Geum.ru

Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького Молодіжна регіональна коаліція

Вид материалаДокументы

Содержание


2.3. Приготування ОУН до війни (1939 – 41рр.) і питання Східноукраїнських земель
Подобный материал:
1   2   3   4   5

На середину 20-х років у середовищі українського націоналістичного руху склалася доволі складна ситуація. Перші спроби українського націоналістичного руху поширити свій вплив на якомога ширші кола населення, як на окупованих українських землях, так і серед української діаспори західного світу, не мали очікуваного успіху. Характерним явищем для цього часу є розпорошення людських ресурсів по різноманітним організаціям і гурткам націоналістичного спрямування. Перед найбільш чисельною і дієвою Українською Військовою Організацією також постала проблема ідейно – політичного характеру. Мусимо розуміти, що УВО не була політичною націоналістичною організацією у повному розумінні. Це була перш за все військова організація, фактично – підпільна армія, яка з огляду на специфіку регіону і часу діяльності, не розгорнулася до розмірів повстанського відділу. Про це ж говорить і чільний діяч націоналістичного руху, майбутній голова Проводу ОУН (після загибелі 15.10.1959р. С.Бандери), С.Ленкавський: “звузивши свої рамки й запровадивши суворішу конспірацію, УВО відмовилася від кількості на користь якості, зберігаючи характер чисто бойової (підкреслення моє – авт.) військової організації ”[58; 68].


З часом до керівництва УВО приходить розуміння того, що лише бойовими акціями важко поширити свій вплив на ширші кола населення. Тим більш, що на поч. 20-х років у Галичині й на еміграції творяться різні молодіжні націоналістичні гуртки й організації. Від 1925 року у середовищі УВО обговорювалися два можливих варіанти подальшої долі організації:

а) підпільні гуртки мусять влитися до легальноіснуючих партій з метою посилити націоналістичні течії всередині цих партій;

б) політичні гуртки мусять стати політичною базою УВО.

За основу подальшого розвитку націоналістичного руху було взято другий варіант, автором якого був сотник УГА Ю.Головінський[58; 129]. Фактично, від цього часу можемо говорити про початок становлення організованого українського націоналізму.

У 1929 році на еміграції внаслідок об’єднання УВО із кількома націоналістичними організаціями було утворено Організацію Українських Націоналістів. Не спиняючись на приготуваннях до цього, звернемо увагу на Перший Конгрес Українських Націоналістів, який відбувся у Відні 28.01.–03.02.1929 року. Важливою політичною рисою персонального складу цього Конгресу, а також і членів керівного органу - Проводу Українських Націоналістів - , був його Всеукраїнський характер.

На Конгрес прибуло 30 делегатів ( включно із 2-ма гостями ). Якщо об’єднати їх за територіальною приналежністю, то: 15 із них зі СУЗ й 15 зі ЗУЗ. У ПУН спочатку була деяка перевага наддніпрянців. Пізніше, із виходом Костаріва і Кожевникова, відновилася рівновага. Головою Проводу був обраний Є.Коновалець. Щодо персонального складу ПУН, то: М.Сціборський, Д.Андрієвський, М.Капустянський, П.Кожевників, Д.Демчук та Л.Костарів – всі з Великої України; В.Мартинець та Ю.Вассиян – із ЗУЗ. Головний Суддя – М.Кушнір (В.Дуб) і Головний Контрольний – Я.Моралевич – теж з Великої України[12; 117].

Зрештою, одна із націоналістичних структур яка влилася до ОУН – Легія Українських Націоналістів – складалася із студентів Української Господарської Академії (м. Подєбради, Чехословаччина), питома частина яких була родом із Наддніпрянщини[87; 35].

Одразу ж варто зауважити, що наддніпрянці, які були на Когресі, не представляли українські землі, які були під більшовицькою окупацією. Це були ті, хто після поразки УНР опинилися на еміграції[64; 203].

З перших же днів від створення, ОУН розгорнула широкомасштабну діяльність на українських землях, що були окуповані Польщею. Але, будучи соборницькою, Організація не полишила планів щодо розбудови мережі на Наддніпрянщині. Тим більше, що Коновалець вважав, що там вже існували певні структури, закладені УВО. Враховуючи особливість радянських карних органів Провід Українських Націоналістів вирішив не створювати одностайної організаційної мережі на СУЗ. Доцільнішим вважалася, перевірена на прикладі УВО, практика формування окремих осередків, які не були пов’язані між собою і у випадку розконспірації не могли “всипати” усю структуру. Кожен осередок повинен був тримати зв’язок безпосередньо з Головою ПУН Коновальцем[64; 203].

Уважно слідкуючи за подіями на Наддніпрянщині, керівництво ОУН приходить до висновку про доцільність висилки туди членів організації. Вже після закінчення Другої світової війни у зверненні Проводу Українських Націоналістів було подано тогочасне (30-ті рр.) бачення ситуації на СУЗ: “ОУН виникла тоді, коли на СУЗ ішов процес національної революціонізації в площині духовній, що проростала виявами українського націоналізму, націленого на своєрідність нових умов, створених московсько– більшовицькою окупацією і зв’язаного тотальною поліційною стежею й переслідуванням в усіх ділянках життя”. Сила цього націоналізму, як вважали члени ПУН, полягала у тому, що “він повною мірою брав під увагу психологію переживання мас, їх “зараженість” соціальними ілюзіями 20-х рр., урахував успіхи комуністичної пропаганди”[75; 10]. Такі ілюзії в баченні перспектив розвитку ОУН на СУЗ, мабуть, можна пояснити тим, що керівництво націоналістичного руху, як і українські комуністи (автономники) вбачали у розвитку української культури і духовності, спричиненому українізацією, перетворення УРСР у дійсно українську державу, лише із радянською формою управління. І якщо така ситуація влаштовувала українських комуністів, то керівництво українського націоналістичного руху рішуче заперечувало соціалізм як такий. Можливо, саме із таким станом речей пов’язана зміна тактики Організації на Наддніпрянщині: якщо попередня діяльність у рамках УВО була спрямована на організацію протибільшовицького повстання, то тепер більша увага приділялася інтеграції націоналістичних кадрів у різноманітні радянські структури[33; 48].

Хоча не можемо скласти категоричного твердження з цього приводу. Як вже вище згадувалося, всі справи ОУН, пов’язані із Великою Україною, тримав у своїх руках безпосередньо сам Євген Коновалець, який, через свою несподівану загибель у 1938 році, майже не залишив будь – якої інформації (спогадів, листів тощо) з даного питання.

Уже в кінці 20-х – на початку 30-х років відбулося згортання українізації, масові репресії серед української інтелігенції, посилилися асиміляційні тенденції, що впроваджувалися радянською владою з метою загальмувати і взагалі знищити процес національного відродження в Україні. Сучасний дослідник М.Безотосний зазначає, що такі акції викликали спротив сталінському диктату у 20-30-ті роки, але масової, тим більше організованої протидії не існувало. Основна причина цього – занадто сильним був репресивний апарат, який на корню придушував будь-які прояви вільнодумства. Опір сталінізму в УРСР у вищому партійному керівництві майже не здійснювався, що полегшувало зміцнення тоталітарного режиму. На місцях опір чинився в різних формах, а саме: посилення темпів українізації, засудження сталінських реформ, розповсюдження листівок і проведення виступів проти командно-адміністративного стилю роботи, боротьбою проти колективізації і хлібозаготівель, письмовими зверненнями громадян у відповідні інстанції на захист репресованих тощо[32; 102].

Як бачимо, стихійний рух опору існував. І, скоріш за все, цей рух не мав відношення до націоналістичного. Але знаємо про те, що ОУН постійно відслідковувала події у Радянській Україні. І такого роду повідомлення давало привід керівництву ОУН вважати, що поле для діяльності націоналістичного підпілля готове. Є.Коновалець розумів, що Велика Україна має вирішальне значення в національній революції[33; 31] і намагався поширити діяльність Організації на якомога ширшу територію.

Однією із перших акцій ОУН на СУЗ, про яку маємо дані, була пересилка великої кількості націоналістичних видань через Румунію у липні - серпні 1929 року. Оунівські джерела подають інформацію, що ці видання через підпільну мережу повністю розійшлися серед населення[64; 204].

Маємо інформацію, що видання ОУН і інші націоналістичні матеріали розсилалися по бібліотекам і адміністративним установам УРСР. Варто відмітити, що у журналі “Політфронт” №1 за 1930 рік були надруковані статті, які критикували такі видання як «Розбудова Нації» і «Літературно - Науковий Вісник». Щоправда, аналіз цих статей дозволяє зробити зауваження, що це була не критика, а більш пропаганда матеріалів згаданих видань[47; 111].

Влітку 1933 року, вважаючи що є потреба підбити попередні підсумки і окреслити перспективи роботи було проведено Конференцію ОУН в справі Східних Українських Земель. Головними завданнями організації на той час було налагодження зв’язків із СУЗ, пропаганда на цих теренах і проведення акцій, які повинні були заманіфестувати на згаданій території факт існування націоналістичного підпілля. Для цього передбачалося активізувати діяльність Східно-Української Референтури при Крайовій Екзекутиві ОУН, створити групу із членів ОУН на ЗУЗ, які б мали займатися безпосередньо аналізом справ в СРСР. Щодо останнього пункту, то, мабуть, розуміючи, що такі акції на СУЗ неможливі, заманіфестування повинно було проводитися на ЗУЗ (це, зокрема, і акції на підтримку визвольних прагнень українського народу під більшовицькою окупацією)[22; 249-250]. Щодо пропагандивних акцій, планувалося перекидання націоналістичної літератури на СУЗ за допомогою повітряних куль, про що, зокрема, писав Коновалець члену ПУН М.Сціборському 12 липня 1933 року[22; 277]. Наразі невідомо чи вдалася Організація до цього чи ні. А з приводу самої літератури варто зауважити, що на це існували дві точки зору: Коновалець вважав, що треба видавати окрему літературу для СУЗ, зокрема журнал, який мав виходити двіччі на місяць, а Євген Онацький, навпаки, застерігав від цього, вважаючи за доцільне розповсюджувати на східних теренах загальноорганізаційні журнали і лише друкувати летючки, спеціально написані для СУЗ[22; 466-467].

Пересилкою матеріалів на терени підрадянської України, частково, займався окремий відділ Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ під керівництвом Сергія Орелюка. Як писав один із керівників ОУН Я.Стецько, ця лінія була дуже непевною через тотальну охорону польсько – радянського кордону як з боку КОП (Корпус Охорони Пограніча – польська прикордонна охорона), так і з боку радянських прикордонників[84; 47]. Наразі відомо прізвище одного із кур’єрів ОУН, який перетинав кордон із УРСР, перевозячи документацію для зв’язку із місцевим антикомуністичним підпіллям. Це (нажаль, вже покійний) відомий львівський підприємець і меценат Володимир Кашицький[96; 13].

Ю. Бойко писав про спробу пропаганди цілей ОУН через листівки. Так він подає дані про дві спроби таких акцій, зокрема на Донбасі. Він же вказував, що результатів з того не було ніяких, бо НКВС швидко відреагувало на це і знищило весь агітматеріал, в результаті чого вістки про акцію не здобули ніякого розголошення серед громадянства[33; 50].

Варто зауважити, що історики із середовища Організації Ю.Бойко і П.Мірчук подають дані про широкий розмах дій націоналістичного підпілля на Великій Україні. При цьому вони посилаються на тогочасні дані радянських карних органів про викриття націоналістичних груп в УРСР. Знаючи специфіку роботи НКВС і вміння цієї структури сфабрикувати обвинувачення і отримувати потрібні свідчення від заарештованих, дані про ОУН як широкорозгалужену, дуже чисельну і активно-дієву структуру сприймається критично. Про це ж говорить іще один дослідник із середовища ОУН М.Прокоп, який вважав оптимістично–ейфорійні дані Бойка про широкорозгалужену підпільну мережу на СУЗ і 500 багнетів Організації у київському гарнізоні недоведеними. Такими ж, на його думку, треба вважати дані про те, що репресовані у 30-х роках українські письменники були підпільниками–націоналістами (серед таких Бойко називає Хвильового, Гео Шкурупія, Олексу Влизько, Дмитра Фальківського, Костя Буревія й інших[33; 46-47]), які планували індивідуальний терор проти радянського керівництва і повстання, бо за доказ абсолютно не можна вважати “признання” обвинувачених у кабінетах слідчих ГПУ – НКВС або перед радянським судом[76; 132].

Але не можна говорити, що націоналістичного підпілля на СУЗ не було зовсім. По перше: готуючись до Другого Великого Збору ОУН, Коновалець зауважив, що, за умови стабільного розвитку підпілля в УРСР, він у 1938 році відвідає Велику Україну. І, фактично, йшли приготування до цього[20; 47]. А по друге (це фактично випливає і з попереднього) загинув Коновалець з рук агента НКВС, який прибув нібито на зв’язок від підпілля зі СУЗ. І сталося це через те, що на СУЗ було викрито одну із зв’язкових ліній і так НКВС вдалося фізично знищити Голову Організації (це не означає, що радянські карні органи розкрили повністю підпільну мережу на СУЗ, інакше вони б дізналися про наміри Коновальця прибути в УРСР і не було б потреби розробляти складну комбінацію по ліквідації останнього)[66; 60].

23 травня 1938 року у Роттердамі загинув Євген Коновалець. Він особисто тримав зв’язок із підрадянським націоналістичним підпіллям і після його смерті майже усі контакти з націоналістами на СУЗ було втрачено[84; 47]. ОУН була змушена наново налагоджувати усі контакти і створювати мережу на Великій Україні. А через розкол в Організації, який трапився у 1940 році, зробити це було важче. Загалом, аналізуючи діяльність ОУН у співвідношені до українських земель, які були в складі УРСР у вказаний період, можна говорити, що в тій чи іншій мірі, націоналістичне підпілля на СУЗ існувало і вказаний регіон займав чільне місце у планах Організації. Інша справа, що через брак матеріалу (особливо архівного) важко зкласти повну картину підпільної боротьби.


2.3. Приготування ОУН до війни (1939 – 41рр.) і питання Східноукраїнських земель

З початком першого вересня 1939 року Другої Світової війни розпочинається новий етап розвитку націоналістичного руху. В результаті розвалу Польщі з тюрем звільнився провідний актив Організації, серед них і Степан Бандера, колишній керівник Крайової Екзекутиви ОУН, засуджений на Варшавському і Львівському процесах. Він, як і решта колишніх політв’язнів, переїхав до Кракова, що став центром українського життя у Генерал – Губернаторстві.

Після загибелі Коновальця, Провід Українських Націоналістів очолив Андрій Мельник. І з ним, як керівником ОУН, у листопаді того ж, 1939, року мав кілька зустрічей Бандера, який хотів обговорити проблемні ситуації, які склалися у Організації[55; 9-14]. Не зупиняючись на подробицях, зауважимо, що внаслідок того, що між ПУН і представниками КЕ ОУН на ЗУЗ не було досягнуто компромісу у питаннях подальшого розвитку Організації, колись єдина ОУН розкололася на дві фракції, популярно звані “мельниківцями” і “бандерівцями” по прізвищах їх лідерів[58; 81-82].

Остаточно цей розкол було закріплено у березні 1941 року на ІІ-му Великому зборі ОУН, який було скликано Тимчасовим Революційним Проводом на чолі із С.Бандерою (легітимність Другого Великого Збору 1938 року, т.зв. Римського, коли на Голову ПУН було обрано А.Мельника, не визнавалася). На Зборі були присутні 68 делегатів, 12 (за іншими даними – 16[58; 82]) з яких представляли українські землі, які знаходилися у складі УРСР[72; 90]. Нажаль, невідомо, які землі маються на увазі – СУЗ чи ЗУЗ, бо знаємо, що від вересня 1939 року Західна Україна, як і Східна, входила до складу УРСР.

Варто звернути увагу на те, що одразу по виході з тюрми Бандера провів кілька нарад із провідним активом ОУН на яких одним із головних питань порядку денного було охоплення самостійницькими ідеями усіх верств українського населення на СУЗ, налагодження контактів з ним (населенням) для того, щоб Організація стала міцною політичною структурою в усій Україні[41; 19].

У грудні 1940 року Революційний Провід ОУН видав свій “Маніфест” в якому у загальних рисах було висвітлено позиції українських націоналістів–революціонерів. Можна говорити, що положення цього документу свідчать про певний рух до демократизації (але не перехід на демократичні позиції) ОУН керованої С.Бандерою. Саме у “Маніфесті” вперше подано клич “Свобода народам і людині”. Основний акцент у цьому документі зроблено на потребу боротьби із СРСР, який є імперією за своєю суттю, в якій утискаються поневолені нації, але варто відмітити, що чільне місце відводиться тут питанням соціальної, економічної і політичної свободи населення[18; 21-25]. ОУН виступала проти збіднення громадян, приниження людини, утиски прав жінок під приводом рівноправності, антиукраїнського терору, депортацій, економічного грабунку і рабства у колгоспах тощо[54; 84]. Забігаючи наперед, відмітимо, що така постава Організації, за словами В.Кука, Провідника ОУН на Південноукраїнських землях, сприяла поширенню націоналістичний ідей серед багатонаціональної Червоної армії та міського робітництва, зокрема на Донбасі та на Півдні України[55; 35].

Із приєднанням Західної України до Радянського Союзу молодь із СУЗ почала вступати до західноукраїнських вузів. Цим вирішила скористатися ОУН. Так як багато місцевих студентів були членами або симпатиками Організації, вони мали можливість проводити завуальовану націоналістичну агітацію серед своїх колег – “східняків”. О.Горбач, який на той час був студентом одного з вузів, згадував, що по неділям, вечорами, у заміських парках проводилися запальні дискусії із студентами–українцями із СУЗ, їм роздавалася купа різноманітних книжок – “від найневинніших по “грубу контрреволюцію”[8; 182]. Як правило, ці розмови і роздача книжок велися із ініціативи ОУН[15; 7], яка в рамках краєвої референтури пропаганди створила спеціальні гуртки студентів, які займалися налагодженням контактів із студентами–східняками з метою залучення їх до націоналістичного руху[39; 491].

В цьому плані варто відмітити ще один факт. У звинувачувальному акті судового процесу над 59-ма молодими членами Організації (“Процес 59-ти”) у Львові у грудні 1940 року, який на думку В.Кука оснований на конкретних фактах, зазначено, що члени ОУН К.Березовський, С.Сороковський і Б.Одноріг від Проводу мали завдання створити підпільні осередки на Сході України[55; 33].

Не оминуло крайове керівництво Організації і відряджених на ЗУЗ із Наддніпрянщини працівників, зокрема інтелігенцію. Роботою по залученню таких людей займався безпосередньо Крайовий Провідник І.Климів – “Легенда”. Серед найбільш відомих діячів національно–визвольної боротьби, які народилися і виросли на Східноукраїнських землях і вступили до ОУН у цей (1939 – 1941 рр.) час можемо назвати чільного діяча комсомолу, журналіста Й.Позичанюка–“Шугая”, майбутнього працівника редакцій підпільних націоналістичних видань і педагога П.Сака–“Могилу”, який після загибелі Д.Мирона–“Орлика”, Крайового Провідника Центральноукраїнських земель, очолив Крайовий Провід[42; 238-239].

Варто відмітити, що у цей же час ОУН свою пропагандивну роботу скеровувала і у лави солдат Червоної армії, які прибули на Західну Україну. Основною тезою тут було роз’яснення антинародної і брехливої сутності радянського керівництва, яке трубило про відсталість і загнивання “капіталістичного Заходу”. Таку ж агітроботу проводила Організація і серед селян і робітників[58; 272-273].

Як вже згадувалося, у березні 1941 року було проведено Другий Великий Збір ОУН, який, можна сказати, започаткував новий етап національно–визвольної боротьби під прапором націоналізму. На час проведення Збору питання про майбутню війну між Німеччиною і Радянським Союзом стояло дуже гостро і невідкладного вирішення вимагала проблема діяльності Організації під час війни. На Зборі було вирішено, що боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу можлива лише шляхом революційної боротьби із поневолювачами[23; 27]. Керівництво ОУН вважало, що боротьба матиме успіх лише тоді, коли в неї включиться увесь народ без винятку. Також було чітке розуміння, що центральні й східні українські землі є вирішальним тереном боротьби за Українську Державу, яка не може існувати без великого людського й територіального потенціалу Лівобережної України[88; 10]. Тому, згідно постанов Другого Збору, на СУЗ треба було відновлювати діяльність націоналістичних осередків, пересилати нових людей і організовувати революційну акцію[23; 49].

Невдовзі після закінчення роботи Другого Збору, у травні 1941 року, було розроблено кілька документів, які визначали засоби і методи боротьби ОУН під час війни, зокрема Інструкцію Революційного Проводу “Боротьба і діяльність ОУН під час війни”, у якій, між іншим, йшлося про те, що на момент початку національно–визвольної революції серед населення Наддніпрянщини повинна була розпочатися посилена пропагандивна робота щодо змісту політичної програми ОУН з підкресленням національно– державницьких цілей українського націоналізму, також зверталася увага на пропаганду самої ОУН і її Провідника С.Бандери, як провідні чинники у боротьбі за національне визначення[5; 146]. Згідно цієї ж Інструкції, окреме завдання ставилось майбутнім військовим комендантам тих повітів, які розташовувались біля старого радянсько– польського кордону по р.Збруч. Вони повинні були не лише опанувати свій терен, але й поширити заплановане повстання на центральну частину України, проводячи постійні рейди тилами Червоної армії і захоплюючи територію на схід від Збруча[73; 168].

В цей же час (орієнтовно у травні 1941 року) з’явилася “Інструкція до переведення в життя цілости діяльности ОУН”, у п.3 якої подано рекомендації до пропагандивної роботи, зокрема на СУЗ. Таких рекомендацій сім, основний їх зміст наступний:
  • Україна займає провідне місце у національному визволенні народів, які поневолені Радянським Союзом;
  • Нагальною потребою є охоплення націоналістичним рухом усього населення України, при цьому не акцентувати на боротьбі із місцевим російським елементом, а із імперіалістичною Москвою;
  • Не є допустимим протиставлення інтересів села інтересам міста, необхідно охопити по максимуму міське і сільське населення. Селянам треба пояснювати, що лише із здобуттям української держави вони матимуть можливість вільно користуватися землею і вести господарство[11; 112-113].

Бачимо, що керівництво ОУН вирішило, що на Наддніпрянщині треба готувати “революційний зрив”, так само як і на ЗУЗ, з початком війни. Через те, що на східних теренах націоналістичний рух не набув такого оформлення, як на Західній Україні, Провід, проаналізувавши свої можливості і сили, вирішив, що Організація не перебиратиме тотальної влади на СУЗ. Лише у випадку, коли б для державного керівництва не було “гідних елементів”, ОУН бере владу в цілому, перекидаючи велику частину своїх людей із ЗУЗ на Східноукраїнські землі [68; 34].

Щоб виконати всі поставлені завдання на Східноукраїнських землях з початком війни між Німеччиною і Радянським Союзом, Провід ОУН розпочав створення Похідних груп – своєрідної політичної армії для походу на СУЗ. Задля цього створюється Штаб Похідних груп під керівництвом В.Кука–“Леміша”, якому допомагали референтури Революційного Проводу. У Штабі працювали ще Зиновій Матла–“Святослав Вовк”, Роман Малащук та Микола Лемик–“Сенишин”. Обов’язки були розподілені наступним чином: питаннями матеріально–технічного забезпечення займався Лемик, адміністративні і топографічні мапи виготовлялися під наглядом Ярослава Рака, Матла і Малащук займалися організаційним вишколом. Проводився набір добровольців до участі у Похідних групах і їх підготовка до ведення на Сході України організаційної роботи, культурно–освітньої, громадської та адміністративно–державницької діяльності[55; 27].

Загалом було створено три Похідні групи: Північну – провідник Микола Климишин, Середню – провідник Микола Лемик і Південну – провідник Зиновій Матла, загальною кількістю, за даними В.Кука, понад п’ять тисяч осіб. Кожній групі призначався конкретний терен діяльності, який вона зобов’язана була добре вивчити в усіх відношеннях, у тому числі найновішу історію радянського періоду. Члени груп забезпечувались топографічними картами, довідниками, путівниками тощо.

Головним їхнім завданням було, опинившись на місцях призначення, від імені Державного Правління ініціювати організацію місцевої адміністрації та одночасно організовувати нелегальну мережу ОУН[56; 393].

Сама діяльність і розгортання націоналістичного руху на Наддніпрянщині під час німецько – радянської війни буде висвітлено у наступному розділі роботи. Тут лише варто відмітити, що на момент початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом Організація Українських Націоналістів керована С.Бандерою розробила чіткий план діяльності під час війни. Не вдаючись до якого–небудь аналізу, зауважимо, що ці матеріали до діяльності є яскравою ілюстрацією тих ілюзій у яких перебували керівники революційної ОУН. Що стосується питання Східних Українських земель, то невідомо, чи вдалося Організації поширити у цей час свою діяльність на вказаний терен, але бачимо, що питання розгортання націоналістичного руху на Великій Україні і залучення “східняків” до національно–визвольної боротьби не знімалося з порядку денного.