Богачова Олена Вікторівна удк 340. 134(477):(470+571):(438) закон

Вид материала

Закон

Содержание Розділ 1 Загальна характеристика законотворчого процесу в Україні Глава 2. Законодавство приватно-правової спрямованості Глава 5. Законодавство з питань державного регулювання соціального розвитку суспільства Глава 8. Законодавство у сфері правоохорони та надання юридичних послуг населенню Глава 11. Міжнародне право та правова політика Висновки до підрозділу 1.1. 1.2. Етапи та стадії законотворчого процесу Висновки до підрозділу 1.2. 1.3. Конституційно-правовий статус суб’єктів законотворчого процесу. Форми їх участі у законотворчості Висновки до підрозділу 1.3.

Подобный материал:

• Удк 94 (477 : 470) "18" : 929 О, 9.86kb.
• Учебное пособие Павлодар удк 94(574+470. 4/. 5+571. 1)(075. 8) Ббк 63. 3(5Каз+2Рос)5я73, 3633.95kb.
• Діхтярьова Олена Вікторівна, учениця 11 класу Антонівської загальноосвітньої школи,, 45.74kb.
• Удк 334. 012. 64(477. 74) Михайлюк, 193.78kb.
• Удк 658. 152 (477. 74) Михайлюк Олена Леонідівна, 260.33kb.
• Учебное пособие Волгоград 2005 удк 93: 008: (470+571) (07) ббк 63 (2), 2780.67kb.
• Учебно-методическое пособие. Волгоград 2004 удк 93: 008: (470+571) (07) ббк 63 (2), 1545.82kb.
• Мельник Олег Володимирович удк 347. 962. 2: 351. 87(477) проблеми прокурорського нагляду, 1155.05kb.
• Удк 902. 9+902. 6: 737(477. 75)=737(477. 75), 77.55kb.
• Удк 005. 212 Шатілова Олена Володимирівна, 38.71kb.

Розділ 1

Загальна характеристика законотворчого процесу в Україні

1.1. Теоретико-правові засади законотворчого процесу


Проголошення Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) сприяло значному розвитку законотворчої діяльності в державі. У законотворчому процесі почали утверджуватися гласність, вільне обговорення законотворчих рішень, широке залучення фахівців та експертів. Законотворча діяльність в Україні, починаючи з 1991 р. була спрямована на вирішення найважливіших завдань: створення цілісної, узгодженої системи законів, реалізація яких сприяла б подальшому розвитку України як демократичної, правової держави, забезпеченню охорони прав і свобод людини, переходу до нової економічної системи, розвитку та зміцненню зовнішньополітичних, економічних, науково-технічних, культурних та гуманітарних зв’язків із зарубіжними країнами.

Із введенням у 1996 р. в дію Конституції України були створені основи формування демократичної, соціальної, правової держави. Завдяки законодавчій діяльності Верховної Ради України фактично оновилося конституційне, фінансове, банківське, адміністративне, цивільне, кримінальне законодавство.

За 15 років незалежності України було прийнято понад 3 тис. законів, і за цим “параметром” продуктивності законодавчої праці вона вийшла на рівень сучасних парламентів розвинутих демократичних держав.

Парламент як інститут держави має довготривалу історію, яка налічує кілька сторіч. Парламент удосконалюється разом із суспільством і державою, відбиваючи тенденції їх розвитку в історичних ситуаціях.

Історичний шлях національного парламентаризму вказує на те, що він знаходиться у фокусі суспільного життя. Конституційний статус парламенту дозволяє розкрити його двоєдину природу як представницького і законодавчого органу.

Парламент, як єдиний орган законодавчої влади в Україні (ст. 75 Конституції України), відіграє ключову роль у законотворчому процесі держави.

Соціальне призначення законотворчості полягає у встановленні стандартів, еталонів, взірців поведін­ки учасників суспільної життєдіяльності, тобто у мо­делюванні суспільних відносин, які, з позицій дер­жави, є припустимими, бажаними або необхідними (обов'яз­ковими чи забороненими), іншими словами - це встановлення нових правових норм, зміни і скасування застарілих правових норм на законодавчому рівні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Пояснювальна функція складається з тривалого дослідницького процесу, що виконує найважливіше завдання наукового пізнання й відбувається для всебічної характеристики певної сукупності явищ законотворчого процесу.

Передбачувальна функція полягає в тому, що дає змогу окреслити на основі наукових знань тенденції подальшого розвитку явищ пояснюваної сфери, передбачити майбутні події, виникнення нових елементів, що має велике значення і для практичної діяльності людей, і для наукового пізнання.

Синтезуюча функція впорядковує накопичений наукою у конкретній сфері знань матеріал, узагальнює його, постає як синтез інформації за єдиними принципами.

Практична функція зорієнтована, насамперед, на важливу зовнішню функцію – практичну. У науці проводяться дослідження, які забезпечують не лише існуючу практику, а й такі, результати яких можуть бути застосовані в практиці майбутнього. Ці дослідницькі програми зумовлені пізнавальними інтересами, через які виявляються потреби суспільства в прогнозуванні способів і форм практичної реалізації встановлених цілей.

На нашу думку, на законотворчий процес також суттєво впливають наступні чинники:

• розвиток економічних відносин в державі;
  
• політичні аспекти; зокрема, відносини між органами, які належать до різних гілок державної влади, дія механізму стримувань і противаг;
  
• громадська думка та ідеологічні основи суспільного життя;
  
• процеси лобіювання;
  
• зобов’язання України як учасниці міжнародного співтовариства дотримуватись міжнародних стандартів з питань забезпечення прав і свобод людини і громадянина та в інших сферах;
  
• реалізація стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, що включає адаптацію національного законодавства до норм європейської правової системи.
  

Усвідомлення вагомості цих чинників та їхнього безпосереднього впливу на встановлення правового регулювання системи організації законотворчої діяльності буде сприяти правильному вибору адекватного інструментарію для досягнення поставленої мети.

Соціально-демократичний розвиток держави, конституційне гарантування прав і свобод людини, визнання принципу верховенства права зумовлюють обов’язковий характер застосування певних керівних засад у законотворчому процесі, інакше кажучи, утвердження принципів законотворчості. Надійним фундаментом, який сприяє правильній науковій орієнтації законотворчості, [104, 20] підвищенню якості змісту українського законодавства, його тлумачення і застосування, стабілізації і впорядкуванню конституційного правопорядку, є принципи законотворчої діяльності Юридичною наукою досить чітко визначені принципи законотворчого процесу:

• гуманізм: що передбачає закріплення й охорону у законах соціальних умов, необхідних для здійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;
  
• законність: прийняття законів уповноваженим на це державним органом, з дотриманням визначеної процеду­ри, (тобто в порядку і за формою, встановленими законодавством), а головне — відповідність змісту законів конституції та іншим законодавчим актам держави. Закон – це перш за все форма і за її відсутності ми опиняємося у полоні свавілля. Тому чітке додержання вищезазначеного принципу дозволяє суспільству мати безпосередній вплив на формування волі законодавця на всіх етапах законотворчого процесу;
  
• Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
  

Недостатність наукових досліджень законотворчого процесу певною мірою зумовлює недосконалу його організацію, зокрема планування і програмування розвитку законодавства, часом нераціональний вияв законодавчої ініціативи, відсутність відповідної координації процесу законотворчості тощо.

Науковий підхід вимагає, насамперед, використання прийомів і методів наукового аналізу, досягнень науки і суворого додержання об’єктивних критеріїв оцінки, [104, 20] вироблення стратегії розвитку законотворчого процесу, яке має втілюватися в його науково-методичній, практичній підтримці і супроводженні.

Українська наука вбачає подальший розвиток законотворчої діяльності у широкому використанні теоретико-практичних досліджень як юридичного, так і іншого соціогуманітарного профілю, адже у законотворчому процесі мають місце найрізноманітніші фактори: політичні, економічні, соціальні, ідеологічні, культурні, міжнародні тощо. Це дозволить достовірно з’ясовувати потреби суспільства в нормативно-правовому регулюванні, своєчасно помічати застарілі та малоефективні норми права, отримувати необхідні знання про соціальні та інші умови дії норм права, що проектуються.

Також існує потреба належного використання у роботі законотворців вітчизняного і зарубіжного наукового потенціалу правознавства та інших суспільствознавчих наук, залучення до участі у законотворчому процесі науковців [104, 18]. Слід вирішити питання про обов’язкову участь у розробці законів представників наукових, навчальних організацій, у тому числі галузевих, з тим, щоб підвищити науковий, правовий рівень законів, а також покращити їх лінгвістичне забезпечення.

У цьому плані актуальним є розробка механізму взаємодії науки з практикою законотворчості, який включав би розміщення замовлень законотворчих органів на участь у законопроектній роботі в наукових закладах, активізацію проведення науково-дослідних робіт на конкурсній основі, а також втілення їх результатів [226, 32]. Науковці вважають нелогічним, що закони розробляють парламентарі, які не мають відповідного досвіду. На їх думку “депутати повинні працювати уже з готовим проектом закону, який розроблений на відповідне замовлення фахівцями у певній галузі знань [226, 30]”.

Нормативного регулювання, на наш погляд, потребує питання про проведення правових експериментів у різних сферах суспільних відносин. З урахуванням їх результатів уявляється можливим розробити дієвий механізм правового регулювання суспільних відносин, вивчити рівень політичної і правової культури населення.

Актуальним є питання доктринального визначення поняття законотворчості та її пріоритетів, наукової розробки та правового регулювання виокремлення законотворчості зі сфери державної правотворчості, розмежування її із підзаконною нормотворчістю [138, 237]. У зв’язку з цим потребує теоретичного закріплення визначення понять “правотворчість”, “нормотворчість”, “законотворчість”, “законодавча діяльність”, “законотворчий процес”, “законодавчий процес”, “законодавча техніка” тощо, а також поняття “законодавство”, яке є найбільш варіативним з огляду на існування широких та вузьких його значень. До того ж, як зазначають українські вчені, в умовах вже суверенної України продовжують вживатися традиційні для радянської теорії держави і права юридичні поняття і категорії. В умовах сьогодення вони вимагають переосмислення, якщо точніше – уточнення, збагачення їх суті та змісту з урахуванням нових історичних реалій та чинників.

В юридичній науці з’ясування меж терміна "законодавство" викликає гостру дискусію. Це поняття не має легалізованого визначення ні в Конституції, ні в законах України, незважаючи на те, що повинно вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно, бути загальновизнаним. Відсутність чіткого нормативного закріплення поняття “законодавство” спричиняє труднощі не тільки правотворчої, але й правозастосовчої діяльності, а також при обліку та систематизації нормативно-правових актів.

В Україні термін “законодавство” вживається у кількох значеннях:

у вузькому значенні – це система законів України. Формується Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади і є головним засобом реалізації її функцій. Визначальним елементом цієї системи є Основний Закон України 1996 р. Всі інші закони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8). Частиною законодавства є і чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 9 Конституції України). За Законом України «Про міжнародні договори України» (2004), чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства;

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Сьогодні вкрай важливим є вдосконалення законодавчого врегулювання участі у законотворчій діяльності органів державної влади та інших суб’єктів законотворчого процесу. Головними принципами юридичної регламентації законотворчої діяльності має стати закріплення її демократичного характеру і створення умов, які забезпечили б підготовку, розгляд і прийняття якісних законів

Нормативно-процесуальним актом, що визначає порядок діяльності українського парламенту, його органів та посадових осіб є Регламент Верховної Ради України (регламент - фр. reglement, від лат. regula – правило). Призначенням регламенту є розкриття, деталізація положень Конституції України щодо статусу та функціонування Верховної Ради, встановлення такого порядку діяльності парламенту, за якого повністю будуть реалізовані конституційно встановлені повноваження цього органу. Регламент Верховної Ради України, затверджений Постановою Верховної Ради України від 16 березня 2006 р. № 3547-IV, чинний з 15 квітня 2006 року.

Відповідно до статті 1 Регламенту він встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради.

Безпосередньо законодавчій процедурі присвячено Розділ IV “Законодавча процедура”, та окремі глави Розділу V “Розгляд Верховною Радою України питань за спеціальними процедурами” Регламенту.

Важливе значення для законодавчої діяльності мають також положення інших розділів: "Загальних положень", "Організації роботи Верхової Ради України", “Формування органів Верховної Ради України. Обрання, призначення та відкликання її посадових осіб”.

Регламент є одним із найважливіших актів, що регулюють роботу Верховної Ради і має вагоме значення для ефективної діяльності депутатів. Він більшою мірою призначений для внутрішнього застосування всередині парламенту. На наш погляд, цей документ, який має відповідати сучасній практиці парламентаризму, потребує подальшого опрацювання у звязку з наведеними нижче питаннями, поставленими дисертаційним дослідженням:

У Регламенті Верховної Ради України необхідно визначити поняття законодавчого процесу (законодавчої діяльності) як нормативно регламентованого порядку послідовних дій, пов’язаних з підготовкою та поданням до законодавчого органу проекту закону, його розглядом та прийняттям, набранням законом чинності через його підписання та оприлюднення, зміною, припиненням чинності закону, а також формуванням єдиної системи законодавства України.

Щодо законодавчих процедур, встановлених у Регламенті, то вони могли б передбачати прогнозування і планування законопроектних робіт, широке громадське обговорення та консультації щодо проектів законів, до того ж не епізодичні, а постійні. Але найважливіше, що слід визначити і закріпити Регламентом, - це виважені строки підготовки та опрацювання законопроектів у парламенті, а також дієвий механізм контролю вищого законодавчого органу держави за ефективністю реалізації законів. Для забезпечення оптимального застосування положень нового Регламенту уявляється доцільною підготовка “Науково-практичного коментарю Регламенту Верховної Ради України”.

Правові основи законотворчого процесу в Україні встановлені також:

Законом України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” (1991 р.); Законом України "Про статус народного депутата України" (1992 р.); Законом України “Про комітети Верховної Ради України” (1995 р.); Законом України “Про міжнародні договори України” (2004 р.); Законом України “Про Конституційний Суд України” (1996 р.); Законами України "Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" (2002 р.) та "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" (2004 р.), а також іншими нормативно-правовими актами, що регулюють різні аспекти законотворчої діяльності.

У цілому можна стверджувати про наявність значної нормативно-правової бази щодо врегулювання законотворчого процесу, яка складається зі значного за обсягом розгалуженого масиву нормативно-правових актів різної юридичної сили. Однак варто констатувати, що відокремлені один від одного, різнопланові правові акти, не здатні за своєю суттю відігравати вагому роль для цілісного правового впливу на законотворчий процес, який повинен бути ефективним.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Глава 1. Законодавство з питань організації і функціонування публічної влади

Глава 2. Законодавство приватно-правової спрямованості

Глава 3. Екологічне законодавство

Глава 4. Законодавство з питань державного регулювання економічного розвитку суспільства

Глава 5. Законодавство з питань державного регулювання соціального розвитку суспільства

Глава 6. Законодавство кримінально-правової спрямованості

Глава 7. Законодавство про судову систему і судочинство

Глава 8. Законодавство у сфері правоохорони та надання юридичних послуг населенню

Глава 9. Законодавство у сфері виконавчої влади

Глава 10. Законодавство про державну службу

Глава 11. Міжнародне право та правова політика

Глава 12. Використання методів порівняльно-правового аналізу для вдосконалення українського законодавства

Додаток 1. Державна програма розвитку законодавства України (на 10 років)

Додаток 2. Державна програма законопроектних робіт (на 5 років)

Додаток 3. Концепція загальнодержавного Класифікатора нормативно-правових актів України

Додаток 4. Положення про Національну кодифікаційну комісію


Таким чином, Концепція розвитку законотворчого процесу має стати науково-практичною основою як високоефективного нормативно-правового регулювання, так і визначення основних напрямків та способів (методів) вдосконалення законотворчої діяльності в державі.


Висновки до підрозділу 1.1.


У підрозділі наводиться загальна характеристика законотворчого процесу в Україні. Даються визначення понять правотворчості та законотворчості (законотворчого процесу) з аналізом взаємозв′язку між цими поняттями, аргументується зміст поняття законодавства. Розкриваються мета, мотиви, субєкт та обєкт законотворчості. Обгрунтовуються методологія законотворчості як процесу, чинники, що впливають на процес законотворчості, його принципи. Окрему увагу приділено принципу гласності, вдосконалення законотворчого процесу відповідно до вимог цього принципу передбачає включення до Регламенту Верховної Ради обов’язкового оприлюднення, із забезпеченням зворотного зв’язку, в газеті “Голос України”, інших парламентських виданнях текстів найбільш соціально значимих законопроектів з роз’ясненнями їх мети та основних положень, а також регламентування відповідних механізмів співпраці парламенту з пресою. Уявляється доречним розглянути питання про включення до Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та Закону України “Про статус народного депутата України” обов’язку проведення системної роз’яснювальної роботи серед громадян щодо законодавчої політики країни.

На підставі проведеного аналізу зазначається, що за відсутності Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


1.2. Етапи та стадії законотворчого процесу


Законотворчий процес як форма (вид) процесу правотворчого найбільш повно моделює його і має близькі за змістом стадії, які характеризуються циклічністю, послідовністю, тісним взаємозв’язком.

Науковий підхід до вивчення питань законотворчого процесу передбачає, перш за все, теоретичне комплексне відображення його незупинного циклу, який складається з певних взаємопов’язаних стадій. На сьогодні нормативно регламентованими є лише стадії законодавчого процесу. Це є наслідком невіднесення юридичною наукою питань прогнозування, планування, тлумачення, оцінки ефективності застосування законодавства (моніторингу чинного законодавства та правозастосувальної практики) до кола стадій законотворчого процесу. В цьому існує певне протиріччя, оскільки в теорії поняття “законотворчість” визначається як процес пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави та цілеспрямована діяльність по створенню, зміні або скасуванню законів. А це вже само по собі передбачає не лише законодавчий процес, врегульований Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

Стадії законотворчого процесу можна визначити як самостійні фази процедурних дій з формування державної волі; або як організаційно відокремлені комплекси тісно пов’язаних між собою дій, спрямованих на створення законодавчого акта.

В юридичній літературі можна зустріти різні переліки стадій законотворчого процесу. До того ж, різняться поняття стадії та етапу. Вивчення цього питання свідчить, що у разі несинонімічного вживання цих понять, етапи, як правило, узагальнюють більш розширений перелік стадій законотворчості. Тому етап законотворчого процесу можна визначити як комплекс окремих стадій законотворчого процесу, що має послідовний, цілеспрямований, динамічний характер.

Іноді не застосовується поділ на етапи, в такому разі процес створення законів поділяється на стадії, кількість яких в авторських підходах доволі варіативна. У широкому розумінні - це стадії передпарламентської, парламентської та післяпарламентської законотворчості [108, 52]. Прикладом більш конкретного підходу є такий перелік стадій законотворчого процесу: прогнозування і планування законодавства; внесення пропозицій про зміну закону; розробка концепції закону і підготовка законопроекту; спеціальне та громадське обговорення проекту закону; розгляд і прийняття закону; опублікування закону і набрання ним чинності [235, 183].

“Для української законотворчості з урахуванням специфіки конституційних та законодавчих приписів, які стосуються внесення, розгляду, підписання законів та набрання ними чинності, виділяють 4 головні стадії: розробка проекту закону та його апробація (рецензування, експертиза, узгодження тощо); внесення законопроекту на розгляд Верховної Ради України; розгляд та прийняття законопроекту парламентом; підписання закону Президентом України та його офіційне оприлюднення [211, 83].”

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

систематично досліджувати різні соціальні фактори, що зумовлюють потребу в нормативно-правовому регулюванні певних суспільних відносин;

виявляти та враховувати в нормах закону різноманітні інтереси та особливості соціальних і національних утворень, суспільних груп і суспільства в цілому;

проводити у разі доцільності спеціальні дослідження з метою визначення оптимальних варіантів законодавчого регулювання певних суспільних відносин, а також розробки найбільш ефективної форми правового впливу на них.

Ось чому, вирішуючи проблему “переведення” норми права в норму законодавства, потрібно приділяти підвищену увагу розробці концепції закону, прийняття якого передбачається. З точки зору логіки законодавчого процесу, надзвичайно велику роль відіграє визначення теми майбутнього закону. Насамперед, необхідно з’ясувати актуальність законодавчого регулювання тих чи інших суспільних відносин. При цьому слід врахувати наявність проблем, що стоять перед державою та суспільством, гостроту ситуації, наявність прогалин, проявів множинності та суперечностей у законодавчому регулюванні.

Варто чітко усвідомити загальну мету правового регулювання, що передбачається, а також сутність питань, які необхідно законодавчо вирішити. Необхідно попередньо дослідити як чинне законодавство та підзаконні акти з цього питання, так і практику їх застосування. Вельми важливо провести порівняльний аналіз зарубіжного законодавства, розглянути міжнародні договори та загальновизнані норми міжнародного права, що регулюють відповідні відносини.

Слід підкреслити, що в результаті таких досліджень можна попередньо визначити матеріальні, фінансові та інші ресурси, необхідні для розробки законопроекту, встановити доцільність їх витрачання для досягнення сподіваних результатів, а також можливі економічні, соціальні та інші наслідки впровадження майбутнього закону.

Підготовка науково обґрунтованих концепцій законопроектів має стати практичним втіленням ідей законодавчої політики в галузі законотворчості.

Підготовка тексту законопроекту на базі науково обґрунтованої концепції останнього повинна стати обов’язковою складовою законотворчого процесу в Україні. Порядок розробки таких концепцій має бути закріплений “Правилами законодавчої техніки”.

На наш погляд можна дати таке визначення концепції закону – це аналітично-нормативна модель з варіантами правової поведінки, приблизною структурою законопроекту, можливими наслідками та оцінкою ефективної дії закону. Це самостійний документ, який містить всебічне обґрунтування вибору оптимального варіанта розв’язання проблеми та визначає засади розробки відповідного закону.

Вважаємо, що концепція проекту закону повинна містити: обґрунтування необхідності прийняття конкретного закону; характеристику предмету і цілей майбутнього закону; аналіз системи законів та інших нормативно-правових актів, діючих в сфері предмету проектованого закону; аналіз причин і умов для достатньо ефективної дії норм, які належить відмінити або удосконалити; аналітичну довідку про рівень наукової розробленості відповідної проблеми; огляд пропозицій вчених-юристів, інших фахівців, державних установ, громадян та громадських об’єднань по удосконаленню, зміні нормативно-правового регулювання у сфері предмета проектованого закону; огляд передового зарубіжного законотворчого досвіду; огляд загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, діючих у сфері предмета проектованого закону; основні положення і варіанти рішень, прогноз можливих наслідків застосування проектованих норм; фінансово-економічне обґрунтування проектованого закону; орієнтовну структуру закону.

Очевидно, що така концепція має належати до числа документів, необхідних для реєстрації законопроекту у Верховній Раді України (пропонується внести відповідні зміни до ст. 86 Регламенту Верховної Ради України), а також супроводжувати останній під час його обговорення та прийняття на пленарних засіданнях парламенту.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Доцільно було б вивчити ідею розширення повноважень комітетів шляхом надання їм права приймати так звані “малі закони”. Критерії відбору законопроектів і законодавчих пропозицій для їх обговорення та голосування стосовно них у комітетах мали б визначатися Погоджувальною радою депутатських фракцій. Таке делегування дозволило б вивільнити час народних депутатів для дебатів на пленарних засіданнях щодо найважливіших законодавчих актів. Подібна парламентська практика позитивно зарекомендувала себе в Греції, Італії, Іспанії та інших державах.

Обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України здійснюється в ході трьох читань.

Перше читання передбачає обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу.

Друге читання – постатейне обговорення і прийняття законопроекту у другому читанні.

Третє читання – прийняття законопроекту, який потребує доопрацювання та узгодження, в цілому.

Рішення про проведення повторних перших, других читань законопроектів Верховна Рада може приймати не більше двох разів.

Текст закону, прийнятого Верховною Радою, не пізніш як у десятиденний строк оформляється Головним комітетом, візується головою комітету та керівником секретаріату цього комітету чи особами, які виконують їх обовязки, керівником юридичного підрозділу та керівником підрозділу, на який в установленому порядку покладено функцію з оформлення на підпис Голові Верховної Ради України прийнятих Верховною Радою актів, і подається на підпис Голові Верховної Ради України, який підписує поданий на підпис закон не раніше двох і не пізніше п’яти днів з дня його подання. Після чого закон невідкладно направляється Президентові України. Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду.

Таким чином, крім основних, може виникнути потреба в додатковій стадії – обговорення вмотивованих пропозицій Президента України в разі повернення ним прийнятого закону до Верховної Ради України (повторний розгляд).

Конституцією України (ст. 94) передбачено можливість відкладального вето, тобто права Президента України відмовити в затвердженні прийнятого Верховною Радою України закону (крім законів про внесення змін до Конституції України) [183]. Повторний розгляд закону, повернутого Президентом до Верховної Ради, є невідкладним. У разі, якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний ним та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобовязаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі, якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України, і опубліковується за його підписом.

При визначенні конкретних цілей законотворчості, прийнятті тих або інших законів необхідно орієнтуватися на уникнення негативного впливу суб’єктивних чинників законотворчої діяльності, що виражається у зіткненні різних соціальних, політичних, економічних інтересів учасників процесу. Тому при вивченні та вдосконаленні нормативного забезпечення законотворчого процесу (зокрема, законодавчого) велике значення має врахування зацікавленості сторін при ініціюванні, розгляді та прийнятті законодавчих актів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Підвищення ефективності законотворчого процесу та поліпшення якості чинного законодавства безпосередньо стосується і діяльності, яка має здійснюватися після прийняття законів і є актуальною по закінченню законодавчого процесу, а саме дослідження питань ефективності дії прийнятих законів. Активізувати цю роботу слід безперервним моніторингом розвитку законодавства та стану правозастосовчої практики, який визначатиме ефективність регулятивної функції нового закону та порівнюватиме одержані результати з очікуваними. Моніторинг дасть можливість аналізувати раціональність визначення пріоритетних напрямів розвитку законодавства, напрацьовувати конструктивні пропозиції щодо найповнішого законодавчого вирішення економічних, соціальних, політичних та інших питань життя суспільства, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.

З цією метою варто зробити обов’язковим наукове обґрунтування оцінки ефективності застосування законодавства, визначити постійний моніторинг ефективності застосування законодавства одним з актуальних напрямів державної правової політики, що дозволить вчасно вносити необхідні корективи в чинне законодавство.

На нашу думку, ефективність застосування законодавства – це ступінь відповідності результатів, досягнутих в процесі реалізації законодавства задекларованим цілям. Ефективність застосування законодавства слід вимірювати його внеском у зміцнення правових основ державного і суспільного життя, в забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Кожний закон має своє призначення, виконує свої функції, для здійснення яких має відповідний організаційно-правовий механізм реалізації. Завдання дослідження полягає у тому, щоб оцінити, якою мірою закон забезпечує виконання закладених у ньому функцій, наскільки цьому сприяє механізм реалізації, наскільки відповідає інтересам Українського народу, від імені якого прийнята Конституція України, законодавча діяльність парламенту.

Для дослідження цих проблем варто застосовувати метод функціонально-правового аналізу – це метод системного дослідження ефективності дії законів в процесі їх реалізації з огляду на якість, ступінь виконання покладених на нього функцій щодо регулювання відповідних суспільних відносин. Використання функціонально-правового методу дозволяє досліднику орієнтуватися у величезному масиві законів (кількість яких з року в рік зростає), матеріалах стосовно їх реалізації на практиці, створює сприятливі умови для розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення законодавства і механізму його реалізації.

До того ж, увага має акцентуватися на комплексному дослідженні ефективності застосування законодавства, тобто на вивченні не лише діючих актів, а й тих, які планується прийняти. Іншими словами, має бути забезпечене додержання певних вимог відповідності цього закону потребам і соціальному інтересу; цілям, яких передбачається досягти за його допомогою; вичерпності засобів тощо. Доцільно вивчати ефективність дій закону пошарово: ефективність юридичну, соціальну, психологічну, економічну, на мікро- та макрорівні, оскільки ефективність на одному рівні може означати неефективність на іншому. Ефективність дії законодавства потрібно вивчати у досить великому часовому інтервалі, досліджувати прямі та непрямі наслідки, які можуть бути далеко не однаковими у різних законах. Крім того, має обов’язково братися до уваги економічний аспект прийняття закону, вестися розрахунок його вартості. Не можна приймати закони не глядячи, не розуміючи, які витрати вони викличуть. Це питання про те, скільки буде коштувати закон державі, чи є у бюджеті кошти для його реалізації.

Необхідність дослідження ефективності дії чинного законодавства потребує нормативного регулювання, а також розробки методичних рекомендацій “Методологія здійснення моніторингу законотворчої діяльності”, в яких повинні бути визначені критерії оцінки ефективності дії законів. Слід забезпечити координацію й уніфікацію зазначеної діяльності з їх обов’язковим законодавчим закріпленням. Такий підхід дозволить мати достовірну інформацію про реальний вплив прийнятих норм права на економічний та соціальний розвиток держави.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Цією стадією, на нашу думку, логічно завершується цикл законотворчої діяльності, яким поряд із дослідженням чинного законодавства дається поштовх подальшому вивченню правових потреб суспільства і держави - прогнозуванню, а відтак, - створенню нових законів.


Висновки до підрозділу 1.2.


У підрозділі проаналізовано наукові підходи до визначення етапів і стадій законотворчого процесу. Досліджені проблеми, властиві етапам і стадіям законотворчого процесу, дані пропозиції по їх удосконаленню.

Дослідження показало, що на сьогодні нормативно регламентованими є лише стадії законодавчого процесу, що є наслідком невіднесення юридичною наукою питань прогнозування та планування, тлумачення, оцінки ефективності застосування законодавства (моніторингу застосування чинного законодавства та правозастосувальної практики) до кола стадій законотворчого процесу. Адже основною відмінністю законотворчого процесу від законодавчого процесу є те, що законотворчість, окрім нормативно-регламентованої сукупності дій щодо творення закону, включає в себе ще й дії, які не закріплено правовими нормами, тобто містять ще й нерегламентований блок створення закону.

Особлива увага при дослідженні приділяється аналізу питань прогнозування та планування законотворчого процесу, оскільки це є обов’язковою умовою переходу від стихійності до системності у законотворчості, для чого пропонується підготовка науково-практичних рекомендацій “Прогнозування і планування у законотворчому процесі”; забезпечення координації планування у законотворчій діяльності (удосконалення існуючих форм діяльності Повноважного представника Уряду в парламенті, підвищення його статусу); створення та впровадження єдиної Державної програми законопроектних робіт (на кожні 5 років), для формування якої було б доцільно створити Комісію з координації законотворчої діяльності.

Заходи з планування законотворчої діяльності повинні мати в основі програмний документ, яким може слугувати закон “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України”, що може бути прийнятий на основі Конституції України.

Практичним втіленням ідей законодавчої політики в галузі законотворчості, на думку автора, має стати закріплення “Правилами законодавчої техніки” необхідності підготовки науково обґрунтованих концепцій законопроектів, а також внесення концепції до числа документів, необхідних для реєстрації законопроекту у Верховній Раді України.

Дослідивши питання проведення експертиз законопроектів автором висловлюється думка, що попередня експертиза законопроектів не завжди здійснюється належним чином та зазначається на необхідності зміни її ролі при розгляді проекту у парламенті. Підтримано думку про доцільність створення особливої інфраструктури у Верховній Раді - системи експертних служб з метою проведення комплексної наукової експертизи законопроекту, що є одним з важливих елементів наукового забезпечення законотворчого процесу. Організації робіт з експертизи законопроектів сприятимуть розробка та затвердження Рекомендацій щодо проведення експертизи законопроектів, видання науково-практичного посібника “Експертиза проектів законів України” (план-проспект посібника розроблено в Інституті законодавства Верховної Ради України). До того ж потребує прийняття розроблений українськими вченими закон “Про кримінологічну експертизу”.

З метою попередження фактів дублювання та неузгодженості при внесенні Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У процесі дослідження обґрунтовано необхідність активізації вивчення питань ефективності дії прийнятих законів шляхом моніторингу законодавства та стану правозастосовчої практики, розробки методичних рекомендацій “Методологія здійснення моніторингу законотворчої діяльності” (в яких повинні бути визначені критерії оцінки ефективності дії законів), обов’язкового законодавчого закріплення досліджень з метою уніфікації та координації цієї діяльності, підтримано пропозицію запровадження Державної програми моніторингу ефективності застосування законодавства України, створення розгалуженої мережі спеціалізованих структурних підрозділів з питань моніторингу.

Зазначено, що до порядку денного Верховної Ради мають бути включені питання, пов’язані з аналізом результативності законів, або наслідків їх прийняття, замість практики обмеженого обсягу розгляду цих питань на рівні комітетів, чи на парламентських слуханнях. Для здійснення цієї діяльності запропоновано закріпити в Законі України “Про комітети Верховної Ради України” положення про функцію головного комітету здійснювати контроль за виконанням тих законів, проекти яких готувались комітетом; створити спеціальну Комісію з парламентського контролю за впровадженням законодавства, яка б узагальнювала досвід застосування законодавства, готувала пропозиції щодо необхідних змін.


1.3. Конституційно-правовий статус суб’єктів законотворчого процесу. Форми їх участі у законотворчості


Законотворчий процес є багатоплановим правовим явищем, який має наслідком спрямування розвитку всієї правової системи держави. Тому характерним компонентом цієї сфери суспільних відносин є участь і взаємодія у них різних уповноважених органів, організацій, зацікавлених осіб з метою забезпечення суспільства належним рівнем законодавчого регулювання.

Під суб’єктом законотворчого процесу, на нашу думку, можна розуміти орган державної влади, посадову особу або іншу фізичну чи юридичну особу, що має певні права та/або обов’язки в сфері прогнозування, планування законотворчої діяльності, розробки, розгляду, прийняття та набуття законами чинності через їх підписання та оприлюднення, а також оцінки їх ефективності.

У науковій літературі існують різні погляди на склад суб’єктів законотворчості. Наприклад, Ришелюк А.М. відносить до них суб’єктів права законодавчої ініціативи, Верховну Раду України (яка має виключне право приймати закони) та, окремо, Президента України (який наділений правом відкладального вето щодо прийнятих законів) [211, 83]. Інших осіб, причетних до процесу законотворення (розробників законопроектів, експертів тощо) автор не відносить безпосередньо до суб’єктів законотворчої діяльності, оскільки вони не мають у сфері законотворчості встановлених Конституцією або законами прав та обов’язків, які могли б вплинути на зміст та характер законотворчості. З цією точкою зору не можна погодитись. По-перше, жодним чином не згадується такий суб’єкт законотворчості, як народ України, який може приймати закони всеукраїнським референдумом. По-друге, навряд чи доцільним є виокремлення суб’єктів законотворчості за формальною ознакою регулювання їх законотворчих повноважень Конституцією або законами України, оскільки будь-які нормативно-правові акти є лише формою закріплення суспільних відносин у державі. Саме останні є матеріальною базою формування нормативно-правового поля і мають бути покладені в основу формування теоретичних категорій.

Іншою класифікацією суб’єктів законотворчості є виокремлення суб’єктів законодавчих повноважень та суб’єктів законодавчого процесу [58]. До перших належать особи, які мають право приймати (затверджувати) закони. Ними є Український народ та Верховна Рада України. До других - Верховна Рада України, комітети Верховної Ради України, депутатські фракції, визначені Конституцією України суб'єкти права законодавчої ініціативи, у разі затвердження (прийняття) закону всеукраїнським референдумом - також громадяни України.

Вартою уваги є, зокрема, трансформація кола суб’єктів законодавчого процесу у проектах Закону України “Про закони і законодавчу діяльність”. Так, перший проект відносив до них лише визначених Конституцією України суб'єктів права законодавчої ініціативи та Верховну Раду України. Останній варіант проекту крім зазначених закріплював як суб’єктів комітети Верховної Ради України та громадян України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Комітети Верховної Ради України здійснюють законопроектну, організаційну та контрольну функції.

Законопроектна функція комітетів полягає в розробці проектів законів, інших актів Верховної Ради України; попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених суб'єктами законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради України; доопрацюванні за дорученням Верховної Ради України окремих законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях (за винятком прийнятих Верховною Радою України актів у цілому); попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони і довкілля, а також наданні згоди на обов'язковість чи денонсацію міжнародних договорів України; узагальненні зауважень і пропозицій, що надійшли до законопроектів; внесенні пропозицій щодо перспективного планування законопроектної роботи.

В межах організаційної функції комітети здійснюють планування своєї роботи; готують питання на розгляд Верховної Ради України відповідно до предметів їх відання; беруть участь у формуванні порядку денного пленарних засідань; беруть участь у призначенні всеукраїнського референдуму, тощо.

Контрольна функція комітетів передбачає, серед іншого, аналіз практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових осіб з питань, віднесених до предметів відання комітетів, підготовку та подання відповідних висновків та рекомендацій на розгляд Верховної Ради України, участь у бюджетному процесі, організацію та підготовку за дорученням Верховної Ради України парламентських слухань: комітети мають право ініціювання парламентських слухань у Верховній Раді України з метою вивчення питань, що становлять суспільний інтерес та потребують законодавчого врегулювання, стану виконання Кабінетом Міністрів України Конституції України, законів України, постанов Верховної Ради України.

За результатами розгляду питань на засіданнях комітетів більшістю голосів присутніх приймаються: рішення - з організаційних питань; висновки - у випадках, передбачених законом чи Регламентом Верховної Ради України; рекомендації - щодо контрольної діяльності комітетів; щодо осіб, які пропонуються для обрання, призначення, надання згоди на призначення чи звільнення Верховною Радою України; щодо результатів слухань у комітетах.

На нашу думку, правовий статус комітетів Верховної Ради України потребує вдосконалення. На відміну від багатьох зарубіжних країн, чисельний склад парламентських комітетів Верховної Ради України та їхня кількість визначаються довільно, а не на основі науковообґрунтованих критеріїв та співвідношення з числом фракцій. У результаті спостерігається диспропорція чисельності персонального складу комітетів. Досвід роботи парламенту засвідчив, що, якщо склад комітету був завеликий, це призводило до його неспроможності ефективно працювати, до недотримання принципу пропорційного представництва членів депутатських фракцій у складі комітетів. Таким чином, центр законотворення переміщувався з комітетів у сесійну залу парламенту, що негативно впливало на законодавчий процес.

Забезпечення реалізації принципу пропорційного представництва вимагає зменшення кількості комітетів (що сприятиме більш рівномірному законопроектному навантаженню на комітети в цілому та кожного його члена зокрема).

Слушними, на нашу думку, є пропозиції щодо оптимізації кількісного складу комітетів з урахуванням таких чинників: структура комітетів має відповідати фракційній структурі парламенту і в законі “Про комітети Верховної Ради України” необхідно передбачити дієві механізми забезпечення принципу пропорційного представництва фракцій у комітетах; у кожного члена будь-якого комітету незалежно від комітету повинно бути приблизно однакове навантаження, у тому числі стосовно підготовки законопроектів; подібні питання мають належати до компетенції одного комітету, а не декількох; оптимізація числа комітетів повинна враховувати вимоги до їх мінімального та максимального складу, кількість фракцій у Верховній Раді України та їх чисельний склад; для визначення оптимальної кількості комітетів слід проаналізувати досвід законопроектної роботи комітетів по кожному з напрямків.

• Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
  
• має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України [183]) із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями;
  
• зобов’язаний підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів закон, прийнятий під час повторного розгляду Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу (відповідно до Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV, у разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом);
  
• звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
  
• представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України тощо.
  

У разі, якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Повторний розгляд закону, повернутого Президентом України, є невідкладним.

Якщо Верховна Рада вносить сформульовані нею поправки до закону, який був повернутий їй, Президент України може знову повернути виправлений закон до Верховної Ради з новими зауваженнями. Якщо Верховна Рада приймає закон у незміненому вигляді або із сформульованими Президентом України пропозиціями чи поправками, Президент України повинен підписати його.

Відповідно до Закону України “Про міжнародні договори України” (2004 р.) Президентом України, або за його дорученням укладаються міжнародні договори від імені України. Президент, якому від Міністерства закордонних справ надходять пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору, що укладається від імені України, приймає рішення про внесення на розгляд Верховної Ради в порядку законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України, підписує та офіційно оприлюднює відповідний закон.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

На нашу думку, як зазначалося, потребує прийняття нова редакція існуючого на сьогодні Закону України “Про Президента Української РСР” (1991) (у вигляді Закону України “Про Президента України”). Цей закон має відповідати новій системі організації державної влади в Україні.

Народні депутати України є обрані відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" (2004 р.) представники Українського народу у Верховній Раді України і уповноважені ним протягом відповідного строку здійснювати депутатські повноваження, передбачені Конституцією України та законами України, зокрема Законом України “Про статус народного депутата України” (1992 р.).

Право законодавчої ініціативи народного депутата України реалізується у формі внесення до Верховної Ради України: законопроекту; проекту постанови; іншої законодавчої пропозиції.

Крім права законодавчої ініціативи, повноваження народних депутатів у сфері законодавчої діяльності включають: участь у роботі над законопроектами у комітетах парламенту; участь в обговоренні та голосуванні законопроектів на пленарному засіданні парламенту [46], а також реалізація права розробки законопроектів (останнє також належить і іншим учасникам законодавчої діяльності).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Прийнятий Верховною Радою закон, що надійшов на підпис Президентові України, відповідно до розпорядження Президента України від 30 травня 1997 р. №221 “Про порядок проведення експертизи і підготовки на підпис Президентові України законів України” вивчає Кабінет Міністрів та не пізніше ніж протягом 7 календарних днів повідомляє Президентові України про свої пропозиції щодо цього закону.

Існує думка, що більш кваліфікованій і професійній законодавчій діяльності парламенту, на наш погляд, сприятиме розширення кола суб’єктів законодавчої ініціативи за рахунок Верховного Суду України, а також парламентських комітетів. Застосовуючи норму закону в своїй діяльності, узагальнюючи практику його реалізації в державі, зазначені органи мають можливість своєчасно ініціювати внесення потрібних змін і доповнень до чинних законів України та прийняття нових. Надання права законодавчої ініціативи комітетам Верховної Ради України було б цілком виправданим, оскільки законопроект ініціювався б колективом (групою) депутатів, об’єднаних за певною спрямованістю їх діяльності.

Для демократичного суспільства визначальним є обов’язковість виразу в законах волі народу, його інтересів, що передбачає широке обговорення законопроектів, участь в обговоренні представників громадськості (додержання принципу демократизму у законотворчості). Врахування громадської думки, безпосередня причетність кожної громадської організації, кожного громадянина до процесу державного управління є необхідними складовими побудови громадянського суспільства. У той же час узгодженість дій громадськості та влади є запорукою стабільності, миру та злагоди в суспільстві.

До загальносоціальних факторів, що зумовлюють законодавчі пріоритети, слід віднести громадську думку стосовно важливості прийняття того чи іншого законодавчого акта, наявність у суспільстві об’єктивних передумов регулювання відповідних суспільних відносин, інші обставини об’єктивного і суб’єктивного порядку. На жаль, в Україні практично не використовується метод опитування населення з найважливіших питань внутрішньо - та зовнішньополітичного курсу держави. Можна погодитися з тим, що це дозволило б значно демократизувати законотворчий процес в Україні і поставити пріоритети законодавчої діяльності у більш тісну залежність від громадської позиції населення [220, 32]”.

Згідно з конституційним положенням єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України). Таким чином, законодавча функція в державі реалізується не лише в порядку діяльності єдиного законодавчого органу – Верховної Ради України, а й у порядку законодавчої діяльності українського народу. Оскільки законодавчо ці питання було врегульовано ще до прийняття Конституції України (Законом України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” (1991), на нашу думку, сьогодні потребує прийняття окремий закон “Про всеукраїнський референдум”, що відповідав би вимогам часу. Референдумові належить особлива роль у системі народовладдя в Україні, як найбільш органічній і природній формі народовладдя, формі безпосередньої демократії, через яку здійснюється народне волевиявлення (згідно зі ст. 69 Конституції України). За своєю суттю референдум є правом реальної суверенної і верховної волі народу.

З метою забезпечення дієвої реалізації принципу демократизму в законотворчості, активізації роботи, що ведеться, необхідне надання громадянам статусу активних учасників законотворчої діяльності. По-перше, потребує закріплення на законодавчому рівні статус народу як суб’єкта законотворчого процесу (законом “Про нормативно-правові акти”), що потребує також додатково вироблення та впровадження механізмів залучення громадян до законотворчості. По-друге, мають бути запроваджені інформаційні заходи щодо правової освіти громадян з питань законотворчого процесу та можливості їх активної участі у різних його стадіях.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

На нашу думку, поглиблення безпосередніх форм здійснення законодавчої влади, участі в законотворчому процесі народу було б більш послідовним, якби поряд із проголошенням народної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму відбулося конституційне визначення права народної законодавчої ініціативи. Однак це питання потребує глибокого вивчення та вироблення механізмів його реалізації. Нагальним також є законодавче врегулювання всенародного обговорення вагомих законодавчих актів та їх проектів, а також удосконалення порядку призначення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою (з прийняттям закону “Про всеукраїнський референдум”).


Висновки до підрозділу 1.3.


З метою забезпечення суспільства належним рівнем законодавчого регулювання у законотворчому процесі беруть участь і взаємодіють органи державної влади, посадові особи або інші фізичні чи юридичні особи, що мають певні права та/або обов’язки в сфері прогнозування, планування законотворчої діяльності, розробки, розгляду, прийняття та набуття законами чинності через їх підписання та оприлюднення, а також оцінки їх ефективності.

Як показав аналіз, наукові погляди на склад суб’єктів законотворчості є доволі варіативними, що дозволяє зробити висновок про необхідність теоретичного та нормативного закріплення їх переліку, уточнення конституційно-правового статусу, при необхідності – розширення повноважень, а також вироблення дієвих механізмів їх активної участі у законотворчому процесі.

На основі проведеного дослідження запропоновано такий склад суб’єктів законотворчого процесу: народ України при прийнятті законів всеукраїнським референдумом, Верховна Рада України (Голова Верховної Ради, комітети Верховної Ради та спеціальні тимчасові комісії, парламентські фракції, Погоджувальна рада депутатських фракцій, Апарат Верховної Ради), субєкти права законодавчої ініціативи та інші учасники, що беруть участь у законотворчій діяльності на різних її етапах (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, окремі громадяни, юридичні особи (обєднання громадян – політичні партії та громадські організації, наукові установи, офіційні друковані видання з оприлюднення законів тощо), Конституційний Суд України та інші.

Питання ефективності законотворчості було розглянуто через призму наукового, нормативно-правового та організаційного забезпечення діяльності всіх її учасників.

Особливу увагу приділено питанням підвищення ефективності Парламенту як єдиного законодавчого органу держави, і зокрема його внутрішньої структури.

В процесі дослідження виявлені проблемні питання, серед яких: законодавча компетенція парламенту в Україні, яка, на думку деяких фахівців, обмежується переліком питань, визначених у ст. 92 та інших статтях Конституції України, при цьому автором підтримано точку зору, згідно з якою ст. 92 визначає коло суспільних відносин, які обов’язково повинні бути врегульовані у формі законів України і жодним чином не обмежує право Верховної Ради приймати закони з інших питань (це право обмежується лише встановленими Конституцією України вимогами щодо прийняття законів з окремих питань виключно всеукраїнським референдумом); думка про певне обмеження статусу Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади правом Президента України накладати вето на прийняті Верховною Радою закони (ст. 94 Конституції) та повноваження Конституційного Суду України визнавати закони такими, що не відповідають Конституції України, що тягне втрату ними чинності (ст. 152 Конституції) - на противагу цьому автором підкреслюється, що ця діяльність не може бути самостійною, а є так би мовити “вторинною” відносно “первинної” діяльності парламенту.

Наведено характеристику діяльності таких органів Верховної Ради України як комітети, депутатські фракції, коаліція депутатських фракцій, Погоджувальна рада депутатських фракцій, тимчасові спеціальні комісії, Апарат Верховної Ради України. Зроблено висновок про необхідність удосконалення нормативно-правового та організаційного забезпечення роботи зазначених структур парламенту, зокрема:

• вдосконалення правового статусу комітетів Верховної Ради України, зменшення їх кількості та визначення їх чисельного складу на основі науковообґрунтованих критеріїв та співвідношення з числом фракцій для забезпечення дотримання принципу пропорційного представництва членів депутатських фракцій у складі комітетів;
  
• широке залучення до законопроектної роботи комітетів Верховної Ради вчених-юристів та відомих юристів-практиків як позаштатних консультантів, створення правової бази для залучення (на тендерних засадах) до підготовки законопроектів за кошти державного бюджету неурядових організацій, що займаються дослідною та аналітичною діяльністю;
  
• вивчення ідеї розширення повноважень комітетів шляхом надання їм права приймати так звані “малі закони” для вивільнення часу народних депутатів на розгляд на пленарних засіданнях найважливіших законодавчих актів;
  
• необхідність регламентації прав і обов’язків тих фракцій, які не входять до парламентської коаліції, забезпечення конструктивної діяльності опозиції, визначення її прав та обов’язків шляхом прийняття Закону України “Про парламентську опозицію”;
  
• закріплення Регламентом Верховної Ради України розширених повноважень Погоджувальної ради депутатських фракцій, яка на практиці поступово перетворюється з органу консультативно-дорадчого та погоджувального характеру на колегіальний орган парламенту;
  
• вдосконалення структури Апарату Верховної Ради України - забезпечення оптимального балансу між кількісним складом тієї частини Апарату, яка забезпечує діяльність органу законодавчої влади у цілому і штатом секретаріатів комітетів, депутатських фракцій та помічників народних депутатів України, реформування системи добору кадрів, створення системи підготовки та підвищення кваліфікації у сфері законотворчості.
  
• Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
  

З метою забезпечення дієвої реалізації принципу демократизму в законотворчості, активізації роботи, що ведеться, автором наголошується на необхідності надання громадянам статусу активних учасників законотворчої діяльності шляхом: закріплення на законодавчому рівні статусу народу як суб’єкта законотворчого процесу (законом “Про нормативно-правові акти”), вироблення та впровадження механізмів залучення громадян до законотворчості; проведення соціологічних досліджень; запровадження інформаційних заходів щодо правової освіти громадян з питань законотворчого процесу та можливості їх активної участі у різних його стадіях. Запропоновано розглянути питання про створення Інформаційно-освітнього центру Верховної Ради України, де громадяни, громадські організації матимуть змогу ознайомитись з історією законотворчості в Україні та сучасною законотворчою процедурою.

Висновки до розділу 1

В розділі проведено дослідження стану законотворчого процесу в Україні, проаналізовано його теоретико-правові засади, етапи та стадії, поняття, види суб’єктів та форми їх участі у законотворчості, нормативна база, що регулює законотворчу діяльність. Метою дослідження було виявлення проблем, що існують у вітчизняному законотворчому процесі та формулювання пропозицій щодо шляхів його удосконалення. В результаті автором сформульовані висновки і пропозиції щодо вдосконалення законотворчої діяльності, наведені авторські поняття з питань законотворчого процесу.

В процесі дослідження автор робить висновок, що законотворчий процес можна визначити як цілеспрямовану поступову діяльність, яка складається з взаємообумовлених і взаємопов’язаних стадій (етапів), і спрямована на врегулювання суспільних відносин шляхом пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави, створення системи законодавства.

На підставі аналізу визначаються принципи, на яких має ґрунтуватися законотворчий процес, зазначається, що неухильне їх дотримання вітчизняному законотворчому процесу поки що не властиво та пропонується комплексне вирішення цієї проблеми.

Оскільки законотворчість є одним з найважливіших напрямків діяльності держави, вона повинна мати чітку нормативну регламентацію для того, щоб в процесі створення законів унеможливити факти будь-яких порушень прав і свобод людини і громадянина та зменшити вплив суб’єктивного фактору. В результаті дослідження наголошується на необхідності створення єдиної узгодженої взаємопов’язаної системи нормативно-правових актів, що регулюють питання законотворчості та пропонуються для цього певні шляхи удосконалення існуючої нормативної бази, а також розробка та прийняття нових нормативних актів.

В ході дослідження підкреслюється важливе значення наукового забезпечення законотворчого процесу, завданнями якого повинні стати підвищення рівня його організації, що включає вивчення питань, пов’язаних з методологією законотворчості. Також наголошується, що наука має певною мірою сприяти подоланню корпоративізації законотворчого процесу, більш суттєво впливати на процес прийняття державних і політичних рішень.

Проаналізовані наукові підходи до визначення етапів і стадій законотворчого процесу, запропоноване авторське бачення структури законотворчого процесу, яка складається з 4 етапів, що містять такі стадії: прогнозування і планування законотворчої діяльності; визначення необхідності законодавчого регулювання (шляхом обґрунтування неможливості врегулювання даного питання іншими нормативно-правовими актами); розробка концепції закону; підготовка проекту законодавчого акта; попередній розгляд проекту, проведення експертизи; узгодження проекту з іншими державними органами; громадське обговорення проекту; внесення проекту в порядку законодавчої ініціативи; попередній розгляд законопроекту в комітетах парламенту; офіційний розгляд проекту органом законодавчої влади із додержанням необхідних процедур; прийняття закону, його оформлення, набуття законом чинності через його підписання (санкціонування) та опублікування (оприлюднення); вивчення питання конституційності закону, його тлумачення (при необхідності); дослідження ефективності дії прийнятого закону: проведення моніторингу чинного законодавства та стану правозастосувальної практики.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl