«З історії села І його людей»

• «З історії села І його людей», 3088.48kb.
• «З історії села І його людей», 2280.11kb.
• «З історії села І його людей», 3290.4kb.
• Вступ до історії україни 5-й клас (35 годин), 104.36kb.
• Вступ до історії україни 5-й клас (35 годин), 86.86kb.
• Ию исторической памяти родного села, преемственности поколений, становлению гражданственности,, 53.04kb.
• Збройних Силах України. Його зміст визначається Конституцією, закон, 134.63kb.
• Інформація кафедри теорії та історії світової літератури, 290.96kb.
• Міністерство освіти І науки України Програм а курсу, 151.05kb.
• Кабінет історії які ж вимоги висуваються до сучасного кабінету історії, перш за все, 297.52kb.

Сарненщина після меліорації

Осушені болота

Північний захід України. Дрімучі ліси, болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті озера. І посеред цієї поліської краси – біленькі хатинки  у вишневому суцвітті садків.

Величезним лихом для Сарненщини стали науково не обґрунтовані меліорації, осушення боліт, що відігравали важливу роль регуляторів річкового стоку на значних територіях. Інтенсивне осушування на розпочалося з 1966 р. Спочатку за рахунок знищених боліт площа сільгоспугідь збільшилася. Та вже до 1992 р. позитивний економічний ефект змінився на негативний — у тяжкому стані опинилися не тільки території осушених боліт, а й сільгоспугіддя в цілому.Рівень ґрунтових вод понизився в середньому на 1,8—1,0 м. Близько 50 % малих річок стали жертвами необоротних змін режиму стоку, в багатьох річках істотно зменшилася кількість риби та інших гідробіонтів.

Порушились умови відтворення представників дикої флори та фауни, різко зменшилися площі боліт, багатство болотних видів рослин і тварин, триває винищення лісів.
Жахливого за своїми наслідками удару екосистемам Полісся завдала чорнобильська катастрофа.

Чорнобиль, як знак горя і біди

Од пори аварії в Чорнобилі минуло чверть століття. Місто не всім відоме навіть на Україні, хіба що фахівці знали, уперше Чорнобиль згадується в документах 1193 року, тепер на устах усього світу.

І на всіх мовах слово “Чорнобиль” звучить однозначно- як знак горя і біди, котра, як ми вже пересвідчилися зовсім недавно  по трагедії на  Японській АЕС “Фукусіма”, може вдарити страшною грозою в будь-якій точці усього світу, якщо людство не усвідомить що станеться з самою планетою Земля, коли атом збунтується уже не в реакторі, а в ядерній зброї.

Неможливо уявити, що тоді, 26 квітня 1986-го, в одну мить люди втратили свій дім, свою роботу, друзів, оточення, звичні турбот -все те чим жили і чому раділи, свій рідний куточок, свою лавичку біля воріт. Уявити це ніяк. Тільки переживши можна зрозуміти.

Скільки написано книг, скільки складено віршів, билин,казок про батьківську хату- не розказати. У кожного з нас рідна домівка викликає найсвітліші спогади, вона дорога і близька всім: і старенькою лавичкою під вікнами, хазяйські доглянутому палісаднику і звичним скрипом  хвіртки і оксамитовим споришем у дворі, і ластівчиним гніздом під стріхою і пробудження з першим кукуріканням півнів на плоті… Невимовний біль і тяжка скорбота проймала душі й серце людей, котрі після аварії Чорнобильській АЕС вимушені були покидати домівки- квітуче поліське село…

Тамтешні краї на такі села густі, а тому можна і не називати його. Воно таке, як і всі села того краю. Добротні цегляні будинки зі скляними верандами щорік виростали мов гриби після теплого щедрого дощу, подовжували й оновлювали село. Поміж них-біленькі традиційні хатки з блакитними віконницями потопають у гущавині садків. Бляшані та шиферні покрівлі давним-давно витіснили солом”яні.

І раптом біда і горе прийшли в цей затишний споконвіку мирний край. Наслідки аварії з Чорнобиля, наче страшна смертельна пошесть, докотилась і до нашого села… Радіо,телебачення, преса тоді часто сповіщали: евакуація пройшла організовано. Це було одна з найперших і найточніших звісток про ті сумні події…

Повним ходом йшла евакуація. Отчі хати люди залишали з пекучим  болем і жевріючою в серці надією, що скоро повернуться до них. Повернуться обов”язково!

Майор міліції, що забезпечував порядок при тій евакуації розповідав мені, як у нього видавило сльозу те, коли сива бабуся, віком на сім-вісім десятків літ, поспішно управившись із замком на дверях і перехрестивши  хату, спираючись на кленовий ціпочок, підійшла до рясно вкритої біло-вишневим запашним цвітом вишеньки, обійняла її, потім довго стояла так, врешті глянула на хатні вікна, й заголосила, ніби на похороні… А зовсім молода красива жінка з немовлятком на руках усе верталася від автобуса до свого недобудованого будиночка, аби ще хоч хвильку постояти біля нього, аби ще хоч якусь мить подивитися на свою незакінчену працю…

Хлопчик, не старше третьокласника, з великим рюкзаком на спині та новеньким учнівським товстим портфеликом у руках журливо прощався з улюбленим другом,  цуценям- вівчаркою, яке жалібно скавуніло і так повзло на черевці до самого автобуса, викидаючи наперед лапки, як навчив його пестливий, чомусь зараз такий сумний, господар. Вологі очі песика кричали німим, для всіх зрозумілим докором:

-Не лишайте мене!

А на стіні одного з нових будинків величезними буквами хтось написав крейдою - “РІДНА ХАТО, МИ СКОРО ПОВЕРНЕМОСЯ!!!”