Бубнов І. В., к. І. н., доц., ст викл., Одеса, Одеський держ еколог ун-т
| Вид материала | Документы |
- Культурологія / Укладач ст викл каф культурології О. Ю. Білянська/ Одеський нац ун-т, 265.5kb.
- Наукові записки, 6979.43kb.
- Робоча навчальна програма дисципліни «Філософія» для всіх спеціальностей ухвалено, 677.5kb.
- 1. Назва модуля, 47.08kb.
- Міністерство освіти І науки України Одеський державний екологічний університет Екологічний, 449.97kb.
- Програма візиту пана Генерального Консула Республіки Польща в м. Одеса Веслава Мазура, 30.35kb.
- Методические рекомендации Издание второе, переработанное и дополненное Минск 2006 удк, 270.38kb.
- Университетский образовательный стандарт высшего профессионального образования 010100, 1014.31kb.
- План семінарських занять з нормативного курсу "історичне краєзнавство", 205.68kb.
- Ежегодная Международная научно-практическая конференция LXIV герценовские чтения, 132.21kb.
Крюкова О.В., к. пед. н, доц., Донецьк, ДонНУЕТ
Соціальна рефлексія як складова соціального розвитку особистості
Процеси, що відбуваються в сучасному українському суспільстві, істотно впливають на життєдіяльність особистості, визначаючи характер її розвитку в нових обставинах: необхідність мобілізації особистісного потенціалу, збереження цілісності, формування самодостатності особистості. Розвиток людини як особистості здійснюється в процесі присвоєння соціального досвіду через кумуляцію і інтеграцію всього різноманіття соціальних відносин, при все більш свідомій регуляції власної життєдіяльності, при затвердженні дієвої соціальної позиції. У зв’язку з цим у вивченні умов, механізмів соціального розвитку особистості первинне значення набуває виявлення особливостей соціальної рефлексії.
Соціальний розвиток особистості розглядається як процес, що включає, з одного боку, засвоєння готових форм соціального життя, формування людини як представника спільноти, а з іншого, – набуття власного соціального досвіду, індивідуальних якостей і властивостей. Соціальний розвиток особистості має певні стадії, триває все життя, представляє собою формування, перетворення і вдосконалення соціально-цінних якостей, що дозволяють людині орієнтуватися в різних життєвих ситуаціях і домагатися позитивної самореалізації. (К.А. Абульханова-Славська, М.І. Бобнева, І.С. Кон, І.А. Персіанов, Д.І. Фельдштейн та ін.). Проте слід зауважити, що сьогодні не до кінця розкриті та обґрунтовані наукова сутність, структура процесу соціального розвитку особистості. Ми розглядаємо такі критерії соціального розвитку особистості: відповідальність, толерантність, безконфліктність, соціальна рефлексія, соціальна самовідданість, соціальна злагода, соціальна децентрація. Ці критерії є базовими, фундаментальними, оскільки навколо них певним чином і групується безліч інших.
Серед базових напрямків розробки проблеми рефлексії на сучасному етапі доцільно виділити наступні: діяльнісний напрям, суть якого полягає в розгляді рефлексії як компонента структури діяльності (Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв та ін.); дослідження рефлексії в контексті проблематики психології мислення (В.В. Давидов, Ю.М. Кулюткін, І.М. Семенов); вивчення рефлексивних закономірностей організації комунікативних процесів (В.С. Біблер, С.Ю. Курганов, А. Ліпман); аналіз рефлексивних феноменів в структурі спільної діяльності (В.А. Недоспасова, А.Н. Перре-Клемон); педагогічний напрям, представники якого розуміють рефлексію як інструментальний засіб організації навчальної діяльності (О.С. Анісімов, А.З. Зак, А.В. Захарова); особистісний напрямок, де рефлексивне знання розглядається як результат осмислення своєї життєдіяльності (Ф.Є. Василюк, М.Р. Гінзбург, Н.І. Гуткіна, О.Ф. Лазурський); генетичний напрям дослідження рефлексії (Ю.В. Громико, Н.І. Люрья, Ж. Піаже, В.І. Слободчиков); «системомислєдіяльнісний» підхід, за яким рефлексія є форма мислєдіяльності (А.А. Зинов’єв, В.А. Лефевр, Г.П. Щедровицький); метакогнітивна парадигма дослідження рефлексивних процесів (М.Келлер, М. Кеплінг, Дж. Флейвелл, М.А. Холодна); дослідження рефлексії як фундаментального механізму самопізнання і саморозуміння (В.В. Знаков); аналіз рефлексивних закономірностей і механізмів управлінської діяльності та управління в цілому (А.В. Карпов, Г.С. Красовський, В.Є. Лепський). Але у сучасній науковій літературі є одиничні роботи, які спеціально присвячені соціальній рефлексії.
У дисертаційному дослідженні О.М. Ткач [4] визначає соціальну рефлексію як спрямованість суб’єкта до відображення, усвідомлення і розуміння уявлень інших людей про нього і його діяльність. Така рефлексія може розглядатися як здатність сприймати чужі і транслювати свої емоції, оцінювати ставлення людей один до одного і передбачати поведінкові реакції інших людей. Соціальна рефлексія є самовідображенням суб’єкта, що живе в суспільстві, що знаходиться на певному етапі історичного розвитку, і включає в самосвідомість не тільки власне «я», а й «я» інших суб’єктів з числа безпосереднього оточення. Соціальна рефлексія являє собою творчий процес, що протікає з урахуванням характерних особливостей розвитку самосвідомості особистості.
О.В. Сподаренко [3] вважає, що при визначенні соціальної рефлексії можуть бути виділені як мінімум дві ознаки:
1. Соціально-філософська ознака, що розкриває соціальну рефлексію особистості як спосіб усвідомлення особистістю дії міжособистісних (в тому числі міжгрупових) соціокультурних механізмів будь-якої доцільної діяльності.
2. Педагогічна ознака, що розкриває соціальну рефлексію особистості як результат цілеспрямованої виховної діяльності, яка забезпечує домінування ціннісно-смислових механізмів над гносеологічними, що виражається в усвідомленні мотивів і цілей суб'єктами соціальної діяльності.
Послідовна соціальна рефлексія дій, діяльності, буття виступає провідним способом самовизначення особистості, спонуканням до якого служать оцінювання результатів ситуативної поведінки, аналіз результатів та наслідків самостійної діяльності, встановлення обмежень на власні задуми в процесі рефлексії їх реалізації.
М.В. Демиденко [1] соціально-особистісну рефлексію розглядає як психологічний засіб: системного логічного аналізу досвіду самопізнання, власної системи соціальної взаємодії (у її міжособистісному, соціально-рольовому, предметно-операціональному аспектах) та ціннісно-смислових підстав предметно-соціального світу; співвіднесення (урівноваження) на суб’єктивному рівні двох позицій - «Я в суспільстві» і «Я і суспільство» (Д.І.Фельдштейн), що відображають відповідно соціальні та індивідуальні орієнтири поведінки, протиріччя яких актуалізується у старшому шкільному віці; розробки стратегії освоєння соціального простору.
У структурі соціально-особистісної рефлексії М.В. Демиденко виділяє наступні компоненти: 1) інтелектуальна (або логічна) рефлексія; 2) особистісна рефлексія, 3) рефлексія у спілкуванні; 4) рефлексія в соціальній взаємодії, 5) рефлексія в соціальній сфері. Виділення даних типів передбачає абстрагування від цілісності рефлексивного акту. Застосування соціально-особистісної рефлексії як індивідуального психологічного засобу передбачає проходження наступних ступенів: аналіз шляхів самореалізації та суспільної системи цінностей; синтез (доопрацювання власної системи цінностей і співвіднесення її з суспільною системою цінностей); життєве планування (пошук і вибір шляхів самоактуалізації і саморозвитку в соціально-прийнятній парадигмі). Соціально-особистісна рефлексія у своєму повному обсязі, що включає широкий спектр рефлексивних явищ, не актуалізується в звичайних, стандартних умовах життя. Вона «включається» при аналізі проблемно-конфліктних ситуацій, які зачіпають ціннісний пласт особистості, коли виявляються протиріччя, які при їх осмисленні (встановлення відносин до всіх складових ситуації як унікального цілого), породжують проблемність і конфліктність умов здійснення «Я».
Є.М. Ковшов, який присвятив проблемі філософської інтерпретації феномена соціальної рефлексії докторську дисертацію, запропонував таке визначення: «Соціальна рефлексія являє собою спосіб усвідомлення дії міжособистісних (в тому числі міжгрупових) соціокультурних механізмів будь-якої доцільної діяльності. На відміну від пізнавальної, їй притаманне домінування аксіологічного аспекту над гносеологічним, яке виражається в усвідомленні мотивів і цілей суб’єктами соціальної діяльності». Наведене визначення, на наш погляд, містить кілька суттєвих моментів, які потрібно враховувати в процесі аналізу сутності соціальної рефлексії. По-перше, мова йде про те, що соціальна рефлексія має чітку спрямованість на систему соціальної взаємодії (як міжособистісного, так і міжгрупової). По-друге, вона орієнтована на переважно ціннісно-цільовий аспект будь-якої діяльності, оскільки виявляє значення останньої для особистості і соціуму [2].
Далі Є.М. Ковшов зазначає, що прагнення до гармонійного поєднання форм і функцій соціальної рефлексії у свідомості сукупного суб’єкта характеризує її універсальне зростаюче значення в реалізації закону зростання ролі культури в житті суспільства. «Головною ознакою, що відрізняє дію рефлексії в повсякденній і ідеологічній свідомості, виступає здоровий глузд, який, будучи інтегратором соціального досвіду, протистоїть впливу недостатньо обґрунтованих наукових, релігійних і філософських концепцій». Власне кажучи, здоровий глузд в оцінці соціальних явищ - це підсумковий, інтегральний результат соціальної рефлексії [2].
Соціальна рефлексія як самосвідомість системи покликана забезпечувати «як координацію і кооперацію діяльності даних суб’єктів на основі взаємних інтересів у рамках однієї системи, але також може викликати конфлікт, брати участь у боротьбі суб’єктів зважаючи на розбіжності або протилежності інтересів» [2, 41]. При цьому рефлексія виступає «інструментом проектування та опису смислового змісту і будови свідомості; вона представлена такими двома типами, як проектування (або проектна рефлексія) і розуміння». Типи, форми і види соціальної рефлексії обумовлені складною структурою свідомості і можуть бути систематизовані за такими критеріями:
– за характером відношення до змісту рефлексуючої свідомості: дескриптивна, що описує зміст свідомості, і прескриптивна, що має імперативний характер повинності, що задає певні нормативні цілі;
– за спрямованістю на аналіз власного змісту соціальної системи або на визначення змісту і характеру відносин з іншими системами, визначається внутрішня і зовнішня форми рефлексії;
– за спрямованістю на оцінку минулого (рефлексія розуміння) або на ідеальну побудову майбутнього стану системи (рефлексія проектування);
– по предмету аналізу компонентів структури діяльності: на функціональний, системний і процесуальний види рефлексії;
– по щаблях сходження від суспільного несвідомого до більш високих рангів рефлексії, що виникають в повсякденній і теоретичній свідомості [2, 15-16].
О.В. Сподаренко пропонує структуру, яка цілісно описує основні види рефлексії соціальних взаємодій особистості: самоаналіз, самомотивація, самоорганізація, самооцінка [3] (табл. 1).
Таблиця 1
Структура соціальної рефлексії особистості
| Компоненти соціальної рефлексії | Механізми реалізації | Змістові ознаки |
| Когнітив-ний компонент | самоаналіз | розуміння зовнішніх проблем-обставин в соціальній взаємодії; проектування соціальної взаємодії; розуміння особистих проблем, що ускладнюють соціальну взаємодію; ціннісно-смислове орієнтування в системах соціальної взаємодії; знання джерел для самостійного пошуку відповідей на проблеми соціальної взаємодії. |
| Мотивацій-ний компонент | самомотива-ція | усвідомлення особистістю власних бажань, цінностей і потреб у здійсненні соціальної дії; співвіднесення власних мотивів і цілей з цілями інших учасників соціальної взаємодії; наявність усвідомленої ієрархії мотивів і цілей соціальної взаємодії. |
| Діяльнісний компонент | самоорганіза-ція | усвідомлення мети соціальної взаємодії; усвідомлення власної ролі і способу участі в груповій, міжгруповій діяльності; усвідомлення рольової (соціально-психологічної структури) діяльності групи; усвідомлене застосування засобів регуляції соціальної взаємодії. |
| Рефлексія ефективності соціальної взаємодії | самооцінка | ідентифікація особистості з реалізованим нею смислом; багатовимірність самооцінки; процесуальна самооцінка (оцінювання результатів з урахуванням засобів досягнення); відкритість у відносинах з учасниками освітнього процесу. |
Резюмуючи сказане вище, підбиваючи підсумок аналізу наукових досліджень проблеми соціальної рефлексії, слід зазначити, що:
1. Дослідження рефлексії дозволяють виділити такий тип рефлексії, який сприймається і оцінюється як найважливіший механізм міжособистісного пізнання, розуміння і регуляції поведінки в ситуаціях міжособистісного і групового спілкування. Рефлексія бере участь у процесі інтерпретації ситуації взаємодії, відіграє велику роль у проектуванні та управлінні взаємодією. Рефлексія аналізується як уявлення людини про те, як її сприймають, оцінюють, розуміють інші люди, рефлексія розглядається як спосіб звернення до іншої свідомості, здатність реконструювати внутрішній світ іншої людини.
2. Соціальну рефлексію розуміємо як спрямованість суб’єкта до відображення, усвідомлення і розуміння уявлень інших людей про нього і його діяльність; здатність сприймати чужі і транслювати свої емоції, оцінювати ставлення людей один до одного і передбачати поведінкові реакції інших людей. Соціальна рефлексія являє собою творчий процес, що протікає з урахуванням характерних особливостей розвитку самосвідомості особистості. Ми вважаємо, що соціальна рефлексія є значущим феноменом, що визначає рівень соціального розвитку людини.
Список літератури:
- Демиденко М. В. Исследование социально-личностной рефлексии как средства социализации старших школьников: Дис. ... канд. психол. наук: 19.00.07: Самара, 2000. - 168 c.
- Ковшов Е.М. Социальная рефлексия: Структура, формы и функции: Дис. ... д-ра филос. наук. - Саратов, 1999.- С. 15.
- Сподаренко Е. В. Педагогические условия формирования социальной рефлексии младших школьников: диссертация ... кандидата педагогических наук : 13.00.01 - Москва, 2008. - 216 с.
- Ткач Е. Н.. Социальная рефлексия учителя как условие и средство его профессионального саморазвития: Дис. ... канд. психол. наук: 19.00.07: Хабаровск, 2000. - 168 c.
Лиходєдова Т.В., Лавлінський Р.О., ст. викл., Донецьк, ДонНУЕТ
ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ
Однією з актуальних тем суспільства нашого часу є девіантна поведінка дітей і підлітків. Тому важливо розглянути основні поняття і підходи девіантної поведінки, зрозуміти її сутність і фактори, які, як каталізатори, впливають на динаміку даної поведінки.
У сучасних умовах, коли зростає роль особистості та аналізу факторів її становлення, великого значення набуває вивчення проблеми девіантної поведінки в контексті саморегуляції життєдіяльності та особистісної організації часу.
Проблема девіантної поведінки - це проблема суспільства в цілому і її рішення сприяє успішному духовному та моральному розвитку суспільства і держави.
Інтерес до означеної теми обумовлений як теоретичними, так і практичними потребами. Підлітки з девіантною поведінкою не вміють організовувати свій час, більш того, у них не розвинене смислоутворення і цілеполягання, не зформоване ціннісне ставлення до часу. Особливої гостроти ця проблема набуває в даний час - час кризи офіційних структур, які традиційно організовують дозвілля молоді.
Девіантна поведінка серед підлітків - поширений феномен, що супроводжує процес соціалізації та зрілості, який зростає протягом підліткового періоду і знижується після 18 років. Девіантна поведінка усвідомлюється далеко не кожним підлітком, міцна можливість протистояти негативним впливам оточення формується у них вже за межами 18-річчя.
З позицій самого підлітка поведінка, яка розглядається дорослими як відхильна, вважається "нормальна", відображає прагнення до пригод, завоювання визнання, випробування межі дозволеного.
Вважаємо, що девіантом можна називати того підлітка, який не просто одноразово і випадково відхилився від поведінкової норми, а постійно демонструє девіантну поведінку, що носить соціально-негативний характер.
На підставі ключових положень робіт вітчизняних і зарубіжних вчених слід визнати доцільність поділу девіантної поведінки на злочинну (кримінальну) і аморальну, безнравственна (не несе за собою кримінальної відповідальності).
Поведінка, що відхиляється від морально-нравственних норм людського общежитія, проявляється в різних формах соціальної патології - пияцтві, наркоманії, крадіжці. Зв'язок між цими видами поведінки полягає в тому, що скоєння злочинів передує аморальній поведінці.
У дослідженні поведінки, яка відхиляється значне місце приділяється вивченню її мотивів, причин та умов, що сприяють її розвитку, можливостей її попередження і подолання. У походженні поведінки, що відхиляється велику роль грають дефекти правової та моральної свідомості, зміст потреб особистості, особливості характеру, емоційно-вольової сфери. Перші прояви девіантної поведінки іноді спостерігаються в дитячому і підлітковому віці і пояснюються відносно низьким рівнем інтелектуального розвитку, незавершеністю розвитку особистості, негативним впливом сім'ї та найближчого оточення, залежністю від вимог групи і прийнятих в ній цінностних орієнтацій.
Серед причин підліткової та юнацької девіантності найчастіше зустрічаються:
1) причини, пов'язані з психічними і психофізіологічними розладами;
2) причини соціального та психологічного характеру;
3) причини, пов'язані з віковими кризами [1, 16].
Описуючи динаміку девіантної поведінки підлітка, виділяємо три стадії її соціальної дезадаптації:
1) компенсаторно-поступлива стадія, коли дитина або підліток прагне зняти внутрішнє напруження у зв'язку з несприятливими обставинами зовнішнього середовища, дезактуалізацієй головної мети, переорієнтацією на цілі більш загального порядку;
2) стадія конфліктно-демонстративна виникає, якщо попередня лінія поведінки не приносить бажаних результатів;
3) стадія внутрішньої середовищної ізоляції, коли учень перестає вважати себе членом групи і починає орієнтуватися на думку однодумців [1, 17].
Девіантна поведінка спочатку завжди буває невмотивованою. Підліток, як правило, хоче відповідати вимогам суспільства, але з якихось причин (конституціональні фактори, соціальні умови, невміння правильно визначити свої соціальні ідентичності і ролі, нестача матеріальних ресурсів, погане оволодіння нормальними способами соціальної адаптації і/ або подолання труднощів) він не може цього зробити. Це відображається в його самосвідомості і штовхає на пошук в інших напрямках. Згідно з цим прийнято розрізняти первинну девіацію (ненормативність) і вторинну (як підтвердження ненормативності і затвердження власне девіантної поведінки).
Найважливіший фактор такого розвитку - девіантні однолітки. Девіантні вчинки збільшують привабливість підлітка, що робить їх, для інших, які приймають такий стиль поведінки; здійснюючи антінормативні вчинки, підліток привертає до себе увагу, інтерес і т. д.
Відчуваючи брак уваги, підлітки придумують різні витівки, суть яких - демонстративність. Існують тисячі способів залучення уваги. Ця потреба зумовлена браком одержуваної уваги. Неадекватні зухвалі витівки обумовлені тим, що інших соціально прийнятних способів залучення уваги в дітей немає, вони їм невідомі.
Владолюбива поведінка проявляється у активній і пасивній формах. Активну форму складають крик, вереск, небажання слухати, хамство. У пасивній формі посміхаються, говорять те, що потрібно, а роблять, що хочуть. Ні в гріш не ставлять дорослих, вихователів, постійно удаються до різних виправдань, легко брешуть. Причини такої поведінки криються в суб'єктивному прочитанні демократії, рівності і свободи у відносинах-роблю, що хочу. Іншою причиною виступає мода на сильну особистість, яка розуміється як прояв сили і владолюбства.
Помста як мотиваційна мета поведінки властива злісним дітям. Вона може бути наслідком владолюбства, на яке послідувала реакція застосування сили. Образа може бути випадковою, але у відповідь йдуть активні форми прояву мстивості: жорстокість, удари.
Уникнення невдачі як мотиваційна мета поведінки проявляється в пасивній формі, лише зрідка можливий вибух відчаю. Конкретними способами уникнення невдачі стає відкладання на потім, недоведення до кінця, тимчасова втрата працездатності, брехня на спасіння, пошук та перебір інших видів (цілком можливо і соціально несхвалюваних) діяльності, навчена безпорадність, несамостійність і залежність.
Олійник А.М., к. філос. н., доц., Одеса, Одеський держ. еколог. ун-т
ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ У СТРУКТУРІ ОСОБИСТОСТІ
СТУДЕНТА ЕКОЛОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Інтерес до ціннісних основ окремої особистості завжди зростав у кризові, переломні моменти історії людства, необхідність осмислення яких закономірно вимагало звернення до проблеми етичних цінностей. Кардинальні зміни які відбулися за останні десятиліття в українському суспільстві зажадали переоцінки багатьох фундаментальних цінностей. Соціальні зміни, що зумовили необхідність прийняття кожним членом суспільства відповідальності за свою долю, призвели до поступового утвердження в суспільній свідомості нової системи ціннісних орієнтацій. Входячи в суспільне життя молоді люди, вже не пов'язані з колишніми цінностями, і тому, не повною мірою сприйняли і цінності вільного демократичного суспільства. У зв'язку з цим особливого значення набуває процес ціннісного самовизначення у вищому навчальному закладі, формування системи ціннісних орієнтацій, що мають, головним чином, гуманістичну спрямованість, яка особливо необхідна для успішної її реалізації випускником екологічного вузу.
Аналіз філософської, соціально-психологічної літератури дає підставу розглядати ціннісні орієнтації як систему еталонів, ціннісних уявлень, прагнень, цілей, інтересів та інших психічних реальностей, що відображають спрямованість свідомості та діяльності. Цінності виступають однією з підстав ціннісних орієнтації особистості. Якщо людина зорієнтована на добро в душі і поведінку, то тим самим він виключає зі своїх ціннісних орієнтації зло. Ціннісні орієнтації характеризують, з одного боку, зв'язок людини з його життям у суспільстві, його потреби та інтереси, а з іншого боку, з життям людини в культурі, його стратегічні цілі, ідеали, сенс життя. Це означає, що вони характеризують індивідуальне духовно-культурне буття сутності людини.
Поява поняття «ціннісна орієнтація» було пов’язане з розробкою теорії цінностей у 60-ті роки , а ще раніше, у 50-х роках, розробкою в літературі теорії мотивації. С.А. Рубінштейн висловлював думку про необхідність такого поняття, яке означає стійке ставлення особистості до різного роду зовнішніх ситуацій, в основному однорідним. Так як мотиви розуміються як стійкі тимчасові стану, що складають собою реакцію людини саме на конкретну життєву ситуацію, то наділення мотиву якістю стійкості і здатністю до узагальнення дозволило говорити про нові моменти в змісті цього поняття. Ціннісні орієнтації розглядаються як «найважливіші елементи структури особистості» і які закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань і обмежують значиме, суттєве для даного індивіда від незначущого, несуттєвого [1].
Важливо підкреслити, що ціннісні орієнтації відносяться до числа таких загальнонаукових понять, гносеологічне значення яких особливо важливе для педагогіки. На думку соціологів, включення ціннісних орієнтації в структуру особистості дозволяє відкрити найбільш загальні соціальні детермінанти мотивації поведінки, витоки якої варто шукати в соціально - економічній природі суспільства, його моралі, ідеології, культурі, в якій формувалася соціальна індивідуальність. Зокрема, Ананьєв Б.Г. ціннісні орієнтації характеризує як спрямованість особистості на ті чи інші цінності: зв'язок зі світом людських цінностей і їх приналежність не просто до свідомості, а і до поведінки особистості, їх практично дієвий характер [2].
Людина, наповнюючи сенсом навколишній світ, освоюючи, його, щоразу додає йому новий, ціннісно-смисловий вимір. У зв'язку з тим, що ціннісні орієнтації є компонентом не тільки свідомості, але і поведінки, вибірковість аж ніяк не обмежується раціональною перевагою або вибором тієї чи іншої цінності. Вона повинна стати надбанням духовного життя індивіда, перетворитися в його особисті переконання. Ціннісні орієнтації людини динамічні: вони змінюються з віком, у міру накопичення досвіду, отримання освіти і т.д.
У недавньому минулому успіх виховання молоді оцінювався за єдиним критерієм, пов'язаному з оцінкою того, наскільки вдалося старшому поколінню передати дітям накопичений досвід, знання і цінності. Сьогодні цього недостатньо [3]. Дійсно, молодому поколінню доведеться жити в новому інформаційно розвиненому просторі. Мабуть і завдання вищої школи полягає в тому, щоб не тільки передати досвід, але й виховати у сучасній молоді самостійність, ініціативу, професіоналізм і соціальну відповідальність. Молоді люди сьогодні є не лише об'єктом виховання, але і суб'єктом соціальної дії, що в свою чергу, вимагає принципово нового підходу до проблеми її соціалізації. Одним з таких важливих місць в структурі українського суспільства стає вищий навчальний заклад.
Бажання стати студентом Вищого навчального закладу розпочинається значно раніше, ніж студентське життя. Психологи постійно фіксують розвинене прагнення стати студентом у життєвих планах молоді, яка закінчує середню школу. Звичайно, життя вносить поправки в ці плани ( мається на увазі результати незалежного зовнішнього тестування). І все ж таки, це свідчить про те, що домінуючою орієнтацією є орієнтація на розумову працю і пов'язане з цим прагнення отримати вищу освіту. Сьогодні для молоді отримати вищу освіту є великою не тільки соціальною, моральною, але й психологічною цінністю.
Для студентів роки навчання є не тільки один з найважливіших періодів їхнього життя а і час отримання вищої освіти, придбання професійної кваліфікації, етап узгодження своїх бажань, можливостей, орієнтацій з умовами та вимогами з боку суспільства.
Прагнучи якісно завершити навчання у ВНЗІ майбутній випускник усвідомлює, що тільки через професіоналізм він може досягти свого місця у суспільстві, про яке він мріяв, стати корисною для суспільства людиною. Тому для кожного вищого навчального закладу важливим питанням є питання якісного набору абітурієнтів здатних отримати знання вищої школи.
Вибір майбутньої професії для кожної молодої людини завжди індивідуальний, людина шукає себе у суспільстві, вона прагне самовизначитися.
Професійне самовизначення студентів нашого університету базується на системі життєвих принципів , які визначає для себе випускник і які впливають на його діяльність і життєву ситуацію.
Таким чином, ціннісні орієнтації являють собою особливе і специфічне утворення. Неможливо уявити собі орієнтацію особистості на ту чи іншу цінність як якесь ізольоване утворення яке не враховує її пріоритетність, суб'єктивну важливість щодо інших цінностей.
Людина, наповнюючи сенсом навколишній світ, освоюючи його, щоразу додає йому новий, ціннісно-смисловий вимір, щоразу ніби заново породжує його і тим самим породжує себе, знаходячи себе в цьому людському світі. Усвідомлюючи життя, людина одночасно висуває вимоги до нього, вони відображені в таких категоріях як «щастя», «свобода», «справедливість», «совість» і т.д.
Список літератури:
1. Рубинштейн С.А. Проблемы общей психологи. – М., 1973. – С. 208.
2. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. – Л., 1969. – С. 53.
3. Каган М.С. Философская теория ценностей. – СПб., 1997. – С. 76.
Пархоменко А.А., асп., Донецьк, ДонНУЕТ
ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТІ ДЖЕРЕЛА ЕНЕРГІЇ
Розуміння навколишнього світу набуло нової основи. Cучасники довели, що світ складається з найрізноманітніших форм енергії (свідомість також є формою енергії), а все, що відбувається у світі — це процеси перетворень одних форм енергій у інші форми, можливість змінюватися і змінювати. Адже світ перебуває у безперервному процесі змін.
Філософія вважає світ організованим, а визначенням його впорядкованості є обмеження, встановлені людством. Немає ніякого хаосу, є цілеспрямовані перетворення, які відбуваються за певними законами перетворень.
Формою організації енергії є система, що складається з елементів, які також є системами, але з меншим енергетичним наповненням. Система, об'єднуючи ресурси усіх її елементів, займає місце у ієрархії систем відповідно до розміру сумарного життєвого ресурсу. При цьому метою об'єднання елементів у систему є бажання досягти загальної мети - продовжити час свого існування. Система існує завдяки дотриманню її елементами певних правил поведінки, що є рушієм змін - межі визначає Природа.
Рівень матеріальної, а відповідно і духовної культури людства прямо залежить від кількості енергії, що воно має. Для того щоб виготовити будь-яку річ нам потрібна енергія. Матеріальні потреби людства як і популяція людей постійно збільшуються, тому потреба у енергії збільшується геометрично.
Однак незнання про використання енергії – не звільняє від відповідальності. Природній світ дав енергію не для того, щоб ми її тратили марно, те, що ми з нею робимо, записується і відбивається – у прояві різних катаклізмів.
На сьогоднішній день аварія на ЧАЕС – це одна з найбільш техногенних катастроф за всю історію використання ядерної енергетики. Вибух реактора четвертого енергоблоку викинув до атмосфери близько 4% від загальної кількості ядерного палива, яке в ньому містилося. Основна частина радіаційних відходів осіла на території Росії, Білорусі й України.
Спираючись на гіркий досвід Чорнобиля і Фукусіми, в епоху нових технологій потрібно кардинально переглянути підходи до гарантування безпеки АЕС у всьому світі. Причому це мають бути комплексні, багаторівневі системи безпеки, що передбачають виникнення декількох позаштатних ситуацій водночас.
Під час модернізації АЕС, необхідно поступово виводити з експлуатації реактори старших поколінь, замінювати їх новими, безпечнішими, з вдосконаленою системою охолоджування і захисту.
Аварії на АЕС, порівняно з іншими техногенними аваріями, явище рідкісне. Будь-які енергетичні ресурси держави повинні розглядатися в контексті загальної енергетичної моделі безпеки. Українська економіка енергетично неефективна, тому нашим національним пріоритетом має стати програма загального енергозбереження та поступової відмови від теплових електростанцій і переходу на екологічно чистіші (зокрема ядерні) методи отримання енергії.
Провідні закордонні та вітчизняні вчені постійно інформують нас про винайдення різноманітних нових, більш екологічно чистих способів добути енергію. Але ж в чому тоді причина повільного зростання частки таких джерел у загальному видобутку енергії. Справа у тому, що досі не знайдено джерела енергії, більш рентабельного за найдавніший спосіб видобутку енергії – спалення.
Зараз 80% всієї енергії людство отримує спалюючи вугілля,нафту та нафтопродукти, природній газ, торф тощо. Саме масштабним використанням традиційних енергетичних носіїв і технологій зумовлюється інтенсивне забруднення довкілля. До того ж за нинішніх масштабів і темпів зростання обсягів споживання викопних видів палива (нафти, газу, вугілля, урану) очікується, що уже в першій половині ХХІ століття через вичерпання запасів почне скорочуватися використання природного газу, нафти і нафтопродуктів, що значно ускладнить функціонування енергетики та транспорту. І якщо на цей час не будуть опановані в потрібних масштабах альтернативні джерела енергії, то на цивілізацію чекає деградація.
За різними прогнозами, світових ресурсів нафти для енергозабезпечення цивілізації вистачить на 30—60 років, природного газу — на 40—70 років, вугілля — на 300—700 років, урану для АЕС на повільних нейтронах — на 11—100 років, плутонію для АЕС на швидких нейтронах — на 1 тис. років, клатратів метану Чорного моря — на 40—700 тис. років.
З усвідомленням необхідності правильного використання своєї та навколишньої природної енергії, перед нами повстають нові аспекти, над якими треба задумуватись кожного дня.
Дивно, що всього триста років тому людство, крім енергії самої людини і тварин, володіло тільки трьома видами енергії. І джерелом цих усіх трьох видів енергії було Сонце. Енергія вітру обертала крила вітряних млинів, на яких мололи зерно чи ткали. Для того щоб можна було скористатися енергією води, необхідно, щоб вода бігла вниз до моря від вище розташованого джерела, де річка наповняється за рахунок дощів, що випадають.
За останнє десятиліття інтерес до цих джерел енергії постійно зростає, оскільки в багатьох відносинах вони необмежені. У міру того як постачання палива стає менш надійним і більш дорогим, ці джерела стають усе більш привабливими і більш економічними. Підвищення цін на нафту і газ послужило головною причиною того, що ми знову звернули свою увагу на воду, вітер і Сонце.
Розвиток альтернативних джерел енергії в Україні находиться у зародковому стані, однак, як і в ситуації з вітроенергетикою, ми маємо непоганий потенціал для розвитку сонячної енергетики, наявність високотехнологічного виробництва дозволяє говорити про можливість виробництва сонячних батарей власного виробництва, що значно здешевить їх кінцеву вартість.
Широкомасштабне впровадження альтернативних джерел енергії в Україні дозволить зробити суттєвий крок у зменшенні енергетичної залежності країни, охороні довкілля та створенні умов для входження країни до європейської спільноти.
Однак не зважаючи розвинену науково-технічну та промислову базу, частка альтернативних паливно-енергетичних ресурсів (АПЕР) досі у енергетичному балансі країни залишається незначною.
Біоенергетика, яка в даний час розвивається найбільш інтенсивно потребує оптимізації свого розвитку з врахуванням як потреб паливного, так і продовольчого сектору економіки, а також державного регулювання експорту біопаливної сировини.
Пріоритетним напрямком може стати виробництво біогазу з промислових, побутових та сільськогосподарських відходів, що забезпечить не тільки виробництво енергії, біодобрив, а також дозволить зробити довкілля більш чистим. Тому вже сьогодні актуальним є розгорнути виробництво в Україні тепло насосного обладнання на базі вітчизняних заводів та вітчизняних науково-технічних розробок.
Серед альтернативних джерел палива і енергії економічно привабливими і доступними є використання шахтного метану і синтез-газу із бурого вугілля торфу, відходів вуглепереробки, впровадження яких дозволить в значному ступені замінити імпортований природний газ і вирішити проблему енергетичної залежності країни.
Для забезпечення Україні гідного місця в виробництві та розподілі нових відновлюваних джерел енергії в майбутньому виникає необхідність вже сьогодні підтримати науково-технічні розробки в нових сферах (воднева енергетика, використання газогідратів Чорного моря та ін.) та підвищення економічних та технічних характеристик видів АПЕР, які вже використовуються.
Отже єдиний спосіб змусити людину перейти на більш екологічно чисті джерела енергії – це ліміт ресурсів, або повне вичерпання їх. Ще раз визначимося з прийнятою більшістю думкою, що людина, перш за все, система енергетична, і з цим не можна не погодитись, як і з тим що сучасна людина перетворилась на енергетичного вампіра, який не звик відчувати присмак голоду він звик брати все до останньої краплі.
Протягом всього свого існування людина постійно змінювала основне джерело енергії: спочатку це було Сонце, потім вогонь, потім вугілля, а зараз нафта і газ. Але ніколи ще людство не відчувало такої гострої потреби у швидкому переході до нових джерел енергії як зараз. У зв'язку з неперервністю повітряного простору та швидким кругообігом речовин в атмосфері у наш час спостерігається велике розсіювання забрудників, проблеми «парникового ефекту», «озонових дір», кислотних дощів, пилового забруднення.
В цілому виконання програм з енергозбереження, в тому числі програм зі створення об’єктів альтернативної енергетики, в перспективі може забезпечити для України наступне:
- зниження енергоємності внутрішнього валового продукту;
- досягнення світового рівня ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів;
- зменшення обсягів імпорту паливно-енергетичних ресурсів;
- створення ринку енергозберігаючого та науково обладнання, відповідної техніки та технологій;
- технічне та технологічне переоснащення енергоємного виробництва;
- зменшення обсягів шкідливих викидів у довкілля;
- відтворення природних ресурсів;
- виконання міждержавних угод щодо підвищення рівня екологічної безпеки.
Тому, на мою думку, такий перехід потрібно зробити якомога раніше. Звісно, рано чи пізно, економічні фактори змусять нас відмовитись від користування нафтою і газом, але економічна потреба виникне значно пізніше, ніж екологічна.
Будемо сподіватися що у нашому сторіччі людство прагнутиме до «чистої» енергетики, до того ж, такі зміни можуть стати не тільки джерелом оновлення енергетичної потужності всієї планети, але й людина зможе перейти на іншу ступінь духовної еволюції.
Перцева Е.Н., Подвигина Н.Б., Воронежск. гос. архитект.-строит. ун-т (Россия)
ОСОБЕННОСТИ ПОРТРЕТНЫХ ХАРАКТЕРИСТИК ГЕРОИНЬ