Україна на шляху до Європи

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 27 28 29 30 31 32 33 34 ... 39

На жаль, принципи журналістської роботи склали¬ся ще за часів Радянського Союзу, коли критикувати можна було лише Захід і активно замовчувати всі внутрішні негаразди. Особливо це відчувається із регіонах, де місцеві начальники дуже негативно став-ляться до критики чи оцінних суджень своєї діяль¬ності. Позитивність аспекту полягає в тому, що ще кілька років тому вони намагалися тиснути на жур¬налістів адміністративними методами, позбавляючи ЗМІ можливості працювати, а зараз більшість подібних справ розглядається в суді. Як уже зазначалося вище, найчастіше вони задовольняють позови і вимагають від ЗМІ спростування інформації. Проблема усклад» нюється тим, що багато українських регіональних ЗМ І, готуючи викривальні матеріали про діяльність певних;

ОСІб, використовує у своїх публікаціях оцінні суджен¬ий, які не підтверджені фактами та доказами. Розгля¬даючи подібні справи, судді змушені виносити нега¬тивні рішення. Проблема полягає в тому, що сьогодні у свідомості журналістів та населення відсутнє загальне бачення місії журналіста у суспільстві.

Якщо Україна хоче стати членом європейського ; співтовариства не лише номінально на папері, а пере-йнятися духом європейських свобод та принципів, для )-ССЇ досвід роботи західних журналістів, включаючи внутрішні моральні та етичні кодекси й принципи ро-боти, є надзвичайно актуальними.

Законодавство більшості країн світу мовчить щодо Сутності журналістської праці. Французький закон визначає, одо журналістом є той, хто працює з інфор-мацією у ЗМІ, але не має визначення самої жур-налістської місії.

Англо-саксонська традиція взагалі не передбачає ПСЦіального законодавства про пресу.

Отже, журналісти просто змушені заповнити цей Ійісуум, створивши систему етичних та моральних ко¬дексів.

Ці тексти, наведені в книзі, не є законами з суто ридичної точки зору. Вони не передбачають чітких Й.акцій, не можуть оштрафувати чи інакше покарати журналіста, котрий не поважає принципів цих ко¬їв псів.

Традиційно більшість кодексів має дві частини, ерша визначає сугність журналістської місії. Друга ОЗГшсує, як саме ця місія мусить втілюватись.

Французький журналістський кодекс — один із щйстаріших. Порівнюючи кодекси багатьох країн "Віту, ми бачимо, що велика кількість положень у них Вій же збігається. Залежно від країни та її традицій, уаеня демократичності влади, ті чи інші постулати щеитовані по-різному. Але сутність — подібна.

Иайдетальніше виписані етичні кодекси Квебеку ровінція в Канаді) та США.

Практично всі кодекси починаються з визначення місії журналіста. Це — пошук правди, важливої для суспільства. Це — допомога громадянам робити сві-домий вибір у вирі заангажованої інформації, котра продукується сучасним світом.

Уряди, міністерства, підприємства, політичні партії — всі вони виробляють інформацію. Щоразу ця інфор-мація є заангажованою: її напрацьовано для того, щоб підштовхнути нас до певного вибору.

На відміну від інших професій, пов'язаних з інфор-мацією, журналіст не мусить нічого нікому нав'язувати чи продавати. І це запорука читацької довіри.

Мюнхенська загальноєвропейська хартія жур¬налістів своєю першою вимогою ставить пошук правди незалежно від наслідків, які матиме оприлюднення цієї правди безпосередньо для журналіста. За правду моле¬на потрапити до в'язниці, інколи ціною правди стає життя.

Інша важлива вимога Мюнхенської хартії — не на-давати анонімної інформацїї. Тобто оприлюдшовати тільки ті дані, джерело яких ви безпосередньо знаєте.

Етичні кодекси також наголошують, що замовчу-вання є однією з форм перекручування інформації. Від журналіста вимагається не тільки повідомляти прав¬диву інформацію, а й не відсіювати з неї важливі еле¬менти, що може змінити її зміст.

Від журналіста також вимагається мужність дис- танціюватися від власних переконань на користь об'єктивності.

Більшість кодексів також зобов'язують журналісті а виправляти свої та чужі оприлюднені неточності.

Мюнхенська хартія чітко визначає, що журналіст не має права застосовувати незаконні способи збору інформації, документів, фото-, аудіо- та відеомате- ріалів.

Наприклад, у Франції був випадок, коли неповно-літня дитина вчинила вбивство. Тоді журналістам

вдалося вкрасти фото з сімейного альбому цієї дитини, які були широко оприлюднені. Це неприпустимо. А Інша річ, коли йдеться про здобуття інформації в умовах, коли певні представники владних структур (або політичних угруповань на кшталт ультраправого Національного Фронту Франції) намагаються її прихо-вати. Франція знає приклад, коли одна журналістка г поставила собі за мету здійснити ґрунтовне розсліду - 1 нання про Національний Фронт. Вона на два роки ста- р ла членом цієї партії. Якби ця журналістка просто Прийшла до Нацфронту, представилася і поставила і свої запитання Ле Пену, він би, звичайно, відповів, але надаючи лише ту інформацію, яку сам би вважав за потрібне. Єдиний спосіб знати, що насправді відбу-вається в цій парти, це вчинити так, як згадана жур-налістка. Отже, В окремих випадках подібна «зміна фа-ху» може бути прийнятною.

Більшість етичних кодексів приділис окрему увагу питанню підкупу журналістів. Напередодні Другої Світової війни та раніше випадки «прихованої реклами» або навіть оприлюднення за гроші звичайної неправ¬дивої інформації, на жаль, траплялися регулярно в західній пресі. Наприклад, відомі випадки, коли влас¬ники казино платили журналістам за те, щоб вони не писали про випадки самогубства в їхніх закладах осіб, які все програли.

Інший приклад: на початку XX століття Росія брала у Франції величезні позики. Щоб заохотити ці позики, підштовхнути французів купувати акції своїх підпри¬ємств, Російська імперія підкуповувала знаних жур¬налістів, редакторів, керівників видань з потужним Накладом. Нещодавно відкрилися архіви тодішніх російських дипломатів, які у своїх листах скаржилися, Що їм надто дорого доводилося платити за підкуп фран¬цузької преси.

Нині випадків такого брутального підкупу не існує. Але відбуваються тонші речі. Сьогодні у Франції в се-редньому на одного журналіста працює 4 або 5 піар- ників. У всіх цих центрів зв'язків з громадськістю, прес-служб багато грошей. Вони готують інформаційні повідомлення, вже готові до споживання, розраховую-чи, що в журналістів не буде часу доповнити та пе-ревірити інформацію з іншого джерела. Вони намага-ються підтримувати тісні особисті зв'язки з жур-налістами. Надсилають журналістам подарунки, за-прошують подорожувати... Отже, треба бути насправді принциповим — на цьому наголошують чимало ко-дексів — щодо подарунків. Конкретно — відмовлятися від дорогих подарунків, які б зобов'язали журналіста до певного забарвлення матеріалу.

Журналістська незалежність полягає в тому, щоб не потрапляти в ситуації очевидного конфлікту інте¬ресів. Не обіймати виборні посади — це прописано в кількох західних кодексах. Як конкретно втілюються норми етичних кодексів? У газеті «Монд» трапився та¬кий випадок. Медичний оглядач, не попередивши ко¬лектив газети, також працював пошукачем в одному з медичних дослідних інститутів. Тоді в пресі обговорю-валася трагедія зараження людей СНІДом через пере-ливання крові. Цей журналіст-науковець саме працю¬вав над проблемою в лабораторії — очевидний конфлікт інтересів. Гкзета поставила перед ним вимогу визначитись. Були загальні збори, і цей журналіст офіційно повідомив, що більше не працює як дослідник у лабораторії.

Інше питання стосується приватного життя і робо¬ти в медіа. Чи можна бути об'єктивним журналістом, перебуваючи в шлюбі (чи близьких стосунках) із мі-ністром або іншою високою посадовою особою? Ця норма детально прописана в американському кодексі.

Французька колективна угода журналіста також передбачає право журналіста відмовитись від завдан¬ня, що пов'язане з рекламною діяльністю. І роботода¬вець не може нав'язати це завдання.

На відміну від прагнень частини журналістів фран-цузькі журналістські профспілки виступають проти Створення такої собі «професійної поліції». Йдеться про Воскування контролюючого органу, який би, спираю-чись на етичні кодекси, виносив свої вердикти щодо некоректних з етичної точки зору виступів. Проф¬спілки наполягають на корпоративності журналіст¬ського корпусу, на потребі для журналістів захищати Один одного, а не судити. Проте однозначного погляду На проблему немає.

Вважаю, що гарним матеріалом для визначен¬ня морально-етичних принципів роботи журналіста її Декларації та Рекомендації Ради Європи. Акумулюю- ЧВ досвід багатьох країн, національних законодавств, она демонструє загальні принципи діяльності у сфері інформації та журналістської діяльності.

Особлива роль у першу чергу приділяється телеба-ченню, оскільки жоден інший ЗМК не може конкурува- \И з ним щодо охоплення і впливу на масову свідомість, дже телебачення — особливий вид ЗМІ. На Заході во- 10 формувалося в умовах завойованої всіма ЗМІ свободи (формації. Взагалі, у самій соціальній філософії лібе- йлізму схована заборона на свбоду повідомлень. Од- Й,к нерідко ідеологія вступає в суперечності з філо- Офією. В ідеології неолібералізму закладено як посту- їіт, що інформація — товар, а рух товарів повинен бу- [ вільним. Аргументація проста: принципом ринку є обода споживача (покупця товару) укладати або не сладати угоду про купівлю-продаж; свобода кожного іоясивача ТБ гарантується тим, що він у будь-який Омент може натиснути кнопку і припинити «спожи- ЇШ-ш» даного повідомлення. Відомий іспанський фа- ЛСЦЬ з філософії права, автор книги «Свобода само- рфаження в правовій державі» М. Сааведра заявив на ЇІВДіальних слуханнях у Сенаті, що для телебачення |мае іншого закону, крім закону попиту та пропозиції: Ьдаок — цар. і ринок підкоряє своєму пануванню ін-формацію, культуру, розваги і навіть достоїнство осо-бистостей». Природно, він підтвердив це посиланнями на свободу і демократію: «Пультом перемикання теле-програм здійснюється право голосу». Ця аргументація помилкова, навіть брехлива. Вона спростовується в рамках буржуазного ліберального права.

Перший довід прихильників суспільного (у тому числі державного) контролю за ЗМІ зводиться до того, що «інформаційна продукція» випускається сьогодні на ринок великими приватними корпораціями (суперком- паніями). Уже з початку 1970-х років такі фірми вхо¬дять у список 500 найбільших компаній США. Крім то¬го, з тих пір відбулося зрощування цих фірм із найбільшими банками, що стали головними власника¬ми акцій телевізійних компаній. М. Шиллер пояснює цю нову ситуацію: «Конгломерати, що панують у сфері виробництва і поширення інформації — і узагалі всіх видів повідомлень,— не можна розглядати, як це прак-тикується в Сполучених Штатах, як індивідуумів, на яких поширюються конституційні гарантії свободи слова і преси... Вони є насамперед приватними корпо¬раціями, що прагнуть до максимального прибутку, чия продукція виробляється відповідно до комерційних ви¬мог». Таким чином, вважається неправомірним засто¬совувати категорію цивільних прав до комерційної фірми, що випускає товар для ринку. Цю фірму не¬обхідно так само контролювати, як будь-якого іншого комерційного товаровиробника.

Друга група доводів пов'язана з правами спожива¬ча. Принципом ринку, що гарантує свободу волевияв¬лення кожного учасника угоди, є можливість ухвален¬ня раціонального рішення. Це означає, що споживач має право знати, яких наслідків слід очікувати від спо-живання даного продукту. Тому, наприклад, так суво¬ро контролюється позначення на упаковці товарів усіх інгредієнтів, особливо тих, котрі можуть учинити по-бічний, небажаний вплив або є джерелом небезпеки у разі неправильного вживання. Відсутність такої ін-формації розглядається саме як порушення прав спо-живача — і за достовірним їх повідомленням стежить ціла система державної цензури.

Дуже жорстко контролюється ринок тих продуктів, що змінюють поведінку споживача, роблячи його «за-лежним» від продукту,— це позбавляє споживача свободи, можливості приймати раціональні рішення. До таких продуктів належить, наприклад, алкоголь, ринок якого ніде не є вільним. Крайнім вираженням цієї властивості деяких продуктів є наркотики — вони дотепер майже повсюдно заборонені до продажу. Чому саме? А як же свобода, «не хочеш — не вживай»? Річ у тім, що людина, почавши вживати, швидко стає залежною від наркотику і втрачає свободу. Виходить, Продаж цього продукту держава забороняє за допомо-гою насильства, часто досить грубого.

До якої ж категорії продуктів належить «товар» теле-бачення? Сьогодні, після двадцяти років інтенсивних і Всебічних досліджень, це не викликає ніяких сумнівів. Телепродукція — це «товар», те саме, що духовний нар¬котик. Людина сучасного міського суспільства залежить "Під телебачення. Тобто вплив, що гіпнотизує, такий, через який людина частково втрачає свободу і прово¬щить біля екрана набагато більше часу, ніж того ви¬магають його потреби в інформації та розвагах. Як по-казали дослідження середини 1980-х років, пересічна американська родина проводила біля телевізора понад ©їм годин на добу, і заради цього жертвувала багатьма аняттями і видами діяльності (читання, відвідування театрів, спорт, зустрічі з друзями тощо). До кінця 1990-х років ці уподобання американців, особливо "Дітей, трохи знизилися, але залишаються дуже високі (діти США проводять біля телевізора в середньому "•1, годину 38 хв. на тиждень). Багаторічні спостере¬ження за різними категоріями телеглядачів показують, Ц0 дуже велика частина справді «залежна» від екрана в буквальному значенні слова. У 1977 р. одна амери-канська газета провела експеримент: вона запропону-вала обраним навмання 120 родинам по 500 доларів за те, щоб вони протягом місяця не дивилися телевізор. 93 сім'ї (78 %) відмовилися від таких умов.

Як і у випадку з наркотиками, людина, споживаючи сучасну звільнену від контролю етики телепрограму, не може раціонально оцінити характер її впливу на психіку і поведінку. Більш того, вона стає «залежною» від телебачення і продовжує споживати його про¬дукцію навіть тоді, коли усвідомлює її згубний вплив. Звідси в рамках постулатів ринкової економіки і лібе¬рального суспільства випливає, що продукція телеба¬чення не може поставлятися на ринок (в ефір) безконт¬рольно. Держава зобов'язана, захищаючи свободу споживача, накладати на цей ринок обмеження, інакше кажучи, цензуру. Якщо вона цього не робить, то певною мірою стає співучасником однієї сторони, що за визна¬ченням є корупцією. Суть цієї корупції в тім, що ТБ «платить» державі своєю підтримкою за допомогою до¬ступної йому маніпуляції суспільною свідомістю.

Підходячи до проблеми з погляду інтересів спожи-вача, Г. Шиллер підсилює наведену вище тезу: «чи можна розглядати підприємство з виробництва об¬разів, що перебувають під контролем банківського і промислового капіталу, як індивідуумів, що володіють невід'ємними правами? Звичайно, ні. Більш того, про-дукція культурно-комунікаційної індустрії потребує ще більшого суспільного контролю і перевірки, ніж зви-чайні споживчі товари... І горе тому суспільству, чия соціальна політика не враховує цю найважливішу об-ставину».

У цілому за останні піввіку переважав процес звільнення ЗМІ від контролю («свобода придушувала відповідальність»). Сьогодні здалася б неймовірною заява, зроблена в 1948 р. директором Комісії зі свобо¬ди преси США Р. Леєю: «Концепція відповідальності,

Свобола слова в Україні і морально-етичні принципи... 391

доведена до логічного завершення, має на меті ви-окремлення явно шкідливої категорії безвідповідаль-них масових комунікацій, що не повинна знаходитися під захистом самої свободи».

Ще Платона бентежила одна властивість людської натури — надавати перевагу не яскравому світлу істи-ни і складності реального світу, а фантастичному теат-ру тіней. ТБ створює для людини такий театр добре Зроблених тіней, що порівняно з ним реальний світ Здається саме сірою тінню, причому набагато менш щирою, аніж образи на екрані. І людина, з дитинства прикута до телебачення, уже не хоче виходити у світ, цілком вірить саме цим шарлатанам, що маніпулюють фііурками і кнопками, і готова убити товариша, що пе¬реконує його вийти на світ. Як сказав устами героя фільму «Механічний апельсин» режисер Стенлі Кубрик, сьогодні «фарби реального світу людина визнає реаль¬ними тільки після того, як побачить їх на екрані». До речі, цей фільм у 1976 р. був заборонений до показу в демократичній Великобританії — виключно з ідейних мотивів. Це західний варіант «Злочина і кари», але без ТІЄЇ надії, що давав Достоєвський. У фільмі показане суспільство, в якому немає ні покаяння, ні спокути, ні пробачення. Страшне обвинувачення, вирок і злочин¬цям, і жертвам, і всьому стилю життя. Хуліган, засу¬джений за убивство, не проходить через страждання В'язниці і «виправляється» за допомогою науки: йому ; дають психотропні засоби і змушують дивитися ? фільми насильства, щоб створити у нього стійкі умовні ■ рефлекси. І тільки «через екран» до нього доходить суть Крові, яку він так просто пролив у реальному житті.

У 1996 р. у Римі вийшла книга «Молодь-людожер. Антологія екстремального жаху», що викликала інтерес у культурологів. Це розповіді 10 молодих письменників (від 23 до 35 років). Щоб перебороти нудьгу сучасного Західного міста, вони створюють новий тип літератури жахів з описом витончених катувань і убивств. Що ж

привернуло увагу фахівців (вони говорять про «куль-турну мутацію»)? Той факт, що це нове покоління письменників принципово описує лише світ, сприйня-тий через екран телевізора, а не через особистий до¬свід або читання. Віртуальна реальність телебачення як джерело художньої уяви — імітація імітації! У цій літературі виникає і нова мова, за основу якої береться калейдоскоп образів телевізійної реклами, інфор-маційних випусків і кліпів. Таким чином, телебачення як механізм відчуження людини від життя створює свою «другу похідну».

Телебачення — це й особлива технологія, і особли-вий соціальний інститут, навіть чи не особливий стан. Характер його впливу на глядача визначається цим цілим, а не особливістю техніки. Якщо додержуватися духу і букви демократії, навіть західної (а це зовсім не єдиний її вид), ніхто — ні шарлатан, ні геній — не має права тримати людей прикутими в печері. Якби з'ясу-валося, що ТЕ якимось чином придушує свободу во-левиявлення глядача, приковуючи його до екрана, необхідність суспільного контролю над ТБ прямо ви-пливала б із самої формули демократії — так само, як випливає необхідність державного контролю (цен¬зури) за торгівлею наркотиками.

Сьогодні, як уже говорилося, залежність людей від телебачення стала загальною і всеохопною, У деяких категорій (особливо у дітей і підлітків) ця залежність розвивається настільки, що завдає істотної шкоди навіть фізичному здоров'ю. Спочатку лікарі і педагоги, а тепер уже й політики рекомендують батькам за две¬рима своїх будинків забувати про демократію і діяти авторитарно, піклуючись насамперед про благо дітей. Можемо вважати, що наявність створюваних ТБ лан¬цюгів, нехай невидимих, є установленим фактом, і теза про свободу ТБ від суспільного контролю випливає не з вимог демократії, а з інтересу деяких соціальних груп і є суто антидемократичною. Тим більше що цей інтерес ретельно приховується, отже, він суперечить інтере¬сам більшості. Ми поки не говоримо про те, який зміст Вкладає у свій театр тіней контролююча ТВ група, які доктрини втлумачує вона в голови прикутих ланцюга-ми бранців. Проблема саме в тому, що шкідливі ці лан-цюги самі по собі. Виникає зачароване коло: наркоти¬зує, приковує людину саме те ТБ, що хочеться дивити¬ся і дивитися,— ТВ «високого класу». Це як іноземна їде а, насичена смаковими добавками: її хочеться жува¬ти, але ти всім нутром відчуваєш — це отрута! «Нудне» ТБ (яким і було воно в радянський час) тим і добре, що людина споживає його не більше, ніж їй насправді потрібно для одержання інформації, знань або розваги.

Президент Американського товариства газетних редакторів Лорен Гіліоне у 1993 р. сказав: «Репортажі новин по телебаченню завжди породжували сумнів, чи реально те, що в них представлено. Природа візуаль¬них засобів інформації — розважати, драматизувати, створювати сни наяву для масового глядача — впливає На зміст інформації. Світ фантазії змішується зі світом факту. Для багатьох людей те, що з'являється на екрані телевізора, стає реальністю».

Чому Гіліоне заговорив про це у своїй промові «Жур-наліст завтрашнього дня»? Тому що створення фіктив¬ної реальності прямо пов'язане з маніпуляцією свідо¬містю. От його гуманістичний висновок: «Справжні Журналісти повинні будуть противитися тиску маніпу-ляторів, диктаторів, «винахідників», що прагнуть роз-мити границю між дійсністю і фантазією».

БІБЛІОГРАФІЯ

Вьідрин Д. Политика: история, технология, зкзистенция.— К., 2001.

Гриценко О. М., Шкляр В. І. Преса і політика: проблеми, кон¬цепції, досвід.— К.: Ін-т журналістики Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка, 2000.

Иванов В. Ф. Законодательство и журналистика: становление правовой бази в Украине и мировой опьіт.— К.: Школяр, 1997.

Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием.— М., 2001.

Лаврухин А. Н. «Информационное общество»: надеждьі и ре¬зультати информатизации // Сб. трудов ВНИИСИ.— М., 1989.— Вьіп 12.3.43.

Москаленко А. 3., ГуберськийЛ. В., Іванов В. Ф„ Вергун В. А. Ма¬сова комунікація.— К., 1997.

Різун В. В. Загальна характеристика масовоінформаційної діяльності.— К., 2000.

Тоффлер 3. Шок будущего — М., 2002.

Чекмишев О. ЗМІ як ахіллесова п'ята української демократії // Роль ЗМІ у сприянні європейській інтеграції.— Європейська Комісія: Фонд «Європа XXI» , 2001.

Шкляр В. І. Преса, парламент, президент 11 Українська жур¬налістика в контексті світової: 36. наук, праць.— Вип. З (За заг. ред. проф. В. І. Шкляра).— К.: Центр вільної преси, 1999.

Шкляр В. І. Преса як засіб міжнародного спілкування // Кон¬спект лекцій: Для студ.ф-ту «Міжнароднажурналістика».— К., 1997.

Скрьітое управление, манипулирование и защита от них.— М-. 2000.

Українська журналістика в контексті світової: 36. наук, праць.— Вип.5 / За ред. проф. В. І. Шкляра.— К.. 2001.

АЬеІ Е. ТЄІЄУІЗІОІІ іп іпїегпаїіопаї сопШсІ. Іп: Агто А., Ш Оіззаеапаке. ТНе пси/.ч шеШа ап<1 апіегпаїіопаї сопЛісі. ВоиМег. СО:№з(лгі\*гРгезз.— 1984.

Blog

Україна на шляху до Європи