Збірка науково-популярних публікацій щодо новітніх медіа-технологій

Вид материала

Документы

Содержание Проти письма Бунт проти ієрогліфів Народження нової галактики. На троні – телебачення Межі зростання Г.в. онкович (нтту кпі)

Подобный материал:

• Біля витоків вітчизняної авіації. Збірка біографічних публікацій, 1721.27kb.
• Навчальна програма " Медіаосвіта (медіаграмотність)" (для слухачів курсів підвищення, 1248.25kb.
• Надати методичні рекомендації учасникам серпневих студій щодо впровадження новітніх, 170.05kb.
• Про експериментальну модель програми спеціального медіа-освітнього курсу для старшокласників, 426.27kb.
• Сахновська Вікторія Миколаївна асистент кафедри міського будівництва І господарства, 154.08kb.
• Програма міжнародної конференції системний аналіз та інформаційні технології десята, 683.29kb.
• Програма для докторантів,, 394.19kb.
• Foreign Policy Євген Морозов є виразником критичного погляду на політичну вагомість, 166.63kb.
• О. М. Знанецька znanetska@i, 100.95kb.
• Використання інформаційно-комунікаційних технологій у проблемному навчанні на уроках, 72.79kb.

Бої немісцевого значення

Справді, історія комунікації дає дивовижні приклади гігантських сутичок поміж різними медіа. Збагнувши їхні причини і особливості, ми зможемо передбачити, що чекає медіа-світ в найближчому майбутньому.

Отже серед етапних комунікаційних переділів можна виділити такі:

1. Усна комунікація супроти письма.
   
2. Рукописна техніка супроти друкар­ства.
   
3. Друковані медіа проти телебачення і радіо.
   
4. Телебачення проти інтернету (гіпотетично).
   

Треба сказати, що протистояння, які супроводжували кожний з цих переділів, нерідко виходили далеко за рамки комунікаційних професій і набирали характеру соціальних збурень. Зупинимося коротко на кожному з них.


Проти письма

Першою, відомою нам революційною зміною на терені комунікації було винайдення і запровадження письма (як стверджують історики, здобуток цей належить шумерам, народові досі не встановленого походження, що близько 5 тисяч років тому звів міста у межиріччі Тигру і Єфрату, тобто на території сучасного Іраку). Написаний текст різко розширював часові і просторові межі сприйняття. Замість цьогохвилинної голосової вібрації людина дістала можливість записати свої думки і у такий спосіб долати часові і просторові бар’єри – написане можуть прочитати в іншому місті, на іншому континенті, через рік, десять чи навіть десять тисяч років по тому.

Здавалось, що тут поганого? Але ось як ця переміна характеризується в знаменитому трактаті Платона "Федр", де автор переказує аргументи Сократа проти письма. На підтвердження своєї позиції Сократ переповідає міф про Єгипетського бога Тевта, який винайшов письмо, вважаючи, що це зробить єгиптян мудрішими і додасть їм пам’яті. Проте його старший колега бог Тамус заперечує і попереджає про небезпеку: писемність "вселить у душі учнів забутливість внаслідок занедбання вправ для виробляння пам’яті. Адже, покладаючись на письмо, вони будуть пригадувати за допомогою зовнішніх знаків, а не завдяки внутрішній силі. Своїм учням ти даси лише видимість мудрості, а не справжню мудрість. Їм буде здаватись, ніби вони багато знають, натомість залишаючись здебільшого невігласами. То ж вони стануть не мудрими, а лжемудрими" (Платон. Діалоги. К.: Основи. 1999. 393 с. C.334-335).

Далі Сократ описує ілюзорне враження від текстів, наче вони "мислять і говорять", хоча насправді написаний твір не може дати відповіді на запитання, які постають у процесі читання, "він не знає до кого промовляти, а до кого – ні. А коли його зневажають і незаслужено ганьблять, він потребує допомоги свого творця, бо сам не в спромозі себе захистити" (Там же. C.335).

Федр врешті цілком погоджується із Сократом: "Ти говориш про живу й натхненну мову людини, наділеної знанням, блідим відображенням якої слушно можна вважати письмову мову" (Там же. C.336).

Позиція Сократа (у переказі Платона), як і давньоєгипетський міф відображають той опір, якій чинився запровадженню письма. Кожен великий переділ у сфері медіа супроводжувався таким опором. Проте логічно поставити питання: хто і чому чинив цей опір. Філософських доводів тут недостатньо, оскільки вони часто зрівноважують один одного. Пошукаємо матеріальних інтересів, які здебільшого відігравали вирішальну роль у розвитку цивілізації. Ми можемо припустити, що передусім це були люди з винятковою пам'яттю, які завдяки цим своїм здібностям посідали привілейоване становище у дописемних суспільствах.

До речі, фантастичний фільм "Johnny Mnemonic", який пройшов недавно на наших екранах, повертає нас до цієї самої ситуації, лише на іншому витку спіралі історичного розвитку. Хакери високорозвиненого інформаційного суспільства набули такої могутності, що найціннішу інформацію знову почали довіряти людському мозкові – людям з особливою пам’яттю, мнемоникам.

У дописемному суспільстві біологічний носій інформації – людський мозок – явно домінував. Усі інші, як от вузлики на пам’ять, виконували допоміжну і другорядну роль. Обдаровані від природи люди були своєрідними живими інформаційними скарбами, покладами по­трібної інформації, яка передавалась з покоління в покоління, "перезаписуючись" в мозок наступного біологічного носія в процесі тривалого спілкування. І ось приходить час, коли ці скарби наче стають непотрібними. Точніше, не потрібними такою мірою, як це було раніш.

Таким чином, можна стверджувати, що над тодішньою "мнемонічною" елітою нависла непередбачувана загроза – небезпека втрати колишнього соціального становища, престижу та авторитету, пов’язаних з винятковими мнемонічними й ораторськими здібностями. У світлі сказаного цілком зрозумілими стають їхній скепсис, опозиційність чи навіть ворожість до виникнення, розвитку й поширення писемної культури.


Бунт проти ієрогліфів

Окремим підрозділом розвитку писемності можна вважати перехід піктограм та ієрогліфів (де для кожного слова чи поняття існує окремий знак) до фонетичного алфавіту*.

(*Як зауважує у "Загальному курсі лінгвістики" Фердінан де Сосюр, "існує дві системи письма: а) ідеографічна система, де слово зображається одним знаком; б) фонетична система, яка прагне відтворити ланцюжок звуків, що становлять слово" (Фердінан де Сосюр. Курс загальної лінгвістики. К.: "Основи", 1998. – 324 с. С.40).

Ми можемо собі тільки уявити, які складності і який опір мусили долати прибічники "незрозумілої" фонетичної системи у їхніх дискусіях щодо загальновживаних ієрогліфів. Мабуть, перші спроби розкласти слово на звуки і записувати кожний звук окремою буквою справляли враження чогось дуже незвичного і незрозумілого. Знавці попереднього ідеографічного письма, як правило, затрачали дуже багато зусиль для засвоєння багатьох тисяч ієрогліфів, а тим паче на віртуозне оперування цими знаками. До того ж, затрачені зусилля, були своєрідним бар’єром, який відділяв їх від решти людей. Натомість, відносно просте фонетичне письмо, яке ґрунтувалося на 22-32 буквах, значно знижувало цей бар’єр і робило освіту загальнодоступною. Таким чином, загроза старій "ідеографічно орієнтованій" еліті виглядала дуже вірогідною, а опір з її боку – цілком реальним.


Народження нової галактики.

Переписувачі – зайві?

Як слушно зауважують, на друкарському слові грунтується вся сучасна цивілізація, і з поширенням книгодрукування фактично розпочався Новий час. (Нікітін О. Без допомоги пера // Дзеркало тижня № 42, 2–9 лист. 2002).

Проте, як і слід очікувати, відбувалось це не без опору, дарма що перевага нових друкарських технологій, здавалось, була майже очевидною. 1456 року, як вважають більшість дослідників, створено найстарішу з книжок, видруковану методом Йоганна Гутенберга (1399–1468) – Біблію у двох томах, які містити 1286 сторінок або близько трьох з половиною мільйонів друкарських знаків. Так народився новий медіум, якому судилося витіснити з "трону" рукописну практику. Природно припустити, що армії переписувачів і ті особи, що за ними стояли, були природними супротивниками новонароджених технологій. Існування переписувачів і їхніх спонсорів втрачало сенс. А втім, психологічна вага цих людей була настільки значною, що до їх послуг все ще вдавалися і через двадцять і через п’ятдесят років після запровадження друкарства. Взяти хоча б Веспасіано да Бастіччі (помер у 1498) – видатного видавця Флоренції. На замовлення Козімо Медічі 45 його переписувачів виготовили упродовж 22 місяців 200 книг-кодексів для бібліотеки Фєзоланського абатства. (С. 43). Це нагадує людину, яка зайшла у приміщення з ксерокопіювальною технікою і вирішила там вручну зняти копію з якогось документа.

Може, причиною цього було надто повільне поширення нових технологій? Справді, Гутенберг і його послідовники зберігали техніку книгодрукування в найсуворішій таємниці. Та вже 1460 року з'явилися друкарні в Бамберзі і Страсбурзі, потім у Кельні, Римі, Венеції, Нюрнбергу та Парижі. Усього за сорок років у 260 містах Європи заснували понад тисячі друкарень, які випустили близько 40 тисяч видань загальним тиражем у 10-12 мільйонів примірників (Нікітін О. Без допомоги пера // Дзеркало тижня № 42, 2–9 лист. 2002). Один тільки Мартін Лютер упродовж трьох років (1518-1521) видав близько 100 творів (800 видань) сукупним накладом близько півмільйона примірників. Саме тому переможну ходу протестантизму тісно пов’язують з новими медіа-технологіями. Власне вже перші тези, які Лютер прибив до дверей Віттенбернгського собору, були друкованими. Цей церковний діяч швидко оцінив перевагу друкарства і незабаром заснував свою власну друкарню.

А попри все це друкарські шрифти упродовж десятиріч імітували рукописні літери. І справді багато-які із стародавніх книг, з першого погляду, складають враження рукопису.

Промовистою в цьому плані виглядає і доля Йоганна Гутенберга. Більш-менш достовірні відомості про нього ми маємо хіба що з матеріалів численних судових тяганин, які переслідували його все життя. Колишній "золотар" він згодом був визнаний колегами-ювелірами "особою без користі" і відрахований з престижного професійного цеху. Прізвища його немає на жодній з книг, до яких він насправді приклав руку. Лише наприкінці життя, 1465 року, єпископ Майнца надав йому довічну пенсію. Великому винахіднику щорічно видавали також "двадцять мір зерна й два бурдюки вина". Проте це не завадило навколишнім мешканцям і далі вважати, що Гутенберг продав душу дияволу й займається чорною магією.


На троні – телебачення

Проте в другій половині ХХ століття йде поступове скорочення тиражів газет і скорочення їх загальної кількості. На межі другого і третього тисячоліть книговидання вийшло на рубіж 1000 000 назв книг і брошур щорічно. Загальний тираж склав 20 мільярдів екземплярів. Фахівці вважають це число піковим, тобто подальшого кількісного росту не передбачається. (М. Алексеева. Книгоиздание в России на рубеже веков //От книги до интернета. М.: Изд-во Московского университета. 2000. 120–129 с. С.121). За даними ЮНЕСКО, кількість щоденних газет сягнула свого піку 1985 році (8445 назв). У 1996-му їх кількість зменшилась до 8391. У Європі кількість щоденників за цей час скоротилась з 2395 до 2115. При цьому загальний наклад зменшився з 243 до 190 млн. примірників. Хоча щодня на планеті виходить близько півмільярда примірників щоденних газет, все ж йде повільне проте неухильне зниження загального світового тиражу

Зате спостерігається збільшення числа радіоприймачів практично у всіх регіонах планети, сьогодні їх близько двох з половиною мільярдів. Тобто їх кількість виросла більше, ніж удвічі порівняно з 1970 роком, коли їх налічувалось 906 млн. А от кількість телеприймачів за цей час, як і належить "королю медіа", зросла уп’ятеро: від початкових 299 млн. у 1970-му до майже півтора мільярда на кінець ХХ століття. [portal. unesco.org/uis/TEMPLATE]

Отже, можна вважати що "галактика Гутенберга" розширювалась упродовж п’ятиста років. До того часу, коли комунікаційний "трон" посіли електронні медіа і коли найбільший вплив, найдорожча реклама, зрештою, найвищі зарплати почали пов’язувати саме з телебаченням.

Історія дає нам чимало свідчень, що найбільш популярні медіа, як правило, зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують в занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності і надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій "жовтій пресі". Однак з того часу як телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього. Широке впровадження глобальних інформаційно-ана­лі­тичних (CNN, BBC та ін.) і просвітницьких (на кшталт Discovery) хоч і послабило, але не змінило звинувачень телебачення, особливо комерційного, у надмірній поверховості, розважальності, зловживанні насильницькими сценами, рекламою та, врешті, причетності до деградації культури.

Частина дослідників переконані, що така вже природа телебачення: все, у тому числі політичний, культурний і навіть релігійний дискурс перетворювати у шоу, у розіграш. Новини там – теж різновид інтелектуальної розваги. Американський дослідник Ніл Постмен пише про це у своїй неперевершеній за критичним пафосом книзі "Насмішити себе до смерті".

Саме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує згаданий автор, огрядна чи негарна людина сьогодні не може розраховувати на успіх у виборчих змаганнях на найвищі державні пости. Ніксон одну із своїх передвиборчих невдач цілком серйозно пояснював саботажем фахівця, який відповідав за макіяж. Косметика поступово витісняє ідеологію.

Про телебачення як загрозу демократії писав Карл Поппер: "Демократія завжди намагалася підвищити рівень освіти. Це її автентичне прагнення. Та логіка рейтингів призводить до деградації, вона не дбає про якість програм. Щоб утримати авдиторію, канали опиняються перед необхідністю виробляти дедалі більше сенсаційних програм. А сенсаційне рідко буває якісним. До того ж телебачення стало сьогодні колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замінила голос Бога. Телебачення набуло завеликої влади всередині демократії. Жодна демократія не виживе, якщо не буде поставлено край цій всемогутності" (Karl Popper, La television: un danger pour la democratie, Paris, 1994. P. 36, 74. [Цит. за: Гоне Жак. Освіта і засоби масової інформації. – Київ: "К.І.С." – 2002. 100 с. С. 26.)

На наше переконання, покласти край цій всемогутності люди неспроможні. Проте спроможний інший медіум, який витіснить телебачення й посяде домінуючу роль.


Мережа

Головна перевага інтернету над традиційними ЗМК полягає в інтеграції таких, здавалося б, протилежних якостей, як оперативна всеохопність телебачення з бібліотечною глибиною інформаційного пошуку. Плюс спроможність самовираження, яку можна порівняти хіба що з можливостями телефона. З тією, правда, різницею, що в Інтернеті ви можете вийти на досить значну аудиторію, що адекватне виданню власної газети чи телепередачі.

По суті йдеться про нове інтегроване інформаційне середовище, яке увібрало в себе пошту, бібліотеку, періодичні видання, телебачення, радіо, телефон і навіть музей чи картинну галерею. Додаймо сюди ще віртуальний університет та електронну комерцію, щоб збагнути найголовніше: йдеться не просто про арифметичну суму старих ЗМІ. Ця сума створює принципово нове комунікаційне середовище.

Як наслідок, центр ваги у сучасній медіаполітиці поступово пересувається зі старих, традиційних – на нові дигітальні та інтерактивні ЗМК. Можна сміливо стверджувати, що засноване на цифрових і мережевих технологіях нове медіа-довкілля

1. стрімко втягне в себе (інтегрує) всі традиційні медіа;
   
2. призведе до суттєвої видозміни традиційних медіа, "переплавить" їх у нові форми.
   

Традиційний поділ на телебачення, радіо, друковану періодику, книгу, кінематограф відходить у минуле.

Інтернет у першій половині 90-х років ХХ століття успішно подолав фазу "гидкого каченяти" і перетворився на лебедя, який цілком може скласти конкуренцію іншим медіа, зокрема медійному "королеві" – телебаченню. Наскільки серйозною є така конкуренція? У зв’яз­ку з цим варто розглянути три можливості.

1. Інтернет взагалі не є конкурентом традиційним друкованим та електронним медіа. Чимало людей, зачувши дискусію такого роду, кажуть, що не можуть уявити майбутнього без газетних кіосків чи поштових скриньок з улюбленими виданнями. Навіть якщо уявити, що електронна версія матиме все те, що й паперова, і навіть більше, все одно ніщо не замінить запаху свіжої газети і бентежного відчуття тієї миті, коли розгортаєш улюблене видання. Те саме з улюбленим телебаченням і радіо. Вони – вічні.

Що можна відказати на цей емоційний аргумент? Можна уявити наскільки цікавішим був запах пергаменту і як важко було його прихильникам перейти до дешевого паперу. До того ж, навіть у часи цілковитого панування дешевих, доступних й оперативних електронних видань будь-яка заможна людина може замовити собі доставку ексклюзивного паперового, пергаментного чи папірус­ного видання. Був би тільки попит. А виготовити можна що завгодно, навіть текст на випаленій глиняній таблиці.

2. Взаємодоповнюваність. Складніше заперечити проти твердження про взаємодоповнюваність традиційних та новітніх медіа. Щоб переконатися в цьому, варто просто заглянути на сайт "New York Times", який, за твердженнями редакції допоміг ще більше зміцнити позиції видання. В Україні користуються популярністю електронні версії газет "День", "Дзеркало тижня", "Критика" та ін. Вдало використовують інтернет телекомпанія "1+1", Національна телерадіокомпанія України, численні FM-ра­діостанції.

Проте є й інші, далеко не такі мирні приклади. В останній день жовтня 2001 року три найбільші телемережі США – NBC, ABC, CBS – подали позов у суд на корпорацію Sony. Телемережам не сподобався новий цифровий магнітофон цього виробника електроніки, який дозволяє автоматично уникати при записі реклами – святая святих телебачення. Записані в цифровому форматі телепрограми можна як завгодно поширювати в Мережі.

Отже, традиційні медіа-гіганти, з одного боку, намагаються адаптовувати нові технології до своїх потреб, а з іншого – гальмують розвиток хоч і прогресивних, проте загрозливих для їхніх прибутків технологічних тенденцій. Телебачення посідало центральне місце в системі медіа другої половини ХХ ст. Проте в першій половині ХХІ ст. йому на зміну прийдуть нові інтеґровані медіа. Не те що воно зникне. Документальна відеоінформація, усілякі шоу та кінофільми просто перекочують на потужні комп’ютерні сервери, звідки їх можна буде взяти коли-завгодно. У майбутньому вже не буде потреби чекати біля екрана улюбленої програми. Телевізор остаточно зінтегрується з ком­п’ютером. У будь-який час ми зможемо, як у комору, зайти на телевізійний сервер і вибрати бажаний фільм, інформаційно-аналітичну, пізнавальну чи розважальну передачу. Єдиний виняток складатимуть так звані "живі" передачі, прямий ефір (live), те, що відбувається у студії чи на місці події саме цієї хвилини – найважливіші новини, деякі ексклюзивні інтерв’ю, окремі футбольні матчі і т.п. – все те, що є сенс передавати у форматі реального часу.

Замість десятків чи сотень телеканалів, якими "стрибає" сьогоднішній глядач, у майбутньому меню складатиметься з кількох пунктів:

1. художні фільми;
   
2. інформаційно-аналітичні програ­ми;
   
3. спортивні та розважальні програ­ми.
   

Вибравши, скажімо, пункт (а), ви отримуєте в алфавітному порядку всі доступні фільми. "Клацнувши" назву будь-якого з них, читаєте або слухаєте анотацію. За бажанням, викликаєте додаткову інформацію і у такий спосіб вирішуєте, що сьогодні дивитися. Така ж проста процедура вибору стосується й інших пунктів меню. Можна уявити з яким незадоволенням і скепсисом читають ці рядки представники телеорганізацій. Адже вони у теперішньому вигляді за такого сценарію стають просто непотрібними. За такого розвитку подій традиційні телеканали перетворяться на звичайних постачальників програм до єдиної "теле-комори". Глядач може навіть не цікавитися іменами постачальників. За допомогою свого пульта дистанційного управління він просто вибирає бажаний продукт. Глядачі, які вже сьогодні мають у своїх телеприймачах функцію телетексту, добре розуміють, про що йде мова.

Проте чи не означає це надмірне ускладнення? – резонно поцікавиться читач. Мовляв, замість того, щоб просто увімкнути телевізора, треба буде вивчати якісь каталоги чи електронні списки художніх і документальних фільмів, ток-шоу та інших програм.

Що на це можна відповісти? По-перше сучасний глядач цілком звичний до попереднього перегляду "програмки" у газетному варіанті. А по-друге, ваш інтегрований з комп’ютером телевізор цілком спроможний олюднити електронний каталог настільки, що за вашим бажанням не екрані з’являтиметься симпатичний вам гід зі своїми порадами щодо сьогоднішнього телеперегляду.

Або ще інший варіант: електронна машина відстежує ваші вподобання настільки, що через деякий час пропонує для перегляду саме те, що вам найбільше до вподоби. Для тих, хто знайомий із сучасними комп’ютерно-мережевими технологіями, нічого дивного в цьому нема – вже сьогодні комп’ютерна техніка самоналаштовується і підлаштовується до наших вподобань.

Діяльність нинішніх телеорганізацій стосовно аудиторії можна порівняти з годуванням немовлят (нас, глядачів) з ложечки. Ми терпляче чекаємо, поки нам дадуть бажаний "десерт". Але перд тим "мамка" годує нас обов’язковою "кашкою" реклам.

Нові, мережеві інформаційні технології, замість годування "ложечкою", пропонують інформаційно наповнений "холодильник". Відчиняй дверцята і бери, що смакує.

На практиці це означає переділ чи втрату рекламних надходжень. Принаймні, втрату звичних каналів цих надходжень. Тому навряд чи традиційні ЗМК здадуться без бою.

Проте, раніше чи пізніше, фортеця "старих" медіа таки впаде.

3. ВІЧНИЙ ПРИНЦ. Третій сценарій не заперечує історичної необхідності зміни медіа-короля, проте відсуває цю перспективу у далеке майбутнє. Все ж друковані медіа посідали домінуюче місце близько п’ятисот років. То чому для телебачення ми відвели лише 50?

Звісно, можна послатися на прискорений розвиток медіа-технологій. Проте як вирахувати це прискорення? Словом, нинішньому інтернету можна відвести роль вічного принца, якому не судилося посісти трон короля. Щось схоже на те, що відбувалося з радіо. Народившись на межі ХІХ–ХХ ст. воно почало входити у вжиток в 20-их роках. Пропагандистські кампанії ІІ Світової війни (у виконанні Німеччини, СРСР, Англії і США) довели ефективність радіо, як засобу маніпуляції масовою свідомістю. У другій половині ХХ ст. радіо комерціалізується, народжуються тисячі FM-станцій. З іншого боку, транзисторна революція зробила радіо найдешевшим і найбільш поширеним медіумом. (на Землі є близько двох мільярдів радіоприймачів). Власне за кількісним охопленням населення планети радіо не має собі рівних. Проте воно так і не посіло медіа-трону, поступившись місцем телебаченню.

На цьому етапі наші роздуми заходять в глухий кут. Чи матиме інтернет ще могутнішого наступника? Якщо ні, то коли все-таки телебачення зійде з арени як домінуюча сила в світі комунікацій? Відсутність хоча б якоїсь більш-менш вірогідної методології не дозволяє дати відповіді на це питання. Спробуємо підійди до нього з іншого боку.


Межі зростання

Справді, чи можна вважати розвиток медіа безмежним? Ми тримаємося думки, що цей розвиток має свою межу, точніше кінцеву мету, принаймні теоретичну. Спробуємо окреслити її. Від цього й залежатиме вірогідність прогнозу. Визначившись з кінцевим пунктом, можна з’ясувати, як довго і з якими труднощами до нього добиратися.

Самоочевидним здається твердження, що людина безнастанно намагалася розширювати коло своїх знань про світ, суспільство і саму себе. Тобто ширше розкрити (скористаємося тут метафорою Олдоса Гакслі) "браму сприйняття". А втім, сам Гакслі мав дещо інший рецепт "розширення". Його незвичний погляд на ці речі подано в однойменному есе. Автор обстоює мескалін (наркотична речовина, яку отримували з кактусу), як порівняно безпечний для здоров'я наркотик, що допомагає ширше розчинити цю "браму". Грунтуючись на деяких думках Бергсона, О. Гакслі розвиває концепцію елімінативної функції мозку. У його інтерпретації мозок – своєрідний перепускний клапан, що від'єднує та оберігає свідомість людини від гігантського океану інформації. У цій концепції людська свідомість – наче виокремлена із всеосяжного інформаційного океану за допомогою "клапана-мозку", який допускає у свідомість лише "вузьку цівочку" найнеобхіднішої інформації. То ж наркотики чи алкоголь дозволяють трохи розширити доступ [Гакслі, Гакслі Олдос. Брама сприйняття. // Всесвіт. 1994. N 5–6. 120].

Не будемо сперечатися з Гакслі щодо таких сумнівних способів зв’язку з інформаційним океаном, як психоделічні речовини. Власне, нам важливо лише окреслити кінцеву мету. Припустимо, що масова комунікація є ще однією спробою за допомогою сучасної техніки і технології наблизитися до споконвічного ідеалу всевідання і всюдисущості.

Всевідання може асоціюватися з якимось інформаційним океаном чи інформаційною сферою, де перебуває вся можлива інформація. Для того, аби щось довідатись, варто лише підключитися до цієї сфери.

Тут треба пояснити, яку сферу ми маємо на увазі. У сучасній квантовій фізиці та інфомаціології час від часу висуваються гіпотези про єдине інформаційне (семантичне) поле, енерго-інформаційний обмін. Цей обмін не залежить ні від яких технічних пристроїв. Техніка і логічне мислення, навпаки, викликають деградацію і атрофію властивостей, що, як вважається, споконвіку були притаманні людині і активізовувались вродженим інтуїтивним вмінням. Проте ця гіпотези, попри наші симпатії до них, на сьогодні не мають переконливого обгрунтування і перебувають швидше на маргінесі наукового мейнстріму. Тому єдине, про що можна вести мову в рамках наукового есею, це синергетична інформаційна сфера, яка не суперечить світоглядним засадам сучасної науки.

А біблійну історію гріхопадіння будемо вважати чудовою метафорою, психічним архетипом, який допоможе пролити світло на розвиток нашої цивілізації взагалі та розвиток медіа зокрема. Йдеться про історію відокремлення від чогось колись єдиного і надзвичайно важливого. Воно було настільки важливим, що увесь сенс окремого існування зводиться до імітації минулого. Минулого, де не існувало окремого духу і окремої свідомості, де зливалися минуле і майбутнє. Можна припустити, що сучасна масова комунікація є ще одним виявом цієї ностальгії, ще однією спробою відновити за допомогою технічних засобів втрачену здатність до ВСЮДИСУЩОСТІ, ВСЕВІДАННЯ і ВСЕМОГУТТЯ. Та чи можливе таке? І чи не є наші медіа пародією на всевідання? Однак – це вже інше питання. Нас поки що цікавить напрям руху.

Насмілимося твердити, що термін "інтернет" через років пять перестануть вживати так часто і широко, як ми це спостерігаємо сьогодні. І не тому, що він зникне. Навпаки, він настільки розшириться, стане настільки всеохопним, що говорити про інтернет буде приблизно тим самим, що говорити, скажімо, про атмосферу. Власне він і стане новим "повітрям" – звичним і тому майже непомітним. Бо ж повітря помічають здебільшого в трьох випадках: коли воно винятково доброї якості (наприклад, на гірській вершині), винятково поганої якості (на задимленому міському перехресті), або коли його не вистачає. Отже, інтернет стане новою атмосферою чи радше – ноосферою, перебуваючи у якій можна перенестися поглядом будь-куди. Побачити, почути й прочитати все, що нас цікавить. Будь-якої миті довідатись про те найважливіше, що коїться в світі (політиці, науці, культурі, економіці тощо). Про минуле і майбутнє. Про загальні тенденції і про окремих особистостей – їх злети і падіння, їх святість і збочення.

Тепер залишилось з’ясувати, як задалеко ми від описаного ідеалу всевідання, який власне і є граничною межею, до якої прямують медіа. Можна припустити, що медіа ніколи цієї межі не досягнуть повністю. Проте в міру наближення до ідеалу всевідання темпи їх розвитку зазнаватимуть СПОВІЛЬНЕННЯ. Важко сказати точну відстань (та й у яких одиницях? Роках? Століттях?) Проте ясно, що упродовж ХХ ст. ми наближалися до цієї межі розвитку на шаленій швидкості. Багато-яка інформація з будь-якого куточка земної кулі справді може миттєво опинитися на дисплеї. Проте чим ближче до мети, тим важче рухатись (хто займався сходженням на гірські вершини, охоче це підтвердить). Саме з огляду на цю близькість зважимося прогнозувати сповільнення темпів розвитку масової засобів масової комунікації починаючи з 2010 р.


Г.В. ОНКОВИЧ (НТТУ КПІ)

МЕДІАЛОГІЯ ТА ЇЇ СКЛАДОВІ

УДК 378.070:811.111


Анотація. У статті йдеться про використання віртуального простору знань в інтегрованому освітньому середовищі засобами медіаосвіти, про медіалогію як інтегральну науку про медіа.

Аннотация. В статье идёт речь об использовании виртуального пространства знаний в интегрированном образовательном пространстве средствами медиаобразования, о медиалогии как интегральной науке о медиа.

Annotation. The article is about using of virtual knowledge space in the integrated educational space by means of media education. It is also said about medio­logy as integrated science of media.

Проблематика, зазначена у назві статті, у нашій літературі ще не має історії і традицій вивчення. Деякі опорні поняття (медіаосвіта, медіакультура, інтегрований простір знань, наприклад) привертають останнім часом значну увагу освітянського загалу, інші, котрі й обумовили тему нашого виступу (медіаологія), стають набутком теоретичного дискурсу зовсім недавно. А відтак і метою нашого виступу є прагнення привернути увагу науково-педагогічної громадськості до медіалогії та медіаосвіти як до нових наукових відгалужень, до потреби активно досліджувати й розвивати їх.

Кінець 2006 р. – початок 2007 р. ознаменувалися двома подіями в галузі науки та освіти: 13 грудня 2006 року Постановою Кабінету Міністрів перелік галузей науки, із яких можуть присуджуватися наукові ступені, було доповнено новими галузями, а 27 січня 2007 року, іншою Постановою Кабінету Міністрів, введено в дію новий перелік напрямів, згідно з яким здійснюватиметься підготовка фахівців у вищих навчальних закладах нашої держави. Нова галузь науки, що дістала назву „соціальні комунікації”, охоплює не тільки журналістикознавство, а й теорію, історію й методологію вивчення видавничої справи та редагування, документознавство, архівознавство, книгознавство, бібліотекознавство, бібліо­графознавство, соціальну інформатику, прикладні соціально-комунікаційні технології. А відтак, як зазначає директор Інституту журналістики В.В.Різун [7, 61], постало питання про коригування в системі соціальних комунікацій поняттєвої системи журналістики, видавничої справи, редагування, зв’язків з громадськістю, які входили до журналістської галузі. Лінгвоетимологічний аналіз словосполучення „соціальні комунікації”, на думку В.Різуна, застерігає „від ускладнення поняттєво-термінологічної системи, що покриває науку про спілкування”, тож надалі журналістика буде досліджуватися з погляду наукової галузі, пов’язаною з вивченням спілкування.

Зазначимо, що в останні роки еквівалентом поняття „журналістика” виступає „медіа”, яке також невід’ємне від поняття „спілкування”. Медіа – це канали й засоби масової комунікації, якими опосередковуються й підсилюються (іноді блокуються) соціальні процеси, включаючи процес виробництва, трансляції й поширення знань. Дослідники поділяють їх на „старі”, традиційні (кни­годрукування, преса, радіо, звукозапис, кінематограф, телебачення) й „нові”, електронні (відео, мобільні телефони, CD, DVD, комп’ютер, Інтернет) [1, 4].

Сьогодні набувають поширення медіакультура й медіакритика, медіаекологія й медіапедагогіка, медіаспихологія й медіаосвіта. Ці та інші напрямки життя соціуму, котрі спираються на медіа, досліджують медіа, використовують медіа, мають своїх шанувальників, дослідників, споживачів... А відтак нині слід вести мову про входження до науково-освітнього простору медіалогії як нової науки – науки про медіа. Саме медіалогія має об’єднати весь спектр знань про «старі» й «нові» мас-медіа – від історії до сучасних технологій їх створення й використання, а також і про нові наукові відгалуження, що так чи інакше пов’я­зані з медіапростором.

Наприклад, у докторському дослідженні О.П.Короченського [4] всебічно аналізується медіакритика як важливий феномен життя сучасного інформаційного суспільства, котра має постійно тримати в полі зору багатошарові стосунки засобів масової інформації з соціумом, різними його інститутами. У цих стосунках друкована й електронна преса може використовуватися не тільки в ролі постачальника актуальної соціальної інформації, знань про довкілля, що безперервно змінюється, але і як інструмент духовного управління суспільством, засобу забезпечення зворотного зв’язку між громадянами і владою. Все це дозволило вченому визначити предмет медіакритики як актуальне багатоаспектне соціальне функціонування засобів масової інфор­мації» [4,15]. Дослідник визначає основні завдання медіакритики, її базові функції (інформаційно-комунікативна, пізнавальна, корекційна, соціально-організаторська, просвітницька, комерційна) [4, 19-25]. На його думку, потрібен досконалий психологічний, культурологічний і соціологічний аналіз медіатекстів розважальної масової культури тощо й дослідник пропонує вести мову про безперервний розвиток у суспільстві культури адекватного сприйняття медійних повідомлень (статей, радіо/телепередач, фільмів, інтернетних сайтів тощо) і про самостійну оцінку роботи засобів масової інформації з урахуванням демократичних і гуманних ідеалів і цінностей.

На думку іншого російського дослідника – В.А.Возчикова [2], домінуючою культурою інформаційного суспільства, котра переймається діяльністю традиційних і електронних засобів масової інформації, що відтворюють соціокультурну картину світу за допомогою словесних, звукових і візуальних образів, є медіакультура. Вона – культура-універсум, що увібрала в себе функціональне розмаїття масової, народної, елітарної культур та їх модифікацій, онтологічно вкорінена в життєдіяльність людини; культура-метаповідомлення про світогляд людства на певному етапі його існування [2, 17]. Дослідник дає цьому феноменові докладну й всебічну характеристику, значно доповнює й поглиблює формулювання інших дослідників, що були запропоновані раніше.

На культурологічну теорію орієнтована й докторська дисертація Н.Кири­лової [3], в якій йдеться про роль медіакультури як посередника між владою й суспільством, соціумом і особистістю, як інтегратора нового медіасередовища. При цьому докладно аналізуються функції й моделі медіакультури, правові основи медійного менеджменту й проблеми медіаосвіти як фактора соціалізації особистості.

Частиною основних прав кожного громадянина будь-якої країни світу на вільне самовираження й права на інформацію, інструментом підтримки демократії є медіаосвіта [15], що в останні роки привертає все більше уваги провідних міжнародних організацій. За допомогою медіаосвіти, інтерес до якої в останні роки значно зріс, особистість здобуває інформаційну свободу – право одержувати інформацію, необхідну для життя, розвитку й професійної діяльності, висловлювати свої погляди з приводу тих або інших явищ і подій, передавати інформацію (і що більш важливо – знання) іншим людям.

Ще зовсім недавно ми дотримувалися думки, що медіаосвіта – своєрідна „журналістика для всіх”, розмежовували поняття журналістська освіта (журналістська освіта – професійна освіта журналістів, підготовка кваліфікованих кадрів для медіаіндустрії) і медіаосвіта, вважали проте, що інколи ці поняття можуть бути синонімічними. Однак це – надто спрощений погляд, він не привабив би таку силу зацікавлених дослідників з різних галузей наукового знання (саме завдяки їм ми розглядаємо сьогодні медіаосвіту як інтегровану галузь наукового знання), не сколихнув би педагогічну громадськість.

За визначенням ЮНЕСКО, медіаосвіта (media education) зв'язана з усіма видами медіа (друкованими й графічними, звуковими, екранними й т.ін.) й різними технологіями; вона дає можливість людям зрозуміти, як масова комунікація використовується в їх соціумах, оволодіти здатностями використання медіа в комунікації з іншими людьми; забезпечує людині певні знання [14]. Медіапедагоги різних країн теоретичним підґрунтям розвитку медіаосвіти вважають позитивний або ж негативний вплив медіа на розвиток особистості зокрема та суспільства в цілому, що зумовило виокремлення різних підходів, теорій та моделей медіа освіти [13]. Головні етапи історичного розвитку медіапедагогіки спонукали, наприклад, німецьких фахівців виділити такі її основоположні ідеї (засади): засади застерігаючої педагогіки; культурно-консер­вативні засади; освітньо-техно­логічні засади; суспільнокритичні засади; засади, які орієнтуються на дію [8, 278]. Професор ЛНУ імені Івана Франка Б.Потятинник потрактовує медіаосвіту як науково-освітню сферу діяльності, яка ставить за мету допомогти індивідові сформувати психологічний захист від маніпуляції чи експлуатації з боку мас-медіа і розвинути/прищепити інформаційну культуру [5, с.8]. У такому контексті, напевно, доцільно було б вести мову про медіапсихологію. Президент Асоціації кіноосвіти та медіапедагогіки Росії О.В.Федоров під медіаосвітою розуміє „процес розвитку особистості за допомогою і на матеріалі засобів масової комунікації (медіа) з метою формування культури спілкування з медіа, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, вмінь повноцінного сприймання, інтерпретації, аналізу й оцінки медіатекстів, навчання різних форм самовираження за допомогою медіатехніки” [12]. Наголосимо: постійний сталий процес розвиту і саморозвитку особистості з метою ефективного використання культурознавчої, професійно значущої інформації з масовокомунікаційних джерел, інформації, яка б розширювала культурну пам’ять особистості.

Розвиток засобів масової інформації/комунікації та їх залучення до процесу навчання і виховання значно активізували творчий пошук педагогів у багатьох країнах, педагогічні напрацювання яких для нас часто стають інноваційним орієнтиром. Як засвідчує завідувач відділу природничо-математичних дисциплін Львівського науково-практичного центру професійно-технічної освіти АПН України Володимир Робак із посиланням на німецьких фахівців, „у них ця спеціальність доволі екзотична”. Він, зокрема, зазначає, що окремі складові медіакультури (медіапсихологія, медіамедицина, медіаправо, медіаетика) „виникли в результаті процесу інтеграції між комп’ютерними науками і сучасними комунікативними технологіями, з одного боку, та відповідними гуманітарними дисциплінами, з іншого” [8, 275].

Медіаосвіта як процес розвитку й саморозвитку особистості на матеріалах та за допомогою засобів масової комунікації покликана формувати культуру комунікації, уміння усвідомлено сприймати, критично осмислювати, інтерпретувати медіатексти з метою розширення загальних, соціокультурних та професійно значущих знань, комунікативних та творчих здібностей. Вона послуговується різними комунікативними мережами, тому й спроможна задовольнити інтелектуальні потреби особистості повною мірою. А відтак ведемо мову про медіадидактику та її складові – пресодидактику, радіодидактику, теледидактику, кінодидактику, інтернетдидактику, мультимедіадидактику тощо. І, можливо, медіадидактика, орієнтована саме на сферу спілкування, перебере на себе частину понять з ІКТ-технологій, котрі залишаться у сфері інформатики.

Комп’ютерні комунікації вже нині суттєво впливають на формування нового змісту освіти, на організаційні форми і методи навчання. Поняття „інформаційно-комунікаційні технології” належним чином відтворює ці процеси. Однак нині ним послуговуються й фахівці з медіаосвіти, для яких за цим поняттям – технології використання „старих”, традиційних медіа. У разі, коди йдеться про залучення до навчального процесу „нових” медіа, залучається поняття „інноваційно-комунікаційні” технології. У будь-якому разі медіазасоби використовуються для комунікації, тож і акцентується „комунікаційна” складова. Безперечно, наші розмірковування враховують щонайперше інтереси фахівців з комунікацій, оскільки для них визначальне – спілкування в соціумі, взаємодія між членами різних утворень і форм спільності людей. Спеціалісти ж з комп’ютерних наук вкладають у це поняття інший зміст. (Проте у будь-якому разі йдеться про інтернетдидактику як складову медіадидактики).

Необхідність створення і використання інтегрованого простору знань (ІПЗ), що об’єднує знання суміжних наукових дисциплін на основі принципів побудови систем управління знаннями, обумовлює застосування компетентнісного підходу до навчання [10]. Інтеграцію, накопичення і підтримку, а також організацію доступу до знань освітнього середовища саме й забезпечує створення і використання інтегрованого простору знань. До того ж, додамо, – віртуального, адже віртуальне середовище настільки потужно інтегрує в систему взаємодії людини з довкіллям, що людина не завжди спроможна виробити механізми максимального використання позитивних можливостей середовища й самозахисту від його негативних чинників.

Віртуальний інтегрований простір знань (ВІПЗ) забезпечується і використовується завдяки відповідним медіаосвітнім технологіям (а їх, відповідно, важко навіть перерахувати) впродовж усього життя людини [6]. Створення і використання ВІПЗ нерозривно пов’язане з використанням нових інформаційних технологій, що набуває особливого значення в професійній підготовці студентів, у підвищенні кваліфікації фахівців, самоосвіті. Не вважаємо, що інформаційні технології – це щось приналежне тільки світові техніки. Вони настільки глибоко просякли в життя людей, що вичленувати їх із загального світоглядного й культурологічного контексту вже неможливо. Їхній вплив на особистість – чи не головна визначальна риса інформаційного суспільства, у якому інформація й знання – основний продукт виробництва.

Попри значний інтерес до медіаосвіти в багатьох країнах, завдання медіаосвіти й медіграмотності на рівні ООН вперше обговорювалися на міжнародному форумі «Альянс цивілізацій» (Alliance of Civilizations – madrid­aoc­fo­rum.org) у січні 2008 р. у Мадриді за участю політиків, діячів науки, культури різних національностей і релігій із 68 країн світу. Тут на секції медіаграмотності було офіційно оголошено про створення першого інтернет-порталу, цілком присвяченого проблемам медіаосвіти, медіпедагогіки, медіакомпетентності для аудиторії всіх національностей, релігій і вікового спектра, де подано матеріали (книги, статті, навчальні програми тощо) англійською, французькою, іспанською, арабською, російською та іншими мовами світу. Тож не дивно, що медіаосвіті останнім часом приділяється така зацікавлена увага в багатьох країнах світу, а Європейський парламент прийняв Резолюцію про введення медіаосвіти для школярів і вчителів країн Європейського Союзу (euro­parl.europa.eu/sides/get).

Оскільки медіаосвіта рекомендується до впровадження в національні навчальні плани всіх держав, у систему додаткової, неформальної освіти й освіти впродовж усього життя людини, доцільно, щоб педагогічний загал України взяв участь у розроблянні цього напрямку. Тим паче, що певні напрацювання в українських педагогів є. Варто їх узагальнити, осучаснити й спрямувати у світове русло.

Потреба у виокремленні медіалогії як інтегрованої науки і навчальної дисципліни постала після того, як широкого поширення і впровадження в інтегрованому просторі знань (ІПЗ) і науково-освітньому середовищі набула медіаосвіта. Сьогодні їм можна пророкувати гарну перспективу на майбутнє.


Література

1. Бакулев Г.П. Новые медиа: теория и практика / Г.П.Бакулев. – Москва: Изд-во КЛМ, 2008.
   
2. Возчиков В.А. Философия образования и медиакультура информационного общества: Дис. … докт. филос. наук: 09.00.11 / Возчиков Вяч. Анат.; Рос. гос. пед. ун-т им. А.И.Герцена. – СПб., 2007. – 413 с.
   
3. Кириллова Н.Б. Медиакультура как интегратор среды социальной модернизации: Автореф. дис. … докт. культурологии: 24.00.01 / Кириллова Нат. Бор.; Российский ин-т культурологии. – М., 2005. – 45 с.
   
4. Короченский А.П. Медиакритика в теории и практике журналистики: Дис. … д-ра филол. наук: 10.01.10 / Короченский Александр Петрович; С.-Петербургский госуниверситет. – СПб., 2003. – 467 с.
   
5. Потятинник Борис. Масова журналістська освіта – а чому б ні? / Борис Потятинник // МедіаКритика: Щоквартальний дайджест електронного журналу. – Львів: ЗУМЦНЖ, 2005. – Ч.10. – С.7-10.