Богачова Олена Вікторівна удк 340. 134(477):(470+571):(438) закон
| Вид материала | Закон |
- Удк 94 (477 : 470) "18" : 929 О, 9.86kb.
- Учебное пособие Павлодар удк 94(574+470. 4/. 5+571. 1)(075. 8) Ббк 63. 3(5Каз+2Рос)5я73, 3633.95kb.
- Діхтярьова Олена Вікторівна, учениця 11 класу Антонівської загальноосвітньої школи,, 45.74kb.
- Удк 334. 012. 64(477. 74) Михайлюк, 193.78kb.
- Удк 658. 152 (477. 74) Михайлюк Олена Леонідівна, 260.33kb.
- Учебное пособие Волгоград 2005 удк 93: 008: (470+571) (07) ббк 63 (2), 2780.67kb.
- Учебно-методическое пособие. Волгоград 2004 удк 93: 008: (470+571) (07) ббк 63 (2), 1545.82kb.
- Мельник Олег Володимирович удк 347. 962. 2: 351. 87(477) проблеми прокурорського нагляду, 1155.05kb.
- Удк 902. 9+902. 6: 737(477. 75)=737(477. 75), 77.55kb.
- Удк 005. 212 Шатілова Олена Володимирівна, 38.71kb.
РОЗДІЛ 2
Шляхи вдосконалення законотворчого процесу в Україні
2.1. Вдосконалення чинного законодавства – основна мета законотворчого процесу
Одним з основних показників ефективності законотворчого процесу є стан чинного законодавства, який проявляється як в кількісних показниках, так і у цілісності, узгодженості системи законодавства та у його впливі на суспільні відносини.
Об'єктивною основою удосконалення законодавства України є, насамперед, розвиток системи права, який зумовлюється потребами суспільства та його складових частин, і забезпечується державою.
Таким чином, науковий аналіз проблем системи права є необхідним інструментом для практичного вирішення основних завдань правового регулювання суспільних відносин, включаючи створення можливостей формулювання державної політики, які в процесі законотворчості розвиваються, закріплюються, конкретизуються і набувають об’єктивної властивості права - системності.
Необхідно відмітити, що законодавча влада відповідальна за те, наскільки повно вона представляє суспільні інтереси, відображаючи їх у законах країни. І тому закон є обов’язковим для всіх саме в силу того, що він є актом парламенту, який представляє інтереси всіх прошарків і соціальних груп, і має відповідати інтересам суспільства, його численним потребам. Ці цілі потребують від Верховної Ради України відповідального підходу до оперативного вирішення комплексних і системних завдань законодавчого забезпечення різних сфер суспільного життя.
Законотворча діяльність в Україні починаючи з 1990 року була спрямована на вирішення найважливіших завдань: створення цілісної, узгодженої системи законів, реалізація яких сприяла б подальшому розвитку України як демократичної, правової держави, забезпеченню реалізації та охорони прав і свобод людини, переходу до нової економічної системи, розвитку та зміцненню зовнішньополітичних, економічних, науково-технічних, культурних та гуманітарних зв'язків із зарубіжними країнами.
Із введенням у 1996 році в дію Конституції України були створені основи формування демократичної, соціальної, правової держави.
Творення вітчизняного законодавства великою мірою визначалось конкретно-історичними тенденціями і проблемами його функціонування, які, у свою чергу, обумовлювалися об'єктивними закономірностями розвитку суспільства, наявними умовами і потребами суспільного життя.
Українське сучасне законодавство формувалося трьома шляхами: прийняттям принципово нових за змістом законодавчих актів, яких взагалі не існувало у попередньому (радянському) законодавстві; суттєвою трансформацією останнього шляхом внесення до нього істотних змін; збереженням чинності певного масиву попереднього законодавства, за умови його несуперечності засадам існуючого державного і суспільного устрою, до врегулювання відповідних відносин новим українським законодавством [Додаток Б].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У перспективі така безсистемність законодавства має бути подолана, для чого необхідно вести роботу, орієнтовану на наукове обґрунтування загальних засад класифікації законодавства, оскільки у цьому питанні поки що відсутній єдиний підхід. Тому необхідні: закріплення належного співвідношення галузей, підгалузей, інститутів, інших певних масивів законодавства, розробка проблем їх структуризації, з’ясування офіційної класифікації законів та їх співвідношення [89, 95], розробка науково обґрунтованої концепції Класифікатора нормативно-правових актів України. Для підготовки Класифікатора можна було б сформувати Міжвідомчу робочу групу з представників органів законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування, наукових установ. Класифікатор має стати основою, що впорядковує формування системи національного права, єдиним концептуальним підходом до визначення критеріїв розмежування галузей, підгалузей, інститутів права. Проблема класифікації законодавства протягом тривалого часу перебуває у центрі уваги багатьох органів державної влади та наукових установ (на сьогодні існує Класифікатор, затверджений наказом Міністерства юстиції України). Сьогодні існує необхідність у прийнятті загальнодержавного Класифікатора нормативно-правових актів України, який доцільно затвердити Постановою Верховної Ради України.
Україна перебуває лише на початку створення якісно нової правової системи, в основу якої має бути покладена кодифікація її галузей, однак до цього часу відсутні єдині принципи та методологічні підходи до організації кодифікаційних робіт. Тому розширення обсягів та поліпшення якості кодифікаційної діяльності мають стати одним з головних завдань законотворчого процесу в Україні. Завдяки кодифікації підвищується рівень узгодженості законодавства, посилюється системність функціонування правової системи держави, зменшується кількість нормативно-правових актів, усуваються прогалини та колізії у законодавчих актах. Кодифікація повинна відповідати таким об’єктивним вимогам: забезпечувати збалансоване нормативно-правове регулювання багатопланових і різноманітних відносин, адекватно відображати політико-економічні реалії суспільства, доповнювати і розвивати зміст і форму вітчизняних державно-правових традицій різних періодів, спиратися на досвід правових держав. Україні необхідно органічно, на рівні змісту і форми приєднатися до світової, передусім європейської, кодифікаційної системи.
Важливими кроками на шляху розвитку українського законодавства, формування його як цілісної та узгодженої системи були б залучення до вирішення проблем кодифікації вчених та практиків-правознавців, проведення комплексних, фундаментальних досліджень чинного законодавства у відповідних сферах правовідносин, аналіз зарубіжного досвіду з даної тематики, врахування норм європейського та міжнародного права, підготовка монографічних досліджень із зазначених питань, формування єдиних принципів та методологічних підходів до організації кодифікаційних робіт, видання на основі використання найновіших досягнень правової науки науково-методичних рекомендацій стосовно підготовки кодифікаційних актів, розробка Національної програми кодифікації українського законодавства.
Зазначена Програма має охопити підготовку та ухвалення кодифікаційних актів на рівні як окремих галузей законодавства, так і певних інститутів, міжгалузевих кодифікаційних актів. У подальшому це дасть можливість підготувати та видати Звід законів України.
Кодифікаційна діяльність повинна відігравати вельми важливу роль для країни, тому має бути забезпечена не лише науковим супроводом, а й серйозним контролем з боку держави, який може бути покладений на певні органи, а також вивченням питання про визначення юридичної відповідальності за неякісну кодифікацію. Для виконання відповідних функцій доцільно було б створити Національну кодифікаційну комісію - спеціальний робочий орган контролю за якістю кодифікації.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
При формулюванні тексту закону використовуються загальновживані, спеціальні юридичні і спеціальні неюридичні терміни [12].
Необхідно підкреслити, що юридичні терміни можуть характеризуватись як загальноюридичні (поширені у всіх галузях права), галузеві (наявні лише в певній галузі права), міжгалузеві (відомі у двох або кількох галузях права) та суміжні з термінами інших галузей діяльності [259, 482].
Сьогодні вкрай актуальною є проблема уніфікації термінології, яка вживається у законодавстві. Тому основну вимогу до використання терміну можна висловити у вигляді формули: терміни мають вживатися в законодавчому акті в одному загальноприйнятому або встановленому законодавством значенні; для позначення одного й того ж об’єкта (явища) має вживатися один термін.
Способом зовнішнього вираження правових приписів, який концентрує у собі використання юридичної термінології, інших засобів законодавчої техніки (юридичних конструкцій), застосування вимог сучасної літературної мови та мови офіційних документів у проекті закону є стиль. Головним у додержанні стилістичних вимог є забезпечення сполучення, з одного боку, доступності та переконливості тексту закону, а з іншого – його точності, визначеності і високої юридичної культури [6].
Законодавча стилістика – це сукупність прийомів найбільш доцільного використання мовних засобів у законодавчому акті [6]. Спирається на мовну основу (нормативні речення, усталені словосполучення, слова), логічну основу (правила і закони формальної логіки), графічні стандарти (надають локальності і структурованості тексту).
Закон повинен являти собою цілісну систему, кожний елемент якої доповнює, конкретизує або розвиває попередній і одночасно є основою для розкриття положень наступних елементів. Точність, лаконічність і витриманість стилю - характерні риси мови законів.
Якщо засоби законодавчої техніки – це інструментарій юридичного виразу та зовнішнього викладення волі законодавця, то прийоми законодавчої техніки – це певний порядок, способи раціонального використання зазначених засобів при формулюванні у тексті проекту закону необхідних для регулювання відповідних питань норм права [6].
Серед основних прийомів законодавчої техніки вирізняються ті, що характеризують ступінь узагальнення конкретних показників норми і спосіб викладення її елементів. Прийоми законодавчої техніки сприяють повному, точному, економному, суворо юридичному викладенню змісту нормативних приписів, їх чіткій словесній фіксації у проекті закону.
Текст законодавчого акта має відповідати певним правилам (принципам), використання яких залежить від характеру закону, що готується, однак повинно бути раціональним з точки зору його мети і змісту.
Загальними вимогами, що висуваються до законів, є: відповідність принципам законотворчої діяльності; прийняття (видання) закону уповноваженим на те державним органом в межах йогот компетенції; прийняття (видання) закону в порядку і за формою, встановленими законодавством; узгодженість нормативно-правових актів; відповідність тексту закону правилам законодавчої техніки.
До числа основних правил законодавчої техніки відносяться: логічна послідовність викладу, взаємозв'язок нормативних приписів, що їх поміщають у проекті; відсутність протиріч всередині проекту, в системі законодавства; максимальна компактність викладу норм права за умови збереження глибини і всебічності відображення їх змісту; ясність і чіткість, простота і доступність мови законопроекту; точність і визначеність формулювань і термінів, застосовуваних у проекті; скорочення до мінімуму кількості актів з того самого питання в інтересах кращого охоплення нормативного матеріалу, полегшення користування ним.
Належний рівень законодавчої техніки зумовлює ефективність впливу законодавства на політичне, економічне, соціальне і культурне життя, та є надійним гарантом досконалого законодавства, доступності змісту законів, чіткого застосування і повної їх відповідності волі законодавця.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Актуальними є також наближення й уніфікація вимог законодавчої техніки до міжнародних стандартів, звичайно, за умови можливості їх застосування (мова іде про розбіжності композиційно-структурних вимог), і зокрема, до правил, запроваджених Європейським Союзом, що має велике значення для намірів вступу України до європейського правового простору.
Подальше вирішення питань вдосконалення законодавчої техніки може зосередити увагу вчених на розробці критеріїв якості законодавчих актів, на виявленні та систематизації типових законотворчих помилок, а також на створенні дієвих засобів їх подолання.
Не останньою причиною юридико-технічних вад законопроектів є недостатній рівень правової культури як усього суспільства, так і учасників законотворчої діяльності. Курс законодавчої техніки доцільно викладати в рамках спецкурсу для підготовки фахівців із законотворчої діяльності, а також зробити обов’язковою дисципліною вищої юридичної освіти.
Належний рівень законодавчої техніки при розробці законів зумовлює ефективність впливу законодавства на політичне, економічне, соціальне і культурне життя та є надійним гарантом досконалого правового поля, доступності змісту законів, правильного їх застосування і повної відповідності волі законодавця. Тому головним завданням організації законопроектної діяльності є забезпечення обов’язкового застосування її учасниками вимог законодавчої техніки саме через нормативне регулювання цього аспекту.
За відсутності нормативного регулювання питань законодавчої техніки доцільно використати час на розвиток, удосконалення та універсалізацію її вимог, результатом чого буде видання “Правил законодавчої техніки” загального застосування, необхідність яких давно назріла, адже ефективна робота по створенню законів потребує вироблення та уніфікації єдиних техніко-юридичних правил та вимог до їх підготовки. Від вирішення цієї проблеми значною мірою залежать ефективність законодавства в цілому, правильне розуміння, обґрунтоване застосування законів, їх належний облік та систематизація.
Висновки до підрозділу 2.1.
Аналіз стану національного законодавства дозволяє зробити висновок, що за роки незалежності в Україні були створені основи формування демократичної, соціальної, правової держави. Активна законодавча діяльність дозволила розширити й поглибити регулювання суспільних відносин, відобразити в законах нові напрями розвитку країни, ліквідувати істотні прогалини в чинному законодавстві, оновити його, скасувати застарілі норми і приписи.
Разом з тим, проведене дослідження показало, що правове поле України ще не є досконалим. У формуванні вітчизняного законодавства існують системні недоліки, оскільки правова система держави створювалася спонтанно, без належного встановлення пріоритетів, прогнозування шляхів і методів вдосконалення законодавства, визначення стратегії його розвитку.
Досягненню загальної мети забезпечення ефективності дії чинного національного законодавства, подолання його системних недоліків слугуватиме запровадження наукового, комплексного підходу до розробки фундаментальних проблем законодавства.
У перспективі безсистемність законодавства має бути подолана завдяки формуванню єдиного концептуального підходу до визначення критеріїв розмежування галузей, підгалузей, інститутів права, для чого потребує розробки науково обґрунтована концепція Класифікатора нормативно-правових актів України. Для підготовки Класифікатора запропоновано сформувати Міжвідомчу робочу групу з представників органів законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування, наукових установ. Сьогодні існує необхідність у прийнятті загальнодержавного Класифікатора нормативно-правових актів України, який доцільно затвердити Постановою Верховної Ради України
Особливе місце в процесі удосконалення законодавства відводиться систематизації та кодифікації. Наголошено, що розширення обсягів та поліпшення якості кодифікаційної діяльності має стати одним з головних завдань законотворчого процесу в Україні.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Актуальною для вдосконалення законодавства є проблема уніфікації юридичної термінології, яка вживається у ньому. При цьому уявляється доцільним: узагальнення термінологічних розробок - створення “Реєстру термінів української правничої мови, які мають застосовуватися при розробці законів та інших нормативно-правових актів”; періодичне видання “Словника термінів і понять, що вживаються у законах та інших нормативно-правових актах” на базі названого Реєстру; підтримка комп’ютерних мережних баз даних; поповнення української юридичної термінології новими термінами та визначеннями понять; запровадження обов’язкової мовно-термінологічної експертизи проектів законів (для цього доцільно створити спеціалізовану Державну мовно-термінологічну комісію) тощо.
Питання законодавчої техніки доцільно викладати в рамках спецкурсу для підготовки фахівців з законотворчості, а також зробити обов’язковою дисципліною вищої юридичної освіти.
2.2. Підвищення правової культури учасників законотворчого процесу та вдосконалення їхньої професійної підготовки
Українське суспільство сьогодні знаходиться на початковому етапі становлення суспільних відносин, заснованих на принципах моралі, плюралістичної демократії та поваги до прав людини. Перед Україною стоїть завдання здійснити реформування суспільних відносин та укріпити державні інститути, сформувавши високоморальну владу, головною метою якої є служіння народу України. Такий підхід повною мірою відповідає етичним потребам суспільства, яке бажає жити в умовах політичного режиму, в основу якого покладені європейські цінності та стандарти. Однак, ситуація ускладнюється тим, що ідеологічна та етична переорієнтація суспільства відбувається в складних умовах розбудови незалежної держави та переходу від планової економіки до ринкових відносин.
Як відомо, суспільна мораль – це система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість.
Хоча суспільна мораль і не належить до числа правових категорій, але саме на її основі формується звичаєве право, яке на неформальних засадах встановлює загальні принципи належної або забороненої поведінки людей. В сукупності такі норми визначають правила поведінки людей, дотримання яких сприймається суспільством як належне, а їх порушення засуджується. Добровільне та свідоме дотримання моральних норм забезпечується за рахунок внутрішньої впевненості людей в доцільності існування цих норм та необхідності їх виконання, що підкріплюється силою громадської думки. Уже з цього видно, що суспільна мораль здатна виконувати деякі функції, притаманні праву. У зв’язку із цим, слушною є думка про те, що система правових норм має охоплювати тільки ті сфери суспільних відносин, де їх регулюючі функції матимуть певний ефект [107, 95].
В цілому ж норми моралі та права тісно пов’язані між собою. З одного боку, моральним обов’язком кожного громадянина є дотримання чинного законодавства. А з іншого, - основні моральні принципи закріплені в законодавстві України, і, зокрема, на рівні конституційних принципів.
Отже, мораль і право завжди йдуть поруч. Якщо той чи інший закон не враховує морального фактору, то зазвичай говорять, що такий закон не є правовим. І навпаки, закон є правовим, якщо моральні норми в ньому належним чином враховані.
В той же час, найдосконаліші закони, якнайкраще продумані державно-політичні структури, динамічна економіка не дадуть позитивних результатів, якщо моральний рівень громадян буде низьким. З цього випливає, що в умовах перехідного періоду, який переживає наша держава, формування суспільної моралі має стати одним з пріоритетів її правової політики.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Основною метою державної політики у процесі розбудови правової держави має стати суттєве підвищення правосвідомості, правової культури громадян та суспільства в цілому, і як результат подолання явищ правового свавілля, неправомірних дій, правової безграмотності тощо. Особливого значення у цьому зв’язку набувають ефективне нормативно-правове упорядкування процесів суспільного розвитку. Необхідність вирішення цього завдання зумовлює підвищення ролі та значення правової культури, цілеспрямований вплив правових цінностей на процес трансформації суспільних відносин.
Що стосується правової культури особи - це обумовлена правовою культурою суспільства властивість, що характеризується повагою до права, достатнім знанням змісту його норм та вмінням їх застосовувати, а також правомірною поведінкою.
У широкому розумінні правова культура - це суспільне явище, яке включає найважливіші результати сукупного правового досвіду суспільства, насамперед, право і правосвідомість, правову діяльність і правовідносини, законність і правопорядок, та відображає якісний рівень розвитку законотворчого процесу і, як результат, чинного законодавства.
У вузькому розумінні правова культура - це система духовно-правових цінностей, правових знань, переконань, уявлень, світоглядно-правових орієнтацій, що відбиваються у правовій свідомості людей і органічно поєднуються з соціально-правовою активністю щодо творення суспільно-правового буття.
Разом з тим, співвідношення законотворчості, з одного боку, і правової культури суспільства, особи та держави з іншого, є наразі недостатньо вивченим у юридичній науці.
У цьому звязку слід зазначити, що правова культура це не лише знання особою законодавства, усвідомлення змісту і спрямованості законів та підзаконних актів, формування поваги до них, почуття законності та справедливості. Це також питання правового, соціологічного, філософського осмислення існування особи і суспільства, взаємовідносин особи і держави, взаємозв’язку закономірностей розвитку суспільства і держави із глобальними процесами світового розвитку.
Ознакою правової культури є визнання норм і цінностей права. Право в свою чергу здійснює безпосереднє регулювання відносин людей не тільки через категорії прав, свобод та обов'язків. Останні являють собою зафіксовані у нормах права взірці поведінки людини, у відповідності з якими вона зіставляє свої дії або вчинки та оцінює їх. Це дає змогу визначити правову культуру суспільства як суцільне явище, що складається з таких елементів, як права, правовідносини, права та обов'язки, що становлять зміст правовідносин; правосвідомість, завдяки якій правова культура проникає у свідомість людини або соціальної групи; законність та правопорядок.
Регулятивний потенціал впливу правової культури на упорядкування суспільних відносин реалізується через дві основні складові: перша - це регулятивний потенціал права як основи правової культури та пов'язаних з ним явищ: правової діяльності, правовідносин, законності та правопорядку та ін.; друга - це регулятивний потенціал правової свідомості.
Особливе значення для розуміння правової культури мають правові знання, які збагачують правову культуру відомостями про конкретні правові норми, їх розуміння, усвідомлення сутності правових принципів, їх вимог, цілей, призначення. Ці знання набуваються за допомогою власних зусиль, правового навчання і освіти, соціального та правового досвіду.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Відповідної компетенції мають набувати як службовці Парламенту, так і Уряду, адже мають застосовуватись ті ж самі техніка роботи, підхід і стиль, ті ж самі інструкції, які мають бути повністю скоординованими. Інакше кажучи, однакова система професійної підготовки та підвищення кваліфікації повинна розповсюджуватися як на урядових, так і на парламентських законотворців.
Багатий досвід навчання у сфері законотворчості накопичено у Великобританії, Італії, Польщі, Канаді, де створено підручники, розроблено навчальні курси, діють науково-методичні центри, налагоджено належні підготовка та перепідготовка законотворців.
Значний досвід розвитку законотворчої діяльності як спеціалізованої академічної дисципліни, побудованої на величезному практичному матеріалі, має Велика Британія [204], де ще в 1964 р. започатковано відповідний курс, який перетворився у велику освітню програму в сфері законотворчості для законотворців країн Співдружності, Східної і Центральної Європи, Латинської Америки та Австралії. З 1998 р. програма, яка готує законотворців та їх “тренерів”, здійснюється Центром законодавчих досліджень сера Уїльяма Дейла при Інституті провідних правових досліджень Лондонського університету. Випускники отримують сертифікат фахівця законопроектування від Інституту провідних правових досліджень Лондонського університету. Кращі з них можуть продовжити навчання в аспірантурі Інститут для здобуття ступеня магістра і доктора в сфері законотворчості.
У Республіці Польща [127] (1970-ті роки) для законотворців, з метою поліпшення їх професійної кваліфікації щодо законодавчих питань було створено Аспірантуру з питань законодавства. Її Директором тривалий час був Голова законодавчої ради при Голові Ради Міністрів Польщі. Викладачами Школи є науковці, судді, члени канцелярій Голови Ради Міністрів, Президента, Сейму. До Ради з навчальних програм даної установи входять Секретар Ради Міністрів, Державний Секретар Канцелярії Президента і Голова Канцелярії Сейму. Випускники Школи отримують Свідоцтво, яке неформально може мати вплив на їх службову кар'єру.
До 90-х років XX ст. аспірантська Школа мала монополію стосовно навчання законотворців, пізніше (відповідно до змін, внесених до Закону про державних службовців) до цього долучилася створена установа по стажуванню та підвищенню кваліфікації державних службовців (з більшим практичним ухилом). Її студентами є виключно юристи, рекомендовані їх керівниками, працівники Уряду, Канцелярій Президента, Сейму і Сенату, Верховної Контрольної Палати, які готуються до роботи у законодавчій службі. Державні службовці отримують Свідоцтво, що видається Головою Канцелярії Голови Ради Міністрів, і наймаються на посаду, для якої їх навчали.
Установа по стажуванню і Школа співпрацюють, здійснюючи взаємний обмін викладачами, а свідоцтва про їх закінчення мають однакову силу.
В Італійській Республіці [128] з 1980-х років Регіональним інститутом професійного навчання персоналу організовувались семінари для службовців регіональних законодавчих зборів. На національному рівні питаннями нормотворчості опікуються курси Коледжу державної служби, а також Коледжу міністерства внутрішніх справ. З 1988 р. в Інституті документалістики та законодавства (некомерційній приватній організації, створеній у 1962 р. з метою вивчення парламентської системи і законодавства, а також збирання для написання законів документації з основних питань, що становлять національний інтерес) діє Школа правових наук і юридичної техніки, яка запровадила навчання і підвищення професійної кваліфікації парламентських службовців (з Палати або Сенату), працівників центральної та регіональної державної служби, мирових суддів, працівників служби Президента Республіки, службовців державних або приватних підприємств. Слід зазначити, що при прийнятті до Школи перевага віддається персоналу нормопроектувальних управлінь. Диплом Школи визнається нормопроектувальними службами.
Оскільки деякі юридичні факультети університетів читають курс лекцій з нормотворення, Декретом Міністра університетів і науки і техніки 1996 р. у перелік ступенів і дипломів включено "диплом спеціалізації з методології і нормотворчої техніки і втілення законів".
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
З метою розширення обсягу професійного навчання та підвищення кваліфікації у сфері законотворчої діяльності доцільно запроваджувати очно-заочну та дистанційну форми навчання за умови їх належного організаційного, навчально-методичного та інформаційного забезпечення.
Активізації участі громадян у законотворчому процесі, на нашу думку, буде сприяти організація правоосвітніх публічних заходів для громадян та громадських обєднань з питань їх прав та участі на всіх етапах законотворчого процесу. В межах таких заходів, як зазначалося раніше, пропонується запровадити роботу Інформаційно-освітнього центру Верховної Ради України, розробити та оформити веб-сайт з віртуальним ознайомчим туром, який відобразить основні етапи створення законодавчого акта учасниками цього процесу, забезпечити вільний доступ громадян до системи підготовки та підвищення кваліфікації (зокрема, Української школи законотворчості Інституту законодавства Верховної Ради України, регіональних семінарів), забезпечити постійне видання друкованого та електронного Інформаційного бюлетеню з питань законотворчості для громадян тощо.
Наукове супроводження підготовки та підвищення кваліфікації законотворців є важливою умовою актуалізації змісту навчання та зростання його ефективності.
З метою виконання завдань щодо наукового обґрунтування розвитку законотворчої діяльності необхідно організовувати та здійснювати науково-прикладні дослідження, спрямовані на посилення верховенства права, ролі закону шляхом розробки рекомендацій стосовно удосконалення законотворчого процесу.
Результати наукових досліджень мають широко використовуватися при написанні монографій, підручників, навчальних і методичних посібників тощо.
Навчально-методичне забезпечення навчального процесу повинно здійснюватися та постійно актуалізуватися відповідно до сучасних вимог. На основі вивчення окремих питань законотворчої діяльності з метою їх поглиблення та вдосконалення на системному рівні необхідні підбір матеріалів, їх інформаційний аналіз, підготовка методичних матеріалів, науково-практичних посібників з проблем законотворчого процесу, законодавчої техніки.
Бібліотеки навчальних структур мають комплектуватись збірниками нормативно-правових актів, навчально-методичними посібниками та періодичними виданнями, обов’язковими для засвоєння навчальних програм.
Враховуючи, що вивчення та ефективне використання іноземного досвіду з питань професійного навчання та підвищення кваліфікації законотворців є одним із засобів європейської та світової інтеграції України, необхідними є налагодження контактів з іноземними експертами і залучення їх до навчального процесу, а також ознайомлення українських фахівців із сучасним досвідом розвитку законотворчої діяльності зарубіжних країн і його використання у виданнях серій інформаційно-методичних та науково-практичних матеріалів з питань законотворчості. Стратегічне завдання міжнародного співробітництва у сфері професійного навчання законотворців полягає у забезпеченні участі України у світових процесах комплектування законодавчих структур висококваліфікованими кадрами.
Важливою складовою сучасної організації навчального процесу є його інформаційно-аналітичне забезпечення, яке здійснюється шляхом впровадження сучасних інформаційних технологій та є обов'язковим для кожного учасника цього процесу.
Основним джерелом фінансування системи професійного навчання та підвищення кваліфікації у сфері законотворчої діяльності мають бути бюджетні кошти, передбачені для цієї мети, та кошти, не заборонені законодавством. З метою розвитку науково-методичної, інформаційної, матеріально-технічної бази навчальні структури системи підвищення кваліфікації могли б, крім бюджетних коштів, використовувати кошти громадських організацій, добровільні внески, кошти міжнародної технічної допомоги тощо.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Більшість європейських країн, що не мають центральної законопроектної служби, запроваджують спеціальні посади з підготовки законів.
Ще один варіант організації законопроектної діяльності полягає у певному поєднанні існуючих механізмів, зокрема у підготовці законів фахівцями міністерства і централізованої законопроектної служби, яка у разі потреби надає консультації, а також координує та перевіряє законопроекти для уряду [158, 63].
Цікавим, на наш погляд, є досвід підготовки законопроектів у деяких парламентах зарубіжних країн. Щоб допомогти депутатам, закони у парламенті готуються спеціальним штатом фахівців. У Литві редакційні та юридичні послуги при парламенті забезпечує Юридичне управління Сейму, у Словенії – Секретаріат з питань законодавства та юридичних справ, у Словаччині – законодавче управління Канцелярії Національної Ради тощо. Фахівці парламенту мають бути компетентними та кваліфікованими щодо цієї роботи, “парламентські укладачі проходять професійну підготовку” [158, 79].
Висновки до підрозділу 2.2.
На основі проведеного аналізу можна стверджувати, що у законотворчому процесі дуже важливим є дотримання принципу моралі, оскільки якщо той чи інший закон не враховує морального фактору, він не може відповідати визначенню закону саме як правового. Отже для створення правових законів необхідно належним чином враховувати в них моральні норми. На нашу думку, моральні норми визначають зміст не тільки прав людини, але й національної правової системи. Розробка і дія саме правових законів відповідатиме забезпеченню в державі дії принципу верховенства права.
Необхідно відмітити, що джерелом правової активності людини та суспільства є правосвідомість, яка знаходить своє відображення у законах, має вплив на весь процес законотворчості. Правосвідомість у суспільстві відображається в рівні політичної, правової та моральної культури громадян. Виходячи з теми дослідження, більш детально розглянуто саме професійну правосвідомість, з точки зору значимості в законотворчості.
Професійна правосвідомість формується на підставі кваліфіковано обґрунтованих суджень, висновків, закономірностей, вміння застосовувати право. До професійної правосвідомості слід включити правосвідомість законотворців, яка повинна представляти собою систему правових знань, виражених в юридичних принципах, нормах та категоріях, в знанні основних тенденцій та закономірностей державно-правової дійсності. Такі знання повинні набуватися також і при професійній підготовці.
Правосвідомість є важливим елементом правової культури.
Як вже зазначалося в попередніх розділах, народ є безпосереднім учасником законотворчого процесу, тому від рівня правової культури суспільства взагалі та законотворців, зокрема, залежить якісний рівень розвитку законотворчого процесу і, як результат, чинного законодавства.
На нашу думку низька політична, правова та моральна культура громадян створює проблему, коли в суспільстві процвітає правовий нігілізм, неповажне відношення до права, законів.
Як показує дослідження, співвідношення законотворчості, з одного боку, і правової культури суспільства, особи та держави з іншого, є наразі недостатньо вивченим у юридичній науці і потребує посиленої уваги науковців.
Існує пряма залежність якості розробленого законопроекту від рівня правосвідомості, правової культури, учасників законотворчого процесу та рівня їх професійної підготовки.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Окреслені питання з нашої точки зору можуть також знайти своє відображення у законі України “Про правову культуру”.
В результаті дослідження цього питання можна зробити висновок, що неодмінною умовою для формування правової держави, її громадянського суспільства, здійснення суспільно-правової реформи, утвердження верховенства права необхідна постійна скоординована діяльність щодо підвищення рівня правової культури суспільства та професійної підготовки учасників законотворчого процесу. Подальший розвиток в Україні системи професійного навчання у сфері законотворчості, а також заходи її нормативно-правового та організаційного забезпечення створять певні умови для діяльності єдиної спеціалізованої законопроектної служби, що сприятиме вдосконаленню законотворчої діяльності.
2.3. Використання досвіду законотворення демократичних країн Європи і світу у законотворчому процесі в Україні.
Вивчення та використання досвіду законотворення в зарубіжних країнах є необхідною умовою вдосконалення вітчизняного законотворчого процесу, і як результат - гармонізації та наближення національного законодавства до загально визнаних міжнародних норм і стандартів.
На нашу думку, використання в законотворчій діяльності позитивного досвіду зарубіжних країн потребує активного застосування методів порівняльного дослідження.
Порівняльне правознавство дає змогу знайти шляхи вирішення певних проблем у правових системах країн та визначити, якою мірою це може бути корисним для застосування в інтересах національного правопорядку. Крім того, порівняльне правознавство допомагає державам у процесі їх законотворчості вирішувати завдання гармонізації і зближення національних законодавств, що ставиться сучасними інтеграційними процесами, а також дає можливість опанувати позитивний, і врахувати негативний зарубіжний досвід при вдосконаленні вітчизняного законотворчого процесу та законодавства.
В науковій літературі зустрічаються терміни “порівняльне право” та “порівняльне правознавство”. Обидва вони широко застосовуються вченими для позначення того ж самого правового явища і мають право на існування. Відмінність полягає в тому, що перший з них набув поширення в західній юридичній науці, а другий – у соціалістичній та постсоціалістичній науці [115, 72-76].
Тому на нашу думку можна стверджувати про тотожність цих понять.
Існують два основні протилежні підходи до визначення поняття “порівняльне правознавство”. Прихильники одного підходу трактують його виключно як метод наукового аналізу. Прихильники іншого підходу вважають порівняльне правознавство самостійною юридичною наукою [20, 3].
З нашої точки зору, порівняльне правознавство – це сфера і напрям юридичних та міждисциплінарних досліджень, що вивчає правові масиви та системи за допомогою комплексу методів, провідне місце серед яких належить порівняльним, а також саму порівняльно-правову методологію.
У дослідженні ми розглядаємо порівняльне правознавство саме як метод аналізу, завдяки застосуванню якого стає можливим виявити загальне й особливе в питаннях законотворчої діяльності в різних країнах.
Можна погодитися з визначенням в науковій літературі кола питань, які є предметом порівняльного правознавства, це: методологічні проблеми порівняння в праві (“теорія порівняльно-правового методу”); зіставлення основних правових систем сучасності (при цьому важливу роль відіграють питання класифікації цих систем); традиційне “порівняльне правознавство”, тобто порівняння нормативних джерел з конкретних правових проблем, головним чином на рівні й у рамках галузей права; так зване функціональне порівняння й деякі інші соціологічно зорієнтовані види порівняльно-правових досліджень; історико-порівняльне вивчення права [36, 19-20].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Конституція (ч.1 ст.104) поділяє право законодавчої ініціативи на загальне та спеціальне. Загальне право законодавчої ініціативи мають шість суб’єктів: Президент РФ, Рада Федерації, члени (депутати) Ради Федерації, депутати Державної Думи, Уряд, законодавчі (представницькі) органи влади суб’єктів РФ. Крім того, Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий Арбітражний Суд мають спеціальне право законодавчої ініціативи тільки в межах питань, що входять до їх компетенції.
До цього, як зазначає Регламент Державної Думи (ч.2 ст.94), інші, не зазначені у ст.104 Конституції державні органи, громадські організації та громадяни можуть розробляти законопроекти або законодавчі пропозиції і подавати їх до Державної Думи на обговорення через суб’єктів права законодавчої ініціативи.
Швейцарія.
Право вносити пропозиції стосовно розробки та прийняття законів мають кожна з палат парламенту, депутати, уряд, кантони. У Швейцарії, однак, це право пропозиції не ототожнюється з правом законодавчої ініціативи, яким формально володіють тільки Федеральні збори. Тільки після прийняття тією чи іншою палатою внесеної пропозиції і згоди з нею другої палати парламент приймає рішення (яке саме є законодавчою ініціативою), яким зобов’язує Федеральні збори розробити законопроект, якщо такий не був поданий в готовому вигляді, або висловити власне ставлення до вже існуючого проекту закону, подавши до парламенту свою доповідь.
Федеральні збори не можуть відмовитися від розгляду законопроекту, поданого урядом, вони мають право запропонувати уряду доопрацювати або переглянути поданий проект закону.
Право вносити пропозиції до парламенту мають також певні групи виборців (так звана народна ініціатива). Виборцям надано право пропонувати поправки до федеральної Конституції, але не проекти звичайних федеральних законів. Відповідно до Конституції народна ініціатива повинна бути підтримана не менше ніж 100 тис. громадян Швейцарії, що мають право голосу.
Порядок здійснення народної ініціативи регулюється федеральним законом від 23 березня 1962 року. У Швейцарії інститут народної ініціативи використовується доволі часто, однак поправки до Конституції, запропоновані виборцями, дуже рідко знаходять підтримку.
Канада.
Право законодавчої ініціативи мають уряд та парламентарі - члени Сенату та Палати Громад.
За предметом регулювання законопроекти поділяються на публічні та приватні. До публічних біллів належать законопроекти, які змінюють або доповнюють загальнонаціональне законодавство, до приватних – законопроекти, які мають локальне значення, а також такі, що стосуються окремих осіб або установ.
Публічні законопроекти, в свою чергу, в залежності від того, за чиєю ініціативою були внесені, поділяються на урядові, тобто внесені Кабінетом (на практиці – міністром-депутатом), та законопроекти, що внесені окремими депутатами (біллі „приватних членів”).