Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації Черкаська обласна бібліотека для дітей знаменитості на черкащині

Вид материала

Содержание

Сковорода Григорій Савич
Використана література

Подобный материал:

1 2 3 4

Сковорода Григорій Савич

(1722-1794)

Г

ригорій Савич Сковорода - український філософ, учений, поет та артист був дуже популярний свого часу в усіх колах української людності, від європейського освіченого пана до малописьменного селянина...

Та мало хто знає, що Григорій Савич деякий час жив на Черкащині.

... Повернувшись з-за кордону, Г.Сковорода став працювати у 1753 р. вчителем поетики в Переяславському колегіумі. Але оригінальний курс, складений ним під впливом поезії Ломоносова, не сподобався переяславському єпіскопу, і незабаром вчителя звільнили з посади.

Після вигнання з училища матеріальне становище юнака було надзвичайно тяжким. Усе його багатство складалося тоді з двох благеньких сорочок, каптана, черевиків і парусових панчіх.

На хуторі Коврай, Гельмязівської сотні, жив в той час український шляхтич Степан Томара, пізніше - переяславський полковник. Землі цього вельможі розкинулися навколо сіл трьох сотень — Гельмязівської, Домантівської і Золотоніської. Йому потрібен був учитель для сина. За рекомендацією знайомого Томара запросив до себе Сковороду і доручив йому виховання сина.

З «Життя Григорія Сковороди», написаного найближчим учнем і послідовником філософа М.Ковалинським, довідуємося, що Томара, незважаючи на свій неабиякий розум, спілкування з чужоземцями і солідні знання, додержувався багатьох застарілих переконань, властивих людям грубого виховання. Він з презирством дивився на все, «що не одягнено в герби і не розмальовано родоводами». За цілий рік цей гордовитий вельможа не удостоїв свого домашнього вчителя жодним словом, гребуючи вдавитися у розмови з простолюдином. Дружина Томари садовила Сковороду обідати разом із слугами, які кепкували з нього. Проте Григорій Савич терпів зневагу з твердістю філософа: договір було складено на рік, і Сковорода не хотів порушувати його.

Та незабаром сталася подія, яка на деякий час вивела домашнього вчителя Томари з колії нормального життя.

Якось Сковорода на зухвалу відповідь свого вихованця сказав, що той мислить, «як свиняча голова». Слуги негайно донесли про це пані, грубій і зухвалій жінці, а та поскаржилась своєму чоловікові. Господар відмовив вчителю у посаді і в домівці.

Це було в 1754 р. Залишившись без місця, без харчів, без одягу, філософ поселився у свого приятеля — одного переяславського сотника.

Проте Степан Томара зрозумів незабаром, яку цінну людину прогнав від себе. Він доручає знайомим умовити філософа, щоб той повернувся у Коврай. Та відчувши на собі панську «ласку», Сковорода категорично відмовився зробити це. І все ж, на настійну просьбу Томари, його знайомий привіз Григорія Савича в Коврай обманом, уночі, коли той заснув у кареті.

На цей раз родина Томари поставилася до філософа прихильніше, і він пробув у Ковраї ще кілька років.

Перебування в Ковраї — важливий період у становленні філософського світогляду Сковороди. Саме тут в його світорозумінні сформувалися основи подальшого життя філософа — жити просто, любити працю, служити твоїми знаннями народові. Саме в Ковраї, спостерігаючи за життям кріпаків, філософ наочно переконався, що суспільне зло полягає в привласненні чужої праці і що праця взагалі — основа суспільного життя.

У коврайський період життя, що тривав майже п'ять років (1754— 1759), Сковорода не лише виробив основні принципи своєї філософської системи, а й написав значну частину віршів, об'єднаних у збірку «Сад божественных песен». Цими віршами він здобув собі славу першого ліричного поета України XVIII сторіччя.

Мальовнича природа дуже сприяла розвиткові поетичного таланту Сковороди. Річка Коврай у вербах, гаї навколо села, широкий степ з мовчазними могилами — все це справляло глибоке враження на вразливу душу філософа-поета. Як свідчить М. Ковалинський, Григорій Савич «часто у вільні години від посади своєї ішов на поля, в гаї, у сади для роздумів. Рано-вранці зірниця супутницею йому бувала у прогулянках його і діброви свідками розваг його».

Серед поезій, написаних Сковородою у Ковраї, слід назвати насамперед вірш «Ах поля, поля зелены», що став популярною піснею, увійшов у рукописні і друковані пісенники XVIII—XIX ст.

Проте спокійне життя Сковороди, нарешті, скінчилося. Молодий вихованець Василь Томара мав вступати до школи, і Григорій Савич змушений був попрощатися з Ковраєм, на цей раз назавжди.

Слід зауважити, що Сковорода проявив себе і як видатний педагог. Він зумів заронити в душу свого вихованця не одне золоте зерно любові до народу. Тому й не дивно, що через 30 років, у 1786 р., Василь Томара надіслав до колишнього свого вихователя листа, називаючи його «гаряче улюбленим своїм Сковородою».

Виходець з народу і носій передових народних ідей, Григорій Сковорода згодом остаточно відмовився від будь-якої офіційної служби і вирішив стати мандрівним філософом-просвітителем, що було своєрідним протестом проти панівного ладу з його розбещеністю і гонитвою за наживою.

Використана література:

Г.С.Сковорода в селі Коврай //Наш рідний край: Хрестоматія з історії Черкащини. – К., 1993. – С.169.
Корнійчук І. Педагогічний хист Григорія Скороди відкрився на Черкащині: 3 грудня 2002 року виповнилося 280 років з дня народження народного мислителя, просвітителя й письменника Григорія Савовича Сковороди //Нова Доба. – 2002. - № 97. – С.6.
Пономаренко М. Г.С.Сковорода на Черкащині: Сторінки минулого //Черкаська правда. – 1959. – 23 верес.
Стадниченко В. На прощу до Сковороди: До 280-річчя від дня народження видатного мислителя //Черкаський край – земля Богдана і Тараса: Культурологічний зб. /За ред. Б.В.Губського та ін. – К., 2002. – С.650-653.

Павло Григорович Тичина

(1891-1967)

І

м'я Павла Григоровича Тичини, видатного українського поета, відоме нині в усіх куточках нашої країни і далеко за її межами. Павло Григорович багато

подорожував, неодноразово бував і на берегах синьоокої річки Росі, про красу якої, певно, знав ще з творів Івана Нечуя-Левицького.

В 1920 р. Павло Тичина подорожує по Україні з хоровою капелою Кирила Стеценка, в якій він був літописцем-хористом, до його першого перебування в надросянському краї. Ось паровоз коло Сотницького роз'їзду натужно загудів, ритмічно цокотять колеса... А тим часом поет пильно вдивляється в надросянські краєвиди, оповиті вересневим серпанком. Їх неповторна краса бентежить його чутливе серце, і він поспішає занотувати на папері свої думки про стародавній Корсунь, про пісенне село Квітки — батьківщину свого друга Кирила Стеценка.

У Корсуні були 17 вересня. Павло Григорович мав нагоду докладно оглянути залізничну станцію і навколишню місцевість. А згодом він знову візьметься за перо й почне захоплено говорити про «прекрасне місто Корсунь», де «башта висока на сонці сміється», а скільки кинеш зором — гори високі та поля рівні мріють.

Делегація залізничників запросила Кирила Григоровича виступити з капелою перед корсунськими робітниками. Усі рушили до залізничних майстерень, де мав відбутися концерт. За свідченням Павла Тичини, коли грянув «Інтернаціонал», усі поскидали шапки. Відтак капела заспівала українську народну пісню «Ой бочечка, бочечка дубовая». А ще київські артисти, за свідченням Павла Григоровича, співали для корсунців улюблені їхні пісні: «Ой дзвони дзвонять», «За городом качки пливуть», «Заповіт»... Після концерту йому, як і його товаришам, хотілося поговорити з робітниками, почути їхні відгуки про спів капели, проте потяг був готовий до відправлення, і його пасажирам довелося поспішати на посадку.

По дорозі на Городище поет вів далі свої записи.

Милуючись чарівною красою Росі, він записав до блокнота ось ці слова: «...Левітана? Ні, мало сюди Левітана... Рось, Рось, чудова, прекрасна! Всього-навсього я тебе три хвилини бачив...» (Тичина П. Подорож з капелою К. Г. Стеценка.—К., 1982.—С. 44).

Ось так щиросердно сповідався перед Россю поет. Лише три хвилини тривало те перше побачення з красунею річкою, а як глибоко вразила вона душу визначного майстра слова.

Наприкінці 1958 р. на Стеблівській бавовняній прядильно-ткацькій фабриці відбулася зустріч виборців зі своїм кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР, поетом-академіком П.Г.Тичиною. Робітники запросили шановного гостя відвідати цехи найстарішого підприємства республіки в галузі легкої промисловості. Павло Григорович побачив один з найдавніших корпусів підприємства над самісінькою Россю, мав нагоду милуватися річкою, що вирувала-пінилася поміж гострих скель. І, напевно, отут йому ще раз пригадалися перші юначі враження про надросянський край. Поет зацікавлено слухав керівників фабрики, робітниць-прядильниць, ткаль, ремонтників, які розповідали про своє життя, про свої трудові здобутки.

А коли закінчилася перша робітнича зміна, всі рушили до клубу. Там, у святково прибраному залі, відбулася урочиста зустріч з Павлом Тичиною, де він виступив з промовою, слухав концерт.

Під час перебування в Стеблеві Павло Тичина ознайомився з пам'ятними місцями селища та його новобудовами. Увагу поета привернула місцева ГЕС, що була на той час у республіці однією з найбільших міжколгоспних електростанцій. Відвідав поет і будинок, у якому довгий час жив Нечуй-Левицький, оглянув мальовничі місця Надросся.

Невдовзі у депутатській папці П.Тичини, за свідченням «Літературної України», з'явилися документи, в яких порушувалося питання про створення літературно-меморіального музею І.С.Нечуя-Левицького на його батьківщині. А восени 1960 р. в урочистій обстановці цей музей було відкрито.

Зустрічався зі своїми виборцями Павло Тичина і у Корсуні-Шевченківському, і в Городищі. Корсунці показували поетові музей, чудовий парк над Россю, де свого часу, відпочиваючи, творив великий Кобзар. На згадку про перебування у славному місті над Россю фотокореспондент місцевої газети сфотографував Павла Григоровича в колі корсунців біля могили художника Івана Сошенка.

...Багато збігло води у нашій Росі відтоді, як їй вклонився Павло Тичина. Та пам'ять про видатного митця сучасності не згасає у серцях корсунців і стеблівців.

Використана література:

1. Хаврусь С.Л. “Рось, Рось, чудова, прекрасна!” //Українська мова і література в школі. – 1988. - №1. – С.59-60.

Леся Українка

(1871-1913)

Л

еся Українка — осяйна зоря української літератури — бувала на Черкащині. Ще дівчинкою, спостерігаючи освячення води в річці Стиру на Водохреще, вона перемерзла і заслабла на туберкульоз кісток. Потреба в лікуванні приводила поетесу і в наш край.

Леся зупинялася в Каневі та на Чернечій горі в травні 1891 р. на шляху з Одеси до Києва після лікування в Криму. Пароплав, на якому вона пливла, зупинявся на пристанях Бужин, Богун, Налісні, Черкаси, Красне, Сокирне, Бубків, Хрещатик, Прохорівка і Трахтемирів.

У грудні 1898 р. німецький хірург Е.Бергман побував в Умані на виклик однієї багатої родини для лікування хворої. 6 грудня Леся Українка приїздила до Умані порадитися з Бергманом щодо можливої операції. Того ж дня вона писала своїй дядині Л. Драгомановій:

— Люба дядино! Оце знов писатиму без толку, бо знов спішуся. Сеї ночі виїжджаю екстренно з Києва в Умань, щоб піймати там проф. Бергмана, до якого я збиралась в Берлін. Се щасливий випадок, бо Бергман визваний в Умань на операцію, і треба сей випадок ловить. Таким способом завтра буде рішено, чи можна мені робить операцію, чи ні. Коли ні, то я і не рипатимусь в Берлін, а коли можна і слід, то вже вибиратимусь як треба, знаючи, на який кінець. Дуже я рада, що се так виходить, — може, воно еканомізує багато грошей, часу і нервної втрати... В Умані не засиджусь, думаю післязавтра вернутись...»

Зустріч між поетесою й Бергманом відбулася не в Умані, а в Козятині. З піднесеним «настроєм, з надією на кращі перспективи» Леся Українка повернулася з Умані до Києва.

Зустріч із Бергманом покращила настрій поетеси і вона вирішила поїхати до Берліна на операцію. «Приїхавши з Умані, — писала Леся матері 29 грудня, — починаю збирати відомості про Берлін. Здоров'я моє добре, я була трохи простудилась після Умані (капосно було надворі), захрипала сильно, aле то вже минулось... Головне, що припадків не було, може через те, що настрій «повышенный» після розмови з Бергманом. Аж мені самій дивно, що я так уже зовсім не боюсь операції, але ж у людей якось прийнято боятись таких речей. Може, се я так через те, що сам Бергман не страшний, нема у нього і сотої долі тієї важності, що у наших «світил».

Операція правої ноги в берлінській клініці проф. Бергмана пройшла успішно. Вона відстрочила завчасну Лесину смерть, дала їй змогу написати ще не один чудовий твір.

Вірогідно, Леся Українка бувала в Умані і раніше. Тут від 1883 до 1887 р. нотарював М. Комаров — друг Косачів. Частина його родини мешкала в Умані, а частина - в Києві. Син Комарова Богдан згадує про неодноразові відвідини уманців киянами: «Ці екскурсії були дуже цікавими, оскільки залізниці між Києвом та Уманню ще не проклали, їздити доводилося кіньми»... Тих років, мабуть, Косачі, серед них і Леся (подруга Маргарити, дочки Комарова) й бували в Умані, зокрема, у Софіївці.

Багато ниток зв'язувало тоді Косачів та Умань. 20 липня 1998 р. Леся писала матері: «Напиши, як ти застала наших в Умані?..» «Наші» — це Лесина тітка О.А. Косач (в одруженні — Шимановська) та двоє її синів - Антін і Павло — учні Уманського рільничого училища. Леся любила «бідну тьотю Сашу», яка відбула царське заслання за участь у революційному рухові. Свого часу поетеса готувала обох своїх двоюрідних братів до вступу в училище. Про Умань та своїх родичів Леся Українка згадує в листах від 28 грудня 1892 р., 11 і 16 січня 1893 р., про Умань — ще у двох листах.

Перебування Лесі Українки на Черкащині є яскравою сторінкою літературної географії нашого краю.

Використана література:

1. Пономаренко М. Лесина зірка на черкаському обрії. //Молодь Черкащини. – 1989. – 7-13 серп. (№32). – С.7.

ІІ. РОСІЙСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ

Астафєв Віктор Петрович

(1924-2001)

В

іктор Петрович Астафєв, видатний російський письменник, народився в селі Овсянка поблизу Красноярська 1 травня 1924 р. Він є автором повістей «Крадіжка», «Пастух і пастушка», циклу автобіографічних творів «Останній уклін», циклу оповідань «Цар-риба», роману «Сумний детектив», художньо-документальної повісті «Видющий посох», книги ліричних мініатюр «Затеси» тощо. Українською мовою твори В. Астаф'єва перекладали В. Забаштанський, М. Шевченко, В. Соболь, О. Стаєцький, М. Стеблина.

Колись Астаф'єв сказав, що «Україна — це ніби моя друга Батьківщина» і з нею повязано чи не найщасливіше. Солдат-зв'язківець брав участь у боях за визволення України і вижив, хоч і був тричі поранений. Воював під Корсунь-Шевченківським. Тут, на українській землі, у Станіславчику Жмеринського району стрів свою любов — Марію Семенівну Корякіну, відому нині як авторку книги «Пішки з війни», оповідань, нарисів. Одружилися вони у Вінниці.

У вересні 1988 р. Астаф'єв приїхав в Україну на зустріч ветеранів дивізії, де служив зв'язківцем. І перше, що він попросив, їдучи на Черкащину з Києва, було: «Хлопці, не проминути б Канева... Хочу вклонитися землі великого Тараса, його могилі. Це моя давня мрія...». Шлях до Моринців йшов через Корсунь-Шевченківський, Комарівку, Шендерівку. У музейній книзі для відвідувачів залишився відгук-запис, зроблений Астаф'євим: «Як мало, але хороше і тяжко жив Шевченко! Як багато зробив!., якби Шевченко прожив більше, бодай би років з двадцять іще, Україна піднялася б на другу відмітину свідомості, і перш за все національної самосвідомості, достоїнства і суспільного піднесення...».

Під час перебування на черкаській землі Астаф'єв відвідав Чигирин, хутір Суботів, з болем згадував Корсунь-Шевченківську битву і Букринський плацдарм, село Почапинці.

У «Литературной газете» від 13 березня 1991 р. опубліковані уривки з нової книги В.Астаф'єва «Затеси», де зустрічаємо і цікаві спостереження, що їх зробив письменник під час перебування на Черкащині.

Використана література:

Астафєв Віктор Петрович //Мануйкін О.О., Поліщук В.Т. З літопису духовного відродження. – Черкаси, 1993. - С. 15-16.
Криленко І. Яка піч у Тарасовій хаті?: [Про перебування Астафєва на Черкащині] //Черкаська правда. – 1989. – 19 жовт. – С.4.

Бунін Іван Олексійович

(1870 — 1953)

Іван Олексійович Бунін — видатний російський письменник, почесний академік Російської Академії Наук з 1909 p., лауреат Нобелівської премії 1933 р.

Уже ранні твори письменника, перейняті демократичним і реалістичним духом, відзначалися художньою довершеністю, пластичністю образів (збірка «На край світу», оповідання «Брати», «Пан з Сан-Франціско», «Стара»).

У 1920 р., не прийнявши жовтневого перевороту, емігрував до Франції. В еміграції написав роман «Життя Арсеньєва», повість «Митькове кохання», цикли оповідань та ліричних мініатюр. При всій суперечливості творчість І. Буніна позначена глибоким психологізмом, художнім лаконізмом, довершеністю стилю.

Художня спадщина Буніна має багаті й різноманітні творчі зв'язки з українською культурою і літературою. Український фольклор позначився на оповіданнях «На край світу», «Лірник Родіон», віршах «Мушкет», «Вже підсихає хміль на тині» тощо. Любив поезію Т. Шевченка.

Навесні 1890 р. письменник здійснив подорож по Дніпру, щоб відвідати могилу Шевченка. У нарисі «На «Чайці» («Козацьким шляхом»), створеному під враженням від подорожі, Бунін писав, що Шевченко втілив у поезії всю красу своєї батьківщини. У романі «Життя Арсеньєва» він назвав Т. Шевченка абсолютно геніальним поетом. Перу Буніна належить і стаття «Пам'яті Т.Г.Шевченка» (1891).

Перебування І. Буніна на Україні і Черкащині відображено в оповіданні Г.Зленка «Вогонь зблизька» (1971).

Використана література:

1. Бунін Іван Олексійович //Мануйкін О.О., Поліщук В.Т. З літопису духовного відродження. – Черкаси, 1993. - С. 10.

Всеволод Вишневський

(1900-1951)

Всеволод Віталійович Вишневський – видатний письменник-драматург, солдат революції 1917 р., рядовий боєць-кулеметник легендарної Першої Кінної армії.

Цікаві сторінки біографії Вишневського періоду 1918—1920 рр., коли він юнаком на бронепоїздах «Грозний», «Комунар» та інших з боями пройшов Україну і Крим, героїчно борючись за визволення нашої країни від німців, петлюрівців, денікінців, врангелівців й інших банд. «...Всю Украину исколесил», — згадує письменник про ті буремні роки в своїх спогадах. Побував тоді Всеволод Вишневський і на черкаській землі.

Глибокий слід в пам'яті письменника залишили незабутні враження від перебування у прославлених лавах Першої Кінної армії. До десятирічного ювілею цієї героїчної армії він написав у 1929 р. відому п'єсу «Первая Конная», в якій згадується, зокрема, і про безприкладний похід кінармійців з далекого Північного Кавказу під Умань. У 1938 р. Всеволод Вишневський розпочав роботу над сценарієм кінофільму про Першу Кінну армію — «В 1920-ом году».

Щоб якнайяскравіше відобразити легендарні подвиги Червоної кінноти, письменник разом з кінорежисером Є.Дзиганом в травні—червні 1938 р. здійснив подорож по місцях походу і боїв Першої Кінної. 21 травня 1938 р. він виїхав з Москви до Майкопу, звідки навесні 1920 р. почали свій героїчний рейд проти панської Польщі дивізії Першої Кінної армії. Через кілька днів Вс. Вишневський, слідуючи маршрутам кінармійців, опинився на Україні.

Хвилюючі рядки про цю подорож по знайомих місцях читаємо в його статті «На Украине», опублікованій 30 липня 1938 р. в газеті «Правда».

«И вот снова старые места... — відзначає письменник. — ...Вот граница Украины. Вот первая украинская надпись. На запад, вдоль моря и дальше к северу, к Днепру, и дальше к Правобережью устремляется дорога, обсаженная молодими деревцами. И попрежнему вокруг просторно, светло и молодо. ...Ветер свистит в ушах, лицо горит от загара... Как хорошо здесь, на этой земле!

Здесь проходила когда-то Первая Конная...

В Умани Конную армию от имени правительства РСФСР некогда напутствовал Михаил Иванович Калинин. Места, где проходили митинги и парады уже застроены...». По дорозі Вс. Вишневський зустрічався з колишніми кінармійцями, відвідував місцеві музеї, архіви, редакції газет тощо.

13 червня 1938 p., побувавши в районі Тального, письменник прибув до Умані. Тут у краєзнавчому музеї та історичному архіві він знайшов чимало цікавого.

— В Умані, — розповідав Вс. Вишневський працівникові місцевої газети «Колгоспна правда»,— мені була надана реальна допомога: і місцевий музей, і особливо історичний архів дали мені ряд цінних матеріалів і промову тов. Калініна в Христинівці, ряд наказів, опис зустрічі Кінної армії в місті Умані в травні 1920 р. та ін.

Того ж дня, передавши через місцеву газету привіт трудящим Уманщини, письменник через села Маньківського і Жашківського районів вирушив на Тетіїв, Самгородку, Бердичів та інші місця, якими проходила Перша Кінна армія в 1920 р.

Використана література:

1. Комарницький М. Всеволод Вишневський на Черкащині: До 60-річчя з дня народження письменника //Черкаська правда. – 1960. – 21 груд.

Blog

Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації Черкаська обласна бібліотека для дітей знаменитості на черкащині

Содержание