картину світу. Це формування відбувається в процесі комунікаційних актів, тобто можна сказати, що в процесі комунікації світ набуває змісту.

Відомий фахівець у галузі комунікативістики Г.Почепцов [4] зазначає, що сучасна картина соціального світу більш, ніж будь-коли піддається маніпуляціям завдяки комунікативним стереотипам та комунікативним міфам. В утворенні нових стереотипів важливу роль відіграють засоби масової інформації, які використовують для цього передусім апеляцію "інших" (країн, народів, людей, суспільств). Для формування позитивного стереотипу державної мовної політики, на нашу думку, було б ефективно застосувати для формування нової суспільної свідомості спосіб, яким скористався свого часу чеський народ для відновлення національної мови та набуття нею домінантних позицій у країні. Його дуже докладно проаналізував І. Пасько у роботі про громадянське суспільство [6, с. 112]:

"… чеський політолог Мирослав Грох виділяє три етапи розвитку нації: академічний, культурний, політичний. Слід зауважити, що це зовсім не універсальна формула, але в західнослов'янському варіанті спрацьовує саме вона. На академічному етапі певна етнічна група виокремлюється з решти спільнот. Потім об'єктом дослідження стають мова, фольклор, етнографія, світогляд цієї групи. Все це здійснює купка інтелектуалів, натхненних ідеєю національного відродження власного народу, але мовою іншого, більш розвиненого народу, в рамках його культури і систем мислення.

Другий етап - найважливіший. Народна мова підіймається до рівня літературної, мови політики, економіки, права, науки тощо. Створюються література, мистецтво, філософія, соціально-економічна культура, система освіти і засоби масової комунікації. Паралельно вирішуються дві проблеми: створення механізму повноцінного функціонування національної культури і створення шедеврів літератури та мистецтва світового рівня. Саме ці шедеври будуть головними аргументами підтвердження світовому співтовариству народження нації… ".

Слід пікреслити, що у суспільній свідомості будь-яка ієрархія цінностей ґрунтується на конвенціональності та соціальному консенсусі. А на перехідному етапі динаміка та характер консенсу сів важко передбачувані. В цьому випадку стара ієрархія цінностей не встигає вичерпати себе, вона або подовжує розвиватися автономно, і тоді сприяє ще більшій дестабілізації, або вплітається в нову і виступає своєрідним "буфером" змін. У першому випадку має місце жорсткий варіант адаптації і навіть (у граничному варіанті) "культурний шок" суспільства, який є тим більший, чим більш несхожі між собою стара та нова ціннісні парадигми. У другому випадку адаптивна ситуація мўяка і розвивається позитивно й еволюційно.

З "культурним шоком" безпосередньо пов'язана проблема соціальної (або культурної) ідентичності - ситуація, коли звичні норми, образи, цінності втрачають свої кордони і свою цінність. Окрім того, втрачаються позитивні уявлення про суб'єкта ідентифікування. У результаті відбувається корінна ломка стандартів поведінки, порушення причинно-наслідкових зв'язків. Наростають ворожість, агресивність, розвивається процес "перенесення відповідальності". Підсумком стає стійка девіантна орієнтація суспільної свідомості, що істотно полегшує маніпулювання шляхом активізації "негативних цінностей" (або антицінностей). Інаша річ - "м’яка адаптація", коли в ній зацікавлена і бере участь більшість суспільства. Зміна ціннісних настанов сприймається більш органічно, і тут можна говорити не про маніпуляцію свідомістю, а її коригування ("повернення до джерел").

Від теоретичних конструкцій повернімося тепер до нашого прикладу. Будь-яка новація в галузі мови - вимога до ведення діловодства українською мовою, введення навчальних курсів "на мові" у школах та вузах, відкриття нових закладів (навчальних чи адміністративних), де вимагається говорити українською мовою, - викликає деякий природний протест, оскільки для більшості порушується звична, усталена цінність - міжособистісне спілкування російською мовою. Перехід на іншу мову спілкування потребує певних зусиль, а отже, викликає обурення тієї частини людей, які ці зусилля докладати не бажають. Окрім того, час від часу у ЗМІ (не обов'язково регіональних, у всеукраїнських теж) з'являються публікації про утиснення прав російськомовних громадян, про адміністративні вказівки щодо зменшення кількості російських шкіл у тому чи іншому місті чи районі. Ці публікації (часто ініційовані радикалами) підігрівають суспільні настрої, і "статус російської мови" стає питанням державного значення, яке починає переважати будь-які інші. Тепер уже і жодна програма кандидата в депутати чи президенти не обходиться без "мовного" пункту.

За даними останнього перепису, на Донеччині, де мешкає 4,825 млн чол., росіяни складають всього 38,2%, а українцями себе вважають 56,9% населення. Разом з тим, регіон залишається "російськомовним". Які перспективи розвитку ситуації?

Очевидно, що адімінстративні заборони та постійні обіцянки вирішити "мовне питання" тільки посилюють соціальні та особистісні негаразди. Треба шукати інші способи повернути наших громадян у лоно української мови. Треба не протиставляти українську іншим мовам нашого регіону й країни шляхом надання їй офіціозу і примусу до спілкування. Головне концептуальне питання, що постало сьогодні з усією очевидністю, - про співвідношення між українським мовним началом та російським. Чи здатна українська стихія задовольнити усі потреби української людини? Чи здатна українська культура до внутрішньої та зовнішньої самодостатності? А якщо ні, то яке місце повинна займати в душі, голові та побуті людини ця сама "українськість"?

На всі ці питання сьогодні, на жаль, не можна відповісти позитивно. Але це сьогодні. Українська культура, мова переживають справжній ренесанс. При цьому в силу ряду факторів процес протікає в основному еволюційно, тобто безконфліктно. Які результати можна бачити вже зараз? Якщо на 1990 р. на Донеччині було близько 100 малих, виключно сільських шкіл з українською мовою, і в них вчилися всього 3% школярів краю, то сьогодні маємо близько 600 таких шкіл в усіх містах і містечках області. Більшість батьків при соціологічному опитуванні вважають обовўязковим для своїх дітей знання української мови, яка вже стала фактором майбутньої карўєри. Це тільки невеликий штрих, який віддзеркалює існуючі тенденції.

Але ще бракує українству необхідного "бренду", бракує "моди на все вітчизняне, яка вельми необхідна для масового сплеску "українізації" українців. А що такий "бренд" і "мода" взагалі можливі у сучасній ситуації, переконливо довели ряд "проривних" проектів українського "шоу-бізнесу" ("Океан Ельзи", Руслана, Олександр Пономарьов, Олег Скрипка та інші).

Давно відзначено, що характер культурної орієнтації великою мірою залежить од виховання та освіти, але не тільки від них. Національні почуття належать до ірраціонального боку людської психіки, вони складніші за переконання, які моделюються на раціональному рівні. Вірогідно, що для більшої частини етнічних українців Східної України прийнятним є не "заміна" ціннісної парадигми, а "реверс" мовного поля з російсько-українського на українсько-російське. Щось подібне сталося свого часу і в Чехії (чесько-німецький мовний реверс).

Тоді - порядку денного, можливо, саме зникне питання про особливий статус російської мови і про те, чи треба навчатись української і спілкуватися нею повсякденно. До цього з'явиться бажання, і далі сформуюється потреба у такому спілкуванні.

Насамкінець декілька пропозицій щодо формування домінантного статусу української мови (який, ще раз хочемо наголосити, домінантний, як у гостинної господині, що опікується своїми гостями та відповідає за них).

1. Треба свідомо створювати у в очах українського населення та світової спільноти образ української культури як повноцінної та самодостатньої культурної системи, яка має і високий елітарний поверх, і поверх масової культури, і андеграунд, і всякі маргінальні явища - аж до національного порно. А українська мова має бути покликана обслуговувати всі ці поверхи. Саме тому свою роль в українській культурі відіграють і талановитий Андрій Данилко в образі Вірки Сердючки (він цікавий швидше не як носій української мови і культури, а як типаж перехідної епохи), і "рафінований" Юрій Андрухович, чиї твори розраховані на невелике коло поціновувачів.

2. Треба скрізь так чи інакше поширювати свою мову і створювати їй позитивний імідж: збільшувати кількість періодичних видань, що виходять українською мовою, більшими тиражами друкувати українські книжки, а також робити їм рекламу шляхом написання рецензій та анонсів. Треба намагатися, щоб у свідомості всіх жителів регіону українське, особливо культура і мова, знаходилось би в тій самій площині, в тому самому вимірі, що й російське та західноєвропейське. Навіть побіжне згадування у розмові, лекції, в статті українських прикладів з літератури та мистецтва поміж іншими, алюзії, ремінісценції, відсилання до українського культурного контексту - справа корисна. Наприклад, говорячи про образ Дон Жуана у світовій літературі, треба починати з "Камінного господаря" Лесі Українки, - який є не менш цікавим та досконалим поетичним шедевром, ніж твори Пушкіна, Гумільова, Тирси де Моліна, Байрона чи Мольєра. А поруч з "Пам'ятником" Горація, Державіна, Пушкіна, Міцкевича треба обовўязково поставити чудового вірша Максима Рильського.

3. Російська інтелігенція створила кілька цікавих і дуже привабливих культурних міфів: про "Золотий вік" Пушкіна, про Достоєвського, про "Срібний вік" Блока, Єсеніна, Гумільова, Ахматової, Цветаєвої, про російський авангард 1920-х, про покоління "шістдесятників" - Євтушенка, Вознесенського, Окуджаву та про чарівну привабливість "застійного" кіно Л. Гайдая та Е. Рязанова. Міфотворчі здібності української інтелігенції виявилися значно слабшими (хоча вони є - візьмімо хоча б "Празьку школу", "Літературу діаспори" чи творчість "шістдесятників" В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча, В. Коротича, Б. Олійника, В. Стуса, Григора Тютюнника), тому жодна по-справжньому варта уваги доба в українській культурі не зацікавила росіян, та й українців у своїй масі ще за звичкою обходить стороною. Треба "розкручувати", підкреслювати та пропагувати якраз ті явища, яким не було прямих аналогів у російській культурі. До таких можуть належати: ряд історичних міфів докиївського періоду, православно-уніатська полеміка кінця XVI - початку XVII століття, доба високого українського бароко XVII-XVIII століть, поезія Шевченка, український модерн з його неповторною архітектурою, графікою, живописом, український літературний експресіонізм й імпресіонізм, та й уся культура 1920-х років - "Розстріляне Відродження", українська пісенна культура 1960-1970-х років (П. Майборода, Білаш, Сабадаш, Шамо, Івасюк, Поклад) та українське "поетичне" кіно. Цікавими можуть бути і явища, яким є аналоги в російській культурі, - чи то український романтизм (М. Петренко, В. Забіла, П. Куліш, М. Костомаров), чи то сучасна українська естрада, рок-музика, андерграунд, літературний постмодернізм.

Головне - нікому нічого не треба нав'язувати, краще змусити людей розвиватися самостійно - необхідно лише їх заінтригувати, зацікавити в українській справі. Свідомим людям треба позбуватися іміджу "професійних українців". Треба реалізуватися в якій-небудь не-українській сфері (приміром, професійній), а в сторонніх людей створювати враження, що "українство" - це ознака не провінційності та другорядності, а, навпаки, ознака шляхетності та порядності.


Література:


1. Тощенко Ж., Харченко С. Социальное настроение. - М., 1996.

2. Бурдье П. Социология политики. - М., 1993.

3. Гриндер Дж. Коммуникатор и его функции // Современные проблемы социальной коммуникации. - СПб., 1996.

4. Почепцов Г. Коммуникативные аспекты семантики. - Киев, 1987.

5. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. - Донецьк: Східний видавничий дім, 1999.


ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

Валерій Кочуєв,

голова Агенції розвитку

місцевого самоврядування, м. Донецьк


Автор зазначує три можливі для України альтернативи суспільно-економічного розвитку - домінантна інтеграція у Європейський союз, Єдиний економічний простір та орієнтація в основному на розвиток внутрішніх ресурсів і мобілізацію власних резервів без надання переваги вказаним векторам інтеграції. На базі виконаного аналізу актуалізується коло загальнодержавних проблем, які необхідно подолати Україні на шляху інтеграції у світову спільноту.


Питання щодо стратегічного вибору України останнім часом набуває принципового значення. Політики, бізнесмени, державні діячі а також кожен з кандидатів у Президенти України вважає за обов'язок висловитися з цього приводу і представити суспільству свою власну позицію.

Кожна з представлених стратегій безумовно має право на існування і ґрунтується на певному аналізі як світових тенденцій, так і досвіду вступу до ЄС різних країн Центральної і Східної Європи. На цю, умовно кажучи, матрицю накладається власне бачення тієї або іншої особи на спосіб входження України до ЄС, розглядаються потенціальні вигоди або загрози такого союзу і робляться висновки - є для нашої країни перспектива стати рівноправним членом європейської спільноти чи ні. На цьому тлі вже й розробляються відповідні політичні заяви, пропаганда або антипропаганда ідей європейського вибору України.

Спектр такого роду оцінок дуже широкий. На одному його боці знаходяться відверті прихильники європейського вибору. На другому - його критики. Решта, за різними інтерпретаціями, укладається десь посередині залежно від ситуативного бачення прихиляється то до одного, то до другого з цих радикальних центрів протистояння.

Існуюча політична ситуація додає цій публічній дискусії надзвичайної гостроти. Таким чином, питання з суто прагматичного переростає у питання політичне і стає таким собі індикатором політичної орієнтації того чи іншого політика, який претендує очолити нашу країну в найближчі 5 років.

В результаті такої політизації значною мірою вихолощується сама суть стратегічного вибору України, а простим громадянам нав'язується стереотип - або Європа, або Росія.

Отже, відкидаючи пропагандистську складову цього питання, спробуємо показати на прикладі сусідньої Польщі, яка нещодавно стала членом ЄС, наскільки складним і важким є шлях до цивілізованого, рівноправного союзу з розвинутими країнами світу, які вимоги доведеться виконати і яких випробувань зазнати, щоб, не втрачаючи власної гідності і самостійності, стати повноправним членом світової спільноти.

Почнемо з невеличкого нарису, який, на нашу думку, дуже яскраво відображає ставлення поляків щодо перших наслідків вступу Польщі у Європейський Союз. Нам, якщо ми прагнемо з часом у Євросоюз, це буде корисним.

Польща, як відомо, вступила у Євросоюз у травні поточного року. Навряд чи сьогодні слід було б очікувати якихось радикальних змін, які б з наявністю продемонстрували очевидний прогрес і зовсім інше лице вже європейської Польщі, на відміну від, скажімо, минулого року.

Залишилася і частково загострилася проблема нерівномірності економічного і соціального розвитку країни, проблемною залишається структурна перебудова промисловості, високим залишається і рівень безробіття. Особливо постраждали від інтеґрації сільські райони країни і промислові міста і території з так званою старою структурою промисловості. Свою країну поляки умовно поділяють на зони А, Б, В. Наприклад до зон А належать столиця Варшава, місто Краків, деякі міста західної частини Польщі. Натомість зонами В вважаються Катовицьке, Вармінсько-Мазурське та інші східні і східно-південні регіони ( воєводства). Для перших характерний високий рівень життя, для других низький, для одних хороші перспективи, для інших погані або невизначені. Скажімо, у Вармінсько-Мазурському регіоні рівень безробіття становить у сільській місцевості близько 45-48%. Сільськогосподарська діяльність, яка була раніше основою економіки регіону, сьогодні не вписується в загальноєвропейську продовольчу політику. Хутірські малопродуктивні господарства з точки зору Європейського Союзу не мають перспективи, і тому з його боку на цій території проводиться політика на ліквідацію сільгоспвиробника і вся система субсидій спрямовується на закриття і ліквідацію існуючих фермерських господарств. А це призводить не тільки до розвалу сільського виробника. Значно більшим злом у цьому випадку стає руйнування звичного способу життя, хутірського способу соціальної організації суспільства. Більшість молодого населення пов'язують власне майбутнє з виїздом у більш розвинуті і багатші країни Євросоюзу. Масово відкриваються курси іноземних мов, створюються фірми-посередники, які пропонують роботу у сусідніх на захід від Польщі країнах.

Щось схоже відбувається і у тих містах, де раніше існувала гірнича і металургійна промисловість. Тут також проводиться політика реструктуризації промисловості. Попри всі позитивні очікування такої політики, сьогодні тисячі мешканців цих міст і селищ залишаються безробітними і соціально незахищеними. В першу чергу це стосується літніх людей, жінок. Тому і демографічна ситуація у Польщі виглядає не тільки на сьогодні а й на найближчу перспективу дуже жахливою. Тільки близько 2019 року в Польщі очікується ріст народжуваності і певна демографічна стабілізація. І це при всьому тому, що Польща в останні 14-15 років спромоглася провести у країні кардинальні політичні і економічні реформи, значно наблизившись до рівня розвитку розвинутих країн Західної Європи у всіх сферах суспільного життя.

А що в нас. У своєму посланні до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році" Президент ще раз зазначив, що до рівноправних партнерських стосунків з розвинутими країнами Європи нам поки дуже далеко, "..що частка України у торгівлі ЄС залишається незначною і складає близько 0,5% від загального обсягу зовнішньоторговельних операцій Євросоюзу...Це зумовлено передусім неефективною структурою українського експорту та недостатніми темпами реструктуризації національного виробництва... В експорті України до країн ЄС домінують поставки мінеральних продуктів (25,5% від загального експорту до країн ЄС), неблагородних металів та виробів з них (24,9%), текстилю та текстильних виробів (11,3%), меншою мірою - машин, устаткування та механізмів (8,6%)" [1, с. 174].

Погодьтеся, що для ЄС ми являємо цінність поки що як постачальники сировини і продуктів первинної переробки, що є для нас дуже затратним і екологічно небезпечним заняттям. Ми маємо також чітко усвідомлювати, що у короткостроковій перспективі навіть і ті, досягнуті на сьогодні обсяги експорту будуть пов'язані з ризиками скорочення доступу українських товарів та послуг на ринки ЄС. А у довгостроковій перспективі наші можливості будуть залежати від того, чи зможе Україна досягти європейських технічних стандартів та європейського рівня якості, екологічної безпеки і т. ін.

Щодо українського сільгоспвиробника, його експортних можливостей, то "...український аграрний сектор недостатньо інтеґрований у світовий продовольчий ринок. Про це свідчить низька частка експорту у валовій продукції галузі, яка становить 12%, тоді як у Польщі та Угорщині цей показник складає 25%, а в Німеччині - понад 50%" [1, с. 105].

Можна собі лише уявити, що станеться з українським селянином у разі поширення на нього європейських норм і стандартів якості та екологічних вимог. Та й у цілому квотування виробництва і його стандартизація за правилами відповідної комісії Євросоюзу.

Можна далі згадати про жахливий стан українського природного середовища, невідповідність його вимогам європейського екологічного законодавства, про необхідність адаптації вітчизняного ринку до світових правил торгівлі, про неузгодженість вітчизняного законодавства з європейськими нормами. І таке інше.

Але головним і найбільш складним завданням для нас є і буде подолання бідності населення. Основними чинниками бідності в Україні є низький рівень заробітної плати (передусім у сільському господарстві та бюджетній сфері), пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, а також високий рівень безробіття, особливо у периферійних регіонах. Питома вага бідного населення, що перебуває за національною межею бідності), на сьогодні складає близько 19,9% [2, стр. 8].

Першим головним питанням для нашої країни є досягнення суспільно прийнятного економічного рівня при диференціації доходів від трудової діяльності, передусім заробітної плати. У грудні 2003 року 49,7% працюючих отримували заробітну плату нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи ( 365 грн) [1, с. 119]. Ясно, що в таких умовах і за такого рівня заробітна плата аж ніяк не виконує притаманну їй функцію розширеного відтворення робочої сили.

В останні декілька років в умовах певного економічного зростання спостерігається позитивна тенденція, що свідчить про поступове зростання середньої заробітної плати в Україні. Але перебільшувати цього не треба, бо частка заробітної плати у ВВП (валовий внутрішній продукт), яка становить лише 45,5%, в Україні ще значно відстає від аналогічних показників у розвинутих країнах Європи (у середньому по Європейському Союзу 65,0%), а в собівартості лише 11,0% у порівнянні з 30-35% [1, с. 119].

Відзначаючи позитивну тенденцію, слід додати, що йдеться про середню заробітну плату. Втім, враховуючи серйозну диференціацію між оплатою праці у різних сферах виробництва, у регіонах і таке інше, більшість трудового населення не відчуває суттєвого підвищення власних доходів.

Незначні позитивні рухи можна спостерігати й у підвищенні пенсій, соціальних виплат. Але й вони не є такими, щоб можна було пишатися ними.

Бідність - це серйозний бар'єр на шляху до цивілізованого суспільства, і спроби його подолання тільки за рахунок зусиль державних органів, без необхідних інституційних перетворень, навряд чи наблизять нас до задекларованої мети.

Суттєвою вадою сучасного українського суспільства є відсутність повноцінного ринкового середовища [1, с. 56-57]. І за цим показником ми ще дуже далекі від європейців і тим паче від американців. А існування у такому розмірі тіньової економіки ставить нас у розряд найбільш корумпованих у світі країн, з якими цивілізовані відносини ніхто розвивати не буде.

Це питання не суто економічне. Можна сказати без перебільшення - це стратегія побудови громадянського суспільства, без якого ніякі зміни не відбудуться. Зусиллями лише органів державної влади, тобто зверху, прищепити українцям правила демократичного суспільства, цілком зрозуміло, ніколи не вдасться. Хоча й роль держави в цьому процесі не можна ніяк принижувати. Держава, на жаль, за 13 років незалежності так і не спромоглася створити належні умови для становлення і розвитку дієвого ринкового середовища. Ступінь економічної свободи й досі регулюється не законами (хоча і до законодавства у суспільства накопичилося багато претензій), а силовими рішеннями центральних і територіальних органів державної влади. За словами, що альтернативи ринковій економіці немає, держава так і не зробила наступний крок, який міг би вже сьогодні зняти з порядку денного багато важких питань щодо зайнятості населення, підвищення добробуту громадян і решти, що стосується показників людського розвитку. На жаль, державний патерналізм і досі панує на теренах країни. А де ж той самий середній клас, власник, заможна людина, господар, тобто буржуа, без якого не може бути ні справжніх громадян, ні, ясна річ, громадянського суспільства?

Незрілість і слабкість останнього, можна стверджувати, є не менш, а, значною мірою, більш складною проблемою і серйозним бар'єром на шляху України в світове співтовариство. Без залучення громадян до співпраці, без досягнення суспільної згоди про євроінтеґрацію навряд чи можна згадувати. Хто сьогодні має формувати проєвропейське бачення українських громадян?

Всі нові члени Євросоюзу дають нам взірець того, яку роль і яку силу можуть являти ті громадяни, які об'єднуються між собою в неурядові громадські організації (НУО) заради вирішення суспільно важливих цілей. Посилаючись на досвід, наприклад, Польщі, ми бачимо, що основний тягар ідеологічної і просвітницької роботи щодо формування у населення проєвропейської орієнтації взяли на себе саме ці громадські утворення. В участі неурядових організацій в кампанії стосовно членства в Європейському Союзі можна виділити такі частини:

• інформування про ЄС;

• інформування про входження Польщі до ЄС;

• пропагування підтримки входження Польщі до ЄС.

Що польські НУО хотіли досягнути своїми діями?

• передати знання та інформацію про ЄС;

• мінімізувати негативне ставлення суспільства до інтеґрації (зменшити таким чином опір щодо цього процесу);

• упорядкувати інформацію про ЄС;

• наблизити суспільству проблеми ЄС (переконати, що інтеґрація стосується практично кожного з поляків і що ніхто не робить нічого поза їх плечима);

• усвідомити суспільству "широкий діапазон" польського членства в ЄС (польське членство - це не тільки економічна співпраця, але також інтеґрація держав у суспільному, політичному і культурному вимірі);

• переконати людей до остаточної підтримки входження Польщі до ЄС (свідомість спільної відповідальності за прийняття рішення у референдумі і за весь процес входження) [4, с. 10].

І, як виявилося, проведена робота дала таки свої позитивні результати. І в не останню чергу завдяки підтримці НУО з боку держави, міжнародних фондів і організацій.

Підсумовуючи цю розмову, слід визнати, що від слів про вступ України у ЄС до реальної економічної, політичної, оборонної, одним словом, повноцінної інтеґрації нам належить дуже плідно і наполегливо попрацювати і довести, в першу чергу собі, що ми здатні бути конкурентними у глобальному світі, що ми перспективний і бажаний партнер для будь-якої країни або міждержавного утворення. Як стануть нас такими сприймати, то будуть і запрошення до різних союзів, а ми будемо вибирати за принципом - де нам більш вигідно.

Таким чином, реальної альтернативи інтеґраційним процесам у світову спільноту для України немає. Глобалізація і інтернаціоналізація економік, ринків і інформаційного простору не мине жодної країни, в тому числі й України. Головне вчасно і послідовно реагувати на виклики часу, намагатися еволюційним шляхом рухатися в напрямку зближення з Європою. Робити ж питання щодо вступу України у Євросоюз предметом політичних спекуляцій є хибною і небезпечною справою для консолідації українського суспільства і тільки шкодить нашому рухові до цієї стратегічної цілі.