Blog

Управління освіти І науки

Вид материала

Документы

Содержание

3-тя тема ІІІ варіанту.
Держава існує для народу
Притча – це алегорична оповідь повчального характеру, в якій повчання розкривається у фабулі твору. Байка
На той раз суддями були
Дурний, дурний! А на йому свитина
2. Значить, оте два

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

11-й клас Завдання 1. Напишіть твір за однією із тем. 1.Суть і причини трагічного розщеплення особистості романтика „загірної комуни” в творі М.Хвильового „Я (Романтика)”. 2.Талант красен, та нещасен (за фактами життя і творчості П.Г.Тичини). 3.„Тяжко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас...” Л.Костенко (твір-роздум про долю поета в суспільстві, зокрема, й українському). 4.Немає більшої краси, як... (Допишіть речення - назву теми відповідно до Ваших особистих морально-естетичних поглядів. Розкрийте тему).		Більшість творів, запропонованих одинадцятикласникам у всіх трьох варіантах, розкриваються на основі програмного матеріалу. Проте, якщо для розкриття окремих із них може вистачити лише “чистих знань”, то висвітлення більшості тем вимагає самостійного мислення, уміння самостійно відібрати матеріал, що відповідає обраній темі, осмислити його, залучити допоміжну літературу, раніше здобуті знання, інші джерела інформації. Так, щоб розкрити трагедію таланту П.Г. Тичини (2-а тема І варіанту), що полягала , образно кажучи, в перетворенні його “сонцеголосого, всепланетарнозвучного кларнета” у “фальшивоголосу пробільшовицьку дудку”, Вам довелося б не лише проникнутись чистотою, оригінальністю та щиросердністю віршів поета, введених до нинішньої програми, а й ознайомитись із творами 30^х– 50^х років, з такими “шедеврами”“соцреалістичної” творчості як “Партія веде” (“всіх панів до одної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!”), “Ленін” (…”напружим в один бік, направим в другий і крешем, і крушим, і кришим як стій!”), “Пісня під гармонь” (“недоречні речі про твою любов, ударником станеш – полюблю і знов”) та інші твори, що зробили із найкращого, найліричнішого поета Європи мішень для кпинів та народних пародій типу: “На городі трактор “дир”, а в Карпатах командир… Ми за мир!” Щоб розібратись в суті й причинах такого “переродження”, Вам обов’язково потрібно буде звернутися до праць Михайлини Коцюбинської “Корозія таланту”, Василя Стуса “Феномен доби”, і, мабуть, Вам тоді стане зрозумілим, що знищений, розтоптаний талант – це така ж (якщо не страшніша!) трагедія, як і знищене, розтоптане системою людське життя. Навряд чи багато знайдеться учителів, які при такій обмеженості годин на вивчення літератури, знайдуть час, щоб хоч звернути увагу учнів на гіркий підсумок життя обдарованої Богом, талановитої дівчини Марусі Чурай, зроблений нею в час самотнього прощання з людьми, серед яких жила: “Так буде краще… Тяжко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас…” (3-я тема І варіанту). Чому людям – важко було з нею, такою чистою, чесною, такою ніжною й талановитою?! Чому їй – такій народній, так щиро люблячій свою землю, свій народ – було важко з людьми?! Щоб відповісти на ці питання, Вам, очевидно, доведеться замислитись над тим, що таке “НАРОД”, і що таке “ЮРБА МІЩАН”, “МАСА”. Потрібно буде ще раз взяти до рук роман Л.Костенко й поглянути, прислухатись: де звучить голос народу, а де – голос ЮРБИ; подумати: а чому ж це так, що пуста, як таракуцка, Вишняківна під час суду викликала в людей щире співчуття, а змістовна, талановита Маруся – ворожість? Чи не тому, що Вишняківна зрозуміла, а отже й ближча до них? Пам’ятаєте, як вони міркують: … матір – просить, Вишняківна – плаче. А ця – мовчить! Про що вона мовчить? А чому ж, і справді, мовчить Маруся? Чому не поводитися так, як Вишняківна чи інші? “Бо вона – не така, як інші!” – скажете Ви і матимете цілковиту рацію! Її почуття настільки глибокі, що ту криницю горя й болю не можна висловити словами, та й не зрозуміє його, той біль, натовп, що збігся дивитись на видовище, – суд над “злочинницею”… Лише там, у своїй самотній камері, в кутку на соломі може розкрити вона свою душу – перед тим павучком, що залишиться жити після неї, перед своєю совістю, перед Богом… Сотні дівчат можуть переплакати зраду, “заговорити” її скаргами й жити далі. А Маруся – не може. Бо вона по-іншому ставиться до любові, до вірності, до стосунків між людьми, бо вона поетеса! Вона – творець. І ось тут, напевне, саме й час замислитись над феноменом творця, генія. Чи міг би поет бути поетом, якби був таким, як усі? Мабуть, саме тому він і є поетом, що бачить світ не так, як усі, реагує на події гостріше, ніж інші, що має серце, вразливіше, “оголеніше”, ніж звичайні люди. А як часто ми не сприймаємо людей, не схожих на нас!… Як часто нас дратують ті, хто мислить не так, як ми!… Чи не тому так часто геніїв і пророків побивали не лише злими словами, а й камінням? Складна тема? Так! Надто складна. Але хіба ж не нам, юним інтелектуалам, міркувати над складними темами? Ось Вам треба буде ще поміркувати над питанням чи юрба, маса так і залишається черствою, бездушною юрбою,чи й вона здатна перетворюватися в народ? І що, чи хто допомагає цьому?Візьмімо ще раз до рук роман. Перечитаймо ще раз сцену суду, похід до місця страти, звільнення Марусі. Чи люди (маса) залишилася тими самими? Чи, може, стали добрішими, мудрішими, світлішими? Чому? Що сталося перед цим? Іскра звершив свій подвиг кохання, в дивовижно короткий час домчавшись до гетьмана та привізши його універсал. Гетьман в своєму посланні нагадав людям, що вони – народ, в якого є вищі цінності: держава, рідна земля, воля, які треба рятувати від ворогів. Є пісня, яка надихає на боротьбу, і є люди – творці цих пісень. Не про гусей, не про килими чи гроші говорив гетьман. А про те, що дороге всім, що всіх єднає в єдине ціле, ім’я якому – народ. Отже, для того, щоб із юрби творився народ, потрібно нам і такі Іскри, й такі Марусі, і такі гетьмани, та, мабуть же, і такі Ліни Костенко, що заставляють нас міркувати над такими важливими й не простими питаннями… Не менш цікава й 3-тя тема ІІІ варіанту. Якщо Ви згодні з думкою головного героя драми Івана Антоновича Кочерги, що для створення кроткого (доброго, справедливого) віку необхідне пролиття крові, тобто, якщо Ви після цього вислову поставили знак оклику, то жодних проблем для Вас не існує: Ви пишете все те, що написано у Вашому підручнику (своїми словами, звичайно!), й переходите до 2-го питання. Але ми б запропонували Вам подумати: чи хотіли б Ви, щоб який-небудь,“наймудріший” правитель “создав кроткий вік” ціною конкретно Вашої крові? Крові Ваших батьків, ближніх? Якщо ні, то подумайте ще й над такими висловлюваннями “мудрого” правителя: Як дикий ліс мотиками, Роками державне поле треба корчувать, Щоб виросла на ньому благодать. Спершу давайте самі собі дамо відповідь: а що це таке – “державне поле”? Мабуть же, воно не знаходиться десь поза межами нашого села? Мабуть, “державне поле” – це вся держава, в якій , як у “дикому лісі”? І що доброго може чекати людину в державі, розкорчованій, “як дикий ліс”? Людину цю “мудрий” князь “учить страхом” та ще “стинанням голів”. Робить він це, за його словами, з “благородною” метою: А щоб людей к добру призвичаїти, Чимало князь голів стинає злих. Може, якщо “злих”, то хай собі й стинає??? Хоч і дивно, щоб у такій культурній державі, якою була Русь за Ярослава, люди були вже геть “непризвичаєні к добру”… Та біда в тім, що голови стинаються зовсім не злі. Он, замість злої голови насильника Тудвальда, легко могла б злетіти добра голова Журейка, якби він не втік. Але доля його та Малуші все ж була зламана “мудрим” князем. В час війни, щоправда, скривджені “мудрим” князем, як за командою стають під його стяги: Журейко приводить на поміч напіввиморених і знищених новгородців, Малуша гине, закриваючи собою деспота, що вкрав її щастя, Остап Вишня, щойно з агітаційною метою випущений із концтабору пише патріотичні гуморески, донька проголошених ворогами народу політичного діяча й поета Еллана Блакит-ного та відомої актриси Чистякової – Майя Блакитна рветься на фронт, щоб “змити кров’ю провину батьків”, і героїчно гине за “Родіну, за…” Але… Здається, ми “не туди заїхали”??? Чи, навпаки, “заїхали” якраз туди, куди слід? Згадайте, коли, на честь якої події написана драма І.А. Кочерги? Хто в той час вважався “натхненником та організа-тором усіх перемог”? Хто в довоєнні (та й післявоєнні…) роки “учив людей страхом”, “стинаючи голови”, оголо-шуючи злими всіх, кого треба було знищити,безжально корчуючи “державне поле”? Не бійтеся своєї відповіді – вона правильна: Сталін. Саме він і став прототипом головного героя драми Кочерги. Саме його, як “натхненника й організатора” перемоги в Сталінградській битві прославляє письменник, намагаючись пояснити й виправдати його криваві злочини, знищення мільйонів людей інтересами держави. Але ми ж з Вами – діти демократичного суспільства, яке саме Вам доведеться добудовувати, – повинні пам’ятати: Держава існує для народу, а не народ для Держави. Люди, навчені страхом, ніколи не бувають повноцінними громадянами – вони або покірні раби, або підлабузники та кати інших, що, зрештою, одне й те ж. А мудрість правителя визначається не будівництвом храмів (чи БАМів), не писанням книжок, а лише створенням умов для вільного й щасливого життя кожного громадянина Держави. Як бачите, ми дали Вам “ключі” до найскладніших тем. Маючи їх, Ви самі справитесь із написанням творів на запропоновані Вам теми. Не бійтесь самостійно мислити! Вчіться аналізувати все, що читаєте, й робити власні висновки!
Завдання 2. Притча та байка. Що спільного та відмінного в цих жанрах? Доведіть свою думку на прикладах байок і притч українських письменників. Відповідь Притча – це алегорична оповідь повчального характеру, в якій повчання розкривається у фабулі твору. Байка – короткий, переважно віршований алегоричний твір повчального характеру, що складається з оповідної частини та висновку – моралі. Отже, спільним в цих жанрах є те, що і байка, і притча є алегоричними творами, тобто такими, що будуються на двоплановому художньому зображенні, де реальні особи, явища, вчинки чи риси характеру приховуються виведеними на перший план художніми образами, що мають характерні ознаки приховуваного. Відмінність їх полягає в тому, що персонажами байок, як привила, бувають звірі, предмети, рослини, що приховують риси певних груп людей чи явищ, як правило, негативних. Тому байка частіше всього має викривальний чи гумористичний характер. Розгляньмо дві байки Л. Глібова “Щука” та “Охрімова свита”. В першій діють тварини: На той раз суддями були Якіїсь два Осли, одна нікчемна Шкапа Та два стареньких Цапа… За стряпчого, як завсігди годиться Була приставлена Лисиця. Хитра Лисичка, що отримала від підсудної Щуки чимало хабарів, легко обдурила “плохеньких” суддів і домоглася, що Щуку (“щоб більше страху їй завдать і щоб усяк боявся так робити…”) утопити у річці. Байка має явно виражений викривальний характер: в ній засуджується несправедливість судочинства, хабарництво, що, на жаль, зустрічається і в наших судах. Мораль в байці відсутня, вона витікає із самого сюжету. Байка “Охрімова свита” має скоріше гумористичний ніж викривальний характер. У ній в образі Охріма, що взявшись переробляти добротну свиту, вкінець зіпсував її, висміюються люди, які беруться не за свою справу, впевнені в тому, що вони все можуть і вміють. Пояснюється такий підхід неспів-мірністю масштабів зла: якщо безтолковщина й хабарництво в суді є злом соціальним, що наносить шкоду всьому суспільству, то Охрім зі своїми “кравецькими експериментами” завдає шкоди лише собі самому, сам себе виставляючи на посміховисько. Звідси й не їдка, і скоріше співчутлива мораль: Дурний, дурний! А на йому свитина, Неначе той німецький каптанець. В притчах же частіше всього діють люди, так як приховуються не стільки риси осіб, як життєві ситуації. В притчах дидактичний зміст превілює над викривальним. Як і в байках, мораль може бути, але вона вплітається в канву розповіді. Притчі бувають віршовані і прозові. Щедро представлені притчі у Івана Франка в збірці “Мій Ізмарагд”. Найбільша їх частина побудована на східних сюжетах. Одна із них (“Притча про життя ”) розповідає про чоловіка, що, тікаючи від лева, ухопився за берізку, яка росла над урвищем. Глибоко на дні урвища повзала велетенська змія. Виступ, на який чоловік обіперся ногами, також виявився сплячою гадюкою. До всіх лих ще й дві миші – біла й чорна – стали підгризати неміцне коріння берізки. Так і висів чоловік, ні живий ні мертвий, не маючи сил ні кричати, ні молитися. Та раптом вгледів він на берізці покинуте гніздо джмелів із щільником, де ще був мед. Чоловік потягнувся, дістав щільник і про всі лиха умить забув, насолоджуючись медом. Мораль висловлено вустами Готами–Будди – світила Азії,який “розшифрував” усі символи людського лиха, від якого є єдиний рятунок: ... те, чого ніяка сила Ніяка нам пригода взять не може: Се чиста розкіш братньої любові, Се той чудовий мід, якого крапля Розширює життя людськеє в безмір, Підносить душу понад всю тривогу... В простори, повні світла і свободи. Як бачимо, ні викриття, ні гумору в притчі немає. В ній є повчання, яке стосується кожного з нас: в найтяжчі, найнебезпечніші хвилини життя, бережи “силу братньої любові” до людей, до світу, і вона тобі допоможе перебороти всі біди.
Завдання 3. Як відомо, німецькі фашисти вважали себе “істинними арійцями” (аріями). До арійської раси належать і українці, предки яких, за деякими джерелами, називали себе “оріями”. В чому полягає різниця в розумінні суті цього поняття в першому й у другому випадку? Різниця полягає в тому, що враховуючи роль арійців (чи аріїв) у розвитку світової цивілізації, фашистські ідеологи побудували на цьому расову теорію про вищість німців - як нащадків аріїв – над іншими народами світу. Ми також гордимося тим, що є нащадками творців однієї з найдавніших цивілізацій в Європі, якою є Трипільська культура. Проте легенди про Прабатька Ора, який навчив наших предків орати землю й вирощувати на ній злаки, не носять в собі елементів расизму, зверхності і ставленні до інших народів. Якщо в фашистській ідеології поняття арій співвідносилось із поняттям владика, повелитель, якому інші народи мають служити, працювати на нього, то ми слово орій (арій) розуміємо як орач – той, хто обробляє землю, що цілком відповідає історичним реаліям, бо нація наша була споконвіку, від часів Трипілля, хліборобською нацією, і орійська традиція – традиція хліборобства, праці на землі, міцного зв’язку з землею на території, яку нині займає Держава з назвою Україна, ніколи не переривалася. Отже, ми гордимось не тим, що є повелителями інших народів , які мають працювати на нас, а тим, що ми самі, як справжні діти своєї землі, споконвіку уміли любити її й працювати на ній.
Завдання 4. Розставте розділові знаки. Чи згодні ви з останньою думкою автора тексту? В чому полягають причини того, що дівчина залишилась повністю відлученою від рідної мови та літератури? Дівча сиділо переді мною й на кожне моє запитання відповідало таким невинно-здивованим помахом довжелезних, трохи підфарбованих вій, наче я запитував не про рік народження Шевченка та зміст усім відомих його творів, а про премудрощі квантової механіки чи інтегральних обчислень. Що на філфаці цьому юному гарненькому створінню робити нічого – було ясно, але я був ніби зачарований таким щирим цілковитим невіглаством і, немов бажаючи проникнути в його таємницю, все ставив і ставив якісь примітивні запитання, відповіддю на які був усе той же здивований помах вій. Ви звідки до Києва приїхали? – запитав я, аби хоч голос її почути. З Полтави, - нарешті озвалось дівча. О! – зрадів я. – То Ви, мабуть, зможете розповісти про творчість свого славетного земляка, чий пам’ятник стоїть у Вас у Полтаві? У відповідь – лиш помах вій!.. - Як?! І Котляревського не знаєте?! – не стримав я обурення. А звідки я що маю знати, - вибухнуло дівча, - як у нас півкласу взагалі українську не вчили, а тільки дуріли на задніх партах і вчительці заважали. Та й вчителька сама тої української не знала, вона нам українську по-руськи розказувала... Ідучи з екзамену, я з сумом думав про те, як державна політика та несумлінні вчителі калічать нашу українську молодь, відриваючи її від рідного коріння, рідної культури.		Очевидно, сенс 4-^го завдання у всіх варіантах полягає не тільки в тому, щоб правильно розставити розділові знаки, виділити пряму мову тощо. Думаємо, що Ви пам’ятаєте поради, дані в передмові до розділу, й з цим завданням справитесь досить легко. Цікаво, як справитесь Ви із ситуативним завданням, які висновки зробите про ситуації, описані в текстах. Дуже часто, коментуючи останню думку автора даного тексту, учні пускаються в розлогі розповіді про утиски щодо української мови, про тотальну русифікацію тощо. Та дуже рідко хто говорить про відповідальність самої людини за свій розвиток, про обов’язок кожного шанувати свій народ, свою мову й культуру. А хіба Василь Стус, що виріс у цілком зросійщеному Донбасі, мав кращі умови для прилучення до української мови та літератури? Отже, слід пам’ятати, що не все в житті виправдовується обставинами. Кожна людина повинна розуміти, що дуже багато залежить від неї самої. Аналізуючи ситуацію, що склалась в стосунках Оленки та її хлопця (завдання 4 ІІ варіанта), учні цілком правильно засуджують егоїзм хлопця, що розповів свою історію, його невміння рахуватись із почуттями іншого. Але хіба справа лише в ньому? Хіба ж дівчина не повинна мати почуття гідності? Адже важко сподіватись на повагу до себе, коли сам себе не поважаєш... Нібито найпростіша ситуація описана в 4-^ому завданні І варіанта. Але скільки слів витрачають учасники змагань, щоб засудити “занадто старорежимного”, “консервативного” дідуся та довести, яка хороша вчителька, про яку йдеться в тексті – тут і про нові підходи до виховання прочитаєш, і про педагогіку співпраці... А от того, що в той час, коли учні, розмахуючи букетами, розповідають їй про свою любов і повагу, вона сама тащить по перону свої чималі валізи, - чомусь ніхто не помічає! То чи ж добре виховала вчителька своїх учнів, якщо вони не знають, що любов і повага – це не тільки слова, а справи, коли вони не мають елементарної уяви про те, що старшому (навіть чужому, незнайомому) слід допомагати зробити якусь послугу?! Чи, може, ми теж уже забули це золоте правило поваги до старших??? То хутчіш згадуймо його, щоб і про наших учителів хтось не відгукувався так, як той дідусь про Тамару Василівну...
Завдання 5. Перекладіть нижчеподане речення українською мовою, розставте всі необхідні розділові знаки. До якого стилю і типу мовлення Ви віднесли б даний уривок? Ім’я Івана Пулюя, названого відомим австрійським професором Вільгельмом Форманом не тільки визначним фізиком Австро-Угорщини, а й особистістю, що формує світ, чиє ім’я було вписано у світову науку як в зв’язку з розробкою електроосвітлювальних і катодних ламп та проектом першої в Європі електростанції, що працювала на перемінному струмі, так і в зв’язку з тим, що (як свідчить у своїй книзі “Ярмарок сенсацій” німецький письменник Е. Кіш) цей син України ще до В. Рентгена відкрив ті знамениті промені, які пізніше будуть названі, на жаль, не пулюєвськими, а рентгенівськими. Текст належить до наукового стилю. Про це свідчить надто ускладнена побудова речення, наявність в ньому значної кількості зворотів, вставного речення, а також широке використання термінологічної лексики.
Завдання 5 (ІІІ варіант) Проаналізуйте японські словосполучення та, використавши українсько-японський словничок, перекладіть японські словосполучення.	Виконання цього завдання потребує досить глибокого аналізу всіх запропонованих вам словосполучень. Проаналізувати – це, як ви знаєте, означає: співставити слова, що входять в словосполучення та їх окремі частини, знайти в них спільне та відмінне, згрупувати за спільними рисами, знайти спільне та відмінне між групами явищ і т.д. Висновки, зроблені внаслідок аналізу, повинні допомогти Вам виконати завдання. Перше, що впадає у вічі, це те, що до першого слова у всіх японських словосполученнях приєднано часточку –НО-, яка пишеться через дефіс. Оскільки вона є скрізь, то нічим Вам допомогти не може. Ви просто запам’ятовуєте, що до якихось японських слів (невідомо навіть до числівників чи іменників) з допомогою дефіса приєднується –НО-. Для початку, мабуть, нам слід розібратися, яке із японських слів є іменником, а яке числівником. Зробити це можна двома способами. Подумайте, якими? Очевидно, Ви зрозуміли, що можна просто скористатися словничком, де є переклад ряду іменників, що входять у японські словосполучення. Це емпіцу – олівець, і тєтє – метелик. Жодних –НО- при цих іменниках немає, правда ж? То який висновок робимо з цього спостереження? Правильно! Слова з -НО- – це не іменники, а числівники. Можна розпізнати ті японські числівники й іншим способом – складнішим, але пліднішим. У нас є аж три словосполучення з числівником 2. Значить, оте два у всіх трьох словосполученнях має повторитися! Тож, давайте, випишемо ці словосполучення та поглянемо, що ж там повторюється тричі? 2 собаки – ніхікі-но іму; 2 тарілки – німай-но сара; 2 пальці – ніхон-но юбі. Повторюється оте –НО-, але воно є буквально скрізь. А от що є таке, що повторюється лише в словосполученнях із числом 2? Знайшли? Числу 2 відповідає в японській мові корінь числівника на означення 2^ох предметів – -НІ-. Перевіримо свою здогадку: чи так само повторюватимуться числівникові корені в словосполученнях із 3, 5, 6? Все правильно! 3 будинки – це санкен-но із, а 3 інженери – це саннін-но шсі; 5 дівчаток – гонін-но мусуе, а 5 парасольок – гохон-но каса; 6 газет – рокумай-но сімбун, а 6 ластівок – рокува-но цубуме. Отак потроху ми з Вами й лічити до десяти по-японському навчимося: два – ні; три – сан; п’ять – го; шість – року. Але це лише тоді, коли називаємо просто число: 2,3,5... В назвах кількості предметів чи істот до кореня додаються ще якість частинки слова (назвемо їх по-нашому - суфіксами). На власне кількість вони не вказують, бо інакше не могли б повторюватись у словосполученнях, що називають різну кількість предметів, або бути різними там, де йдеться про однакові кількості: 2 собаки – ніхікі-но усі, і 9 зайців – кухікі-но усагі, а 2 тарілки – це вже чомусь німай-но сара, як і 6 газет – рокумай-но сімбун. Для того, щоб встановити якусь закономірність у вживанні цих суфіксів, нам, очевидно, слід згрупувати всі словосполучення, де вжито той чи інший суфікс, та подумати, що в цих групах є спільного, окрім самого цього суфікса та частки –НО-. ніхон-но юбі – два пальці хон сітіхон-но емпіцу – сім олівців кухон-но сао – дев’ять жердин гохон-но каса – п’ять парасольок ніхікі-но іно – дві собаки хікі кухікі-но усачі – дев’ять зайців дзюніхікі-но хіцудзі – дванадцять овець. Зрозуміли, чому в слові дзюніхікі-но – два кореня? Тому що, як ми вже знаємо, корінь –НІ- означає 2, а 12 – це 2 і 10. То як по-японському буде 10? Правильно, дзю! То, може, ми за цим зразком і числа 13,15,16 зможемо утворити? Звісно, можемо! 13 – це 10 (дзю) + 3 (сан) = дзюсан; 15 – це 10 (дзю) + 5 (го) = дзюго; 16 – це 10 (дзю) + 6 (року) = дзюроку. Але повернімося до тих японських суфіксів, з якими ми ще так і не розібралися... кен санкен-но із – три будинки гонін-но мусуе – п’ять дівчаток нін саннін-но шсі – три інженера рокумай-но сімбул – шість газет май сімай-но тідзу – чотири карети німай-но сара – дві тарілки ва рокува-но цубуме – шість ластівок Тепер у нас залишились лише 3 словосполучення: дзюто-но усі - десять корів; хатіто-но кума - вісім ведмедів; ітіто-но дзо - один слон. З числівниками вісім, один ми ще не зустрічалися, отже, корінь слова знайти начебто не можемо... Але зате ми знаємо числівник десять! Отже, впевнено можемо сказати, що в слові дзюто дзю – є коренем, а то – суфіксом. Очевидно, і в двох інших словах то – є суфіксом, а хаті-, іті – коренями, чи отими “чистими” числівниками вісім та один. У нас, між іншим, також, знаючи суфікс, корінь іноді легше вичленити, ніж підбираючи споріднені слова. Наприклад: турбота, босота, злидота, мерзота, цнота... – спробуйте-но доберіть до цнота споріднене слово! А знаючи, що от – це суфікс, ми й корінь визначаємо безпомильно. Отже, записуємо ще й ці словосполучення: дзюто-но усі - десять корів; то хатіто-но кума - вісім ведмедів; ітіто-но дзо - один слон. А тепер проаналізуймо, що ж усі ці суфікси можуть означати? Коли додаються до числівників? Всі слова із суфіксом -хон- вжиті, коли називається кількість неістот. Але кількість неістот називають і числівники з суфіксом -май- та -кен-. Давайте поміркуємо, що спільного є в предметах, при яких вживається числівник із суфіксом -хон-, і чим вони відрізняються від інших, при яких числівник має суфікс -май-. Що спільного між пальцем, жердиною, олівцем та парасолькою? Мабуть, те, що вони прямі й довгі. Саме цим вони відрізняються і від круглої тарілки, і від карети, і від газети чи споруди. Подивімось, чи є в словосполученнях, запропонованих нам для перекладу, назва предмета, подібного до жердини чи олівця – прямого й довгого? Є! Труба. Отже, в числівнику на означення кількості труб який суфікс використаємо? Ясно, що -хон-. А в числівнику на означення кількості хатин? Той, що й у числівнику на означення кількості будинків -кен-! Всі останні числівники на означення неістот будемо творити з допомогою суфікса -май-. А тепер розберімося з істотами. Маємо людей, при яких кількість називаємо з допомогою суфікса -нін-, та істот літаючих (ластівки) – суфікс у числівнику -ва-; маленьких (собаки, зайці, вівці) – суфікс у числівниках -хікі-; великих (корови, ведмеді, слони) – суфікс у числівниках -то-. Давайте для чіткості зробимо табличку вживання у японській мові суфіксів на означення кількості предметів.
Суфікс	Вживається в числівниках, що називають кількість:
хон	Прямих, видовжених предметів
кен	будівель
май	інших істот
нін	людей
ва	літаючих істот
хікі	маленьких істот (тварин)
то	великих істот (тварин)
	Випишемо, щоб не забути і всі відомі нам назви японських чисел. один - іті (ітіто-но дзо - один слон); два - ні (ніхікі-но іну - дві собаки); три - сан (санкен-но - три будинки); чотири - сі (сімай-но тідзу - чотири карети); п’ять - го (гонін-но - п’ять дівчаток); шість - року (рокува-но цубуме - шість ластівок); сім - сіті (сіті хон-но еміру - сім олівців); вісім - хаті (хатіто-но кума - вісім ведмедів); дев’ять - ку (кухікі-но усачі - дев’ять зайців); десять - дзю (дзюто-но усі - десять корів); одинадцять - це 10 і 1 - дзюіті; дванадцять - це 10 і 2 - дзюні. А далі вже самі – до 19-ти! Ну, а тепер, користуючись словничком, перекладаймо японською мовою запропоновані словосполучення. Тільки суфікси не переплутаймо та не забудьмо скрізь оту часточку – но додавати. Почали: один лист паперу - ітімай-но камі; дві хатинки - нікен-но коя; три верблюда - санто-но ракуда... Далі продовжуйте самі – Ви ж бо японську мову “вже знаєте”...
Завдання 6. На уроці української мови ми отримали завдання визначити, якими частинами мови є слова: (до) гори; вище; (на) зустріч; ближче; вартовий; коло; сивочолий; мило; (за) те, розкрити дужки та скласти з даними словами речення. Оленка Галя виконали завдання зовсім по-різному, а вчителька обом їм поставила високий бал... Подумайте та покажіть, як виконували роботу Оленка й Галя, увівши запропоновані їм слова у складені Вами речення.		З явищем омонімії Ви, безперечно, знайомі, й у рядках дитячого віршика „А Ясюня-доня мила личко й ручки з милом мила” легко визначите, що в першому випадку слово мила є прикметником (доня-яка? мила) , а в другому – дієсловом ІІІ особ.однини мин.часу (що робила? - мила). Пам’ятаєте Ви, напевне, й про омофони – групу омонімів, що звучать однаково, а пишуться по-різному, в залежності від того, до якої частини мови належать: Він теж (частка) узяв слово, але сказав те ж (вказівний займенник та частка ж) саме, що й попередній промовець. Завдання, яке ми розглядаємо – це звичайнісінька гра в слова-омоніми, тож і не дивно, що відповіді дівчаток були різними – адже кожна з них розглядала лише одне із значень запропонованих слів.