Спецвипуск присвячено 45-річчю ду нді ств київ 2011 Луганськ 2011 ббк 65. 5-183
| Вид материала | Документы |
- Методичні рекомендації щодо розробки програми створення робочих місць в регіоні, 1277.87kb.
- Концепція реформування вітчизняної системи регулювання умов, гігієни, безпеки та охорони, 415.02kb.
- Державна установа науково-дослідний інститут соціально- трудових відносин (ду нді ств), 1199.3kb.
- Араса шевченка 175 річчю Київського університету І 75 річчю географічного факультету, 2611.19kb.
- Жемчужины Адриатики 13 дней (поезд-автобус) Стоимость: 595, 42.06kb.
- Національна експозиція України на Міждержавній виставці, присвяченій 20-річчю снд, 313.44kb.
- Республика Беларусь, г. Минск, ул. К. Маркса, 40-32, 49.41kb.
- Державний заклад «Національна бібліотека України для дітей» Сучасна дитяча література, 288.92kb.
- Ну, а пока – зима…, 3393.89kb.
- Сказки старого Мадрида, 29.36kb.
Висновки. Підсумовуючи викладене вище, можна констатувати, що проведення підприємствами активної соціальної політики на засадах соціальної відповідальності сприяє зростанню продуктивності праці, конкурентоспроможності й здатне принести вагомий економічний і соціальний ефект. Але для цього потрібні відповідні об'єктивні економічні умови та досить зрілий суб'єктивний чинник: правова держава, розвинена система соціального партнерства, високий рівень економічної, моральної й політичної свідомості та соціальної відповідальності суб'єктів економічної діяльності.
ЛІТЕРАТУРА
- Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави : національна доповідь / За заг. ред. В. М. Гейця [та ін.]. – К. : НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с.
- Грішнова О. А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. – К. : Знання, 2006. – 559 с.
- Мачеринскене И., Инкуте-Генриксон Р.М., Симанавичене Ж. Социальный капитал организации: методология исследования // Социологические исследования. – 2006. – № 3. – С. 29–39.
УДК 331.105.44:351.83(477)
Мартиненко М.М.,
Учений секретар ДУ НДІ соціально-трудових відносин Мінсополітики України, м. Луганськ
ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПРОФСПІЛКОВИХ ОБ'ЄДНАНЬ УКРАЇНИ В НОВИХ УМОВАХ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН
Проблемою подальшого розвитку профспілок як соціального партнера є подолання негативних явищ у своєму розвитку. Вирішенню означеного питання й присвячено цю статтю.
Постановка проблеми та її актуальність. Потреба в подальшому розвитку соціально-трудових відносин в Україні викликає необхідність активізації соціального діалогу. Вирішальним моментом у налагодженні соціального діалогу виступає активна позиція профспілок. Вони є одними з громадських організацій, які створюються працівниками для захисту своїх соціальних, економічних і професійних прав та для вираження інтересів найманих працівників у цілому.
Профспілки мають транзитний соціальний статус, виконуючи функції посередника між роботодавцем (власником) і найманим працівником. Вони мовби акумулюють претензії обох сторін і намагаються вирішити їх на користь найманого працівника. Як правило, вони здійснюють це через інститут колективних договорів і угод, інститут представництва (різні комітети), інститут соціального партнерства. Саме через ці інститути профспілки й виконують найбільший обсяг своєї практичної роботи.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми розвитку соціального партнерства й діяльності профспілок як складової системи соціального партнерства відображаються в працях В. Жукова, А. Колота, С. Мельника, В. Новікова, Г. Осового тощо. Ці автори досліджують не тільки теоретичні питання розвитку соціального партнерства, зокрема профспілкового руху, а й прикладні проблеми функціонування інститутів соціального партнерства.
Мета дослідження – аналіз негативних явищ у профспілковому русі України та визначення напрямів їх подолання.
Виклад основного матеріалу дослідження. В останні десятиріччя в багатьох країнах світу поширюється тенденція скорочення соціальної бази профспілок. Це не оминуло й Україну. Пролетарські цінності (егалітаризм (рівність), колективізм) уже не поділяються (не сприймаються) більшістю працівників найманої праці. На ринку праці з'явилися "нові професійні фігури" – технічно грамотні, висококваліфіковані робітники, технічні фахівці, працівники адміністративних органів та офісів, а їхня кількість із часом тільки збільшується. Очікування цих категорій працівників простягаються далі, ніж просте підвищення заробітної плати чи навіть скорочення робочого часу, що складає основу профспілкових вимог. Вони хочуть відігравати активну роль у структурах управління, у впливі на соціально-економічні процеси, їх турбують також проблеми професійної кар'єри та повної реалізації своїх професійних здатностей (компетенцій). Тому вважається, що вступ до профспілки – це асоціація з пролетаризацією, із втратою особистої економічної дієздатності, з визнанням особистої незахищеності. Такі оцінки та міркування не можуть не впливати на молодих спеціалістів (випускників навчальних закладів та тих, хто шукає перше робоче місце), хоча б із причин престижності. Таким чином, домінує думка, що бути членом профспілки ніяк не престижно. Якщо профспілки та їх лідери (ідеологи) на сьогодні не будуть активно змінювати ціннісні установки, всю наявну систему інституційних цінностей, то їх соціальна база може скоротитися до відносно невеликого сегмента некваліфікованих найманих працівників, що, у свою чергу, призведе до втрати профспілками соціального статусу, ваги та впливу в суспільстві, їх маргіналізації.
Вітчизняні профспілки на цьому етапі розвитку залишаються на позиціях ідеології рівності, що була характерна для радянських цінностей. У результаті їхніх практичних акцій (страйки, мітинги, пікети на вулицях) у рівній мірі додаткові винагороди отримують і ті наймані працівники, які за них не боролися.
Профспілковий плюралізм, характерний для розвинених країн із ринковою економікою, не свідчить про розкол профспілкового руху, а характеризує його багатоваріантність на "ринку профспілкових послуг", що підвищує можливості вибору для працівників. Питання полягає лише в тому, як навчитися успішно працювати (перебувати) на цьому "ринку", а не як знищити конкурента (опонента). Профспілкам потрібна єдність у таких питаннях, як неприйняття протиправних і аморальних дій із боку інших соціальних партнерів, та у ставленні до виникнення штрейкбрехерства, локаутів тощо.
Очевидним є те, що статус профспілок залежить від того, як складаються відносини між ними та підприємницькими структурами. Профспілкам, безперечно, не підходять "дружні" стосунки з бізнесом, який за відсутності сильної противаги стає надзвичайно жорстоким, хижацьким і аморальним, хоча й постійна конфронтація з бізнесом знижує ефективність виробництва та, як наслідок, добробут найманих працівників.
Профспілки де-факто зможуть зберегти статус рівного соціального партнера з роботодавцями, якщо будуть вимогливими, підвищать професіоналізм у своїй роботі, поповняться новими членами, збільшать свою активність та розширять свої інституціональні зв'язки й соціальну базу, адже більшість менеджерів (управлінців) бізнесу вважають представницькі органи найманих працівників зайвими, а часто-густо навіть шкідливими. Тому профспілкам на практиці слід довести свою функціональну значущість, перш за все, в регулюванні соціально-трудових відносин на виробництві. Адже навіть такі гострі форми індустріальних конфліктів, як страйки, які ініціюються профспілками, допомагають більшій інтеграції суспільства, тому що дозволяють краще розуміти позиції та інтереси різних соціальних груп і знаходити взаємоприйнятні рішення.
На жаль, профспілки дуже слабко проявляють себе на легальному та напівлегальному ринку праці, а це значний відсоток найманих працівників, які залишаються поза профспілковим впливом. Адже в приватному секторі економіки найманий працівник, як правило, залишається один на один із практично абсолютною владою роботодавця.
На сьогодні профспілки в більшості випадків перетворилися або залишилися на низовому рівні як такі собі "соціальні" підрозділи адміністрації підприємств і виконують, як правило, тільки фізкультурно-оздоровчу та культурно-просвітницьку діяльність. Але, разом із цим, спостерігається комерціалізація цієї діяльності (надання платних послуг, здавання в оренду власності, яка належить профспілкам, та навіть організація власних підприємств).
Серед негативних тенденцій, яких необхідно терміново позбуватися профспілкам, щоб відродитися як впливовий соціальний інститут, виділимо:
- зрощення (афільованість) профспілок із державою;
- нечіткість, множинність і розпливчатість функцій та повноважень;
- відсутність значущих реальних результатів;
- меркантильний характер взаємовідносин лідерів профспілок із роботодавцями;
- консерватизм позицій і поглядів серед більшості представників профспілкового активу;
- відрив профспілкових органів від низових профспілкових організацій, бюрократизація апарату;
- відсутність авторитетних і популярних лідерів у багатьох профспілкових об'єднаннях.
Висновки. Профспілки на сьогоднішній день, незважаючи на всі соціально-економічні негаразди, змогли утвердитися в суспільстві як громадська організація, яка покликана, насамперед, захищати права та інтереси найманих працівників і здатна використовувати всі необхідні для цього форми та методи діяльності. Поряд із цим, вони повинні провести інституціональні зміни та змінити свій імідж щоб викликати в людей та суспільства більше довіри, стимулювати ефективне включення рядових членів профспілок до справ їхніх профспілкових організацій. Для цього необхідні спроможні до ефективної роботи компетентні профспілкові функціонери всіх рівнів "нової хвилі", які вміють працювати в нових жорстких умовах ринкової економіки. Формування позитивного іміджу також пов'язано із залученням до центру суспільної уваги та подій профспілкових проблем через широке використання всіх ЗМІ (особливо електронних).
УДК 332.1.369(477-672ЄС)
Татарінов І.Є.,
к.і.н., н.с. ДУ НДІ соціально-трудових відносин Мінсоцполітики України, м. Луганськ
ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ КРАЇН ЄС ПІД ЧАС РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
У статті висвітлено зарубіжну практику регулювання соціально-трудових відносин на регіональному рівні. Проаналізовано чинну нормативно-правову базу країн ЄС, окреслено пріоритетні засади та основні положення регіонального регулювання соціальної політики на рівні адміністративно-територіальних одиниць деяких країн ЄС.
Постановка проблеми та її актуальність. Останні тенденції розвитку світової економіки, які безпосередньо пов'язані з глобалізаційними процесами, суттєво впливають на соціальну складову життя суспільства. Не останню роль тут також відіграє світова фінансово-економічна криза, яка болюче вдарила по багатьом локальним економікам. Падіння загального рівня життя населення, зростання цін на основні продукти харчування, товари широкого вжитку, енергоносії та житлово-комунальні послуги, зменшення видатків на соціальний захист, зростання безробіття та невдоволення громадян діями урядів вилилися в широкомасштабні акції протесту в багатьох країнах. Достатньо непопулярні заходи чинного уряду щодо подолання наслідків світової економічної кризи носять переважно довгостроковий характер, тому не варто очікувати від них швидких результатів та, як наслідок, соціального спокою та добробуту.
Режим жорсткої економії видатків, а в деяких сферах їх суттєве скорочення (як наприклад, стосовно соціальних програм), має за мету упорядкування та переформатування коштів на найбільш важливі напрямки. На цьому тлі відбуваються процеси підвищення відповідальності муніципальних, провінційних та регіональних владних інститутів. До сфери їх повноважень поступово переходить чимало питань соціальної політики, наприклад, допомога малозабезпеченим та соціально незахищеним верствам населення, боротьба з бідністю та безробіттям, охорона здоров'я, освіта, житлово-комунальні питання, будівництво тощо. З одного боку, цей процес пов'язаний із глобалізаційними викликами, а з іншого, є відбиттям тієї ролі, яку відіграють регіони в соціально-економічному житті країни. Вважається, що досягнення на регіональному рівні високої результативності від прийняття управлінських рішень і вибору найбільш оптимальних моделей перебудови соціально-економічної системи суспільства забезпечить менші витрати й дозволить науково обґрунтувати та обрати найбільш перспективні напрями соціального реформування. На сьогодні ситуація у світі складається таким чином, що пошук шляхів оптимального управління розвитком багатьох соціальних інститутів покладено саме на регіональний рівень.
Таким чином, у теперішній час існує низка об'єктивних та суб'єктивних чинників, що дозволить розглядати різні моделі регіональної соціальної політики як плацдарм для реформ у соціальному просторі України в період соціально-економічних та політико-адміністративних трансформацій. Ключову роль у цьому контексті має відіграти досвід країн Західної Європи, де функціонують декілька ефективних моделей регіональної політики (Швеція, Німеччина, Австрія тощо).
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання регулювання соціально-трудової сфери на регіональному рівні широко досліджується багатьма вітчизняними й зарубіжними науковцями. Однак більшість робіт вивчають винятково окремі аспекти, лише частково узагальнюючи світовий досвід регіональної соціальної політики. Водночас, на тлі значної кількості праць, присвячених досліджуваній проблематиці, варто виділити таких авторів, як С. Мельник [1–3], В. Саприкін [4], Л. Семів [5], В. Федюк [7], І. Юрчишин [8], науковий доробок яких у сфері дослідження міжнародного регулювання соціально-трудових відносин на регіональному рівні дозволяє виокремити найбільш корисні положення для розбудови ефективної моделі регіональної соціальної політики в Україні.
Метою статті є аналіз зарубіжної практики регулювання соціально-трудових відносин на регіональному рівні. Означена стаття є спробою узагальнити зарубіжний досвід із метою розробки пропозицій щодо удосконалення вітчизняної регіональної соціальної політики.
Виклад основного матеріалу. Диспропорції регіонального соціально-економічного розвитку України виявляються в тому, що окремі регіони, маючи значні природні, матеріальні, людські ресурси та більш ефективне управління відносно інших територій, мають більше можливостей щодо вирішення широкого кола питань, у тому числі й соціальних. Фахівці у сфері регіональної політики (регіональні економісти, географи-економісти та ін.) у розвинених країнах ринкової орієнтації виділяють, як правило, три типи територіального самоврядування: англосаксонський, французький і змішаний. Перший характерний для США, Великої Британії, Канади, Австралії та Нової Зеландії, другий – для Франції та низки країн Латинської Америки, третій – для Німеччини, Швеції, Японії та інших країн. Таким чином, у країнах із розвиненою ринковою економікою спостерігається широкий діапазон типів і форм місцевого управління. В Україні функціонує в певній мірі французький варіант, характерною ознакою якого є більш глибоке підпорядкування центру та менш виражена автономія місцевих органів. З одного боку, з огляду на перехід України на ринковий тип економіки, застосування такої моделі є доречним кроком, однак нездатність влади організувати адекватні відповіді у зв'язку з останніми подіями у світовій економіці (мова йде, у першу чергу, про фінансово-економічну кризу) свідчить про недоцільність та неприйнятність такої моделі регіональної політики.
Італія. Останнім часом особливої актуальності набула перерозподільна регіональна політика, яка подекуди супроводжується прямим державним втручанням в розвиток регіонів із метою подолання диспропорцій у соціально-економічній сфері. Варто зазначити, що подібне втручання протягом останніх 30 років так і не принесло очікуваних результатів. Яскравим прикладом такої моделі виступає Італія, яка умовно розподіляючись на промислово розвинену Північ та відсталий аграрний Південь почала втілювати широкомасштабну програму будівництва сучасних підприємств у найбільш відсталих та економічно слабких регіонах. Однак через низку причин відповідна модель не привела до економічного піднесення відсталих регіонів та, по суті, не змогла розв'язати низку соціальних проблем, основними з яких були й залишаються високе безробіття та низький рівень життя. Головними перешкодами були традиційні, архаїчні за своєю природою, суспільні структури – церква, клани, мафія, – які законсервували не тільки виробничі та соціальні відносини, але й свідомість італійців [2, с. 335]. Крім цього, характерною особливістю італійської системи соціального захисту є незадовільний захист від ризиків людей, які з різних причин опинилися без жодних прибутків. Через цю та наведені вище обставини італійська соціальна політика часто характеризувалася як рудиментарна. Наступною італійською проблемою виступає асиметрична структура соціальних видатків, найбільшу частину яких становить пенсійне забезпечення (15,4% від ВВП), тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються вкрай незначні кошти (близько 0,8%). Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії – один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім'ю). Крім того, внаслідок збільшення наявної та очікуваної тривалості життя, зростає частка людей похилого віку. Хронічною проблемою є високий рівень державної заборгованості, яка певним чином обмежує фінансову свободу держави в соціальній сфері. До нагальних проблем також можна віднести й недостатню відповідальність як соціальних органів, так і отримувачів соціальних послуг та виплат стосовно основних принципів системи соціального страхування [2, с. 336]. На цьому тлі італійський (рудиментарний) тип соціальної політики виявився недостатньо ефективним, адже в країні не вдалося не тільки вирішити соціально-економічні проблеми регіонів, а й подолати їх на загальнодержавному рівні.
Німеччина. Вкрай цікавою, на наш погляд, є німецька модель регіонального розвитку соціальної політики. У цій країні здійснюється перерозподіл державних доходів між федеративним урядом, землями й органами місцевого самоврядування таким чином, що кожний із цих рівнів отримує частку податку на прибуток фізичних осіб. До речі, ставка означеного податку, у порівнянні з іншими країнами ЄС, є достатньо високою. Так, згідно з чинним законодавством Німеччини, нульова ставка податку на прибуток застосовується у випадку, коли сумарний дохід громадянина не перевищує 7664 євро на рік. Крім цього, існує так звана прогресивна ставка, яка коливається в межах 15,0–42,0%, якою оподатковується дохід від 7664 до 52152 євро на рік. Пропорціональна ж ставка податку 42,0% застосовується на річний дохід понад 52152 євро. На федеративний уряд та землі відшкодовується по 42,5% податку на прибуток, на органи місцевого самоврядування (429 районів, які, у свою чергу, розподіляються на 12141 комуну (нім. Gemeinde) або на амти (нім. Amt, Ämter)) – 15,0%, а податок на прибуток корпорацій пропорційно розподіляється між центром та федеральними землями. При цьому, джерелами доходів федерального уряду є податки на продукти харчування, промислові товари та акцизи на паливо. Федеральні землі мають надходження до бюджетів із податків на спадок, пиво та з власників автомобілів, а органи місцевого самоврядування отримують земельний та промисловий податок. Крім цього, перерозподіл доходів між землями здійснюється таким чином, що більш фінансово забезпечені землі вносять певні фінансові ресурси до менш забезпечених регіонів для того, щоб довести доходи на душу населення до рівня 95,0% від мінімуму. Така модель дозволяє ефективно забезпечити соціальний захист на рівні будь-якого регіону. Традиційно, до такого захисту входять пенсійне страхування, страхування на випадок хвороби, страхування в разі потреби в догляді та на випадок безробіття. Соціальне страхування в Німеччині поділяється на обов'язкове й добровільне. Внески на страхування сплачує як працівник, так і роботодавець в однакових розмірах. Майже всі громадяни Німеччини застраховані на випадок хвороби: більшість (88,0%) – у рамках державного страхування, а решта (12,0%) – у приватних лікарняних. При цьому, фінансування системи соціального захисту в Німеччині складається з внесків застрахованих найманих працівників та роботодавців або здійснюється за рахунок державного бюджету, а також за рахунок комбінації обох видів фінансування. Гарантом виконання соціальних зобов'язань виступає держава, перерозподіляючи частину коштів на покриття видатків у вигляді державних дотацій. Таким чином, німецька модель вирівнювання доходів дозволяє рівномірно розподілити на всі регіони країни єдиний розмір соціальних гарантій та соціальних стандартів, оплату праці тощо й забезпечити своїм громадянам соціальний захист в повному обсязі.
Австрія. Однією з найбільш успішних моделей соціального захисту населення виступає австрійська модель, спрямована, головним чином, на попередження бідності. Ураховуючи географічний чинник (Австрія є відносно невеликою за площею країною з незначною економічною диференціацією регіонів, де є лише одна велика адміністративна одиниця – земля м. Відень, а всі інші 8 адміністративно-територіальних одиниць мають незначну кількість міст), реалізацію регіональної соціальної політики тут можна назвати класичним прикладом успішності. Характерною її особливістю є те, що вона створює передумови для соціальної згуртованості населення, дозволяючи суспільству впливати на соціальне та демографічне становище в країні. У першу чергу варто відмітити потужні програми соціального добробуту. Без цих програм майже 43,0% громадян Австрії були б за межею бідності. Завдяки ним рівень поширення бідності населення (за винятком пенсіонерів) знизився з 30,0% до 11,0%, тобто майже в три рази. Слід зазначити, що серед усієї кількості програм соціального добробуту переважають програми грошової допомоги. Утім, останніми роками зросли також витрати на програми негрошової допомоги (допомога на придбання засобів догляду за дитиною, обладнання засобами доступу інвалідів до інфраструктури тощо).
Серед програм грошової допомоги домінують універсальні програми на соціальне страхування. Розмір допомоги на випадок безробіття, інвалідності та у зв'язку із старістю та безпосередньо пов'язані із статусом особи (працюючий чи безробітний) та рівнем доходу (заробітної плати). У середньому, близько 54,0% програм соціальної грошової допомоги в Австрії становлять програми соціального страхування. За останні 15 років кількість програм загальної допомоги зросла з 10,0% до 14,0% від усієї кількості соціальних програм. Важливо також відмітити, що для австрійської моделі характерними є елементи централізованого та децентралізованого управління, серед яких переважає управління на федеральному рівні (соціальне страхування, програми загальної допомоги). Водночас за надання медичних послуг та решти (більшості) соціальних послуг, засобів догляду за дітьми відповідають земельні, регіональні та місцеві органи управління, надають їх або самостійно, або доручають це неурядовим неприбутковим організаціям, асоціаціям або приватним виконавцям. Програми соціального добробуту фінансуються, як правило, роботодавцями (38,0%), з бюджетів земельних та місцевих урядів (33,0%) та за рахунок внесків застрахованих осіб (27,0%). Ефективною є система перерозподілу коштів між різними соціальними програмами. Крім цього, у разі фінансових труднощів, низької пенсії, розмір пенсійного забезпечення підвищується до певного встановленого мінімуму за допомогою дотації на вирівнювання, яка залежить від розміру сплати страхових внесків [3]. Таким чином, запровадження різнорівневої системи соціального захисту з наданням широких повноважень в означеній сфері органам місцевого самоврядування дозволило Австрії забезпечити ефективний соціальний захист громадян та підтримувати достатньо високі соціальні стандарти й загальний рівень життя громадян.
Швеція. Успішність змішаної регіональної моделі соціальної політики змусила деякі країни ЄС взяти її за основу під час розбудови власної. Так, найбільш ефективною моделлю подолання депресивності та вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів, як відмічають провідні європейські та вітчизняні експерти, є шведська. Ця країна за головний інструмент взяла рівне фінансове забезпечення місцевих органів самоврядування. Остання державна програма рівного фінансування, яку запроваджено 1 січня 2005 р., складається з п'яти окремих напрямків: рівне фінансове забезпечення; рівні вартості соціального продукту; структурована дотація; перехідна дотація; регулююча дотація (відрахування). Рівний бюджет (фінансове забезпечення) полягає у формуванні рівного річного бюджету муніципалітетів та рад графств, який складається з отриманих податків. Суттєвою різницею між цією та попередньою програмами є те, що горизонтальний розподіл фінансування місцевим утворенням замінили на державну дотацію для приведення місцевих бюджетів до єдиного рівня. Державна дотація надається муніципалітетам та радам графств одночасно, а її обсяг складається з різниці між власним бюджетом муніципалітету та 115,0% (для рад графств – 100,0%) загальнонаціонального середнього показника фінансового забезпечення кожного органу місцевого самоврядування. Якщо власний бюджет муніципалітету чи ради графства перевищує середній показник, його надлишок має відрахуватися до загальнодержавного бюджету [1].
Програма рівних вартостей соціального продукту врівноважує особливості розміру вартостей, які мають два види: кількісний (залежить від обсягу соціальної допомоги) та якісний (орієнтований на різний розмір соціальних послуг). Муніципалітети та ради графств отримують державну дотацію так само, як і за попередньою системою. Ті, що мають сприятливу структуру, відраховують надлишок до державного бюджету, врівноважуючи таким чином загальний обсяг дотацій та відрахувань. Крім того, структуровану дотацію надають тільки тим муніципалітетам та радам графств, які за попередньою програмою отримували дотації на визначені заходи (програми), що враховуються у статті витрат, але на які зменшено фінансування через зміни в програмі. Тим же бюджетам, що зазнали найбільшого зменшення, для мінімізації впливу перерозподілу надається перехідна дотація, унеможливлюючи таким чином негативні наслідки змін у місцевому бюджеті протягом декількох років. Останнім елементом шведської моделі є регулююча дотація, яку запроваджують для того, щоб упевнитися, що органи місцевого самоврядування не впливають на державну дотацію при формуванні рівних річних бюджетів, а національний уряд контролює загальний обіг програми рівного фінансового забезпечення. Ця дотація та відрахування також використовуються для регулювання фінансових потоків між урядом та органами місцевого самоврядування. Суттєво підвищує ефективність виконання програми рівного фінансування спеціально створена моніторингова комісія, яка постійно відстежує стан виконання програми, аналізує, які ще відмінності в структурних витратах не враховуються, вивчає розвиток важливих потреб та послуг, подає пропозиції щодо внесення нових соціальних потреб до статті витрат оптимізації функціонування програми тощо [7].
Таким чином, остання шведська програма вирівнювання фінансування місцевих бюджетів за 5 років існування дала значні результати: з одного боку – в органів місцевого самоврядування з'явилося більше можливостей для оперативного розв'язування нагальних проблем соціально-економічного розвитку, місцеві громади отримали більше можливостей для участі в управлінні життям громади, а з іншого – забезпечується фінансове підґрунтя реалізації соціальної політики на місцях. Означена модель є класичним прикладом ефективного використання бюджетних коштів при мінімальних втратах, що спрямоване на забезпечення стабільно високого рівня життя громадян.
Висновки. Таким чином, починаючи з кінця ХХ ст. регіональна соціальна політика країн ЄС зазнала суттєвих змін. Із централізованого вирівнювача соціально-економічних показників різних регіонів вона перетворилася на ефективний децентралізований механізм забезпечення умов для найбільш повного використання внутрішніх ресурсів регіонів з урахуванням їхньої специфіки. Водночас на цьому етапі в найбільш розвинених країнах ЄС поки що не існує єдиного підходу щодо модернізації регіональної соціальної політики. Поряд із цим, очевидним є те, що використання в Україні зарубіжного досвіду регулювання регіональної соціальної політики є нагальною потребою, і це варто здійснювати лише за умов урахування специфіки її соціально-економічних, політичних, демографічних та регіональних особливостей. Аналізуючи в цілому здобутки України в реалізації державної регіональної політики в соціально-трудовій сфері, слід зазначити, що головне завдання – забезпечення достатнього рівня та якості життя населення – не виконане та дуже далеке від європейських стандартів. Водночас усунення диспропорцій у розвитку регіонів, вирівнювання відмінностей і забезпечення зростаючих стандартів якості життя населення незалежно від місця його мешкання, буде сприяти виконанню означеного завдання. З огляду на євроінтеграційний курс України, провідним напрямом регіональної соціальної політики є подолання саме згаданої вище проблеми за допомогою використання передового досвіду та адаптації відповідних досягнень, у першу чергу, європейських країн у цій сфері. Вивчення та узагальнення зарубіжного досвіду розв'язання означених питань є запорукою успішного вирішення низки соціально-економічних проблем молодої української держави.