Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького Молодіжна регіональна коаліція
| Вид материала | Документы |
- Положення про студентське наукове товариство ужгородського національного університету, 144.15kb.
- Студентське наукове товариство кафедри соціальної роботи Рівненського інституту Університету, 34kb.
- Секція економіки, 278.48kb.
- Конкурс буклетів "Моя організація для моєї дитини" Матеріали для газети вго «Коаліція», 236.76kb.
- М. Львів, вул. Квітнева 6 (навчальний корпус №29 Національного університету «Львівська, 44.61kb.
- Робота наукового твариства аспірантів І студентів Волинського національного університету, 152.65kb.
- Мвс україни харківський національний університет внутрішніх справ сумська філія наукове, 54.77kb.
- Архівні матеріали з релігійної історії Південної України останньої чверті XVIII – 1-ї, 141.35kb.
- Страції, комунальною установою „Обласний методичний центр культури І мистецтва Запорізької, 52.22kb.
- Студентське наукове товариство кафедри гуманітарно-соціальних дисциплін Рівненського, 36.34kb.
Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького
Молодіжна регіональна коаліція
“ЗАПОРІЗЬКА ПРАВИЦЯ”
Запорізька обласна організація
“МОЛОДІЖНИЙ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ КОНГРЕС”
Юрій Щур
Нарис історії діяльності Організації Українських Націоналістів
на Східноукраїнських землях.
Запоріжжя
2006
ББК Т3 (4Укра - 4) 662/63
УДК 94 (477.6) 329.73 “19”
Щ98
У книзі подано короткий нарис історії діяльності Організації Українських Націоналістів на території тих українських земель, які до 1939 року входили до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (популярна назва – Східні Українські Землі).
Розраховано на істориків, студентів вищих навчальних закладів, школярів, усіх, хто цікавиться героїчною історією своєї Батьківщини.
Щур Ю. Нарис історії діяльності Організації Українських Націоналістів на Східноукраїнських землях. – Запоріжжя: 2006. – 68 с.
Рецензенти:
Турченко Ф.Г., доктор історичних наук, професор, перший проректор ЗНУ
Бойко А.В., доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедри Джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін історичного факультету ЗНУ
Мороко В.М., кандидат історичних наук, доцент кафедри Новітньої історії України історичного факультету ЗНУ
Гудзь В.В., кандидат історичних наук, доцент, завідуючий кафедри Історії Мелітопільського державного педагогічного університету
ISBN 966-599-272-8
Дану роботу автор присвячує пам’яті
колеги-історика і друга Дмитра Куделі
ДМИТРО КУДЕЛЯ
18 лютого 2004 року на 38-му році пішов з життя Дмитро Куделя – справжній патріот, історик, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху. Ще з кінця вісімдесятих років минулого століття він став активним учасником процесів національного відродження на Сході України, у 1989 р. першим підняв у Дніпропетровську синьо-жовтий прапор, згодом став співтворцем та активістом місцевої організації Конгресу Українських Націоналістів, висвітлював проблеми молодої української держави на сторінках місцевої преси.
Активною дослідницькою роботою Дмитро почав займатися ще на початку 1990-х років під час навчання на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету. Темою його зацікавлень стала історія українського визвольного руху ОУН та УПА. Він першим узявся за дослідження діяльності націоналістичного підпілля на Дніпропетровщині в роки Другої світової війни. Результатом кількарічної роботи стало віднайдення унікальних архівних матеріалів, численні записи спогадів підпільників, наукові та публіцистичні статті, які були для більшості справжньою сенсацією. Адже Дмитро у своїх публікаціях, опертих на багату джерельну базу, відобразив активну участь підпілля ОУН Дніпропетровщини в боротьбі за незалежність України. Завдяки його роботі із забуття повернуто імена сотень героїв цього краю, що боролися в лавах націоналістичного руху проти сталінського та гітлерівського режимів. Статті Дмитра аргументовано спростували міф про боротьбу ОУН як суто західноукраїнське явище, оприлюднивши факти діяльності організації на теренах Дніпропетровщини та боротьби тамтешніх жителів у складі Української Повстанської Армії.
Дмитро Куделя став одним із засновників Центру досліджень визвольного руху, був активним членом організації: брав участь у наукових конференціях, круглих столах, готував публікації, допомагав молодим науковцям в їх дослідницькій роботі. З початку 2003 року він розпочав реалізацію масштабного наукового проекту видання праці про діяльність Організації Українських Націоналістів на Дніпропетровщині. До книги мали увійти матеріали його більш як десятирічної праці. У підготовленому Дмитром покажчику до книги подано вісімсот вісімдесят прізвищ дніпропетровців, що мали зв’язки з підпіллям. На жаль, робота над книгою була перервана раптовою смертю. Моральним, науковим, патріотичним обов’язком колег Дмитра стало тепер завершення та видання його праці. Переконані, що ця робота не тільки висвітлить героїчні сторінки минулого, але й відкриє нам невтомного патріота і скурпульозного історика Дмитра Куделю.
/ Український визвольний рух.-Львів,2004. –
Збірник 3: До 75-ліття Організації
Українських Націоналістів/
Від автора
Дослідження історії діяльності націоналістичного підпілля на Східноукраїнських землях (СУЗ) - справа однозначно важлива. Наявність “білих плям” у історії (а це повною мірою стосується національно-визвольної боротьби середини ХХ століття під керівництвом ОУН і УПА, а тим більш питань, пов’язаних із СУЗ) ніколи не було приємним. Не знаючи, або й не розуміючи історії ми часто натикаємося на старі і сто разів кляті граблі національного непорозуміння.
Останні кілька років в українському суспільстві обговорюється (хоч більше тут підходить народне – “мусолиться”) тема визнання ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Одним із “аргументів” противників цього є суто галицький характер цієї боротьби. Про східноукраїнський аспект боротьби ОУН і УПА чомусь, навіть не забувається, просто замовчується. Зрозуміло – люди не хочуть знати те, що розвіює їхні міфи, які вони створили самі для себе.
Автор також не прихильник урівнення в правах ветеранів “Великої Вітчизняної” і ОУН та УПА. Не можна урівнювати протилежні речі. Боротьба ОУН і УПА повинна бути визнана як національно-визвольна боротьба українського народу середини ХХ століття, як боротьба за волю й незалежність України. Це буде логічно і не суперечитеме історичній лозіці. Сподіваюся, що дане дослідження сприятиме даному процесу.
Варто зауважити, що дане дослідження розроблене у рамках наукового проекту “Незнані герої”, шестиріччя якого “батьки” і учасники проекту відзначили цієї осені. Хочеться згадати, що свого часу, в принципі як і дотепер, проект не зацікавив жодного “серйозного” науковця, залишившись сферою наукових інтересів молодих (але не “зелених”) істориків.
Не розмірковуючи про те, чому так сталося, хочеться подякувати тим хто підтримував наукові пошуки автора і частково сприяв у написанні цієї роботи. Перш за все дякую своєму Учителю Сергію Павловичу Шевчуку, який із дитини–шанувальника історії зміг “зробити” науковця із власним баченням історичного процесу. Федору Григоровичу Турченку і Валерію Миколайовичу Мороко дякую за моральну підтримку протягом усіх п’яти років навчання на істфаці ЗДУ. Олегу Вікторовичу Богуславському дякую за його скепсис, який не давав розслаблятися, а спонукав до нових впертих наукових пошуків. Руслану Забілому хочу подякувати за те, що разом зі мною був при джерелах створення проекту, а також за його допомогу у написанні певних розділів даної книженції. Хлопцям із Молодіжного Націоналістичного Конгресу і Конгресу Українських Націоналістів дякую за допомогу літературою і джерелами – зрозуміло, що живучи у Запоріжжі важкувато дістати матеріали по історії українського націоналізму.
І найбільша моя подяка підпільникам ОУН і бійцям УПА. Без їхнього героїзму ми до сих пір би не знали сутність слів ЧЕСТЬ і САМОПОЖЕРТВА.
Слава Україні!
Вступ
За останні роки українські історики по новому осмислили ряд подій вітчизняної історії. Чи не найбільшою мірою це стосується історії ХХ ст., яка у недавні часи перекручувалася або замовчувалася на догоду існуючому режиму. Було вироблено чітку схему історії війни “радянського народу” проти німецьких загарбників, у якій не було місця для українського національно – визвольного руху. Поруч з цим, цей рух було затавровано словом бандитизм, а його учасників називали не інакше як “україно – німецькими націоналістами”. Географічно цей “бандитизм” було обмежено землями Західної України, виключаючи саму думку про те, що українські націоналісти діяли і на Наддіпрянщині, знаходячи там прихильників своєї ідеї.
Не дивно, що проблема, винесена у заголовок, донедавна не розглядалася взагалі. Керівництво Радянського Союзу намагалося локалізувати національно – визвольну боротьбу окремим регіоном і тому будь яка згадка про “східняцький” націоналізм прирівнювалася до державної зради, і каралася відповідно. Дослідження діаспорних вчених потрапили в Україну лише у 90-х роках, але і вони не дають повної картини діяльності ОУН на Східній Україні.
Актуальність теми визначається за кількома показниками: по перше, до сих пір немає жодного цілісного і комплексного дослідження з історії діяльності ОУН на СУЗ, де було б висвітлено не лише певні аспекти боротьби націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині під час німецько – радянської війни, але і намагання націоналістичних структур поширити свій вплив на підрадянську Україну у міжвоєнний період й ті зміни в ОУН, до яких вона прийшла, спираючись на досвід діяльності у вказаному регіоні; по друге, штучний поділ України на Західну і Східну за критерієм сприйняття і несприйняття ідей націоналізму, який культивувався у СРСР, за час незалежності не зник, а навпаки в силу певних політичних обставин набув нових ознак і вбивається у свідомість пересічного громадянина України. За таких обставин дослідження діяльності ОУН на східноукраїнських землях є дійсно актуальним, бо крім наукового має ще і практичне значення.
Об’єктом наукової роботи є Організація Українських Націоналістів (єдина), а після розколу у 1940 році, ОУН очолювана Степаном Бандерою, а також її керівні органи – Провід ОУН і Крайові Проводи.
Предметом дослідження є внутрішні процеси в ОУН у міжвоєнний період, під час німецько – радянської війни і у перші повоєнні роки та діяльність націоналістичного підпілля на східноукраїнських землях. Значна увага приділяється впливу членів підпілля Наддніпрянщини на еволюцію ідейних засад ОУН.
Виходячи з актуальності обраної теми і враховуючи недостатню вивченість проблеми, автор прагнув показати цілісну картину діяльності ОУН на східноукраїнських землях у міжвоєнний період, під час німецько – радянської війни і перші повоєнні роки.
Не претендуючи на вичерпне висвітлення теми, автор поставив перед собою такі завдання:
- розглянути передумови діяльності ОУН на СУЗ;
- проаналізувати політику Організації щодо Наддніпрянщини;
- висвітлити створення і діяльність підпільних націоналістичних осередків у вказаному регіоні;
- прослідкувати еволюцію програмних засад ОУН під впливом діяльності на східноукраїнських землях.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1920 р. (створення Української Військової Організації – попередниці ОУН) до 1953 р. (затухання національно – визвольної боротьби – останні спроби Організації поширити свій вплив на Наддніпрянщину).
Географічні межі дослідження. Діяльність ОУН показана на теренах Східних Українських Земель (СУЗ – термін в літературі, яким позначується територія радянської України до 1939 р. плюс Крим і Кубань; аналоги – Наддніпрянщина, Велика Україна, підрадянська Україна), а також Західноукраїнських земель у період 1944 – 1953 рр.
Дана робота – це, фактично одна з перших спроб дослідження маловивченої в українській історичній науці теми діяльності Організації Українських Націоналістів на теренах СУЗ. Автор вносить значні корективи у вироблену на сьогодні концепцію розвитку національно – визвольної боротьби першої половини ХХ ст., зокрема вперше найбільш повно висвітлено діяльність УВО у підрадянській Україні, питання східноукраїнських земель у програмних документах ОУН напередодні, під час та після німецько – радянської війни, а також узагальнено досвід діяльності націоналістичного підпілля у вказаному регіоні.
Результати дослідження можуть бути використані при створенні узагальнюючих праць з політичної історії України, підготовці лекційних курсів у вищих та середніх навчальних закладах.
Матеріали і висновки дослідження стануть у нагоді представникам націоналістичних партій і громадських організацій при проведенні оргсемінарів по вивченню історії націоналістичного руху.
Апробація положень дослідження проводилась автором у формі доповідей і виступів на конференції молодих науковців “Шляхи подолання суспільної кризи в Україні” (м.Запоріжжя, 2002р.), науковій конференції “60 – річчя Української Повстанської Армії” (м.Запоріжжя, 2002р.), науково – практичній конференції, присвяченій 60 – річчю звільнення м.Запоріжжя від німецько – фашистських загарбників (м.Запоріжжя,2003р.), науково – практичній конференції, присвяченій 120 – річчю від дня народження генерал – хорунжого Армії УНР М.Д. Безручка (м.Токмак,2003р.), річній науково – практичній конференції Центру досліджень визвольного руху (м.Львів,2003), студентській науково – практичній конференції “Націоналізм і сучасність” пам’яті Д.Куделі (м.Дніпропетровськ,2004р.), щорічній конференції студентів ЗДУ (2004р.), міжнародній науково-практичній конференції “Глобалізація та проблеми вітчизняного медіапростору” (м.Запоріжжя,2005р.).
Наукові результати дослідження були надруковані у 7-ми публікаціях:
- Щур Ю. Без стереотипів: східняки в ОУН і УПА // Суббота плюс (м.Запоріжжя). – 2002. - 17 жовтня.
- Щур Ю. Організація Українських Націоналістів (ОУН) діяла і у Розівському районі // Роз – информ (смт.Розівка Запорізької обл.). – 2002. - 14 грудня.
- Щур Ю. Із комсомолу – до ОУН // Суббота плюс. – 2003. - 27 лютого.
- Щур Ю. Українська Військова Організація на Великій Україні: міт чи одна з “білих плям” у вітчизняній історії? // Визвольний шлях 2003.- №5. - с.22 – 26.
- Щур Ю. Організація Українських Націоналістів на Великій Україні(1929 – 1939рр.) // Визвольний шлях 2003. - №7. - с.13 – 18.
- Щур Ю., Забілий Р. Національні меншини та український національно – визвольний рух (ОУН і УПА) // Україна у Великій Вітчизняній війні. Вип.1: матеріали науково – практичної конференції присвяченої 60-й річниці визволення м.Запоріжжя від німецько – фашистських загарбників 7 жовтня 2003. – Запоріжжя: ЗДУ,2003. - с.61 – 67.
- Щур Ю. Ворожість у сприйнятті боротьби ОУН-УПА жителями східних регіонів України: історичний аналіз // Молода нація 2003. - №4. – с. 23-31.
Робота виконана в рамках наукового проекту “Незнані герої”, який розробляється за підтримки Центру досліджень визвольного руху (м.Львів).
РОЗДІЛ 1.
ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ, ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ
1.1. Історія діяльності ОУН на Східноукраїнських землях у історіографії української діаспори
Вивчення історії ОУН почалося у перші повоєнні роки. Перші праці з цієї тематики були досить поверхневими і до певної міри носили здебільшого ідеологічний характер. Можемо говорити, що в той час продовжувалося розпочате ще перед німецько – радянською війною з’ясування хто є більшим націоналістом. Так як у той час на еміграції діяло дві відверто націоналістичні структури – мельниківська і бандерівська ОУН, то, відповідно, вони і були активними учасниками суперечки. Після відокремлення у 1954 році групи Ребета і Матли (ОУН за кордоном) від бандерівців, суперечка розгорілася з новою силою. Це явище, як і інші подібні до нього, супроводжувалося великою кількістю друкованої продукції, зокрема газет, журналів і книжок. Кожна сторона мала одну мету – довести, що саме вона є правомочна і саме вона організувала найбільш чисельний і якісний спротив окупантам.
Зрештою, не аналізуючи які це мало наслідки для життя української еміграції і оформлення загальнодіаспорних інституцій, варто зауважити, що завдяки цій “публіцистичній війні” на даний момент ми можемо простежити історію організованого націоналістичного руху на східноукраїнських землях у різні періоди діяльності.
Твори з історії ОУН на СУЗ, які були опубліковані діаспорними авторами, можна поділити на дві групи: мемуари учасників національно – визвольної боротьби і історичні дослідження про націоналістичний рух, писані, як правило, або членами організацій, або людьми, дотичними до націоналістичних структур. Окремо треба виділити опубліковані документи ОУН і дотичних до неї структур.
У сучасній історичній науці прийнято аналіз діяльності ОУН на СУЗ починати від часу створення похідних груп. Це ж у більшості випадків стосується і авторів з діаспори. Первинні дані про східноукраїнську діяльність українських націоналістів у міжвоєнний період подав З.Книш, який детально описуючи УВО (розглядаємо цю організацію, як попередницю ОУН, яка заклала перші підпільні осередки на Наддніпрянщині) на ЗУЗ, проблемам СУЗ відводив якнайбільше кілька рядків, але при цьому зазначав, що на Великій Україні УВО проводило жвавішу роботу, аніж на Західній[49; 18]. Навіть з огляду на те, що мався на увазі „донеповий” період, це виглядає дивним: теза про діяльність є, але фактів діяльності майже не наводиться. Зважаючи на масштабні дії військовиків у Галичині, зрозумілим є питання щодо ще більш активної роботи на Сході. Сам Книш прогалини у своїх роботах про УВО пояснює тим, що Організація не вела ніяких протоколів і не залишала по собі ніяких письмових слідів[50; 22]. Щодо ж діяльності власне ОУН на Наддніпрянщині, тут автор подає дещо більше інформації. Зокрема, висвітлюючи причини і перебіг Варшавського процесу ОУН 1936 року, він вдається до аналізу свідчень польської прокуратури проти членів Крайової Екзекутиви Організації. Зважаючи, що прокуратура використовувала т.зв. “архів Сеника”, де була зібрана майже уся організаційна документація, доповнення і уточнення Книша носять дуже цінний інформаційний характер[51; 436].
Ще один дослідник із діаспори Ю. Бойко аналізуючи розмах націоналістичного (УВО і ОУН) підпілля на СУЗ у 1920-30 рр., не наводить жодного конкретного факту з діяльності УВО, обмежуючись загальними фразами, здебільшо оцінюючи умови підпільної роботи[33; 30-31]. Це ж, за певним винятком, стосується і опису діяльності ОУН, який сповнений емоціями і філософськими міркуваннями про місію націоналізму на СУЗ і величний геній Євгена Коновальця. У поданні фактичного матеріалу помічається певна наївність, коли дані радянських карних органів про викриття підпільних націоналістичних структур у 30-ті роки сприймаються як незаперечний факт діяльності оунівського підпілля[33; 45-49]. Цю ж помилку помічаємо і у П.Мірчука[64; 202].
Дещо більше інформації з цього питання дає В.Плющ, який, щоправда, лише зробив історіографічний огляд доступних йому матеріалів, не проаналізувавши їх. Хоча завдяки цьому автору нині є змога працювати з даними авторів, книги яких є недоступними (зокрема , книги 30-40-х рр., які були видані у діаспорі)[74; 20-29].
Один із керівників націоналістичного руху Я.Стецько, описуючи передвоєнну діяльність ОУН, звертав увагу на умови діяльності підпільних осередків на східноукраїнських землях після смерті полковника Коновальця і до приєднання Західної України до УРСР, що є фактично чи не єдиною згадкою про діяльність у 1938 –39рр.[84; 46-47]. Деяку інформацію про намагання ОУН поширити свою діяльність на Наддніпрянщину у період радянізації ЗУЗ у 1939 – 41 роки знаходимо у працях С.Ленкавського[58; 241].
Досить цікаве розуміння українського націоналізму на СУЗ у передвоєнний період зустрічаємо у Д.Кармазина, який значну увагу присвятив “культурницькому націоналізму” Наддніпрянщини. Власне кажучи, виходячи із його суджень, значна частина українських радянських письменників 1930-х років належала до націоналістичного підпілля. Причому такі судження робилися автором на основі творів цих письменників. Повністю не заперечуючи даних Кармазина, варто відмітити, що під впливом українізації, дійсно, багато письменників ставали на національні позиції, але цей факт не дає підстав зараховувати їх до ОУН[47; 103-114].
Зрештою, можна говорити, що міжвоєнна діяльність УВО – ОУН на СУЗ у діаспорній літературі висвітлена відносно слабо. Можливо, є ще матеріали, які автору не вдалося виявити і тому від категоричних висновків утримаємось.
Набагато більше праць, що стосуються діяльності ОУН на Наддніпрянщині під час німецько – радянської війни. Тут зустрічаємо як спогади безпосередніх учасників похідних груп, так і спроби історичного аналізу тих подій.
Одним із перших описав похід однієї із груп М.Чарторийський - Сидор. Не зважаючи на наявну інформаційну базу, книга містить великий недолік: похід групи по Західній Україні розписаний ледь не по дням, але що стосується східноукраїнських подій, на жаль, автор обмежується лише кількома фактами і стандартним набором загальних фраз. Можливо, цей факт можна пояснити тим, що книга вийшла у 1951 році, коли в Україні ще продовжувалася боротьба ОУН і УПА, і автор не хотів розконспіровувати підпільників і членів їх сімей[30].
Більш інформативними є спогади керівника Південної похідної групи З.Матли – “Святослава Вовка”. Не зважаючи на невеликий обсяг, книжечка містить багато матеріалу про організацію похідних груп, майже детально подано маршрут групи, яку очолював автор і описано початок роботи (до виїзду Матли на ЗУЗ) у Дніпропетровську і областях, які входили до Проводу ПівдУЗ. Серед негативів можна назвати те, що автор не подає прізвища учасників підпілля (за певними винятками), пояснюючи це хвилюванням за їх самих і їхні сім’ї, які залишились в Україні. Зважаючи, що цей твір вийшов у 1952 році, осуджувати автора не етично[19; 3-32].
Згадуваний вже П.Мірчук, аналізуючи передумови постання УПА, частково описав певні моменти з історії діяльності ОУН на Наддніпрянщині[63]. Можливо, більш інформативним є до сих пір невиданий другий том його “Історії ОУН”, який хронологічно охоплює період Другої Світової війни?
Майже досконалою в плані інформативності є книга Л.Шанковського “Похідні групи ОУН”. Це, фактично, перша спроба історичного дослідження з даного питання. Автор у своїй книзі описав історію організації і походу похідних груп ОУН, а також зробив інформативний зріз по кожному регіону. Варто зауважити, що Шанковський користувався архівом ЗП УГВР у якому зберігалися оригінали і копії звітів підпільників із Східної України. Крім того він використав опубліковані на еміграції спогади учасників національно – визвольної боротьби на СУЗ, які, на жаль, недоступні сучасному досліднику[88].
На окрему увагу заслуговують спогади чільного учасника підпільного націоналістичного руху на СУЗ Є.Стахіва, який був одним із керівників ОУН на Донбасі. На еміграції цей автор відійшов від бандерівської ОУН і влився у двійкарську Організацію Ребета і Матли, тому, в світлі дискусії між ОУН-б і ОУНз, закономірним є те, що він дуже багато приділяє уваги питанням демократизації націоналістичного руху. Зрештою, якщо не звертати уваги на філософські розмірковування Стахіва, у його працях можна знайти певну інформацію про діяльність оунівського підпілля на території Донецької, Запорізької, Дніпропетровської тощо областей[83; 154-56].
На думку автора, окремо треба виділити багатотомне видання “Літопис УПА”, започатковане у 1978 році. Хоч боротьба Української Повстанської Армії не входить в рамки дослідження, але специфіка національно – визвольної боротьби середини ХХ століття ( декларована окремішність УПА від ОУН і реальна зв’язаність цих структур, що було продиктовано умовами боротьби ) зумовила і специфіку згаданого видання. Так, серед опублікованих на сьогоднішній день томів, ми можемо виділити наступні: тт.8-10,26(Українська Головна Визвольна Рада), т.24 (Ідея і Чин: орган Проводу ОУН,1942-1946). Деяка інформація з піднятої проблеми знаходиться й у інших томах. Цінність такого видання, як “Літопис УПА”, полягає у тому, що редколегія підбирає до друку не лише мемуари (які самі по собі є дуже цінною інформацією), а і періодичні видання націоналістичного підпілля, документи із закордонних архівів, як приватних так і академічних, і політичних установ.
У досить цікавому аспекті висвітлив діяльність ОУН В.Косик, який проаналізуав діяльність націоналістичного підпілля на основі документів німецької окупаційної влади. До плюсів дослідження можна віднести і те, що у додатках автор подав оригінальні переклади проаналізованих документів, серед яких велика кількість донесень із рейхскомісаріату Україна з аналізом східноукраїнської сітки ОУН[54].
Окремо треба зупинитися на джерелах, які зберігаються у архівах і приватних збірках української діаспори. Частково ці джерела вже опубліковані, зокрема самою ОУН, яка з перших ж післявоєнних років почала друкувати збірки у серії “Бібліотека українського підпільника”. Першим у цій серії вийшов збірник документів ОУН за 1929 – 1955 роки де було подано програмні документи, відозви тощо, Організації. Ці документи дозволяють досліднику простежити як змінювалася програма ОУН під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів, зокрема і ознайомлення із середовищем і умовами діяльності на СУЗ. Також є можливість проаналізувати політику Організації по відношенню до східноукраїнських земель на різних етапах її діяльності[23]. Третій збірник присвячений Українській Головній Визвольній Раді. У даній роботі УГВР розглядається лише дотично до східноукраїнської діяльності ОУН, зокрема у питаннях впливу умов і реалій СУЗ на створення підпільного парламенту. Документи, які стосуються генези Ради, вміщені у збірнику дають змогу зробити відповідний аналіз[28].
Досить цікаву епістолярну спадщину опублікував один із перших членів ще єдиної ОУН Є.Онацький. У збірниках “У вічному місті” (відомо про чотири) він подав своє листування із Є.Коновальцем й іншими членами Проводу Українських Націоналістів у 1930-ті роки. Причому Коновалець часто пересилав Онацькому копії листів, які надходили йому від різних діячів націоналістичного руху. Завдяки цим збірникам отримано інформацію про націоналістичне підпілля Наддніпрянщини у 1930-ті роки і про те як розглядалося питання СУЗ у вищих колах ОУН у той час[22].
Таким чином, бачимо, що у працях авторів із української діаспори, які присвячені розглядуваній проблемі, здебільшого висвітлена діяльність націоналістичного підпілля на СУЗ під час Другої Світової війни. До і післявоєнний періоди висвітлені дуже слабо, що можна пояснити, зокрема, умовами діяльності і потребі в конспірації.
1.2. Діяльність ОУН на східноукраїнських землях у сучасній українській історіографії
Після проголошення незалежності України зникла компартійна монополія на висвітлення історичного процесу. Це безперечно позитивне явище найбільше помітно у початку досліджень українського національно - визвольного руху ХХ століття. Не в останню чергу це стосується і історії ОУН. Хоча боротьба ОУН і УПА до сих пір не визнані державою, але питання про роль і місце організованого націоналізму у здобутті державної самостійності не знімається з порядку денного українського суспільно – політичного життя. Не припиняється діяльність різноманітних комісій із зазначених питань. З обережністю можна говорити, що таке негативне явище як невизнання боротьби ОУН і УПА стимулює нові дослідження про діяльність цих структур.
Значним досягненням цього періоду є початок академічного вивчення історії націоналістичного руху і публікація документів, які раніше були недоступні для дослідників, зокрема із архівів радянських каральних і партійних органів. Поруч з цим, варто зауважити, що питома вага досліджень про націоналістичний рух виходить з під пера дослідників – аматорів, або колишніх учасників національно – визвольної боротьби.
Негативним є те, що багато опублікованого матеріалу з історії ОУН є недоступним через мізерні наклади книг, які, як правило, осідають за місцем друку. Але це вина не авторів, а загальна проблема української історичної науки.
Зрештою, якщо аналізувати доступні автору матеріали, то можна зауважити наступне. Питання діяльності УВО у вказаному регіоні, нажаль, майже ігноруються вітчизняними дослідниками. Тут лиш варто відмітити, що ними зроблено перші спроби поєднати діяльність УВО на СУЗ з діяльністю Партизансько – Повстанського Штабу Ю.Тютюнника (В.Сідак, О.Шатайло). Щодо міжвоєнної діяльності ОУН на Наддніпрянщині – взагалі “затишшя”. Лише передвоєнний розгляд Організацією питання поширення націоналістичного руху на усі етнічні українські землі знаходимо у опублікованих І.Патриляком документах, зокрема Інструкції Революційного Проводу “Боротьба і діяльність під час війни”. Причому варто зауважити, що ним не було зроблено аналіз східноукраїнського вектору планування революційного зриву під час війни. Але, зрештою, публікація цих документів є позитивним явищем для розуміння передвоєнної політики ОУН щодо СУЗ[5; 132-52].
Серед загальних праць з історії діяльності українського націоналістичного руху під час Другої Світової війни варто відзначити книгу А.Русначенка “Народ збурений”. До беззаперечних плюсів даного дослідження треба віднести його широку джерельну базу. Автором було опрацьовано величезний пласт документів, як українського підпілля, так і радянських карних органів. Щодо моментів, які стосуються теми дослідження, то тут знаходимо аналіз роботи підпілля на СУЗ, його соціальної бази, кадрів тощо. Ледь не вперше автор проаналізував політику ОУН щодо східноукраїнських земель після закінчення німецько – радянської війни[77; 294-388] Але великим мінусом є сприйняття автором даних документів як аксіомного твердження. Зокрема, під час науково – практичної конференції “60 років Українській Повстанській Армії. 1942 - 2002” (жовтень 2002 р., м.Київ) дослідник націоналістичного руху на Великій Україні і, зокрема, Дніпропетровщині, Д.Куделя вказав на грубі помилки у висвітленні діяльності підпілля ОУН на СУЗ, допущені Русначенком, який не співставляв дані джерел, а інформацію документів подавав як незаперечний факт. Зрештою, варто всеж відмітити, що розглядувана книга є цінною в плані джерельної бази, бо автор наводить уривки документів і дослідники, завдяки цьому, мають змогу робити самостійні висновки.
Також варто відмітити праці безпосереднього учасника націоналістичного підпілля на СУЗ, в’язня радянських таборів, П.Дужого, зокрема двотомник “Українська справа: вчора і сьогодня”, який вийшов друком вже після смерті автора. Автор не лише подає дані про діяльність дніпропетровського підпілля ОУН, чільним діячем якого він був, але і період приготування і вимаршу похідних груп і доволі цікавий аспект причин проведення Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН(б).
Позитивним явищем є регіональні дослідження, присвячені діяльності націоналістичного підпілля на Східноукраїнських землях під час німецько – радянської війни. Серед таких можна відзначити книгу Г.Іванущенка “Залізом і кров’ю”, у якій автором на основі документів радянських каральних і партійних органів проаналізовано діяльність оунівського підпілля на Сумщині. Дніпропетровське підпілля частково висвітлено місцевими науковцями М.Слободянюком і І.Шахрайчуком, які, розглядаючи рух Опору загалом у вказаному регіоні, звернули увагу і на націоналістичне підпілля. Величезний матеріал по Дніпропетровському підпіллю було зібрано і опрацьовано місцевим краєзнавцем Д.Куделею, книга якого готується до друку Центром досліджень визвольного руху (м.Львів). Нажаль, через трагічну загибель Куделі у лютому 2004 року, продовження розпочатих ним досліджень залишається під питанням.
Первинний аналіз запорізького підпілля ОУН було зроблено викладачем історичного факультету ЗДУ В.Мороко, який проаналізував документи архіву місцевого обкому КПУ. Доповнив ці дані ветеран національно – визвольної боротьби В.Маркович, який, опрацювавши матеріали архіву УСБУ у Запорізькій області, подав структуру обласної ОУН і біографічні довідки на деяких членів місцевого підпілля. Хочеться зробити кілька зауважень з приводу його книги “Підпілля ОУН у Запорізькій області”, матеріал якої деякими дослідниками сприймається як найбільш достовірна інформація з історії запорізького націоналістичного підпілля. Матеріали, які подає цей дослідник часто є суперечливими, як наприклад: відсутність будь – яких даних по деяким районним осередкам, які подані в організаційній схемі. Так само Маркович подаючи біографічні довідки на запорізьких підпільників, зараховує до них оунівців, які діяли на Західній Україні і лише заарештовані були на території Запорізької області, що не має ніякої логіки. Багато біографічних даних взагалі сфальсифіковано. Не зупиняючись на детальному аналізі згаданої книги, варто зауважити, що будь які дані, навіть архівні, треба перевіряти, щоб не допускати різного роду “ляпів”.
Дані про херсонське націоналістичне підпілля знаходимо у збірці “Останній сталінський удар. 45-46, 47.”, яка була видана місцевою редколегією “Реабілітовані історією”. Нажаль, інформація по місцеве підпілля подається не структуризовано, а через призму судових справ на ту чи іншу людину. Тобто не має чіткої схеми діяльності ОУН у Херсонській області, що ускладнює бачення цілісної концепції поширення націоналістичного руху у цьому південному регіоні України. До плюсів даного видання можна віднести доволі цікаву з наукової точки зору гіпотезу про причини вступу східноукраїнської молоді до Організації Українських Націоналістів.
Окремо хочеться зупинитися на книзі В.Сергійчука “ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали”. Книга складається з трьох розділів – блоків документів: німецькі, радянські і ОУН – УПА. В цьому її безперечна цінність. Серед інших матеріалів подано інформацію про підпілля на території таких регіонів, як Кіровоградщина, Харківщина, Київщина тощо. Нажаль книга не має географічного покажчика, що утруднює пошук необхідних матеріалів. Так само у змісті не подається перелік документів (лише розподіл по блокам), що так само є негативом, бо не дає первинного уявлення про зміст книги.
Завдяки документам, поданим у збірці “Відновлення Української Держави в 1941 році. Нові документи і матеріали”, зокрема звітам похідних груп ОУН, бачимо процес створення підпільних осередків на Правобережжі і умови їх роботи на СУЗ. Також тут подаються списки членів похідних груп і маршрути їх направлення, завдяки чому можемо скласти попереднє уявлення про членів східноукраїнських клітин Організації.
Окремо треба зупинитися на такому новому і безперечно позитивному явищі як розміщення матеріалів із історії національно – визвольного руху у мережі Internet. Тут треба відмітити сайти “History of Ukrainian Military Power”(.kiev.ua), де знаходимо архівні документи з історії діяльності націоналістичного підпілля, зокрема на Правобережжі, “Молодіжний Націоналістичний Конгрес”(ationalism.org), де розміщені електронні варіанти книг і статей, присвячених національно – визвольній боротьбі ОУН і УПА та “Українська Спілка”(ities.com/nspilka), де зроблено підбірку опублікованих матеріалів і рукописів, які присвячені діяльності ОУН у різні періоди (міжвоєнний, під час Другої Світової війни, післявоєнний).
Таким чином, бачимо, що для вітчизняної історичної науки характерна регіональність у дослідженнях українського націоналістичного руху, тобто не написано жодної узагальнюючої праці по діяльності ОУН на СУЗ. Також можемо говорити про певну аналогію із працями діаспорних авторів у часових рамках досліджень – 1941 – 44 рр.
РОЗДІЛ 2.
ОФОРМЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ І СХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1920 - 41)
2.1. Діяльність Української Військової Організації на Наддніпрянщині
Українська Військова Організація виникла у 1920 році з середовища військовиків, які після військової поразки Української Революції опинилися на окупованих Польщею західних теренах України. Це були колишні Січові Стрільці, бійці Української Галицької армії і Армії УНР. Організація, яку очолив полковник Січових Стрільців Євген Коновалець, ставила собі за мету підготувати і провести широкомасштабне повстання задля відновлення Української Держави[35; 14]. Найбільш широко розгорнула новостворена організація свою діяльність у Західній Україні, але зупинятися на цьому не будемо, так як нас цікавить східний відтинок роботи УВО.
Як зазначав П.Мірчук, одразу ж після створення військової організації, у 1920 році на підрадянські терени було вислано кілька груп (десяток) колишніх січових стрільців, які мали завдання розійтися по усій території радянської України, влитися у місцеве життя й організувати підпільно-революційні клітини[64; 202]. Керував цією роботою „Обласний центр” УВО у Галичині і саме він направляв групи в УСРР[81; 227].
Одразу ж треба з’ясувати, чи були передумови для тої роботи, яку мали робити члени УВО на СУЗ. Після еміграції уряду УНР, Україна не припинила боротьби за волю. На території, контрольованій радянською владою, вирував повстанський партизанський рух. Політика „Воєнного комунізму” та економічна руїна (як наслідок довготривалої війни) викликали масовий спротив селянства (не слід забувати, що на той час Україна залишалася аграрною країною). І, власне, селянство було основною соціальною базою антибільшовицької боротьби. Так, відряджений у травні 1920 р. з великою групою чекістів для зміцнення радянського режиму керівник ВНК Ф.Дзержинський зазначав: “Зараз вся Україна перетворилася на киплячий котел. Спалахи повстань повсюди. Україна не очищена від петлюрівщини, і мужик український дивиться на місто, як на п’явку на його шиї…”[86; 239]. Для таких висновків головниий чекіст мав усі підстави. Як дізнаємося з офіційних радянських даних, лише на Київщині на початку 1921 року діяло до 100 партизанських загонів. Цей рух набув поширення також і на Східній Волині, Поділлі, Катеринославщині, Полтавщині і ряді південних регіонів України[81; 238-239]. Таким чином, бачимо, що підгрунтя для діяльності УВО на Великій Україні було. І варто простежити, як військовики з того скористалися.
Вище вже зазначалося, що одразу по створенню УВО було вислано групи на Велику Україну. Серед них були сотник Іван Андрух, поручники В.Романишин, Нерослик, Микола Опока і хорунжий Решетуха[70; 38]. Керівником УВО на СУЗ був І.Андрух, який мав посаду Краєвого Коменданта УВО на східноукраїнських землях[97; 26]. Одним із завдань військовиків був вступ до Червоної Армії[48; 89], очевидно, для проведення пропагандивної роботи серед червоноармійців з метою залучення їх до антибільшовицького повстання. Ця робота мала певні успіхи. У Київській Школі червоних старшин і 402-му стрілецькому полку, який дислокувався в Умані діяла “Військова організація січових стрільців”[81; 246]. Її членами були козаки і старшини червоного галицького полку, які неофіційно підпорядковувалися УВО і ППШтабу. Ця організація, щоправда проіснувала недовго і була викрита радянськими карними органами у 1921 році[90; 64]. (Про взаємодію УВО і ППШтабу мова йтиме нижче).
Згідно з даними П.Мірчука, не можна говорити про УВО на Великій Україні, як про цілісну і окрему організацію. Зважаючи на особливості більшовицького карного апарату, була вимога застосовувати тут іншу систему підпільно-революційної роботи. За доцільне вважалося організувати замісто одностайної централізованої підпільної організації окремі підпільні осередки, які приймали для себе різні назви [64; 202]. Так у січні 1921 року на Київщині при підтримці І.Андруха – “Авраменка” (який, крім того, що керував УВО на СУЗ, був представником ППШтабу) було створено „Український Центральний Повстанський Комітет” (Цупком)[90; 26]. (До речі, Андрух на той час влився у радянське життя і працював у кооперації[37; 135].) Варто зауважити, що одним із організаторів Комітету був ще один член УВО М.Опока[97; 26]. На території, контрольованій більшовиками, виникають законспіровані губернські, повітові, міські повстанкоми, які розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп [81; 241].
Готуючись до повстання, Комітет переїхав із Києва на Уманьщину[90; 63]. Невідомо, як йшли приготування, але вже 7-го серпня 1921 року інформаційний відділ Всеукраїнської надзвичайної комісії надрукував звіт про свою діяльність й повідомив про те, що було ліквідовано УЦПК. Згідно з даними працівника КДБ Голінкова, на початку 1921 року Катеринославському гуденка (губернська надзвичайна комісія) вдалося заарештувати Іллю Тимошина і Гвиненка, які були пов’язані із “Цупкомом”, дещо пізніше були заарештовані ще деякі діячі повстанського комітету (зокрема, Дибенко й подружжя Уманських)[37; 138-139]. Плюс до того, зрадив уповноважений у військових справах отаман Грудницький. Через нього до ЧК потрапили штабні документи члена Цупкому, керівника 2-ї Повстанської групи Ю. Мордалевича. Дещо пізніше доповнив інформацію про комітет заарештований чекістами начальник розвідки 2-ї Повстанської групи Козловський. Як наслідок, у червні було заарештовано членів Комітету Катеринославщини, Херсонщини, Таврії й усю Одеську губернську організацію[90; 64]. Також було заарештовано усіх керівників Цупкому[37; 139]. Ті підпільники, що залишились на волі, були змушені вжити більш глибокої конспірації. Що ж до керівників Комітету, то усі 39 заарештованих (серед них Андрух і Опока, які були заарештовані 17.07.1921) були розстріляні 28 серпня 1921 року[97; 26]. (Варто зауважити одну деталь з приводу Опоки. Голова історичного клубу “Холодний Яр” Р.Коваль у розвідці про повстання й загибель у Лук’янівській в’язниці м.Києва 9 лютого 1923 року 38-ми холодноярських отаманів, згадує загиблого тоді Миколу Опоку[52; 8]. Можливо це збіг, але може бути, що Опока не загинув разом з іншими членами Цупкому у 1921 році?)
Не дивлячись на ліквідацію „Цупкому”, робота по підготовці повстання не припинилася. (Тим більше, що повстанські отамани очікували на повернення Армії УНР). У серпні того ж, 1921, року була утворена „Козача рада”, яка у випадку вибуху повстання повинна була керувати діями повстанських загонів на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній[81; 241]. Один із лідерів ОУН 30-х років Я.Барановський згадував, що із цією радою дуже щільно працювали члени наддніпрянського УВО. Про це ж говорить і П.Вірний[74; 19-20].
У м.Біла Церква у тому ж місяці активістами ліквідованого УЦПК, які залишились на волі, була утворена „Козача рада Правобережної України”, яка ставила собі за мету підготувати повстання в Київській, Волинській, Миколаївській та Одеській губерніях[81; 246]. Цілком ймовірно, що до складу цієї ради входили члени УВО.
На окрему увагу заслуговує участь УВО у підготовці і проведенні Другого Зимового походу. Як відомо, від уряду УНР підготовкою походу займався Партизансько – Повстанський Штаб. Дослідник історії національних спецслужб в період революції В.Сідак висловив припущення, що УВО і ППШтаб співпрацювали, але зазначив про суперечності між урядом УНР, який орієнтувався на Польщу, і галичанами, які не могли пробачити Петлюрі того, що він віддав полякам Західну Україну[81; 227-228]. Але всеж –таки, як буде показано нижче, ППШтаб і УВО дійсно тісно співпрацювали. З приводу суперечностей: про шлях подолання цього негативного для визвольної боротьби явища писав у одному з листів до митрополита Шептицького керівник УВО полк.Коновалець. В ньому, зокрема, говорилося і про стан діяльності підпілля на СУЗ: “Як повідомляють наші люди, заслані на Велику Україну, справи там йдуть добре. Ми діємо і будемо діяти там разом з наддніпрянцями, погоджуючи свої акції з повстанським Штабом Тютюнника у Львові. В краї (Західна Україна – авт.) ми мусимо діяти відокремлено і цілком самостійно, інакше ми можемо викликати непорозуміння між поляками і урядом УНР…”[90; 96].
Насправді УВО не лише погоджувала свої акції з ППШтабом, вона активно інтегрувала туди своїх людей. Вище вже згадувалося, що керівник УВО на СУЗ Андрух одночасно був і представником штабу. Оперативний відділ ППШтабу очолював полк. Юрій Отмарштайн, майбутній начальник Штабу Повстанської Армії у Другому Зимовому поході[81; 222], який в той же час був Шефом Штабу УВО[51; 589].(Цей факт, щоправда дещо завуальовано, підтвердив у своїй книзі і полк. Коновалець[16; 52-53].)
Є дані, що між Коновальцем, Отмарштайном, Тютюнником і його ад’ютантом Добротворським відбувалися часті зустрічі, на яких обговорювалися питання поширення діяльності УВО на усю Україну. Це підтверджують і донесення агентів ЧК, які були в оточені як Тютюнника, так і Коновальця[81; 97].
Але навряд чи Другий Зимовий похід сприяв зміцненню УВО на СУЗ. Та й козачі ради у 1922 році були ліквідовані більшовицькими карними органами. І, фактично, дані про діяльність УВО на Великій Україні обриваються. Андрух і Опока загинули, а Романишин, Решетуха і Нерослик пропали безвісти[95; 164]. Але те, що на цьому діяльність військовиків на СУЗ припинилася викликає сумнів. Так, після розстрілу Андруха і Опоки, УВО в УСРР залишилась без керівництва. Але не слід забувати, що центр військової організації знаходився на Заході і її керівництво пильно стежило за діяльністю групи на СУЗ. І коли у 1923 році в Оліві біля Данцигу відбувалася конференція УВО, її керівник полк. Коновалець зазначав, що для східних земель буде створено нову Краєву Команду[50; 51]. Наразі невідомо, чи було це зроблено чи ні, але зрозуміло, що до такого рішення Коновалець міг прийти лише детально проаналізувавши ситуацію на Великій Україні. І, судячи з усього, підґрунтя для створення нової Команди було.
Ю.Бойко відсутність фактів діяльності УВО на СУЗ у 1923 – 26 рр. намагається пояснити тим, що в цей час Коновалець основну увагу звертав на розбудову УВО на Західній Україні і в еміграції. В цей час, пише Бойко, готувалися резерви для активних дій на Наддніпрянщині[33; 31].
На думку автора, причини цього глобальніші. Затишшя в діяльності УВО на СУЗ може бути пояснено переходом до нової тактики боротьби. Не слід забувати, що після проголошення радянською владою Нової економічної політики, амністії учасникам спротиву і політики українізації повстанський рух почав затухати. До цього варто додати ще і той фактор, що народ втомився від війни( фактично, бойові дії тривали на Україні від початку у 1914 році Першої світової війни ). Тому зрозуміло, що на повстання населення вже було підняти важко. Тим більш, що перетворення під час НЕПу покращили становище народу, а українізація створила ілюзію того, що УСРР є насправді українською державою. Тут доцільним був перехід від збройної повстанської боротьби до влиття у радянські державні структури, щоб під цим прикриттям проводити національну роботу.
Згадуваний вже Ю. Бойко писав, що від 1927 р. розпочалися нові акції УВО на СУЗ, що було зумовлено піднесенням української культури і духовності (як наслідок українізації) і зміцненням села (як наслідок НЕПу)[33; 32]. Нажаль, конкретних фактів діяльності і прізвищ Бойко не наводить.
Таким чином, підсумовуючи усе вищесказане, можемо зробити певні висновки. Незаперечним є той факт, що у 1920-22 рр. на СУЗ діяла УВО, яка була причетна до створення Цупкому й Козачої ради. Встановлено, що співпрацюючи із ППШтабом й інтегруючи туди своїх людей, військова організація була причетна до підготовки й проведення Другого Зимового походу. Питання діяльності УВО на Великій Україні у 1923-29 рр. (до створення ОУН) залишається відкритим, перш за все, через брак фактологічного матеріалу, що не дозволяє в повній мірі висвітлити діяльність військовиків у вказаному регіоні.
2.2. Спроба ОУН поширити свою діяльність на СУЗ (1929 - 1939)