Geum.ru

Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького Молодіжна регіональна коаліція

Вид материалаДокументы

Содержание


3.2.Питання СУЗ у діяльності ОУН по закінченні Другої Світової війни
Зміни в оун внаслідок діяльності на східних українських землях
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Кубань.

Бандерівське підпілля на Кубані було створене на основі одного з роїв Південної похідної групи, яким керував Спиридон Ткаченко-“Голуб”, який від 20 жовтня 1942 року очолив Лиманський (Єйський) окружний провід ОУН. Кубанське підпілля постійно підтримувало зв’язок із оунівцями Маріуполя.

Від серпня 1942 року існував канал переправки підпільників з українського берега на Кубань через Таганрозьку затоку Азовського моря поміж Старосарайською і Довжанською косами. Куратором цих акцій був колишній боєць Армії УНР Петро Глек-“дід Очерет”.

Ця переправа слугувала і для переправки деяких старшин і підстаршин УПА, які мали повноваження від Проводу ОУН створити Козацьку Повстанську Армію на Кубані. При основах УПА-КОПА стояли: сотник Василь Плетінь-“Шум”, родом із станиці Батуринської; “Зорян” з Львівщини; “Беркут” з Галичини; колишній лейтенант Червоної Армії “Десна” з Чернігівщини; Лейтенант Дмитро Гречух-“Дніпро” з Вінничини; Дмитро Коваленко-“Мить” з Приамур’я.

Вже від осені 1944 року на Кубані діяли дві повстанські сотні – “Шума” (85 чоловік) і “Гомона” (125 чоловік), а також окремі розвідувальні рої по 10 бійців у кожному.

Повстанська армія на Кубані проіснувала до 1950 року, коли саморозпустилася[80; 234-35].

Таким чином, коротко проаналізувавши роботу підпільних націоналістичних осередків на Східноукраїнських землях, бачимо, що під час німецько – радянської війни мережею ОУН було охоплено усю Україну, що довгий час заперечувалося радянською історіографією.


3.2.Питання СУЗ у діяльності ОУН по закінченні Другої Світової війни

Закінчення німецько – радянської війни зумовило певну специфіку національно– визвольної боротьби. По перше, тепер радянська влада мала можливість кинути на ліквідацію українського руху Опору значні сили, які поверталися з фронту. По друге, почалася нова радянізація Західної України, для чого відсилалися кадри із східних регіонів України. Тривалий час (та й дотепер) ОУН інкримінують масовий терор проти цих східняків, отже тут спробуємо простежити, яким же насправді було ставлення Організації до вихідців із Великої України.

Варто зауважити, що змінилася і тактика боротьби ОУН. У “Основних завданнях в найближчий час” (1946 р.) так окреслено новий напрямок: “У зв’язку з переходом на нові методи підпільної роботи визнати основним змістом діяльності кадрів політпропаганду, навчальну і виховну роботу. Бойові пропагандистські акції звузити по можливості до мінімуму. Заклик: “Кожен - пропагандист” має стати девізом для революційних кадрів.” Особлива увага зверталася на питання, пов’язані із СУЗ. Актуальним визнавалося гасло: “Лицем до Сходу!”[76; 359].

У цей же час (1946–47 рр.) на Східноукраїнських землях радянська влада спричинилася до нового, третього за останні 30 років, голодомору. Багато жителів СУЗ шукали порятунку від голодної смерті на Західній Україні, де радянська керівництво, зважаючи на і так масовий спротив, організований ОУН і УПА, не наважилось на тотальну реквізицію хліба. Наплив східняків на ЗУЗ вирішила використати ОУН для поширення національно–визвольної боротьби на Велику Україну, вважаючи, що для цього є значне підгрунтя. Так серед перехоплених органами НКВС документів Організації містилася інструкція в плані відношення до голодуючих, приїжаючих із СУЗ. Наказувалося їм допомагати, одночасно давати пояснення про мету боротьби українського підпілля. Поруч з цим необхідно було дізнаватися про життя і настрої населення на Східній Україні[27; 544].

У квітні 1947 року було розроблено “Короткі вказівки з пропагандивної роботи”, де так само наголошувалося на описаних вище моментах. Спеціальна увага тут приділялася вчителям із СУЗ, серед яких потрібно було поширювати “Слово до вчителів” та іншу літературу, допомагати від імені ОУН матеріально[76; 351].

У серпні того ж року було підготовлено “Додаток до “Коротких вказівок щодо пропагандивної роботи”, де рекомендувалося пропагандивні розмови із східняками вести з окремими людьми, щоб вони не боялись викриття. Всі ті розмови треба було протоколювати і відсилати до вищих Проводів. Скоріш за все, це робилося для кращого ознайомлення керівництва визвольної боротьби з ситуацією на СУЗ. Автор “Додатку” вказував, щоб літературу отримували від населення й голодуючі із Східної України, бо в минулому році вони такої літератури не дістали.

В цей же час автор, що підписався “І – в - нко” видав роботу “До питань нашої політпропагандистської роботи в середньоукраїнському середовищі” де чітко зазначалося, що успіх визвольної боротьби залежить, в основному, від того, якою мірою СУЗ втягнуться у цю боротьбу. Тому всі зусилля пропаганди – на Велику Україну, з тим, щоб включити її у процес всенародної боротьби за волю[76; 352]. Цю ж точку зору підтримував і невідомий автор брошури “З вірою в перемогу”, який писав: “Коли у визвольно–революційній боротьбі стануть побіч себе всі українці Східної і Західної України, ворожому пануванню на наших землях прийде кінець! Спільними зусиллями, спільною протибольшевицькою боротьбою українців східних і західних областей Україна буде врятована!”[10; 4].

Серед пріоритетних напрямів роботи підпілля на 1948 рік визначалась потреба оволодіння молоддю зі СУЗ, не виключаючи і комсомольців[76; 356]. Визначний публіцист–підпільник Марко Дяченко–“Боєслав” з цього приводу писав: “Українців із СУЗ нам не вільно називати “совєтами” і “де лиш українська молодь Східних і Західних Українських Земель не стрічалася б, там мусить бути братерство, солідарність і щира братня любов”[4; 7-8].

На 1949 рік було видано нові інструктивні матеріали – “Додаткові інструкції з пропаганди на 1949 р.” Вони, як і попередні, вказували: основною зараз є проблема українців зі східних земель[76; 359]. У цьому ж році було видано листівку націоналістичного підпілля “Українці!”, яка була звернена одночасно до західняків і східняків. Основним змістом цього звернення є те, щоб не допустити розпалювання ворожнечі між українцями із Великої і Західної України. Закінчується текст листівки закликом: “Хай живе єдність всього українського народу!”[27; 761-62].

Ще один доволі цікавий документ було вилучено працівниками НКВС у загиблого командира УПА–Захід Василя Сидора–“Шелеста”. Серед іншого, автор цього документу розмірковує про справи на СУЗ. На його думку, населення там майже усе налаштоване проти режиму, очікує війни. Можливостей для праці підпілля багато, але очевидні й складності. Багато хто на Сході думає, що бандерівці тільки вбивають, тому треба докласти максимум зусиль, щоби більше зустрічатися із східняками. Тих із них, хто потрапить до рук збройного підпілля, агітувати і звільняти. Ліквідовувати треба лише конкретних відвертих ворогів.

Варто зауважити, що інструкція щодо саме такого поводження із українцями із східних областей пішла в структури підпілля, отримавши підтримку на нараді Проводу ОУН влітку 1949 року[76; 344].

Основним засобом агітації у розглядуваний період, як і раніше, залишалася підпільна література. Були випадки, коли підпільні друкарні робили тиражі виключно для потреб Великої України. Так упродовж зими 1948–49 рр. у друкарні, організованій Василем Галасою–“Орланом” на Північній Рівненщині було надруковано кілька тисяч примірників літератури, яка призначалася для східних областей. Частину з цих видань відправляли підпільним зв’язком на Схід. Решта розвозилась молодими людьми до міст Сходу[25; 302-03].

Також, 10 лютого 1951 року опергрупа МДБ викрила і ліквідувала друкарню Станіславського окружного Проводу ОУН – “Боротьба” (з листопада 1950 р. – “Імені генерала Чупринки”). У друкарні було знайдено більше 5 000 брошур, які повинні були переслані на Східну Україну[76; 374].

Дуже ймовірно, що підпільна націоналістична література всеж–таки потрапляла на СУЗ. Так відомо про те, що у грудні 1947 року у Києві було розклеяно листівки ОУН проти виборів у місцеві Ради УРСР[27; 620-21].

Цікавими, на думку автора дослідження, є дані про діяльність націоналістичного підпілля на Східній Україні у вказаний період. Загалом, осередки ОУН на СУЗ були майже повністю ліквідовані органами НКВС протягом 1943–44 років, але є дані, які свідчать про деякі осередки, які проіснували до 50-х років. Так відомо про зустріч В.Галаси–“Орлана” із керівником Житомирського надрайонного проводу “Романом” у 1950 році. Через останнього вказівки на майбутнє отримав окружний провідник Київщини і Житомирщини “Будько”[76; 369].

У вересні того ж року ОУН організовує поїздку підпільників на СУЗ з метою створення там осередків. Маємо інформацію про виїзд “Марійки” і “Байди” у с.Козацьке Сумської області, недалеко від Конотопа. Там було побудовано криївку, куди перевезено друкарську машинку і все інше необхідне для випуску підпільної літератури, а також необхідну зброю. У жовтні 1950 р. “Марійка” повернулася на ЗУЗ, а “Байда” залишився на Сумщині добудовувати криївку із місцевими хлопцями[24; 329].

Досить цікаву інформацію містить довідка міністра держбезпеки УРСР М.Ковальчука про викриття підпільних молодіжних оунівських організацій від 23 квітня 1952 року. Згідно з цим документом, органами держбезпеки з 1-го червня 1951 по 20-те квітня 1952 року було викрито 42 молодіжні націоналістичні осередки загальною чисельністю 182 чоловіка, з них 7 - на СУЗ (Київська, Кам’янець–Подільська (Хмельницька), Сталінська (Донецька), Харківська і Ворошиловградська (Луганська) області), загальною чисельністю 27 учасників. З них: троє віком до 17 років, дев’ять – 17 – 20-ти, одинадцять – 21-25 і четверо старших від 25-ти років. Студентів вузів – 3, технікумів – 10. Тринадцять із заарештованих були членами комсомолу[27; 849-51]. Звичайно, що дані викриті підпільні організації можуть бути вигадкою слідчих МДБ, але повніших даних, щоб підтвердити, або спростувати дану інформацію, нажаль, немає.

Дослідник національно–визвольної боротьби ОУН і УПА А.Русначенко посилаючись на книгу члена комісії по визнанню згаданих структур А.Кентія, наводить дані про те, що на межі 1952 – 53 рр. ще діяли і поступово були знищені підпільні групи у Центральній Україні. Зокрема, в Ставищенському районі Київської області у той час перебував керівник Кам’яно–Подільського Проводу “Кобзар” з бойовиком “Богданом”. З травня 1951 року діяла на території Уманського, Христинівського і Ладижинського районів (тепер райони Черкаської і Вінницької областей) група “Черника”. Із 1946 року у Володарському, Білоцерківському та Богуславському районах Київщини діяли дві підпільні бойові групи[76; 388-89].

Таким чином, бачимо, що у період з 1945 по 1953 роки Організація Українських Націоналістів одним із першочергових завдань вважала охоплення своїми ідеями боротьби за УССД якомога ширше коло жителів СУЗ. Також у цей час були спроби, подекуди успішні, створення і функціонування підпільних націоналістичних осередків на Наддніпрянщині.


РОЗДІЛ 4

ЗМІНИ В ОУН ВНАСЛІДОК ДІЯЛЬНОСТІ НА СХІДНИХ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ


4.1. Умови, методи і тактика діяльності ОУН на СУЗ

Керівництво Організації Українських Націоналістів завжди намагалося поширити вплив свій вплив на Велику Україну, розуміючи, що без цього, без охоплення найширших мас населення підрадянської (до 1939 р.) України, боротьба за створення Української Самостійної Соборної Держави є неможливою.

Український націоналізм, як практичний чинник боротьби, протягом п.п. ХХ ст. пройшов через закономірний процес еволюції – від авторитаризму до демократизації, що було зумовлено як внутрішніми, так і зовнішними умовами. Найчіткіше ця еволюція проявляється при розгляді методів діяльності ОУН на Великій Україні, зокрема під час німецько–радянської війни, коли внаслідок безпосереднього контакту із східноукраїнським населенням було переглянуто багато концепцій визвольної боротьби.

Намагання поширити свій вплив на СУЗ українське націоналістичне середовище розпочало ще у 1920 р., від створення УВО, безпосередньої попередниці ОУН. Це був час, коли в Україні тривала стихійна боротьба за волю, очолювана різноманітними отаманами. Керівництво військової організації намагалося очолити цю боротьбу, створивши єдиний визвольний центр, що частково реалізувалося у постанні Українського Центрального Повстанського Комітету. УВО, будучи суто мілітарною організацією, на початку свого існування не переймалася програмовим забезпеченням своєї боротьби. Мета і цілі діяльності були чітко ясні – відновити державність України, звільнивши її від більшовицької окупації. Тому ставка робилася на збройне повстання[92; 24-25].

Створення у 1929 році Організації Українських Націоналістів було, по суті, кроком уперед в плані оформлення націоналістичного руху. На установчому Конгресі Українських Націоналістів, який відбувся 28.01–02.02.1929 р. у Відні, було прийнято “Постанови Великого Збору ОУН”, які є фактично першою програмою ОУН. Проф. Л.Шанковський, аналізуючи вплив політичних постанов Організації на методи її діяльності на СУЗ, зазначав, що тут вона мала поважні недоліки, зокрема: переважання світоглядної проблематики над програмною і політичною, деяке захоплення новітніми авторитарними ідеями тощо[89; 495]. Останнє, наприклад, повністю підтверджується другим розділом Постанов, де йдеться про доцільність національної диктатури під час визвольної боротьби. Голова держави мав створити законодавчу і виконавчу владу[23; 6]. Але це положення не повинно викликати якихось негативних емоцій. Причиною поразки Української Революції вважалося те, що державою у той час керували соціалісти і демократи. І саме останніх звинувачували у нездатності оборонити державу. Перегляд історії 1917-20 рр. змусив шукати цьому альтернативу. Також не слід забувати, що ідеї диктатора–рятівника нації знаходили свій грунт і в інших країнах Європи.

Так, як Україна залишалася аграрною країною, то в програмі ОУН чільне місце відводилося аграрним питанням. Згідно з цим, майбутня українська держава повинна була дбати про розвиток сільськогосподарського виробництва шляхом підтримки середнього селянського господарства, сільськогосподарської кооперації та промисловості. Селянське господарство повинно було будуватися на основі приватної власності на землю, що буде обмежена державною регуляцією продажу–купівлі землі, щоб запобігти надмірному зменшенню або збільшенню земельних наділів. Також гарантувався дешевий продукційний кредит тощо. По своїй суті це був спрощений варіант вирішення аграрного питання, де не було чіткого роз’яснення, як саме будуть виконуватися усі згадані положення[53; 58]. Такі “спрощення” бачимо і при аналізі інших тодішніх програмових положень ОУН. Ось цей спрощений варіант вирішення питань державного будівництва шкодив організації революційного руху на СУЗ.

До того ж тут ОУН зустрінулася ще з однією проблемою – специфікою політичного життя у підрадянській Україні. На перешкоді створення міцного визвольного руху тут стала політика радянського керівництва, а саме те, що останні не знищили повністю самостійницьких форм і пішли українським масам на поступки, створивши Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Значна частина місцевого активного елементу пішла на співпрацю з більшовиками, сподіваючись, що у формі УСРР можна втілити український зміст і в той спосіб вона стане українською державою[89; 495].

Мабуть, саме через вищезазначену проблему, керівництво ОУН відходить від планів підготовки широкомасштабного повстання на території радянської України. Намагання поширення націоналістичного впливу на СУЗ у 30-ті (до 1939) рр. характеризується здебільшого двома напрямками: прекидання різноманітної націоналістичної літератури на Велику Україну і інтеграція членів Організації в усі можливі радянські установи, від закладів культури до держапарату[93; 16-17].

Умови, які постали перед ОУН після приєднання земель Західної України до УРСР у 1939 році внесли значні корективи у методику її діяльності. По перше, варто відмітити, що внаслідок розколу Організації, з’являються дві течії націоналістичного руху: поміркована (група Мельника) і більш радикальна (група Бандери). Так як досліджується діяльність бандерівської ОУН, зупинимось на цій течії, не аналізуючи групу Мельника.

У квітні 1940 року Революційний Провід видав свій “Маніфест”, текст якого свідчить про певну демократизацію націоналізтичного руху. Зокрема, тут висунуто фактично демократичне гасло як мету боротьби – “Свобода народам і людині!” Згідно із цим документом, зокрема пунктів VI і VII, ОУН буде боротися “за гідність і свободу людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віросповідань, за повну свободу совісти”, а також “за право працюючих виявляти отверто свої політичні переконання словом і друком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої політичні, громадські та професійні організації”[23; 22-23]. Таким чином, читаючи згаданий документ, може скластися враження, що ОУН напередодні війни перешла на демократичні позиції. Насправді це не відповідає дійсності, бо вже у травні 1941 року, готуючись до війни, Революційним Проводом було видано таємну інструкцію “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”. Не аналізуючи повністю цей документ, варто зауважити, що згідно із приписами, Організація поставила перед собою мету – захопити і втримати державну владу. З огляду на це, лідери ОУН зазначали: “Питання державної влади розрішується в цей період наступно: у час боїв існуватиме суверенна влада ОУН, яка переходить тоді на військову стопу, - себто політично–мілітарна диктатура ОУН, як система влади”. Опорою націоналістичної диктатури повинна була стати армія та Служба Безпеки, розбудова яких вважалася пріоритетним завданням[73; 171]. Таким чином, бачимо, що ОУН вступала у війну як сила, яка змагала до зосередження влади повністю у свої руках, тобто в Україні на зміну диктатури пролетаріату повинна була постати націоналістична диктатура.

Зважаючи на вищесказане, незрозумілим є факт створення після проголошення Акту відновлення Української Держави коаліційного уряду – Державного Правління – куди були залучені представники різних політичних (і не завжди націоналістичних) організацій.

З початком німецько–радянської війни на Велику Україну вирушили Похідні групи ОУН, які несли в маси ейфорійні заклики до встановлення української влади на місцях, українізації суспільного життя. Проводячи збори і мітинги із закликами такого роду, вони стикнулися із тим, що східноукраїнське населення виявило дуже велику активність у обговоренні питань ідейного і програмного характеру. Зокрема, селян найбільше цікавило питання, що націоналісти зроблять з колгоспами в разі здобуття УССД, а також аграрне питання в цілому в політиці ОУН. Робітників цікавило, що буде з промисловістю, який соціальний і державний лад буде в новій Україні, місце національних меншин в цій державі тощо.

На початок війни ОУН виступала за тимчасове збереження колгоспної системи, але перші ж зустрічі членів Похідник груп із жителями СУЗ показали шкідливість такого рішення. Населення, яке знало про наміри німецької окупаційної влади залишити колгоспну систему господарювання, сприймало оунівців як німецьких агентів. Через це до Центрального Проводу відправлялися звіти, де окрім іншого зазначалося: “Борони Боже тих писань про задержання колгоспів” [6; 77].

Не маючи ніяких нових інструкцій з приводу колгоспної системи, керівники Похідних груп, просто ігнорували постанови Другого Великого Збору ОУН, де було сказано про поступову ліквідацію колгоспів, коли цьому сприятиме політичний і економічний момент. Таке ігнорування не було вирішенням даного питання. Тому Провід ПівдУЗ третього вересня 1941 року видає інструкції відносно приватизації землі та майна. Згідно з цим, селяни отримали право розподілу землі та колгоспного майна через комітети, які повинні були обиратися для цього у кожному селі. Було визначено мінімальний наділ – 1 гектар, якщо був залишок, то він входив до резервного фонду[88; 79].

З перших же днів роботи на Наддніпрянщини члени ОУН прийшли до розуміння того, що місцеве населення одними лише гаслами боротьби за Українську Державу не мобілізуєш і це спонукало шукати шляхів розв’язання цієї проблеми. Крайовий Провідник ОУН СУЗ Д.Мирон –“Орлик” з цього приводу писав: “З одного боку треба дати глибину й деякі перспективи, велич і розмах великого підйому й пориву, а з другого боку – тіло й кров та уземлення громам і блискавицям наших ідейних поривів, зв’язувати ідею й нашу боротьбу з життєвими, суспільними, господарськими, актуально–політичними і культурно –виховними поняттями” [59; 53].

Найбільш актуальним залишалося аграрне питання. Через це Крайовий Провідник ПівдУЗ В.Кук–“Леміш” разом із провідним активом взялися за розробку програми аграрних реформ, якої, по суті, ОУН не мала. Це реформування повинно було стати одним із засобів боротьби із окупантом, таким, що спонукало б до включення у спротив широких селянських мас.

На основі Аграрної програми, розробленої спеціальною комісією КП ПівдУЗ, Головна Команда УПА, як “найвища і одиноко–суверенна влада на звільнених землях”, видала 15 серпня 1943 р. Розпорядження “Про впровадження приватної власності на землю”. Згідно з цим, скасовувалася колгоспна система і впроваджувалася приватна власність на землю. Виняток становили ті колгоспи, які більшість селян окремо взятого господарства не бажало розподіляти між собою – такі колгоспи ставали виключно власністю членів господарства. МТС мали обслуговувати землі даного району і становили “спільне добро”. Поза цим розпорядженням не залишились і національні меншини, які мали такі ж права на землю, як і українці[17; 5].

Згідно Аграрної програми, за державою мало залишитися 5% від усієї кількості землі для організації дослідницьких, учбових та інших господарств. Розпорядження забороняло здачу землі в аренду та операції купівлі–продажу приватним особам – право викупу землі мали лише юридичні особи: держава, сільські громади та сільсько– господарські банки. Селяни отримали право об’єднуватися у профспілкові організації для захисту свої інтересів[88; 89].

Ведучи пропагандивну роботу, члени ОУН із Похідних груп через, як вже згадувалося, недостатню політичну підготовку, у дискусіях з робітниками часто “не знали, що відповісти на питання”, але у своїх звітах фіксували думки робітництва і направляли до Проводу ОУН. Проаналізувавши ці звіти, Провід мав уявлення про погляди населення на соціально–політичні питання.

Основні погляди на ці проблеми знайшли своє відзеркалення в соціально– політичній платформі УГВР написаній влітку 1944 р. та у праці члена Визвольної Ради В.Потішка–“Чайки” під назвою “Про соціально–політичну концепцію української національно–визвольної боротьби”[29; 97].

Згідно з цим, населення СУЗ не бажало ні приватно–капіталістичної, ні державно– капіталістичної України. Його влаштовувала держава із справедливим соціальним ладом, розумним обмеженням приватної власності зі збереженням принципу “індивідуальної творчої праці”[88; 112]. Робітники висловлювалися за те, що народ має отримати всі свободи, властиві демократичним країнам, рівність перед законом, забезпечення прав усіх національних меншин[88; 110].

Вищезазначені проблемні програмні питання вимагали вимагали термінового опрацювання, у зв’язку з чим у серпні 1943 року було скликано Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН. Тут на цьому зупинятися не будемо, з огляду на те,що питанням збору буде присвячено наступний параграф даного розділу нашої роботи.

Доволі строкатим у соціальному і політичному відношенні було членство ОУН на Великій Україні. Одними з найперших до підпільної роботи включилися ті, хто постраждав від радянської влади: колишні петлюрівці, члени різноманітних політугруповань, як надуманих, так і справді існуючих, віруючі. Знайшла Організація підтримку і серед селянства. У підпілля йшла молодь, яка була розчарована невдачами Червоної Армії на фронтах на початковому етапі війни [85; 29-30].

Негативним було таке явище, як намагання вступити до ОУН різних “попутників” і “шкурницьких елементів”, які думали, що Організація діє з дозволу німців, а зв’язок і співпраця з нею дасть матеріальні користі[26; 303].

С.Мудрик –“Мечник”, референт СБ Обласного Проводу Київщини, характеризував населення області за станом на поч.1942 р., поділяючи його на чотири групи. Зокрема, до українського підпілля йшла молодь, що переросла комсомол і уникала вступу до компартії. Батьки ціїє молоді були “свідомі своєї української належності”, зберігали національну духовність та мораль, але схвалюючи протинімецьку боротьбу ОУН, самі в неї активно не включалися. На співпрацю із німцями йшли, на думку Мудрика, заможні селяни, щоб помститися за кривду комуністам.

Активно у боротьбу із окупантами включилася комсомольська молодь, що залишилась на окупованих територіях і перейшла на національні позиції, а також репресовані за радянської влади комуністи[69; 82-83].

Невідомий звітодавець діяльність ОУН на СУЗ під час німецько–радянської війни ділить на два етапи: підготовчий (осінь 1941–весна 1942р) та підпільно – революційний[26; 303]. Під час підготовчого періоду націоналістичне підпілля, в основному, проводило пропагандивну роботу. Для забезпечення необхідних для цього матеріалів, було створено кілька підпільних видавничих осередків, зокрема у Новоукраїнці, Маріуполі (“Видавничий осередок ім.І.Франка”), Нікополі, Харкові, Кіровограді[88; 56].

Варто відмітити, що чільне місце у діяльності націоналістичного підпілля займало питання протидії масовим вивозам населення на примусові роботи у Німеччину, задля чого проводилась широкомасштабна пропагандивна робота із закликом усіма можливими засобами уникати вивозу[26; 223].

Таким чином, бачимо що у різні періоди своєї діяльності на СУЗ націоналістичне підпілля УВО і ОУН застосовувало різну методу діяльності і, фактично еволюціонувало, зважаючи на час і умови боротьби.