Філософія, політика, суспільство
| Вид материала | Документы |
- Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 227.5kb.
- «Історія України»; «Демографія, економіка праці, соціальна економіка І політика»; «Гроші,, 164.34kb.
- Політика, громадянське суспільство, 3198kb.
- 1. Назва модуля, 29.89kb.
- Робоча програма курсу "Основи теоретичної біографістики" для спеціальності 030101 "Філософія", 387.4kb.
- Філософія, суспільство, 4164.69kb.
- Рджене вак україни, зі спеціальностей: філософія науки, філософська антропологія, 29.23kb.
- План Визначення політики. Політика як соціальне явище. Структура, мета, завдання, засоби, 208.45kb.
- 1. німецька класична філософія, 591.05kb.
- План Філософія та її роль в суспільстві ст. 2 Філософія стародавнього сходу ст., 301.48kb.
Висновки
Застосування механічних методів в математиці сприяло побудові нових математичних методів, які вирішували три задачі давнини, а також інші, нерозв'язні старими методами.
Методи "відношень" і "вичерпаності" Евдокса були основою в побудові інтегральних методів. У цьому плані потрібно оцінити значення творчості Евдокса в порівнянні з творчістю Архімеда. Евдокс Кнідський виявився неперевершеним математиком у розробці методів "відношень" і "вичерпаності", а Архімед використав ці методи, вдосконалював їх, розробивши механіко-математичні методи, які визначили новий напрям у математиці і теоретичному природознавстві - диференціальні й інтегральні методи.
Аксіоматична побудова математичних теорій стала основним математичним методом, що отримав функціональний характер. Зі зміною аксіоматичної системи виникає нова математична теорія.
Аксіоматичний метод став універсальним, він використовувався не тільки в математиці, але і в теоретичному природознавстві.
В подальших дослідженнях доцільно розглянути небесну механіку Ньютона, аналітичну механіку Лагранжа, доробки в галузі механіки Л. Ейлера, Ляпунова.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Козлов Б.И. Возникновение и развитие технических наук. - Ленинград: Наука, 1988. - 247 с.
2. Узбек К.М. Развитие рациональности в античной математике и философии. - Донецьк: Донецкий государственный университет экономики и торговли им. М. Туган-Барановского, 2003. -368 с.
3. Ван дер Варден Б.Л. Пробуждающаяся наука: Математика Древнего Египта, Вавилона и Греции. - М.: Физматгиз, 1959. - 459 с.
4. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М.: Мысль, 1979. - 620 с.
5. Фрагменты ранних греческих философов. - М.: Наука, 1989. Ч.1. - 575 с.
6. Бородин А.И., Бугай А.С. Биографический словарь деятелей в области математики. - Киев: Радянська школа, 1972. - 607 с.
7. Нейгебауэр О. Точные науки в древности. - М.: Наука, 1968. - 224 с.
8. Бурбаки Н. Очерки по истории математики. - М.: ИЛ., 1962. - 292 с.
9. Эвклид. Начала. Книги I-VI. -М.-Л.: ОГИЗ, 1948. - 447 с.
10. Мордухай-Болтовский Д.Д. Комментарии //Начала Евклида. Книги I-VI. - М.-Л.: ОГИЗ, 1948. - С. 221-446 с.
11. Кедровский О.И. Взаимосвязь философии и математики в процессе исторического развития (от Фалеса до эпохи Возрождения). - К.: КГУ, 1973. - 213 с.
12. Узбек К.М. Математическое наследие Эллады. - Донецк: Мультипресс, 1997. - 228 с.
13. Лейбниц Г. Соч. в 4-х тт. Т. 3. - М.: Мысль, 1984. - 734 с.
МАЙБУТНЄ ОБ'ЄДНАНОЇ ЄВРОПИ В СВІТЛІ ТЕОРІЇ ЕТНОЕКОНОМІЧНИХ СИМБІОЗІВ*
(ЗАКІНЧЕННЯ)
Євген Ситник,
кандидат економічних наук, доцент (м. Донецьк)
Сьогодні ми завершуємо публікацію Євгена Ситника "Майбутнє об'єднаної Європи в світлі теорії етноекономічних симбіозів" (див. Схід №8 (58) 2003). В цій частині автор відслідковує історію Московської держави під кутом зору етноекономічних симбіозів, інформаційно-речовинні обміни між симбіонтами, модифікацію гетеротрофності і симбіози ХХ ст. На базі цих викладок дається прогноз майбутнього Європи в довгостроковій перспективі. Редакція буде вдячна читачам за участь в обговоренні матеріалу, теорії, яка висунута автором дослідження, за увагу і відгуки аналітиків, вчених-економістів та істориків.
Автотрофне тіло Київської держави розвивалося, у тому числі і в плані територіальних масштабів. На північному сході держави, в басейні річки Клязьми, за 200 років після часів Володимира Великого постав новий осередок господарського освоєння території та економічного розвитку. Поступово удільні князівства цього регіону зовсім відокремились від Києва.
Функції державного управління у цих князівствах, як і по всій Русі, продовжувала виконувати династія Рюриковичів. Однак, якщо за часів Володимира і Ярослава чисельність членів династії, що могли претендувати на князювання, вимірювалась двома-трьома десятками осіб, то на початку XIII ст. чисельність Рюриковичів становила вже щонайменше дві сотні осіб. Для існуючої тоді системи розподілу княжих столів поміж членами династії була притаманна суперечливість прав. Так, на відміну від Західної Європи, серед Рюриковичів приорітет при успадковуванні влади належав не стільки сину князя, скільки його братові. Поряд з цим співіснувало право старшого. Але досить частою була ситуація, коли на той же самий стіл претендували брат і син колишнього князя, причому брат був молодший за сина. Вирішувались такі суперечливі питання на так званих з’їздах князів, але часом і з’їзди не могли влаштувати ці справи, і тоді починалися міжусобні війни.
Постійні міжкняжі чвари ускладнювали економічне життя держави. Існуюча політико-династична система, організована Рюриковичами, дедалі більше ставала джерелом військової та економічної нестабільності. До найбільш деструктивних дій князів у цей період можна віднести жорстокий розгром Києва військами суздальців у 1169 р. На початку 1200-х років Київ знов пережив страшне спустошення і пожежу.
Степ спочатку ніяк не реагував на міжкняжі усобиці. Перебуваючи у поєднанні з автотрофною державою, він жив досить автономним життям і був задоволений тим, що принципові результати революції князя Володимира жоден з його нащадків не насмілювався піддати принциповій ревізії. Збройні сили Степу залишалися інкорпорованими до державної системи і добре оплачувалися князями.
Певною мірою степовикам була навіть корисною така конкуренція князів автотрофних князівств: завдяки цьому князі висували підвищений попит на військову силу, а степовики, у свою чергу, мали сприятливе середовище для висування своїх умов. Усі давньоруські літописи повні повідомлень про участь половців на боці того чи іншого князя.
Але з часом все більша кількість людей на Русі усвідомлювала, що князі розпочали погане змагання – скрушні скарги безіменного автора „Слова о полку Ігоревім” тому підтвердження. Але громадська думка неспроможна була нічого змінити.
З часом і у Степу усвідомили: якщо така ситуація і корисна, то лише у короткостроковій перспективі. В довгостроковому ж плані від господарського занепаду, викликаного усобицями, не виграє ніхто. Можливо, що у гетеротрофному Степу це відчували навіть гостріше, ніж у автотрофній Русі – степовики, попри показне презирство до мирного трудівника, знали справжню ціну годувальнику в державі і в глибині душі боялися втратити його.
Централізація поволзького Степу під владою нової династії степових правителів, котру в історіографії прийнято називати монгольською або татаро-монгольською, стала відповіддю Степу на виклик часу. Навести порядок у лісовій зоні автотрофних князівств Степ був спроможний, лише об’єднавшись сам.
Один з перших представників цієї династії, цар (каган, хан) Батий, продиктував свою волю князям лісової Півночі.
Першою і найголовнішою умовою було припинення міжусобиць. Щоб не створювати провокативної ситуації князь, перед тим як сісти на трон, повинен був отримати дозвіл степового царя.
Усі важливі княжі династичні та майнові спори повинні були вирішуватися не силою зброї, а шляхом переговорів, у яких цар Степу має бути суддею, якому належатиме останнє слово.
Всі княжі фортеці, збудовані без дозволу царя, мали бути знесені.
Цар Батий відновив статус Великого князювання, що його ледве не звели нанівець ворогуючі між собою князі. Як свідчить літопис, Батий поставив володимирського князя Ярослава Всеволодовича в становище найстаршого „всем князем в Русском языце”, а згодом цьому князю як чільному над іншими, за рішенням Батия, було передано в управління і сам Київ - у 1243 р. [1].
Не всі князі добровільно прийняли цей порядок. Військам Батия довелося силою зброї примушувати їх. У Південній Русі князівську фронду очолив Михаїл Чернігівський, якого вдалося привести до покори тільки у 1246 р.
Позитивний результат усіх цих заходів не забарився проявитися: навіть російська і совєтська історіографія, яка вигадала міф про нестерпне і тяжке татарське „іго”, змушена була визнати, що на Русі „начался на рубеже XIII-XIV в. подъем экономики” [2].
Те, що сьогодні прийнято називати „татаро-монгольським завоюванням” Русі, було насправді не завоюванням Руської землі якоюсь зовнішньою силою, але внутрішньою справою у стосунках двох старих, добре відомих один одному симбіонтів: автотрофних князівств зони Лісу та гетеротрофних військових структур зони Степу. Один симбіонт – Степ – виступив у даному випадку не тільки як споживач продуктів, щось пасивне, неконструктивне і паразитичне, але як активний гарант політичної цілісності й упорядкування іншого симбіонта – лісової Русі, чим сприяв її подальшому економічному піднесенню.
Основні факти, які підтверджують те, що „завойовники”-татари не були чужою по відношенню до Русі силою:
- „завойовники” в цілому зберегли систему руської княжої адміністрації в країні, а також правлячу династію Рюриковичів;
- „завойовники” зберегли і навіть зміцнили інфраструктуру духовного, культурного і науково-освітнього життя Русі – православну церкву. Останній були надані податкові пільги, широко розгорнулась мережа монастирів, були засновані нові єпархії, у тому числі і в головному місті Золотої Орди (Сарайська єпархія).
Навівши порядок у свого симбіонта, Степ забезпечив і свою власну трофіку. Головний симбіотичний принцип чи спосіб зв’язку автотрофа та гетеротрофа, закладений ще за Володимира Великого, зберігся: автотрофна Русь сплачувала гетеротрофному Степу данину, Степ відпрацьовував цю данину послугами військового характеру. Отже, якісні параметри були такі самі, як і раніше.
Однак кількісні характеристики цього зв’язку із встановленням золотоординського режиму суттєво змінилися:
- зверхність влади. Раніше великокнязівська влада вважалася найвищою у державі, а степовий народ-військо і його проводарі грали другорядну політичну роль. Тепер першу скрипку в дуеті симбіонтів стали грати саме проводарі народу-війська;
- обумовленість данини. Раніше данина була завуальована у вигляді „плати за службу”, тепер данина набула відкритої форми, тобто форми безумовного обов’язкового платежу, який не залежить від кількості та якості „служби”;
- бойові завдання війську. Раніше князі ставили військам бойові завдання і вказували цілі. Тепер Золоте Військо само визначало їх;
- контроль податкових надходжень. Раніше князівська влада власноруч організовувала стягнення фінансових коштів для оплати послуг війська. Тепер для контролю за процесом стягнення податків та формуванням грошових фондів у всі великі і значущі міста були відправлені спеціальні чиновники – баскаки, які представляли фінансові інтереси степового царя, провідника Золотого Війська. В цьому сенсі золотоординський режим можна розглядати як своєрідну модель Мстислава, розповсюджену на всю територію держави. У свою чергу, модель Мстислава XI ст. можна вважати експериментом, який випередив золотоординський режим за два століття до його появи.
Золотоординський режим проіснував у Північно-Східній Русі приблизно з 1240 до 1480 р., тобто майже два з половиною століття. За цей час відбулося багато важливих подій: зміна релігійної приналежності правлячих ханів (якщо перші хани були християнами, або, принаймні, дуже лояльними до християн, то останні – мусульманами), централізація князівств цього регіону коло Москви. Була також і серйозна спроба Москви збройним шляхом послабити цей режим (1380 р., Куликове поле).
Проте симбіоз у своїх базових проявах зберігався, кращим підтвердженням чого може служити його транспортна інфраструктура. Із Степу в зону Лісу йшли так звані шляхи: Муравський шлях, Бакаїв шлях, Ізюмський шлях, Кальміуська сакма та ін. Ці дороги мали практичне значення сотні років, і протягом усіх цих сотень літ типовими переміщеннями ними були такі: з Півдня на Північ йшли кінні війська, а в зворотному напрямку, з Півночі на Південь – матеріальні цінності (продукти, грошова данина, невільники-бранці).
Слід зазначити, що у Московської автотрофної держави завжди була певна воля до опору (особливо ж вона збільшилася, коли Золота Орда обрала ісламську віру державною.
Матеріальною пам’яткою про цей опір стали так звані „засечные черты”, що проходили перпендикулярно шляхам і, так би мовити, пережинали їх. Однією з найбільших і історично перших була «Большая засечная черта», яка проходила на південь від Москви через Тулу, Вєньов і Шацьк і прикривала центр автотрофної держави (район Москви) від вторгнень з півдня і південного сходу.
Відповідно до набирання сил автотрофною державою відбувалося будівництво все нових і нових засічних смуг, які просувалися щодалі на Південь. Будівництво засічних смуг провадилось Московською державою аж до кінця XVIII ст., і останні з них проходили по території України та в смузі, котра приблизно відповідає сучасному російсько-казахстанському кордону.
Однак, незважаючи на волю до опору, який наростав, великі князі, правителі Московської держави, ще довго усвідомлювали себе підданими степових царів, і це призводило до того, що у їх власних очах такий опір часто виглядав як бунт проти законного государя. Це надавало такому опору нерішучості і вагань. Багатьом історикам, які примітивно розглядають боротьбу Москви з Ордою як звичайну війну двох чужих і окремих сил, є незрозумілою така „нерішучість” і навіть „боягузтво” московських князів. Але ця „нерішучість” стає цілком зрозумілою, якщо зважити на те, що то була боротьба в рамках одного цілого, де сторони конфлікту були взаємозалежні і тому особливо обережні.
Падіння золотоординського режиму, яке пов’язують із так званим „Стоянням на Угрі” (1480 р.), коли цар Ахмат без бою відвів своє військо до Степу, відмовившись від виправи на Москву, зовсім не призвело до припинення симбіозу між Московською державою та татарським світом. У 1480 р. остаточно впав саме золотоординський формат симбіозу, але не симбіоз взагалі. Просто відбувся черговий перерозподіл ролей у тандемі симбіонтів. Якщо за часів золотоординського режиму проводарі степового народу-війська мали більшу владу, ніж князі-правителі автотрофної держави, то після 1480 р. ситуація стала зворотною – влада великого князя Московського перестала визнавати будь-яку іншу світську владу над собою і почала власноруч визначати, якого татарського хана або царевича запросити до себе на службу і за яких умов. Відповідно, данина втратила безумовний характер і знов набула форми „платні за службу”.
Степовики і поодинці, і цілими кланами та військовими підрозділами у пошуках стабільного утримання переходили на московську службу. Одним з яскравих прикладів цих процесів є історія невеличкого Касимівського царства (ханства), яке існувало у самому центрі Московської держави, у Рязанській землі, понад два століття.
Син золотоординського царя Улу-Мухаммеда Касим запропонував Москві свої послуги воєначальника на умовах, які повністю укладаються у наведений мною в попередній частині статті формат: „утримання (платня) в обмін на військову службу”. Разом з собою царевич Касим привів п’ять сотень кінних воїнів-ординців. Великий князь московський Василій ІІ Темний з радістю погодився на пропозицію, бо Москва в той час відчувала гострий дефіцит власних професійних вояків. Всі ці воїни разом із своїми родинами отримали дозвіл Василія ІІ (у 1452 р.) на поселення у рязанській землі на берегах річки Оки, причому Москва гарантувала збереження високого ступеня автономії цього війська у його внутрішніх справах. Більше того, району такого компактного поселення воїнів-ординців було надано статус майже незалежного царства, а Касим і подальші володарі цього карликового царства, з усіх боків оточеного територією Московської держави, носили титул царів.
Касимівське царство і його промосковське татарське військо – а це були високопрофесійні, хоробрі, доблесні воїни – відіграло велику роль у стримуванні вторгнень ворожих до Москви казанських ханів. Іноді касимівські царі навіть самі робили виправи на Казань, а також виконували інші військові та адміністративні завдання московських правителів. Після остаточного падіння Казанського царства і приєднання його теренів до Московської держави (1552 р.) військове значення Касимівського царства зменшується, але царство продовжує існувати аж до 1681 р. В той рік, після смерті останньої володарки Фатамі-Султан, московські царі відмовляються від призначення нового царя, і Касимівьке царство перестало існувати.
Історія касимівських татар дуже нагадує історію чорних клобуків: і тих, і других було запрошено на військову службу; і тим, і другим було збережено високий ступінь автономії у складі держави (в першому випадку – Московської, в другому – Київської); були надані певні привілеї, імунітет і податкові пільги; і тих, і інших використовували передусім у боротьбі з їх співродичами, які мали подібні до їхніх військові навички.
Те, на що не звернула увагу офіційна російська історіографія, яка малювала примітивну картинку боротьби „етнічно-чистих” слов’ян проти „татарського іга”, не пройшло поза увагою самого народу. Інформація про широке залучення татар для боротьби з татарами ж у закодованій формі міститься у давньоруських народних билинах. Так, в одній із билин ідеться про те, як руський богатир Ілля Муромець бився проти татар і нічого не міг вдіяти, аж поки не взяв татарина за ноги і став ним бити інших татар. Тільки тоді він добився перемоги:
Да схватил татарина он за ноги,
Так стал татарином помахивать,
Стал он бить татар татарином –
Й от него татары стали бегати [3].
Напрoшуються деякі паралелі також між Касимівським царством та Запорозькою Січчю. Січ скасували після падіння Криму – коли вже півдню Імперії ніхто не погрожував. Касимівське царство скасували теж після того, як потреба у його військових послугах відпала – після приєднання до Москви Казані та Астрахані. Там Москва, скасовуючи рештки незалежності, відмовлялася від призначення нового касимівського царя (1681 р.); тут, на Україні, вона відмовлялася від призначення нового гетьмана (наприклад, „первая отмена гетманства” – після Мазепи, „вторая отмена гетманства” – остаточна, після Розумовського).
Подібні до касимівського випадку процеси розвивалися повсюди в Московії. “Точкові”, так би мовити, татарські царства, або просто самоврядні поселення військово-служилих татар, виникли в містах Юр’єві, Романові, Рузі, в околицях Серпухова, Кашири, Шацька та ін.
Москва хлібосольно приймала до себе та переманювала татарську знать, військову та адміністративну еліту. Руські літописи того часу та праці істориків повні згадок про татарських царевичів, мурз і беків, що перебували при дворі Московського Великого князя. Із цих людей з часом і склалися верхи московського дворянства і, взагалі, московської еліти.
Один з дореволюційних дослідників російського дворянства, Карнович, стверджував, що з вищої дворянської знаті Росії „кроме фамилий, происшедших от Рюрика, нет ни одной не только коренной московской, но даже вообще и великорусской фамилии” [4]. Навіть московський цар Борис Годунов був нащадком татарського мурзи на ім’я Чет, який перейшов свого часу на московську службу.
Ці факти є зараз цілком визнаними навіть російськими підручниками та навчальними посібниками: „Чингизидом по материнской линии был и сам Иван Грозный” [5].
Таким чином, автотрофна Московська держава, позбавившись опіки свого гетеротрофного симбіонта – Золотого Війська (Золотої Орди), почала широко використовувати його рештки для будівництва власної державності. Фрагменти тканин ослаблого симбіонта, що розкладався, вона перетворювала у свої власні тканини, яких їй бракувало, насамперед військові, та вбудовувала їх у свій власний організм.
Згодом Москва подібні технології використовувала й у відносинах з козаками, спільноти яких теж були осколками степового світу. Козацька Україна Богдана Хмельницького поєдналась з Московською державою на умовах, матеріальну сторону яких теж можна визначити як „утримання в обмін на військову службу”. Зазначено, що в період національно-визвольної війни 1648-1654 років в Україні внаслідок несприятливих природних умов був великий недорід і у багатьох областях лютував голод [7]. Москва погодилась на 60-тисячний козацький реєстр, на відміну від Польщі, яка готова була утримувати максимум 40 тисяч козаків. Крім того, Москва готова була почекати з перетравлюванням козацького ладу (у зазначеному в першій частині цієї статті сенсі) і залишити козакам до певного часу старі привілеї та вольності. Це багато в чому і визначило політичні переваги козацтва та особистий вибір Хмельницького на користь Москви. Таким чином, з точки зору тисячолітніх взаємин автотрофних держав зони Лісу зі Степом нічого принципово нового у Переяславській Раді 1654 р. не було.
IX. Інформаційно-речовинні обміни між симбіонтами
Вище вже йшла мова про своєрідну транспортну інфраструктуру обміну речовин між симбіонтами (дороги-шляхи), стабільність цих обмінних процесів та про класичні переміщування у протилежних напрямках військ з одного боку, та продуктів з іншого. Але цим не вичерпується все розмаїття обмінів між симбіонтами.
Симбіонти обмінюються не тільки речовиною, але й інформацією, у широкому розумінні цього слова, тобто різноманітними соціальними технологіями, домінуючими ідеями, та навіть мовами. Краще навіть сказати, не просто інформацією, а чимось більшим і важливішим, що можна визначити як спосіб узагальнення інформації, або інформаційну концепцію сприйняття навколишнього світу та активності в ньому, а також способи спілкування.
Відбуваються також обміни людьми.
Крім цього, території як такі, тобто географічні простори, теж втягнуті у цю взаємодію, хоч сама по собі територія нікуди не „переїжджає”.
Наведу тут деякі приклади.
- Обмін інформацією (домінуючими ідеями, соціальними технологіями, мовами спілкування)
А. Домінуючі ідеї. Нову релігію – християнство візантійського напрямку (православ’я) – Київська Русь отримала не в останню чергу через військовий тиск степових народів, які визнавали цю релігію, а також були союзниками Східного Риму. Втручання знов-таки степових царів два з половиною століття потому зміцнило інфраструктуру цієї нової для Русі релігії (передусім монастирі) та остаточно зафіксувало православний характер руської цивілізації. Яскравим прикладом цього фіксування є історія О.Невського. Цей новгородський князь завжди був у дуже добрих стосунках з Ордою (яка не зазіхала на православний характер новгородського і, взагалі, руського, суспільства) і отримував іноді з Орди навіть військову допомогу; натомість він чинив відчайдушний опір спробам католицького Заходу впливати на його державу.
Ще за кілька століть потому православ’я повернулося до Степу (що став уже на той час переважно ісламським) разом з московськими військами під час підкорення Казані, Астрахані та Криму.
Таким чином, можна побачити зворотно-поступальний рух домінуючої (в даному випадку релігійної) ідеї: Степ – Ліс – Степ.
Маятникових коливань, у розумінні географічного розташування, зазнавали і деякі центри управління церковної системи (центри єпархій). Так, при встановленні золотоординського режиму центр Переяславської єпархії, найстарішої в зоні князівств руського Лісу, було перенесено до головного міста Золотої Орди – міста Сарай (1261 р.). Титул єпископа Переяславського став звучати так: „Єпископ Сарайський і Переяславський”. Сам цар Батий відвідував храми цієї єпархії. Три століття потому, після приєднання Астраханського царства (на терені якого було колишнє золотоординське місто Сарай) до Москви, центр єпархії Сарайської і Переяславської було перенесено знов у князівську Русь (тільки вже не у Переяслав, а ближче до Москви - до Підмосков’я). Таким чином з’явилися підмосковні єпископи „Сарские”, тобто „Сарайские”. І хоч вони вже сиділи за тисячу кілометрів від місця колишньої резиденції, їх титул нагадував про старі часи. Знов можна відстежити рух: Ліс – Степ – Ліс.
Б. Соціальні технології. Москва перейняла у Орди основні податкові і фінансові технології, що зафіксовано навіть у сучасній російській мові, де слова „деньги”, „таможня” і „казна” – татарського походження.
Організація поштової служби („ямы” і „ямщики”) теж була запозичена у татар.
Більш жорстокою стала система покарань. Давньоруські звичаї покарання злочинців майже не передбачали смертну кару – навіть за вбивство злочинець найчастіше відбувався грошовим штрафом. Не так стало в Московській Русі під впливом ординських традицій. Слово „тюрьма” – тюркського походження.
Московія запозичила у Орди суттєві елементи воєнного мистецтва, передусім вміння діяти кіннотою, а також цілі роди військ, яких не було у Московії раніше (наприклад, улани).
В. Мова. У свою чергу, татари і козаки, ідучи на московську службу, вимушені були дедалі більше застосовувати російську мову і поступово кидали користуватися своїми тюркськими мовами. Закономірність полягає в тому, що гетеротроф поступово переймає мову автотрофа, і це виглядає цілком логічно, оскільки саме мовою автотрофа називається більша частина продуктів людської праці.
Москва здійснювала імпорт легітимності з Орди. Я маю на увазі прийняття Московським Великим князем Іваном Грозним царського титулу у 1547 р. То був дуже сильний державно-правовий хід, особливо в перспективі. Справа в тому, що ще довго після фактичного падіння золотоординського режиму суспільна думка вважала великокнязівський титул менш значущим, менш вагомим, ніж царський. Щоб виправити ситуацію, і було здійснено цей крок. Він дозволив Івану Грозному де-юре стати нарівні з татарськими царями і почати боротьбу за поглинення постзолотоординських царств – Казанського, Астраханського, Сибірського. До речі, державні герби цих підбитих царств (а також царства „Таврического”, тобто Кримського) згодом було розміщено на великому державному гербі Російської імперії.
2. Обмін територією. Цей крок (прийняття титулу „цар”) більш ніж виправдав себе. Московська держава багаторазово збільшилася у територіальному відношенні саме за рахунок поглинення татарських царств, успішно реінтегрувавши постзолотоординський простір під своєю владою. Ця швидкісна реінтеграція великою мірою стала можлива тому, що населення приєднаних татарських теренів вбачало в московському царі такого ж легітимного монарха, як і в своїх власних царях (ханах).
Спроби ж територіальної експансії в західному напрямку (Лівонська війна) зазнали фіаско. Такий контраст колосального успіху на східному напрямі та невдачі на західному лише підтверджує, що Московська держава та татарські царства, які вона поглинала, були однорідними або майже однорідними частинами якогось єдиного цілого.
Цей приклад швидкого територіального росту ілюструє також властивості та роль територій у рамках етноекономічного симбіозу. А головна властивість полягає в тому, що територія симбіозу є неначе спільним ареалом життя обох симбіонтів і що в рамках цієї спільної території за певних обставин може швидко і порівняно легко змінюватися кордон між ними та відбуватися перерозподіл територіального контролю в той чи інший бік в залежності від конкретних умов.
3. Обмін людьми. З плином часу вилюдніли значні області Орди, які раніше були густо заселені, наприклад, більшість улусів Поволжя. Однак одразу ж після цього, а іноді й одночасно, почався і протилежний процес – процес російської колонізації новопридбаних теренів Степу і Сибіру, тобто заселення їх людьми, прибулими зі старих, центральних районів Московської держави. Це були переважно солдати і козаки московських гарнізонів та засічних смуг, селяни, що пересувалися на схід та південь у пошуках нових земель, а також різноманітний підприємницький елемент: купці та промисловці, дрібні торговці та ремісники.
Вже за якесь століття після приєднання теренів татарських царств там буквально на пустому місці постали потужні промислові райони (Урал), а також нові райони землеробства (Поволжя). Цілинні степи, які були раніше ординськими пасовиськами, розорювалися прибулими російськими селянами.
Останнім з постзолотоординських ханств впало Кримське ханство (в другій половині XVIII ст.). Одразу ж після його поглинення автотрофна Московська держава скасувала за непотрібністю інше, залежне від себе гетеротрофне утворення – козацьке Запорозьке військо, що служило у ролі буфера між нею та Кримським ханством. Невдовзі в колишніх татарських та запорозьких степах виник новий потужний район промислового та аграрного розвитку – Донбас (і ширше – Новоросія), котрий на початок XX ст. у багатьох відношеннях залишив далеко позаду Центральний (Московський) промисловий район.
Виникли і швидко стали багатолюдними нові міста: Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Ростов, Юзівка. Населення у цей південний регіон прибувало з інших, північних теренів держави, тобто з районів старого заселення, а також з-за кордону.
Отже, маємо міграцію осередків, або ядер промислового і господарського розвитку з районів старого розвитку до районів нового.
Зворотно-поступальний рух, відзначений мною щодо руху домінуючої (або релігійної) ідеї (Степ – Ліс – Степ), притаманний і для переселенських процесів. Декотрі групи населення протягом кількох століть проходили повний цикл цього руху: вихід – освоювання на новому місці, досягнення успіхів – повернення до старого ареалу проживання предків, але вже у новій якості. Так сталося з великою кількістю татарських служилих фамілій. Однією з яскравих ілюстрацій цього може бути історія знатного російського роду князів Юсупових13. Цей рід – ординського походження, що видно навіть із самого прізвища (Юсупов – від ногайського імені Юсуф), освоївся та досяг висот у Москві, на московській службі, а після підкорення Криму юсуповський палац з’явився у Криму, де довго полюбляли мешкати представники цього роду. Тягнуло їх все ж таки у рідну стихію!
Зворотно-поступальний рух можна відстежити і відносно соціальних технологій. Сторони немов би грають у м’яч, котрий по черзі буває в руках у гравців.
Наприклад, царська влада як реальна соціальна технологія і (частково) як ідея спочатку прийшла на Русь разом із степовими військами царя Батия (1240 р.), тривалий час залишалась чужою, татарською, але потім стала своєю, власною, російською (1547 р.). На наступному етапі вже російська царська влада знов прийшла до Степу, до татарського світу, щоб оволодіти ним.
Спочатку Степ своїм військовим втручанням припинив децентралізацію Русі в середені XIII ст., загальмував і певною мірою стримав її роздробленість на незалежні князівства. А потім Москва реінтегрувала кілька царств і орд (нащадків Золотої Орди) під своєю владою у XVI ст.
Так само почергово переходило з рук у руки і лідерство в рамках симбіозу: від 988 р. до 1240 р. воно було в руках у автотрофного симбіонту (князівств зони Лісу), з 1240 по 1480 р. – у гетеротрофного (царів Степу часів золотоординського режиму), а після 1480 р. – знов перейшло до автотрофа (Московського Великого князівства).
Частина друга. Сучасність і майбутнє Європи