«З історії села І його людей»

• «З історії села І його людей», 3088.48kb.
• «З історії села І його людей», 2280.11kb.
• «З історії села І його людей», 3290.4kb.
• Вступ до історії україни 5-й клас (35 годин), 104.36kb.
• Вступ до історії україни 5-й клас (35 годин), 86.86kb.
• Ию исторической памяти родного села, преемственности поколений, становлению гражданственности,, 53.04kb.
• Збройних Силах України. Його зміст визначається Конституцією, закон, 134.63kb.
• Інформація кафедри теорії та історії світової літератури, 290.96kb.
• Міністерство освіти І науки України Програм а курсу, 151.05kb.
• Кабінет історії які ж вимоги висуваються до сучасного кабінету історії, перш за все, 297.52kb.

Хто ми, звідки, чиї діти, і де наше батьківське коріння?

Перед тим, як дати відповідь на це непросте запитання, слід відповісти  на цікаві і непрості питання, що таке Русколань? Що вона собою являє? Яке її значення в історії слов’янства?

Для хоч якогось розуміння звернемось до поняття Русколань в «Велесовій книзі», яке згадується неодноразово.  Однак, складність ситуації в тому, що в одних місцях слово Русколань звучить як назва якогось територіального утворення. В інших випадках воно виглядає назвою групи людей з такого утворення. В третіх випадках постає назвою окремого народу або племені. Тоді  що ж приховано за багато-значимістю поняття Русколань? Цілком вірогідно, що основу слова Русколань складають два корені, які в контексті духовно-ведичному означають наступне: «рус» – просвітлена людина; «коло» – замкнута система чогось.

Русколань – відповідно, «русів коло», «замкнута система у русів», «коло чогось у просвітлених людей». Але система чого? Що могло створюватися русами і називатися Русколанню?

Відповідь є на дощечці 17-Б, де мовиться: «… отож наші городи колом ставити маємо, як і Отці наші…». (…ІСЕ ГРДЕ НАШІЕ КЛОУМ СТАВЕТЕ IМЯХОМЬ ЯКОЖДЕ ОЦЕ НАШІЕ…). Звідси випливає, що будівництво кола городів, як оборонної та життєзабезпечуючої структури мандруючого народу (по «Велесовій книзі» та згідно досліджень зона міграції – Загір’я-Семеріччя, Кавказ, Месопотамія, Балкани, Карпати, Волинь), є давньою слов’янською традицією, заповіданою древніми Отцями (слов’янськими пророками, мессіями, мудрецями, волхвами-украми).

Схоже на те, що будівництво системи кіл міст, особливо під час великих і тривалих походів слов’ян, було випробуваним і надійним способом захисту переселенців, запорука успішного освоєння навколишніх територій. Причому, коло міст повинно було мати значні розміри і виконувати роль надійного осередка на десятки, а то і сотні років, а також бути культурно-духовними центром.

Особливу роль в створенні таких колоній повинні були мати жрецькі загони – навчена ідеологічна сила, підпорядкована Отцям (волхвам-украм), каста спеціально підготованих воїнів-духівників з місійними завданнями. Для цього в колі міст повинен був бути створений духовно-адміністративний центр і ціла низка святилищ (Ругій), а також жрецькі монастирі, пантеони (кладовища) та інше. Такому центру присвоювалась популярна в слов’янському світі назва, що величала Творця, Ірій (Духовний світ, світ предків), Сонце (Ра, видимої матеріалізації вищого) та підкреслювала святість даного місця (Суренж, Сурож, Арта, Аркона, Ретра і тому подібне). Завданням центру була просвітницька робота з навколишнім населенням, його посвячення в слов’яни, а найбільш достойних серед учнів – у руси (просвітлені), що давало останнім можливість духовного і громадського росту.  Князі, як керівники цих загонів, були людьми виборними та залежними від віча (князь – кого назвали). Безпосередньо вони підпорядковувалися великому князеві (божу, бусу, маджаку) – виборному представникові мирської влади. Князі, як і великий князь, повинні були виконувати вказівки Ради волхвів-Трояні (вищої надсуспільної структури) та шанувати заповіти святих Отців (закони світобудови). За діяльністю таких загонів здійснювався суворий волхвівський та жрецький контроль.

«Велесова книга» оповідає про існування в різні історичні періоди декількох слов’янських кіл міст. Одне з таких кіл вона називає Голунь (Колунь). На тій же дощечці 17-Б є рядки «…Колунь нашу залишили ворогам, і та Голуне, колом будучи, та ворогам в руки тяжко далася…» (…КОЛУНЕ НАШІУ ОСТАВЕ ВРЗІЕМ І ТА ГОЛУНЕ КОЛОМ БЯЩЕ О ТА ВЬРЗІЕМ ТІЖЦЩЕ О ПРСТЕ СТА…). Згадки про Голуні-Колуні бачимо на дощечках 19, 22, 34, 35-А. Правда, не відомо, чи йде мова про одну і ту ж Голунь чи ні? Зустрічається в тексті інформація і про місто Голунь, яке могло бути центром кола міст, швидше за все, з тією ж назвою?

Значення кола міст як елементу системи переселення, розселення і місійності підтверджується розповіддю «Велесової книги» про давні тисячолітні мандри слов’ян на чолі з святими Отцями, та історією повернення їх з мандрів Балканським і Карпатським шляхом на землю своїх предків…

Виникає питання, то де ж в Європі земля предків? Де той регіон, в якому було закладено базове коло слов’янських міст? Де місце головної, місійної Руськолані? Чи є у «Велесової книзі» натяки на цей центр слов’янізації європейських народів? Як звалися його засновники?

Дуже цікаві рядки містяться на дощечці 24-Б, які звучать так: «…це Волинь йде попереду і б’є ворогів, тому що хоробра є, і та Волинь є родом першим…» (…СЕ О ВОЛЫНЬ ІДЕ ОПРЕДЕХ І БЫЕ ВРЗЕ ЯКО ХОРОБРІА ЕСЕ І ТА ВОЛЫНЬ Е ПЕРВЫЩЕ РОДО…). Примітно, що окрім Волині, первородністю «Велесова книга» не нагороджує більше нікого!!! Згадуючи постійні заклики волинян до єдності (дощечка 32), стає зрозумілим місце розташування головного, після азійских походів і Карпатського періоду, слов’янського кола міст – Волинська височина.

Про цікаву і особливу назву слов’ян Карпатського періоду, а згодом і Волинського, сповіщає дощечка 7-Є: «…і не мали тоді нікого, тільки дулібів…» (…А НЕ ІМАХОМ ТОДЕ НИКІХ ТАКО ДУЛЕБОВА…).

Саме про дулібські храми на Волині пише дощечка 21: «…і ще мали на Волині дулібскі храми і по Суренжу…» (…ІСЕ МЯХОМЬ НА ВОЛОІНІ ДУЛЕБСТЕІ ХРАНІЕ І О СУРЕНЖЕ…).

Отже, дуліби, перейшовши Карпати і зайнявши верхів’я Дністра та центральну Волинь (до I-ІІ в.в. н.е.), згідно «Велесовій книзі», постають предками (дідами) всіх слов’ян! Зрозумілим є і місце військових дій, саме в гирлі Дунаю, зайнявши яке римські легіони імператора Трояна відкривали  собі шлях на іншу сторону Карпат. Попередні спроби пробитися туди долинами Дунаю і Тиси, як пишеться в тексті книги, зустріли могутній опір слов’ян в Карпатах біля Руськой гори (нині Говерли) та закінчилися полоном римлян (дощечка 17-А).

З цього випливає, що слов’яни карпатського періоду і часу переселення на Волинь, всі слов’яни дідівського періоду, мали загальну назву – дуліби!  Символічний сенс самого слова дуліби  означає – «з’єднані в кулак (дулю)», «союзники», «союзні слов’янські племена:полян, кривичів, деревлян, сіверян, які були посвяченими русами (просвітленими).

На подібний висновок про значення назви дуліби наводить і «Повість врем’яних літ», в якій йдеться про примучення (утиски) обрами виключно дулібів (VI ст. н.е.).  Шлях обрів проходив землями частини слов’янських племен (сіверян, полян, тиверців, уличів). Облаштувавшись і створивши державу, за сусідів на півночі вони повинні були б мати білих хорватів, а не дулібів! Чому ж літопис згадує тільки дулібів? Відповідь очевидна: в ті часи, дулібами звалися всі слов’яни! Дуліби – це загальна назва всіх слов’ян того часу!

Природньо виникає  запитання, а чи є хоч якісь історичні свідчення сказаного? Чи міг союз, а потім і держава дулібів-слав’ян-русів, волинян, європейська загальнослов’янська держава на Волині бути невідміченою сусідніми народами? Чи є письмові свідчення дулібсько-роської величі?

Цікава інформація про це знаходиться у Аль-Масуді, арабського дослідника першої половини X ст., який згадує народ «волінана». Він пише, що в стародавні часи у слов’ян цей народ був корінним(!), і правив ним цар Маджак. Цей народ був найбільш шанованим у слов’ян і мав перевагу над іншими(!). Надалі почалися роздори, порядок був порушений, і «волінана» розділилися на окремі коліна (!) і кожне плем’я вибрало собі царя… Які це були племена- не вказано.

Арабомовний енциклопедист X століття Ібн Русте пише про народ русів, у якого особливе місце займають ворожбити (волхви-укри), які рахують себе вищими за царя(!). Він вказує, що цей народ живе на острові, який знаходиться в десяти днях від печенігів (!) і оточений озером. Острів – завдовжки в три дні шляху, він болотистий і лісистий. Слов’яни роблять тут хмільний напій з меду. Коні у них є тільки у верховного царя, зате вони уміло плавають на човнах.

Про якийсь острів русів пише і арабомовний історик Абед-аль-хай Гадрізі. Острів русів – є вологою країною, де живе сто тисяч жителів(!). Над ними стоїть цар. Вони люди войовничі, збирають данину з підкорених народів – слов’ян(!), і не орють і не сіють. В цих  же описах простежуються характерні особливості загальнослов’янського устрою, ознаки Дулібської держави Рось. Чужоземці озером вважали мабуть широкі заливні долини річок Горині (на сході) і Стиря (на заході), які дуліби (волиняни) успішно перегороджували греблями.

Про великі слов’янські морські і сухопутні походи на Константинополь, на Балкани, Кавказ, до Чорного моря, на Західну Європу, пишуть візантійські і інші джерела. Кількість походів зростає, починаючи з V-VI ст. н.е., а особливо в VII – VIII ст. н.е. Серед них здійснені в 602, 622, 626, 643, 702, 710-712, 761-762, 773, 804 роках та і інші. Походи, участь в яких брали десятки, а іноді і сотні тисяч слов’янських воїнів, що тривали місяцями і роками! Походи які вражали сучасників своїм розмахом і силою! Чи можливо щось подібне здійснити не маючи держави, єдиного керівництва та економічної бази?

Починаючи з VI-VII ст. н.е., а особливо в VIII-IX ст. н.е., в період поступової втрати культу святих Отців, давніх світоглядних позицій волхвізму, розпаду єдиної слов’янської держави (Дулібії Рось) новостворені кола міст вже не були центрами волхвізму та просвіти. Вони все більше нагадували самостійні військово-адміністративні утворення, які виросли навколо місцевих язичницьких центрів. Вони ставали племінними та княжими вотчинами, центрами перших самостійних (від центру) слов’янських держав (Само, Великоморавською, Болгарською і інших), які наполегливо відстоювали власні інтереси і вели, таким чином, до остаточного занепаду загальнослов’янської держави Рось, а далі і Волинської Русколані

Ото ж з наведеного  напрошуються наступні висновки:

а) Коло городів – це давня, заповідана святими Отцями слов’ян (волхвами-украми) оборонна система, з духовно-адміністративним центром, яка використовувалась слов’янами для здійснення переселення, розселення і освоєння вибраних територій, слов’янізації оточення. Могла мати власну назву, іноді похідну від попередніх кіл міст, часто вживану (Русколань, Голинь та інші ).

б) Русколань – назва кола міст з могутнім місійним центром, де слов’янізація здійснювалась шляхом посвячення в руси (просвітлені). Центр найвищого за значенням духовного навчання у дулібів-слов’ян-русів. Головною в Європі у слов’ян-русів була Волинська Русколань.  У «Велесовій книзі» згадуються пізніші за часом Русколані, закладені десь у південних степах біля Чорного моря (протистояли Грецьколуням). Схожі, за зовнішними ознаками на пізніші утворенння (Запорізьку Січ).

в) Руськолані – руси-месіонери, носії ідей волхвізму, слов’янізації і посвячення в руси, будівничі Русколаней, жреці, князі, бояри, воїни, ремісники, войовничі та ідейні колоністи в широкому розумінні.

г) Дуліби – стародавня назва всіх слов’ян. Введена в ужиток у VI-IV ст. до н.е. святими слов’янськими Отцями (волхвами-украми) Карпатського періоду, як об’єднуюча, союзна для всіх слов’янських племен. Мігрувавши на Волинь славяни-дуліби заснували Русколань – центр загально – слов’янської держави Дулібії Рось.  Назва дуліби синонімічна назві слов’яни-руси.  В період бурхливого росту слов’янства і появі світоглядних проблем у суспільстві (VI-IX ст. н.е.) поступово втрачає значення як загальнослов’янське, загальнодержавне, витісняючись новим – волиняни. Остання згадка про дулібів значиться в «Повісті врем’яних літ» під 907 роком.

Щодо Волинської Русколані, то її історичні контури проступають при детальному краєзнавчому, географічному, топонімічному, археологічному аналізі Волинської височини, особливо тої її частини, яка обмежена річками Горинь і Стир. Тут, напевно, і містяться відповіді на запитання, які турбують слов’янський світ: хто ми, звідки, чиї діти, і де наше батьківське коріння?

Немовицькі поліщуки.

Прочитавши записки Михаіла Чистякова, я був приємно здивований, наскільки точно і влучно розповідає про  тогочасний побут поліщуків  цей росіянин. З його цікавими характеристиками не завадить ознайомитись й зараз.

“Славний то народ поліщуки. За зовнішністю вони вони різко відрізняються від росіян і білорусів. Вони завжди енергійні, росту вони взагалі не високого, але дуже добре складені, міцні, широкоплечі, в рухах неквапливі і поважні: українки вирізняються чудовою вродою, жвавістю і веселістю, але ця жвавість ніколи не переходить у нескромність. Характером ці полісяни твердого до завзятості, до фанатизму; разом з тим, він нескоро за щось візьметься, але вже що затіє, до того йде неухильно. Послуги  і образи не забуває до могили і часто, помираючи, дітям своїм заповідає свою любов і помсту. У мові і манерах поліщука немає нічого підлесливого, рабського: він не любить розсипатися у ввічливості; навпаки в ньому є якась недбалість і необтесаність, але в ньому немає зухвалості, ні бажань стати рівним з людиною, яку він вважає вищою за себе станом і освітою. Коротше кажучи, він шанобливий з почуття своєї гідності, так само, як і з бажання щоб і до нього зверталися також, якщо не шанобливо, то принаймні не образливо.

Ці українські селяни звертаються одне до одного ввічливо і шанобливо: на ви, милости просимо, завітайте, не ображайтесь… Такі вирази у них звичайна форма мови.

У селян же великоросів безперестанку чути огидні, брудні вирази, вже не кажучи про лайку. Грубість нашого простого народу просто обурлива. У розмові ж українця, особливо при жінках, нічого схожого нема

Цей поліський українець дуже  набожний: він суворо дотримується посту,охоче ходить в церкву, слухає уважно молитву, під час молитви не стане розмовляти з сусідом. Почаїв для нього святе місце і рідко хто з поліщуків, особливо під старість, хоч раз в житті не ходив до Почаєва на прощу…”

Так характеризував  поліського малороса російський письменник у 1884  році. Цікаво, якої б характеристики у нього заслужили б  ми, сучасні українці. Мені, корінному поліщуку, здається; щодо культури  звернень один до одного, ми вже нічим не відрізняємось від росіян.У нас такі ж вирази, як і у них. Грубість і мавпування поведінки в наших сучасників просто обурлива. Та й не мова мелодійна вже у молодого покоління, а якась телевізійна “тіпа” калька…

ЛЮДИ