Geum.ru

Україна на шляху до Європи

Вид материалаКнига

Содержание


Націоналізм і глобааізм. загроза глобааізму
Подобный материал:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   39

Проблема, що має багато аспектів і ще більшу кіль-кість передумов,— криза ідентичності Вона ДОСИТЬ Широко ВИСВІТЛЮЄТЬСЯ В сучасній науковій літерату- рІ,0-б і цілком справедливо ставиться дослідниками в центрі дискусій про природу і механізми формування Політичної нації7. Але значно наочніше і яскравіше ця Криза «схоплюється» на рівні масової комунікації: в публіцистиці, есеїстиці останніх років. Власне, навколо СОЦіокультурного змісту проблеми ідентичності одному 8 тижневиків України («2000») вдалося розгорнути цілий спекулятивний дискурс, у якому органічно ДО¬ПОВНЮЮТЬ одне одного стихійність і маніпулятивні технології, читацький інтерес і пропаганда.

Соціальний дискомфорт індивід тлумачить за тими йараметрами, які йому підказує масова комунікація. В цьому специфіка суспільства інформаційних техно-логій, далеко не всі з яких мають той утопічно-прогре-сивний характер, про який говорять його апологети. На ділі це виглядає так: розгубленій і дезорієнтованій людині, яка втратила відчуття рівноваги й власної адекватності в соціумі, пропонуються прості відповіді На прості запитання. Маніпулятор апелює до соціаль¬ної пам'яті і соціальної уяви — згадайте, коли вам було добре, уявіть, яким би ви хотіли бачити навколишній світ. Тоді до цього особистого міфу, абсолютно прогно-зованого в силу його прямої залежності від панівних Суспільних міфів та стереотипів, додається чинник мотивації негативної — страх,— і основа для прийнят¬тя потрібних рішень готова.

Часте застосування подібних технологій (а ними су-проводжується практично кожна загальнонаціональ¬на виборча кампанія) призводить до «виснаження» Смоційно-психологічного ґрунту спільноти, на якому збирають одноразовий електоральний урожай. Це вис-наження призводить до депресивних явищ на рівні Особистості й розпаду охоронних інституцій на рівні соціуму. Відтак, у міру деградації останнього, техноло-гам доводиться використовувати все глибші й примі-тивніші шари колективної психіки. Тому вже сьогодні вони апелюють не до поверхових соціокультурних сте-реотипів. а до «демонів» расової і релігійної нетерпи-мості.

Найбільш небезпечною є тенденція використову¬вати психологічне підґрунтя кризових явищ у сфері ідентичності з метою політичних провокацій та ідео-логічних диверсій. Не секрет, що базові стереотипи суспільної організації лежать в площині ідентифікації «своїх» і «чужих», а також — нерідко — смертельної за¬грози, яку становлять цінності й інтереси «чужих» для цінностей та інтересів індивіда, який у цей момент ко-лективної ідентифікації втрачає здатність об'єктивно оцінювати справжність загрози.

Ми зіткнулися з великою і трагічною невідповід-ністю наших уявлень про світ, наших дій у світі, наших сподівань на світ. Тому найперше, що нам необхідно здійснити на шляху до національного одужання і са-моствердження — це відновити природний зв'язок із дійсністю. Українці мусять засвоїти нову філософію — філософію актуальності. Тут і тепер постають проблеми, і саме так вони повинні розглядатися і розв'язуватися: через об'єктивний аналіз ситуації, чинників і можли-востей, через усвідомлення ієрархії інтересів і потреб. Ми повинні навчитися досягати своїх цілей у кожний конкретний момент, а не зациклюватися на абстракт¬них суперечностях. Ми повинні бачити мету і сфор-мулювати загальні принципи, на які погодиться більшість.

1 Чічанпвський А. А. Тарас Шевченко як символ України, що ИйЦІоналізовується // Матеріали наук.-метод, конф. «Т. Г Шевченко ! Світова культура».— К.: Грамота. 2004.— С. 37—40.

2 Нпаїшк О. Ро£е£папіе г ішрегіиш. икгаіпзкіе гїуйки5]е о і,0Йзато5с1.— ЬиЬІіп: іУуііатнсІті 1_)пі\уег5у1е1и Магіі Сигіе- Зкіосіоу/зкіе], 2003.

3 Чирков А. М., ГЬлубьіх Л. И. Что такое неврози.— М.: Медгиз, 1056,—С. 30—32.

4 Чичаноеский А. А. В тенетах свободи: Политологические про¬> (Злемьі взаимодействия властньїх структур, средств массовой инфор-

Мвщии и общества в новьіх геополитических условиях.— М.: Славян- Сісий диалог. 1995.—С. 282—283.

5 Соціокультурні ідентичності та практики / За ред. А. Ручки.— К.: Іи-т соціології НАН України, 2002.—С. 146.

6 Тарасенко В. І., Івоненко О. О. Проблема соціальної іденти¬фікації українського суспільства (соціотехнологічна парадигма).— ІК.: Ін-т соціології НАН України, 2004.

7 Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За )СД. Б. С. Крисаченка.— К.: НІСД, 2003.

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, професор

НАЦІОНАЛІЗМ І ГЛОБААІЗМ. ЗАГРОЗА ГЛОБААІЗМУ

Більшість європейських націй пройшла шлях утвердження своєї ідентичності у XVIII або XIX ст. Українцям незрівнянно важче торувати цей шлях наприкінці XX — на початку XXI ст., у період інтег-раційного форсажу. Щоб самоствердитись, вижити, сьогодні спиратися треба на національне самоусві-домлення. Адже самостійна, вільна особа, її грома-дянський, державницький дух, всебічний моральний розвиток можливі лише у національно-культурному і високодуховному середовищі, за межами насильства, зневаги, асиміляції. Воля здійснюється у Духові, а Дух — у Слові, яке, як відомо, не може бути ненаціональ- ним. Кожна держава починається з мови, яка є осно¬вою культури, моралі, національної самоідентифікації. Отже, мовна свідомість народу — це ознака його зрі¬лості, національно-державницької самовизначеності.

Потрібно усвідомити, що наша цивілізація збереже себе за умови збереження культури, духовності, мови кожного народу. Водночас будь-яка культура має бути відкрита для світу, адже вона — дарунок радості і щас¬тя людям. Людина (болгарин, єврей, українець, япо¬нець) творить культуру, а культура (аргентинська, бол¬гарська, єврейська, українська, японська) формує лю¬дину. Мудрість діалогу культур — в умінні збирати краплини відмінностей у безмежний океан добра; доб¬розичливий діалог культур — мов живильний ґрунт, на

Якому проростають зерна порозуміння, злагоди, друж¬би між націями, державами.

Зображуючи земну цивілізацію яскравим мо¬заїчним панно, де кожен народ представлений своїм коштовним камінцем чи шматочком смальти, письмен¬ник Юрій Завгородній наголосив: «Коли випадає з тої панорами якийсь шматочок з власної немочі або його Нахабно вибивають відбійним молотком, у кожному разі біднішає наше загальнолюдське панно» (Літера¬турна Україна — 2004.— 25 берез.). Скільки вже на ньому сірих плям замість яскравих камінців постало Лишень за останнє століття?! Тільки на території одної Шостої земної суші за 70 років існування новітньої російської імперії під назвою СРСР зникло більше Сімдесяти мов та самобутніх народів в ім'я примарної Комуністичної ідеї творення нової історичної спільно¬ти — радянського народу. Наслідком цієї жорстокої антинародної політики є також те, що у мільйонів українців розчавили національний дух, вони стали «общєчєловєками», для яких не існує ні роду, ні пле¬мені. Досі їхньою адресою є «Радянський Союз».

«Де моя половина?»

Мова завжди втілює в собі своєрідність свого на¬роду. Згідно з переписом 2001 р. українці в Україні становлять 77,8 % від загальної кількості населення (за переписом 1989 р. було 72,7 %), росіяни — 17,3 % (за переписом 1989 р. було 22,1 %). Українську мову вважає рідною 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили як рідну 29,6 % населення. Порівняно з ми¬нулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 %. 85,2 % українців рідною вважають мову своєї національності, й лише 14,8 % — російську. Це, безпе-речно, розвінчує московський міф про переважну російськомовність етнічних українців.

Однак, справедливо зазначає політолог Олег Мед- вєдєв, визнання української мови рідною ще не озна¬чає використання її у повсякденному спілкуванні. Тому соціологи для повноти картини з'ясовують мов¬ну поведінку людей у різних обставинах. Заступник директора Інституту соціології НАН України Микола Шульга пропонує аналізувати мовну практику за та¬кими критеріями, як національне самовизначення, уявлення про рідну мову, мова спілкування в родині, мовні преференції у роботі з документами. Найгірший показник україномовності суспільства вимальовується за останнім критерієм: традиційно лише 40—45 % рес-пондентів обирає україномовні анкети. Найвищий же рівень україномовності спостерігається у спілкуванні в родинах, а саме цей критерій можна вважати най- об'єктивнішим, бо саме тут найкращими є умови для вільного вибору — не впливає позиція начальства та не тисне російськомовне оточення. Отже, як стверджує М. Шульга, в сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50:50, і ця пропорція, мовляв, свідчить, що наше суспільство складається із двох приблизно рівних мовних спільнот.

«Хай буде так,— зазначає О. Медвєдєв.— Але коли вже нас, україномовних, у державі назагал 50, то де наша половина телебачення, радіо, газет, кіно, естради тощо?»

«Естетика зла» і державна політика

Український телерадіоефір, за оцінками фахівців, на 90 % заполонений чужоземною, агресивною, на-сильницькою, порнографічною масовою «культурою», брехливою і цинічною рекламою. Велика кількість те- лерадіоорганізацій годує українських громадян спри- мітизованими витворами різних сурогатів, видаючи їх за модерне мистецтво, пропагує «естетику зла», де-

Націоналізує, зросійщує, американізує і навіть афри- ісанізує дітей, підлітків, молодь. Псевдобізнесова, псев- доринкова політика переважної більшості телерадіоор- ганізацій аж ніяк не допомагає утвердженню високих Ідеалів, патріотично-громадянської свідомості. Навпаки — велика кількість так званих рейтингових передач <£ витонченим засобом масового психопрограмування, Зросійщення, американізації, нівелювання природної Сутності українців, знищення культурно-національ¬ного життєвого середовища. В Україні, по суті, немає українського інформаційного простору.

Національна рада України з питань телебачення 1 радіомовлення 14 квітня 2004 р. вперше за десять • років свого існування всебічно розглянула, об'єктивно оцінила мовну ситуацію в інформаційному просторі Ук-раїни й ухвалила рішення «Про виконання законодав-ства України щодо мови телерадіопередач і програм» та «Рекомендації щодо визначення мови програм і пе¬редач у програмних концепціях телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення на території України або претенду¬ють на отримання ліцензій». Рішення, рекомендації ба-зуються на 10-й статті Конституції України, 9-й статті Закону України «Про телебачення і радіомовлення», де Зазначено, що «телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають наданій території».

Через два тижні, 28 квітня 2004 р.. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення вирішила відкласти виконання свого рішення і реко¬мендацію аж до 1 січня 2005 р. Варто зазначити, що у головах членів Нацради «прояснилося» після того, як тодішній Президент України Л. Кучма розкритику¬вав їхні рішення і рекомендації, назвавши «неконсти-туційними», такими, що не мають юридичної сили. Про «неконституційність» рішення і рекомендацій Нац¬ради він «зрозумів» тільки тоді, коли проти спроби

захистити в Україні українську мову повстала шові-ністично-імперська рать московського стратегічного партнера. Леонід Кучма тоді також сказав, що «був би радий, якби завтра всі прокинулися і заговорили ук-раїнською мовою». Журналісти Галина Левицька і Анд-рій ґ&нус влучно підкреслили, що «глава держави не пояснив, як завтра всі можуть прокинутися україно-мовними у країні, в якій вживання державної мови де-факто не є обов'язковим ані в телерадіоефірі, ані в закладах освіти, ані навіть в органах державної влади» {Левицька Г., Ганус А. Деукраїнізація 11 За вільну Украї-ну,—2004,— 15 трав.).

Бути чи не бути українській Україні?

Дехто стверджує: асиміляційним процесам про-тидіяти неможливо, бо, мовляв, хіба можна воювати із законами світобудови? Для так званого обґрунтування своєї позиції вони спираються на другий закон термо-динаміки, відомий ще під назвою «ентропії», або тепло-вої смерті. За тим законом, якщо не вважати його чин-ність локальною в часовому і просторовому вимірах, все у великому Всесвіті має колись зрівнятися до одної абсолютної нульової температури, тому все поступово вирівнюється, назовсім відмирають найпершими ті, хто не може злитися з іншими в одне ціле, саме тому в процесі еволюції всі народи Землі колись стануть од¬ним народом з одною мовою, з одною культурою. Якщо так, то навіщо витрачати енергію, інтелект, кошти для відродження, розвитку й утвердження української мо¬ви, культури, духовності?

Тому новітні асимілятори наполегливо поширюють міф про лінгвістичну близькість української і росій¬ської мов, мовляв, природно, що російська мова для ук¬раїнців є рідною. Якоюсь дивною однобокістю характе¬ризується ця «близькість» — лише на користь Москви.

Але погляньмо на таблицю «Лексичні відстані мов», що її було розроблено у лінгвістичному музеї Київсько-го національного університету ім. Тараса Шевченка. Згідно з дослідженням українська мова відрізняється від польської на ЗО %: від болгарської — на 32 %; від чеської — на 36 %; від російської — на 38 %. Отже, при-чина засилля російської мови в Україні не в лексичній близькості, а в політиці, метою якої є вигублювання українського етносу, недопущення розквіту україн¬ської України.

У російському керівництві, до речі, на відміну від «керманичів» в Україні, добре розуміють, яку інтегру-ючу, цементуючу роль відіграє мова у державному будівництві. Щоб не випускати Україну з-під свого мо-рально-психологічного, політико-ідеологічного впли-ву, не дати можливості утверджуватися українській мові в Україні, зокрема на телебаченні і радіо, Москва ні на хвилину не припиняє інформаційної агресії. До иайтиповіших форм зовнішньої інформаційної агресії належить масове завезення з Росії в Україну досить дешевих (порівняно з вартістю українських) російсько-мовних газет, журналів, відео- та аудіокасет, заполо- иення українського ефіру російськими теле- і радіо-програмами, насичення українського побуту чужо-земною (російсько- і англомовною) масовою культурою (агресивною, цинічною, насильницькою, порнографіч-ною). До внутрішніх форм агресії належить заснуван¬ня і видання в Україні дуже великої кількості (порів¬няно з потребами росіян, які є громадянами України) російськомовних газет, журналів, книжок, засилля російськомовних теле- і радіоорганізацій, а також де-монстративне ігнорування, зневажання української мови, культури, духовності багатьма працівниками від найвищих до найнижчих владних структур Україн- 4 ської держави.

Як свідчать результати перепису населення 2001 р.. Національні меншини також не стають за політичною сутністю українцями, а зросійщуються. Так, 88,5 % греків, 83 % євреїв, 64,7 % білорусів, 58,7 % татар, ЗО % болгар тощо рідною визнають не свою національ¬ну мову, а російську, і лише більшість поляків вважає рідною українську мову,

Отже, питання «бути чи не бути українській мові», «національному інформаційному просторові» означає «бути чи не бути українській Україні». Тому таким гострим є мовно-культурне протистояння в Україні. Антиукраїнську інформаційну агресію намагаються «обґрунтувати» новітніми «науковими» відкриттями. Наприклад, доктор філологічних наук, професор На-ціонального університету «Киево-Могилянська акаде-мія» Віра Агеєва нав'язує тези, що «ідеологема служін¬ня народу втратила актуальність», «письменство не повинне навчати любити Батьківщину...» (Агеєва В. Естетика чи ідеологія? // Диво-Слово.— 2001.— № 1.— С. 62).

Дружина президента Росії Людмила Путіна, висту-паючи в Петербурзі на всеросійській конференції «Російська мова на межі тисячоліть», підкреслила, що «російська мова об'єднує людей в російський світ» і «кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови». Тож який світ у кабінетах і коридорах владних структур в Україні: український чи російський?

Українська мова для українців, як будь-яка інша мо¬ва для іншого народу,— це матеріалізована свідомість, яка є основою формування, утвердження найваж¬ливішого морально-психологічного феномена — ук- раїноцентризму. Україноцентризм — це світоглядна, політико-ідеологічна система координат, у центрі якої перебуває Україна. Націоналістичні засади україно- центризму органічно вплітаються у вселюдські гу-маністичні принципи розвитку світу.

Дуже актуальними у цьому контексті є думки Мико¬ли Міхновського, висловлені у праці «Самостійна Уїс- раїна», про те, що кожна нація хоче виливатись у фор¬му незалежної, самостійної держави. Справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всебічного розвитку. Державна самостійність е голов¬ною умовою існування нації.

ГДобалізація — справа жорстка і невідворотна. Зу-пинити її неможливо. Однак зберегти «цивілізоване об-личчя» — людське, національне, культурне, духовне — не лише можливо, а й необхідно. Найважливіший інструмент для цього — національна освіта. Адже су-часність вимагає глобального мислення, але дії мають бути національно визначені, бо це стосується інтересів людини, нації і світової цивілізації. Адже людина ви-ступає не планетарною особиною, планетарним грома-дянином, а конкретно-історичною, національно-куль-турною індивідуальністю. «Раби на розум і на вдачу» не можуть збагнути, що то значить для нації бути собою, їм здається, що досить одягнути в національні регалії і забезпечити харчами країну — це й буде щастя для нації, а мову й культуру можна знову топтати, можна навдогоду великому сусідові зректись історії, своєї душі і жити невільниками у своїй державі. «Ми цю держав-ність, одначе, здобували не тільки задля звільнення на-шого народу з колгоспного і пролетарського рабства, а насамперед для збереження своєї мови, культури, історичної правди, нашої національної неповторності. Ми цю державність здобували для майбутніх поколінь — не манкуртів, а українців, і для тих українців, що мучились 1 вмирали колись за нашу національну ідею» (Павличко Д. Мука чистоти // Літературна Україна.— 2004,—25 берез.)

Закони та імперативи глобальної інтеграції вимага-ють від України чіткого визначення українського шля¬ху розвитку і стратегічного вибору. Вирішувати це тре¬ба не «колись», а зараз, бо темп життя у глобалізовано- М.у світі зростає.

Н <1.646

ПІСЛЯМОВА

Що таке шлях у майбутнє? Можна по-різному від-повідати на це запитання. Очевидним і беззаперечним є одне: шлях нашої цивілізації — спільне майбутнє. При слухаймося до древніх філософів. Сенека, напри¬клад, зазначав, що «між людьми співтовариство було непорушним до тих часів, доки жадоба не розвалила всяку спільноту і не стала причиною бідності навіть для тих, кого збагатила. Вони, забажавши мати влас¬ність, перестали володіти усім». І ми бачимо, що люд¬ство прямує до об'єднання не просто з чиєїсь волі чи бажання, цей шлях — необхідний імператив виживан¬ня і процвітання.

Сьогодні Україна чітко заявила про свій європей-ський вибір. Як державі їй вигідне входження до Єв-ропейського Союзу з точки зору геополітики. Але ін-теграція до Європи — це не лише входження до ЄС, це і новий рівень, нова культура і життя, нове мислення. Нам потрібно будувати демократичну державу, але не заради демократії як такої, а заради того, аби нарешті центром державного інтересу стали її громадяни за формулою: «Щаслива людина — мщна Україна.'»

Однак ми ж повинні й замислитися над тим, що дасть євроінтеграція кожному конкретному громадя¬нинові. Нинішній рівень розвитку демократичних інституцій в Україні, стан громадянського суспільства в цілому ще не відповідають європейським критеріям.

Перебіг внутрішньополітичних подій в Україні неодно-разово спричиняв конфлікти з європейським співтова-риством (Україну звинувачували в утисках свободи ЗМІ, порушеннях у ході виборчих кампаній, невико¬нанні зобов'язань перед Радою Європи тощо).

Нарешті, як свідчать результати експертного опи-тування, в Україні явно бракує цілеспрямованої інфор-маційно-пропагандистської кампанії щодо інтеграції нашої держави в європейське співтовариство.

Отож шлях України до Європи буде важким і досить тривалим. Основні проблеми України на цьому шляху пов'язані з внутрішньою ситуацією — насамперед з су-перечливістю та повільністю соціально-економічних і політико-адміністративних перетворень.

Водночас євроінтеграція — це вулиця з двосто¬роннім рухом. Україна повинна докласти багато зусиль для просування вперед. Однак і європейське співтова¬риство має змінити своє ставлення до нашої держави.

Ми розуміємо, що в наших євроінтеграційних устремліннях важливе значення мають стан забезпе¬чення свободи слова і діяльності засобів масової ін¬формації в Україні та результати проведеної органами державної влади роботи. Не таємниця, що за останні роки тиск на мас-медіа в Україні ставав чимраз силь¬нішим. Тож преса і саме суспільство повинні поверну¬тися до плюралізму. Керівництво держави не повинне боятися ні критики, ні опозиції. Відкритість України иа Захід повинна набирати щоразу глибших і конкрет¬ніших обрисів.

Питання розвитку інформаційної галузі були і за-лишаються в центрі уваги Уряду України. Зокрема, ми намагаємося вчасно й адекватно реагувати на всі кри-тичні зауваження та пропозиції, що висловлюються Представниками моніторингового підрозділу Секрета-ріату Ради Європи, експертами Генерального Секрета¬ря Ради Європи.

Співпраця між Кабінетом Міністрів України та Комітетом Міністрів Ради Європи щодо забезпечення свободи висловлювання та діяльності ЗМІ в Україні є корисною для обох сторін. Адже український Уряд має молсливість скористатися величезним європей¬ським досвідом у цій сфері, а Рада Європи — об'єктив¬но й неупереджено вивчити ситуацію зі свободою сло¬ва в Україні.

Питання, пов'язані зі свободою слова, вільним роз-витком ЗМІ, обговорюються в Україні досить широко й демократично. Скажімо, парламентські слухання «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобо¬да слова та цензура в Україні» транслювалися в прямо¬му ефірі центральними каналами телебачення і радіо. Участь у цьому заході взяли не лише народні депутати України та члени Уряду, а й журналісти, працівники інформаційної галузі, представники політичних партій і громадських організацій, експерти з різних країн світу.