В. Н. Каразіна Історичний факультет Кафедра історії України Іванов Станіслав Юрійович динаміка зміни чисельності населення міста харкова в роки непу Диплом
| Вид материала | Диплом |
- В. Н. Каразіна геолого-географічний факультет кафедра фізичної географії та картографії, 727.46kb.
- Програма зайнятості населення м. Авдіївки на 2012-2013 роки загальні положення, 629.6kb.
- Програма зайнятості населення міста Запоріжжя на 2008 2009 роки, 620.1kb.
- До Програми паспорт програми зайнятості населення м. Вознесенська на 2008 2009 роки., 373.79kb.
- Томаса Роберта Мальтуса. Теорія оптимальної чисельності населення закон, 353.63kb.
- Програма інформатизації міста харкова на 2011 рік Харків, 558.22kb.
- Реферат на тему: Станіслав Лем. Життя І творчість, 127.07kb.
- Міністерство освіти І науки україни управління культури І туризму харківської обласної, 44.83kb.
- Про проект програми зайнятості населення Лебединського району на 2012-2014 роки, 463.02kb.
- Територіальна структура господарства І розселення населення в Україні та напрями, 41.47kb.
Таблиця
| Рік перепису | Чоловіки | Жінки | Різниця чоловіків +більше; - менше |
| 1917 | 48,2 | 51,8 | -3,6 |
| 1920 | 45,1 | 54,9 | -9,8 |
| 1923 | 47,2 | 52,8 | -5,6 |
| 1926 | 50,3 | 49,7 | +0,6 |
Як свідчать дані таблиці 2, з 1926 р. співвідношення чоловічого і жіночого населення в Харкові було, хоча й незначно, але на користь чоловіків. В подальшому протягом 20-30-х рр. зі зростанням загальної кількості населення активно зростало чоловіче населення. Це цілком нормальне и властиве великому місту явище. Причини цього можна вбачати в розширенні промислового виробництва та збільшенні робітників за рахунок імміграції, розвитку торгівлі, збільшенні освітньо-культурних закладів у столичному Харкові. Слід зазначити, що розподіл населення за статтю був нерівномірним в окремих районах. Це пояснюється неоднаковими історико-природними та житловими умовами, розташуванням промислових підприємств тощо (табл. 3, додаток).
Зауважимо, що в окремих районах (Гончарівка, Москалівка, Холодна Гора, Нагірний, Павлова Дача, Журавлівка, Новоселівка, Нетечинсько-Воскресенський, Заїковка, Старомосковський) у 1920 р. жіноче населення, переважно в робітничих районах, перевищувало 55%. В наступні роки, зокрема у 1923 р., кількість жінок в цих районах, окрім Москалівки, значно зменшується, особливо в Холодногірському, Гончарівці, Панасівському, Журавлівському та інших. Це пояснюється тим, що після Громадянської війни настав відбудовчий період, в якому провідну роль грали робітники чоловіки. З року в рік зростала кількість працездатного населення. Так, якщо у 1920 році мешканців міста у віці 15-19 років обох статей було 10,2%, то у 1926 р. – 11%, дещо більша різниця за вказані роки у віці 20-24 роки, вона становить відповідно 10,8% у 1920 р. та 13,7% у 1926 р. Значно зросла вікова категорія 25-29 років, у 1920 р. становили 10,9%, а у 1926 р. – 12,9%. З вікової категорії 40 і більше років спостерігаємо зменшення працездатного населення.
Віковий склад населення міста за 1920-1926 роки, який свідчить про зростання працездатного населення, відображено в таблиці 4. У 1920 році Громадянська війна й іноземна військова інтервенція ще тривала. Однак Харків уже не був безпосередньою ареною військових дій. В місті почалася відбудова промисловості й всього господарства, особливо після завершення Громадянської війни і впровадження у 1921 році нової економічної політики. Не дивлячись на післявоєнні труднощі й негаразди, зокрема, кризу в постачанні підприємствам палива, перебої у постачанні сировини, продовольчу кризу та інше, державні, кооперативні та приватні підприємства міста поступово почали працювати.
Країна стала на шлях багатоукладної економіки, поєднання громадських, державних і приватних інтересів, господарської самостійності підприємств, всебічного розвитку різних форм кооперації. З переходом до непу створювалися певні умови для розвитку приватної ініціативи, розширилися можливості вільного ринку, що давало змогу представникам приватного капіталу зайняти досить сильні позиції в економіці країни, в т.ч. і великих міст України, зокрема Харкова.
Розвиток економічного потенціалу міста потребував збільшення працездатного населення здебільшого чоловічої статі. На 1923 рік загальна кількість активного населення серед чоловіків становила 79256 осіб, або 67,4%, а жіночого відповідно 38423 особи, або 32,6%, разом це складало 248793 осіб, або 47,3%1. Ми спостерігаємо значно більший відсоток чоловіків, що працювали в різних галузях виробництва. Щодо жінок, то традиційно значна їх кількість були домогосподарками, тобто пасивною частиною суспільства. Дані за 1920 та 1923 роки свідчать про те, що у 1920 р. активного чоловічого населення було 70,4%, а жіночого – 39,3%, а у 1923 р. відповідно 67,4% та 29,3%. Тобто, частка активного населення між чоловіками і жінками у 1923 році зменшилася, особливо жінок2. Таке становище можна пояснити тим, що у 1923 році значна частина чоловіків повернулася з фронтів Громадянської війни, відроджувалося виробництво, відбувався розвиток непу тощо. Однак, в подальшому населення міста, в тому числі й робітників, збільшувалося. Про кількість працездатного і непрацездатного населення в окремих районах міста на 1923 рік свідчить таблиця 5.
За станом на кінець 1925 року в місті значно збільшилася кількість робітників на великих підприємствах. Так, на ХПЗ їх було 4434 чол., на заводі ВЕК (пізніше ХЕМЗ) – 3552 чол., на канатній фабриці – 3534 чол., на заводах "Серп і молот" – 1875 чол., "Світло шахтаря" – 488 чол.1.
З переходом до мирного будівництва Харків, як столичне місто, швидко відроджувався. а
Слід відзначити, що населення Харкова, як потужного промислового машинобудівного центру, столиці України, порівнюючи з іншими містами, зростало більш інтенсивно. Серед міст України в середині 20-х років Харків за чисельністю населення (409505 чол.) посідав третє місце після Києва (493873 чол.) та Одеси (411416 чол.). Цьому сприяли такі фактори, як поліпшення житлових умов, нормальне харчування, зростання бюджету робітничої родини, зростання кількості дитячих ясел, санаторіїв, що позитивно впливало на народжуваність дітей, а також завдяки притоку робітників на підприємства міста з інших регіонів. Про природний рух населення міста за 1925-1927 рр. свідчать такі дані2:
Рік | Народилося | Померло |
| 1925 | 9652 | 4826 |
| 1926 | 9403 | 4640 |
| 1927 | 9050 | 4772 |
Позитивно на ці процеси вплинула НЕП. Нова економічна політика внесла істотні зміни у форми і методи оплати праці. Замість зрівнялівки в постачанні, що існувала в роки громадянської війни, поступово впроваджувався принцип оплати за кількістю і якістю праці. На підприємствах почала застосовуватися відрядно-преміальна система, за якої заробітна плата залежала від результатів праці. Ці заходи сприяли підвищенню продуктивності праці і поліпшенню становища робітників. Важливу роль у зростанні заробітку відіграло завершення у 1924 р. грошової реформи. Тверда грошова валюта стала основою підвищення реальної зарплати.
Проведення грошової реформи принесло країні нову стабільну валюту – забезпечений золотом червонець. З 1925 року спостерігалася значна лібералізація валютного законодавства, проголошувалося вільне проведення (для приватних осіб) валютних операцій золотом, сріблом, іноземною валютою та цінними паперами. Слід відзначити, що поряд з державними валютними біржами у великих містах, у т.ч. і Харкові, виникли чорні валютні біржі, де активно діяли валютники, лихварі, нелегальні скупники золота, підпільні маклери та інші. У Харкові, наприклад, помітну роль відігравав великий валютник Б.Д. Майзнер, що оперував значною кількістю валютних цінностей1. Однак уже на початку 1926 р. держава встановила монополію на валюту.
Складними в роки непу були житлові умови харків’ян. Якщо проаналізувати перепис населення на 17.12.1926 р. щодо житлових умов мешканців міста, то побачимо, що 956 осіб не мали нормального житла, а ще 200 чол. жили в землянках. Всього жилих помешкань було зареєстровано 66868, із них квартир – 66609, гуртожитків – 259 (або 0,39%). Основна маса багатоповерхових будівель і жилих помешкань знаходилася в центрі міста, решта – в передмістях2.
Слід відзначити, що у м. Харкові на одну квартиру припадало пересічно лише 33,8 кв. м, в кожній із невеликих кімнат мешкала одна сім’я. На одну кімнату в квартирах пересічно припадало 15,4 кв. м. Порівняно з Києвом чи Одесою в Харкові щільність заселення була дещо вищою.
Звертає на себе увагу те, що найбільші за розмірами жилої площі були помешкання в державних володіннях У них на одне жиле помешкання жилої площі припадало 80,0 кв. м, а на 1 квартиру – 8,6 жителів. В оренді у приватних осіб відповідно 34,4 і 6,0. Приватновласницькі помешкання пересічно становлять лише 22,6 кв. м1. Вірогідно, ще пов’язано з матеріальним становищем населення міста, яке могло будувати невеличкі найдешевші будівлі, особливо на околицях міста. Чим далі від центру міста, тим більше зменшувалися розміри помешкання.
Цікаво простежити заселення людністю в окремих районах міста. Перепис 1926 р. свідчить про те, що найбільше житлової площі на квадратні метри припадає в Нагірному районі – 74,3 кв. м на 10,2 чол. У Центральному районі – 62,8 кв. м на 9,6 чол., у Катерино-Благовіщенському відповідно по 59,3 кв. м на 10,1 чол., у Старо-Московському – 48,1 кв. м на 8,6 чол., у Нетеченсько-Воскресенському – 42,2 кв. м на 7,0 чол., Сабуровій Дачі – 45,6 кв. м на 6,5 чол. У цих районах були найбільші розміри площі кімнат, в той час, як на околицях міста розміри житла були значно менші. Наприклад, в Уральському районі одне житлове помешкання становило 20,2 кв. м. В ньому проживали 4,5 чол., в Лисо-Гірському – відповідно 19,2 та 4,2 чол., в Новоселівському – 18,9 та 4,5 чол., в Качанівському – 18,0 кв. м на 4,8 чол.
Разом по місту на одне житлове помешкання припадало 40,8 кв. м житлової площі з пересічною кількістю жителів 6,9 чол. Дещо нижчі показники по передмістях. Вони становили 22,0 кв. м на 4,7 чол. Це такі райони як Сокольницький, Ново-Баварський, Основ’янський, Іванівський, Павлівський та інші1 (табл. 6, додаток). Слід зауважити, що значна частина жителів міста – це переважно робітники та військові – мешкали в гуртожитках. За переписом 1926 р. було зареєстровано 259 гуртожитків. Переважна їх кількість – 90,3% – знаходилася у старій міській смузі, а решта, 9,7%, - у передмісті. Найбільше гуртожитків було робітничих (32 або 12,35%), гуртожитків при лікарнях було 10 або 3,86%2.
Слід відзначити, що на розселення мешканців міста в значній мірі впливав соціальний стан населення. Якщо робітники зосереджувалися переважно в промислових робітничих районах, то службовці, як правило, в центральній частині міста.
Так, найбільше робітників мешкало у західній частині – 42,5% у 1923 р. та 30,7% у 1926 р. Це такі райони міста, як Журавлівський, Іскринський, Сабурова Дача, Паровозо-Будівельний, Чугуївський. Уральський, Павлова Дача та Качанівський, в якому у 1923 році було 54,4% робітників. Наступне місце за кількістю робітників займає східна частина міста. Це Пісківський, Панасівський, Лисо-Гірський, Холодно-Гірський та Новоселівський райони – 36,8% у 1923 р. та 40,4% у 1926 році. Найбільше робітників мешкали у Лисо-Гірському (50,9%) та Новоселівському районах (51,5%).
Значно менше робітників мешкали у південній частині: Гончарівський, Москалівський, Нетечинсько.-Воскресенський, Заїківський райони – 29,2% у 1923 р. та 24,6% у 1926. У Нагірному, Центральному, Катерино-Благовіщенському і Старо-Московському районах робітники складали лише від 11,2% до 21,1%. Зауважимо, що у 20-х роках у Західній, Східній та Південній частинах міста розташовувалися основні фабрично-заводські підприємства: "Серп і Молот", "Велосипедний завод", "Світло шахтаря", "Холодильних машин", "Електромеханічний" ("ВЕК"), ХПЗ та інші. Саме в цій частині міста зосереджувався основний контингент робітників міста.
Щодо розселення службовців, то воно збільшується від околиць до центру міста, де, по-перше, зосереджені основні державні, господарські та культурні установи, а по-друге, найбільше використовували особисту прислугу. Так, в північній частині (Нагірний, Центральний, Катерино-Благовіщинський, Старо-Московський райони) – в середньому службовців було 43,5% у 1923 р. і від 53,0% до 56,0% у 1926 році. Дещо менше службовців у південній частині міста – 35,2% у 1923 році та 41,2% у 1926 р. в західній – 25,5% у 1923 р. та 40,8% у 1926 р., а у східній – 28,9% у 1923 р. та 33,5% у 1926 р.
Подібним до службовців було розселення осіб вільних професій, адже найбільше їх зосереджувалося в центральних частинах міста. Дрібні підприємці зосереджувалися переважно в Південній частині міста (Москалівський, Заїківський, Гончарівський та Нетечинсько-Воскресенський райони). Найменше їх було в Нагірній частині міста. В Нагірному та Центральному районах спостерігаємо розселення населення, що входить до групи "інших". Це можна пояснити великою кількістю студентів навчальних закладів, що входять до цієї групи та мешкають неподалік від навчальних закладів та гуртожитків, що здебільшого зосереджувалися в центрі міста1 (табл. 7, додаток).
З розвитком непу зростала потреба в робочій силі, а вона поповнювалася переважно за рахунок села. Поряд з цим зростав й природній приріст населення міста. За період з 1923 по 1926 рр. воно зросло на 26,1%2. Це приводило до збільшення густоти населення в помешканнях.
У місті створювалася гостра житлова криза, що приводило до необхідності збільшення будівництва житла. Як уже зазначалося, переважна більшість житлових будівель будувалася на околицях міста, де легше можна було отримати земельну ділянку для забудови, або просто зайняти її без дозволу. В основному це були невеликі будиночки, власниками яких були переважно робітники, вихідці із сільської місцевості та маленьких містечок.
Значно менше нових житлових будівель з’явилося за 1923-1926 рр. у міській смузі. Воно збільшилося лише на 18,1%, в той час, коли в передмістях – на 44%1. Якщо простежити темпи будівництва державного, кооперативного та приватного житлового будівництва, то спостерігаємо, що активне будівництво почалося з 1924 року. Так, якщо на 1923 рік державних житлових будівель було 10 і 146 приватних, то у 1925 р. їх було відповідно 35 і 210, у 1025 р. – 42 і 413. Особливо багато житлових будівель з’явилося у 1926 р. – 53 державних і 948 приватних. Зростало і кооперативне будівництво. На 1925 рік кількість будинків була 15, а у 1926 р. – уже 26. З появою нових житлових будівель збільшувалася житлова площа. Якщо у 1923 р. у державному секторі вона становила 0,7 тис. кв. м, а в приватному – 3,3 тис. кв. м, то у 1924 р. відповідно – 6,7 тис. кв. м та 4,9, а у 1925 р. – 12,4 та 11,4 у 1926 р. В державному секторі показники дещо зменшилися – 11,9, а в приватному – зросли до 25,9 тис. кв. м2. Отже, з року в рік пожвавлювалося житлове будівництво.
Таблиця
Нове житлове будівництво у м. Харкові за 1923-1926 рр.
(за даними перепису)
| Роки | Державне | Кооперативне | Приватне | |||
| кількість будинків | житлова площа, тис. м2 | кількість будинків | житлова площа, тис. м2 | кількість будинків | житлова площа, тис. м2 | |
| 1923 | 10 | 0,7 | - | - | 146 | 3,3 |
| 1924 | 35 | 6,7 | - | - | 210 | 4,9 |
| 1925 | 42 | 12,4 | 15 | 1,5 | 413 | 1,4 |
| 1926 | 53 | 11,9 | 26 | - | 948 | 25,9 |
Як свідчить таблиця, на середину 20-х років житлові умови у м. Харкові дещо покращилися. Однак житлова проблема ще залишалася, через невпинне зростання населення. Порівнюючи з житловими умовами інших великих міст, зокрема Києва та Одеси, то спостерігаємо, що Харків щодо площі на одного мешканця посідає перше місце.
Якщо в Києві в квартирах на 1 мешканця припадало 7,1 кв. м, в Одесі – 7,4, то в Харкові лише 5,7 кв. м. За категоріями власників житла Харків, окрім приватних осіб, що становить 37,2% житлової площі та кооперативів (0,8%), поступається Києву та Одесі. Зате Харків випереджував ці міста за кількістю дрібних будівель, що й приводило до житлової тісноти в місті1.
Звертає на себе увагу те, що в Харкові у період непу більша частина володінь належала приватним власникам переважно в передмістях. Питома вага державних та кооперативних власників значніша в місті. Якщо приватні особи міста й передмістя становили 81,7%, то держава – 3,6%2.
Отже, не дивлячись на те, що в місті з роками пожвавлювалося житлове будівництво, проблема житла і житлових умов залишалася. В місті було багато так званих "комуналок", у яких мешкали переважно робітники. Високою була щільність заселення в помешканнях, частина населення жила в землянках. І все таки, в порівнянні з 1920 р. у середині 20-х років житлові умови дещо покращилися.
Важливе місце у поліпшенні матеріального добробуту населення належало системі охорони здоров’я. Для кращого медичного обслуговування населення міста і робітників при міських відділах охорони здоров’я були створені відділи робітничої медицини – робмеди. Вони організовували на підприємствах лікарні, поліклініки, амбулаторії. У 1923 р. у Харкові почав працювати перший в країні інститут гігієни праці й профзахворювань. Медичне обслуговування було безкоштовним, але якість медобслуговування була дуже низькою3.
Наприкінці 1922 р. з відродженням промисловості розпочалося відновлення чисельності робітників. Фабрики і заводи поповнювалися як кваліфікованими кадровими працівниками з дореволюційним робітничим стажем, що поверталися після війни до трудової діяльності, так і новими робітниками, переважно сільською молоддю, яка не мала виробничої кваліфікації та демобілізованими з лав Червоної Армії. Для такої категорії на підприємствах організовували школи підвищення кваліфікації1. Значна концентрація робітників була на великих підприємствах міста. На початку 20-х років Харківський завод "Серп і молот" освоїв випуск тракторних молотарок, завод "Світло шахтаря" почав випускати перфоратори для гірничої промисловості. На початку 1923 р. розгорнулася робота по переобладнанню вагонного цеху Харківського паровозобудівного заводу2.
У перші роки непу особливо швидко розвивалася дрібна промисловість, яка не потребувала великих витрат на сировину, паливо, машини.
Запровадження непу прискорило відбудову народного господарства, сприяло пожвавленню підприємницької діяльності та створенню нової верстви населення, так званої нової буржуазії, "непманів". Це були приватні промисловці та торгівці, орендарі, скупники, маклери та ін.
Отже, разом з відновленням виробництва піднімався життєвий рівень населення, зростала його чисельність, в тому числі і робітничого, йшло розшарування й декласування робітничого класу Харкова.
Слід відзначити, що в окремих районах міста в різні роки кількість чоловічого і жіночого активного населення змінювалась.
Так, активного чоловічого населення, яке у 1923 р. в цілому складало 67,4%, значно більше в Паровозобудівельному, Осередковому, Холодногірському районах та Сабуровій Дачі, що можна пояснити потребою в цих районах робітничих рук. Щодо активного жіночого населення, то навіть в робітничих районах, таких як Новоселівка, Панасівка, Качанівка, Лиса Гора, Урал, Чугуївка та Іскринський, їх відсоток незначний. В цих старих районах значна частина жінок традиційно займалися домашнім господарством. Порівняно з 1920 роком в окремих районах у 1923 р. зменшилася і кількість чоловіків у Москалівці, Заїківці, Павловій Дачі, Старо-Московському, Чугуївському та інших районах. Однак в робітничих районах міста Паровозобудівельний, Панасівка, Качанівка, Холодна Гора спостерігається збільшення працюючих чоловіків. Слід відзначити, що як серед жінок, так і серед чоловіків був певний відсоток так званих пасивних, але працездатних за віком. Це ті, що були на утриманні працюючих. Матеріали перепису 1923 р. дають такі дані.
Таблиця
| Стать | Працездатні віком | Непрацездатні віком | Підлітки 10-14 років | Разом | |||
| 15-49 | 50 і більше | 15-49 | 50 і більше | праце-здатні | непраце-здатні | ||
| жінки | 62,5 | 10,8 | 3,0 | 9,1 | 14,6 | 73,3 | 12,1 |
| чоловіки | 32,7 | 6,2 | 3,6 | 8,0 | 49,5 | 38,9 | 11,6 |
Певна частина працездатного чоловічого і особливо жіночого населення не брала участі у виробництві. Про кількість (у відсотках) працездатного і непрацездатного чоловічого та жіночого населення за станом на 1923 р. в окремих районах міста свідчать дані таблиці.
Простежується, що в окремих районах міста: Панасівці, Гончарівці, Заїківці, Москлівці, Пісках, Холодній та Лисий горах, Новоселівці, Уралі, Качанівці, Чугуївщині зосереджувалося переважно робітниче населення. В решті районів міста – Нагірному, Осередковому, Катерино-Благовіщенському, Старо-Московському – переважали службовці та торговці.
За соціальним станом населення міста Харкова в 20-х роках поділялося на кілька груп. Дані перепису 1923 року (у відсотках) свідчать про наступне.
Таблиця
| Соціальний стан населення | Чоловіки | Жінки | Чоловіки: більше (+); менше (-) |
| 1 | 2 | 3 | 4 |
| Робітники | 75,2 | 29,8 | +50,4 |
| Служки | 42,6 | 57,4 | -19,8 |
| Службовці | 71,0 | 29,0 | +92,0 |
| Армія та флот | 100,0 | - | +100,0 |
| Особи вільних професій | 50,6 | 49,4 | +1,2 |
| Хазяїни (торговці, кустарі та ін.) | 75,2 | 24,8 | +50,4 |
| Члени сім’ї, що допомагають | 65,4 | 34,6 | +30,8 |
| Інші | 65,4 | 34,6 | +30,8 |
| Разом | 70,1 | 29,9 | 40,2 |
Як видно з таблиці, серед чоловіків найбільший відсоток робітників, торгівців та кустарів, а також службовців. Значно перевищують ці показники жінки служки. Щодо осіб вільних професій, то слід зауважити, що соціальний розподіл населення і його відсоток не є сталим, він змінюється в залежності від політичних та економічних умов. Особливо це простежується в період непу.
У цілому, порівнюючи окремі соціальні верстви населення з загальною кількістю активного населення міста за станом на 1923 р., ми спостерігаємо, що найбільший відсоток серед чоловіків (34,5%) становлять службовці, а серед жінок (33,2%), на другому місці були робітники, (чоловіки – 30,4%, жінки – 23,5%)1. Отже, основну масу населення складали робітники та службовці. Однак протягом 20-х років їх число коливалося через розшарування населення в умовах непу.
Дані переписів 20-х років свідчать про зміни, що відбувалися у соціальному стані населення.
Таблиця
Дані переписів 1920-1926 рр. соціального стану населення
| Соціальний стан | 1920 р. | 1923 р. | 1926 р. | Зміни 1926 р. до 1920 р. |
| Робітники (промисловість і транспорт) | 29,0 | 28,3 | 31,6 | +2,6 |
| Службовці | 38,2 | 34,2 | 38,9 | +0,7 |
| Інші господарі | 11,9 | 14,1 | 9,1 | -2,8 |
| Інші | 20,9 | 23,4 | 20,4 | -0,5 |
| Разом | 100,0 | 100,0 | 100,0 | - |
Звертає на себе увагу те, що на 1923 р. дещо зменшилася кількість робітників та службовців у порівнянні з 1920 роком. Можна припустити, що під час перепису у 1920 р. певна частина населення віднесла себе до робітників, не будучи ними по суті, а з розвитком непу перейшли до групи інших господарів: хазяїв, торгівців, кустарів тощо, кількість яких збільшилася на 2,2%. Підтвердженням цього є той факт, що в подальшому спостерігається значне збільшення робітників, особливо на великих підприємствах. На той час великими вважалися такі, що мали механічні станки та інше обладнання, на яких працювало 20 робітників, або до тридцяти робітників, якщо не було ніякої механізації, і які подавали щомісячний звіт до Окружного статистичного бюро. Такі підприємства називалися цензовими. Кількість робітників на таких підприємствах щорічно зростала. Так, якщо у 1923 р. їх було 20157 чол., то у 1924 р. – 26274, а на кінець 1925 р. – 30417 чол.1.
Отже, із збільшенням робітників змінюється і соціальний склад населення. Слід звернути увагу на те, що традиційно робітники мешкали на околицях міста та біля підприємств. Найбільше їх мешкало на Новоселівці, Лисій горі, Уралі та Паравозобудівному районах. Службовці переважали в Нагірному, Осередковому, Старо-Московському районах та Гончарівці. Значна їх кількість мешкала і в Журавлівському, Катерин-Благовіщенському, на Холодній Горі, Москалівці, Заїківці, у Нетече-Воскресенському районах. В цих же районах проживала більшість торгівців, кустарів. Більшість осіб вільної професії мешкала в елітних районах (Нагорний, Осередковий, Стало-Московський та Піски)1.
Таблиця
Самодіяльне населення міста Харкова за соціальним складом
та галузями праці за переписом 1926 р.
| Разом самодіяльного населення | % самодіяльних серед усього населення | Розподіл самодіяльного населення у %% | ||||||||||||
| за соціальним складом | за галузями праці | |||||||||||||
| робітники | службовці | господарі | інші самодіяльні | сільське господарство | промисловість | транспорт | торгівля | державна служба | інші галузі | інші самодіяльні | ||||
| з найманих робітників | інші | фабрично-заводська | кустарно-реміснича | |||||||||||
| 211218 | 50,6 | 25,4 | 39,0 | 0,4 | 9,1 | 26,3 | 1,5 | 20,4 | 6,8 | 8,6 | 10,6 | 15,8 | 11,6 | 24,7 |
Дані переписів населення 20-х років свідчать про те, що з року в рік в місті зростало населення, більшість якого складали чоловіки. Причому в різних районах відбувалися не однакові соціальні процеси.
Так, в Нагірному районі зростала як загальна кількість населення, так і служок. У той же час в Осередковому, Катерин-Благовіщенському, Нетече-Воскресенському, Панасівці, Заїківці, Пісках зменшується кількість робітників, проте збільшується категорія хазяїв.
У таких районах як Москалівка, Новоселівка, холодна та Лиса Гора, Гончарівка, Павлова Дача, Чугуївщина збільшується кількість як робітників, так і службовців. Дуже малий приріст населення спостерігається в Паравозобудівному, Уральському, Іскринському, Журавлівському, на Качанівці. Таке становище можна пояснити тим, що тут уже сформувалася робітнича група населення.
Важким тягарем для населення міста було безробіття, яке спостерігалося в країні у роки непу. Воно було наслідком її економічної відсталості, розрухи в народному господарстві, руйнувань під час громадянської війни, а також припливом у великі промислові центри, яким був і Харків, вільної робочої сили із села, масовою демобілізацією з лав Червоної Армії – армія зменшилася з 5,5 млн. чоловік у 1921 році до 562000 тис. чол. у 1925 р. Сприяло поповненню безробітних і скорочення штату у державних закладах, переведення підприємств на госпрозрахунок1. Безробітними були переважно чорнороби, вихідці з села, жінки, підлітки, демобілізовані, які не мали кваліфікації.
Харків, як значний адміністративний, торгівельний, промисловий і культурний осередок у порівнянні з іншими великими містами України мав дещо кращий стан ринку праці. Наприклад, якщо в цілому по Україні на 1926 р. безробітні становили 177464 чол. або 10,4% до всіх робітників і службовців, то в Харкові за переписом 1926 р. було зареєстровано 20334 чол. або 4,03% від загальної чисельності населення. В Києві було зареєстровано 5,69% безробітних, в Одесі – 6,25%, в Дніпропетровську – 5,5%2. Ці дані свідчать про те, що в Харкові, в порівнянні з іншими великими містами, був дещо кращий стан ринку праці. Серед безробітних переважали представники розумової праці, в основному службовці-жінки.
Слід відзначити, що протягом 20-х років безробіття в Україні весь час зростало і мало застійний характер, становлячи близько 10% усіх робітників і службовців. Лідерами безробіття були великі промислові міста, в яких зосереджувалося до 60% усіх безробітних, серед них і Харків. У значній мірі цьому сприяли заходи Радянської влади, спрямовані на здійснення режиму економії, зокрема скорочення штатів управлінського державного апарату, яке відбувалося на початку непу та у 1927-1928 рр.1 Частина звільнених йшли на виробництво, а решта певний час залишалися безробітними. Однак їх вплив на зростання безробіття був тимчасовим, епізодичним. Головним джерелом поповнення безробітних було некваліфіковане населення із села. Зауважимо, що прийом робочої сили на підприємства відбувався як шляхом неорганізованого найму, так і через біржу праці. Так, з жовтня 1925 р. по червень 1926 р. прийняті на промислові підприємства складали 34,3%. На завод "Серп і молот" було прийнято 54%2. Зазначимо, що у Харкові в 1928 р. діяла "Підпільна біржа праці", яка надавала відповідні послуги безробітним за винагороду3. Молодь і підлітки, які працювали на приватних підприємствах
Істотним джерелом безробіття було зростання працездатного населення, прагнення молоді до самостійної праці. Про дані такої категорії населення свідчить перепис населення 1920 року. Зокрема, на той час у м. Харкові було зареєстровано чоловічого населення у віці 10-14 років 14069 осіб, жіночого – 14905, у віці 15-19 років відповідно 12084 та 16538 осіб4.
Порівнюючи з даними перепису 1926 р., ми спостерігаємо, що найчисельнішу групу безробітних, як серед чоловіків, так і серед жінок, становить населення у віці 20-29 років. Так, серед чоловіків цей показник складає 36,4%, а серед жінок – 51,9%. Значно менше безробітних у віці 30-39 років серед чоловіків – 21,4%, а серед жінок – 18,1%5. Отже, можна припустити, що значне збільшення безробітних у 1926 р. відбувалося і завдяки природному приросту населення та його вікового визрівання до розряду працездатного.
Якщо проаналізувати становище безробіття серед чоловіків і жінок за соціальним станом, то ми побачимо, що серед робітників чоловіків безробітних у віці 20-24 р. було 23,6%, а серед жінок – 30,5%.
Дещо менше їх було у віці 25-29 років, зокрема, чоловіків – 14,9%, а жінок – 21,2%. Збільшувалася кількість безробітних чоловіків серед робітників у віці 30-39 років до 21,2%, а серед жінок – зменшувалась до 17,5%. У більш старшому віці чисельність безробітних цієї категорії населення зменшувалася: серед чоловіків робітників у віці від 40 до 49 р. до 13,7%, у віці 50 і більше років – 9,2%. Значно менший відсоток безробітних був серед жінок цього ж віку, що становив відповідно 7,5% та 1,7%1.
Отже, серед робітників чоловічого і жіночого населення найбільший відсоток безробітних у віці 20-24 років значно менший у віці 40-50 і більше років. Дещо інша ситуація з безробітними спостерігається серед службовців. Якщо серед жінок у віці 20-24 років відсоток майже не змінився і становив 30,2% проти 30,5%, то серед чоловіків службовців у цьому віці він зменшився до 18,5%. Однак у віці 30-39 років було найбільше безробітних серед чоловічого населення: з 32,1% активного населення (працездатного) 25,4% становили безробітні, а у жінок – 21,6%2.
Слід відзначити, що дані перепису 17 грудня 1926 р. щодо безробітних не співпадають з даними біржі праці, де відсоток безробітних дещо більший і становить 6,4% проти 4,03% за переписом. Таку різницю можна пояснити тим, що під час перепису до числа безробітних увійшли й ті люди, які мали якусь тимчасову, випадкову роботу і одночасно були зареєстровані на біржі праці. Таке ж становище спостерігаємо і в інших великих містах – Києві, Одесі, Дніпропетровську.
До причин розбіжності у відсотках безробітних слід віднести і такі: за переписом безробітних реєстрували виключно тих, хто звертався до неї за допомогою без врахування території мешкання особи, часто йшли на біржу і пенсіонери та студенти, які мали стипендію, але за переписом відносили себе до утриманців. Так, на 01.12.1926 р. на біржі було безробітних підлітків у віці 10-17 років близько 3 тис. чол., а перепис 1926 р. зареєстрував 951 чол. Тобто під час перепису підлітків віднесли до несамодіяльного населення1.
Таблиця
| Місто | Безробітних чоловіків і жінок | Відсоток безробітних до всього населення за даними біржі праці | |
| за переписом на 17.12.1926 р. | за даними біржі праці на 01.12.1026 р. | ||
| Харків | 20334 | 26373 | 6,41 |
| Київ | 29237 | 35483 | 7,10 |
| Одеса | 26318 | 36649 | 8,71 |
| Дніпропетровськ | 12813 | 22679 | 9,74 |
Якщо проаналізувати кількість безробітних за станом на 1926 р. у м. Харкові по окремих районах, то спостерігаємо, що найбільший їх відсоток в цілому у південній частині міста – 11,9%, до якого входили Гончарівський, Москалівський, Нетеченсько-Воскресенський та Заїківський райони. Дещо менший відсоток у східній частині – 9,1. Це Пісківський, Панасівський, Лисо-Гірський, Холодно-Гірський та Новоселівський райони. У північній частині міста, зокрема у Нагірному районі, безробітні становили 9,1%, у Центральному – 10,1%, Катерино-Благовіщенському – 9,8%, у Старо-Московському – 11,5%. Найменший відсоток безробітних у західній частині міста – 8,8%, куди входили Журавлівський, Іскринский, Павлова Дача, Сабурова Дача, Качанівський райони. В цілому в середньому по районах міста – 10,0%. Дані свідчать про те, що великої різниці ми не спостерігаємо. Їх відсоток коливається від 8,8% у західній частині міста до 11,9% у південній2.
Розглядаючи показники безробітних серед чоловічого і жіночого населення за окремими галузями праці на 1926 р., ми спостерігаємо, що серед робітників чоловіків відсоток становив 12,43, а серед жінок – 20,52. Якщо порівняти ці дані з 1923 р., то вони свідчать про зменшення безробітних серед чоловіків, що становило 13,13%, а серед жінок – збільшення безробітних з 19,44% у 1923 р. до 20,52% у 1926 р. Серед чоловіків найбільше безробітних було у кустарно-ремісничій промисловості – майже 25%, у будівництві – 20%, а серед жінок – у торгівлі та фінансовій сфері – 50,51%, кустарно-ремісничій промисловості – 47,39%, а у будівництві жінки майже не брали участі (91,23% безробітних). Разом серед чоловічого і жіночого населення на 1926 рік безробітних було 14,23%1.
Таблиця
Розподіл безробітних робітників за окремими галузями праці на 1926 р.
| Царина праці давнішнього зайняття | Чоловіки | Жінки | Разом | ||||||
| самодіяльні | безробітні | % безробітних | самодіяльні | безробітні | % безробітних | самодіяльні | безробітні | % безробітних | |
| Робітники, з них: | 41562 | 5165 | 12,43 | 11864 | 2434 | 20,52 | 53426 | 7599 | 14,23 |
| Фабр.-зав.промис. | 23116 | 2136 | 9,24 | 7792 | 1442 | 18,51 | 30908 | 3578 | 11,58 |
| Куст.-ремісн. | 2128 | 531 | 24,95 | 498 | 236 | 47,39 | 2626 | 767 | 29,21 |
| Будівництво | 2153 | 429 | 19,93 | 57 | 52 | 91,23 | 2210 | 481 | 21,76 |
| Залізн. трансп. | 6485 | 234 | 3,61 | 148 | 15 | 10,14 | 6633 | 249 | 3,76 |
| Інші види трансп. | 1664 | 131 | 7,87 | 125 | 8 | 6,40 | 1789 | 139 | 7,77 |
| Торгівля і кредит | 1402 | 161 | 11,48 | 99 | 50 | 50,51 | 1501 | 211 | 14,06 |
| Установи | 1812 | 382 | 21,08 | 117 | 101 | 86,32 | 1929 | 483 | 25,04 |
Щодо безробітних серед службовців за даними переписів 1923 і 1926 років, то вони свідчать про те, що у 1923 р. безробітних чоловіків було 14,73%, жінок – 31,26%, у 1926 р. відповідно – 8,47% та 16,55%. Тобто з розвитком непу дещо поліпшується трудова активність населення1.
Звертає на себе увагу те, що серед безробітних у 1926 р. жонаті чоловіки становили 53% на 100 безробітних, а заміжні жінки – 37,1%, однак серед чоловіків, які мали сім’ю, відсоток безробітних строком до 1 року і більше становив близько 19%, а серед заміжніх жінок – 37,8%2. Звичайно, що ці жінки існували завдяки заробітку чоловіка або інших членів сім’ї.
Радянський уряд вживав різних заходів, щоб загальмувати темпи зростання безробіття та надати безробітним всіляку допомогу. Так, в 1923/24 рр. органи соцстраху республіки видали безробітним допомогу в сумі 2,7 млн. крб., а у 1927/28 рр. ця сума зросла до 14,3 млн. крб., якщо враховувати грошову допомогу безробітним місцевих органів та профспілок, то витрати на допомогу безробітним становили в 1925/26 рр. 17 млн. крб., а в 1928/29 рр. – 35,5 млн. крб. Тільки за 1926-1929 рр. витрати на безробітних становили 105 млн. крб. або 8,3% всіх капіталовкладень у велику промисловість України3.
В період непу застосовувалися різноманітні форми і методи боротьби з безробіттям. Зокрема, такі як грошова допомога, перевага цієї допомоги надавалася кадровим робітникам і підліткам, натуральна допомога, безкоштовні обіди, одяг, взуття, гуртожитки, здебільшого це нічліг для дорослих. Широко практикувалася трудова допомога: безробітних залучали на різні громадські роботи, особливо по благоустрою міста, поліпшення його санітарного стану, заготівля палива (дров), брукування вулиць тощо. До громадських робіт залучалися переважно некваліфіковані робітники, насамперед чорнороби. Міська влада виділяла кошти, щоб дещо підняти зубожілий бюджет безробітних. Так, чоловік отримував за день такої роботи в 1927 р. 1,8 крб., жінка – 1,36 крб., підлітки – 1,26 крб. У 1928 р. у місті в середньому відпускалося 500 обідів для безробітних1.
Важливу роль у боротьбі з безробіттям відігравали трудові колективи, або артілі. В Україні вони почали діяти з другої половини 1922 року. Трудові колективи безробітних діяли спочатку у великих промислових центрах у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Києві, а у 1924 році їх уже діяло 2812. Трудові колективи безробітних зробили певний внесок у відродження економіки міста, збереження значної частини робочої сили. У 1927/1928 рр. вони виготовили продукції на 60 млн. крб., тобто 18,5% загального обсягу продукції державної промисловості місцевого значення3.
Розвиток непу потребував збільшення кваліфікованих робітників, тому у великих містах, в т.ч. і Харкові, на базі промислових підприємств організовувалися школи фабрично-заводського учнівства для молоді, що були на обліку бірж праці.
Для безпритульних безробітних підлітків відкривалися будинки з майстернями, де вони знаходили притулок і навчалися ремеслам. У 1923/24 рр. такі будинки діяли і в Харкові. В цілому в містах України (Києві, Одесі, Миколаєві, Харкові, Катеринославі і Кременчуку) в таких будинках проживали і навчалися 540 підлітків4.
З подальшим розвитком промисловості, економічним зростанням міста, збільшенням торгівельних, культурно-освітніх і культурно-соціальних установ та ін., що сприяло залученню до роботи великих груп працівників розумової праці, службовців, працівників освіти, торгівлі, охорони здоров’я, безробіття наприкінці 20-х років стало помітно зменшуватися. В 1927/28 рр. через біржу праці було працевлаштовано 1500 вчителів і 150 медпрацівників. Однак на 1 вересня 1929 р. на обліку біржі ще залишалося 3,7 тис. безробітних вчителів республіки1. На початку 1931 року безробіття в Україні було ліквідовано2.
Отже, населення м. Харкова в період непу переживало ті ж процеси, що відбувались і в інших розвинутих промислових містах. Харківська біржа праці відіграла значну роль в регулюванні ринку праці як робітників та службовців, так і представників розумової праці. Місцева влада через різні форми і методи докладала зусиль, спрямованих на зменшення та ліквідацію безробіття в Харкові.
Таким чином, протягом непу відбулися досить значні зміни як у чисельності населення міста Харкова, його соціальному складі, так і в матеріальному становищі. Демографічна ситуація і соціальне становище населення в Харкові залежали, по-перше, від факторів, що існували напередодні 20-х років (перша світова війна, революція 1917 р., громадянська війна); по-друге, від геополітичного положення міста, як центру шляхів сполучення південно-індустріального регіону Російської імперії; по-третє, швидкого розвитку великих і дрібних промислових підприємств, особливо після введення непу, що сприяло припливу сюди значної кількості робітників та службовців. По-четверте, дещо покращилося матеріальне становище робітників, житлові умови, побут, що позитивно вплинуло на природний приріст населення міста. По-п’яте, Харків був столицею України та великим культурно-просвітницьким центром.