Збірка науково-популярних публікацій щодо новітніх медіа-технологій
| Вид материала | Документы |
- Біля витоків вітчизняної авіації. Збірка біографічних публікацій, 1721.27kb.
- Навчальна програма " Медіаосвіта (медіаграмотність)" (для слухачів курсів підвищення, 1248.25kb.
- Надати методичні рекомендації учасникам серпневих студій щодо впровадження новітніх, 170.05kb.
- Про експериментальну модель програми спеціального медіа-освітнього курсу для старшокласників, 426.27kb.
- Сахновська Вікторія Миколаївна асистент кафедри міського будівництва І господарства, 154.08kb.
- Програма міжнародної конференції системний аналіз та інформаційні технології десята, 683.29kb.
- Програма для докторантів,, 394.19kb.
- Foreign Policy Євген Морозов є виразником критичного погляду на політичну вагомість, 166.63kb.
- О. М. Знанецька znanetska@i, 100.95kb.
- Використання інформаційно-комунікаційних технологій у проблемному навчанні на уроках, 72.79kb.
НОВІ МЕДІА
КИЇВ 2011
.
* *
*
*
* *
* 1000years.uazone.net
1000-ліття української культури
Валерій Лисенко – веб-майстер
Чорнобильського сайту, 2003 р.
Лисенко Валерій Миколайович – інженер, викладач, журналіст, краєзнавець, автор одного з перших вітчизняних Інтернет-проектів “1000-ліття української культури” (1000years.uazone.net), започаткованого у травні 1998 року.
На обкладинці – Лев Мановіч
Збірка науково-популярних публікацій щодо новітніх медіа-технологій.
Нові медіа. Укладач Валерій Лисенко. Київ, 2011
Всі права належать вказаним авторам
Є така стара притча. Заробітчанин, повернувшися додому, розповідає, чим він був зайнятий на чужині. Приятелям у корчмі – що тягає кляту важелезну тачку, дружині – що заробляє гроші, а дітям – що будує величний храм.
Отже й нам, у повсякденних клопотах, не слід забувати, що ми не лише вдосконалюємося у вмінні тягати тачку і заробляти гроші, але мусимо також лишити по собі хоч дещицю великого, доброго й вічного для прийдешніх поколінь.
Андрій МАШТАКОВ
ЩО ТАКЕ НОВІ МЕДІА?
Фундація «Нові медіа» elekcii.org/ref-lekciji/shcho-take-novi-media.php
Термін New Media або «нові медіа», з'явився в нашому обігу відносно недавно, але його пояснення стало для експертів і знавців журналістики таким же магічним ритуалом, як і витлумачення поняття «Web 2.0». Хоча всі фахівці погоджуються, що під цю дефініцію потрапляють Інтернет, мобільний зв'язок, інтерактивна зовнішня реклама тощо, саме визначення до цих пір залишається досить розмитим і нечітким. Традиційно під «новими медіа» прийнято розуміти інтерактивні електронні ЗМІ. Такий підхід є одночасно і правильним, і неповним.
Спочатку давайте визначимося з тим, що таке взагалі медіа. Якщо вірити розумним книжкам, «медіа – це сукупність технологічних засобів і прийомів, які служать справі передачі інформаційного повідомлення в тому чи іншому вигляді (друковане слово, музична композиція, радіопередача і т.д.) конкретному користувачеві». Від себе я мабуть ще додам, що термін «медіа» в цілому описує зв’язки і не обов'язково містить в собі відомості про адресата, напрямки каналів та середовище міжлюдських відносин.
Розглянемо ці характеристики докладніше. Міжособистісні відносини – це спілкування людей, яке здійснюється шляхом безпосереднього контакту, наприклад, за допомогою телефону, електронних і паперових листів тощо. Обидві сторони діалогу особисто надсилають один одному дані. Під час масових комунікацій відбувається передача одного повідомлення різним адресатам, тому під визначення масових комунікацій потрапляють усі без винятку ЗМІ, а також масові поштові та СМС-розсилки та інші види відносин, в ході яких багато користувачів отримують від відправника одну й ту ж інформацію.
У свою чергу, персоналізовані відносини є логічним продовженням масових комунікацій і різняться від них тим, що інформація тут змінюється (налаштовується) залежно від інтересів, бажань, статі, віку, географічного місцезнаходження та інших характеристик одержувача.
Напрямок комунікацій описує чи відбувається виключно передача інформації (односторонні відносини) або має місце двостороння взаємодія сторін (інтерактивні відносини). Прикладом односторонньої комунікації є газети, телебачення, виступи ораторів і т.д. Інтерактивні відносини найбільш яскраво виражені в комунікації людей поміж собою, а також у мобільному зв'язку та Інтернеті.
Середовище комунікацій визначається засобами, за допомогою яких відбувається постачання інформації: радіохвилі, зовнішня реклама, телефон, p2p і т.д. Саме «середовище» в значній мірі є найбільш точним перекладом англійського слова media.
Але повернімося до суті справи. Традиційний підхід, що надає інтерактивним електронним ЗМІ право називатися новими акцентує перш за все увагу на середовище та спрямування комунікацій, не торкаючись при цьому питання адресації. На мій погляд, саме можливість персоналізувати інформацію відрізняє нові ЗМІ від традиційних. Тому що телебачення, особливо цифрове – це також електронний спосіб комунікації, а телефонний дзвінок, за допомогою якого можна взяти участь в якій-небудь телепрограмі – приклад інтерактивності. Або та ж глобальна мережа Інтернет. Статичний портал навряд чи можна назвати «новим медіа», оскільки незважаючи на електронну мережу комунікацій і певну інтерактивність, процес блукання розділами сайту принципово не відрізняється від гортання сторінок паперового журналу. Системний адміністратор першого у Мінську інтернет-кафе мені розповідав, що відразу після відкриття серед звичайних клієнтів було немало студентів із Близького Сходу, які заходили на сайти своїх вітчизняних газет. Ці сайти являли собою набір величезних картинок (як правило, gif-формату), які точно дублювали газетні шпальти конкретного номеру видання.
Персоналізація стала змістом і ознакою «нових медіа». Google за замовчуванням мені відкриває сторінку мовою тієї країни, з якої я на неї зайшов. Live Journal показує мені стрічку саме моїх друзів, а не всіх користувачів. Оператор мобільного зв'язку намагається вгадати мої зацікавлення і потреби, присилаючи пропозиції взяти участь у своїх акціях чи закачати музику. Таке спілкування є персоналізованим, а точніше – квазіперсоналізованим.
Таким чином:
- головною відмінністю нових ЗМІ від традиційних є інтерактивність: всі зв’язки є двосторонніми;
- саме в нових медіа відносини стали не просто масовими (за принципом все → всім), а персоналізованими.
Для того, аби повністю відповідати терміну «нові медіа», необхідно мати не просто можливість, але й використовувати в комунікаціях вищевказані властивості. «Електронність» же, як середовище комунікацій є скоріш наслідком аніж вимогою, оскільки інші «оболонки» не надають належних технічних можливостей.
Мар'яна ЗАКУСИЛО
ХТО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ
ЗА НОВІ МЕДІА?
ТелеКритика 08-09-2009 telekritika.ua/internet/2009-09-08/47760
Що таке «нові медіа»
та як регулюється їхня діяльність
Яка різниця між журналістикою ХХ і ХХІ століття? Перша була професійною, тепер стала громадянською. Із такої тези розпочав свій виступ на семінарі «Баланс свободи та порядку: регулювання нових медіа», організованому Східноєвропейським інститутом проблем медіа, довгостроковий експерт спільного проекту Ради Європи та ЄС «Сприяння європейським стандартам в українському медійному середовищі» Ад Ван Лун.
Нині до нових медіа фахівці зараховують різноманітні засоби масової комунікації, поширювані головним чином через інтернет:
1) iнтернет-плеєр теле– і радіоканалів;
2) CatchUpTV – інтернет-сервіси, що дають змогу переглядати телепрограми в записі: Virgin Media, WorldTVpc, LiveInternetTV;
3) відеосервіси: Hulu, YouTube;
4) соціальні мережі: MySpace, Facebook, Hyves, FriendFeed;
5) блоги;
6) мережі міні-блогів, наприклад: Twitter, Tumblr;
7) онлайн-медіаплеєри: Boxee;
8) портали громадянської журналістики: Digg;
9) інтернет-радіо-сервіси: Pandora;
10) фотосервіси: Flickr, Picasa;
11) компанії онлайн-прокату відео: Netflix.
Від традиційних нові медіа відрізняються ширшим застосуванням новітніх технологій. Наприклад, геоблокінг – блокування відвідування ресурсу користувачами з інших країн, використання громадянської журналістики, коли інформаційний контент виробляє будь-хто, знайомий з технологіями, збирання інформації про користувачів з особистих профілів (такі бази даних допомагають рекламодавцям з'ясувати, хто їхні клієнти) – і це породжує нові форми персоналізованої реклами.
До речі, рекламодавці, за словами пана Ван Луна, охоче вкладають гроші в нові медіа: витрати на рекламу в соціальних мережах у США за останній час зросли з 2 до 3,5 млн доларів. Інша характерна риса нових медіа: передплата цілого ресурсу підміняється передплатою на контент, створений конкретним автором – наприклад, як «дружба» в мережі LiveJournal.
Нові мережеві проекти соціальних медіа демонструють за останній час найбільш динамічне зростання:
MySpace зростання у 2005–2007
Odnoklassniki 1700% зріст у 2007
Twitter 1000% зростання
у 2008 (протягом кризи)
YouTube та Flickr
зростання у 2007–2008
Проте розподіл на нові та традиційні медіа в сучасному світі є доволі умовним. Нині всі медіа стають новими: змінюються на цифрові, конвергентні, зазначає член бюро Головного комітету Ради Європи з питань медіа та інформаційного суспільства Гарегін Чугасцян. Водночас чи можемо ми називати всі нові способи комунікації новими медіа? В. о. голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Андрій Мирошніченко замість терміну «нові медіа» пропонує вживати визначення «нові засоби комунікації».
Так само розрізняє ці поняття і шеф-редактор ТелеКритики Наталія Лигачова. «На мою думку, відбуватиметься розподіл між медіа, які будуть професіоналізуватися, та іншими способами комунікації, які ніяк не будуть регулюватися»,– припускає вона. І ключовою в цьому розподілі стане довіра користувачів. Інтернет-ресурси, котрі хочуть, щоб їм довіряли, будуть добровільно регулюватися й об'єднуватися в асоціації. Фактично вони добровільно визначатимуть для себе статус ЗМІ.
Тим не менш нові медіа кидають виклик традиційним ЗМІ. Так, портали громадянської журналістики та блоги стають першими й основними джерелами інформації, поданої самими свідками подій. Особливо помітною їхня піонерська роль стає у випадках катастроф і нещасних випадків. Наприклад, про вибухи в лондонському метрополітені 7 липня 2005 року майже немає професійних фото– і відеоматеріалів, а практично всі світові інформагенції користувалися аматорською зйомкою з мобільних телефонів очевидців. Коли ця подія сталася, корпорація Бі-бі-сі звернулася до англійців з проханням надсилати фото– і відео на редакційний e-mail. І протягом першої доби редактор інтерактивних новин отримав понад 20 тис. листів, 1 тис. фото і 20 відео.
Інший приклад, наведений представником Міністерства телекомунікації Сербії, консультантом з питань нових медіа Єленою Сурчулія,– детонація вибухівки на артилерійському складі у Сербії. Перший вибух стався 19 жовтня 2006 року о 3:45 ночі. За хвилину на місцевому форумі з'явилося перше повідомлення: «Вибух на пагорбі?». Для сербів протягом першої доби головним джерелом інформації стали саме форуми, блоги і чати, тому що журналісти традиційних медіа не встигали підготувати професійні матеріали: навіть перший випуск теленовин вийшов без повідомлення про подію. Розуміючи своє відставання, ЗМІ почали використовувати аматорський контент, але професійно аналізуючи його
«Так, ми не можемо змагатися з блогами в оперативності, але ми можемо змагатися в глибині осмислення теми»,– узагальнила відносини громадянських і професійних медіа Наталія Лигачова. При цьому нові професійні медіа вимагають нових якостей від журналістів. «Нам потрібні універсальні журналісти – які пишуть статті, готують новини для стрічки, фотографують, знімають відео»,– описала типові вимоги головний редактор електронної газети «Сейчас» Ніна Кур'ята-Стасів. І, за її словами, якість зйомки відходить на другий план, бо це не друкована шпальта. Таким чином, автор інтернет-видання може використовувати фотоапарат-мильницю або мобільний телефон для фіксації події.
Кого зробити «крайнім»
Проблема, що сьогодні найбільш обговорювана медіаюристами у світі,– як регулювати нові медіа. Цьому питанню була присвячена перша конференція Ради Європи на рівні міністрів з питань медіа та комунікаційних послуг, що пройшла у Рейк'явіку 28–29 травня 2009 р. Нагадаємо, що на ній до складу української делегації увійшли в тому числі й члени Нацради.
У Рейк'явіку, крім всього іншого, обговорювали виклики, котрі ставлять перед суспільством нові медіа. Як захистити право на конфіденційність і невтручання у приватне життя, як боротися з тероризмом, що нині тісно пов'язав себе із новими засобами масової комунікації? «Особливо гостро стоїть проблема впливу нових форм ЗМІ на дітей, зокрема те, що діти та молодь можуть отримувати небезпечну для їхнього розвитку інформацію, а також самостійно створювати та розміщувати контент, який може загрожувати їхній чи чужій гідності»,– каже Андрій Мирошніченко.
Незрозуміло, якими мають бути обмеження і правила контенту нових медіа (наприклад, у царині захисту суспільної моралі), яким чином має відбуватися регулювання рекламної діяльності в нових сервісах (дотримування заборони на рекламу алкоголю, тютюну, ліків, які передбачені законодавством багатьох країн)? Як захистити права споживача, авторські і суміжні права, як запровадити систему оподаткування?
За словами Єлени Сурчулія, системи регулювання медіапослуг встановлюють як самі держави, так і Рада Європи, Європейський суд з прав людини і Європейський Союз. Детально вона розповіла про Директиву ЄС про аудіовізуальні медіапослуги, що її країни-члени ЄС мають ввести до національного законодавства не пізніше 31 грудня 2009 року. Отож, ця директива розподілила аудіовізуальні медіапослуги на лінійні (традиційне телебачення) та нелінійні (наприклад, відео на замовлення) і визначила для них різні рівні регулювання. Жорсткі правила застосовують до реклами та захисту дітей у лінійних послугах (телебачення), оскільки користувачі не можуть контролювати зміст телепрограм. Натомість до нелінійних послуг (нових медіа) директива пропонує застосувати ліберальні правила, оскільки самі користувачі мають різний ступінь вибору та контролю за ними.
У регулюванні застосовують принцип країни походження: надавачі послуг підпорядковуються виключно правилам, що застосовуються в їхній власній країні. Однак глобальний доступ у мережі інтернет становить проблему для регулювальників, каже пані Сурчулія. В інтернеті очевидним є перехрещення юрисдикції і, відповідно, невиконання законів тієї чи іншої країни.
Це продемонструвала справа проти американської компанії Yahoo! Inc. У травні 2000 року французький суд вирішив, що Yahoo порушила французьке законодавство, дозволивши користувачам інтернету у Франції мати доступ до аукціонного сайту, що містив нацистські матеріали (французький кримінальний кодекс постановляє, що навіть демонстрація нацистських символів порушує громадський порядок). На свій захист Yahoo стверджувала, що нацистські матеріали пропонувалися на аукціоні Yahoo, що базується у США (там знаходиться і сервер), а не у Франції. Однак сам факт, що до матеріалів існував доступ у Франції, був достатнім для французького суду, щоб проголосити у цій справі свою юрисдикцію. Суд постановив заборонити доступ до аукціонного веб-сайту користувачам з Франції шляхом фільтрування і блокування.
Натомість американський суд визнав захід, приписаний французьким судом, «невідповідним», оскільки фільтрування та блокування порушують право на свободу слова. Згодом, через кілька років Yahoo все ж таки запровадила геоблокування у своїх сервісах. Але ця справа стала показовою в питанні юрисдикції.
Однак українські інтернет-ЗМІ більше переймаються іншим питанням: чи несуть вони відповідальність за власну інтерактивність – тобто за форумні коментарі та читацький контент (блоги й інші прояви громадянської журналістики). Цю тему підняли і Наталія Лигачова, і Ніна Кур'ята-Стасів. Відповідь юристів була однозначною: так, несуть. «Якщо ви є серйозним сайтом, то ви відповідаєте за все, що з'являється на ньому. Хоча ви можете застосувати так званий disclaimer – обумовити, за що ви не несете відповідальність»,– пояснила Єлена Сурчулія.
Поки що українські інтернет-видання убезпечують себе тим, що чітко розрізняють редакційний контент і нередакційний – авторські колонки, блоги. Причому, для нередакційних матеріалів запроваджують премодерацію. Але не для всіх. Приміром, у газеті «Сейчас» є дві рубрики: «Читацькі колонки» і «Думки експертів». Перша рубрика обов'язково проходить попередню модерацію, у другій виступають ті позаштатні автори, яким редакція довіряє.
«Нам час задуматися над створенням не нового спеціального закону, а нового правового поля»,– резюмував розмову юрист Інститутут медіа-права Ігор Розкладай. Сьогодні, за його словами, лише частина нових медіа є такими, що до них можна застосовувати закони про іфнормацію, про рекламу, цивільний кодекс та інші. А поки нове правове поле не створене, основними регуляторами для нових медіа, за словами Андрія Мирошніченка, мають стати моральні та етичні норми.
Отар ДОВЖЕНКО
БОРИС ПОТЯТИНИК: НЕМАЄ ІНШОГО ВИХОДУ, КРІМ МЕДІАОСВІТИ
Медіа-грамотність 14 жовтня, 2010 osvita.telekritika.ua/material/
boris-potyatinik-nemaie-inshogo-vihodu-krim-mediaosviti
Борис Потятиник – доктор філологічних наук, професор факультету журналістики Львівського національного університету імені Франка. Засновник Інституту медіаекології. Здобув вищу освіту на факультеті журналістики ЛНУ, працював у кількох газетах Івано-Франківської області, вів передачу «Медіа-резонанс» на Львівському обласному телебаченні. У 1994 р. стажувався в університеті Індіани, в 2000-му – за програмою ім.. Фулбрайта в університеті Айови. Автор брошур і книг «Тоталітарна журналістика», «Патогенний текст» (у співавторстві), «Екологія ноосфери», «Медіа: ключі до розуміння», «Інтернет-журналістика». Голова редколегії часопису та інтернет-видання «Медіакритика». Член редколегії часопису Explorations in Media Ecology
Професор Львівського університету Борис Потятиник одним із перших серед українських науковців підняв теми медійної освіти та екології інформаційного середовища, важливість яких на той час – на початку 2000-х – мало хто усвідомлював.
Відтоді в його науковому доробку низка досліджень, присвячених різним аспектам медійної філософії, освіти та грамотності. Водночас пан Борис цілком тверезо оцінює реальну ефективність тих зусиль, які докладаються в Україні й світі на фронті медійного просвітництва. І, незважаючи на це, рук не опускає.
– Пане Борисе, поки що питання екології медіасфери в Україні переважно зводиться до «що б іще заборонити?». Чим є медіаекологія в розумінні науковців?
– Там, де медіаекологія народилась як напрям наукових досліджень – у Нью-Йоркському університеті, де працювали свого часу Маршал МакЛюген та його учень Ніл Постмен (власне, засновник кафедри медіаекології), вона є різновидом медіафілософії. А отже, має мало спільного з боротьбою за чистоту навколишнього медійного простору. Ключова фраза тамтешніх медіаекологічних студій, яка визначає всю їхню роботу,– вислів МакЛюгена the medium is the message. Сенс її полягає в тому, що кожен засіб масової комунікації вражаюче впливає на сприйняття аудиторією повідомлення, яке він передає. Скажімо, телебачення, за своєю природою,– розважальний медіум.
Із власного досвіду співпраці в редколегії міжнародного часопису Explorations in Media Ecology знаю, що питання про медіаосвіту згадана асоціація не надто полюбляє. Коли в одній із своїх публікацій намагався поєднати ці дві сфери, це не знайшло розуміння в інших членів редколегії. На їхню думку, медіаосвіта – практичний напрям, яким займаються спеціальні центри та вчителі факультативних дисциплін у школах, тоді як медіаекологія – теоретична наука. Науковці цього напрямку у США, здебільшого, воліють жити у своїх високих філософських сферах.
– А як сприймається медіаекологія в Україні?
– Є українські реалії, з якими ми мусимо рахуватись – і в медіаекології, і в усіх інших напрямках науки, присвячених медіа. Безперечно, і медіаекологія, й медіаосвіта – це значно ширше коло питань та проблем, аніж просте завдання навчити дітей протистояти інформаційним загрозам.
Медійні освіта, критика, філософія формують медіакультуру. Медіакритику я вважаю самодостатнім явищем у журналістиці, а також – у її масовому вимірі – інструментом медіаосвіти. До речі, сам термін «медіаосвіта» є неоднозначним, бо накладається на поняття журналістської освіти. Можливо, є сенс уживати іншого слова, запропонованого ще 2002 року моєю колегою, директором Інституту медіаекології Наталією Ґабор: «медіапросвіта».
Мабуть, львів’яни були першими в Україні, хто підняв цю тему. Згаданий інститут з моєї ініціативи було утворено 1999 р. в ЛНУ ім. І. Франка. Перша присвячена проблемам медіаосвіти й медіаекології конференція, на якій були науковці й педагоги з Києва, Львова, Росії та Сполучених Штатів, відбулась у дзеркальній залі Львівського університету 2002 року. Здається, ми зарано почали, вистрибнули поперед паровоза, й особливого зацікавлення наша ініціатива тоді не викликала. Зате зараз це – мейнстрим, навіть директор Інституту журналістики Київського університету імені Шевченка Володимир Різун називає медіаосвіту важливим напрямом їхньої роботи.
– Ви стояли біля витоків Інституту медіаекології ЛНУ, присвятили цій темі низку наукових праць. Розкажіть, будь ласка, детальніше про сферу своїх наукових пошуків. Медіаекологія – це…?
– Можливо, це звучить дещо пафосно, але я пов’язую медіаекологію з екологією ноосфери. У 90-х роках ризикнув запровадити поняття нооценозу й патогенного тексту (монографія «Патогенний текст», 1996).
Нооценоз, за аналогією з біогеоценозом, є гармонійною, цілісною сукупністю інтелектуальних, мисленнєвих здобутків суспільства, зокрема й масових комунікацій. У нооценозі, як у біогеоценозі, немає зайвого, всі елементи є важливими й доповнюють один одного. З цього погляду не можна погодитись із колегами, які зневажливо ставляться до масової, жовтої преси: якщо не мати своїх медій широкого вжитку, цю нішу заповнюватимуть іноземні (для України це передусім російські). Все, що є в інформаційному просторі, є важливим.
Патогенний текст – це семіотична (знакова) структура, яка має вбудовані механізми розмноження, самоекспансії. Приклад – листи щастя, які було модно розсилати в 90-ті. Такий лист натискав лише на дві клавіші людської свідомості: страх негативних наслідків та сподівання на те, що розсилання подальшим адресатам принесе удачу. Тоді як інші тексти розігрують цілі п’єси в нашій психіці, натискаючи клавіші шляхетності, мужності, трагедії, комедії, оптимізму тощо. У такий спосіб патогенний текст розмножується, експлуатуючи наш психологічний ресурс. Маса цього тексту зростає протягом усієї історії людства, й чим більше він нас оточує, тим більше стимулює до лихоманкового, з невпинним прискоренням, створення нових текстів. Це можна порівняти з лісовою пожежею, що поширюється, причому талановиті люди відіграють роль тих колод, які краще горять.
Коли я спробував, як уже згадувалося, запровадити поняття «патогенний текст», його наче й підхопили, але воно було сприйняте, знову ж таки, як маркер боротьби за чистоту інформаційного простору. Хоча я дотримуюсь ширшого, більш філософського трактування, за яким усякий текст у кінцевому підсумку є патогенним. У тому розумінні, що є розплата за те, що ми живемо в тексті й живемо текстом. Це тема окремої розмови, хоч трохи більше на цю тему можна почитати в моїй другій книжці «Медіа: ключі до розуміння» (2004). Згодом я зустрівся з подібними ідеями в праці Ричарда Докінса «Егоїстичний ген» (The Selfish Gene, Richard Dawkins), який говорить про меми (memes) – текстові ідеї-віруси, та в роботах російського мислителя Михаїла Аркадьєва, який пише про необхідність позбутися «лінгвістичної залежності» («Лингвистическая катастрофа»). Тож мої ідеї, можливо, не є аж такими революційними, але я проектую їх на такі конкретні речі, як медіаосвіта та її плід – медіаграмотність. У стримуванні інформаційних потоків, в обмеженні семіотичної експансії бачу ключову проблему медіаекології.
– Чи Україна за серйозністю постання цієї проблеми відрізняється від світу, Заходу, Європи?
– Відрізняється в тому сенсі, що питання обмеження цих деструктивних інформаційних потоків на Заході постало раніше.
– Про яке обмеження йдеться?
– Продовжуючи «лісові» метафори, припустімо, що патогенний текст пов’язаний із текстовим деревом. Є на ньому гілки умовно «позитивні», є умовно «негативні», небажані зараз у суспільстві. Медіаосвітянин чи медіакритик – садівник, який має на свій розсуд обрізати деякі гілки. Може це робити й держава. Але дерево – одне. Текстова експансія прискорює зростання дерева загалом і патогенних гілок зокрема.
– Усе ж цікавим є питання обмеження. Ви кажете про садівника, який може обрізати гілки. Наскільки реальною є можливість упливу критиків, науковців, експертів на патогенний текст, і де межі цього впливу?
– Загальноприйнятою в експертному середовищі є думка, що обмеження повинне бути мінімальним, толерантність, лібералізм щодо експериментів – максимальними. Особливо це стосується художньої літератури. Тут доцільно згадати минулорічний скандалзі зняттям із продажу книжки Олеся Ульяненка «Жінка його мрії», що стало наслідком експертного висновку Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Це – не той садівник, який годиться для українського інформаційного саду. Світ уже давно обпікся на подібних речах, наприклад, роман Дейвіда Лоуренса «Коханець Леді Чаттерлі» було заборонено у Великобританії до друку, здається, до середини 60-х років ХХ століття. Нині такі речі на Заході неможливі.
Трохи більші обмеження можуть бути для преси, ще більші – для телебачення. Але, коли ми доходимо до телебачення, бачимо цікаву річ. Скажімо, якийсь рекламний ролик заборонили показувати, знімають з ефіру… Й він одразу вигулькує в інтернеті, де б’є всі рекорди популярності як «відео, заборонене на телебаченні». В інтернеті дуже важко контролювати поширення будь-якого матеріалу. Звісно, можна блокувати сайти, є – і добре, що є! – кримінальна відповідальність за відверту порнографію. Але креативні експерименти на межі прийнятного, які граються з насильством чи еротикою, контролювати абсолютно нереально. Отже, на рівні телебачення в цій ієрархії нас чекає пастка. Єдиний вихід, який я бачу, полягає в медіаосвіті, тільки вона може допомогти обмежити експансію інформаційних потоків – і негативних, і позитивних.
– Інакше кажучи, замість безпосередньо обрізати патогенні гілки текстового дерева, вчимо аудиторію не хотіти їх, не сприймати й фокусуватися на чомусь іншому?
– Безперечно. На згадуваній вище конференції в 2002-му я висловлював думку: якщо не можна змінити медіа, треба змінити їхню аудиторію. Ця думка трохи утопічна, але дуже важлива для медіаосвіти. Ще ми використовуємо метафору праски: щоб не обпектися цим корисним у побуті приладом, варто прочитати інструкцію. Медіаосвіта – саме така інструкція для користування засобами масової комунікації.
– Чи є у світі позитивні приклади досягнення медіаосвітою більш-менш помітних результатів?
– Західному світові дуже властивий медіа-активізм. У 80-х і 90-х роках люди часто виходили на вулиці з пікетами, закликаючи рекламодавців бойкотувати ті медіа, які, приміром, зловживали насильством. І це діяло! Також на Заході, особливо в Америці, існують давні традиції та ґрунтовні методики медійної освіти у школі. Що ж до результату, не думаю, що їхні досягнення можна вважати вражаючими в порівнянні з нашими. Для них це зараз таке ж важливе питання, як і для нас.
– Згаданий вами медіаактивізм в Україні виявляється у специфічній формі – закликах до відмови від медіа. Були акції з розбиванням телевізорів, кампанії під гаслом «Літо без телебачення» тощо. Чи не є відмова від засобів масової комунікації індивідуальним виходом із ситуації «патогенного» медіапростору?
– Єдиний справжній великий сплеск медіаактивізму був під час Помаранчевої революції, коли відбувались акції біля каналу «Інтер» «Не вішайте нам локшину на вуха», розклеювались наліпки «Вони брешуть!». Ці акції мали політичне забарвлення й відіграли у тогочасних подіях важливу роль. Що ж до закликів відмовитися від телебачення, то це мода, яка прийшла із Заходу. Там подібні ідеї відомі вже давно. Вони важливі тим, що привертають увагу до проблем телебачення як такого, до його поверхової природи. Ніл Постмен у своїй книжці «Звеселяючи себе до смерті» (Amusing Ourselves To Death) запевняв: поставте моралістів, які критикують телебачення, на місця топ-менеджерів телеканалів, й за півроку індустрія їх перетравить – вони стануть такими ж, як їхні попередники. Як практичні рекомендації ці епатажні заклики бити телевізори не мають сенсу, але вони так само служать загальній справі медіаосвіти, як і серйозні філософські праці.
– Ви кажете, що аудиторію можна змінити, раз ми не можемо змінити медіа. Але ж тоді ми стаємо в довгу чергу тих, хто прагне змінити цю саму аудиторію, вплинути на неї, нав’язати їй щось, викликати електоральні, споживацькі та інші рефлекси. Який шанс медіаосвіта має в цій боротьбі?
– Можливо, це утопія, але я «без надії сподіваюсь». Припускаю, що якби зі світових медіа вилучити сегмент медіакритики, вразливість аудиторії до розмаїтих маніпуляцій була б значно більшою. Та поки що ніде у світі через механізми медіаосвіти не вдавалося досягти радикального поліпшення рівня аудиторії в сенсі критичного сприйняття мас-медіа.
– Чому ж не опускаються руки?
– Бо немає іншого виходу. У світі відбувається семіотичний вибух – до речі, передбачений ще Ейнштейном, який пророкував, що наступною після атомної бомби буде електронна. Ця «бомба» полягає в масовій інтерактивності та неймовірній швидкості процесів обміну інформації. Справді, щось подібне можна було бачити під час останньої економічної кризи, коли занадто велика швидкість торгів на електронних біржах зашкодила фінансовій сфері. У сфері медіа ця «бомба» значно збільшує можливість маніпуляції. Експансія тексту може бути загрозою для нас усіх, адже в ХХ столітті ми бачили випадки, коли раптом мільйони людей піддавалися певній згубній ідеології. В електронному вирі можуть народжуватися не менш небезпечні вихори. Тому, попри усвідомлення обмеженості наших медіаосвітніх потуг, не залишається нічого іншого, як цим займатися.
– Ви викладаєте на факультеті журналістики дисципліни, дотичні до медіаосвіти. Чи близькі студентам ідеї та меседжі, які до них доносите?
– Так, спершу я викладав курс «Медіафілософія». Але, позаяк студенти весь час бідкаються, що їм замало практики, я вирішив змінити цей курс на «Медіакритику», більш практично орієнтовану. Є й коротенький курс «Медіаосвіта» для магістрів. Я бачу, що студенти нашого факультету переважно налаштовані на редакційну роботу, самореалізацію у традиційних формах журналістики, врешті на заробляння грошей, тому такі речі, як медіаосвіта, сприймають як щось побічне. Я вважаю, що ця дисципліна могла б ґрунтовніше викладатися на факультетах журналістики, якби в наших медіа загального інтересу був сегмент якісної медіакритики – такої, як шпальта MediaGuardian у газеті The Guardian, наприклад. Але наші, на жаль, можуть тільки замовні статті одне про одного писати, а якісно аналізувати не поспішають. Тож поки що курс «Медіаосвіта» має обмежене застосування у навчальній програмі. Проте паралельно варто запроваджувати подібні курси для майбутніх педагогів. Студентів я прошу писати сценарії медіаосвітніх програм. Це свого роду практика.
Взагалі здається, що нарікання наших студентів на відсутність практики – це штамп. До речі, те саме можна чути й від студентів факультетів журналістики в Америці або Німеччині, хоча там професійна освіта орієнтована на конкретні потреби конкретних медійних підприємств. Студент приходячи, вірить, що університет – машинка, яка зробить із нього видатного фізика, історика, журналіста, навіть якщо рівень його здібностей нижчий за середній. Однак за рівнем практичної підготовки бюджетні навчальні заклади завжди відставатимуть від великих комерційних медіапідприємств, які спроможні самі для себе готувати кадри.
Хтось із телевізійних топ-менеджерів казав мені: молодих людей, які приходять на практику чи на роботу, можна навчити всього, чого вони не знають у сенсі технології студійного чи редакційного процесу, за місяць-два. Але глибоку гуманітарну освіту, без якої ведучий бодай трохи інтелектуального ток-шоу виглядатиме просто убого, не здобудеш ані за два тижні, ані за два місяці. Навіть якщо практикант засвоїв на факультеті, як робити стендапи і що таке синхрон, це його все одно не врятує від роздратування «ветеранів». Ось він приходить у метушливий ньюзрум, де на нього не надто мають час. Хоч би як добре його готували перед тим у технічному сенсі, все одно виявиться багато речей і особливостей цього конкретного ньюзруму, про існування яких він не здогадувався. Інша справа, що 60 відділень, факультетів та інститутів журналістики в Україні випускають надто багато фахівців чи псевдофахівців, яким треба проходити практику і які справді іноді втомлюють редакційних працівників. Знаю це з власного досвіду, оскільки починав свою журналістську кар’єру в редакціях газет.
От саме в цьому сенсі заклинання про брак практики – штамп у спілкуванні медіабізнесу та освітніх закладів.
– Ви, напевно, знайомі з результатами моніторингів, які проводить «Телекритика» та інші організації: кількість порушень журналістських стандартів, замовчувань, маніпуляцій у всеукраїнських медіа невпинно зростає. Як споживач медійного продукту ви це відчуваєте?
– Відчуваю. Абсолютно адекватною й утішною для мене була реакція Парламентської асамблеї Ради Європи, яка звернула увагу української влади на неприпустимість таких процесів. На жаль, ми не бачимо достатньо потужного опору – ні політичного, ні медійного або медіаосвітнього. Однак для цієї влади все ще важлива міжнародна легітимність, тож, на мою думку, вони зважатимуть на реакцію міжнародної спільноти. З цим пов’язано також задекларований владою намір створити суспільне (а насправді, ймовірно, квазісуспільне) телебачення – це меседж, який, як сподіваються, сподобається Заходу.
– В недавній дискусії з Андрієм Куликовим ви згадували теорії максимального й мінімального ефекту телебачення. Наскільки, на вашу думку, теперішні спроби влади та її союзників впливати на громадську думку є результативними?
– Очевидно, що молоде покоління й люди середнього віку досить критично й іронічно налаштовані щодо медійних маніпуляцій, тож і вплив на них буде мінімальний. Старші, які ще пам’ятають СРСР, сформувалися за радянської системи, можуть бути настільки ж уразливими, як і діти. Звісно, можна намагатись якось їх захищати, та я думаю, що це майже безнадійно. На них добре діє технологія шприца – невеличкі інформаційно-ідеологічні вливання, пов’язані з їхнім прагматичним інтересом: підвищення чи зниження цін, тарифів, пенсій, покращення добробуту… Треба докладати зусиль, щоб нейтралізувати ці маніпуляції.
Борис ПОТЯТИНИК, професор
Львівського національного університету імені Івана Франка
НОВІ І "СТАРІ" МЕДІА:
ПЕРЕДАЧА "ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ"
Медіа Освіта. Електронний журнал Інституту медіаекології franko.lviv.ua/mediaeco/zurnal/N4/ prognoz/prognoz-borys.htm
Чи можемо ми очікувати конфлікту таких медіа-гігантів, як телебачення та інтернет? Відповіді на це питання власне й присвячене запропоноване есе. Хоча перед тим автор намагається заглянути в історію. Чи були подібні конфлікти за звання “медіа-короля” в минулому?
Прогнози, як відомо, непевна річ. Особливо, щодо майбутнього медіа.
Свого часу знаменитий винахідник Томас Едісон стверджував, що фонограф може бути використаний передусім як автовідповідач або пристрій для запису останніх слів умираючого (тільки уявіть собі!). Щодо телефону, то одна з масачусетських газет передбачала, що цей пристрій буде використовуватись, головним чином, для передачі музики та новин. Телеграф, як вважалося, перетворить усіх людей на сусідів та буде сприяти високоморальній поведінці. А радіо, мовляв, найбільше надаватиметься для міжособистісного спілкування…
Проте чимало інших прогнозів характеризуються, так би мовити, стовідсотковим попаданням. Взяти хоча б передбачення Маршалом Маклюеном приходу телевізійної ери, яка справить грандіозний вплив на політику, освіту, психологію сучасного суспільства. Однак, на зміну телебаченню, здається, приходить новий медіум.
"Інтернет – сила! Телєвізор – могила" ця жартівлива реклама популярного автора львівської газети "Поступ" Юзя Обсерватора можна подати як натяк на далеко не жартівливий конфлікт комунікаційних монстрів сучасності: того, хто посідає нині панівне становище, і того, хто має посісти "трон" завтра.
Отже, чи варто очікувати конфлікту між такими комунікаційними гігантами як телебачення та інтернет?
З одного боку, підстав для хвилювання, наче, й нема. Сучасний світ демонструє чудові приклади виживання і співіснування одне з одним найрізноманітніших медіа, зокрема новітніх з традиційними. Кіно зовсім не позбавило життя театру. А домашнє відео аж ніяк не призвело до повсюдного закриття кінотеатрів. Газети, здається, чудово співіснують з радіо і телебаченням. Книги, як і раніше, видаються гігантськими накладами.
Отож, можна припустити, що прихід нового медіуму зовсім не спричиняє конфліктної ситуації на ринку мас медіа. Він просто доповнює цей ринок. Комусь, звичайно, доведеться трохи потіснитися, хтось частково втратить "покупців", проте в цілому нічого драматичного не відбувається.
Але це тільки один бік справи. Наша відповідь на поставлене на початку запитання буде зовсім іншою, якщо ми спробуємо простежити, хто посідає "трон медіа-короля". Історія підказує, що в кожний конкретний період цей трон посідав якийсь один медіум. А передача трону далеко не завжди обходилась без боротьби.
