Середина І. тис. до н. е.знаменувалась розселенням на просторах Східної Європи балто-слов’ян, спільнота яких внаслідок історичних обставин розпадається на два великі самостійні етноси – балтійський і слов’янський (1). З часом, впродовж століть між балтами і слов’янами твориться мовно-етнічне більш-менш стабільне розмежування приблизно по Прип’яті та її лівій притоці Ясельді (2). Прабатьківщину слов’ян локалізують саме в Україні, де слов’янство після відокремлення від балтів сформувалося в окремий індоєвропейський етнос і звідки слов’янські племена, за винятком предків українців, розселилися в ІІІ-VI ст. на нові батьківщини. Слов’яни прослідковуються зокрема в племенах лужицької, висоцької, поморської та тшцинецької культур – останнє тисячоліття до н. е. Більшість дослідників до слов’ян зачисляє племена зарубинецької культури ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. Безумовно, слов’янами та ще й протоукраїнцями були носії черняхівської культури ІІ-VIІ ст. Черняхівців візантійці називали антами. Є припущення, що західна частина антів-черняхівців в історії знана під ім’ям дулібів. Логіка розвитку слов’янства України після слов’янських розселень із прабатьківщини відома: слов’янство України (антсько-дулібське), у тому числі слов’янство поліське, невідворотно еволюціонує у своє історичне й етнічне продовження – в українство.
Від VIІ-VIІІ ст. Полісся і Волинь характеризуються похованнями з парними могилами та селищами . Археологічній спорідненості полісян і волинян у деталях відповідає належність говірок Полісся, Підляшшя і Волині до спільної західнополіської групи говірок північного діалекту української мови (4).
На північ від Прип’яті, Ясельди і Нарви, себто в Білорусі, все ще живуть не білоруси, не слов’яни взагалі, а племена штрихованої кераміки, балти тобто, – літописна «литва» (литовці), голядь, ятвяги, земгали, потомки німанської культури. Цю територію, східну Прибалтику і Білорусь, предки балтів заселяли фактично від неолітичних часів. Саме на території Білорусі балти і склалися як етнос. Є, отже, підстави прабатьківщиною балтів уважати саме Білорусь. Слов’яни (кривичі, дреговичі, радимичі) в межах Білорусі з’являються досить пізно – не раніше VI ст. (7).
Процес формування білоруської народності – це поступова і, якщо судити за її результатами, досить інтенсивна слов’янізація заселеного суцільно балтами простору від Прип’яті до Псковського озера та від середнього Німану до горішньої Оки. Завершився цей процес вже в часи Київської Русі. Внаслідок успішної слов’янізації балтських племен у VIІ-Х ст. у Східній Європі виникає нова народність, слов’янська мовно і культурно, але здебільшого балтська антропологічно, – білоруси.
У багатовікових українсько-білоруських стосунках ґрунтовно, особливо в долі Берестейщини, впливала чинність Поліської розмежованої лінії /ПРЛ/: від Дніпра на захід Прип’яттю до гирла Горині – через Вигонівське озеро – верхів’ям Ясельди і Нарви. Живучість та незмінність ПРЛ пояснюється збігом її з природною межею – Прип’яттю. Розмежувальна лінія в VIІІ-Х ст. без ускладнень та істотних територіальних змін з межі слов’янсько-балтійської трансформувалась в українсько-білоруську межу ,яка існує до сих пір (10).
Влада Києва на українські землі, західні принаймні, ширилася близько ста років. Остаточно Волинь, Полісся в межі «імперії Рюриковичів» втрапили за Володимира Великого. Підпорядкування Києву зміцнило й оздоровило поліське українство, інтегрувало його в політичні, етнічно-культурні та економічні процеси, що відбувалися на всіх об’єднаних українських землях. Київська Русь остаточно поглинула в державному горнилі племена і консолідувала їх в одну українсько-руську народність. Залізними дружинами Київ захистив Волинь і Полісся від ятвязького, польського і литовського нашестя. Києву, нарешті, східне слов’янство завдячує вільним чи невільним приєднанням до надбань християнської цивілізації. Здавна побутує переконання, ніби політику Русі здебільшого спрямовано було на відносини з Візантією і Болгарією та на боротьбу зі степом. Ставлення Києва до Полісся говорить про інше. Тут бачимо частими гостями чи не всіх великих князів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Святополка Володимировича, Володимира Мономаха. З Києва на Гданськ, тобто в Європу, по Прип’яті, Бугові й Віслі, через Полісся і Підляшшя, пролягало одне з важливих відгалужень торговельного східноєвропейського шляху «з варяг у греки». Про причетність до цієї магістралі Полісся свідчить низка грошових скарбів, виявлених уздовж водних шляхів на Київ.
Стосунки між українцями і білорусами в Київській Русі, у фокус яких вряди-годи потрапляє Полісся, складаються аж ніяк не по братські, як можна було б сподіватися з огляду на горезвісні концепції про єдиний давньоруський народ та про Київську Русь як колиску трьох братніх народів. Київсько-полоцьке протиборство, чи вірніше придушення Києвом Полоцька, триває протягом майже всього існування держави Русь, виливається раз у раз у криваві походи, руйнації, полон. З боку Києва – це намагання будь-що-будь утримати Полоцьк і всю, розуміється, Білорусь в орбіті своїх державних інтересів. А Полоцьк– навпаки, всупереч слов’янській культурній, релігійній близькості аби будь-що-будь намагається вирватись з братніх обіймів Русі.Хоча Походи руських дружин на північний захід українських земель – на Буг, Ясельду і Нарву на меті мали захист цих етнічно українських територій від усе частіших ятвязьких, а потім і литовських наскоків. Ці походи, до слова, дають уявлення про те, наскільки Київ вважав Полісся своїми, українськими землями і наскільки готовий був їх захищати, як показують факти, захищав Київ Полісся і послідовно, нерахуючись із часом і засобами. Першої задокументованої поразки ятвягам завдав Володимир Великий 981-83 рр. – за грабіжництво на Поліссі.
Хроніка київсько-полоцького антагонізму, знана її частина у всякому разі, починається в ІХ ст., коли за свідченням літопису, Аскольд і Дир «воєваша полочан». За що, не відомо, але припускати можна: за непокору Києву, за плекання власної княжої династії, за намагання виставити свої рахунки на шлях «з варяг у греки», що пролягав також через Білорусь.
У 975-76 рр. Володимир Великий зруйнував Полоцьк, знищив Рогволодовичів, відповідно до тодішніх норм пограбував місто й околиці. Не дивно, що сучасні білоруські літератори взяли собі за звичай трактувати «Ясне Сонечко» в образі змія о трьох головах.
Десятки походів на ятвягів, литовців і на Полоцьк учинив Ярослав Мудрий. Воював зокрема полоцького князя Брячислава Ізяславича, небожа свого, онука Рогніди Полоцької і Володимира Великого, – за намагання спекатися немилої полочанам залежності від Києва.
На Полоцьк у 1127-28 рр. ходив Мстислав Володимирович – полоцьких князів за ті самі, з погляду Києва і Турова, провини полонено і заслано у Візантію, а князівство Полоцьке віддано під протекторат Ізяславу Мстиславичу, князю турівському (15).
Адміністративно-політична карта Полісся на середину ХІІ ст. набирає наступного вигляду. Побужжя з Берестям і Дорогичином (підляським) перебуває під домінацією князів володимирських (волинських), як земля, від дулібів і волинян, волинська. Князівство Турово-Пинське надалі залишається «волостю київською», можливо, як земля бодай на половину деревлянська.
Геть очевидно, що правобережна частина князівства з Туровом і Пинськом – це земля деревлянська і на захід від Горині волинська. За це промовляє подальший розвиток тут українства. Натомість лівобережжя Прип’яті належало, без сумніву, дреговичам, протобілоруському племені, «…взагалі не визначеному особливим політичним і культурним розвоєм» (16).
У першій чверті ХІV ст. з послабленням Галицько-Волинської держави литовці витіснили Юрійовичів зі стольного на той час Пинська. Нащадки Юрійовичів перетворилися на службових князів на Волині, з них потім проросли відомі магнатські династії українських князів Острозьких, Несвицьких, Порицьких, Святополк-Четвертинських, Вишневецьких, Збаразьких-Корибутовичів.
Людність Полісся була зацікавлена в пануванні сильного Києва, здатного ефективно захищати окраїнні землі від іноземного поневолення. За свідченням літописів і даних археології культура побуту і рівень господарства на Поліссі в добу Київської Русі, надто в центрі краю, не поступалися іншим провінціям. На розкопаних городищах ХІІ ст. виявлено чимало промовистих речей, предметів ремесел, сільськогосподарського начиння, шахові фігури, гребінчик з виписаною азбукою.
Київська Русь, підпорядкувавши східних слов’ян, білорусів і росіян, справила на їх історичний розвиток значний вплив, забезпечила їм захист від зовнішньої небезпеки, передовсім з боку степу, а у випадку з Білоруссю – і з боку ятвягів і Литви. Саме поняття «східні слов’яни» витворилося завдяки пануванню Київської Русі на означеному просторі.
Занепад Київської Русі після періоду державної могутності, викликаний неконтрольованим процесом дроблення на уділи, зумовив трагічні наслідки татаро-монгольської навали, позначився негативно на подальшій долі українського народу, прирік на неуспіх об’єднавчу й оборонну політику Галицько-Волинської держави, призвів врешті-решт до втрати незалежності. В історичній пам’яті українського народу Київська Русь мислиться проте як найблискучіша доба, доба, великих можливостей і звершень. Саме так бачиться доробок Київської Русі з погляду Полісся.
Галицько-Волинська держава Романовичів, «королівство Руське», виокремившись з Київської Русі, продовжувала політику Києва, спрямовану на збирання українських земель та їх державну консолідацію. Невідкладної реалізації програми об’єднання вимагала насамперед безпека країни, усвідомлення причин занепаду Київської Русі. У справах зовнішніх на передньому плані стояли контрзаходи проти угорського і польського втручання, що помітно активізувалося після смерті в 1205 р. князя Романа. Монгольська навала з її руїною і силоміць накинутий режим залежності від золотоординських ханів з постійним грабежем і полоном забирали чи не всю снагу народу, держави і княжої адміністрації. Зволікання також не терпіли оборонні заходи проти безперервних литовських і ятвязьких наскоків. Заходи проти литовців і ятвягів мали першорядне значення насамперед для Полісся і Підляшшя, географічно з боку Литви дуже уразливих. Цим двом північним українським землям ще дошкуляли певний час агресивні дії рицарів-хрестоносців, поки Данило Галицький не зупинив їх розгромом у 1237-1238 рр. під Дорогичином над Бугом.
Басейн Прип’яті був колискою слов’янства.Ареал Горині і Случа був заселений в основному дреговичами. У нижній течії Горині їхні пам’ятки доходять до Теребежова. Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі, Берест… В X столітті на цих прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Во-линської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана. Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. . У першій половині XV століття цей край згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихильник Свидригайла Ольгердовича.
Земля Берестейська від слов’янських ще часів належала до Волині. Це аксіома. Турово-Пинське князівство після занепаду Києва переживало період удільної незалежності, доки не вбралася в силу Галицько-Волинська держава. Відтоді Пинськ, маючи номінально князівство, династію, військо, мусив у кожному конкретному випадку рахуватися з думкою протектора з Володимира. В операціях проти ятвягів і литовців галицько-волинське військо систематично і без попередження ходило по території Турово-Пинського князівства. Як помітив дослідник «…волинські князі дуже ретельно пильнували Берестя, Турів, Пинськ, добивалися влади над Галичиною і Поділлям, простягали свої претензії аж до Києва і Чернігова, але були цілком байдужими до значно ближчих Слуцька, Мінська або Полоцька» (17).
В історії Полісся пам’ятають імена та вчинки визначних галицько-волинських воєвод, що захищали край від іноземних спустошень: Шелв – помер 1231 р. від ран, Степан Медушник, Яків Маркович, Желислав. 2).
В цей час для зміцнення північних, загрожених Литвою рубежів на Поліссі і Підляшші відбувається посилене оборонне будівництво, споруджуються нові і відбудовуються старі укріплення.
Як пряма і безпосередня спадкоємниця держави Київської Русі, Галицько-Волинська, наперекір украй несприятливим обставинам, до високого рівня розвинула київські традиції в матеріальній і духовній культурі. Свої і чужі джерела ведуть мову про заможні міста і села країни, про оздоблені довершеною архітектурою ремісничі і торгівельні центри.
Безперервна державна традиція, розвинуте феодальне господарство в парі з високим рівнем духовної культури ставлять на чергу питання і про незворотність процесу етнічного на території держави. Від Тиси до Щари, від Вепра до Дикого Поля русини чулися єдиним народом. У цьому багатоплановому процесі приймає участь і Полісся. У Галицько-волинському літописові Полісся трактується як інтегральна частина цього єдиного цілого, до якого вже тоді вживалася паралельна назва Україна: «Даниїлу же возвратившуся к домови і єха з братом, і прия Берестій, і Угровеськ, в Верещин, і Комов, і всю Україну» (25).
Галицько-Волинське князівство, друга в історії України-Русі за значенням держава, занепало внаслідок дуже скомплікованих причин і наслідків – татарської навали, боярських смут, загарбницької політики Литви, Польщі й Угорщини, які не зазнали спустошень і руїни. По занепаді Галицько-Волинської держави більша частина українських земель дісталася Великому князівству Литовському, за винятком Буковини, Галичини і Закарпаття.
Уже в першій чверті ХIV ст., коли власне почалася литовська державна експансія в Україну (литовські розбійницькі напади тривали в ХІІ і ХІІІ ст.), характер князівства Литовського завдяки білорусам значною мірою був білоруським, що істотно зменшувало опір йому з боку українського населення. Почався литовський наступ в Україну з загарбання Полісся, тобто землі Берестейської та Турово-Пинської. Обставини відриву Берестейщини від Волині досі найповніше дослідив М. Грушевський, але історик признавався, що ті обставини для нього не всі й не зовсім зрозумілі. З’ясовано проте, що взимку 1315-16 рр., тобто ще за життя свого брата, великого князя литовського Витеня, Гедимин очолював литовське військо в поході на територію Галицько-Волинської держави. Похід закінчився загарбанням частини землі Берестейської. У цій оборонній війні загинув якийсь український князь Володимир. Того ж року галицько-волинські князі Лев і Андрій Юрійовичі поновили союз з Тевтонським орденом «проти всіх ворогів», тобто, очевидно, насамперед проти Литви в зв’язку з анексією Берестейщини. Подальші події – напад на Русь зміцнілої за хана Узбека Золотої Орди, трагічна загибель князів Лева й Андрія в 1323 р., польсько-угорське втручання, слабість Юрія-Болеслава ІІ призвели до того, що в 1235 р. Турово-Пинська земля і земля Берестейська остаточно закріплюються за Литвою (28). У сорокових роках ХIV ст. в Бересті княжить литовець Кейстут, у Пинську – Наримунт-Гліб, на Волині – Любарт.
Для України пріоритетною надзвичайною проблемою в ХІV-ХVІ ст. була оборона проти татар, спочатку золотоординських, потім кримських. Але саме в цьому болючому питанні уряд Великого князівства Литовського виявляв непослідовність, поводився вузько егоїстично. Тільки князювання Витовта являє собою виняток зі згаданого правила – князь Витовт провадив тверду антитатарську політику. Завдяки його рішучим заходам володіння князівства великого досягли берегів Чорного моря. Згодом внаслідок загострення відносин з Тевтонським орденом та Великим князівством Московським увага до оброни України зменшувалася, падала до нуля. Позбавлена суверенітету і захисту Україна залишалася на одинці зі степом, що коштувало їй сотень тисяч полонених і убитих.
Окрім того, прийнявши католицизм, литовська магнатерія низкою урядових декретів обмежує релігійні і політичні права православних українців (і білорусів також), що в українців викликало почуття протесту і вилилось у збройні виступи – повстання Свидригайла і Глинського.
Тим часом як тутейші великі і середні пани на догоду становим інтересам усе частіше стають правовірними литвинами, обивателями Великого князівства Литовського – Войни, Лісовські, Орди, Костюшки, Потії, «литвини грецької віри і руської мови», безоглядно польщені і католичені, – простий народ, селяни, містяни, дрібна шляхта не перестають трактувати Литву як іноземного та ще й «поганого» узурпатора й чинити йому посильний спротив.
Велике князівство Литовське остаточно занепало разом із занепадом Речі Посполитої. Якщо в ХІV-ХV ст. князівство відіграло позитивну роль у стримуванні татарської агресії, хоча Україні самого стримування, зрозуміло, було замало – потрібні були рішучіші антитатарські заходи, то існування Великого князівства Литовського в тому вигляді, який воно мало в ХVІІ- ХVІІІ ст., не виправдовувалося інтересами ні білоруського, ні навіть литовського народів, а інтересам українців князівство велике було вульгарно ворожим. Позбавлене політичної незалежності та етнічної основи, наскрізь сполонізоване князівство перестало існувати напередодні краху самої Речі Посполитої – князівство вже знехтували автори польської конституції 1791 р.
Для польського великодержавного шовінізму історична Литва, під якою розуміється передовсім Білорусь від Гродна до Смоленська, а етнічній Литві відводиться роль Ковенщини, – є дуже любою і зручною. Цим власне можна пояснити живучість цього історичного поняття, підживленого поетичним литовством А. Міцкевича, у польські свідомості.
Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького і всієї України, обізнаний був добре з ситуацією на Поліссі. Об’єктом повсякчасної уваги гетьмана було Велике князівство Литовське, тобто Литва і Білорусь. Князівство в’язалося з Україною багатьма добрими і лихими стосунками.
У ставленні до України та до українського визвольного руху в керманичів князівства виробилися свої традиції. Панство князівства не без допомоги польських феодалів придушило виступи Свидригайла в 1430-1440 рр., на котрого зробило ставку українське і білоруське громадянство. Досить було військові князя Глинського з’явитись на території Білорусі, як проти нього об’єдналися всі магнати, навіть українські. Або варто було Наливайкові прийти в ту ж Білорусь, як об’єднана страхом литовська і білоруська магнатерія одразу вдалася до рішучих контрзаходів, щоб витіснити Наливайка з Білорусі. Але зовсім на іншу ситуацію заносилося в добу Хмельницького.
Головні сили українського війська рухалися в 1648 р. по лінії Жовті Води-Корсунь-Пилявці-Львів-Замостя. У південному і північному напрямках від цієї лінії починалися маршрути рейдів окремих козацьких загонів, відряджених на допомогу селянським і міським повстанцям. Козацькі загони прочісували всю українську територію, а на півночі перетнули офіційну межу Великого князівства Литовського, переправилися через Прип’ять і глибоко вклинились у Білорусь.
Поява козаків сприймалася як сигнал для загального виступу, для покозачення. На місцях руйнувалися старі суспільно-політичні та адміністративні заклади, на їх руїнах спонтанно виникали нові, козацькі, засновані на засадах козацької демократії, Полісся вирувалоі тільки й чекало нагоди, аби поквитатись з литвинами. На Поліссі особливо лютувала польська католицька реакція. І відколи Військо Запорізьке стало на чолі змагань українського народу за волю і вольності, поліщуки були гарячими прибічниками козацтва. У козацьких реєстрах бачимо чимало поліщуків. Зокрема в реєстрі від 1581 р. серед козаків, учасників Лівонської війни, значиться десятки прізвищ з усіх більших населених пунктів Попісся. Перше велике селянсько-козацьке повстання проти шляхетської Речі Посполитої знане за прізвищем його керівника – козацького гетьмана К. Косинського, уродженця Берестейщини (36).
Як тільки невеликий козацький загі Косинськийн у вересні 1648 р. з’явився в дубровицьких землях, край повстав. Поліщуки виявили тоді високі зразки патріотизму, – оточені регулярними, краще озброєним військом польсько-литовським, вони мужньо боронилися і у всіх весях і містах поліщуки голосували за військо Запорізьке, за козацькі вільності, за Богдана Хмельницького і кров’ю кращих своїх синів заступили дорогу Радзивіллові вглиб України (38).
Як самостійна земля Полісся стало відоме з XIV ст. і прив’язувалося переважно до Надприп’ятщини, що складала основу Турово-Пінського та Чернігівського князівств. Так, польські дослідники XIV—XVI ст. Поліссям вважали Берестейську та Турово-Пінську землі, розташовані між Руссю, Литвою, Волинню, Мазовією і Пруссією. На цей регіон вказував І. Ф. Євлашевський, описуючи в щоденнику похід Наливайка: «…а пішов він із Слуцька на південь ку Полессю».
Більш точні дані про кордони Полісся дають картографи XVII ст. Г. Гаррітсон і Г. Боплан. Гаррітсон, наприклад, до Полісся відносив області від Бреста до Мозиря і від Пінська до Волині. Щодо Боплана, то він, окреслюючи межі Українського Полісся, називав область, обмежену річками Прип’ять та Горинь. Така локалізація Полісся співвідноситься і з етнічною історією населення цього краю. Саме в цьому регіоні сусідили декілька слов’янських племен: поляни, сіверяни, деревляни, волиняни та дреговичі, епіцентр контактування між якими лежав в трикутнику Горинь — Прип’ять — Ясельда.
На цій території межували і два найбільших князівства — Київське і Володимиро-Волинське, що суперничали одне з одним. Така ситуація створювала певну нестабільність у їхній прикордонній смузі, а саме в районі Полісся. Через те Полісся час від часу потрапляло в залежність то від Київського, то від Галицько-Волинського, то від Чернігово-Сіверського князівств, що заважало стабілізації його становища та усталеності кордонів.
Самовизначення Поліської землі тамували й подальші політичні події — входження українських земель (у XIV ст.) до Великого князівства Литовського. Разом з тим вони сприяли локалізації регіону, пов’язаній з політикою загальної регіоналізації князівства: кожна земля здобувала більш чітку визначеність і етнографічну своєрідність — окремо Сіверщина, Київщина, Біла Русь, Чорна Русь і окремо — Полісся. Щодо Полісся, то воно у XVII ст. було поділене на дві частини: на Лівобережну, що підпала під вплив Росії, і Правобережну — сферу впливу Польщі. На цій основі сформувалися дві етнографічні зони Полісся: Наддеснянська (Лівобережна, або Чернігівська) і Надприп’ятська (Правобережна), вододілом між якими став Дніпро. Відповідно до нинішнього адміністративного устрою України Полісся як історично-етнографічний регіон включає Чернігівську область, північні райони Київської та Житомирської областей.
Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи — поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з’являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об’єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.
Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об’єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Поліщуки Українського Полісся мали суто етнографічну природу.
Про ці часи М. Грушевський стверджує: «Хоча і як важлива була роля вел. князівства Литовського в історії наших земель в ХІV-ХVІ ст., у сформуванні його наші землі і наш народ мали лише другорядну роль: підставою в. кн. Литовського були племена литовські і землі білоруські, той елемент руський, що зрущив в. кн. Литовське, був не український, а білоруський. Так як в. кн. Литовське можна (і треба) до певної міри уважати державою слов’янською, спадкоємницею Київської держави, то у всякім разі не українською, а білоруською передовсім, і в цілості її історію так само не можна вводити в українську історію як історію в. кн. Московського. З українських земель тільки Берестейсько-Дорогочинська (Підляшшя) і Волинь мали важніше значення в історії Литви, але на внутрішнє її життя впливало мало і досить механічно були з нею пов’язані, а більше треба се сказати про землі східної України».
