Спецвипуск присвячено 45-річчю ду нді ств київ 2011 Луганськ 2011 ббк 65. 5-183

Вид материала

Содержание

Імперативи формування соціальної політики в україні
Можливість дефолту в україні

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 33

УДК 351.83:364(477)

Гнибіденко І.Ф.,

д.е.н., професор КНЕУ

ІМПЕРАТИВИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Статтю присвячено проблемам та напрямам формування соціальної політики в Україні. Запропоновано заходи щодо вирішення завдань соціальної політики.

Шлях розвитку соціальної політики, який Україна обрала в перехідному періоді, передбачає розбудову соціально орієнтованої ринкової економіки. Його сутність полягає в оптимальному поєднанні принципів ринкової організації господарства й принципів соціальної справедливості. Основна роль у досягненні цієї мети належить державній соціальній політиці, її здійснення на стадії ринкових перетворень ускладнюється поглибленням економічної та соціальної кризи, занепадом соціальної сфери, різким зниженням соціальних та матеріальних умов життя населення.

У Конституції України визначено, що соціальна держава – це держава, яка послідовно проводить політику, спрямовану на захист прав людини. А стаття 1 проголошує, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" [1].

Метою соціальної політики є створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого потенціалу особистості, досягнення в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності.

Вона полягає у вирішенні суперечностей суспільного, соціального розвитку, які гальмують процес формування соціально орієнтованої економіки, становлення середнього класу, соціальної мобільності, утвердження дієвих механізмів соціального життєзабезпечення людини як головного суб'єкта соціального розвитку.

У зв'язку із цим завданням соціальної політики є:

забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально-політичних інститутів, які є суб'єктами такої політики;
здійснення координації узгоджувальної діяльності різних елементів системи, усвідомленої спрямованості їх зусиль;
формування оптимального співвідношення та підтримання необхідних пропорцій між ними;
приведення різноманітних дій усіх її учасників до стрункої системи;
спрямування різних форм, методів, засобів на одержання очікуваних результатів.

Головним завданням соціальної політики є досягнення відповідності, адекватності цілеспрямованої діяльності її суб'єктів вимогам об'єктивних закономірностей суспільного прогресу, сучасній логіці розвитку цивілізації щодо створення соціального буття.

Виділяють чотири складові соціальної політики: держава (законодавча, виконавча, судова влада), ринок, сім'я та громадські організації.

Основними пріоритетами соціальної політики на сучасному етапі є:

захист прав і свобод людей;
гарантована участь кожного громадянина в суспільно-політичному житті;
задоволення культурних, духовних та освітніх потреб людини, надання їй якісних медичних послуг, забезпечення реалізації демократичних прав і свобод;
щорічне зростання реальної заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат.

Соціальна політика націлена на подолання бідності; створення безпечних і комфортних умов для життя громадян; боротьбу із злочинністю й корупцією; підтримку молодих, соціально незахищених та багатодітних сімей; поступове забезпечення соціальним житлом тих, хто цього потребує; створення нових робочих місць та можливостей для реалізації своїх здібностей кожною людиною; реалізацію європейського вибору.

Соціальна політика, як і будь-яка інша діяльність, для досягнення своїх цілей може використовувати певний набір інструментів. Застосування різноманітних інструментів, їх поєднання допомагають вирішити соціальну проблему комплексно; попереджають її виникнення в майбутньому та впливають на вже існуючі її наслідки.

До основних інструментів соціальної політики відносять: фінансову допомогу; кредити на оплату послуг; безготівкову допомогу; оподаткування; послуги; консультування, рекомендації чи заохочення бажаної діяльності; інформацію; заборону або обмеження певних дій; спеціальні стягнення; правові статуси, угоди; заходи стосовно взаємодії груп населення та установ.

За роки незалежності Кабінетом Міністрів України було розроблено й ужито низку заходів, які відіграли певну роль у формуванні системи соціального захисту та адаптації населення до ринкових перетворень. Було вдосконалено правову базу соціального захисту, розроблено заходи підтримки найбільш соціально вразливих груп населення, підготовлено основи для радикальної реформи системи соціального забезпечення, головним чином, системи соціального страхування. З 1992 р. було прийнято й частково реалізовано низку постанов і нормативних актів Кабінету Міністрів України, які передбачають регулювання мінімальних рівнів заробітної плати, пільг із безробіття, пенсій та інших соціальних гарантій.

У жовтні 1997 р. Указом Президента України було затверджено Основні напрями соціальної політики на 1997–2000 роки. Разом із тим, зазначені заходи виявились недостатньо ефективними, внаслідок чого соціальна амортизація переходу до ринку, по суті, не спрацювала. Однією з найважливіших причин цього, на наш погляд, є відірваність соціальної політики від її економічного фундаменту як за цілями, так і за основними засобами проведення.

З позицій сучасних науково-практичних підходів соціальна політика розглядається як ізольований напрям державного регулювання, фактично не пов'язаний з іншими його складовими – структурною, інвестиційною, податковою, грошовою політикою. Це призводить до того, що навіть її обґрунтовані заходи виявляються малорезультативними, ще більше поглиблюють, а не усувають соціально-економічні суперечності в суспільстві. Так склалося, наприклад, з політикою субсидіювання зайнятості на державних підприємствах, яка без відповідної кореляції з напрямами інвестиційно-структурної політики зумовила зростання прихованого безробіття.

Спираючись на досвід проведення соціально-економічних перетворень в умовах перехідного періоду, на даному етапі необхідно об'єднати концепції соціальної та економічної політики як дієвої цілісної системи державного регулювання. Для досягнення цієї мети, на нашу думку, слід виходити із встановлення співвідношення між економічною та соціальною спрямованістю розвитку ринкової економіки.

Вихідним посиланням є те, що ринок сам по собі не створює і не здатен створювати засоби соціального захисту ні для суб'єктів процесу господарювання, ні для, тим більше, нетрудоактивного та непрацездатного населення. Навпаки, основним кредо ринкової політики є стимулювання високопродуктивної праці, що може забезпечувати високі прибутки виробництву, та недопущення всіх проявів неконкурентоспроможної, неефективної діяльності.

Принципи ринкової винагороди об'єктивно ґрунтуються на поглибленій диференціації доходів, їх розмежуванні, що логічно зумовлює появу соціального розшарування в суспільстві. У той же час, посилення соціального протистояння може загрожувати засадам ринкової економіки. Саме тому ринок вимагає створення системи соціального регулювання, центральним елементом якого є державна політика захисту населення. На відміну від ринкового механізму, який діє через диференціацію доходів, поглиблення майнової нерівності, економічне усунення неконкурентоспроможних суб'єктів господарювання, система соціальних заходів зорієнтована на вирівнювання доходів, підтримку нужденних, захист неконкурентоспроможних, вразливих верств населення.

Незважаючи на те, що механізми економічного й соціального розвитку мають різну спрямованість, вони органічно доповнюють один одного й у взаємодії забезпечують поступальний рух суспільства в напрямі розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки. Оскільки всі заходи соціальної політики мають за джерело сферу економіки, їх можна розглядати як соціально-економічні, а ступені ефективності соціальної політики – як репрезентативні показники економічного розвитку країни.

Основними напрямами вдосконалення державної політики на стадії ринкових перетворень повинні бути, як ми вважаємо, такі. По-перше, щодо сприяння продуктивній зайнятості та захисту від безробіття. Головними результатами проведення заходів цього напряму в 1991–2009 рр. було попередження масового відкритого безробіття, банкрутства підприємств, забезпечення зайнятості працездатного та економічно активного населення. Як наслідок, станом на 1 вересня 2010 р. рівень зареєстрованого безробіття становив 1,4%, що значно нижче показників європейських країн. Проте суспільство заплатило за штучне стримування безробіття значними соціальними втратами: на промислових підприємствах утвердилась низькопродуктивна праця, незадовільна трудова дисципліна, відбувається декваліфікація якісної робочої сили.

Гальмування вивільнення працюючих зумовило, з одного боку, зростання контингенту прихованого безробіття, з іншого – нелегального ринку праці. Продовжується практика надання адміністративних відпусток і зайнятості в режимі неповного робочого дня. За цих умов продовження попереднього курсу соціальної політики вбачається безперспективним. На цьому етапі необхідно якнайскоріше впроваджувати в дію механізм вивільнення працівників та їх перерозподілу в перспективні виробництва. Основа дії такого механізму закладена у важелях структурно-інвестиційної політики. Роль соціальної політики держави полягає також у забезпеченні необхідної перекваліфікації працівників і наданні їм консультаційних послуг із працевлаштування. Хоча для населення такий вид соціальної політики є безкоштовним, державі він обходиться досить дорого.

Тому заходи державного впливу повинні поділятися на такі, що надаються масово, і ті, які мають чітку адресну спрямованість. До перших можна віднести широке інформування незайнятих громадян про можливості отримання різноманітних профорієнтаційних послуг, забезпечення кожному доступу до даних про вакансії та професії, які користуються підвищеним попитом.

До других належить надання можливості перекваліфікації або перенавчання, яке на певний момент не може бути всеохоплюючим (через брак коштів). Такими послугами можуть користуватися, як нам здається, насамперед ті, хто має статус безробітного, особливо тривалий час. Такий вибірковий підхід варто застосовувати й у працевлаштуванні, для чого держава може взяти на себе зобов'язання стимулювати підприємства, які надають робочі місця вчорашнім безробітним (через зниження податків або пільгове кредитування). Але в основі попередження безробіття мають бути загальнодержавні заходи щодо розвитку вітчизняного ринку товарів та послуг, на основі якого буде забезпечуватися задоволення потреб ринку праці та зайнятість населення.

Другим напрямом сучасної соціальної політики в Україні є вирівнювання та захист доходів трудящих. Нині дії держави в цій сфері аж ніяк не можна визнати успішними. Вони характеризувались жорстким регламентуванням заробітної плати в поєднанні з величезною заборгованістю з її виплати, наявністю численних видів (близько 60) грошової та не грошової допомоги, які не носять цільового характеру. Як наслідок, трудова мотивація заміщена державними компенсаціями: соціальними гарантіями на виробництві, виплатами й пільгами за місцем проживання тощо. "Те, що робітники не доодержали як працюючі, – справедливо зазначає І. Заславський, – їм намагаються повернути як соціально незахищеним" [2].

Оскільки ж реструктивна політика держави поширювалася лише на державні підприємства, то в країні сформувалась значна та невиправдана диференціація доходів. За даними офіційної статистики, розрив у доходах 10,0% найбагатших і 10,0% найбідніших громадян України становить 12 разів, а за експертними оцінками, – перевищує показник у 20 разів. При цьому зубожіння набуває масових масштабів. За цих умов невідкладними заходами соціальної політики держави повинні стати підвищення рівня життя, мінімальної заробітної плати, перегляд межі малозабезпеченості та прожиткового мінімуму. Треба відновити дію механізму індексації доходів. Ці заходи носять, зрозуміло, масовий характер, але, крім них, необхідні й суто цільові заходи. Вони стосуються тих категорій населення, що мають фіксований рівень життя, який є нижчим від межі малозабезпеченості. Розмір їхньої допомоги може бути збільшений за рахунок ліквідації низки пільг, компенсацій, доплат, допомог, які на сьогодні надаються безадресно, без виявлення реальних на те підстав. Потребують упорядкування механізми використання на зазначені цілі коштів спеціальних державних фондів.

До цього напряму соціальної політики держави близько підходить третій напрям – захист інтересів соціально вразливих груп населення. За умов ринку цю роль може виконувати тільки держава, оскільки підприємства, зрозуміло, намагаються звільнитися від неконкурентоспроможної робочої сили й перешкоджають її найму. У Законі України "Про зайнятість населення" (ст. 5) виділено групи працездатних громадян, яким держава забезпечує додаткові гарантії [3]. Це – жінки, які мають дітей віком до шести років, одинокі матері, молодь, яка закінчила навчання й не отримала направлення на роботу, інші особи віком до 21 року, особи передпенсійного віку, громадяни, які з поважних причин більше одного року не мають роботи, особи, звільнені після відбуття покарання, та такі, яким виповнилося 15 років і які можуть, як виняток, прийматися на роботу. Для таких осіб передбачено квотування робочих місць (до 5,0% загальної кількості) та організація спеціальних програм навчання. Обидва заходи, передбачені Законом України "Про зайнятість населення", мають серйозні обмеження щодо виконання. Квотування робочих місць стосується лише державних підприємств, які за умов спаду виробництва є непривабливими для вказаних категорій населення. Спеціальні програми навчання є, по-перше, дуже дорогими, по-друге, вони не завжди орієнтуються на професії підвищеного попиту, по-третє, далеко не завжди гарантують подальше працевлаштування. До зазначених у Законі соціально вразливих груп населення на сучасному етапі, на наш погляд, слід додати інші, які можна виділити не за демографічними ознаками, як це зроблено в Законі, а за економічними. Це, як ми вважаємо, усі категорії громадян, які не мають роботи й регулярних доходів, тобто, по суті, усе незайняте населення. Хоча далеко не всі такі громадяни реєструються державною службою зайнятості, її дані можуть допомогти виявити тенденції щодо зміни становища соціально вразливих категорій незайнятих громадян на українському ринку праці.

Серед основних причин незайнятості домінують дві – вивільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва та звільнення за власним бажанням. Цілком імовірно припустити, що "власне бажання" також пов'язане з негараздами на виробництві – спадом економічної активності, невиплатою заробітної плати.

Значну роль у цьому має відігравати соціальне страхування на випадок безробіття, визначене Законом України "Про збір на обов'язкове соціальне страхування" (ст. 5) і закріплене наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 3 жовтня 1997 р. № 4 "Про порядок справляння збору на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття". Крім того, видається обґрунтованою пропозиція й щодо страхування на випадок часткового безробіття, яка має особливе значення в умовах різкого його розростання в Україні [4].

Останнім відзначеним нами напрямом соціальної політики є захист потреб споживача. Зрозуміло, що кардинальне вирішення проблеми споживання пов'язано з економічними чинниками: зміцненням вітчизняного ринку товарів, капіталовкладеннями у сферу послуг, виваженою ціновою та грошового політикою держави.

Проте є специфічне коло завдань соціальної політики. Це індексація доходів населення, дотації на продукти харчування, житло, комунальні й транспортні послуги. Нам здається, що дотації є неефективним засобом соціальної політики, і хоча вони частково надаються за рахунок коштів підприємства, їх слід скоротити, а деякі – усунути. Замість цього варто якнайшвидше відновити індексацію доходів.

Сьогодні індекс купівельної спроможності в Україні є одним із найнижчих у Європі і становить 17,0% від прийнятого за європейську норму (дані Статистичного бюро Європейської комісії). До того ж, продовжується вимивання товарів дешевого асортименту, скорочення обсягу продажу товарів першої необхідності, а торгівля алкогольними напоями й тютюновими виробами, тим часом, значно розширилася.

Цей напрям соціальної політики є також прерогативою винятково держави, оскільки тільки вона може виконати роль мобілізації коштів на фінансове забезпечення соціального захисту населення України. Реалізація такої ролі вимагає запровадження системи аудиту підприємств, безробітних та коштів, призначених на соціальні потреби; зміцнення технічного й кадрового забезпечення органів Державної служби зайнятості, підвищення ефективності діяльності регіональних органів соціального партнерства.

На основі зрушень в економічному просторі України, а також трендів глобальних процесів слід завчасно подбати про попередження можливої нової економічної та фінансової кризи та ідентифікувати наступні детермінанти розвитку економіки та соціальної політики на перспективу.

Із цією метою слід досягти:

зростання національної економіки під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників, а також збільшення обсягів кредитування реального сектору економіки;

виконання державного бюджету за доходами, зменшення бюджетного дефіциту, скорочення державного внутрішнього та зовнішнього боргів;

подальшого утримання інфляції на запланованому рівні;

зменшення тіньового сектору економіки внаслідок виваженої податкової політики, сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату в Україні, для чого слід:

Уряду спільно з Національним банком України розробити комплекс заходів з метою недопущення значного зростання споживчих цін;
Національному банку України вжити заходів щодо спрощення доступу вітчизняних товаровиробників до кредитних ресурсів;
Прискорити процес розрахунків за боргами з відшкодування ПДВ;
Забезпечити перехід на автоматичне відшкодування ПДВ добросовісним експортерам;
Доопрацювати та прийняти до кінця року узгоджений із підприємницьким і професійним середовищем Податковий кодекс;
Прискорити реалізацію заходів із розвитку внутрішнього ринку;
Оптимізувати боргову політику з метою зменшення частки державного боргу у ВВП, а також витрат на обслуговування боргових зобов'язань;
Прискорити приватизаційні процеси й забезпечити надходження коштів від продажу державного майна в обсягах, визначених бюджетом;
Вжити заходів щодо виконання державного бюджету, насамперед, за рахунок поліпшення адміністрування податків, недопущення контрабандного ввезення товарів, покращення відносин із бізнесом.

З метою нейтралізації загроз у короткий строк необхідно:

Уряду, міністерствам, центральним та місцевим органам виконавчої влади вжити заходів щодо розвитку ринку вітчизняних товарів та послуг для забезпечення ринку праці новими робочими місцями і на цій основі – підвищення рівня життя населення.

Формування концептуальної моделі й механізмів функціонування соціальної держави є вкрай необхідною та актуальною умовою розбудови високорозвиненої соціальної держави в Україні. Активна та ефективна соціальна політика повинна стати міцним підґрунтям всебічного інноваційного, соціального розвитку країни, інтегрування в Європейський Союз, підставою для будівництва соціальної держави з конкурентоспроможною соціально орієнтованою ринковою економікою, здатною забезпечити людський розвиток, гідний рівень і якість життя громадян.

ЛІТЕРАТУРА

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
Заславский И.К. Характеристика труда в современной России / И.К. Заславский // Вопросы экономики. – 1997. – № 1. – С. 76–91.
Закон України про зайнятість населення // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 14. – С. 170.
Про порядок справляння збору на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття: Наказ Міністерства праці та соціальної політики України від 3 жовт. 1997 р. № 4. – Режим доступу : http:rada/gov/ua.
Лібанова Е.М. Національна система загальнообов'язкового державного соціального страхування: сучасні проблеми та стратегія розвитку / Е.М. Лібанова, В.М. Новиков, О.В. Макарова та ін.; Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України / Е.М. Лібанова (відп. ред.). – К., 2006. – С. 42.
Колот А.М. Соціальна-трудова сфера: стан відносин, нові виклики, тенденції розвитку : монографія / А.М. Колот. – К. : КНЕУ, 2010. – С. 49.
Социальная функция государства в экономике ХХІ века: Доклады и выступления. Материалы конференции. Экономический факультет МГУ имени М.В. Ломоносова, 21 ноября 2007 г. / Под ред. профессоров Ахинова Г.А., Елизарова В.В., Жильцова Е.Н., Колосовой Р.П. – М. : МАКС-пресс, 2007. – 660 с.

УДК 338.27:330.342.146(477)

Матросова Л.М.,

професор, д.е.н., ЛНУ ім. Т. Шевченка, м. Луганськ

МОЖЛИВІСТЬ ДЕФОЛТУ В УКРАЇНІ
ТА ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ

Розглянуто можливість дефолту в Україні, проаналізовано його причини та наслідки. Сформульовано заходи щодо зниження ризику дефолту й стабілізації економіки.

Останнім часом набуло актуальності питання можливого дефолту в Україні, що активно обговорюється експертами, фахівцями, політиками та ЗМІ [1–5]. На нашу думку, ця проблема в тому чи іншому аспекті постає дуже гостро в багатьох країнах світу. Це можна пояснити особливостями стану світової економіки за наслідками фінансової кризи, а також темпами розвитку національних економік. Спробуємо розібратися в деяких аспектах цієї проблеми.

Термін "дефолт" (від англ. default) означає невиконання зобов'язань, тобто невиконання договору щодо запозичень, несплата своєчасно відсотків або основного боргу за борговими зобов'язаннями чи за вимогами договору про випуск облігаційних позик.

Дефолт може оголошуватися як компаніями, так і державами, які неспроможні виконувати всі або частку своїх зобов'язань. Якщо дефолт оголошується державою, борги підлягають урегулюванню на міжнародному рівні.

Зазначимо, що, за данними Міжнародного Валютного Фонду (далі – МВФ), з 1941 р. до 2004 р. у світі відбулось 135 дефолтів за державними позиками. Тому ця проблема не є новою у світовій економіці. Але час від часу вона загострюється, враховуючи зміни у фінансовій системі, прояви економічної циклічності. Риск дефолту є завжди, його не слід боятися, але не можна й недооцінювати.

Як правило, дефолт є наслідком формування державних боргів у результаті фінансових позик держави для покриття дефіциту бюджету. Державний борг складається із заборгованості центрального уряду, регіональних та місцевих органів влади, державних організацій та підприємств.

Розрізняють два типи державного боргу:

внутрішній – заборгованість держави власникам державних цінних паперів та іншим кредиторам, яка виражена в національній валюті;
зовнішній – заборгованість держави іншим країнам, міжнародним фінансовим організаціям та іншим особам, яка виражена в іноземній валюті. Цей борг може бути сплачений за рахунок експорта товарів або нових позик.

Слід зазначити, що проблема державних боргів на сьогодні є вкрай актуальною для світової економіки в цілому. Головне питання – не в самому боргу, а в тому, яким чином він буде погашатися.

Учені та практики різних країн останнім часом активно шукають індикатори, які спроможні передбачити державні дефолти. Наслідком цих досліджень стали наступні підходи:

побудова теоретичних моделей;
пошук випереджувальних індикаторів дефолту;
вивчення прогнозної спроможності кредитних рейтингів і спредів.

За даними доповіді МВФ, зазвичай досліджуються 50 різних індикаторів, зміни яких можуть бути сигналами наближення державного дефолту. Експерти МВФ прогнозують, що кожного року будь-яка країна з вірогідністю близько 20,0% може не розрахуватися за своїми зобов'язаннями.

У багатьох країнах світу розміри державного боргу є дуже великими. Зазвичай критерієм рівня загрози дефолту є відношення державного боргу до ВВП. Наприклад, у Італії та Греції держборг перевищує 100,0% ВВП, у країнах ЄС (за даними 2009 р.) – 60,0% і на теперішній час сягає 73,7%, у США (станом на 31 січня 2010 р.) загальний обсяг національного боргу дорівнював 14,131 трлн. дол., або 96,5% ВВП США. Є країни, в яких державний борг перевищує 200,0 – 300,0% національного багатства (Японія, Венесуела). В Україні на сьогодні держборг становить 40,5% ВВП (2010 р. – 40,0% ВВП). За даними експертів Світового банку, зовнішній борг України сягає 82,0% ВВП.

Слід зазначити, що в деяких країнах ця цифра є значно меншою. Так, у Китаї співвідношення держборгу до ВВП досягає 22,0%, у Росії – лише 10,0%.

У той же час, в окремих країнах ситуація визначається вкрай негативними тенденціями. Наприклад, у Бразилії та Угорщині відношення держборгу до ВВП уже сьогодні перевищує загальновизнаний рівень безпеки в 60,0%. Іноді борг держави досягає рівня ВВП країни. Так, Японія декілька років має сукупний державний борг вище 150,0% ВВП. Фахівці Організації економічного співробітництва і розвитку підрахували, що при збереженні зазначених тенденцій до 2050 р. держборг Італії може становити 250,0% ВВП, Німеччини – 300,0%, Франції – 400,0%, США – 450,0%, Великої Британії – 500,0%, Японії – 600,0%.

Зарубіжні експерти склали декілька рейтингів країн, у яких загроза дефолту є досить високою. За одним із цих прогнозів, Україна посідає шосте місце. Цей перелік виглядає таким чином: 1 місце – Венесуела, 2 – Греція, 3 – Аргентина, 4 – Ірландія, 5 – Португалія.

Для того, щоб з'ясувати, чи є ситуація щодо дефолту в Україні критичною, розглянемо структуру державного боргу України, а також з'ясуємо, яку суму вона повинна сплатити у 2011 – 2013 рр.

Зазначимо, що у 2011 р. Україна повинна погасити борги та виплатити за ними кредити на суму більш 54 млрд. грн., або 6,8 млрд. дол. У структурі держборгу виділимо наступні складові:

1) певна частина основних внутрішніх боргів припадає на ОВДЗ (облігації внутрішнього державного займу). У 2011 р. необхідно буде погасити ОВДЗ на суму 25,6 млрд. грн. плюс сплатити відсотки за ними – 13 млрд. грн. (загальна сума становить 38,6 млрд. грн.). На сьогодні в портфелі НБУ знаходиться приблизно 49,0% усіх випущених ОВДЗ, ще 36,0% – у власності комерційних банків. Таким чином, на частку нерезидентів припадає лише 6,0% ОВДЗ. Виходячи з цього Мінфін України може продати ОВДЗ нових випусків, а за ці кошти погасити позики попередніх випусків;

2) за єврооблігаціями Україна повинна погасити 600 млн. дол. США плюс відсотки за ними на суму 440 млн. дол. Якщо на світовому фінансовому ринку не буде несподіваних подій, ці борги можна буде погасити без зайвих проблем;

3) за зовнішніми боргами слід сплатити кредит, який наданий ЄБРР, на суму близько 250 млн. дол. Це можливо здійснити за рахунок розміщення нових облігацій та шляхом пролонгації цього кредиту;

4) Україні необхідно також сплатити відсотки за кредитами МВФ та інших міжнародних фінансових інститутів на суму приблизно 350 млн. дол. Для цього можна залучити нові транші МВФ.

Таким чином, ситуація у 2011 р. в цілому може виявитися некритичною, якщо своєчасно здійснити відповідні заходи для сплати Україною державного боргу.

У подальшому, тобто в 2012–2013 рр. слід очікувати зростання суми боргів, оскільки будуть здійснюватися нові запозичення, а для їх обслуговування потрібні додаткові кошти. Як вважають зарубіжні експерти, пік сплати боргів за зовнішніми позиками України очікується в 2013 р.

Поряд із цим, негативна оцінка експертами загрози дефолту в Україні пов'язана з низьким рівнем показників, які свідчать про стан розвитку економіки та країни в цілому. Наприклад, у 2011 р. Україна посіла 73 місце (з 192 країн) у рейтингу якості життя, 89 (з 130) – у рейтингу глобальної конкуренції, 162 (з 183) – у рейтингу економічних свобод.

Аналізуючи фінансовий стан будь-якої країни, необхідно враховувати те, на яких умовах вона залучає фінансові ресурси, чи може сплатити ці позики, а також те, наскільки вони достатні для подальшого економічного розвитку. Із цим пов'язано ще одне запитання: дешевими чи дорогими є кредити для юридичних та фізичних осіб?

Зазначимо, що для України позичені гроші є досить дорогими, оскільки зарубіжні інвестори вважають цінні папери США, Німеччини, Японії більш надійним вкладенням, ніж цінні папери України. Тому наша країна повинна сплачувати за залучені ресурси більш високі відсотки. Крім того, в Європі та США держава надає підприємствам та населенню кредити без обмежень під 3,0 – 5,0% річних, а в Україні це стосується далеко не всіх та під 20,0% річних. Таким чином, кредитні ресурси в зарубіжних країнах є набагато доступнішими та дешевшими, ніж в Україні.

У цілому проблема дефолту стосується забезпечення нормальної роботи фінансового сектору, проведення чіткої політики щодо управління грошовим ринком.

Слід зазначити, що в теперішній час практично не розглядається питання ризиків корпоративних дефолтів, які мають більш глибоке підґрунтя та негативно впливають на макроекономічну ситуацію в Україні. Це стосується крупних державних компаній, зокрема компанії "Нафтогаз України".

Як негативний факт відзначимо те, що сума відсотків за кредитами, які наша держава позичає в міжнародних фінансових установах, зростає з кожним роком. Якщо в докризовий період ця цифра становила 2,0% від доходів держбюджету (3,4 млрд. грн.), то в 2009 р. вона досягла 4,0% (6,9 млрд. грн.), в 2010 р. – зросла до 6,0% (15,5 млрд. грн.), в 2011 р. – оціночно становитиме 8,0% (23 млрд. грн.) і це не враховуючи самого "тіла" кредиту.

В Україні сьогодні на одного громадянина припадає 9,5 тис. грн. боргу, у той же час у США, при загальній сумі держборгу близько 14 трлн. дол., на кожного американця припадає більше 45 тис. дол. боргу. У 2011 р. кожен українець повинен сплатити 1250 грн. боргу, з яких 750 грн. становить "тіло" кредиту та 500 грн. – відсотки. Для того, щоб запобігти дефолту, уряд повинен продовжити співпрацю з МВФ з метою отримання нових позик. Тут постає закономірне питання щодо наслідків отримання нових кредитів та зростання заборгованості країни. Деякі фахівці вважають, що саме така ситуація є загрозою національної безпеки України.

Крім зовнішньоекономічних наслідків, дефолт негативно впливає на реальну економіку країни-позичальниці. Найбільш суттєві наслідки спостерігаються в банківському секторі. Банки утримують у державних цінних паперах значну частину своїх активів, тому дефолт може суттєво і швидко погіршити показники ліквідності фінансових установ та створити ризики масового відтоку вкладів населення. До негативних наслідків дефолту можна також віднести:

1. Держава втрачає довіру вітчизняних і зарубіжних інвесторів, включаючи міжнародні фінансові установи (Світовий банк, МВФ, ЄБРР та ін.).

2. Проблеми можуть охопити фінансовий сектор, що призведе до знецінювання національної валюти.

3. Скорочується до мінімуму критичний імпорт.

4. Спостерігається падіння бізнес-активності.

5. У приватному секторі, який "зав'язаний" на імпорті, може скоротитися діяльність фірм у таких видах економічної діяльності, як харчова промисловість, металообробка та машинобудування тощо.

6. Падіння рівня життя переважної частини населення внаслідок постійного зростання цін на імпортні товари, продукти харчування, паливо, комунальні послуги та ін.

7. Стрімке зростання інфляції, зниження ("замороження" чи затримка виплат) пенсій, заробітних плат "бюджетників" та інших соціальних виплат внаслідок дефіциту держбюджету.

8. Падіння рівня доходів населення, що посилить соціальне напруження в суспільстві, призведе до конфліктів із владою. Уже на сьогодні внаслідок зростання комунальних платежів і тарифів, озвученої реформи пенсійної системи спостерігається негативна реакція на ці "новації", перш за все з боку малозабезпечених прошарків населення. Із цього можна зробити висновок про те, що з наслідками дефолту громадяни України останнім часом живуть постійно, у так званому перманентному стані.

Але слід враховувати й те, що дефолт може привести також і до позитивних наслідків у середньостроковій перспективі. Як приклад можна навести дефолт у Росії в 1998 р. За його наслідками відбувалося оздоровлення економіки, перерозподіл ресурсів до більш прибуткових секторів, зміцнення національної валюти (сьогодні російський рубль претендує на місце регіональної валюти в міжнародних розрахунках), а також сплата зовнішніх боргів держави та відмова від позик МВФ.

Для України першим кроком у напрямі подолання загрози дефолту повинно стати пожвавлення темпів економічного росту, виведення значної частки економіки з "тіні", де знаходяться великі ресурси та грошові потоки. За оцінками Мінекономіки України, рівень "тінізації" економіки країни у 2010 р. становив 34,0% ВВП.

На думку академіка В. Геєця, борговими питаннями слід зайнятися негайно. Для цього необхідно зменшити обсяги державних позик із 120 млрд. грн. у 2010 р. до 80 – 85 млрд. грн., скоротити дефіцит держбюджету до рівня 3,0% ВВП, посилити інвестиційну складову бюджетних витрат.

Ураховуючи суттєвий вплив внутрішніх чинників на скрутне фінансове становище України, необхідно забезпечити:

стабільність та прозорість дій уряду та влади на різних рівнях управління;
проведення ефективної бюджетно-податкової та соціальної політики;
зниження темпів інфляції та регулювання грошового ринку;
розширення експортних джерел надходження валюти в Україну;
проведення структурних реформ в економіці;
розроблення програми покриття бюджетного дефіциту за рахунок переважно внутрішніх позик;
реалізацію заходів щодо збільшення валютних резервів НБУ.

Важливими є також заходи щодо забезпечення зростання конкуренції в національній економіці. За даними Антимонопольного комітету України, у 2010 р. частка ринків із конкурентною структурою зменшилася на 6,0%, ринків "чистої монополії" зросла на 2,0%, ринків з ознаками домінування – на 8,0%. Рівень монополізації зріс у 29 видах економічної діяльності, тоді як його зменшення відбулося в 14 видах. Таким чином, посилення конкуренції в економіці може сприяти зростанню фінансових надходжень до бюджету та зменшенню залежності України від зовнішньої допомоги та кредитів міжнародних фінансових установ.

Blog

Спецвипуск присвячено 45-річчю ду нді ств київ 2011 Луганськ 2011 ббк 65. 5-183

Содержание