Geum.ru

«З історії села І його людей»

Вид материалаКнига

Содержание


Невже немовицькі поліщуки - корінні білоруси ?
Немовицькі звичаї та обряди
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

НЕВЖЕ НЕМОВИЦЬКІ ПОЛІЩУКИ - КОРІННІ БІЛОРУСИ ?

Басейн Прип’яті був колискою слов’янства. Ареал Горині і Случа був заселений в основному дреговичами. Основу ж білоруського етносу склали східно-слов’янські племена  кривичів і дреговичів. У нижній течії Горині їхні пам’ятки доходять до Теребежова. І там, де розкинулись болотяні заплави, починаються поліські старовинні поселення- пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Степань, Немовичі, Дубровиця, Берест, Кобрин, Погост Зарічний, Туров, Столін, Пінськ …  В X столітті на цих  землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало  Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця.  Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.
Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. . У першій половині XV століття цей край згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихильник Свидригайла Ольгердовича.

Житло поліщука

Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи — поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з’являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об’єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.



Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об’єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.

Немовицькі звичаї та обряди



Село Немовичі складова частинка великого  Сарненського краю, який розкинувся в центральній частині Рівненської області і охоплює межиріччя Случі та Горині. В минулому ці землі були порубіжжям  розселення двох давніх слов’янських племен - древлян та волинян, до вододілу між басейнами Прип’яті й Дністра і від Західного  Бугу до межиріччя Горині й Случі [Кухаренко 1968 : 44].Основним заняттям мешканців краю було і залишається землеробство, яке наклало чіткий відбиток на звичаї та обряди поліщуків. З ними була пов’язана ідея благополуччя людини, родини, громади [2, 191]. Дотримання їх ставало нормою життя, законом, який чітко виконувався. Важливі обрядодії, супроводжувані аграрними мотивами, включали в себе цілу низку табу, направлених на захист врожаю від небажаного впливу сторонніх людей, „нечистих” сил („нечистою” в певні періоди вважалась жінка). Зокрема, позасівати поле могли лише чоловіки, жінок „до такого діла не допускалі” [10]. Подібні табу поширювались і на роботу в садку. Жінки не мали права залазити на плодове дерево, рвати фрукти й ягоди (їх можна було лише збирати) [10]. їм не дозволялось також «поперек поля ходить» [10]. Ця заборона в окремих випадках стосувалась також чоловіків, яким можна було переходити лише поле сусіда, але перейти «на друге, третє поле не має права, он є дорога - дорогою і йди» [10].До жінки переходила головна роль у виконанні обрядодій, пов’язаних зі збором урожаю. На думку науковців, «у пам’яті поліщуків і навіть в теперешній обрядовій практиці найкраще збереглись обрядодійства, пов’язані з початковим та заключним етапами жнив, тобто «зажинками» і «обжинками» [2, 192].Ось які звичаї побутують до цього часу в селах цього самобутнього поліського краю.Перед початком жнив жінки обв’язували праву руку червоною ниткою: „В жнива, як уже почнуцца жнива, то чеплялі на праву руку нитку 1 червону, шоб рука не боліла” [10].Перший сніп жита несли додому, ставили на покуті, де він стояв декілька тижнів, до того часу, поки починали сіяти озимину. Тоді зерно із снопа використовували для посіву. Завершення жнив символізував залишений в полі сніп - „борода”, на який розвішували зняті з рук червоні нитки: „А як потом бороду в’язалі, то тиє нитки інімалі да чеплялі на бороду - бо вже конець” [10].В краї були поширені  скотарство, рибальство, бджільництво, збиральництво. Наявність достатньої кількості лісу завжди була сприйнятливим фактором розвитку сплаву на Поліссі та будівництва і облаштування житла.  До 1917 р. хати будувались маленькі, а після 1918 р. «стало дерево свободно доставацца, сталі вже, канєшно, бульши робить, а то - одна хата» [10]. Хати будувались, як правило, з п’ятьма вікнами (три - в стіні напроти печі, два — в передній стіні), часто разом із «стьобкою» і «клєттю». В «клєті» зберігались: мука, зерно, тут стояли бодні, де знаходилась «одежа, шо у свята, сорочки, полотно, шо ткалі своєручно» [13]. Там же знаходилось і ліжко [10], [13]. «Стьобка» -невелика прибудова в сінях, в ній «було усе таке на заквас, шо борщ варилі: капуста, гурки» тощо [13].Горище теж слугувало сховком для деяких речей: «На хату тоже носілі то басьолу, то постолі складалі, то лозу, шо постолі плєлі, складалі тут» [13]-згадували старожителі . Пам’ятають вони і курні хати, в яких дим при отопленні потрапляв з комина у «мешок», що звисав над ним і прикривав отвір у стелі: «А в хаті сиділи усі на землі - низько лави булі.., топіца, то там зверху дим буває, а якшо несправний там мешок, то на хату.., там чорне все. Треба открить хоть окна, шоб трохи чистіше було… Ето називалос «курна хата» [10]. Мабуть, у зв’язку з цим стіни всередині хат білились лише на висоту зросту дорослої людини. Земляну ж долівку кожного тижня змащували глиною - «ото як закон - на неділю помазати» [10].Для освітлення хати слугував інший «мешок», через який виходив дим при спалюванні лучини. До «мешка» за допомогою дротів чіпляли «поліцу» (частину плуга - леміш - А.У.), де спалювали лучину [10].Піч ставилась, як правило, справа від входу, по діагоналі від неї знаходився накритий скатертиною стіл, на якому завжди лежав хліб - «Богові хліб должен буть» [11]. На покуті стояла діжка і трішки тіста, що лишалося від попереднього замісу [11]. Оскільки сім’ї  були досить великими, кожен мав своє місце для спання. За традицією, батьки спали в «клєтті, на двори»: «Ето стари люди - всі в клєті, а невістки, сини – в хаті» [10]. Одружені спали на полу за піччю, якщо довга хата - то пари «постилаюца отако: один до одного головами». Якщо багато дітей, їх клали поперек полу, біля батьків, «але в ногах». Неодружені і бездітні лягали на лавах, до яких в міру необхідності «приставляли ослона» [10].Одяг шили в основному з домотканих тканин. Основною сировиною для його виготовлення слугували: льон, коноплі, овеча вовна. Існувало декілька сортів льону: «простак» і льон «лущик»: «Лущик - біленькій такій, сім’ячко розчипалоса тако да висипалося…, простак - чорніший, більший рус» [11]. Льон «пололі, да рвалі, да билі.., ох, музолці на руках такі булі, шо ух-у» [11].Волокно обробляли терницями, тріпачками, тоді розчісували на гребені - «микалі мичкі»: «Мнялі да відбівалі, да знов на гребень, да знов траслі» [11]. Пряли на потесях, які складались з днища і вставленої в нього перпендикулярно загостреної палиці [10].Наткані полотна часто відбілювали.  Спочатку їх несли до води: «… трава да по воді, да ми на траву, а воно лежало зверху да й одбілювалос… А сонейко пекло, дей» [11]. Згодом полотно і одяг «визолювали» в жлуктах. Головна частина вбрання - сорочка, яку зшивали з прямокутних шматків полотна. І жіночі, і чоловічі сорочки кроїлись однаково, вони складались з таких частин: «стану», «чохлів», «рукавів», «уставок» («вуставок»), «лясток», «комнерив» («ковнерив»). Серед комірів переважали «стояни». Чоловічі сорочки мали також вишиті пазухи. На відміну від жіночих чохли па чоловічих сорочках не вишивалися, але частіше прикрашалися «переборами» подолки, що було пов’язане з традицією вдягати сорочку на випуск («наверхи») [10].Вишивка на багатьох жіночих святкових сорочках відзначалась вишуканим стриманим орнаментом, багатством орнаментальних композицій, які розташовувалися по всьому рукаву; різноманітними техніками («настилуваннє», «ризь», «затяганнє» («натяганнє», «хрестик») тощо. Вдалось зафіксувати місцеві назви поширених орнаментів: «на дубок», «на виноград», «на ракові лапи», «тарабанчики» [10], [11], [13]. Основне орнаментальне навантаження лягало на рукави та уставки. Коміри прикрашались тільки по кутах, вишиті подолки зустрічались на сорочках, які носили дуже старі жінки. Жіночі сорочки з вишитими пазухами в обстежених селах ми зустрічали рідко.Серед поясного жіночого вбрання варто тканин), запаски, фартухи. Чоловіки носили штани.Поширена назва спідниці - «сукня». їх шили рясними, полотняні «сукні» у с.Білятичі складались з п’яти «пулок». Вони мали прикрасу у вигляді тканих смут по подолку або ззаду біля пояса. Орнаментація останніх пов’язана з тим, що їх виготовляли з наміток [8]. Вовняні спідниці називались „літнікі” („лєтнікі”), їх ткали в тих селах, де розводили овець, в поздовжню (рідше - поперечну) різнокольорову смужку [9]. Серед фабричних тканин, які використовували для пошиття спідниць, респонденти називають «саржу». Як правило, на таке вбрання знизу нашивались різноманітні стрічки, у зв’язку з чим такі вироби носили назву „сукня з обручамі” [8].Поверх спідниць на поч. XX ст. одягали фартухи і запаски. Запаскою в давнину, очевидно, називали самостійну окрему частину народного вбрання. Подібно одягалися майже у всіх селах краю: „Булі запаскі, і булі літнікі, запаска - ето до половіни” [10].Селяни одягали запаски  у випадку відсутності літника („коли постірали лєтніка”) ззаду, поверх сорочки. Подібний звичай існував також у Рокитнівському районі [5], Ткались вони, як і літники, з вовни, в поздовжню різнокольорову смужку [10]. Спереду поверх сорочки в такому випадку одягали вовняний „хвартух”, але тканий в поперчні смуги [10]. Згодом, коли запаска вийшла з ужитку, він в цій місцевості запозичив її назву і став одягатись поверх літника. Крім вовняних запасок носили полотняні фартухи, пізніше - перкалеві, які поділялись на буденні та святкові, орнаментувались горизонтальними смугами. Стосовно чоловічого поясного вбрання, то у селах до сих пір пам’ятають штани “на чкури”, без „кузів” (ґудзиків -А.У.): „Кузі булі, але треба булі гроши, а їх не було” [10]. „Чкуром” називався шнур: „Шнурка затягалі да й стягаліса… Да вже так загортають.., з тих самих штанив вже тако… заламаєте, зарубаєте геть скрузь… Ви його берете, сюда засоваєте шпилькою, шнурка такого.., як наложилі, то зав’язувайте” [9]. Взимку, хто заможніший, то одягав теплі суконні штани [10]. Частини штанів носили назви: „колошви” і „крисло” [9]. „Крисло” (клинок між штанинами - А.У.) вшивалось так: „Воно робілос отак, бі, платок вирізане, а потом згортаєш його отак (по діагоналі - А.У.) і допіру одну половину розризваєш і… одна половіна вже вєліка, а друга вже, та розризана половина вшиваюца. Назад вже бильшей, а наперед вже менчей теє крисло” [9].Поширеним верхнім одягом  були: свити, курти („курташі”), кожухи („тулуби”, „полушубки”). Свити шили з овечого сукна, довгими, до п’ят. Жіночі і чоловічі розрізнялись способом декорування: „Жиночи булі шнуркамі цвєтнимі пообшивани.., а мужицкі… булі -обикновєнна свита довга, шоб тепло було” [10]. Курти („курташи”) - короткий суконний одяг, який носили і жінки, і чоловіки. Жіночі курти прикрашались, як і в попередньому випадку. Такий одяг був особливо поширений серед жінок: „То ж світа вєліка, довга, нашо їй… в хлів ходить.., шоб теліпаласа” [10]. Цікаво, що в цьому селі чоловіки одягали також і суконні „кулікі” - верхній короткий, очевидно, робочий одяг: „Чоловіки бульшинство носилі кулікі.., такі короткі” [10]. Давні кожухи шили довгими, з об’ємними комірами. Були відомі й короткі кожушки - „полшубочки”, які носили і жінки, і чоловіки, лише жінки прикрашали їх вишивкою [10].У 20-30- ті роки серед жінок поширюються безрукавки, які обшивались стрічками, оксамитом, вишивались. їх називали „горсети” або „нагруднікі”, виготовляли з фабричних тканин, переважно червоного та чорного кольорів [9], [8].Верхній одяг на поч. XX ст. підв’язували поясами. Пам’ятають пояси плетені та ткані: їх обкручували два рази і зав’язували спереду або збоку (жінки - зліва) [9]. Чоловічі пояси були набагато м’якшими за жіночі крайки, їх, як правило, плели вручну: „Баба насновувала пражу вовняну на колок.., якось перебирала палцами” [13]. Чоловіки носили пояси також поверх сорочок, літньої пори - тонші, а взимку, „для фасону”, одягали товстіші [10]. Поширені були і ремінні пояси - „попруги”. До них на шнурі прив’язували складний ніж, який носили в кишені [10]. Ніж постійно був потрібен чоловікам, зокрема, з допомогою його вони числити лозу для постолів: „Да треба ж було постоли плєсті.., да треба, шоб нуж був” [13]. В деяких селах до попруги привішували також „каліточку”, куди „гроши ложилі, тютюн ложилі тоже.., або мішечка шиє, всадить туди шнурочка, насіпле туди тютюна, стягне, зав’язав да почепив” [13]. „Калітка” -невелика шкіряна сумочка („шоб рука влазила”). У Глушиці її носили на ремінних волоках чи шнурках за кільця через плечі, зверху вона прикрашалась металевими ґудзиками: „Ето защипаєца на кузь, а тутека кузі тоже: тут один, тут один, тут один і отут посередині, шо защипаєца” [10].Важливе значення в комплексі вбрання мали головні убори, особливо жіночі, за якими визначали соціальний статус людини. Дівчата, як правило, заплітали дві коси, а зверху, при необхідності, „заматувалісь” - зав’язували хустку „гладко”, під підборіддям [13]. Заміжні жінки в давнину носили намітку. Перед пов’язуванням намітки волосся розділяли і намотували на „кімбалку” („кімбалок”) - обручик, виготовлений із шматка полотна [11], а тоді одягали „чепца” - сітчасто плетену шапочку [12]: „А баба чепца наложит і так зав’єтца” [6]. Вперше намітку пов’язували на весіллі. В одній з весільних пісень співається: „Косник голову присмик, вже мені чепца давно хочеца” [11]. На поч. XX ст. намітки носили дуже рідко, довше збереглись кимбалки і чепці, які вже носили з хустками. На відміну від дівчат жінки голову хустками не „заматувалі”, а „зав’язувалі наокола”, тобто зав’язували на потилиці, а літні жінки - над чолом, поверх задніх рогів: „І вже хусткою за потилицу зав’яжеца, і вже вона не заматуєца, шо ото в хустку замататис, а вже в потилицу ув’яжеца” [11].Про чоловічі шапки відомо, що вони були суконні та хутряні. Старші чоловіки на поч.XX ст. носили круглі суконні шапки з позначкою зверху: „Там ше христом перешиє.., шоб знав, як накладаєца, в яку сторону” [10].  Іноді їх шили довгими, з викотами, які в міру необхідності закачували [10 ,шапки з овечого хутра були за формою, „як папаха” [10]. Пізніше носили кашкети з козирками.Традиційне взуття поліщуків - „постолі з онучкамі”. Спосіб одягання постолів жінками й чоловіками дещо відрізнявся: „Баби густенько ноги обматували, а чоловіки - низенько.., а баби - аж до колін” [11]. Взимку постоли утеплювали травою „волосінь”: „спочатку обмотувалі онучку”, тоді клали волосінь, а зверху знову обмотували [10]


Від появи на світ і до скону, життя немовицьких селян регламентувалось звичаєвим правом, вони чітко дотримувались традиційних обрядів. Надзвичайно цікаві обрядодії, пов’язані з одруженням. За свідченнями старожилів, молодь зближувалась між Собою на „вечорках”. Найчастіше вибирали якусь більшу хату, де була тільки старенька баба, або „де вмерли батько да мати, де нема никого.., то туди збиралися, а літом - на гуліци” [13]. Подекуди після „вечурок” дівчата залишалися разом з хлопцями ночувати, але і ті, і інші не дозволяли собі нічого зайвого чи непристойного: „Лежать да співають, гарно було” [12].У виборі парі враховувалась така риса, як працьовитість: „Колісь багато жиди тиї помагалі женіцца, а то вже ідут до жида, да жид уже виберає, яка дівчина робоча.., яку наймає робіть собі на поле, то вже й бачить, то вже й каже: „Оту бери, оту, та дівчина добре робить,” - отак ше й батькам, а діти дітям своїм, да й так женілісь” [13]. У свати йшли хрещені батько з матір’ю, несли хліб з горілкою, які стояли в хаті обраниці тиждень „на роздумуваннє – чи получила, чи нє” [13]. Бувало, що коли батьки йшли самі, без згоди сина, то він категорично відмовлявся від шлюбу, і тоді дівчина змушена була повернути хліб назад - „буде сватать другу” [13].До весілля дівчина повинна була приготувати собі придане, в т.ч. одяг майбутньому чоловікові. У с.Немовичі існував такий звичай: „Зробілі заручини і йдут вже, от… молодої висілают хресную там, ші кого, да йдут до молодого вже, мірают: яка йому сорочка пудходить, які штани. Ото скатерть на стіл, рушники -дивляца скілько, „наколочникі”, колісь казалі… Йдут, мирают нитками.., вузли в’яжуть. Поміралі, пообідай, а потом шиют вже” [9]. Одяг майбутньому чоловікові дівчина готувала „на переменку”: „Треба троє-четверо пошить, шоб було на переменку… Вже от свадьби - ето вже чоловіка одиває, вже мати не дає” [9]. У цьому ж селі протягом весілля молодий носив дві хусточки, які звисали з кишень: „І в кармани хустки запихани… біленькі, шоб висілі, шоб видно було, шо молодий іде” [9]. Одну хусточку молодому давали вдома, а другу - дарувала молода. Молодий під час всього весілля був у шапці, до якої пришивали червону стрічку і квітку з барвінку [9].Весільне вбрання молодої складалось з весільної сорочки, горсета, вінка з паперових квітів „з лентами”, які одягали на розпущені коси та спідниці. На шию одягали намисто „хороше, дробне”.Зазделегідь готували одяг і „на смерть”: спідниці, сорочки, фартушки, хустки. Домовину покійнику застеляли полотном (наміткою), таким же полотном укривали покійника. Старим полотном („онучками”) замотували ноги [11].На хрести до жіночих могил вішали або хустку, або вишиті рукави старої „вбіляної” сорочки, на хрести чоловічих могил -„ручнікі” [13]. Варто зауважити, шо за місцевою традицією на кладовищах ховали як людей, померлих природною смертю, так і потопельників та вбитих. Самогубців-вішальників („тих, шо давляца”) ховали „за плотом”. Такі могили не залишали поза увагою: „Колись, як я з бабою іду з поля.., то баба та рузку яку чи зломить, чи палку, і кідає: „Гето тобі подарок!” - на той курган, де в нас давлянии пуд плотом лежав.., під кладбищем, там куча така” [13]. Цікаво, що про подібний звичай на Поліссі згадував і відомий польський письменник Ю.І.Крашевський, який на початку XIX ст. бачив подібні хрести з купою гілляк на них [3].Не менш цікаві звичаї чинились у зв’язку з поминанням померлих, зокрема, на Зелені свята. „Деди” відзначали в п’ятницю ввечері і в суботу до обіду, т.з. „Дєдова Троица” [10]. Ввечері у п’ятницю запалювали свічку, вся родина збиралась за столом, готувалась пісна вечеря — пшоняна каша, капустяний борщ з грибами чи рибою. Сідали вечерять зі словами: „Приходьте, вмерши, на вичеру!” [7]. Залишки від вечері ночували на столі. Вранці  їх скидали до окремої мисочки, додаючи коливо (хліб з водою та медом), локшину.У п’ятницю ввечері робили „коліво”, готували пшоняну кашу з маком, вранці в суботу готували скоромне. Поминки відбувались таким чином: „На самий перед… возьмем вже того коліва, поставим його на покуті і воно стоїть, і горить свічка, і обідаєм, молімся, помінаєм душі. Кажуть, мертви приходять на той обід, а хто знає, ми їх не бачимо,, може, й приходят” [13]. Повір’я в те, що душі померлих приходять на вечерю, існували і на Волині, зокрема, в Гощанському районі. [4].Померлих в цей час бачили також у снах, вони ображались, коли нічого не готувалось до їх зустрічі: „Ну, там, як колісь розказувалі, шо бачилі, або сняцця в сні, шо от не приготовилі ничого: „Поприходили, а у вас ничого нима шо поїсти!” То колісь баба розказувала, шо у матері був, в однеї жинки, один син, да й вмер, да вже вельми вона вже його шкодувала, да плакала, да казала: „Коб хоч побачити, як уже вин на об’їд той приде.” А друга сусідка її посоветовала, шо: „Сядеш без сорочки і по пояс роздінься да на печі, да каля комина, да й вартуй, а сим’я хай вичерає. То ввечери побачиш.” То вона побачила да скрикнула: „Ох, синочок мой прийшов!” - да й упала, да і мертва сама стала” [13]. Показовою є оповідь і про померлу дочку, якій мати не поклала в домовину улюблену спідницю - літник. Мати спостерегла, що літник чомусь мокрий. Люди сказали, що дочка її „ходить” після смерті. Мати вирішила зловити її. Перед Трійцею вона це зробила. Дівчина сиділа мовчки, харчувалась парою з їжі, а коли настав час покинути землю - зникла, як і не було: „А коли пришла Троїца, вже год кончивса, то де вона поділас - нихто ни знає, де зникла” [13].З померлими пов’язане і „клечання” - зелень („лістє”). За деякими свідченнями, саме в ньому ховались душі предків [4].  В неділю після служби в церкві, вирушали на кладовище, несли „клєчаннє”, „хто моліца - зайде коло свого, а хто плаче, а хто постеле, да… воткне, да йде додому” [8].З культом померлих пов’язана поява на землі русалок на Русальному тижні. Русалкою, за свідченням респондента, ставали ті, хто помер на Русальницю: „Хто б то не був, то вже русалка. Хто саме вмер на Русальницу, той русалка” [7]. Русалок колись бачили: „Колісь, казані, шо бачилі, а тепер, мабуть, нихто ни бачить, бо, може, не достойні люди, знаїте… Колісь… якійсь розказував чоловік, шо отак на високуй гори сидят і спевают, і кругом себе иесочок гребут” [13]. Найчастіше бачили русалок в пору, як пололи просо [13]. „На Тройцин тиждень, ну, то русалкі виходилі. Кричалоса, шо люди, стричаймо їх. А тепер вже русалок нема” [10]. Як і повсюди на Поліссі, в Сарненському краї широко поширені перекази про врятування пасічника, на якого хотіли напасти русалки, родичем, який був серед них [13]. Русалки гостювали на землі тиждень: „Тиждень Русалници. Ето от понеділка. В понедлок устают, а в другий понеділок лягают” [7]. „Ше в неділю - не, а вже на ноч то Русалница буде, аж до понеділка. В неділю -„Розигри”, у нас так кажуть… Ну, у понеділок вже конець русалки, вже вони розигриюца, одиграют своє за тиждень” [13].Обряди, пов’язані з поминанням покійників відбувались також на Провідній неділі після Великодня.  Відбувалося загальне поминання покійників ( в давнину - тризна), про яке часто згадується в науковій літературі. „Ішлі на кладбіще. Пекли хліб, пекли яєчню, яїчка варилі, м’ясо. Бралі квас, хто й горілку. 1 там пілі, поминані тиї души.., а потом розстілалі вкрай вже, коло дверей, як віходіть із кладбіща, то було тако-о: чистая полоса пригороженого, і там уже сядалі всі, хто вже такій, родствєннікі да усі вокруг, і викладалі своє все… І там їлі, моліліся Богу сперва, палілі свєчкі, каждий перед собою. І помоляца, а потом уже обходят тим квасом, хто поминає… Може, у кого і горілка, і кожне пирога клало, да зламлют на кускі, а було старцув такіх багато: хто такій бідний, хто покаїічений, то йшли, поміналі души, моліліса. Батюшка і всі всім роздавати тиї яїчка, хліб… І старці ішлі вже моліліса, поміналі души, і батюшка помінав” [13]. Поминали померлих і на Спаса: „На Спаса то носілі яблука і груши… і тоже поминалі. Берем уже тоже хліб, м’ясо чи шо таке да й тоже збираємоса вкупи, да хто поминаєм, хто так сидит, хто свіжо умер - да хто, то плаче, хто молиця, да як хто”…[13]