В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році

Вид материала

Документы

Содержание Засади формування системи державного регулювання ринку енергопостачання в україні Постановка проблеми. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Постановка завдання Виклад основного матеріалу. Методи активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів Постановка проблеми. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Постановка завдання.

Подобный материал:

• В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році, 6520.61kb.
• В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році, 6171.38kb.
• В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році, 6588.23kb.
• В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році, 7234.98kb.
• Експрес-аналіз інфляційних процесів у 2007 році, 90.32kb.
• Інфляція у 2004 році становитиме, 11.61kb.
• 4 Зернове господарство, 385.73kb.
• 6. Розвиток виробничої та невиробничої інфраструктури, 252.16kb.
• Міністерство охорони здоровя україни, 3434.02kb.
• У м. Дніпропетровську в 2004 році На виконання закон, 68.28kb.

УДК 351:620.9 (477)

Биркович Т.І.,

к.ю.н., докторант,

Чорноморський державний університет імені Петра Могили


ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЕНЕРГОПОСТАЧАННЯ В УКРАЇНІ


Досліджено модель регулювання ринку енергопостачання. Запропоновано гіпотезу про наявність закінченого набору узагальнюючих вхідних і вихідних параметрів ринку енергопостачання.

Исследована модель регуляции рынка энергоснабжения. Предложена гипотеза о наличии законченного набора обобщающих входных и исходных параметров рынка энергоснабжения.

The model of adjusting of market of energy supply is explored . A hypothesis is offered about the presence of complete set of summarizing entry and initial parameters of market of energy supply.

Постановка проблеми.

В результаті ринкових перетворень останнього десятиліття в нашій країні відбувається процес зміни командно-адміністративного управління енергетичною галуззю на державне регулювання ринкових відносин виробників електричної і теплової енергії і послуг, пов'язаних з енергопостачанням, з одного боку, і споживачів енергії і відповідних послуг, з другого боку. Структура власності споживачів енергії, їх економічні, фінансово-господарські зв'язки зазнали принципові зміни у бік приватизації і комерціалізації. В той же час в енергетиці вказані процеси тільки набирають по справжньому силу.

У цих умовах принципово важливим стає рішення подачі побудови стійкої, ефективної, працюючої на користь суспільства організації державного регулювання ринку постачанні споживачів електричної і теплової енергії (надалі – ринку енергопостачання). Очевидно, що рішення даної задачі можливе за умови наявності науково-обгрунтованих підходів до будівництва і розвитку такої організації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Дослідженню і розвитку теорії та практики державного управління, формування й реалізації державної політики, механізмів державного управління відводилось чільне місце у багатьох працях відомих українських та зарубіжних учених, зокрема Г. Атаманчука, А. Богданова, П. Брауна, Р. Гріффіна, А. Зінов’єва, Б. Литвака, М. Мескона, Л. Пала, Г. Райта, Ю. Тихонравова, Г. Щедровицького. Значним внеском у розвиток науки державного управління є роботи сучасних українських вчених В.Д. Бакуменка, В.Г. Бодрова, М.В. Гамана, А.О. Дегтяра, М.Х. Корецького.

Постановка завдання:

• дослідити модель регулювання ринку енергопостачання;
  
• запропонувати гіпотезу про наявність закінченого набору узагальнюючих вхідних і вихідних параметрів ринку енергопостачання.
  

Виклад основного матеріалу.

Під ринком енергопостачання (надалі – ринок) умовимося розуміти механізм взаємостосунків виробників електричної і теплової енергії і послуг із забезпечення енергопостачання – з одного боку і споживачів енергії і послуг – з другого боку. Інакше кажучи, ринок енергопостачання – сфера купівлі-продажу енергії і послуг, здійснюваної його суб'єктами [1, с. 59].

Як показано в [4, с. 56], макроенергетика, що є сукупністю техніко-технологічних систем по добуванню енергоресурсів, їх переробці, доставці і ефективному використовуванню є базовою галуззю макроекономіки.

Енергетичний комплекс займає провідне місце в макроенергетиці. Аналіз економічного механізму дії ринку енергопостачання в нашій країні, а так само аналіз функціонування конкурентних ринків енергопостачання в розвинених країнах світу дозволяє структурувати ринок енергопостачання на наступні сектори:

• ринок генерації електричної енергії;
  
• ринок генерації теплової енергії;
  
• ринок послуг з передачі електричної енергії і диспетчерування;
  
• ринок послуг з передачі теплової енергії;
  
• ринок енергозбутових послуг.
  

Перераховані сектори ринку на сьогоднішній день в значній мірі знаходяться у стадії формування, як самостійно діючі механізми взаємодії постачальників і споживачів товару (енергії, послуг).

У відповідність з існуючою нормативно-правовою базою прийняте наступне розділення єдиного ринку енергопостачання в нашій країні на наступні сегменти:

1. Оптовий ринок електричної енергії України – ОРЕ.
   
2. Споживацькі (роздрібні) ринки енергопостачання.
   

Суб'єктами ОРЕ є: ДП «Енергоринок». Суб'єктами споживацьких ринків енергопостачання є:

• енергозабезпечуючі організації – обленерго і підприємства комунальних електричних і теплових мереж, районні і селищні котельні, крупні підприємства, що мають в своєму складі генеруючі потужності або здійснюючі передачу електричної (тепловий) енергії через свої мережі приєднаним споживачам;
  
• споживачі – промислові і сільськогосподарські підприємства, житлово-комунальні і науково-дослідні організації, торгові, невеликі виробництва і підприємства послуг, споживачі, побутові абоненти (населення).
  

Чинне законодавство і нормативні документи визначили два рівні органів виконавчої влади, здійснюючих державне регулювання ринків енергопостачання в нашій країні:

• Державний рівень – Національна комісія регулювання електроенергетики України (НКРЕ), Міністерство палива та енергетики України, Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація і т.д.

• Регіональний рівень – Територіальні представництва НКРЕ (ТП НКРЕ), територіальні управління Держенергонагляд, регіональні управління податкової інспекції і т.д.

Ключову роль в організації державного регулювання ринком енергопостачання виконують НКРЕ України і ТП НКРЕ, здійснюючі тарифне (цінове) регулювання ринку.

Особливе місце займає місцевий рівень регулювання ринку енергопостачання, фактично випавший з правового поля регулювання, і організаційно не пов'язаний з НКРЕ України і ТП НКРЕ. Функції регулювання тут полягають у встановленні нормативів оплати мешканцями гарячого водопостачання, а там же в регулюванні взаємостосунків місцевих виробників енергії і споживачів. Організаційні структури органів регулювання представлені відповідними відділами і комітетами місцевої адміністрації.

Сукупність органів виконавчої влади утворюють певну цілісність і єдність, і характеризуються в контексті здійснення задачі державного регулювання набором специфічних взаємозв'язків, як між собою, так і з суб'єктами ринку енергопостачання, що дозволяє по відношенню до вказаної сукупності коректно застосувати термін «система» [2, с. 16].

Основними елементами системи державного регулювання ринку енергопостачання є управлінські структури, у свою чергу, підсистеми державного, регіонального та місцевого рівнів.

На кожному рівні існує горизонтальне розділення елементів відповідно до закріпленого Конституцією України [5] принципом розділення влади: законодавчої, виконавчої та судової. Елементи, в свою чергу самі представляють закінчені системи, що характеризуються єдністю і цілісністю управлінської і організаційної структури. Елементи вирішують специфічні задачі у складі підсистеми відповідного рівня влади в нашій країні. Типовим прикладом таких елементів є НКРЕ України і ТП НКРЕ – представляючи закінчені управлінські структури відповідно державної і регіональної виконавчої влади.

Необхідне відмітити, що переважаючим типом зв'язків між елементами системи є нематеріальні – інформаційні зв'язки (державні закони, укази Президента, Постанови Уряду, Постанов НКРЕ, методики, листи, звіти і т.д.).

Узагальнючими характеристиками елементів системи можна вважати:

• організаційну структуру;
  
• наповнення організаційної структури персоналом;
  
• зміст інформаційних потоків;
  
• зміст матеріальних і фінансових зв'язків (фінансування, матеріальне забезпечення).
  

Аналіз узагальнювальних характеристик, проведений на прикладі органів виконавчої влади, здійснюючих регулювання ринку Запорізької області та АР Крим, показує, що кількісна і якісна оцінка стану елементів системи, визначаючих ступінь ефективності регулювання ринку (НКРЕ, органи місцевої адміністрації і т.д.) можуть бути описані в будь-який вибраний момент часу з достатнім ступенем точності. З урахуванням комплексного аналізу вищеназваних характеристик реально існуючих елементів системи і класифікації типів систем, віднесемо систему державного регулювання ринку енергопостачання до типу складних систем.

В той же час географічний чинник – роз подільність елементів по території всієї країни, багаторівневість системи, і ієрархія елементів, що має поки незавершені форми, роблять дану систему близької до великих систем.

Вирішальним критерієм при віднесенні системи державного регулювання ринку енергопостачання до складних, що розглядається тут, – служить існуюча принципова відмінність по рівню невизначеності стану між великими системами енергетики [6, с. 56], де кількість параметрів, які необхідно контролювати при організації управління системою і ступінь невизначеності інформації про стан цих параметрів вищий на один-два порядки, ніж в системі державного регулювання ринку енергопостачання, що розглядається нами.

Системним утворенням властива ієрархія цілей, що визначають напрями розвитку системи.

Головною метою функціонування і розвитку системи державного регулювання ринку енергопостачання автор, вважає забезпечення стійкого розвитку ринку енергопостачання в Україні, що поєднує в собі:

• економічну ефективність енергетичного комплексу при дотриманні балансу інтересів виробників і споживачів енергії;
  
• соціальну справедливість при забезпеченні розподільної і обмінної стадій відтворювального циклу енергетичного комплексу, і так само при реалізації процесів його реформування;
  
• екологічну і технічну безпеку функціонування і розвитку суб'єктів ринку енергопостачання.
  

Цілями другого порядку позначимо цілі, що забезпечують підвищення керованості руху системи по напряму досягнення її головної мети. Так, наприклад, другому з трьох приведеного вище змісту головної мети (соціальна справедливість) відповідає ряд цілей другого порядку:

• забезпечення доступності за ціною і технічною реалізацією послуг з електро- і теплопостачанню для соціально активної частини населення і платоспроможних юридичних осіб;
  
• забезпечення гласності і рівного доступу інвесторів до участі і приватизація об'єктів енергетики, при формуванні ефективних власників;
  

• забезпечення державної підтримки працевлаштування вивільняються в процесі реструктуризації енергетичної галузі.

На нижньому рівні ієрархії знаходяться так звані елементарні цілі, що полягають в зміні одного з параметрів об'єкту регулювання, для нашого аналізу параметрів ринку енергопостачання. Наприклад, мета по зниженню дебіторської заборгованості на ринку буде елементарною. Значення елементарних цілей для нас також важливе, оскільки саме через досягнення елементарних цілей забезпечується реалізація цілей вищого рівня. У зв'язку з вищесказаним, актуальним є визначення параметрів ринку енергопостачання: економічних, соціальних, екологічних.

Теорія енергетичних порогів [1, с. 33] показала об'єктивний характер розвитку енергетики від водяного колеса до великих систем енергетики, включаючи ядерну. У свою чергу теорія технологічних устроїв довела об'єктивність наступних процесів:

• збільшення в два рази середнього душового енергоспоживання при переході від одного технологічного устрою до іншого;
  
• зростання індексу цін (у 1,5 –2 разу) на домінуючий в даному технологічному устрої вид енергоносія;
  
• зростання теплотворної здатності домінуючого енергоносія (більш ніж вдесятеро: від корму худоби до газу і ядерного палива);
  
• перехід технічної інфраструктури і базових знань в енергетиці на новий рівень для освоєння комерційного використання домінуючого енергоносія.
  

Структура паливного балансу є основним чинником науково-технічного розвитку енергетики, а отже має безпосередній вплив на розвиток ринку енергопостачання. Відповідно, об'єктивні зміни як в самій енергетиці, так і в змісті економічних відносин суб'єктів ринку енергопостачання вимагають змін і в системі його державного регулювання. Ця констатація в поєднанні з дією суб'єктивного чинника розвитку організованих систем – прагненням людини до підвищення керованості процесу досягнення своїх цілей [7, с. 24] дозволяє нам сформулювати закономірність розвитку системи державного регулювання ринку енергопостачання. Вона полягає в трансформації цієї системи під впливом домінуючого і технологічних устроїв, що зароджуються, для забезпечення оптимального досягнення ієрархії цілей, що стоять перед системою. Трансформація виявляється в зміні організаційних форм системи, економічного і правового змісту регулювання ринку.

Зміст системного підходу до організації державного регулювання ринку енергопостачання розуміється автором як розповсюдження відомої наукової методології [3, с. 5-6] на задачі аналізу і синтезу системи державного регулювання ринку енергопостачання, з метою визначення і класифікації спільності «методів і засобів дослідження і конструювання» [2, с. 16] даної системи.

У відповідність з вибраною методологією, метою системного аналізу назвемо вироблення обґрунтованих напрямів управління розвитком даної системи – тобто напрямів, співпадаючих з виявленнями в процесі аналізу об'єктивними в процесі аналізу об'єктивними тенденціями розвитку системи, що вивчається, і співпадаючих з ієрархією цілей її розвитку.

Відповідно задачами системного аналізу будуть:

• вивчення властивостей елементів системи;
  
• вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків, що визначають обмеження розвитку системи;
  
• об'єктивні тенденції розвитку системи.
  

Метою синтезу системи державного регулювання ринку енергопостачання визначимо вироблення науково-обгрунтованої концепції створення системи, що забезпечує ефективне регулювання ринку енергопостачання у відповідність з ієрархією цілей, що стоять перед нею.

Відповідно задачами синтезу даної системи будуть:

• вироблення рекомендацій по формуванню системи, що забезпечує ефективне регулювання ринку, заснованих на результатах системного аналізу;
  
• вироблення рекомендацій по оптимальному управлінню системою;
  
• вироблення методології практичного формування системи.
  

Відзначимо, що регулююча дія здійснюється системою не тільки на сам механізм купівлі-продажу енергії, але і на продавців (регулювання структури генеруючих компаній, регулювання умов виходу на ринок і доступу до мереж незалежних виробників і т.д), і на покупців (наприклад – технічні обмеження > 100 млн. Квт/ч річного електроспоживання для виходу крупного споживача на ОРЕ).

Для подальшого аналізу важливо відзначити принципову різницю між термінами «управління» і «регулювання». Управляюча дія у загальному вигляді здійснюється системою управління безпосередньо на об'єкт управління з метою перекладу його в якесь задане закладеним в систему управління законом управління. Стійкість управління забезпечується реалізацією позитивного і негативного зворотного зв'язку між об'єктом управління і системою управління.

Принциповою відмінністю регулювання від управління енергетикою, на думку автора, є відсутність директивної дії на об'єкт регулювання з метою його перекладу в якийсь певний стан. Система регулювання встановлює (впливає на) ряд вхідних параметрів об'єкту регулювання з метою отримання заданого набору вихідних параметрів. При цьому траєкторію руху, кожен поточний стан з-під безлічі станів, заданих вхідними параметрами, об'єкт регулювання вибирає сам.

Пропонуємо гіпотезу про наявність закінченого набору узагальнюючих вхідних і вихідних параметрів ринку енергопостачання, що висувається на основі аналізу динаміки зміни основних параметрів ринку за останнє десятиліття і аналізу функціонування систем державного регулювання ринку, як в нашій країні, так і в провідних Західних країнах.

До вхідних параметрів ринку відносимо:

• встановлені регулюючими органами тарифи на електричну і теплову енергію (у перспективі – тарифи на послуги підприємств інфраструктури);
  
• визначені нормативно-правовими документами умови поставки енергії;
  
• умови доступу виробників і споживачів до інфраструктури ринку (мережі, послуги діспетчирування);
  

• структуру генеруючих компаній;
  

• умови оподаткування енергокомпаній і підприємств інфраструктури ринку.
  

До вихідних параметрів ринку відноситимемо:

• структуру і динаміку фактичних цін електричної і теплової енергії;
  
• структуру і динаміку споживання енергії в натуральних показниках;
  
• структуру і динаміку дебіторської і кредиторської заборгованості на ринку;
  
• обсяг перехресного субсидування однієї категорії покупців іншою категорією покупців енергії;
  
• економічний стан енергокомпаній і підприємств інфраструктури ринку;
  
• структуру і кількісну динаміку приросту резервних генеруючих потужностей і резерву пропускної спроможності мереж.
  

Висновки.

Необхідно відзначити, що приведений набір параметрів, характерний саме для справжнього періоду стану ринку, а також для наступного десятиліття – періоду реформування ринку енергопостачання в нашій країні. Крім того, даний набір включає тільки економіко-технологічні параметри. Докладний розгляд соціальних і екологічних параметрів ринку виходить за рамки справжнього дослідження.


Використані джерела інформації:

1. Амоша А.И., Ященко Ю.П., Чиликин А.И. и др. Развитие угольной промышленности в контексте энергетической стратегии Украины. – Донецк: ИЭП НАН Украины, 2002. – 238 с.
   
2. Бевз С.М. Світовий досвід реалізації політики енергозбереження // Зб. наук. пр. ІЕД НАНУ: Спец. вип. К.: ІЕД, 2004. – С. 13-21.
   
3. Борисенко А.В. Оцінення ефективності реконструкції електростанцій в умовах конкурентного ринку // Энергетика и электрификация. - 2003. - №2. - С.2-6.
   
4. Енергетичні потоки та ресурси / За заг. ред. акад. А.К.Шидловського. – К.: УЕЗ, 2003. – 472 c.
   
5. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. - К.: Преса України, 1997. – 80 с.
   
6. Нікітіна Є.Є. Створення та вдосконалення систем енергетичного менеджменту на підприємствах: Енергозберігаючі технології, обладнання, технічні рішення: Довідник / Під ред. О.М.Суходолі, Є.Є.Нікітіна - К.: ДП МЦЕТ. 2004. - С.52-69.
   
7. Першин В.П. Енергозбереження як фактор сталого розвитку вітчизняної економіки: Тези доп. міжнар. наук.-техн. конф. “Енергоефективність 2002”. – К.: Навч. книга, С. 20-25.
   

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор


УДК 330. 322 : 332. 12

Бондарчук Н.В.,

к.е.н., доц., докторант,

Рада по вивченню продуктивних сил

України НАН України


МЕТОДИ АКТИВІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНІВ


В статті розглянуто основні методи активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, серед яких відокремлено: всебічний розвиток кооперації інноваційного підприємництва з великим бізнесом та державою, державна кредитно-фінансова підтримка інноваційної діяльності, кооперація державних органів влади і інноваційних підприємств та створення на цій основі виробничих об’єднань, створення розвинутої інституціональної інфраструктури.

В статье рассмотрены основные методы активизации государственной политики развития инновационного потенциала регионов, среди которых выделены: всестороннее развитие кооперации инновационного предпринимательства с большим бизнесом и государством, государственная кредитно-финансовая поддержка инновационной деятельности, кооперация государственных органов власти и инновационных предприятий и создание на этой основе производственных объединений, создание развитой институциональной инфраструктуры.

In article the basic methods of activization of a state policy of development of innovative potential of regions among which are allocated are considered: an all-around development of cooperation of innovative business with the big business and the state, the state credit and financial support of innovative activity, cooperation of the state authorities both the innovative enterprises and creation on this basis of production associations, creation developed infrastructures

Постановка проблеми. Необхідність активізації державної політики в сфері інноваційної діяльності на сучасному етапі обумовлена трьома основними факторами: депресивним станом економіки України, недоліками механізму ринкового саморегулювання нововведень, а також загальноекономічними цілями соціально - економічного розвитку. Наявність у країні значного науково - технічного потенціалу в сукупності з високотехнологічними виробництвами галузей промисловості може стати фундаментом реалізації національної технологічної стратегії та масштабного зростання інноваційної активності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Аналіз світового досвіду державного управління інноваційною діяльністю свідчить, що державна підтримка суб’єктів інноваційної діяльності повинна носити комплексний характер, враховувати всі параметри реальності, не суперечити загальноекономічним цілям і будуватися з урахуванням концептуальних основ інноваційної політики.

Постановка завдання. В ході дослідження виявити основні методи активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регоінів.

Виклад основного матеріалу. В українській економіці назріла потреба у створенні кредитних інститутів, які спеціалізуються на наданні довгострокових кредитів інноваційному підприємництву, у тому числі й за стадіями інноваційного циклу. В державі зараз створені інвестиційні фонди й банки. Але частина коштів цих структур в інноваційних проектах є дуже низькою, оскільки в умовах високої інфляції й нестабільності економічної ситуації інвестиції в довгострокові проекти не привабливі.

За кордоном існує практично така фінансова форма у вигляді кредитного союзу, яка в нашій державі, на жаль, не використовується. Кредитний союз є носієм інтеграційної ідеї, тому ефективність його дуже висока. Потенційні інвестори вносять пай у загальну касу і згідно домовленостей дають безпроцентний кредит своїм пайовикам на реалізацію інноваційного проекту.

Однією з організаційних форм довгострокового інвестиційно-інноваційного кредиту може бути Банк розвитку, який має формуватися й функціонувати при активній участі держави.

Держава повинна сприяти також і створенню ефективних механізмів фінансування широкомасштабних інноваційних проектів, заснованих на пайовій участі державного, промислового й банківського капіталу. Основу такої моделі повинні становити інститути з потужним фінансовим потенціалом. У першу чергу, до них відносяться фінансово-промислові групи, діяльність яких особливо ефективна для підтримки й прискорення науково - технічного розвитку.

До компетенції державних органів має входити логічний економічний аналіз народногосподарської діяльності, формування технологічної культури й ініціювання зміни технологічних укладів. Треба відмітити, що за останні роки зазначена діяльність придбала яскраво виражену регіональну спрямованість. А саме, з метою використання наукового, інноваційного й науково-технічного потенціалів західні, центральні, південні та східні регіони України з метою підвищення конкурентоспроможності продукції місцевих товаровиробників, створення організаційних умов по розвитку інноваційної діяльності на підприємствах і в організаціях області й активному залученню інтелектуальної власності у господарський обіг ухвалили :

1. Стратегічне завдання реалізації інноваційної політики в регіонах полягає у забезпеченні високих темпів зростання промислового виробництва та переходу регіонів до стійкого соціально-економічного розвитку за рахунок:

- розвитку й ефективного використання інноваційного й науково-технічного потенціалу регіонів, матеріальних і фінансових ресурсів, що направляються на створення наукомістких і ресурсозберігаючих технологій;

• формування ринку інноваційних проектів, організації випуску наукомісткої конкурентоспроможної продукції, освоєння виробництва принципово нових для регіонів видів продукції й технологій екологічно чистих продуктів;
  
• широкого розвитку інноваційної інфраструктури.
  

2. Схвалили регіональні обласні програми “Розвиток науково-інноваційної діяльності на період до 2015 року”.
   

Наділення місцевих владних структур самостійністю на території дозволяє їм впливати на економічний підхід до інноваційної діяльності з урахуванням місцевої специфіки виробництва, природних, соціальних і інших факторів.

На регіональному рівні особливе значення має розвиток інноваційного підприємництва, що повинне супроводжуватися активізацією декількох ключових процесів, здатних стимулювати зростання і підвищувати економічну ефективність інноваційного бізнесу [1].

По-перше, всебічний розвиток кооперації інноваційного підприємництва з великим бізнесом та державою. Фактично грамотне кооперування малих інноваційних підприємств у сферу діяльності великих структур може створити потужний імпульс розвитку інноваційного підприємництва на місцях та розвитку держави в цілому. Ефективність цього процесу багато в чому визначається наявністю ємного за масштабами ринку субпідрядних робіт. Розвиток зв’язків, способів і механізмів взаємодії держави, великого, середнього й малого бізнесу знімає ряд проблем для інноваційного підприємництва: доступ до ресурсів (у тому числі до фінансових), стійку конкуренцію, нестійкість розвитку та інші.

Другий процес, що вимагає концентрації зусиль всіх ресурсів регіону, в тому числі і з боку державних органів влади, - державна регіональна кредитно-фінансова підтримка інноваційного підприємництва [2]. В цілому державна регіональна кредитна підтримка інноваційної діяльності має здійснюватися за схемою:

• пряме (цільове) кредитування: виділення державною структурою (чи управлінською структурою) позички безпосередньо підприємству за умови зворотності коштів. У цьому випадку адміністрація, як і комерційний банк, встановлює процентну ставку, строк і механізм повернення;
  
• пайова участь: місцеві органи влади через делеговані органи виступають пайовим вкладником у проект, інша частина внеску здійснюється звичайно комерційними структурами; ставка відсотка визначається з урахуванням ставки рефінансування НБУ;
  
• гарантії по кредитах: у цьому випадку підприємство отримує кредит від комерційної структури, а влада через спеціалізовані фонди виступає гарантом підприємства й виплачує суми комерційній структурі у випадку неповернення.
  

Але в цілому, дефіцит місцевих бюджетів не дозволяє регіонам витрачати значні кошти на фінансово-кредитну підтримку інноваційного підприємництва. Характерною рисою регіональної фінансової підтримки інноваційного підприємництва повинна стати множинність каналів надходження коштів, і, отже, різноманітна підтримка інноваційного бізнесу при наявності координуючого органу, підвищення значимості муніципального організаційного рівня.

Для реалізації підтримки інноваційного підприємництва на регіональній основі треба, по-перше, розвивати стійку фінансову базу регіональних фондів підтримки інноваційного підприємництва. Канали надходження коштів повинні бути представлені широкими варіантами джерел: цільові кошти з бюджету відповідного рівня, участь на паях Загальнодержавного фонду, доходи від випуску й розміщення регіональних і муніципальних позик, відсотки по виданим раніше кредитах і інші.

По-друге, доцільно переходити до практики широкого використання змішаних форм фінансування інноваційних проектів регіонального й муніципального значення. У цьому зв’язку, особливу важливість має використання ресурсів тих фінансових структур, які «заморожують» кошти на тривалий строк, - страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних фондів.

Також необхідно визначити та регламентувати умови кредитування у випадках, коли кредитором інноваційного підприємства є комерційний банк: регіональні фонди могли б частково компенсувати плату за кредити, а також виступати як база позик.

Іншим напрямком фінансової підтримки інноваційного підприємництва є створення й успішне функціонування фондів венчурного капіталу. Даний процес вимагає сполучення гнучкого використання державних фінансових можливостей, регіонального й галузевого потенціалу, створення універсальних фондів, стимулювання інтересу банківських структур, населення й підприємств до венчурного підприємництва, розвитку механізмів страхування вкладень в інноваційне підприємництво та інші заходи, сукупний ефект від яких має створити найбільш сприятливі умови для функціонування підприємств у науковій і науково-технічній діяльності. Збільшення кількості потенційних інвесторів у цій сфері можливо за рахунок надання кредитів позабюджетних фондів з метою наступного розміщення коштів у високоефективні проекти. Механізм реалізації представлених заходів повинен розроблятися з урахуванням суворої відповідності здійснюваних вкладень цілям підприємницьких інноваційних проектів за умов забезпечення організаційної єдності проекту. Обов’язковим елементом залучення капіталу в проект є наявність провідного інвестора, який є компетентним в даному виді діяльності; створення такої моделі інвестування, при якій конфлікти інтересів і витрати трансакцій були б зведені до мінімуму.

Посилення регіональної складової в політику підтримки малого інноваційного підприємництва має проявлятися в ініціативі регіонів по створенню адекватних кредитно-фінансових установ, спрямованих на стимулювання інноваційного потенціалу на територіальному рівні. Видами спеціалізованих банків можуть бути Регіональний і/або Міжрегіональний банки розвитку підприємництва й інновацій. На нашу думку, основним завданням яких має стати кредитування малих і середніх підприємницьких новаторських проектів окремих територій. Перевагою даного інституту є концентрація матеріальних, фінансових і інтелектуальних ресурсів регіону, їх розміщення з урахуванням потреб і інтересів територій, а також знання особливостей місцевих ринків. Функціонально діяльність Міжрегіонального банку може бути представлена багатьма напрямками, що забезпечують ефективну роботу підприємницьких інноваційних структур некорпоративних форм організації бізнесу, у тому числі й надання кредитних послуг під низький відсоток і щадящі умови забезпечення позики. Регіональні владні структури можуть активно використовувати різні майнові форми забезпечення кредиту (гарантії, поручництва, станові фонди муніципальної власності й ін.). Міжрегіональні банки повинні також спеціалізуватися на видачі гарантій іншим фінансовим структурам (комерційним банкам, інвестиційним і інноваційним компаніям), що діють у регіонах і кредитує в них мале інноваційне підприємництво.

Доцільно на регіональному рівні створити і інші, більш вузькі за своєю спеціалізацією кредитні інститути за умов активної підтримки цих організацій місцевими органами влади. У даний сектор фінансового ринку можуть входити регіональний кредитний фонд, індустріальний банк малого й середнього підприємництва, регіональні іпотечні банки та ін..

Особливе значення для забезпечення фінансових потреб інноваційного підприємництва має розвиток інституту застави й гарантій.

Подальший розвиток, на нашу думку, має одержати кредитування під заставу майна. Активну позицію в реалізації даного інструмента повинні займати територіальні управлінські структури, у завдання яких можуть входити як встановлення правової процедури станового кредитування, так і формування інфраструктури застави в регіонах. Для реалізації особливо значимих і перспективних інноваційних проектів доцільне створення територіального цільового станового фонду (на базі муніципальної власності) і розробка оптимальних систем поручництва. Щоб уникнути зловживань необхідно створити спеціалізований контролюючий незалежний інститут, функції якого доповнюються аналітичною роботою з відбору, аналізу й експертизи представлених до розгляду інноваційних проектів.

Кредитування під заставу та іпотечне кредитування дозволяє позичальнику – інноватору отримати кредитні ресурси під гарантії регіональних органів влади без використання станового фонду. В особливих випадках, заставником може виступати територіальне утворення в особі відповідного органу управління майном при наявності в регіоні станового фонду.

Принципово важливе значення для розвитку інноваційних підприємств має небанківське фінансування інноваційного бізнесу, яке здійснюється з різних джерел і на різних принципах. По-перше, є канали небанківського фінансування, що засновані на залученні внутрішніх тимчасово вільних ресурсів. В даному випадку мова йде про діяльність кредитних союзів, кошти яких можна використовувати на кінцевій стадії здійснення інноваційного проекту. В іншому випадку небанківське фінансування здійснюється або на зворотній основі, або на демінутивної, тобто у вигляді безповоротних субсидій і дотацій. Цей вид фінансування (на демінутивній базі) має використовуватись для підтримки стартового інноваційного бізнесу.

Третім напрямком активізації методів державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів може стати тісна кооперація державних органів влади і інноваційних підприємств та створення на цій основі виробничих об’єднань. Реалізація цього напрямку має сприяти зростанню результативності інноваційного підприємництва. Як показує світова практика, самоорганізація підприємців можлива лише на основі акумуляції й синтезу різних індивідуальних інтересів і розробки єдиного загально групового інтересу. Така спільна діяльність може надати реальну підтримку інноваційним підприємствам за такими напрямками:

• надання інформації про постачальників і споживачів;
  
• можливість рекламувати свої товари, у тому числі на виставках і ярмарках;
  
• можливість відстоювати інтереси підприємців перед владою;
  
• надання кредитів;
  
• забезпечення виходу на міжрегіональний і зовнішній ринок.
  

Ще один процес, розвиток якого має принципове значення для стимулювання інноваційного підприємництва, - створення розвинутої інституціональної інфраструктури, призначеної для стимулювання інноваційного підприємництва, - регіональних фондів підтримки, гарантійних фондів, лізингових компаній, консультаційно-інформаційних центрів, бізнес - шкіл і т.д. Метою діяльності цих інститутів і структур має бути поряд із традиційними функціями (розвиток баклага “малої економіки”) сприяти зростанню інноваційної активності, розширювати досвід інноваційної діяльності, створювати умови для формування ринку науково - технічної продукції.

Варто зробити більш діючу роль агентств підтримки малого й середнього бізнесу (у тому числі й інноваційного), ширше й активніше використовувати статус і вигідне положення цих агентств. Регіональні агентства повністю спеціалізовані у своїй області й можуть використовувати переваги своєї спеціалізації для нагромадження досвіду й інформації, залучення висококваліфікованих фахівців, формувати постійні зв’язки з відповідними адміністративними органами, у розвитку систем кооперації тощо.

Регіональні агентства могли б зробити істотний внесок у підвищення інвестиційної активності, використовуючи свої можливості участі у формуванні й здійсненні регіональної політики фінансової підтримки інноваційного підприємництва.

Регіональні агентства за підтримкою інноваційних підприємств повинні реалізовувати свої переваги за двома принциповими напрямками:

• розробка необхідного методико-аналітичного інструментарію, введення відповідної бази даних, складання на основі власних оцінок інформаційних довідок і висновків, як загального характеру, так і за індивідуальними запитами (органів влади, самих підприємств, кредитно-фінансових організацій);
  
• пошук у регіоні можливих джерел вільних коштів з розробкою принципових схем їх залучення на інвестування або інше застосування для вирішення фінансових проблем інноваційних підприємств.
  

Важливим елементом інституціональної підтримки інноваційної діяльності є становлення сектора бізнес - послуг. Процес розвитку взаємин інноваційних підприємств і сфери бізнес - послуг має наступні стадії:

• виникнення первинного ринку бізнес – послуг;
  
• диверсифікованість первинного ринку бізнес - послуг для великих компаній;
  
• цінова адаптація бізнес - послуг для малого інноваційного підприємництва.
  

Серед послуг, які необхідні інноваційним підприємництвом, особливе місце займають консалтингові й інформаційні послуги. Яскраво вираженою особливістю становлення ринку інформаційних послуг для інноваційного підприємництва є відсутність чітких інформаційних запитів. Інноваційний бізнес користується послугами тієї інформаційної ринкової інфраструктури, що орієнтована на інші сектори економіки. Отже, необхідним є створення спеціалізованої системи інформаційного забезпечення інноваційного підприємництва. У цілому, для становлення й розвитку значимого інституту інноваційного підприємництва в регіонах повинна бути створена відповідна інфраструктура, що охоплює:

• фінансові інститути, орієнтовані на взаємодію з інноваційними підприємствами;
  
• організації інформаційного й консультативного обслуговування інноваційних підприємств;
  
• бізнес - інкубатори, виробничі й технологічні парки й т.п.;
  
• спеціалізовані фірми по наданню послуг малим підприємцям (бухгалтерські й аудиторні фірми, транспортно-експедиційні фірми, лізингові фірми й т.д.);
  
• навчальні центри по підготовці й перепідготовці фахівців для роботи на малих підприємствах;
  
• формування програм зближення й упорядкування взаємин між малими, середніми й великими компаніями за допомогою узгодження їх економічних інтересів.
  

Всі розглянуті заходи припускають активну участь регіонів у вирішенні завдань підвищення інноваційної активності, що має на увазі формування автономної фінансової бази для сприяння інноваційному підприємництву на регіональному рівні з використанням вже наявних фінансових ресурсів (бюджетних асигнувань по лінії державних програм і фонду підтримки, коштів державного фонду зайнятості й ін.), а також із залученням їх з інших зовнішніх джерел.

Висновки. У перехідній економіці політика держави в області створення сприятливих умов для стимулювання інноваційної діяльності приймає абсолютно нове значення, оскільки при цьому визначаються та формуються внутрішні джерела й фактори перспективного динамічного розвитку. При розробці й реалізації інноваційної політики стрижневим питанням є проблема вибору співвідношення прямих і непрямих методів регулювання. Прямі методи відрізняються високим ступенем концентрації ресурсів і припускають диференційований підхід при визначенні об’єктів впливу й, отже, обмеженість сфер застосування й виваженість прийняття інвестиційного державного рішення. Основним методом прямого державного регулювання є програмно-цільовий спосіб впливу на інноваційну активність. Сутність непрямого регулювання полягає у створенні загального сприятливого інноваційно-інвестиційного клімату, системи заохочень підприємств, які розширюють науково-технічну діяльність, у заходах щодо стимулювання відновлення техніки, освоєння нових технологій. Метою непрямої підтримки інноваційних процесів є: амортизаційна й фінансово-кредитна політика; провідною тенденцією в державній підтримці інновацій має стати дійсна децентралізація кредитної підтримки, що припускає створення конкурентної диверсифікованої кредитної системи. Механізм орієнтації кредитних ресурсів на забезпечення потреб інноваційної діяльності через державне регулювання досягається шляхом виділення таких кредитних інститутів, які зацікавлені та прямо орієнтовані на інновації. На регіональному рівні особливе значення має розвиток інноваційного підприємництва, що повинне супроводжуватися активізацією певних ключових процесів, які здатні стимулювати зростання і підвищувати економічну ефективність інноваційного бізнесу.

Використані джерела інформації:

1. Кокурин Д.И. Инновационная деятельность / Д.И. Кокурин. - М.: Экзамен, 2001. -576 с.
   
2. Косова Т.Д. Фінансові інститути в системі управління інвестиційним процесом: (Монографія) / Т.Д. Косова. - ДонНУЕТ ім. Михайла Туган-Барановського. – Донецьк: Норд-Пресс, 2008. – 338 с.
   
3. Регіональна політика: методологія, методи, практика / Відп. ред. акад. НАН України М.І. Долішній; НАН України. Ін-т регіон. досліджень. – Львів, 2001. – 700 с.
   
4. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально –економічного розвитку: Монографія / За ред. З. С. Варналія. – К.: Знання України, 2005. – С. 19.
   

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор