Розділ теоретико-методичні засади технологічного обміну

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Динамічний розвиток і реалізація науково-технічного та інноваційного потенціалу перехідної економіки може забезпечуватися лише за умови активної регулюючої та стимулюючої ролі держави. Йдеться не лише про фінансове забезпечення науково-технічного розвитку, а й про інституційне забезпечення та організаційну підтримку – створення необхідної законодавчої та нормативно-правової бази, організацій та установ з її дотримання економічними агентами. І хоча саме вітчизняним законодавством визначено щорічні обсяги фінансування (1,7% від ВВП) наукової сфери, реальне становище дозволяє стверджувати про недосконалість законодавчих актів та гостроту проблеми їх строгого дотримання. Для порівняння, основний документ, що регламентує інноваційну політику країн Європейського Союзу – Лісабонська стратегія, визначає цей показник на рівні 3% від ВВП. Варто зазначити, що він є дещо завищеним і не завжди прийнятним, особливо для країн, що протягом останніх років вступили до ЄС. Проте складні конкурентні перспективи для країн ЄС унаочнюються на тлі відповідних показників у 2,76% для США і 3,12% для Японії [Error: Reference source not found]. Система підтримки науково-технічної сфери в Європі, як правило, органічно включена до загальнонаціональних проектів та програм стимулювання НДіДКР, практичного використання нововведень [Error: Reference source not found]. Їх особливістю є наскрізний цільовий характер взаємозв’язків у ланцюгу „наука-виробництво-споживання”.

Для України, головними кроками у цьому напрямі є введення в дію норм і положень законодавства щодо стимулювання інноваційної діяльності, які були відмінені, а також розробка і прийняття нових правових актів стосовно різноманітних компонент національної інноваційної політики і участі в міжнародному трансфері технологій. Важливим видається перегляд та економічний аналіз доцільності поновлення пільгового режиму для інноваційно активних підприємств та розробки інноваційних проектів згідно із Законами України “Про інноваційну діяльність” та “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” [Error: Reference source not found; Error: Reference source not found].

Ключову роль у формуванні комплексу чинників, що слугують підвищенню рівня ефективності участі України у міжнародному технологічному обміні відіграє законодавча та нормативно-розпорядча база. Концепцією національної безпеки України передбачено, що система захисту наявних науково-технологічних та інноваційних ресурсів повинна бути адекватною характеру i масштабам загроз, ґрунтуватися на засадах правової демократичної держави з дотриманням інтересів особи, суспільства, держави [Error: Reference source not found]. Проте, за відсутності правових норм щодо встановлення режиму доступу інших держав до інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, створено умови, за яких експорт інформаційних ресурсів, ноу-хау, наукових i технологічних рішень, що містить таку інформацію, з України здійснюється з порушенням національних інтересів.

На сьогодні створена законодавча база, що забезпечує набуття, використання та захист прав на об’єкти інтелектуальної власності і відповідає міжнародним вимогам, встановленими міжнародними правовими актами. Правовідносини в сфері інтелектуальної власності регулюються окремими положеннями Конституції України, нормами цивільного, кримінального, митного, цивільно-процесуального, господарсько-процесуального, адміністративно-процесуального кодексів та деяких законів. В Україні діють 10 спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності та більше 80-и підзаконних актів, країна є учасницею 14-и міжнародних угод у цій сфері. Прийнято низку законів та постанов Уряду, спрямованих на поліпшення охорони прав інтелектуальної власності, в першу чергу, відповідно до угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності СОТ (Угоди ТРІПС). Таким чином, створено інституційні передумови формування цивілізованого ринку об’єктів інтелектуальної власності, широкого використання в Україні сучасних технологій та інноваційного розвитку.

В процесі міжнародного обміну технологіями ключового значення набуває захист прав на об’єкти інтелектуальної власності. Як відомо, основним джерелом міжнародного патентного права є закон. За змістом патентні закони нерівнозначні, як правило, вони містять основні положення, але обсяг і широта охоплення відносин в законах різних країн відрізняються. В деяких країнах закони регулюють майже всі види відносин при створенні винаходів, оформленні на них прав і практичній реалізації (в Австрії, Великобританії, Колумбії, Японії). У Аргентині, Бельгії, Іраку, скандинавських країнах патентне законодавство містить тільки загальні положення і регламентує найважливіші питання: умови патентоспроможності винаходів (коло винаходів, що охороняються правом; поняття новизни, промислового застосування, корисності заявленого об’єкту у деяких країнах (Великобританії, США, Франції, Японії) визначене поняття рівня винахідницької творчості чи неочевидності вирішення технічної задачі); обсяг вимог, що пред’являються при оформленні права на винаходи (право на подачу заявки, її зміст і т.д.); порядок розгляду винаходу в патентній установі і розгляду суперечок, що виникають на стадії оформлення прав на винахід; обсяг прав і обов’язків патентовласника; поняття порушень, санкції.

В законах деяких країн регулюються й інші відносини. Так, у патентних законах Австрії, США, Канади регламентуються діяльність патентних установ, визначається статус патентних довірчих прав, права та обов’язки. В Японії і Бразилії патентним законом регулюються дієздатність фізичних і юридичних осіб, поняття службових винаходів, права іноземців, підсудність патентних суперечок, процедури їх вирішення та визнання патенту недійсним і т.д.

Патентні закони доволі різноманітні по відношенню до юридичної техніки, способу викладення, композиції, мови. В законах окремих країн статті викладені в чіткій послідовності: умови патентоздатності, зміст заявки, експертиза заявки, видача патенту, права та обов’язки патентовласника, порушення патенту, ліцензії, податку (США, Японії, скандинавських країн). Непослідовні, складні для сприйняття патентні закони Великобританії, Ісландії, Перу. Відмінності у патентних законах пояснюються особливостями історичного, економічного розвитку, а також юридичними традиціями кожної країни. В окремих країнах, що розвиваються, взагалі відсутнє патентне право. Так, в Афганістані, НДРЙ, Саудівській Аравії, Судані винаходи охороняються шляхом так званих попереджувальних публікацій в офіційних виданнях, які закріплюють за автором пріоритет і право на використання винаходу. Іноді норми, що регулюють винахідницькі відносини, є частиною інших нормативних актів (в Колумбії вони складають окремий розділ Торгового кодексу, в Перу – загального закону про промисловість).

Важливу роль в регулюванні використання запатентованих винаходів відіграє антитрестівське законодавство. Питання патентування і використання винаходів, що відносяться до атомної енергетики, регулюються спеціальними законами (в США – законом 1954 р., в Англії – 1946 р., в Індії – 1962 р.). Оформлення і використання патентних прав на винаходи, об’єктами яких є харчові продукти, медичні препарати і способи їх одержання в окремих країнах також регулюються спеціальним законодавством: Закон про харчові і лікарські речовини (США, 1962 р.), Закон про охорону здоров’я (Великобританія, 1968 р.), Закон про харчові продукти (Іран, 1967 р.). Крім того, в різних країнах діють закони, що регулюють ті чи інші винахідницькі відносини: Закон про тарифи (США, 1930 р.), Закон про тарифи (Великобританія, 1968 р.), Національний закон про аеронавтику і космос (США, 1958 р.), Закон про патентних поручителів (Австрія, 1967 р.).

Ефективна охорона інтелектуальної власності є необхідною передумовою розвитку національного технологічного потенціалу та міжнародного трансферу технологій. В основному вже сформувалася глобальна система охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. За останні роки Україна значно активізувала процес входження у світові структури, що регулюють інтелектуальну власність (є учасницею 15-и з 26-и універсальних міжнародних конвенцій і договорів у цій сфері) [Error: Reference source not found]. Проте, серед проблем охорони інтелектуальної власності в Україні залишаються невирішеними: охорона використання комп’ютерних програм і баз даних; захист від несумлінної конкуренції та протидія обмежувальній діловій практиці у сфері трансферу технологій; охорона прав на знаки для товарів і послуг; порушення прав власників аудіовізуальної продукції. Створенню ефективної системи охорони інтелектуальної власності перешкоджають недосконалість правової системи, пануюча в суспільстві пасивність до порушень прав інтелектуальної власності, відсутність належного інформаційного забезпечення діяльності у сфері охорони інтелектуальної власності. Навіть серед експертів спостерігається певна недооцінка соціально-економічних загроз недостатньої дієвості системи охорони інтелектуальної власності. Характерно й те, що більшість населення не вважає проблеми охорони інтелектуальної власності першорядними для економічного розвитку. В умовах обмеженої платоспроможності населення діють потужні стимули до придбання і споживання продукції, виготовленої з порушенням прав інтелектуальної власності. За оцінками, майже 70% населення України споживає підроблену продукцію, марковану загальновідомими товарними знаками і лише п’ята частина населення ніколи не купує такої продукції. Майже для 40% українських споживачів якість підроблених товарів виявляється прийнятною. Деформація правових понять у значної частини громадян підтримується їхньою невибагливістю до якості, що є нормою для малозабезпечених верств населення.

Чинне законодавство, на жаль, не визначає однозначно принципів міжнародного співробітництва українських суб’єктів господарювання в iнформацiйно-технологічній сфері як вихідних правил, норм поведінки й взаємовідносин у процесі їх діяльності. Так, у ст. 52 Закону України "Про інформацію" визначено, що "експорт та імпорт" інформаційної продукції (послуг) здійснюється згідно законодавству про зовнішньоекономічну діяльність. Проте, зміст ст. 2 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" свідчить, що визначені в ній принципи зовнішньоекономічної діяльності не в повному обсязі враховують весь спектр напрямів міжнародного інформаційного співробітництва, вимоги актів законодавства, прийнятих в останні роки та загальних принципів забезпечення національної безпеки [Error: Reference source not found;Error: Reference source not found]. Законодавство встановлює лише окремі фрагменти правового режиму інформації з обмеженим доступом (крім державної та банківської таємниці), а саме ця інформація складає, за нашими оцінками, до 80% інформаційного ресурсу України. Проблема своєчасного й адекватного захисту результатів фундаментальних досліджень i науково-дослідних робіт є винятково важливою для ефективної реалізації результатів науково-дослідних робіт в межах України. За деякими оцінками, близько 70% прибутку від реалізації нових технологій можна одержувати лише за умови захисту інтелектуальної власності.

Достатньою передумовою забезпечення власних науково-технічних інтересів, розвитку науково-технічного комплексу у процесі технологічного обміну є ефективна інноваційна та патентно-ліцензійна політика. На жаль, документи у сфері трансферу технологій, що регламентують інноваційну діяльність в Україні, за якісними характеристиками значно поступається відповідним документам економічно розвинених країн.

Важливу роль відіграє законодавче та нормативно-правове забезпечення здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності в Україні, започатковане Законом України „Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності” [Error: Reference source not found]. Закон України „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” [Error: Reference source not found] регламентує створення мережі інфраструктурних елементів, зокрема, вітчизняних технологічних парків. Згідно закону, вся продукція цих структур повинна бути інноваційною і високотехнологічною, утворено комісію з організації діяльності технопарків та інноваційних структур інших типів. Комісією затверджено план розробки проектів документів, які необхідно прийняти, щоб технопарки працювали ефективно. Проте, недостатньо прийняти та ввести в дію закон з того чи іншого питання – проблема полягає у тому, як відповідні „організації” (органи влади), будуть його виконувати. Йдеться про коригування закону відомчими інструкціями та роз’ясненнями податковою службою, відмову у співпраці з боку митниці, ручне керування процесами фінансування інноваційної діяльності Міністерством фінансів.

Процес прийняття Верховною Радою України Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” та інших законів України, що відкриває нові можливості для інноваційно-активних підприємств, на думку аналітиків все більше нагадує „закляте коло”. Йдеться про затримку з наданням технопаркам пільгового режиму функціонування та можливостей створення конкурентоспроможної наукомісткої продукції. При цьому автори поправок не врахували, що без державних субсидій технопарки втрачають для потенційних інвесторів та інноваторів свою економічну привабливість, що суперечить меті створення цих інноваційних структур і ефективній зарубіжній практиці.

Затверджена ще у 2003 р. Концепція Державної програми економічного i соціального розвитку на 2003 р., чітко визначала ключові завдання запровадження інноваційної моделі розвитку: (1) розбудову національної інноваційної системи шляхом оптимального поєднання приватного капіталу та державних важелів регулювання економічних процесів; (2) реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки i техніки, спрямованих на подолання технічного відставання, переорієнтацію наукового i виробничого потенціалу на створення i впровадження новітніх технологій, зокрема ресурсо- та енергозберігаючих машин, приладів, матеріалів, засобів інформатизації, шляхом формування i виконання державних наукових i науково-технічних програм; (3) створення ефективних схем фінансування інноваційної діяльності, запровадження державного замовлення на впровадження пріоритетних інновацій у виробництво; (4) розробка на 2003—2011 роки державної цільової програми розвитку інфраструктури інноваційної діяльності, зокрема створення технопарків, технополісів, інноваційних бізнес-інкубаторів, інноваційних бірж i центрів, центрів консалтингу, інжинирінгу, маркетингових, рекламних, аудиторських, сертифікаційних фірм [Error: Reference source not found]. На жаль, жодне із зазначених пріоритетних завдань не було виконано повною мірою, а окремі й частково. Ефективність такого роду загальнодержавних декларативних документів низька ще й тому, що жодного разу не було прописано чітких механізмів моніторингу та досягнення цілей інноваційної політики, і, головне, не забезпечена у наступних роках точність і послідовність структурних зрушень у цій сфері.

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

В розвинених країнах функціонують понад три тисячі технологічних парків, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів, венчурних фондів, центрів трансферу технологій, технополісів та інших інноваційних структур, які складають основу національних інноваційних систем. Узагальнення світової практики дозволяє виокремити різноманітні варіанти стимулювання розвитку інноваційної інфраструктури. Європейська модель розвитку інноваційної інфраструктури ґрунтується на державних інвестиціях та дотаціях і спрямовується, насамперед, на створення нових робочих місць. Наприклад, найбільший науковий парк Франції “Софія Антиполіс” розміщений на площі понад 2000 га і забезпечує зайнятість 6 тис. осіб [Error: Reference source not found].

Заслуговує на увагу американська модель підтримки та розвитку інноваційної діяльності (США, Великобританія). У цих країнах існують три типи „наукових парків”: власне наукові парки; дослідницькі парки, що розробляють нововведення лише до стадії технічного прототипу; інкубатори (у США) та інноваційні центри (у Великобританії і Західній Європі), у рамках яких університети здають в оренду землю, приміщення, лабораторне устаткування компаніям. Найбільший з наукових парків США - Стенфордський. Він знаходиться на землях університету, зданих в оренду на 51 рік високотехнологічним компаніям, що співпрацюють з університетом. Парк оголошений заповненим у 1981 р. – 26 тисяч зайнятих працювало у 80 компаніях, серед яких - три головних організації геологічної служби США, компанії електроніки (IBM, Hewlett Packard), аерокосмічні компанії, хімічні та біотехнологічні дослідницькі центри [Error: Reference source not found].

Типовий приклад дослідницького парку, у якому на території університету знаходяться не підприємства і лабораторії промислових компаній, а тісно пов’язані з промисловістю дослідні інститути – це приватний дослідницький Центр Іллінойського Технологічного Інституту. Ідеальним типом дослідницького парку вважається Херіот-Уоттський - найстарший науковий парк Шотландії, єдиний науковий парк в Європі, де дозволено лише проведення науково-дослідних робіт і заборонено масове виробництво.

З початку 80-х років у західноєвропейських країнах знайшов поширення новий для цих країн різновид технопарків, подібний до американських інкубаторів - інноваційні центри. Інноваційні центри орієнтовані на потреби дрібних високотехнологічних підприємств, їх завдання – забезпечувати зв’язок між власниками ідей та винаходів з підприємцями. Інноваційні центри допомагають дослідникам-підприємцям у продажі ліцензії на новий продукт уже діючим виробникам. Низка інноваційних центрів перебувають у підпорядкуванні місцевої влади, а найбільші входять у Європейську мережу, що об’єднує близько 40 інноваційних центрів.

Японська модель наукових парків передбачає будівництво нових міст - технополісів, у яких зосереджені наукові дослідження і наукомістке промислове виробництво у передових галузях. Перший проект технополісу з’явився в
1982 р. - було обрано 19 зон, рівномірно розташованих на чотирьох островах країни. У технополісі японського типу чітко визначені параметри: розташування на відстані 30 хв. поїздки від міст з населенням не менше 200 тис. осіб і в межах одного дня поїздки від таких міст, як Токіо, Нагойя чи Осака; площа не більше 500 кв. миль; збалансований набір сучасних підприємств, університетів і дослідних інститутів у поєднанні зі зручними для життя районами; розташування в мальовничих районах в гармонії з місцевими традиціями і природними умовами. Один з таких технополісів - Цукуба - розташований у 35 милях на північний схід від Токіо. У ньому мешкає 11,5 тис. осіб, що працюють у 50-и державних дослідних інститутах і двох університетах. У Цукубі знаходяться 30 з 98-и провідних державних дослідницьких лабораторій Японії, що робить це місто одним з найбільших наукових центрів світу. На відміну від технополісів, головна мета яких прикладні наукові дослідження і комерціалізація їх результатів, Цукуба - місто фундаментальних досліджень, і роль приватного сектора невелика [Error: Reference source not found]. Будівництво технополісів в Японії фінансується за рахунок місцевих податків і внесків корпорацій. Ядром низки технополісів (Хіросіми, Убе, Кагосіми) є наукові містечка подібні до Цукуби. Більшість технополісів створюють центри „прикордонної технології” – інкубатори спільних досліджень і венчурного бізнесу.

Започатковані за японською моделлю технопарки зустрічаються й у США. Наприклад, у штаті Північна Кароліна технопарк створений на основі трьох розташованих у сусідніх містах університетів, частину території яких він орендує. В місцевих і транснаціональних корпораціях з дозволу місцевої влади було побудовано дослідницькі корпуси і виробничі цехи, зорієнтовані на нові технології. Таке утворення доцільніше було б класифікувати не як технопарк, а, скоріше, як технополіс або наукополіс – особливого роду урбанізоване високоінтелектуальне середовище, де спілкуються й обмінюються ідеями фахівці різних галузей. Саме в такому інтелектуальному „міксі” найчастіше і народжуються винаходи. Завдяки цій особливості в таке середовище намагаються потрапити не надто успішні фірми для пошуку нових ідей з метою їх реалізації та отримання високих прибутків.

В Італії великі підприємства зацікавлені в розвитку інноваційних структур, насамперед бізнес-інкубаторів, які надають можливість звільнятися від зайвої робочої сили завдяки відокремленню нових фірм і переходу в них частини співробітників. За успішного розвитку підприємства отримують доступ до нових технологій, що розробляються безпосередньо в бізнес-інкубаторі. В Італії та інших розвинених країнах великий бізнес розглядає сектор малого підприємництва як партнера, якому притаманна особлива динаміка розвитку і стрімка реакція на зміни кон’юнктури ринку [Error: Reference source not found].

Фінські фахівці вважають, що за результативністю бізнес-інкубатори є ефективним інструментом створення нових фірм та робочих місць, розширення співпраці між підприємствами й навчальними закладами. У Швеції набула активного поширення така форма ділового інкубування як „внутрішній” інкубатор, який створюється великими підприємствами з метою стимулювання нових ідей, інновацій та розробки і впровадження внутрішніх бізнес-проектів [Error: Reference source not found]. Це сприяє розвитку духу підприємництва серед працівників, активізує інноваційну діяльність підприємства-сателіта. Окремі проекти можуть реалізовуватися в рамках великого підприємства, проте більшість новостворених фірм відокремлюються від нього, особливо у тих випадках, коли бізнес-проект не пов'язаний з головним напрямом діяльності великого підприємства. Вертикальна інтеграція малих і великих підприємств дає можливість поєднати підприємницьку чутливість і динамічну реакцію малих фірм із менеджментом, комерційними і технічними навичками і потужностями великих підприємств.

Особливої уваги заслуговує аналіз діяльності такого елементу інноваційної інфраструктури як агентства регіонального розвитку (АРР) - своєрідного інституційного феномену 80-90-х рр. ХХ ст., філософія якого була запозичена з досвіду США. Специфіка АРР полягає в виконанні функції “посередника” між місцевими та регіональними “громадами” підприємців і стратегічними намірами влади цих рівнів щодо соціально-економічного розвитку території [Error: Reference source not found, c. 76]. Для визначення сутності АРР застосовують декілька підходів, що пояснюється різноманітністю ролей, які вони виконують у різних країнах. Перший з них стверджує, що за допомогою “агентства регіонального розвитку” можна об’єднати всі структури, окрім органів влади та приватних підприємств, які є залучені до розвитку певної території (громади, місцевості, регіону). Тобто, цей термін використовується як аналог “спеціальних інститутів розвитку територій”, “спеціальних інститутів просторового розвитку”. “Класичний” підхід сприймає АРР як структури, створені на засадах партнерства між приватним, державним і громадським секторами з метою комплексного вирішення проблем певної території
[Error: Reference source not found, c. 18].

В документах Європейської Комісії вказано, що “чи не єдиною спільною рисою агентств регіонального розвитку є зв’язок їх діяльності з використанням внутрішнього потенціалу певної географічної території”. EURADA – міжнародна громадська організація, яка координує діяльність АРР в Європі, пропонує їх дефініцію як “будь-якої організації, основною місією якої є узагальнення колективного інтересу до розвитку певної території [Error: Reference source not found, c. 13]. Саме тому агентство розвитку повинно мати зв’язки з місцевими органами влади у питаннях управління, фінансування чи визначення завдань розвитку території. Окрім того, АРР повинно функціонувати на значній географічній території, але меншій, ніж територія усієї країни. Аналітики відзначають потенційно позитивну роль АРР, як і інших спеціалізованих інститутів, у процесах просторового розвитку. На відміну від органів влади, агентства не є політично заангажованими і, водночас, не визначають філософією свого існування отримання прибутку. На початку 80-х рр., коли під впливом успіхів місцевих агентств розвитку в Сполучених Штатах Америки ця модель почала запроваджуватися у європейських країнах, на новостворені АРР покладалося, насамперед, завдання заохочення промислового розвитку та вдосконалення економічної і соціальної структури території. Тобто, їх практична роль полягала у адмініструванні урядових схем підтримки підприємств у депресивних регіонах.

Регіоналізація у 80-х рр. управління у деяких країнах Європи, децентралізація владних повноважень до рівня громад – у інших і, отже, збільшення кількості суб’єктів, які мали правові можливості та фінансові ресурси впливати на спрямування просторового розвитку, мало наслідком переосмислення ролі агентств регіонального розвитку. З урядового інструменту відродження районів старої індустрії, вони почали еволюціонувати до виконання функцій оптимальної інституційної форми партнерства між органами влади різного рівня, місцевим бізнесом, а у випадку високого рівня громадянської активності населення – неурядових організацій [Error: Reference source not found]. Завдання, які здійснюються АРР, можна ділити на три категорії: надання інформації та консультацій (проведення маркетингових досліджень; консультацій щодо управління підприємствами; реклама регіону у міжнародному вимірі; залучення інвестицій; передача нових технологій); надання фінансових ресурсів (кредитів; гарантій під банківські кредити; грантів та субсидій підприємствам, здебільшого малим та середнім); створення підприємницької інфраструктури (надання приміщень у оренду під офіси та виробництво, створення технологічних парків та бізнес-інкубаторів, центрів R&D) [Error: Reference source not found, c. 27].

Таким чином, АРР, крім реалізації традиційної філософії фінансового посередника між національним урядом та підприємствами, розміщення їх виробництва на конкретній території, почали здійснювати нову роль – підтримки зростання конкурентоспроможності місцевих підприємств, пошуку інтегрованого підходу до розвитку території. З кінця 90-х рр. ці завдання були доповнені потребою залучення до цієї діяльності усіх соціальних прошарків регіону, тобто активізації використання інтелектуального потенціалу для інноваційної діяльності.

В Україні інноваційна інфраструктура є ще недостатньо розвиненою, не охоплює усі ланки інноваційного процесу і не має системності у забезпеченні відповідними послугами у сфері інноваційної діяльності, орієнтована на потреби підприємств високорентабельних і низько технологічних галузей, переважно у бізнес-планування та перекваліфікації персоналу. За даними Держкомпідприємництва, зареєстровано понад 70 бізнес-інкубаторів, а за оцінками Української асоціації бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів лише близько 10 бізнес-інкубаторів реально працюють. Така розбіжність спричинена, насамперед, досі законодавчо не визначеним поняттям бізнес-інкубатора (у Господарському кодексі України взагалі не згадується така організація, як бізнес-інкубатор [Error: Reference source not found]). Всього в Україні консультативну та фінансову допомогу малому підприємництву у 1 півріччі 2006 року надавали 70 бізнес-інкубаторів, 386 бізнес-центрів, 185 фондів підтримки підприємництва, 746 кредитних спілок, 273 лізингових центри, 408 страхових компаній, 1515 аудиторських фірм та 729 приватних аудиторів, 1276 інвестиційних та інноваційних фондів та компаній, 1699 інформаційно-консультаційних установ, 1762 регіональних громадських об'єднання, 712 координаційних рад
(додаток С).

Найбільш розгалужена інфраструктура підтримки підприємництва у
м. Києві, Харківській, Дніпропетровській, Донецькій, Полтавській, Львівській, Луганській, Київській, Вінницькій, Миколаївській, Одеській та Житомирській областях. Збільшилася кількість бізнес-центрів у м. Києві, Автономній Республіці Крим, Кіровоградській, Полтавській та Чернігівській областях; регіональних фондів підтримки підприємництва, агентств та центрів, які надають допомогу у безпосередній діяльності підприємців - у Полтавській області та м. Києві; кредитних спілок - у Дніпропетровській, Житомирській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Луганській, Одеській, Полтавській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській Чернігівській областях та м. Севастополі; інформаційно-консультативних установ у м. Києві (на 80 одиниць), Чернівецькій (на 14), Автономній Республіці Крим (на 8), Київській (на 3 одиниці) областях.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що загальна концепція розвитку інноваційної інфраструктури повинна ґрунтуватися на забезпеченні належних інституційних трансформацій та використання низки економічних стимулів для об’єднання всіх учасників інноваційного процесу - від генерування знань до реалізації інноваційної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Йдеться, у першу чергу, не про розширення та збільшення кількості інноваційних структур таких, як технопарки, технополіси, інноваційні центри, бізнес-інкубатори, інноваційні біржі, лізингові, сертифікаційні фірми тощо, а про ефективні організаційно-економічні методи координації та організації їх діяльності. З-поміж складових інноваційної інфраструктури особливого значення набуває розвиток інформаційних та експертно-консультаційних установ і фірм у сфері МТТ. Слід створити централізовану загальнодержавну систему автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичної обробки і зберігання, розповсюдження і надання інформації, з одного боку, щодо закінчених НДіДКР, розроблених технологій, винаходів і, з іншого, – потреб у науково-технологічній продукції підприємців-інноваторів, великих підприємств і фірм. Державної підтримки потребують заходи щодо створення маркетингових науково-прогнозних компаній, інноваційно-інформаційних центрів, організація постійно діючих та періодичних виставок і ярмарків інноваційної продукції та наукоємних технологій, конкурсів інновацій тощо.

Blog

Розділ теоретико-методичні засади технологічного обміну

Содержание