Geum.ru

Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького Молодіжна регіональна коаліція

Вид материалаДокументы

Содержание


Діяльність оун на суз під час німецько – радянської війни і у перші повоєнні роки (1941 - 1953)
Миколаївщина і Херсонщина.
Подобный материал:
1   2   3   4   5

РОЗДІЛ 3.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН НА СУЗ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКО – РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ І У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ (1941 - 1953)


3.1. Похідні групи ОУН і діяльність націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині

22 червня 1941 року розпочалася німецько–радянська війна. Одразу ж за німецькими військами вирушили на Східноукраїнські землі три Похідні групи ОУН. Перша – “Північ” – повинна була дістатися до Києва, де мало відбутися дублювання проголошення Акту відновлення Української Держави, і розгорнути роботу на Правобережжі. Очолював групу Василь Кук–“Леміш” (ще один учасник Похідних груп Євген Стахів писав, що групу очолювали Дмитро Мирон–“Орлик” і Дмитро Маївський– “Косар”[77; 24], а Ярослав Стецько писав, що керівником був Микола Климишин, а після його арешту у Житомирі групу перебрав Мирон[84; 75]), а до її складу входили такі визначні діячі націоналістичного руху, як Ярослав Старух–“Стяг”, згадані вже Мирон і Маївський, Юрій Стефаник, Олекса Гай–Головко, Йосип Позичанюк–“Шугай”, Пантелеймон Сак–“Могила” й інші.[56; 398].

Друга група – “Схід” – мала дістатися Харкова і працювати на Слобожанщині. Очолював групу Микола Лемик–“Сенишин”, відомий з вдалого виконання атентату на радянського консула Маїлова у Львові 1933 року.

Третя група – “Південь” – повинна була дістатися Дніпропетровська і охопити своєю діяльністю південні території України. Спершу групу очолював Тиміш Семчишин– “Річка”, потім керівництво перебрав Зиновій Матла–“Святослав Вовк” [84; с.75 - 76].

План діяльності груп був підготовлений в подробицях. Кожна з них мала окремі розпізнавальні знаки: Південна – чорну стрічку, Східна – синю, а Північна – червону. Кожен член групи мав точно визначене місце свого призначення, до якого повинен був дістатися незалежно від умов, які могли стати перед групою під час її руху на визначений терен. Кожен член Похідних груп мав точно визначену організаційну посаду та функцію для роботи на СУЗ після завершення походу на визначеному місці[19; 7].

Щоб розгляд діяльності націоналістичного підпілля на СУЗ набув певної системності, його дяльність тут подаємо у розбивці по областям.


Житомирщина.

Першим містом на СУЗ, у яке потрапили члени Північної групи, з огляду на географічну близькість до ЗУЗ, був Житомир, де одразу ж було створено Обласний Провід ОУН на чолі з Василем Хомою–“Щербаком”, референтуру жіноцтва очолила Галина Чуйко, дружина І.Климіва–“Легенди”[91; 62-63]. Тут також перебували такі члени ОУН: Кирило Куцюк-Кочинський[38], Денис Андрушків і Осип Бродич (прибули 19.08.41), Толся Сениця (20.08.41), Олег Заміжняк (19.08.41), Іван Шаварський, Іван Шелемей, Петро Милик, Ярослав Солодуха і Микола Сатар (усі 19.08.41)[6; 112-113]. 15 липня до Житомира прибули Микола Климишин, Уляна Самчук, Питльований і Мудрий Михайло. Усіх їх, крім Климишина було залишено для роботи у окрузі[6; 86]. До Житомира були ще направлені оунівці Богданів, Кузьменко і Дубровський[6; 96]. Чи дісталися вони до місця призначення, нажаль, невідомо.

Заслуговує на увагу факт організації членами похідних груп місцевого самоуправління на Житомирщині. Одразу ж по приходу у Житомир, було створено Обласну управу на чолі із Іваном Луцюком, колишнім провідником ОУН Корецького району, який сидів у одній тюрмі із активним учасником ОУН Житомирщини Міком, а потім перебрався під більшовицьку дійсність. Для покращення роботи при ньому було залишено двох оунівців: одного для оргсправ, іншого – для організації міліції[6; 76].

Не оминув рух державотворення і райони Житомирщини. Так 26 липня 1941 року похідна група на чолі із Гонтою створила районну управу у Вчорайшому на чолі із Петром Яценком. Того ж дня на зборах селян відбулося урочисте проголошення самостійності України. 17 липня того ж року в с.Чесотка Коростишівського району оунівцями Федоруком і Когутом, які прибули із Житомира, було організовано поліцію і райуправління[79; 27]. Варто зауважити, що для розбудови органів самоуправління, було розіслано близько 40 оунівців по усій Житомирщині[6; 115].

Недовго проіснувала у Житомирі друкарня ОУН у якій друкувалися необхідні пропагандивні матеріали. Вже 20 липня 1941 року друкарня була реквізована гестапо[6; 117].

З перших же днів існування тут підпілля, розпочався збір і магазинування зброї. Як дізнаємося із таємної доповідної записки керівника УШПР майора держбезпеки Т.Строкача і капітана держбезпеки Мартинова, “10.07.41. староста с.Сушки Барашевского района Житомирской области рассказывал, что приехавшие в село украинские националисты дали ему дерективу, чтобы он всё имевшееся у него оружие, а также оружие, которое будет в дальнейшем отбирать у населения, - прятал от немцев, так как националисты говорили ему, что это оружие пригодится для них в будущем”. Про це дізналася німецька влада. Як наслідок, розконспіровані члени Організації були вигнані за межі області[28; 17]. Перші серйозні каральні операції німецьких карних органів проти місцевої ОУН припадають на кінець лютого 1942 року. Тоді було викрито підпільну мережу, що дозволило СД протягом 10-13 березня того ж року заарештувати 12 осіб і нового обласного провідника Романа Марчака. Розслідування, проведене місцевою СД дозволило останнім стверджувати, що члени націоналістичного підпілля інтегрувалися до всіх сфер управління у Житомирі[54; 556-557].

Чернігівщина.

У вересні 1941 року розпочало роботу Чернігівське націоналістичне підпілля. Згідно з довідкою керівника 2-го відділу Упру НКДБ Чернігівської обл. “Про діяльність українського націоналістичного підпілля на Чернігівщині в період тимчасової окупації області німцями” для Чернігівського обкому КП(б)У від 9-го серпня 1945 року, тут на протязі вересня 1941–січня 1942 рр. було створено Обласний Провід і розбудовано підпільну мережу по районам. Серед чільних діячів тут можемо назвати Григорія Захвалинського, Дмитра Вершигору і Олександра Пахолка. Кураторами області від Київського Обласного Проводу по Чернігівщині були Остапенко і Савченко. Зусиллями місцевого підпілля було налагоджено випуск газети “Українське Полісся” під редакцією Ф.Піпи.

Вже у січні–лютому 1942 року німецьким карним органам вдалося викрити місцеве підпілля, внаслідок чого багато активістів ОУН загинули, а інші змушені були піти у глибоке підпілля[36; 49].

Сумщина.

Більш активно, ніж на Чернігівщині, діяло оунівське підпілля Сумщини. Перші клітини Організації тут заклали члени Східної похідної групи, яким вдалося врятуватися після розгрому групи німцями під Миргородом. Саме підпілля нараховувало спершу лише 8 чоловік.

Серед членів похідних груп, які прямували на СУЗ, на Сумщину, зокрема, отримали призначення: Загайкало Василь[6; 91], Кудла Михайло[6; 95], Кошин Іван, Очуй Гриць, Войнарович Василь[6; 113].

Активно займався розбудовою місцевого підпілля визначний діяч українського Руху Опору Т.Онишкевич–“Галайда”, майбутній організатор Служби Безпеки ОУН на Львівщині. Членам підпілля вдалося, зокрема, інтегруватися у органи місцевої влади, відкрити українські культурно–освітні заклади (школи, товариство “Просвіта” тощо). До певного часу згадані владні і освітні установи користувалися печатками із українським гербом.

Восени 1942 року Іван Климів–“Легенда” вислав на допомогу Сумському Обласному проводу ОУН Т.Теодора–“Хмеля”. Останню вістку Крайовий провід отримав від групи “Хмеля” у травні 1943 року[44].

Пізніше, коли сумське підпілля почало розгортати більш активну діяльність, для його зміцнення прибули кілька членів ОУН із Вінниці, зокрема В.Яворів і Є.Петерзіль. [45; 108-109]

Найбільш активно діяло націоналістичне підпілля у Роменському районі, де провідником був “Остап”, якому вдалося створити широкорозгалужену організаційну мережу і партизанський загін. Боївкарі цього загону боролися проти радянських парашутистів і зупиняли ешелони, які везли людей з окупованих територій для роботи в Німеччині. Також було створено кілька хорів, які широко гастролювали і займалися націоналістичною пропагандою[45; 121].

Жвава організаційна і агітаційно–пропагандивна робота сумських підпільників не могла не зацікавити німецькі карні органи. На початку грудня 1942 року ними було викрито місцеву ОУН і заарештовано обласного провідника С.Сапуна, двох районних провідників і 38 членів організації[45; 109]. Загалом же на жовтень 1943 року, за даними УШПР, на Сумщині було заарештовано 280 членів ОУН[45; 119].

Харківщина.

Поза участю у національно–визвольній боротьбі не залишилася і Харківщина. Хоч група Лемика–“Сенишина”, через розгром її німцями, не виконала поставлене завдання, націоналістичне підпілля тут створив Володимир Доленко, юрист, редактор газети “Рідне слово”, що видавалася у місті ще у 1917-18 рр., до війни засуджений за свою діяльність радянською владою на 10 років таборів. Він у листопаді 1941 року створив українську адміністрацію Харкова, у якій працювали Рябоконь, Яременко, професори Сліпченко, Дубровський та Грінченко. Харківська українська адміністрація вже у січні наступного, 1942, року була розпущена німецькою окупаційною владою. Доленко із однодумцями пішов у підпілля. Легально продовжувала діяти лише “Просвіта”, створена у грудні 1941 року теж Доленком, де сильним був вплив місцевих націоналістів[26; 45].

У свій час до Харкова отримали призначення наступні члени ОУН: Дмитерко Іван, Головка Марія[6; 90-94], Гадаюк Іван, “Паук”, Бон Михайло, Ревак Кирило, Лабуза Іван, Хапко Михайло[6; 96], Когут Михайло, Шаварський Андрій, Федорів Петро, Хома Василь, Наумів Юрко, Бойко Гриць, Смілка Іван, Кучерук Григорій, Питльований Іван, Кряве Микола, Павлишин Лука[6; 112-13].

У Харків неодноразово приїздили представники Крайового Проводу ОУН на СУЗ. В липні 1942 року тут перебував “Степан”, восени того ж року “Зіна”, “Оксана”, знову “Степан”. Чотирьох представників гестапо заарештувало в серпні 1942 року [26; 57].

Німецькі документи свідчать, що харківські націоналісти налагодили співробітництво із комуністичним підпіллям. Зв’язок між цими групами забезпечував Р.Проніцький.

17 жовтня 1942 року в ході проведеної гестапо операції в тюрмі опинилися 11 оунівців та було захоплено після короткої перестрілки типографію і 14 ящиків пропагандивної літератури[26; 201].

Полтавщина.

Підпільною мережею ОУН було охоплено і Полтавську область. Сюди також було направлено членів ОУН, зокрема: Гармана Івана, Падалку Григорія, Матіїва Юрія, Шахрая Степана, Цимбалко Семена, Білика Володимира, Безпалову Марію[6; 90-92], Захарука Івана[6; 113].

Із радянських архівних джерел відомо, що тут на початку 1942 року працівником адміністративного відділу міської управи Дейнеко було організовано підпільну сітку, а Г.В’юн – Український Червоний Хрест (у липні того ж року закритий німецькою владою). Весною того ж року у Полтаву приїздив із Києва “Дегтяр” – мабуть, представник КП ОУН. На нараді, яка відбулася за його участі, обговорювалися питання поширення впливу Організації на селі, залучення до боротьби інтелігенції. Після наради кілька оунівців були відряджені у Опішнянський, Диканський, Ново–Санжарський і інші райони для проведення націоналістичної роботи[26; 101].

У м.Полтаві націоналістичний осередок (“п’ятірку”) очолював Ярослав Мудрий, який прибув до міста зі Львова невдовзі після приходу німців до міста. За свідченнями радянських архівних матеріалів, до оунівського підпілля у Полтаві і навколишніх селах належало близько 30-ти чоловік, зокрема: К.П.Вайденко, Я.Є.Четвертило, Шпигун, І.Ю.Васильченко, П.П.Марченко, А.Г.Дникало, П.В.Грінченко, С.С.Григ.

Відомо, що націоналістичне підпілля, окрім обласного центру, діяло ще у Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Кобеляках, Хоролі, Пирятині, Яготині та Золотоноші[60; 43].

Націоналістичне підпілля Полтавщини було частково викрите німецькими карними органами. У квітні 1942 року у Кременчузі було розстріляно шістьох оунівців, зокрема В.Верещаку, П.Длябогу і В.Мазаря[65; 20]. Коротко про арешти у Полтаві 22 та 23 жовтня 1942 року повідомляв журнал Проводу ОУН “Ідея і Чин”[59; 122]. Однією з найважчих втрат для підпілля СУЗ стала загибель керівника Східної Похідної група М.Лемика– “Сенишина” у Миргороді в жовтні 1941 року.

У 1943 органам НКВС вдалося розкрити підпільну мережу у Полтаві. Було заарештовано одного з керівників місцевих клітин ОУН – “Багмета”, а також Степана Грігу та Марченка. Нарком внутрішніх справ УРСР Рясной писав, що на основі слідчих даних можно говорити про глубоке націоналістичне підпілля на території Полтавської області[26; 101].

***

Більш розгалуженим було підпілля у центральних областях: Київській, Черкаській, Вінницькій і Кам’янець–Подільській (тепер Хмельницькій). Ці терени згодом стали базою та оперативним простором для розгортання діяльності групи УПА–“Південь”. Територіями цих областей проходили похідні групи “Схід” Лемика–“Сенишина” і “Південь” Зиновія Матли.

Націоналісти під проводом Матли прямували через Проскурів (тепер м.Хмельницький) і область та Вінницю. У с.Медвеже Ушко неподалік Вінниці Матла провів реорганізацію своєї групи та дав нові напрямки руху підгруп. Частина групи через Липовець, Дашів і інші населені пункти Вінницької області пішла на південь, в Одеську область. Решта – на Кіровоградщину, через Христинівку, Маньківку, Тальне Черкаської області до Новомиргороду[88; 3].

Під час свого побуту в цих областях, члени груп створювали українську адміністрацію та свою підпільну сітку.

***

Вінничина.

У липні 1941 року прибули члени ОУН і до Вінниці. Група спершу нараховувала 10 чоловік, які одразу ж взялися за організацію місцевої влади і організаційної сітки[14; 63].

Першим провідником Вінничини був Вовк, який вже влітку 1941 року почав магазинування зброї. Невдовзі, через донос, був заарештований німецькою владою, втік з-під арешту, але мусив залишити область. Наступним провідником став Бойко, який розбудував мережу ОУН по усій області. Весною 1942 року Бойко за завданням організації вирушив на Лівобережжя, де і загинув від рук гестапо. Третім провідником був Левко[1; 25]. Після того, як останнього було заарештовано німцями, провід перебрав “Богдан” (Петро Козак, він же “Смок”, пізніший провідник КП ПЗУЗ). Після відкликання “Богдана” у розпорядження Крайового Проводу ПЗУЗ, Вінницьку ОУН очолив Євген Алетіяно-Попівський[1; 49]. Від кінця вересня 1943 року Обласний провід перебрав Омелян Грабець–“Батько”[1; 128].

Підпільна мережа ОУН на Вінничині була розбудована по таким районам: Турбівський (провідник “Русявий”)[1; 29], Літинський (сестра отамана Шепеля), Браїлівський, Козятинський (Липовий, потім Олекса С.), Гайсинський (Борис “Гриць”)[1; 67-68], Лінецький (“Січовичка”)[1; 120], Калинівський (“Віктор”)[14; 66].

У Вінниці знаходилася друкарня Крайового Проводу Центральноукраїнських земель, де друкувалася газета КП ЦУЗ “За Самостійну Україну”. Спочатку друкарня знаходилася у с.Павлівці Калинівського району, потім була перенесена до Вінниці. У друкарні працювали Володя – друкар із Києва, і Федь, який походив із передмістя Вінниці. Дещо пізніше друкарня була перенесена до Попельні (Житомирська область), де вона була ліквідована німецькими карними органами[1; 36-38].

Аналізуючи ситуацію на Вінничині, звітодавець німецької окупаційної влади зазначав про зростання тут активності “руху Бандери”, зокрема збільшення кількості осередків у місті і на селі, внаслідок чого карним органам треба бути готовими до акцій протидії[54; 557]. Такі акції не забарилися, що завдало націоналістичному підпіллю значної шкоди. У 1942–43 рр. із провідників різних рівнів загинули: надрайоновий провідник Летичівського надрайону Хмельниччини “Матіящук”, провідник Дунаївського надрайону Хмельниччини “Біланюк”, обласний провідник Вінничини в серпні – листопаді 1942р. “Левко”, провідник жіноцтва цієї ж області “Оля” та член проводу Вінничини “Нечай”. В сутичці із гестапо загинув Ф.Біліченко, родом з Немирова, колишній капітан Червоної армії, в ОУН військовий референт Вінницького обласного проводу[78; 8].

Черкащина.

На Черкащині, оунівці, так само як і в інших областях, проводили організаційну роботу. В Умані націоналісти із підгрупи М.Сидора–“Чарторийського” провели два віча, створили міську управу і організували міліцію. Було створено підпільні осередки у Манківці, Іванках, Тальному, Поташі і Трубецькому[30; 159].

Від осені 1941 року діяв Звенигородський окружний провід ОУН на чолі із Сивоконем. Варто зауважити, що одним із організаторів підпілля на Звенигородщині був Антін Шкільний, колишній отаман Вільного Козацтва, член Козачої Ради, посол від Ради до кубанців[90; 13]. Весною наступного, 1942-го, року німецькі карні органи провели арешти серед членів окружного і районного проводів Звенигородщини (всього 15 чоловік) і ліквідували видавництво, де друкувався націоналістичний часопис “Рідне слово”[46; 270].


Київщина.

Потужним центром діяльності націоналістичного підпілля став Київ і область, де провід очолював Д.Мирон–“Орлик”. Після загибелі останнього у перестрілці з гестапо на одній із вулиць столиці, провід перейняв П.Сак–“Могила”. За підрахунками німецької окупаційної влади у серпні 1942 р. київське підпілля нараховувало близько тисячи членів[54; 571]. Така чисельність автором дослідження сприймається з недовірою, але бачимо, що німецька влада вважала націоналістичне підпілля дуже чисельним і розгалуженим.

Після загибелі 24 липня 1942 року “Орлика”, розпочалися масові арешти членів ОУН на Київщині[54; 579]. Так відомо, що у м.Біла Церква німцями було розстріляно членів оунівського підпілля Василя Оріховського, перекладача при жандармерії в м.Рокитному, начальника білоцерківської тюрми Вишнівського, студента-наддніпрянця Сергія Чирикало[2; 60].

Наступного керівника Краєвого Проводу ОУН на СУЗ “Могилу” було заарештовано разом із 29-ма підпільниками в кінці того ж року [54; 596]. Підпілля, зазнавши серйозних втрат, було реорганізовано. Клітини відтепер організовувалися по системі складу найнижчої ланки із трьох членів замість п’яти як це було раніше. Реорганізація стала запобіжним заходом проти швидкого розкриття підпілля та втрат[54; 596].

Після повернення радянської влади, органи НКВС почали розробку націоналістичного підпілля, зокрема проводили опитування місцевих комуністів-підпільників про діяльність ОУН. Така робота завжди мала успіх. Наприклад, комуніст І.Ф.Гусаковський надав інформацію про діяльність націоналістичного осередку у с.Стрижівка Ставищенського району Київської області, де був 21 підпільник і про 6-тьох керівників ОУН, які перебували у цьому районі[26; 121].

***

Щодо Півдня України, то проф.Л.Шанковський зазначав, що тут підпілля мало найбільше успіхів у створенні широкорозгалуженої структури ОУН[88; 12].

***

Кіровоградщина.

В серпні 1941 року, після важких боїв із Червоною армією, німці захопили Кіровоград. У місто одночасно з ними вступили похідні групи, які зайнялися створенням адміністрації, міліції і підпільної організаційної мережі. Підгрупа “Чарторийського” працювала над осередками у Новоархангельську, Покотилові, Кобильболоті, Мацьківці, Тишківці й інших населених пунктах області[30; 105]. Було утворено Кіровоградський обласний Провід на чолі з М.Мартином–“Андрієм”. Референтом пропаганди був місцевий підпільник “Олесь”, військовим – Д.Дорош[88; 132].

В грудні того ж року в районах: Хмелівський, М.Виска, Ново-Українка, Блатопіль, Новомиргород було організовано націоналістичне підпілля із місцевих українців[7; 39]. Оунівський осередок було створено і у с.Розділ Голованського району. До цього осередку входили: Коваль Андрій (1922 р.н.), Короп Павло (1923), Короп Василь (1924), Караташ Володимир (1926). Надрайоновим провідником тут спочатку був Лисенко Іван–“Байда” з Дніпропетровщини, а потім Коваль Андрій–“Голуб”, який у 1944 році загинув під с.Вербове[13; 281-82].

Не зважаючи на глибоку конспірацію, гестапо вдалося розгромити підпілля у Кіровограді, Аджарці, Знаменці, Чигирині, Фундукліївці, Олександрії, Новоукраїнці та інших населених пунктах[88; 135]. Та не зважаючи на такі труднощі у роботі, підпільники вели боротьбу із німецьким пограбуванням і вивезенням на роботу до Німеччини. Обласному провіднику Мартину вдалося у 31 сільському та 2-х міських районах створити 4 окружні і 12 районних осередків ОУН. За даними Шанковського, на квітень 1942 року у 15 містах і 543 селах діяло близько тисячі підпільників та 341 підпільна ланка[88; 140].

У жовтні 1942 року члени кіровоградського підпілля отримали перші вказівки про формування військових відділів по 5-10 осіб. Взимку 1942-43рр. такі відділи було створено у Золотопіллі, у Новоархангельському і М.Виськівському районі, у Новоукраїнському, Хмелівському. 28 липня 1943 року у цій окрузі був перший бій відділу УПА з німецькою поліцією, а у вересні – із відділом червоних партизан. Такі ж бої були у жовтні в лісі біля с.Тимохтієвої Новоархангельського району, а в грудні – біля с.Ташлик Виськівського району[7; 39].

Дніпропетровщина.

(Інформацію про дніпропетровське націоналістичне підпілля подаємо у стислому вигляді, оскільки великий пласт мемуарної літератури і напрацювання таких істориків як Л.Шанковський, Д.Куделя, М.Слободянюк, І.Шахрайчук, І.Іванченко тощо, дають підстави до написання набагато об’ємнішої праці. Варто також зауважити, що монографія про місцеве підпілля готувалася нині покійним Д.Куделею і зараз доопрацюванням цієї книги займаються колеги покійного історика. )

Про Дніпропетровську область, фактично, можна говорити як про фортецю націоналістичного руху на Півдні України (місцевий дослідник Д.Куделя свого часу назвав м.Дніпропетровськ столицею ОУН Південного регіону). Тут знаходився Крайовий Провід ОУН Південних українських земель (КП ПівдУЗ) із усіма його референтурами. 20-го серпня 1941 року Дніпропетровськ був зайнятий німецькими військами. За ними одразу ж у місто увійшли члени похідної групи на чолі із З.Матлою. Ними була створена міська адміністрація, яку очолив інженер Соколовський, та обласна Управа на чолі із професором Олійниченком [88; 148].

Третього вересня того ж року була проведена нарада членів Похідної групи, на якій Матла вже виступав як провідник КП ОУН ПівдУЗ, де обговорювалися питання розгортання організаційної мережі.

Дніпропетровським Обласним проводом ОУН по черзі керували В.Регей (арештований німцями у вересні 1941 року) [83; 154], Т.Онишкевич–“Галайда”, П.Олійник –“Еней”, “Юра”, “Лисенко” і Дудко–“Лемко”[21; 3].

Досить потужна діяльність була розгорнута у Криворіжжі, куди 14 серпня 1941 року прибув П.Рішко з групою оунівців, серед яких були Я.Потічний, М.Мричко, Г.Максимець й інші. Тут було створено потужний Окружний осередок Організації, члени якого зайняли важливі адміністративні посади, зокрема С.Шерстюк очолив міську Управу, а М.Пронченко та І.Потапенко працювали у газеті “Дзвін” [88; 144]. Але і тут підпілля не уникнуло арештів. У грудні 1941 року було заарештовано Шерстюка, Максимець і Пронченка, які після нетривалого ув’язнення, у квітні 1942 року, були розстріляні[57; 32]. У січні було кинуто до концтабору у Дніпродзержинську М.Річку, Я.Потічного, І.Саляка, М.Павлишина–Соколовського[88; 145]. Не зважаючи на це підпілля продовжувало свою роботу. Організаційними справами відтепер займався М.Кривошапка–“Козик”, який відновив перервані зв’язкові лінії і очолив місцеве підпілля[83;154].

В пік репресій З.Матла перейшов на нелегальне становище і переніс КП ОУН ПівдУЗ із Дніпропетровська в Кривий Ріг. Звідти його, як розконспірованого, відправляють до Одеси, а Крайовий Провід у червні очолює В.Кук–“Юрко Леміш”[82; 55].

Після вимушеного від’їзду Кривошапки на Донбас, Окружний провід очолив В.Гадада–“Юрко”, але і він загинув 9-го вересня 1943 року. Незабаром, 22 жовтня на шахті Валявка у Кривому Розі нацисти розстріляли члена обласного проводу Р.Антоняка– “Гліба”, підпільника “Ваню”, провідника Петриківського районного проводу К.Федоряка –“Мороза”. Ще у вересні безвісти зник член окружного проводу Ю.Маляр–“Чорнота” і загинув провідник Солонянського району О.Чорнояренко[88; 146-147].

Існувало підпілля також і у Кам’янському (Дніпродзержинському), Нікопольському, Новомосковському та Павлоградському районах [88; 157-59].

Відомо про створення у 1942 році і діяльність бойової групи дніпропетровської ОУН під керівництвом І.Білика–“Костя”, яка займалася ліквідацією провокаторів і прислужників німецьких окупаційних карних органів, а також здійснювала напади на в’язниці із метою звільнення членів і прихильників націоналістичного підпілля[82; 56].

Із поверненням Червоної армії і радянської адміністрації, розпочалась ліквідація підпілля. Начальник Управління НКВС по Дніпропетровській області звітував, що на момент 17 жовтня 1944 року було заарештовано 282-х членів і прихильників ОУН[21; 4].

Запоріжжя.

Рух опору поширився і на Запорізьку область. У вересні 1941 року сюди прибула перша група оунівців із 15 чоловік під керівництвом І.Клима–“Митаря”. Невдовзі група була викрита і частина її членів вислана до Львова[88; 160]. Не зважаючи на це, все ж було зформовано Обласний провід під керівництвом В.Ясенка–“Дмитра”[61; 6].

Зусилями І.Клима, який обіймав організаційну референтуру, було налагоджено дві зв’язкові лінії із Запоріжжя на Донбас (Донецьк?) і на Маріуполь. По цих лініях підпільники мали свої “хати” для забезпечення охорони та обслуговування зв’язкових і самих ліній. [88; 161].

Структурно Запорізькому Обласному проводу підорядковувались Осипенківський (Бердянський) і Мелітопольський окружні проводи та Василівський, Михайлівський, Оріхівський, Токмацький і Чернігівський районні осередки[61; 49].

Варто зауважити, що є певний пласт інформації по діяльності Запорізького підпілля, який опублікований В.Марковичем. Автором дослідження розпочата робота у Державному архіві Запорізької області із матеріалами на основі яких зробив публікацію Маркович. Попередні дослідження вказують на великі помилки (подекуди, пряма фальсифікація даних), допущені згаданим автором у аналізі запорізького підпілля. Не бажаючи подавати сумнівну інформацію як незаперечний факт, автором тут подається лише попередня інформація про ОУН на території Запорізької області.

Донбас.

Підпілля Дніпропетровської і Запорізької областей стали базою для розгортання націоналістичного руху на Донбасі (Донецька і частина Луганської областей)[67; 154]. Початок діяльності донбаського підпілля припадає на лютий 1942 року, коли тут з’явилася група під керівництвом І.Клима та Є.Стахіва. У травні того ж року розпочали свою діяльність осередки ОУН у Горлівці, Гришині, Маріуполі, Волновасі, Краматорську, самому Донецьку (тоді - Сталіно) тощо. Всі ці осередки були об’єднані у Обласний Провід ОУН, який очолював І.Клим із лютого по червень 1942 року. Після нього керівництво проводом, який знаходився у м.Горлівка, перейшло до Є.Стахіва–“Бориса”[88; 163-64]. Через рік, у червні 1943 року Стахів отримав нове призначення, а провід перейняв В.Кривошапка–“Козик”[88; 166].

Члени ОУН намагалися охопити своєю діяльністю і Ворошиловоградську (Луганську) область, але не мали особливого успіху. Тут постали окремі надзвичайно слабкі підпільні клітини, які не змогли розгорнути масштабної діяльності через значний вплив який мало на місцеве населення комуністичне підпілля.

Миколаївщина і Херсонщина.

Помітною була діяльність українських націоналістів у Миколаївській області (тоді Херсонської області ще не було). За німецькими військами сюди прибуло кілька роїв Південної Похідної групи під керівництвом М.Сидора–“Чарторийського”. Одразу ж було закладено мережу у районному центрі Новий Буг і навколишніх селах[30; 179]. На Херсонщині цією групою було створено українську адміністрацію у м.Новоолександрівську і Давидів Брід[30; 193-94]. Загалом варто відмітити, що оунівці тут проявляли велику активність, що дуже занепокоїло німецьку адміністрацію. Як наслідок, групи “Чарторийського” і Цици–“Конрада” були розгромлені[88; 142]. Не зважаючи на це, підпільникам вдалося створити осередки ОУН у Миколаєві, Вознесенську та Херсоні. Керівником підпілля Миколаївщини “Довбушем” було налагоджено обслуговування важливої зв’язкової лінії ОУН через Миколаїв і Херсон до Маріуполя.

Варто зауважити, що на осінь 1941 року у Херсоні діяло два потужні осередки ОУН: один при Управі під керівництвом ”Гриця”, інший – гуртувався навколо першого командира загону сомооборони “Конрада”[71; 118]. Доволі потужним був молодіжний оунівський осередок у селищі Нововоронцовка, який очолював окружний провідник Олександр Назаренко. Загалом же окремі дані маємо про роботу підпільних осередків (окрім Херсона і Нововоронцовки) у таких населених пунктах: Біляєвка, Велика Олександрівка, Шевченківка, Мар’їнське, Осокорівка, Дудчани[62; 51,54].

Не оминули каральні акції німецької поліції безпеки і цю структурну одиницю Організації. Зокрема, саме у Миколаєві загинув рідний брат С.Бандери Богдан[65; 20].

Крим.

Надзвичайно важко йшло створення підпілля у Криму. На багатонаціональному півострові ідеї самостійності України майже не сприймалися. У Сімферополі в кінці 1941 року С.Тесля зумів організувати групу підпільників. Вони діяли із власної ініціативи, без зв’язку із Головним Проводом і КП ПівдУЗ, що було виправлено лише влітку–восени 1942 року[88; 181]. Після арешту у лютому 1943 року Теслі, кримський провід перебрала К.Мешко–“Верещак”, яка дещо пожвавила націоналістичну роботу на півострові[88; 186].

Відомо про створення влітку 1942 року у Сімферополі “Бюро допомоги українському населенню”, яке діяло при місцевій управі, а також комісію, що виправляла в паспортах дані про національність місцевих жителів – з росіян на українців (за доволі короткий час було виправлено близько 4 тисяч паспортів).

Серед чільних діячів кримського підпілля можемо назвати Степана Теслю, Григорія Вольчака (страчені німцями весною1943 року), Івана Янчишина, Володимира Шарафана (розстріляний НКВС у лютому 1945р.), Романа Бардаківського, Степана Ванкевича і Михайла Лобака (усі троє страчені влітку 1942 року німцями), “Комара”, “Калину”, “Білошара”, Петра Микитенка, Гайдая, Скрягу, Шрамченка, Колоску, Райко, Антона Назаренка, Йосипа Курилка, Ніну Колесник і Олександру Калиновську[80; 237-39].

Одещина.

Статус прямого підпорядкування Головному Проводу ОУН отримало підпілля Одеської області. Мережа ОУН тут була створена після приходу похідної групи на чолі із З.Луженком–“Литвином”[88; 215]. На Одещині був створений Обласний провід на чолі із Т.Семчинишиним–“Річкою” та 5 окружних проводів без структури[88; 217].

Саме у Одеській області працювала підпільна поліграфічна база, яка забезпечувала підпілля по усій Україні. Керував роботою цих друкарень шеф Головного осередку Пропаганди (ГОСП) УПА Й.Позичанюк[88; 263].