Перуанець Карлос розтопив серце китаянки у хао Юй Світ тісний. Мудрість народного проречення за наших часів набуває дедалі глибшого змісту

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

ОЧЕВИДНЕ - НЕЙМОВІРНЕ

На Луцьк упали баб'ячі прокляття

Це не воронячі гнізда, а омела.

її часто плутають з пташиними •ніздами. З настанням весни вічнозелені клубки дивної рослини мас-<уються листям того дерева, на чкому не один рік паразитують. А після падолисту круглобокий кущ нагадує про себе, темніючи на тлі -олих верхів'їв, не лякається, що попереду морози. Це — омела, на-Іівпаразит, який у народі має назви: вихореве гніздо, баб'ячі проrляття, відьмина мітла, пташиний <лей та інші. Та водночас це лікарська рослина, що діє заспокійлизо, кровоспинно і як глистогінний засіб. Одначе вона у медицині чомусь ще мало застосовується. До

речі, ягоди омели дозрівають наприкінці травня.

Років десять тому омела сприймалась як екзотика, але нині у багатьох населених пунктах Волині вона ніби пошесть. Розмножується надто швидко. Це своєрідні пухлини на легенях парків, оскільки найчастіше уражують саме ці зелені масиви. Мабуть, ніде так не поширилася омела, як у Луцьку. І дерева парків через неї захворіли, бо, на перший погляд, дивна рослина живиться соком дерев, і гілки, що вище цього шкідника-куща, не отримують достатньої кількості води та поживних речовин, їх розвиток гальмується, а з часом вони відмирають.

— Переносять насіння омели птахи, які ласують ягодами, — каже кандидат біологічних наук, доцент Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки Лариса Коцун.

— Дерева, на яких поселилася омела, втрачають свої декоративні цінності, швидше старіють і відмирають. Найчастіше уражується омелою тополя. Активно протистоять напівпаразитові такі родини покритонасінних, як кленові, букові, горіхові, в'язові. У центральному паркові відпочинку імені Лесі Українки дуже багато «вкритих» омелою дерев — ЗО відсотків. На деяких тополях помічено кущі омели, що мали в об'ємі 2 метри, а товщину стовбурів майже 3 сантиметри.

Компетентних людей щодо омели у Луцьку мало. Тривалий час поширення, вплив омели на зелені насадження та навколишнє середовище вивчають науковці Волинського держуніверситету, вони ж надають посильну допомогу відповідним господарствам Луцька. На жаль, ні суспільство, ні влада не усвідомлюють, що настав час боротися з омелою, бо вона розповсюджується неймовірними темпами. (Зрештою, чи до омели нам, коли сміття не можемо у паркові зібрати?). На думку Лариси Коцун, влада Луцька повинна розробити відповідну програму для знищення цієї рослини, що завдає шкоди деревам. Одначе тут не обійтися без належного фінансового фундаменту.

Найбільш сприятливі умови для поширення омели, на жаль, у тихих, затишних куточках Луцька. Саме там живуть, скупчуються пта-хи-переносники насіння омели. Придорожні дерева, котрі піддаються санітарному догляду і коло яких курсує транспорт, захищені від шкідливої рослини.

Як би там не було, а протидіяти новітньому лихові у Луцьку можна лише організованими методами, бо збільшення зелених масивів, це не тільки насадження молодих дерев, як широко нині практикується на Волині, а й збереження давніх деревостанів. Сумно, що навіть на Меморіальному комплексі Луцька 70 відсотків дерев «висмоктує» омела, а внутрішньо квартальні насадження уражені нею на 40 відсотків. Дерева з «кучерями» омели у верховітті помирають повільною смертю.

Сергій ГУПАЛО.

«Подарунок» на іменини

У директора Полтавського краєзнавчого музею Катерини Борисівни Фесик був день народження. Тож готувалася приймати поздоровлення від колег і начальників. А натомість довелося, обливаючись сльозами, рятувати свій музей, що в найчудовішій зі споруд Полтави — доміКричевського.

О 9 год. 20 хв. запалала покрів-пя архітектурної пам'ятки націона-пьного значення. Вигоріло ЗО кв.м цаху. Причина банальна — порушення правил пожежної безпеки три електрозварювальних роботах. Це останнім часом чи не найпопулярніша з причин пожеж у громадських будівлях.

Про збитки повідомлялося, що вони невеликі — 10 тис. гривень. Але, як завжди, ці прямі збитки від пожежі помножуються ще на збитки від її гасіння. Бо наші пожежники зазвичай у таких випадках води не шкодують. Щоправда, працівники музею сподіваються, що старий паркет міцніший, ніж сучасний.

Експонати музею, як повідомляють еменесники, не зіпсовані. Але від води постраждала улюблена

для багатьох полтавців зала музею. Тут проводяться камерні концерти, урочиста реєстрація шлюбів, різдвяні вечори, свято Миколая...

Голова Полтавської облдержадміністрації Валерій Асадчев, котрий має до цієї будівлі особливий сентимент, як кожен, хто цінує шедеври української архітектури, заявив, що на ліквідацію наслідків пожежі слід виділити 50 тис. гривень — додатково до передбачених на реконструкцію дому Кричевського 3,5 млн. гривень.

Ганна ДЕНИСКО.

Чехи допоможуть

На початку року Полтавська облдержадміністрація планує перемовини з інвесторами про спорудження в області заводу виробництва біоетанолу. Про це повідомив перший заступник голови ОДА, голова обласної організації НСНУ Іван Близнюк.

«Будівництво, за попередньою домовленістю, планується у сільськогосподарському підприємстві «Воскобійники» Шишацького району, яке очолює голова Шишаць-кої районної організації НСНУ Валерій Капленко. Найсуттєвіші пропозиції вже висловили чеські інвестори. Саме вони найприйнятніші», — зазначив перший заступник голови ОДА.

За його словами, область раніше вже втратила інвестора, який

брався будувати такий завод в іншому районі. «Тоді через завищені вимоги міської влади інвестори перенесли майбутнє виробництво на територію Черкаської області. Цього разу, переконаний, все буде інакше. Тим більше, що ресурсів для масштабного виробництва біоетанолу, а це ріпак і кукурудза, в області вистачає», — підкреслив Іван Близнюк.

СНІГУРОНЬКА, ЗАЛИШЕНА НАПРИЗВОЛЯЩЕ

Я знаю цю п'ятнадцятирічну дівчинку вже не перший рік, отож і можу викладати цю трагічну, далеко не різдвяну історію, не лише зі слів сором'язливої Снігуроньки. Думаю, ця красива й напрочуд талановита дівчинка не наважилася б говорити відверто про свої біди, як це роблять «побиті горем» літні жінки, не належить вона й до людей, які звикли «вигризати» власне благополуччя — не навчила її мама.

Власне, мама — єдина близька людина для Олі. Є ще й чимало друзів, але ж хіба їм поясниш, що канікули призначені не для відпочинку, а для заробітку? Працює Оля з дванадцяти років. Вона ще й вчиться — досить непогано. Мріє про вищу освіту, проте, наслухавшись від подружок, що без грошей нині нікуди не вступити, власні амбіції обмежує педагогічним коледжем. Для початку. Щоб згодом вступити до інституту й отримати право стати вчителем. Як мама.

Дітей Оля любить. Переконалася в цьому, працюючи минулого літа нянечкою в дитячому садочку. Щоб її взяли на роботу, довелося набавити собі років — бажаючих виносити за малюками горшки було мало, отож завідуюча садочком не дуже вже й з'ясовувала, скільки років виповнилося малій. Оля мріє стати дорослою — бо діти в нашій державі, вважає, зовсім безправні. На шматок хліба вони можуть заробити лише чорною працею. Оля змушена була працювати на полі й консервному заводі, вона торгувала книжками й ковбасою на ринку, прала білизну в таборі, де її однолітки відпочивали й оздоровлювалися. А ще вона допомагала мамі, коли та, зі своїми трьома освітами (двома вищими й однією середньою спеціальною), змушена була підробляти двірником. Доводилося вставати о п'ятій годині ранку, щоб встигнути перед школою прибрати дві величезних ділянки — кількамісячне недосипання далося взнаки й Оля почала гірше вчитися. Проте дівчинка не скаржиться. Оля ніколи не каже мамі «дай», вона мріє зробити так, щоб її мама нічого не потребувала, бо вона — найкраща! І тут варто розповісти про Олину маму. У дитинстві Ольжиній мамі не поталанило. Тато тяжко хворів. А мама — випивала. І брата Натали-ного ненька змалку до оковитої привчила. Попри все, дівчинка блискуче вчилася. Вона мріяла про гідне життя й вищу освіту. А ще — бігала на аеродром «Чайка» за своїм сусідом, який був льотчиком. Марила небом і в чотирнадцять років таки стрибнула з парашутом. А потім було тисячу сто дванадцять миттєвостей щастя. На тисячу сто тринадцятому стрибку вона пошкодила хребет. Забігаючи наперед, скажу, що й тут Наталя, Олина мама, вистояла — хай і не повністю, але реабілітувалася. Звісно, про службу в армії вже не йшлося — а до того, треба сказати, навіть в Афганістані довелося служити. Пішла жінка на роботу вже педагогом, підробляла журналістом, її матеріали залюбки друкують і нині провідні видання України, вона «дала путівку в життя» не одному школярику, викладаючи основи журналістики в столичному інформаційному агентстві «Юнпрес». І знову ж таки, якби я не знала близько цю людину, то, мабуть би, й не почула від неї: «Краще б мені б померти, тоді в Олі, як круглої сироти, будуть пільги при вступі до вузу та й гуртожитком її' забезпечать».

Я спробувала тоді сказане в розпачі перевести на жарти. Пробувала й розуміла, що в державі нашій найпоширеніший хіба чорний гумор. Як у тієї чиновниці, яка дванадцять років тому щиро порадила Наталі, що змушена була оббивати пороги кабінетів: «Радянська влада «врізала дуба», отож і не мрій із малою дитиною вижити. Метро поки що ходить регулярно, отож бери доньку та й на рейки...» Не взяла жінка гріха на душу — виростила не доньку, а ангела. Тільки не має де дитина своєї розумної й красивої голови прихилити. Колись Наталя мала столичну прописку, хай і тимчасово. Коли ж комісували Наталю із армії, запропонували виписатися — навзамін цивільний гуртожиток обіцяли. Як вона зараз карається, що повірила чиновникам, які собаку з'їли на паперових махінаціях. Приписалася задля годиться в батьківській хаті, де повноправно господарювали психічно хворий брат, що за тридцять років жодного дня не працював, та його дружина-алкоголічка. А сама довгі роки змушена була тулитися в приміщеннях, призначених на виселення. Зрозуміло, отримувала на тимчасове вселення дозволи чиновників різних рівнів, ловила їхні обіцянки вирішити житлове питання остаточно. Час від часу в будівлях відрізали опалення, світло, газ, воду — отаке от «тимчасове життя», більш постійного за яке й не вигадаєш.

Але найголовніше — Олечка. Щоб взимку не мерзнути, жінки залазять у спальні мішки, дівчинка бере до себе ще й собаку Маси-ка. Гріються удвох, а Оля без сліз не може згадувати, як під'їхав одного разу до їхнього помешкання бульдозер і почав руйнувати дім, в одній із кімнат якого квилив собака — стеля впала разом із Масиком та нехитрим скарбом, найціннішим серед якого був старенький комп'ютер. Останній вкрали, а собака відбувся переляком...

Наприкінці серпня 2007 року до квартири, де мешкає Наталя з Олею, постукав невідомий чоловік, який назвався Сергієм Вікторовичем Щукіним. Представник нового власника будинку, як він сам себе назвав, зібрав усіх мешканців будинку й зажадав від них негайного виселення. І з того дня спокійне життя зникло й почався справжній кошмар: щоденні погрози, телефонні дзвінки, виламування дверей у квартирах... Чужі люди вдиралися до помешкання, фотографували, обміряли, довбали стіни... При цьому пан Щукін категорично відмовляється показати будь-які документи, не те, що на право власності будинком, а й власні. Лише намагається переконати, що власник будинку — компанія «Максвелл — Україна».

Мама боїться за Олину психіку. Дитина в постійній напрузі. А сама дівчинка потерпає, що цього року не підробляє Снігуронькою, хоча й закінчила спеціальну «Школу Дідів Морозів та Снігуроньок». Оля змушена чергувати в квартирі, щоб, на випадок появи незваних гостей, встигнути викликати міліцію. Більше Оленька не дасть образити ні собаку, ні кошеня, відлові дальність за яких взяла на себе. Ось тільки б хто саму малу захистив, хто б згадав яку Конвенцію з прав дитини чи хоча б якусь із статей Конституції, врешті-решт, Божі заповіді...

Новий рік та Різдво цього року мама з донькою зустрічали в холодній квартирі при свічках й без традиційного телевізора — світло відрізали. Вони здригалися від кожного гуркоту. Бо ж недалеко від їхнього помешкання завзяті будівельники, щоб прискорити виселення людей, підпалили дах будинку.

Отож п'ятнадцятирічна талановита (приносила власні твори й до нашої газети) дівчинка та її мама — досвідчений педагог, відзначений десятками Почесних грамот від Подільського районного управління освіти, Головного управління освіти й науки м. Києва, Міністерства освіти, київського міського голови, Міністерства в справах сім'ї та молоді, Міністерства оборони України, Національної Спілки журналістів України, майстер парашутного спорту, ветеран Афганської війни завтра можуть опинитися на вулиці й поповнити армію бомжів. І не кажіть мені, що маємо дійову владу, яка опікується своїми громадянами. Не кажіть... Лілія МАКСИМЕНКО.

ПОДОРОЖІ

Мисливці за привидами

Чи хотіли б ви потрапити на справжній відьомський бал та взяти участь у давніх язичницьких обрядах американських відьом? А може, вам цікаво дізнатися, як сміливці зі штату Оре-гон полюють на привидів? Містична подорож до країни ельфів. Заспокійливі мандрівки кладовищем. Взуття, що гойдається на високовольтних дротах... — усе це на власні очі бачила чернігівка Ольга Донець, яка понад рік мешкала у США.

«Зі старої будівлі вигнали чотирьох невидимок...»

До Америки Ольга потрапила за освітньою програмою імені Фулб-райта. За фахом вона — викладач англійської мови, а в США вивчала літературу — в університеті міста Юджин. Це — недалеко від Портле-нда. Сто кілометрів до океану і стільки ж — до гір. Пейзажі — просто знахідка для художників та поетів! Крім літератури, наша землячка цікавилася міфологією, ізотерикою, містикою, нетрадиційною медициною, фольклором та мистецтвом. А ще знімала відеофільм про місцевих мисливців за привидами.

«Це — дуже цікаві люди, — розповідає вона. — У них — дивовижно пронизливі погляди, наче рентгенівське випромінювання! Я відчула це на собі — один такий погляд налаштовує тебе на стовідсоткове сприйняття, одразу зацікавлює. Разом із групою мисливців я пережила всю «епопею» виселення чотирьох привидів з однієї старої будівлі. Взагалі, для цих людей — то не заробіток, а справа, від якої вони отримують велике задоволення.

У даному разі їх попросив про допомогу господар крамниці. Він нещодавно придбав цю споруду. Там — два будинки, яким приблизно по сімдесят років. Вони з'єднані між собою, тобто, як мені пояснили, там уже простір якось «викривився». Власник магазину був стурбований різними звуковими ефектами. Коли він вмикав радіо чи комп'ютер, то з колонок, крім музики, інколи лунали загадкові скрипи й голоси — жіночі та дитячі...»

У цій крамниці продавалися речі, які мали відношення до різних релігій: предмети культу, відповідний одяг, коштовне каміння. Також там винаимали приміщення для своєї практики маги та цілителі. І саме ці люди висловлювали найбільше невдоволення, відчуваючи присутність у крамниці невидимих співмешканців. Через оті неприємні враження цілителі навіть від оренди відмовлялися.

«Це й стало причиною для розслідування ситуації і вигнання привидів, — пригадує Ольга. — З'ясувалося, що там були дві дівчинки підліткового віку, чоловік, що наклав на себе руки, і бабуся, яка скаржилася на долю. Привиди поводилися спокійно, надто не бешкетували. Але власник магазину був незадо-

волении реакцією орендарів на саме їхнє існування, тому й вдався до послуги мисливців. Взагалі, вся процедура вигнання розроблена до найменших деталей. Вона вже має власну історію. Це — не екзор-цизм (не вигнання бісів), а своєрідна психологічна бесіда з привидом, як із людиною. Бо мисливці переконані, що привид — це душа людини, яка загубилася в цьому світі або залишилася внаслідок тих чи інших негативних подій у її'житті».

Спочатку фахівці з привидів проводять звичайне обстеження будівлі, цікавляться електромагнітним випромінюванням, коливанням температури та іншими фізичними явищами, ретельно досліджують енергетику приміщень. Це при тому, що, зазвичай, у групі є люди, які одразу безпомилково відчувають присутність привидів. Але поспіх у такій справі — неприпустимий. Все треба виконувати дуже обережно.

Власне, справжні мисливці — люди гуманні і з невидимками поводяться ввічливо: «Добродії, які контактують із привидами, сідають посеред кімнати й таким проник-ливо медитативним голосом буквально вмовляють їх залишити цю оселю — піти до світла, до Бога, знайти своє місце у потойбіччі. І, як правило, привиди погоджуються. На цьому все й закінчується. Ніякої ворожості чи бодай агресії. Потім кімнату очищують спаленням яко-

їсь рослини, наприклад, розмарину чи полину. Розумієте, ці люди, мисливці, поводяться настільки професійно, вони — такі серйозні, зосереджені. Це — дуже переконливо! І власник магазину був задоволений результатом. Незрозумілі звукові ефекти припинилися. Ніхто вже не скаржився на неприємні відчуття, і одразу з'явилися десятки бажаючих орендувати вільні приміщення. Тож господар якнайкраще залагодив усе за лічені дні».

Разом із мисливцями за привидами Ольга ходила і на цвинтар. Нові знайомі пояснили — саме там їхні «підопічні» найактивніші. Обрали найстаріше кладовище в місті. Але навіть біля напівзруйнова-них могил нічого потойбічного не виявили: «На давніх цвинтарях дійсно акумулюється негативна енергетика. Скажімо, побувши дві години на кладовищі у Львові, я потім почувалася недобре і оговталася лише за кілька днів. Проте на невеликому цвинтарі (якому тільки триста років) у містечку Юджин я нічим таким взагалі не переймалася, бо не відчувала жодного негативу. Тому інколи просто ходила туди за спокоєм, миром і тишею. І я там справді заспокоювалась».

Звісно, такі прогулянки відбувалися вдень. Вночі мандрувати кладовищем моя співрозмовниця не радить. І зовсім не тому, що з могили може раптом вистрибнути живий скелет. Все-таки вночі на цвинтарі живі люди бувають значно небезпечнішими за будь-яких привидів.Мандрівка до країни ельфів

У штаті Орегон Ольга Донець познайомилась і з американськими відьмами. До речі, вони існують там цілком легальне. На відміну од України, в США загалом толерантно ставляться до нетрадиційних вірувань та релігій. Власне, відьомський рух вікка був започаткований не в Америці, а в Європі — у Великобританії. Сталося це в 60-х роках минулого століття. Засновником традиційної британської вікки став скандально відомий Алістер Кроулі. Втім, цей незвичайний добродій не мав жодного відношення до сатанізму. Як і Алекс Сандерс та його дружина, котрі потім вдосконалювали цю напіврелігію-напівмагічне вчення.

Вікка прирівнює чоловіка та жінку до божественних сутностей, які взаємодіють із вищими силами, проводять ритуали, постійно самовдосконалюються і не скуті умовностями цивілізованого світу.

«Вперше я зустріла представників цієї язичницької культури на Самайні — осінньому святі врожаю, — говорить Ольга. — І далі вже розширювала свої пізнання про них. Взагалі, я переконалася, що більшість сучасних відьом — досить відкриті й позитивні люди. Вони не вважають себе підданими диявола. І на шабаші також не літають. Хоч це — звичайно, люди неоднозначні. Деякі з них можуть протиставляти себе суспільству, бути дуже непростими в спілкуванні, занадто образливими і навіть злопам'ятними. Але це зовсім не означає, що, по-

глянувши на вас, вони одразу нашлють прокляття, або після спілкування з ними ви відчуєте себе напівмертвим. Ні, такого не буває».

Втім, ці люди — теж різні. Хтось здебільшого переймається відродженням давнього язичницького вчення, проводить обряди. А інші беруть у них участь, бо працюють з енергіями, спрямовуючи їх, зрештою, на позитивну чи негативну справу. Скажімо, орден друїдів щороку проводить спільне моління задля миру на землі.

«Моя подруга — гадалка на картах таро в четвертому поколінні, — розповідає Ольга. — Але вона не порушує закон. Це — звичайна американська обивателька. Вона працювала на різних роботах. У неї є родина, друзі з різних прошарків населення. До неї приходять різні люди, зокрема й віруючі з інших конфесій. Власне, вона більше працює з ними як психолог. Так, справді, сучасні відьми — це і психологи. Вони — люди начитані, вивчають міфологію, люблять пізнавати себе як жінку або чоловіка — творіння природи. Тому й до природи ставляться лагідніше, ніж, так би мовити, цивілізовані люди. Проте вони не відокремлюються від суспільства».

Ольга Донець відчула на собі енергетику одного з обрядів, який відбувався напередодні Белтейну — весняного свята врожаю. Це було публічне дійство, відкрите для всіх бажаючих. Проводили його керівники кола традиційної британської вікки: «Це була візуаліза-ція містичної подорожі до Авало-ну. Потрібно було сфокусувати увагу на яблуці, яке є символом Авалону — країни ельфів. Жриця допомагала нам увійти до цієї свя-

щенної країни, відчути на собі її тепло та благословення і повернутися, сповненими незабутніх вражень. І я таки відчула на собі цю потужну енергетику об'єднання людей у колі, оте неймовірне взаєморозуміння. Потрібно було спочатку візуалізувати (уявити) зелений схил, яких багато в Ірландії. Потім помітити вікно на цьому схилі, відчинити його, пройти тунелем (не плутати з символікою Фрейда). Далі ми мали побачити срібне дерево, де висіло саме те яблуко, на якому ми концентрували свою увагу... Все це відбувалось із заплющеними очима. І потім уже були якісь персональні враження. Я пройшла цим шляхом!»

Звісно, впродовж усього обряду Ольга була вдягненою. У традиціях вікки, серед відьом, є різні погляди на зовнішній вигляд під час ритуалів. Інколи на закритих дійствах, коли притягується велика сила, відьми можуть повністю оголюватися. Але на публічних заходах такого вони собі ніколи не дозволяють. Все-таки це вважається неповагою до суспільства.

«Взагалі, негативно ставлюсь до будь-яких гадань. Я — людина широкого світосприйняття. Тобто не перекреслюю для себе християнську релігію, — пояснює Ольга. — Але місцеві відьми зацікавили мене тим, що дуже відверто говорять про свої знання та переживання. І саме мій особистий пошук якоїсь практичної інформації, отого відчуття живої енергії природи привів мене до вікки. Бо це вчення дає змогу збагнути, що то є — розмовляти з деревом, коли ти усвідомлюєш себе єдиним цілим зі світом. Мені ніколи не казали, скільки важить душа (не думаю, що це — так суттєво), але навчили відчувати енергетику дерев. Бо вони вважаються одними з найбільш містких об'єктів живої природи, що ділиться з людиною енергією. Різні дерева мають різні характери, як і люди. Ви можете підійти до будь-якого дерева. Та робити це треба з любов'ю і бажанням поділитися власною енергією, своїми думками. Це — найважливіше!»Власне, саме на відьомському балу у штаті Орегон Ольга по-справжньому відкрила для себе унікальність східного танцю. Тоді під час східної музики танцювали всі, хто прийшов на язичницьке свято. Енергетика була просто неймовірною, ніби ти розгортаєшся, розпросторюєшся у цьому справді чарівному танку. Це настільки вразило Ольгу, що вона вирішила опановувати давнє мистецтво. Тепер наша землячка вважає східні танці органічно жіночими і надзвичайно красивими.

Атака...

туалетним

папером

«Я хочу ще сказати про жінок штату Орегон. Бо вони — дуже цікаві, — посміхається Ольга. — В Україні навіть заможні та вродливі жінки можуть бути невпевненими в собі, вони часто стомлені і дратівливі. А в Орегоні я бачила багатьох жінок похилого віку, як сказали б ми, але у них були дуже молоді і

надзвичайно вродливі обличчя та дуже довге гарне сиве волосся. Вони такі життєрадісні і впевнені в собі! Одна з них, стоячи біля крамниці, хвалилася своєму другу, що займається східними танцями, розвиває себе духовно і що її' життя ні в якому разі не закінчується. Саме такі сильні жінки, зазвичай, і стають центром відьомського кола. Вони із задоволенням можуть виступати як танцівниці на великій сцені».

А ще американці — привітні, дуже законослухняні та незалежні. І значно відкритіші за європейців, що не так помітно у мегаполісах — Нью-Йорку, Чикаго чи Філадельфії, але справляє надзвичайно приємне враження, наприклад, у місті Юджин: «В Орегоні (можливо, тому, що м'який клімат і такі прекрасні краєвиди, може, більше у людей достатку чи тому, що цей штат не настільки урбанізований, як інші) у більшості мешканців — відкриті обличчя. Коли дивишся на людину, вона тобі посміхається і каже: «Привіт!». Коли до тебе підходить опівночі бомж, просить дещицю грошей, і, почувши у відповідь, що грошей немає, щиро бажає тобі: «Доброї ночі!». Можна йти вулицею сонячного ранку і будь-яка людина, чимчикуючи назустріч, побажає тобі гарного дня або скаже, яка ти красива».

Звісно, й американські бомжі значно оптимістичніш! за своїх, так би мовити, «колег» в Україні. У штаті Орегон вони теж можуть бути бідно вдягненими, але, скажімо, завжди відвідують міську пральню. І поряд зі студентами щоразу старанно перуть власний одяг.

Вночі ходити безпечно. За весь час свого перебування в Юджині (це — рік і три місяці) Ольга жодного разу не чула про зґвалтування. Таке там трапляється вкрай рідко. Правда, одного разу нашу землячку мало не до смерті налякав афроамериканець («Неввічливо казати негр», — зауважує Ольга). Той несподівано вночі впритул піді-

йшов до неї на безлюдній вузенькій вуличці. Але за мить дівчина вже впізнала свого знайомого і заспокоїлася.

Найбільший кримінал у Юджині, який скоюється мало не щодня, — крадіжки велосипедів. Мешканців весь час попереджають, аби не залишали свій велотранспорт на нічних стоянках. Проте жителі вперто не дослухаються до цієї поради. Ідеш вранці центром міста і бачиш уже не новенькі велосипеди, а те, що від них лишилося. Цуплять все: від коліс до запчастин.

«Ще одне «лихо» — так звана «атака туалетним папером»: ображена людина, аби помститися своєму кривднику, може вночі «прикрасити» його будинок, а також навколишні дерева довжелезними стрічками різнокольорового туалетного паперу. Його в таких випадках не економлять. Вважається, чим більше паперових стрічок, тим ефективніша помста», — розповідає Ольга.

Бібліотеки там відкриті з раннього ранку і до опівночі. І доступ до них мають всі громадяни — навіть ті, що взагалі не записані там: «Ти можеш зайти, прочитати книжки. У тебе — вільний доступ до всієї літератури, крім архівних раритетів. Студенти, звичайно, мають більші права на користування відео- й аудіомате-ріалами та комп'ютерами. Проте є чимало комп'ютерів для всіх бажаючих у нижньому залі. Це — цікаво, бо, як на мене, бібліотеки в Україні поки що незручні для відвідувачів».

А найкурйозніший спогад — про кросівки на високовольтних лініях. Взуття зв'язують шнурками і закидають на дроти у багатьох містах по всій Америці. Іноді у високості гойдається не одна пара черевиків, а ціла «зграйка» кросівок. Спочатку Ольга думала, що в подібний спосіб місцеві мешканці змагаються у спритності. Але, як невдовзі з'ясувалося, самі американці не мають жодного уявлення, як все оте взуття опиняється вгорі. Можливо, наступного разу моїй співрозмовниці таки поталанить розгадати цю таємницю...

Нині Ольга Донець вже вдома. В Америці вона здобула ступінь магістра мистецтв і зараз прагне застосувати свої знання в Україні. Проте не забуває і про відьомський бал та чари східних танців. Тож мріє побувати на Близькому і Далекому Сході. Не сумнівається: так і буде. Адже захоплююча мандрівка до країни ельфів, полювання на привидів та знайомство з американськими відьмами додали їй впевненості. А рідні поліські дерева тепер завжди готові поділитися з нею життєдайною енергією.

м. Чернігів.

Сергій ДЗЮБА.

Blog

Перуанець Карлос розтопив серце китаянки у хао Юй Світ тісний. Мудрість народного проречення за наших часів набуває дедалі глибшого змісту