Geum.ru

Міністерство освіти І науки України Національний транспортний Університет

Вид материалаДокументы

Содержание


5. Базельська конвенция Про контроль за транскардонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

5. Базельська конвенция Про контроль за транскардонними
перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням


ПРЕАМБУЛА


Сторони цієї Конвенції,

 враховуючи ризик заподіяння шкоди здоров’ю людини і навколишньому середовищу небезпечними та іншими відходами та їх транс­кордонним перевезенням,

 усвідомлюючи зростаючу загрозу здоров’ю людини і нав­колишньому середовищу в результаті зростання виробництва і транс­кордонного перевезення небезпечних та інших відходів і їх складного характеру,

 усвідом­люючи також, що найбільш ефек­тивним способом захисту здоров’я людини та нав­колишнього середовища від загрози, яку створюють такі відходи, є скорочення до мінімуму їх виробництва з точки зору кількості і/ або їх небезпечного потенціалу,

 впевнені, що держави повинні вживати необхідних заходів для забезпечення того, щоб управління небезпечними та іншими від­ходами, включно з їх транскордонним перевезенням та вида­ленням, поєднувалося з охороною здоров’я людини і навколишнього середовища, неза­лежно від місця їх видалення,

 відзначаючи, що держави повинні забез­печувати виконання виробником обов’язків стосовно перевезення і видалення небезпечних та інших відходів способом, сумісним з охороною навколишнього середовища, неза­лежно від місця видалення,

 повністю визнаючи, що кожна держава має суверенне право забороняти ввезення чи видалення на своїй території небезпечних та інших відходів іншої держави,

 визнаючи також зростаюче прагнення до заборони транс­кордонних перевезень небез­печних відходів та їх видалення в інших державах, особливо в тих, що розвиваються,

 впевнені, що в тій мірі, в якій це відповідає їх екологічно обгрунтованому і ефективному управлінню, небезпечні та інші відходи повинні видалятися у державі, де ці відходи були вироблені,

 усвідомлюючи також, що транс­кордонні перевезення таких відходів із держави їх виробництва в будь-яку іншу державу повинні дозволятися тільки при їх здійсненні в умовах, що не створюють загрозу здоров’ю людини та навколишньому сере­довищу, і у відповідності до положень цієї Конвенції,

 вважаючи, що посилення контролю за транс­кордонним перевезенням небезпечних та інших відходів буде стимулювати їх екологічно обгрунтоване управління і ско­рочення об’єму такого транскордонного перевезення, впевнені в тому, що державам слід вживати заходів для забезпечення належного обміну інформацією про транскордонне перевезення небезпечних та інших відходів при вивезенні з цих держав чи ввезенні до них і контролю за таким пере­везенням,

 відзначаючи, що у ряді міжнародних і регіональних угод розглядається питання про захист і збереження навколишнього сере­до­вища у зв’язку із транзитом небезпечних вантажів,

 беручи до уваги Декларацію Конференції Організації Об’єднаних Націй з проблем середовища, що оточує людину (Стокгольм, 1972 рік), Каїрські керівні положення і принципи стосовно екологічно обгрунтованого управління небезпечними відходами, прийняті Радою керівників Програми Організації Об’єднаних Націй з навколишнього сере­довища (ЮНЕП) в рішенні 14/30 від 17 червня 1987 року , рекомендації Комітету експертів ООН по перевезенню небезпечних вантажів (сфор­мульовані у 1957 році і поновлювані кожні два роки), відповідні рекомендації, декларації, документи і правила, прийняті в рамках системи Організації Об’єднаних Націй, а також роботу і дослідження, що виконані в інших міжнародних і регіональних орга­нізаціях,

 враховуючи дух, принципи, цілі і завдання Всесвітньої хартії природи, прийнятої на тридцять сьомій сесії (1982) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, як правила поведінки стосовно охорони сере­довища, що оточує людину, і збереження природних ресурсів,

 підтверджуючи, що держави відповідають за виконання своїх міжнародних зобов’язань стосовно охорони здоров’я людини і захисту та збереження навколишнього середовища і несуть відповідальність згідно з міжнародним правом,

 визнаючи, що у випадку суттєвого пору­шення положень цієї Конвенції чи будь-якого протоколу до неї застосовуються відповідні положення міжнародного права,

 враховуючи необхідність продовжувати розробку і впровадження екологічно обгрун­тованих маловідходних технологій, методів рециркуляції, ефективних систем адмініс­тративно-господарської діяльності та управ­ління відходами з метою скорочення до мінімуму виробництва небезпечних та інших відходів,

 зважаючи також на зростаючу тривогу міжнародної спільноти у зв’язку з необхідністю посилення контролю за транскордонним перевезенням небезпечних та інших відходів, а також необхідність скорочення по можли­вості д0о0 мінімуму такого перевезеня,

 занепокоєні проблемою незаконного транс­кордонного обороту небезпечних та інших відходів,

 беручи також до уваги обмежені мож­ливості країн, що розвиваються, стосовно управління небезпечними та іншими від­ходами,

 визнаючи необхідність розповсюдження технології з метою обгрунто­ваного управління небезпечними та іншими відходами в місцях їх виробництва, особливо в країнах, що роз­виваються, в дусі Каїрських керівних поло­жень і рішення 14/16 Ради керівників ЮНЕП про сприяння передачі природо­охоронної тех­нології,

 визнаючи також, що небезпечні та інші від­ходи повинні перевозитися згідно з відпо­відними міжнародними конвенціями і ре­комен­­даціями, “впевнені також в тому, що транс­кордонне перевезення небезпечних та інших відходів повинно дозволятися лише тоді, коли транспортування і кінцеве видалення таких відходів здійснюється екологічно обгрун­тованим способом, і

 виповнені рішучості захистити за до­помогою суворого контролю здоров’я людини і навколишнє середовище від згубної дії, яка може бути викликана виробництвом і управ­лінням небезпечними та іншими відходами,

домовилися про наступне:


Стаття 1. Сфера дії Конвенції

1. Для цілей цієї Конвенції серед відходів, які є об’єктом транскордонного перевезення, “небезпечними відходами” вважаються такі:

a) відходи, що входять до будь-якої кате­горії, вказаної у додатку 1, і мають будь-які властивості, що наведені у додатку III; і

b) відходи, які не охоплюються пунктом а), але які вважаються або визначені як не­безпечні, згідно з внутрішнім законодавством держави експорту, імпорту або транзиту, що є Стороною.

2. Відходи, що належать до будь-якої категорії , вказаної у додатку II, які підлягають транскордонному перевезенню, вважаються для цілей цієї Конвенції, “іншими відходами”.

3. Відходи, які через їх радіоактивність підпадають під інші міжнародні системи контролю, в тому числі міжнародні документи, що спеціально стосуються радіоактивних матеріалів, виклю­чаються із сфери дії цієї Конвенції.

4. Відходи, що виникають в результаті нормального функціонування морських суден, скид яких підпадає під інші міжнародно-правові документи, виключаються із сфери дії цієї Конвенції.

Стаття 2. Визначення

Для цілей цієї Конвенції:

1. “відходи” – це речовини чи предмети, які видаляються, призначені для видалення чи підлягають видаленню у відповідності до положень національного законодавства;

2. “управління” означає збір, транс­портування і видалення небезпечних чи інших відходів, в тому числі наступний контроль місць видалення;

3. “транскордонне перевезення” означає будь-яке переміщення небезпечних чи інших відходів з району , що перебуває під націо­нальною юрисдикцією однієї держави, до району або через район, що перебуває під національною юрисдикцією іншої держави, або в район чи через район, що не перебуває під національною юрисдикцією будь-якої держави, за умови, що таке перевезення торкається принаймні двох держав;

4. “видалення” означає будь-яку операцію, визначену в додатку IV до цієї Конвенції;

5. “санкціоновані місця чи споруди” означають місця чи споруди для видалення небезпечних чи інших відходів, на експлу­атацію яких з цією метою отримано дозвіл або ліцензію відповідного органу тієї держави, на території якої знаходяться такі місця чи споруди;

6. “компетентний орган” означає державний орган, призначений Стороною нести відпо­відальність, в межах таких географічних райо­нів, які Сторона може визнати придат­ними, за отримання повідомлення про транскордонне перевезення небезпечних чи інших відходів і будь-якої інформації, пов’язаної з ним, і забезпечення відповіді на таке повідомлення, як передбачено у статті 6;

7. “виділений центр” означає вказану у статті 5 юридичну особу Сторони, від­по­відальну за отримання і надання інформації, як передбачено у статтях 13 і 15;

8. “екологічно обгрунтоване управління небезпечними чи іншими відходами” перед­бачає вжиття всіх практично здійсненних при управлінні заходів для забезпечення захисту здоров’я людини і навколишнього середовища від можливого шкідливого впливу таких відходів;

9. “район, що перебуває під національною юрисдикцією держави” означає будь-який район суші. і моря чи повітряний простір, в межах яких держава у відповідності до міжнародного права несе адміністративну і нормативну відповідальність за охорону здоров’я людини і навколишнє середовище;

10. “держава експорту” означає Сторону, з якої планується чи розпочато транскордонне перевезення небезпечних чи інших відходів;

11. “держава імпорту” означає Сторону, в яку планується чи здійснюється перевезення небезпечних чи інших відходів з метою їх видалення там або з метою погрузки, перед видаленням в районі, на який не розпов­сюджується юрисдикція будь-якої держави;

12. “держава транзиту” означає будь-яку державу, яка не є державою експорту чи імпорту, через яку планується чи здійснюється перевезення небезпечних чи інших відходів;

13. “заінтересовані держави” означають Сторони, які є державами експорту чи імпорту чи державами транзиту, незалежно від того чи є вони Сторонами чи ні;

14. “особа” означає будь-яку фізичну чи юридичну особу;

15. “експортер” означає будь-яку особу, що перебуває під юрисдикцією держави експорту, яка організує експорт небезпечних чи інших відходів;

16. “імпортер” означає будь-яку особу, що перебуває під юрисдикцією держави імпорту, яка організує імпорт небезпечних чи інших відходів;

17. “перевізник” означає будь-яку особу, що здійснює транспортування небезпечних чи інших відходів;

18. “виробник” означає будь-яку особу, чия діяльність призводить до утворення небез­печних чи інших відходів, або, якщо ця особа невідома, то особу, яка володіє цими відходами і/або здійснює над ними контроль;

19. “особа, відповідальна за видалення” означає будь-яку особу , якій відвантажуються небезпечні чи інші відходи і яка здійснює видалення таких відходів;

20. “організація з політичної і/або еко­номічної інтеграції” означає організацію, що складається із суверенних держав, якій ії держави-члени делегували компетенцію в питаннях, що регулюються цією Конвенцією, і яка належним чином уповноважена, згідно з ії внутрішніми процедурами,

підписувати, ратифікувати, приймати, схвалювати, офіційно підтверджувати чи приєднуватися до неї;

21. “незаконний оборот” означає будь-яке транскордонне перевезення небезпечних чи інших відходів, як передбачено у статті 9.

Стаття З. Національні визначення небезпечних відходів

1. Кожна Сторона протягом шести місяців після того, як вона стане Стороною цієї Конвенції, інформує секретаріат Конвенції про відходи, відмінні від тих, що вказані у додатках І і II, які розглядаються чи визначаються як небезпечні у відповідності до її національного законодавства чи будь-яких вимог стосовно процедур транскордонного перевезення, які застосовуються до таких відходів.

2. Кожна Сторона надалі інформує сек­ретаріат про будь-які значні зміни в інфор­мації, наданій на виконання пункту 1.

3. Секретаріат терміново повідомляє всім Сторонам інформацію, одержану ним згідно з пунктами 1 і 2.

4. Сторони несуть відповідальність за надання інформації, надісланої їм Секре­таріатом згідно з пунктом 3, яка необхідна їх експортерам.

Стаття 4. Загальні зобов’язання

1. а) Сторони, що здійснюють своє право на заборону імпорту небезпечних чи інших відходів з метою видалення, інформують інші сторони про своє рішення згідно із статтею 13;

b) Сторони забороняють чи не дозволяють експорт небезпечних та інших відходів Сторонам, які ввели заборону на імпорт таких відходів, якщо вони отримали про це пові­домлення згідно з вищезазначеним підпунктом а);

c) у випадку, коли держава імпорту не запровадила заборону на імпорт небезпечних та інших відходів, Сторони забороняють чи не дозволяють експорт таких відходів, якщо ця держава імпорту не дає згоди в письмовій формі на конкретний імпорт.

2. Кожна Сторона вживає необхідних заходів, щоб:

а) забезпечити в своїх межах зведення до мінімуму виробництво небезпечних та інших відходів з урахуванням соціальних, технічних та економічних аспектів;

b) забезпечити наявність відповідних споруд для видалення небезпечних та інших відходів з метою екологічно обгрунтованого управління ними незалежно від місця їх видалення. Ці споруди, по можливості, мають бути розташовані в ії межах;

с) забезпечити в своїх межах, щоб особи, які беруть участь в управлінні небезпечними чи іншими відходами в ії межах, вживали таких заходів, які необхідні для запобігання забрудненню небезпечними та іншими від­ходами в результаті такого управління і, якщо таке забруднення все ж трапляється , для зведення до мінімуму його наслідків для здоров’я людини і навколишнього середовища;

d) забезпечити, щоб транскордонне пере­везення небезпечних та інших відходів було зведене до мінімуму в поєднанні з екологічно обгрунтованим та ефективним управлінням такими відхо-дами, і здійснювалось таким чином, щоб здоров’я людини і навколишнє середовище були захищені від шкідливих наслідків, до яких може призвести таке перевезення;

e) не дозволяти експорт небезпечних чи інших відходів у державу чи групу держав, які належать до організації з економічної і/або політичної інтеграції, які є Сторонами, зокрема в країни, що розвиваються, які в рамках свого законодавства заборонили весь імпорт, або якщо у неї є підстави вважати, що управління цими відходами не буде здій­снюватися екологічно обгрунтованим чином, у відповідності до критеріїв, визна­чених Сторонами на їх першій нараді;

f) вимагати надання заінтересованим державам інформації стосовно запропонованого транскордонного перевезення небезпечних та інших відходів, згідно з додатком V А, щоби ясно встановити наслідки запропонованого перевезення для здоров’я людини і нав­колишнього середовища;

g) не допускати імпорту небезпечних та інших відходів, якщо є підстави вважати, що управління цими відходами не буде здійсню­ватися екологічно обгрунтованим чином;

h) співробітничати у своїй діяльності з іншими Сторонами і заінтересованими організаціями, безпосередньо чи через Секретаріат, в тому числі у розповсюдженні інформації про перевезення небезпечних та інших відходів, з метою удосконалення екологічно обгрунтованого управління такими відходами і запобігання їх незаконному обороту.

3. Сторони вважають незаконний оборот небезпечних чи інших відходів злочином.

4. Кожна Сторона вживає належних правових, адміністративних та інших заходів для виконання і додержання положень цієї Конвенції, включаючи заходи з метою запобігання порушенню Конвенції, та пока-рання за таку поведінку.

5. Сторона не дозволяє експорт небезпечних чи інших відходів у державу, яка не є Стороною, чи їх імпорт із держави, що не є Стороною.

6. Сторони домовляються про те, щоб не дозволяти експорт небезпечних чи інших відходів для видалення в межах району, розташованого на південь від 60 південної широти, незалежно від того, чи є такі відходи об’єктом транскордонного перевезення чи ні.

7. Крім того, кожна Сторона:

a) забороняє всім особам, що перебувають під ії національною юрисдикцією, транспор­тування або видалення небезпечних чи інших відходів, якщо тільки ці особи не є уповно-важеними або не отримали дозвіл на прове­дення таких операцій;

b) вимагають, щоб небезпечні та інші відходи, які є об’єктом транскордонного перевезення, пакувалися, маркувалися і транспортувалися у відповідності до загально прийнятих та визнаних міжнародних правил і норм у галузі пакування, маркування і транспортування, і щоб враховувалася відповідна міжнародне визнана практика;

c) вимагає, щоб небезпечні та інші відходи супроводжувалися документом про їх пере­везення від пункту, з якого починається перевезення, до місця видалення.

8. Кожна Сторона вимагає, щоб управління експортованими небезпечними чи іншими відходами здійснювалося екологічно обгрун­тованим чином у державі імпорту чи інших державах. Керівні принципи технічного характеру стосовно екологічно обгрунтованого управління відходами, що підпадають під дію цієї Конвенції, будуть визначені Сторонами на їх першій нараді.

9. Сторони вживають відповідних заходів для забезпечення того, щоб транскордонне перевезення небезпечних та інших відходів дозволялося, тільки якщо:

а) держава експорту не має технічних можливостей і необхідних споруд, потужностей чи придатних місць для видалення таких відходів екологічно обгрунтованим і ефек­тивним чином; або

b) такі відходи необхідні державі імпорту як сировина для підприємств по рециркуляції чи регенерації; або

c) таке транскордонне перевезення відпо­відає іншим критеріям, які будуть визначені Сторонами, за умови, що ці критерії не суперечать цілям цієї Конвенції.

10. У відповідності до цієї Конвенції зобов’язання держав, в яких виробляються небезпечні та інші відходи, вимагати , щоб управління цими відходами здійснювалося екологічно обгрунтованим чином, ні за яких обставин не може переходити на державу імпорту чи транзиту.

11. Ніщо у цій Конвенції не перешкоджає Стороні встановлювати додаткові вимоги, що відповідають положенням цієї Конвенції і нормам міжнародного права, з метою поліп­шення охорони здоров’я людини і навко-лишнього середовища.

12. Ніщо у цій Конвенції жодним чином не зачіпає суверенітету держав над їх морською територією, який встановлено у відповідності до міжнародного права, і суверенних прав та юрисдикції держав над своїми виключними економічними зонами і своїм континентальним шельфом згідно з міжнародним правом, а також не перешкоджає здійсненню морськими суднами і літаками всіх держав прав і свободи навігації у тому вигляді, як це передбачено міжнародним правом і відображено у від­повідних міжнародних документах.

13. Сторони періодично переглядають можливості скорочення об’єму і/або забруд­нюючої здатності небезпечних та інших відходів, які експортуються в інші держави, зокрема в країни, що розвиваються.

Стаття 5. Призначення компетентних органів і виділеного центру

Для сприяння здійсненню цієї Конвенції Сторони:

1. призначають чи засновують один або кілька компетентних органів і один виділений центр. Один компетентний орган призна­чається для отримання повідомлення у випадку держави транзиту;

2. інформують секретаріат, протягом трьох місяців після набуття чинності цієї Конвенції, про установи, призначені ними своїм виді­леним центром і своїми компетентними органами;

3. інформують секретаріат, протягом одного місяця після прийняття рішення, про будь-які зміни, що стосуються призначення, зробленого ними згідно з вищезазначеним пунктом 2.

Стаття 6. Транскордонне перевезення між Сторонами

1. Держава експорту повідомляє або вимагає від виробника чи експортера пові­домляти в письмовій формі через компетентний орган держави експорту компетентні органи заін­тересованих держав про будь-яке перед­бачуване транскордонне перевезення небез­печних чи інших відходів. Таке повідомлення повинно містити заяви та інформацію, зазначені у додатку V А мовою, прийнятною для держави імпорту. Кожній заінтересованій державі достатньо направляти одне пові­домлення.

2. Держава імпорту направляє повідомнику відповідь у письмовій формі про згоду на перевезення на певних умовах чи без них, відмову у дозволі на перевезення чи запит про надання додаткової інформації. Копія оста-точної відповіді державі імпорту направляється компетентним органам заінтересованих держав, які є Сторонами.

3. Держава експорту не дозволяє виробнику чи експортеру розпочати транскордонне перевезення до того часу, поки не отримає письмового підтвердження того, що:

a) повідомник отримав згоду у письмовій формі від держави імпорту; та

b) повідомник отримав від держави імпорту підтвердження наявності контракту між експортером і особою, відповідальною за видалення, в якому обумовлено екологічно обгрунтоване управління згаданими відходами.

4. Кожна держава транзиту, що є Стороною, негайно підтверджує повідомнику отримання повідомлення. Після цього вона може на­правити повідомнику протягом 60 днів письмову відповідь про згоду на перевезення на певних умовах чи без них, відмову у дозволі на перевезення чи запит про надання додат­кової інформації. Держава експорту не дозволяє розпочинати транскордонне пере­везення до того часу, поки не отримає у письмовій формі згоди від держави транзиту. Однак, якщо у будь-який час Сторона вирішить не вимагати взагалі чи за певних умов попередньої згоди у письмовій формі на транзитні транскордонні перевезення небез­печних чи інших відходів або змінює свої вимоги в цьому відношенні, вона негайно інформує інші Сторони про своє рішення згідно із статтею 13. В цьому останньому випадку, якщо протягом 60 днів після отримання даного повідомлення державою транзиту держава експорту не отримає відповіді, то держава експорту може дозволити розпочати експорт через державу транзиту.

5. У випадку транскордонного перевезення відходів, коли ці відходи на підставі закону визначаються чи розглядаються як небезпечні відходи тільки:

a) державою експорту, вимоги пункту 9 цієї статті, що застосовуються до імпортера чи до особи, відповідальної за видалення, і державою імпорту, застосовуються mutatis mutandis, відповідно, до експортера і до держави експорту;

b) державою імпорту або державами імпорту і транзиту, які є Сторонами, вимоги пунктів 1,3,4 і 6 цієї статті, що застосовуються до експортера і держави експорту, засто­совуються mutatis mutandis, відповідно до імпортера або особи, відповідальної за видалення, і до держави імпорту; або

с) будь-якою державою транзиту, яка є Стороною, то до такої держави застосовуються положення пункту 4.

6. Держава експорту може, за умови письмової згоди заінтересованих держав, дозволяти виробнику або експортеру вико­ристовувати загальне повідомлення у тих випадках, коли небезпечні чи інші відходи, з одними і тими ж фізичними і хімічними властивостями, регулярно відвантажуються одній і тій же особі, через одні й тіж митні пункти вивезення держави експорту і через одні й ті ж митні пункти ввезення держави імпорту, а у випадку транзиту, через одні й ті ж митні пункти ввезення і вивезення держави або держав транзиту.

7. Заінтересовані держави можуть вис­ловити у письмовій формі свою згоду на застосування загального повідомлення, про яке іде мова у пункті 6, за умови надання певної інформації, а саме, точної кількості або періодичних переліків небезпечних чи інших відходів, що підлягають відвантаженню.

8. Загальне повідомлення і згода у письмовій формі , про які іде мова у пунктах 6 і 7, можуть охоплювати багаторазові відвантаження небезпечних чи інших відходів протягом максимального періоду 12 місяців.

9. Сторони вимагають, щоб кожна особа, яка бере на себе транскордонне перевезення небезпечних чи інших відходів, підписувала документ про перевезення або під час доставки або під час отримання цих відходів. Вони також вимагають, щоб особа, відповідальна за видалення відходів, інформувала як експор­тера, так і компетентний орган держави експорту про отримання нею таких відходів і, в свій час, про завершення видалення, як це зазначено у повідомленні. Якщо держава експорту не отримає такої інформації, компетентний орган держави експорту чи експортер повідомляє про це державу імпорту.

10. Повідомлення і відповідь на нього, які вимагаються згідно з цією статтею, на­правляються компетентним органам заін­тересованих Сторін або відповідному урядовому органу держав, що не є Сторонами,

11. Будь-яке транскордонне перевезення небезпечних чи інших відходів забезпечується страхуванням, заставою або іншою гарантією за вимогою держави імпорту чи будь-якої держави транзиту, яка є Стороною.

Стаття 7. Транскордонне перевезення із держави, що є Стороною, через держави, які не є Сторонами

Пункт 2 статті 6 Конвенції застосовується mutatis mutandis до транскордонного пере­везення небезпечних чи інших відходів із держави, що є Стороною, через державу або держави, які не є Сторонами.

Стаття 8. Зобов’язання здійснення реімпорту

Якщо транскордонне перевезення небез­печних чи інших відходів, на яке заінте­ресовані держави дали згоду у відповідності до положень цієї Конвенції, не може бути завершено, згідно з умовами контракту, держава експорту -забезпечує повернення -цих відходів експортером до держави експорту, якщо інші можливості видалення відходів екологічно

обгрунтованим чином не можуть бути знайдені протягом 90 днів з того моменту, як держава імпорту повідомила державу експорту і секретаріат, або протягом такого іншого періоду часу, про який домовляться заін­тересовані держави, 3 цією метою держава експорту і будь-яка Сторона, що є державою транзиту, не заперечують, не заважають і не перешкоджають поверненню цих відходів до держави експорту.

Стаття 9. Незаконний оборот

1. Для цілей цієї Конвенції будь-яке транскордонне перевезення небезпечних чи інших відходів:

a) без повідомлення всіх заінтересованих держав у відповідності до положень цієї Конвенції; або

b) без згоди заінтересованої держави у відповідності до положень цієї Конвенції; або

c) за згодою, отриманою від заінтересованих держав шляхом фальсифікації, перекручення чи обману ; або

d) яка суттєво не відповідає документам; або

e) яка призводить до навмисного видалення (наприклад, скиду) небезпечних чи інших відходів в порушення цієї Конвенції і загаль­них принципів міжнародного права, вва­жається незаконним оборотом.

2. У разі визнання транскордонного перевезення небезпечних чи інших відходів незаконним оборотом в результаті поведінки експортера чи виробника, держава експорту забезпечує, щоб ці відходи:

a) були повернені назад експортером чи виробником або, якщо це необхідно, самою державою експорту або, якщо це недоцільно,

b) були видалені іншим способом у відповідності до положень цієї Конвенції, протягом 30 днів після того, як держава експорту була поінформована про незаконний оборот, або протягом іншого періоду часу, про який можуть домовитися заінтересовані держави. З цією метою заінтересовані Сторони не заперечують, не заважають чи не переш­коджають поверненню цих відходів до держави експорту.

3. У випадку визнання транскордонного перевезення небезпечних чи інших відходів незаконним оборотом як результату поведінки імпортера чи особи, відповідальної за вида­лення, держава імпорту забезпечує, щоб ці відходи були видалені екологічно обгрун­тованим чином імпортером чи особою, відповідальною за видалення, або, при необхідності, самою державою імпорту протягом 30днів після того, як держава імпорту отримала інформацію про незаконний оборот, або протягом такого періоду часу, про який можуть домовитися заінтересовані держави. З цією метою заінтересовані Сторони, у міру необхідності, співробітничають при видаленні відходів екологічно обгрунтованим способом.

4. У тих випадках, коли відповідальність за незаконний оборот не може бути покладена на експортера чи виробника, або імпортера чи особу, відповідальну за видалення, заін-тересовані Сторони, або, у разі необхідності, інші Сторони забезпечують шляхом спів-робітництва якнайшвидше видалення цих відходів екологічно обгрунтованим способом, и у державі експорту, чи у державі імпорту або в будь-якому іншому місці.

5. Кожна Сторона приймає відповідне національне/ внутрішнє законодавство з метою попередження незаконного обороту і пока­рання за нього. Сторони співробітничають для досягнення цілей даної статті.

Стаття 10. Міжнародне співробіт­ництво

1. Сторони співробітничають між собою з метою поліпшення і досягнення екологічно обгрунтованого управління небезпечними та іншими відходами.

2. З цією метою Сторони:

a) на запит надають необхідну інформацію, на двосторонній чи багатосторонній основі, з метою сприяння екологічно обгрунтованому управлінню небезпечними та іншими від­ходами, включно з уніфікованими технічними нормами і практикою належного управління небезпечними та іншими відходами;

b) співробітничають у галузі моніторингу впливу управління небезпечними відходами на здоров’я людини і навколишнє середовище;

c) співробітничають у відповідності до своїх національних законів, правил і політики, у розробці і застосуванні нових екологічно обгрунтованих маловідходних технологій , та в удосконаленні існуючих технологій з метою ліквідації, наскільки це можливо, виробництва небезпечних та інших відходів і створення більш ефективних і дієвих методів управління цими відходами екологічно обгрунтованим чином, у тому числі у вивченні економічних, соціальних та екологічних наслідків упро­вадження таких нових чи удосконалених технологій;

d) активно співробітничають згідно із своїми національними законами, правилами і полі­тикою у передачі технології і процесів, пов’язаних з екологічно обгрунтованим управлінням небезпечними та іншими від­ходами. Вони також співробітничають з метою розвитку технічного потенціалу Сторін, особливо тих, які можуть потребувати чи звертатися з проханнями про надання технічної допомоги у цій області;

e) співробітничають у розробці відповідних технічних керівних принципів і/або кодексів поведінки.

3. Сторони вживають необхідних заходів з метою співробітництва для сприяння країнам, що розвиваються, у виконанні підпунктів а), б) , в) і г) пункту 2 статті 4.

4. З урахуванням потреб країн, що роз­виваються, заохочується співробітництво між Сторонами і компетентними міжна­родними організаціями з метою сприяння inter alia усвідомленню проблеми громадськістю, роз­ширенню екологічно обгрунтованого управління небезпечними та іншими відходами і впро­вадженню нових маловідходних тех­нологій.

Стаття 11. Двосторонні, багато­сто­ронні і регіональні угоди

1. Незважаючи на положення пункту 5 статті 4 Сторони можуть вступати у дво­сторонні, багатосторонні чи регіональні угоди або домовленості стосовно транс­кордонного перевезення небезпечних чи інших відходів із Сторонами чи державами, що не є Сторонами, за умови, що такі угоди або домовленості не відходять від вимог екологічно обгрунтованого управління небез­печними та іншими від­ходами, передбаченого цією Конвенцією. Положення цих угод або домов­леностей не повинні бути менш еко­логічно обгрун­тованими, ніж ті, які перед­бачені цією Конвенцією, зокрема з ураху­ванням інтересів країн, що розвиваються.

2. Сторони повідомляють секретаріат про будь-які двосторонні, багатосторонні чи регіональні угоди або домовленості, про які іде мова у пункті 1, а також про ті, які вони уклали до набуття для них чинності цієї Конвенції з метою контролю за транс­кордонними перевезеннями небезпечних та інших відходів, яке здійснюється виключно між сторонами таких угод. Положення цієї Конвенції не зачіпають транскордонні пере­везення, які здійснюються згідно з такими положеннями, за умови, що такі угоди не суперечать вимозі екологічно обгрунтованого управління небезпечними та іншими від­ходами, передбаченого цією Конвенцією.

Стаття 12. Консультації про відпо­відальність

Сторони співпрацюють з метою щонай­скорішого прийняття протоколу, який містить відповідні правила і процедури щодо відпо­відальності і компенсації за збитки, завдані в результаті транскордонного перевезення чи видалення небезпечних та інших відходів.

Стаття 13. Передача інформації

1. Сторони, як тільки вони отримають інформацію, у випадку аварії, що трапилася під час транскордонного перевезення небез­печних чи інших відходів або їх видалення, яка може створити загрозу здоров’ю людини і навколишньому середовищу в інших державах, забезпечують, щоб ці держави були терміново повідомлені.

2. Сторони інформують одна одну через секретаріат про:

a) зміни, що торкаються призначення компетентних органів і/або виділених центрів у відповідності до статті 5;

b) зміни у своєму національному визначенні небезпечних відходів, у відповідності до статті 3;

і, якнайшвидше інформують про:

c) прийняті ними рішення про повну або часткову незгоду з імпортом небезпечних чи інших відходів для видалення в районі, що перебуває під їх національною юрисдикцією;

d) прийняті ними рішення про обмеження або заборону експорту небезпечних чи інших відходів;

e) будь-яку іншу інформацію, необхідну згідно з пунктом 4 даної статті.

3. Сторони згідно з національними зако­нами і правилами через Секретаріат передають Конференції Сторін, що заснована відповідно до статті 15, до кінця кожного календарного року доповідь за попередній

календарний рік, яка містить таку ін­формацію:

а) про компетентні органи і “виділені центри, призначені ними згідно із статтею 5;

b) про транскордонні перевезення небез-печних чи інших відходів, в яких вони взяли участь, у тому числі про:

і) кількість експортованих небезпечних та інших відходів, їх категорію, властивості, місце призначення, державу транзиту і метод видалення, як вказано у відповіді на пові­домлення;

іі) кількість імпортованих небезпечних та інших відходів, їх категорію, властивості, походження і методи видалення;

ііі) операції по видаленню, здійснення яких проходило не так, як це передбачалось;

iv) зусилля, прикладені з метою зменшення кількості небезпечних чи інших відходів, що підлягають транскордонному перевезенню;

c) інформацію про заходи, вжиті ними для виконання цієї Конвенції;

d) інформацію про наявні надійні ста­тистичні дані про вплив виробництва, транспортування та видалення небезпечних чи інших відходів на здоров’я людини і нав­колишнє середовище;

e) інформацію стосовно двосторонніх, багатосторонніх і регіональних угод і домов­леностей, укладених у відповідності до статті 12 даної Конвенції;

f) інформацію про аварії, що трапилися під час транскордонного перевезення і видалення небезпечних та інших відходів, і про заходи, вжиті для ліквідації їх наслідків;

д) інформацію про можливі способи видалення, що використовуються в районі, який знаходиться під їх національною юрисдикцією;

h) інформацію про заходи, вжиті для розроблення технологій, з метою зменшення і/або ліквідації виробництва небезпечних та інших відходів; і

і) інші питання, які Конференція Сторін визнає доцільними. 4. Сторони, у відповідності до національних законів і правил забез­печують, щоб копії кожного повідомлення стосовно будь-якого даного транскордонного перевезення небезпечних чи інших відходів і відповіді на нього направлялися до Секре­таріату, якщо Сторона вважає, що її нав­колишнє середовище може постраждати від такого транскордонного перевезення, і просить його не проводити.

Стаття 14. Фінансові аспекти

1. Сторони погоджуються з тим, що, відповідно до конкретних потреб різних регіонів і субрегіонів, створюються регіональні і субрегіональні центри по підготовці фахівців і передачі технології стосовно раціонального управління небезпечними та іншими відходами і зведення до мінімуму їх виробництва. Сторони приймають рішення про створення відповідних механізмів фінансування на добровільних засадах.

2. Сторони розглядають питання про створення оборотного фонду для надання на тимчасових засадах допомоги у випадку надзвичайних ситуацій з метою зведення до мінімуму збитків від аварій в результаті транскордонного перевезення небезпечних та інших відходів чи в процесі їх видалення.

Стаття 15. Конференція Сторін

1. Цим засновується Конференція Сторін. Перша нарада Конференції Сторін скликається виконавчим Директором ЮНЕП не пізніше одного року після набуття чинності цієї Конвенції. Надалі чергові наради Конференції Сторін скликаються з періодичністю, яку Конференція встановить на своїй першій нараді.

2. Позачергові наради Конференції Сторін проводяться тоді, коли Конференція вва­жатиме за необхідне, або за письмовим проханням будь-якої Сторони, за умови, що протягом шести місяців після направлення прохання на їх адресу секретаріатом, це прохання буде підтримане щонай­менше однією третиною Сторін.

3. Конференція Сторін консенсусом узгоджує і приймає правила процедури, як свої, так і будь-яких допоміжних органів, які вона може заснувати, а також фінансові правила з метою визначення, зокрема, фінансової участі Сторін в рамках цієї Конвенції.

4. Сторони на своїй першій нараді роз­глянуть будь-які додаткові заходи, які зможуть допомогти їм у виконанні їх зобов’язань щодо захисту і збереження морського середовища у контексті цієї Конвенції.

5. Конференція Сторін постійно здійснює перегляд та оцінку ефективності виконання цієї Конвенції і, крім того:

а) сприяє узгодженню відповідної політики, стратегії і заходів з метою зведення до мінімуму шкоди, яка завдається здоров’ю людини і навколишньому середовищу небезпечними та іншими відходами;

b) розглядає і, в міру необхідності, приймає поправки до цієї Конвенції і її додатків, враховуючи inter alia наявну наукову, технічну, економічну і екологічну інформацію;

c) розглядає і вживає будь-яких додаткових заходів, які можуть знадобитися для досяг­нення цілей цієї Конвенції, у світлі досвіду, накопиченого при її виконанні, а також при виконанні угод і домовленостей, як це передбачено у статті 11;

d) у разі необхідності розглядає і приймає протоколи; і

e) створює такі допоміжні органи, які вважаються необхідними для виконання цієї Конвенції

6. Організація Об’єднаних Націй, її спеціа­лізовані установи, а також будь-яка держава, що не є Стороною цієї Конвенції, можуть бути представлені на нарадах Конференції Сторін як спостерігачі. Будь-які інші органи чи установи, національні або міжнародні, урядові чи неурядові, які мають компетенцію стосовно небезпечних чи інших відходів, і які спо­вістили секретаріат про своє бажання бути представленими на нараді Конференції Сторін як спостерігачі, можуть бути допущені до участі у ній, якщо проти цього не заперечує принаймні одна третина присутніх Сторін. Допуск та участь спостерігачів регулюються правилами процедури, які були прийняті Конференцією Сторін.

7. Конференція Сторін через три роки після набуття чинності цієї Конвенції, а надалі щонайменше через кожні шість років, проводить оцінку її ефективності і, якщо визнає за необхідне, розглядає можливість прийняття повної або часткової заборони на транскордонні перевезення небезпечних та інших відходів з огляду на найсучаснішу наукову, екологічну, технічну та економічну інформацію.

Стаття 16. Секретаріат

1. На секретаріат покладаються такі функції:

a) організація і обслуговування нарад, як це передбачено у статтях 15 і 17;

b) підготовка і передача доповідей, що грунтуються на інформації, отриманій згідно із статтями 3, 4, 6, 11 і 13, та інформації здобутій на нарадах допоміжних органів, заснованих у відповідності до статті 15, а також, якщо це доцільно, на інформації, наданій відповідними міжурядовими і неуря­довими установами;

c) підготовка доповідей про його діяльність по виконанню своїх функцій у відповідності до цієї Конвенції і подання їх Конференції Сторін;

d) забезпечення необхідної координації діяльності з відповідними міжнародними органи і, зокрема, входження до таких адміністративних і договірних угод, які можуть вимагатися для ефективного виконання його функцій;

e) підтримання зв’язку з виділеними цент­рами і компетентними органами, ство­реними Сторонами у відповідності до статті 5 цієї Конвенції;

f) складання інформації стосовно затверд­жених національних місць і споруд Сторін, придатних для видалення своїх небезпечних та інших відходів і розповсюдження цієї інформації серед Сторін;

д) отримання від Сторін і передачу їм інформації стосовно;

 джерел технічної допомоги та навчання;

 наявних технічних і наукових “ноу- хау”;

 джерел консультативного сприяння і експертизи; і

 наявності ресурсів з метою сприяння їм, за проханням, у таких галузях, як :

 застосування системи повідомлення в рамках цієї Конвенції;

 управління небезпечними та іншими відходами;

 екологічно обгрунтовані технології, пов’я­зані з небезпечними та іншими відходами, наприклад, мало- і безвідходна технологія;

 оцінка можливостей і місць видалення;

 моніторинг небезпечних та інших відходів; і

 вжиття заходів у надзвичайних випадках;

h) забезпечення Сторін, за їх проханням, інформацією про консультантів чи консуль­тативні фірми, що мають необхідну технічну компетенцією у цій галузі, які можуть сприяти у розгляді повідомлення про транскордонне перевезення і відповідності вантажу небез­печних чи інших відходів інформації, яка міститься у повідомленні, і/або факту, що запропоновані споруди для видалення небез­печних чи інших відходів, мають екологічно обгрунтований характер, якщо у Сторін є підстави вважати, що управління згаданими відходами не буде здійснюватися екологічно обгрунтованим чином. Будь-який розгляд таких питань виконується не за рахунок секретаріату;

і) надання допомоги Сторонам, за їх проханням, у визначенні випадків незаконного обороту і термінове розповсюдження серед заінтересованих Сторін будь-якої інформації, отриманої секретаріатом щодо незаконного обороту;

j) співробітництво із Сторонами та відпо­відними і компетентними міжнародними організаціями та установами у виділенні експертів і обладнання з метою оперативної допомоги державам при виникненні надзви­чайної ситуації; і

к) виконання таких інших функцій, пов’я­заних з цілями даної Конвенції, які можуть бути визначені Конференцією Сторін.

2. Функції секретаріату виконуються на тимчасовій основі Програмою Організації Об’єднаних Націй з навколишнього сере­довища аж до завершення першої наради Конференції Сторін, скликаної згідно із статтею 15.

3. На своїй першій нараді Конференція Сторін засновує Секретаріат із числа тих існуючих компетентних міжурядових орга­нізацій, які висловили готовність виконувати функції секретаріату у відповідності до даної Конвенції. На цій нараді Конференція Сторін зробить також оцінку виконання тимчасовим Секретаріатом покладених на нього функцій, зокрема, згідно з вищенаведеним пунктом 1, і прийме рішення про відповідні механізми виконання цих функцій.

Стаття 17. Поправки до Конвенції

1. Будь-яка Сторона може пропонувати поправки до цієї Конвенції, і будь-яка Сторона будь-якого протоколу може пропонувати поправки до цього протоколу. В таких поп­равках належним чином враховуються inter alia відповідні науково-технічні міркування.

2. Поправки до цієї Конвенції приймаються на нараді Конференції Сторін. Поправки до будь-якого протоколу приймаються на нараді Сторін відповідного протоколу. Текст будь-якої запропонованої поправки до цієї Конвенції і до будь-якого протоколу, якщо цим прото­колом не передбачено інше, повідомляється Сторонам Секретаріатом не пізніше, ніж за шість місяців до проведення наради, на якій пропонується її прийняти. Секретаріат передає також текст запропонованих поправок країнам, які підписали Конвенцію, до їх відома.

3. Сторони докладають всіх зусиль для досягнення згоди щодо прийняття будь-якої запропонованої поправки до цієї Конвенції шляхом консенсусу. Якщо всі можливості для досягнення консенсусу вичерпані, а згода не досягнута, то як останній захід поправка приймається більшістю у три чверті голосів Сторін, які присутні і беруть участь у голосуванні на нараді, і направляється Депозитарієм всім Сторонам для ратифікації, схвалення, офіційного підтвердження чи прийняття.

4. Процедура, згадана у вищенаведеному пункті 3, застосовується до поправок до будь-якого протоколу, за виключенням того випадку, коли для прийняття поправок достатньо більшості у дві третини голосів Сторін цього протоколу, які присутні на нараді і беруть участь у голосуванні.

5. Депозитарію здають на зберігання документи про ратифікацію, схвалення, офіційне підтвердження чи прийняття поправок. Поправки, що приймаються згідно з вищенаведеними пунктами 3 або 4, набувають чинності для тих Сторін, які погодилися з ними, на дев’яностий день після отримання Депозитарієм їх документів про ратифікацію, схвалення, офіційне підтвердження чи прийняття, “щонайменше трьома чвертями

Сторін, що прийняли їх, або щонайменше двома третинами Сторін, які прийняли поправки до даного протоколу, якщо цим протоколом не передбачено інше. Для будь-якої іншої Сторони поправки набувають чинності на дев’яностий день після здачі цією Стороною на зберігання її документа про ратифікацію, схвалення, офіційне підтвердження чи прийняття цих поправок.

6. Для цілей цієї статті під визначенням “Сторони, які присутні і беруть участь у голосуванні” розуміють Сторони, які присутні і голосують “за” чи “проти”.

Стаття 18. Прийняття додатків і вне­сення до них поправок

1. Додатки до цієї Конвенції чи до будь-якого протоколу складають невід’ємну частину цієї Конвенції чи цього протоколу, і якщо прямо не передбачене інше, то посилання на цю Конвенцію чи на протоколи до неї являє собою в той же час посилання на будь-які додатки до них. Такі додатки обмежуються нау­ково-технічними і адміністративними пи­таннями.

2. Якщо яким-небудь протоколом не перед­бачається іншої процедури стосовно додатків до нього, то застосовується така процедура пропозиції, прийняття і набуття чинності супутніх додатків до цієї Конвенції чи пропо­зицій до даного протоколу:

а) додатки до цієї Конвенції чи до прото­колів до неї пропонуються і приймаються згідно з процедурою, яка викладена у пунктах 2, 3 і 4 статті 17;

b) будь-яка Сторона, яка не вважає за можливе прийняти супутні додатки до цієї Конвенції чи додатки до будь-якого протоколу, у якому вона є Стороною, повідомляє про це Депозитарій у письмовій формі протягом шести місяців від дня повідомлення Депозитарієм про її прийняття. Депозитарій негайно повідомляє всі Сторони про будь-яке таке отримане ним повідомлення. Дана Сторона може у будь-який час попередню заяву про заперечення замінити на заяву про прийняття, після чого додатки набувають чинності для цієї Сторони;

с) після закінчення шести місяців від дати розсипки повідомлення Депозитарієм додаток набуває чинності для всіх Сторін цієї Конвенції чи будь-якого відповідного протоколу, які не подали повідомлення у відповідності до положення вищенаведеного підпункту б).

3. Внесення пропозицій, прийняття і набуття чинності поправок до додатків до цієї Конвенції чи до будь-якого протоколу регулюються такою самою процедурою, яка передбачена для внесення пропозицій, прийняття і набуття чинності додатків до Конвенції чи додатків до даного протоколу. У додатках і поправках до них належним чином враховуються inter alia відповідні науково-технічні міркування.

4. Якщо супутній додаток чи поправка до додатку пов’язані із внесенням поправки до цієї Конвенції чи до будь-якого протоколу, то такий супутній додаток чи додаток із внесеною до нього поправкою набувають чинності лише після набуття чинності поправки до цієї Конвенції чи до відповідного протоколу.

Стаття 19. Перевірка

Будь-яка Сторона, яка має підстави вважати, що інша Сторона діє чи діяла у порушення своїх зобов’язань згідно з цією Конвенцією, може інформувати про це секретаріат, і у цьому випадку вона одночасно і негайно інформує, безпосередньо або через Секретаріат, Сторону, проти якої висунуті обвинувачення. Секретаріат надає Сторонам всю необхідну в такому випадку інформацію.

Стаття 20. Врегулювання спорів

1. У випадку виникнення спорів між Сторонами стосовно тлумачення, застосування чи дотримання цієї Конвенції або будь-якого протоколу до неї вони прагнуть до вре­гулювання спірних питань шляхом переговорів чи будь-яким іншим мирним шляхом за своїм вибором.

2. Якщо заінтересовані Сторони не можуть врегулювати свій спір вказаним у по­пе­редньому пункті чином, спір за взаємною домовленістю Сторін передається до міжнародного суду або арбітражу у відповідності до умов, викладених у додатку VI про арбітраж. Неможливість досягнення взаємної домовленості стосовно передачі спору до Міжнародного суду чи до арбітражу не позбавляє однак Сторони від обов’язку продовжувати пошук шляхів до його врегулювання, зазначеним у пункті 1 чином.

3. При ратифікації, прийнятті, схваленні, офіційному підтвердженні чи приєднанні до цієї Конвенції чи у будь-який час після цього будь-яка держава або організація з політичної і/або економічної інтеграції можуть заявити про те, що вони визнають обов’язковим ipso fakto і без спеціальної угоди стосовно будь-якої сторони, що бере на себе такі ж обов’язки:

a) передачу спору до Міжнародного суду; і/або

b) до арбітражу згідно з процедурами, викладеними у додатку VI.

Повідомлення про таку заяву направляється у письмовій формі до Секретаріату, який передає його Сторонам.

Стаття 21. Підписання

Ця Конвенція відкрита для підписання державами, Набією, представленою Радою Організації Об’єднаних Націй по Намібії, і організаціями з політичної і/чи економічної інтеграції у Базелі 22 березня 1989 року, у Федеральному департаменті іноземних справ Швейцарії у Берні з 23 березня по ЗО червня 1989 року та у Штаб-квартирі Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку з 1 липня 1989 року по 22 березня 1990 року.

Стаття 22. Ратифікація, прийняття, офі­ційне підтвердження або схвалення

1. Ця Конвенція підлягає ратифікації, прийняттю чи схваленню державами і Намібією, представленою Радою Організації Об’єднаних Націй по Намібії, і офіційному підтвердженню чи схваленню організаціями з політичної і/або економічної інтеграції. Документи про рати­фікацію, прийняття, офіційне підтвердження чи схвалення здаються на зберігання Депозитарію.

2. Будь-яка організація, що вказана у вищенаведеному пункті 1, яка стає Стороною цієї Конвенції, і при цьому жодна з її держав-членів не є Стороною, має виконувати всі обов’язки, згідно з Конвенцією. У випадку, коли одна чи більше держав-членів такої організації є Сторонами Конвенції, ця організація і її держави-члени приймають рішення стосовно їх відповідних обов’язків по виконанню своїх зобов’язань, згідно з Конвенцією. У таких випадках цій організації та її державам-членам не дозволяється здійснювати паралельно права, що випливають із Конвенції.

3. У своїх документах про офіційне під­твердження чи схвалення організації, зазначені у вищенаведеному пункті 1, заявляють про межі своєї компетенції у питаннях, що регулюються Конвенцією. Ці організації також повідомляють про будь-яку суттєву зміну меж своєї компетенції Депозитарію, який сповіщає про це Сторони.

Стаття 23. Приєднання

1. Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї держав, Намібії, представленою Радою Організації Об’єднаних Націй по Намібії, і організацій з політичної і/або економічної інтеграції з наступного дня після дати припинення підписання Конвенції. Документи про приєднання здаються на зберігання Депозитарію.

2. У своїх документах про приєднання організації, зазначені у пункті 1 вище, заявляють про межі своєї компетенції у питаннях, що регулюються цією Конвенцією. Ці організації також повідомляють Депо­зитарію про будь-які суттєві зміни меж своєї компетенції.

3. Положення пункту 2 статті 22 засто­совуються до організацій з політичної і/або економічної інтеграції, які приєднуються до цієї Конвенції.

Стаття 24. Право голосу

1. За виключенням випадків, передбачених нижчезазначеним пунктом 2, кожна Сторона цієї Конвенції має один голос.

2. Організації з політичної і/або економічної інтеграції у питаннях, що входять до їх компетенції, згідно з пунктом 3 статті 22 і пунктом 2 статті 23, здійснюють своє право голосу числом голосів, яке дорівнює числу їх держав-членів, що є Сторонами Конвенції чи відповідного протоколу. Такі організації не здійснюють своє право голосу, якщо їх держави-члени здійснюють своє, і навпаки.

Стаття 25. Набуття чинності

1. Дана Конвенція набуває чинності на дев’яностий день від дня здачі на зберігання двадцятого документа про ратифікацію, прийняття, офіційне підтвердження, схвалення чи приєднання.

2. Для кожної держави чи організації з політичної і/або економічної інтеграції, яка ратифікує, приймає, схвалює чи офіційно підтверджує цю Конвенцію або приєднується до неї після дати здачі на зберігання двадцятого документа про ратифікацію, прийняття, схвалення, офіційне підтвердження чи приєд­нання. Конвенція набуває чинності на дев’я­ностий день після дати здачі на зберігання такою державою чи організацією з політичної і/або економічної інтеграції їх документа про ратифікацію, прийняття, схвалення, офіційне підтвердження або приєднання.

3. Для цілей пунктів 1 і 2 вище будь-який документ, зданий на зберігання організацією з політичної і/або економічної інтеграції, не розглядається як додатковий до документів, зданих на зберігання державами-членами такої організації.

Стаття 26. Застереження і заяви

1. Ніяке застереження чи виключення до цієї Конвенції не допускається.

2. Пункт 1 цієї статті не перешкоджає жодній державі чи організації з політичної і/або економічної інтеграції при підписанні, ратифікації, прийнятті, схваленні і офіційному підтвердженні цієї Конвенції або приєднанні до неї виступати з деклараціями чи заявами незалежно від формулювання чи назви з метою inter alia приведення своїх законів і правил у відповідність до положень цієї Конвенції, за умови, що такі декларації чи заяви не передбачають виключення чи зміни юридичної дії положень цієї Конвенції у їх застосуванні до цієї держави.

Стаття 27. Вихід

1. У будь-який час після трьох років від дати набуття чинності цієї Конвенції для будь-якої Сторони, ця Сторона може вийти з цієї Конвенції після подання письмового пові­домлення Депозитарію.

2. Вихід набуває чинності через один рік після отримання повідомлення Депозитарієм чи у такий більш пізній термін, який може бути вказаний у такому повідомленні.

Стаття 28. Депозитарій

Генеральний секретар Організації Об’єд­наних Націй є Депозитарієм цієї Конвенції і будь-якого протоколу до неї.

Стаття 29. Автентичні тексти

Оригінальні тексти цієї Конвеції арабською, китайською, англійською, французькою, ро­сійсь­кою та іспанською мовами є рівно автен­тичними.