Верховну Раду України (1, Ст. 75). Як показує досвід держав розвиненої демократії, доводять вчені з конституційного права (2, с. 315) представницька форма реалізації закон

Вид материала

Закон

Содержание Рівень дослідження проблеми Мета і завдання дослідження Об’єктом дисертаційного дослідження Предметом дослідження Практичне значення одержаних результатів Особистий внесок здобувача Апробація результатів дисертації. Структура та обсяг дисертації. Розвиток теорії представництва 1.2. Джерельна база дослідження. 1.3. Методологія і методика дослідження. 2.1. Віче в стародавній Русі. В питаннях війни і миру Управління і суд 2.2. Боярська рада. Склад боярської ради Ради часів Гетьманщини 3.2. Ради часів Гетьманщини 10-15 лютого 4.1. Українське представництво в парламентських установах ... Полное содержание

Подобный материал:

• Опис модуля з дисципліни "основи демократії", 61.73kb.
• Кабінетом Міністрів України, діє в межах Конституції України, цього закон, 189.69kb.
• Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст. 141 кодекс, 1769.81kb.
• Верховної Ради України >11. закон, 497.15kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Кабінету Міністрів України: забезпечувати в установленому порядку здійснення фінансування, 37.37kb.
• Доходи І видатки бюджету, 291.61kb.
• План : Вступ Поняття конституційного права України. Предмет правового регулювання конституційного, 307.78kb.
• В. М. Корецького назаренко олена Аркадіївна удк 342 міжнародні договори україни в системі, 397.09kb.
• Кабінету Міністрів України: забезпечувати в установленому порядку здійснення фінансування, 35.18kb.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Конституція України 1996 р., “спираючись на багатовікову історію українського державотворення”, проголосила єдиним органом законодавчої влади в Україні парламент – Верховну Раду України (1, Ст.75). Як показує досвід держав розвиненої демократії, доводять вчені з конституційного права (2, с. 315) представницька форма реалізації законодавчої влади є найбільш виправданою з погляду демократії і самоврядування народу. Представницькі органи є основою представницької системи, виражають представницьке народовладдя і є формою втілення та здійснення народного суверенітету. Новелізуючи нашу політичну систему в напрямі парламентсько-президентської республіки, підвищення дієвості влади, всебічної демократизації суспільства і держави, слід враховувати не тільки позитивний зарубіжний досвід, а й багатий вітчизняний позитивний і негативний досвід виборного політичного представництва. Актуальність цього завдання і продиктувала вибір і напрямок даного дослідження.

Унікальність історії вищих представницьких органів влади в Україні полягає не лише в тім, що вона має глибокі корені та давні історичні традиції. Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть в часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав – сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду “радянського парламентаризму” в складі СРСР. Цілком закономірно, що різні аспекти організації та функціонування вітчизняного парламенту, історичного досвіду політичного представництва привертають увагу дослідників, в т.ч. істориків держави і права. Від рівня наукового осмислення генези парламентаризму, традицій та історичних джерел організації і функціонування представницької влади в Україні багато в чому теж залежать перспективи та наслідки переходу до ефективної політичної системи, що відповідає найбільш поширеній у демократичних країнах Європи парламентсько-президентській моделі держави.

Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні мають безперечно велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Дослідження в історичному контексті дає змогу, крім того, заповнити прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі досягти головної мети – створення неупередженої об’єктивної картини історичного розвитку української державності, поєднання історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його нагальних проблем.

Дослідження історико-правових аспектів українського парламентаризму – складна наукова проблема ще й тому, що до недавнього часу досвід українського державотворення значною мірою було сфальсифіковано радянськими історичною і юридичною науками, і об’єктивна його історія лише складається. Зроблені тільки перші кроки й у вивченні історії вищих представницьких органів державної влади в Україні. Все це і продиктувало вибір теми дисертаційного дослідження.

Актуальність теми дисертаційного дослідження продиктовано і станом її розробки, недоліками й здобутками, які вимагають критичного й всебічного їх аналізу, глибокого осмислення проблеми.

Рівень дослідження проблеми визначається передусім наявністю сучасної наукової літератури з історії українського парламентаризму.

Історіографічний аналіз у першому розділу дисертації переконливо доводить, що сучасна історико-правова наука потребує нового комплексного осмислення витоків вітчизняного досвіду політичного представництва, історії становлення та розвитку вищих представницьких органів державної влади на основі вивчення літописних, архівних, документальних, мемуарних та історіографічних джерел, передусім – праць видатних істориків минулого, спеціальних досліджень історії станово-представницьких органів в Україні XIV-XVI cт., XVII-XVIII ст. Потребує узагальнення й критичного аналізу парламентський досвід українства з другої половини XIX – на початку ХХ ст. Використання і врахування здобутків і гірких невдач вітчизняного парламентаризму – важлива умова успіху сучасного державотворення, парламентської реформи, становлення в Україні реального парламентаризму на демократичних засадах..

Тема дисертаційної роботи відповідає завданням комплексної цільової програми № 0186.0.070872 “Актуальні проблеми історії українського національного державотворення”, розроблюваної кафедрою історії держави і права Національної юридичної академії України ім. Я.Мудрого за участю автора.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вивчення й узагальнення досвіду формування, порядку функціонування, компетенції вищих представницьких органів влади, що діяли в Україні, їх передісторії протягом Х – початку ХХ ст., виявлення правової природи зазначених органів.

Поставлена мета досягається в ході вирішення таких загальних і конкретних задач:

• з’ясувати стан наукової розробки проблеми, викласти своє її бачення, інтерпретацію досліджуваних історико-правових явищ;
  
• визначити наукові передумови виборного політичного представництва, основні концепції виборного представництва у світовій та вітчизняній політико-правовій думці;
  
• дослідити його передісторію – зародження народоправства і станового представництва на Русі, їх історичні засади, проаналізувати вічовий досвід і практику боярських рад, їх склад, компетенцію, порядок роботи цих інститутів влади Київської давньоруської держави;
  
• проаналізувати організацію і діяльність станово-представницьких органів влади в Україні доби Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, висвітлити їх склад, компетенцію та особливості законодавчої процедури, участь українців в них;
  
• показати роль Генеральних козацьких рад і Ради старшини в процесі відродження української державності у ХVII ст. та її Руїни; дослідити їх склад, повноваження та порядок роботи;
  
• узагальнити вітчизняний досвід політичного представництва в добу бездержавності у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.: українське представництво в парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини (виборче законодавство, наслідки його реформи, діяльність Галицького і Буковинського крайових сеймів); в Державній думі Росії (виборче законодавство та його наслідки, склад депутатів від українських губерній, діяльність української думської громади, участь у законодавчій роботі, українське питання в Думі);
  
• розглянути становлення українського тимчасового парламенту в добу національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. – Української Центральної Ради: формування її складу, організаційних структур та компетенції, функції та порядок роботи; ідеї та спроби відновлення вищих представницьких органів часів Гетьманату і Директорії; розвиток парламентаризму в Західно-Українській Народній Республіці, започаткування і діяльність радянських вищих представницьких установ як різновиду “радянського парламентаризму”;
  
• узагальнити історичний досвід організації і функціонування вищих представницьких органів державної влади, що діяли в Україні.
  

Об’єктом дисертаційного дослідження виступає історичний процес становлення та розвитку вищих представницьких органів державної влади в Україні з ІХ до початку ХХ ст., правовідносини, пов’язані з їх формуванням і функціонуванням.

Предметом дослідження є історико-правовий аналіз організації і функціонування вищих представницьких органів державної влади в Україні в досліджуваний період, форми і способи реалізації їх представництва та повноважень.

У межах проведеного автором дослідження одержано наступні результати, які мають наукову новизну:

• систематизовані й проаналізовані ідеї представницької форми демократії у європейській політико-правовій думці XVII-XIX ст., - найважливіші умови функціонування цієї демократії, юридична природа народного представництва, конституційно-правовий статус законодавчих народних зборів; узагальнені ідеї вітчизняних і російських конституціоналістів про народне представництво як необхідну складову, політичну і правову базу правової держави;
  
• вперше у вітчизняній історико-правовій літературі здійснено цілісне, комплексне дослідження історії становлення і розвитку вищих представницьких органів державної влади в Україні до початку ХХ ст., принципів і конституційно-правових засад їх виборності, організації, діяльності, функцій і повноважень;
  
• сформульовано висновки про те, що першовитоками органів народоправства і станового представництва в Україні слід вважати віче і боярську раду часів Київської Русі як інституцій публічної влади, що діяли поряд з князівською владою. Вперше, на основі літописів найбільш повно проаналізовані їх склад, компетенцію, функції;
  
• положення про те, що входження земель Київської Русі у Литовську державу, королівство Польське і Річ Посполиту супроводжувалось активною участю наших співвітчизників у становленні представницьких органів цих держав. Дістали подальший розвиток висновки про склад і повноваження Пани-ради, яка згодом зосередила законодавчі, контрольні, виконавчі та вищі судові функції; вперше проаналізовано причини і суть сеймової реформи у Великім князівстві Литовському, склад і компетенцію вальних сеймів Речі Посполитої та їх нижчої ланки - повітових сеймиків воєводств; підтверджено історіографічну цінність праць вітчизняних і російських істориків держави і права другої половини ХІХ - початку ХХ ст.
  
• положення про те, що підґрунтям українського парламентаризму є Генеральні (загальні) козацькі ради і Ради старшини часів Гетьманщини. Підтверджені висновки М.С.Грушевського та деяких інших вчених про появу елементів представництва у цих Радах. Вперше найбільш повно проаналізовано склад і компетенцію цих інституцій у XVII – першій половині XVIII ст., визначено функції козацьких рад, названо причини гальмування їх представницьких і процедурних механізмів. З’ясована роль і місце Генеральних рад у системі розподілу влад за проектом Конституції гетьмана П.Орлика;
  
• у дисертаційному дослідженні розвинуті положення про вплив на долю українського виборного представництва досвіду участі західних українців в парламентських установах Австрії, Австро-Угорщини у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Розвинуті положення й значно доповнені відомості про парламентський досвід українства в Державній думі Росії, передусім – у сфері законотворення, організації парламентської роботи, обговоренні найгостріших політичних та соціально-економічних проблем, національного, аграрного, робітничого питань тощо;
  
• здійснено комплексне дослідження формування складу, компетенції, функцій та порядку роботи Української Центральної Ради в 1917-1918 рр., доведена її роль як загальнонаціонального представницького і законодавчого органу УНР. Подальший розвиток дістало положення, що Гетьманат не став запереченням ідеї загальнонаціонального представництва. Розвинуті положення про український соборний передпарламент – Трудовий конгрес часів Директорії, про тимчасовий вітчизняний парламент – Українську Національну Раду ЗУНР. На основі опублікованих і архівних джерел дістали подальший розвиток положення про склад, компетенцію, функції та порядок організації роботи вищих представницьких органів влади УРСР – з’їздів Рад, ВУЦВК та його Президії у 1917-1920 рр.;
  
• внаслідок проведеного дослідження одержано досить цілісну картину історії становлення та розвитку вищих представницьких органів державної влади в Україні до початку ХХ ст. Червоною ниткою в цій історичній картині виступає традиція народовладдя, визнання верховенства Рад – Генеральних козацьких рад у XVII-XVIII ст., Центральної Ради (1917-1918 рр.), Національної Ради ЗУНР (1918-1920 рр.);
  
• вперше в сучасній історико-правовій науці виділено і проаналізовано основні загально-правові принципи організації і діяльності вищих представницьких органів державної влади, що діяли у різні часи в Україні, насамперед їх виборність і колегіальність.
  

Певної новизни дисертації додає критичний аналіз спеціальної літератури з теми, нове осмислення проблем становлення вищих представницьких органів влади, парламентаризму в Україні як об’єктивний процес державотворення.

Практичне значення одержаних результатів полягає передусім у тому, що матеріали дисертації відтворюють важливу сферу історико-правових знань, саме – процес становлення і розвитку вищих представницьких органів в Україні. Вони дають можливість врахувати багаті традиції функціонування безпосередньої і представницької форм демократії в історії українського народу, його представництва в парламентах інших держав, особливості історичної практики виборного представництва.

• Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки історії виборчого законодавства, вітчизняної теорії народного представництва, окремих історичних етапів українського державотворення; удосконалення і збагачення змісту навчального процесу у вивченні історії держави і права України у навчальних закладах усіх рівнів, де викладається ця дисципліна, підручників і навчальних посібників.
  

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею, результатом власних досліджень автора. Під час підготовки публікацій у співавторстві з А.І.Козаченком в учбовому посібнику «Органи влади і управління Української держави (друга половина XVII-XVIII ст.)» автору дисертації належить передмова, §1 «Загальновійськова рада» та Додаток 2 Українсько-російські угоди (друга половина XVII ст.).

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, висвітились у доповідях і наукових повідомленнях на міжнародних і науково-практичних конференціях: 1) “Проблеми удосконалення законодавства України та практики його застосування” (Харків, 1991 р.); 2) «Законодавство України: стан, проблеми, перспективи» Харків, (1994); 3) «Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку» (Харків, 1995); 4) «Ідеологія державотворення в Україні: Історія і сучасність» (Київ, 1997); 5) «Актуальні проблеми формування правової держави в Україні» (Харків, 2000); 6) “Актуальні проблеми історії держави і права України” (Харків, 2000); «Конституція України – основа модернізації держави та суспільства» (Харків, 2001); «Проблеми вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування» (Харків, 2001); «Проблеми правового забезпечення економічної та соціальної політики в України» (Харків, 2005); «Конституція П.Орлика 1710 р.: розвиток українського конституціоналізму» (Харків, 2006).

Результати дослідження використовувались дисертантом при підготовці навчальних програм, планів семінарських занять з курсу «Історія держави і права України», при читанні лекцій та проведенні семінарських занять з курсу в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Здобувач використовував результати свого дослідження у депутатській діяльності в складі Харківської обласної ради, її нормотворенні.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 1 індивідуальну монографію, 24 наукові статті у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, тези доповідей за матеріалами конференцій та «круглих столів».

Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, задач дослідження дисертація складається із вступу, п’яти розділів, які поділені на 16 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (463 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 430 сторінок, з яких основного змісту – 402 сторінки.


РОЗДІЛ І

Історіографія, джерельна база та методологія дослідження

Розвиток теорії представництва

1.1. Історіографія дослідження.


Рівень вивченості досліджуваної проблеми визначається передусім наявністю сучасної наукової літератури з теми.

Найбільш значним здобутком історіографії теми є монографічні й дисертаційні дослідження історії провідного інституту представницької демократії в Україні – парламентаризму. Маємо, передусім, книгу “Український парламентаризм: минуле і сучасне” (1999 р.), підготовлену Інститутом держави і права ім.. В.М.Корецького НАН України за участю науковців інших установ і практичних працівників, в якій розкривається історія формування, сучасного утвердження та вдосконалення українського парламентаризму, місце і роль Верховної Ради України в суспільно-політичному житті країни (3). Це, по суті, перше видання такого роду в Україні. Дещо по-іншому дослідили цю проблему О.М.Бандурка і Ю.Д.Древаль в монографіях 1999 р. (4) та 2003 р. (5). Тут становлення парламентаризму в Україні пов’язано з часами діяльності імперських австрійського та російського парламентів. Історія становлення представницької влади у світовому і вітчизняному контексті вперше подали у стислому викладі П. Кислий і Ч. Вайз у книзі (2000 р.) “Становлення парламентаризму в Україні: На тлі світового досвіду” (6). Автори всіх видань головну увагу приділили нинішньому парламентові України – організаційним та конституційно-правовим засадам, складу, функціям і повноваженням, порядку його роботи тощо.

Становлення та еволюцію світового парламентаризму з включенням розгляду формування та розвитку його теорії в Україні і Росії подали у своїх ґрунтовних працях В.М.Шаповал (7) та А.З.Георгіца (8). Їх дослідження важливі для дисертації в плані можливості співставлення вітчизняної і світової практики виборного представництва та аналізу формування і розвитку теорії парламентаризму, в т.ч. – вітчизняної конституційної думки.

Значний крок у вивченні становлення і розвитку українського Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Отже, сучасна історико-правова наука потребує нового осмислення передісторії представницьких установ в Україні, появи елементів сословного представництва на основі вивчення літописних джерел, праць видатних істориків минулого. Передусім потребує аналізу визначення складу, компетенції та порядку роботи віча і боярської ради в Київській Русі.

Історіографія представницьких станових органів Литовсько-Руської держави була започаткована працями М.Максимейка (63) та І.Малиновського (64), а також вже названими працями Р.Лащенка (36) та М.Чубатого (38). Їх роботи до сих пір залишаються неперевершеними з огляду на використані джерела та глибину аналізу. Лише останнього часу дослідники знову розпочали вивчення суспільно-політичного ладу і права України в складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої – Б.Й Тищик, О.А.Вівчаренко (65), її представницьких органів – О.М.Мироненко (66), історії земських сеймиків – О.Винниченко (67).

Досить активно і плідно сучасними дослідниками вивчається і висвітлюється важливий період українського державотворення доби Запорізької Січі і Гетьманщини. Крім загальних праць з історії вітчизняного державотворення, де в тій чи іншій мірі висвітлюється і проблема представництва, – С.Грабовського, С.Ставрояні, Л.Шкляра (56), Д.Наливайка  (68), О.Гуржія (69), В.Смолія, В.Степанкова (70) та ін., останнім часом з’явились змістовні статті і повідомлення О.Мироненка (71-74), А.Козаченка (75-77) та ін., які продовжують започатковану М.Слабченком (78), Л.Окіншевичем (79-82) традицію вивчення історії вищих органів влади і управління Козацької держави. Найбільш ґрунтовно цю проблему дослідив у своїй кандидатській дисертації А.І.Козаченко (83). Окремі питання становлення та еволюції вищого законодавчого органу Української козацької держави висвітлювали В.Щербак (84), Р.Шуст (85), В.Журавський (86), які широко послуговуються працями Д.І.Яворницького (87), М.І.Костомарова (88).

Серед дослідників історії вітчизняного державотворення козацької доби існують суттєві розбіжності щодо тлумачень еволюції козацьких рад (89). Так, один із провідних дослідників сучасного парламентаризму В.Шаповал зазначає, що “навряд чи правильним буде шукати витоки парламентаризму в Україні у період Гетьманщини та Запорозької Січі, освячений, на думку частини істориків, діяльністю різного роду рад” (90, с.18). Думку В.Шаповала схоже поділяє і В.Журавський, який вважає, що козацька Рада “виступає скоріше певним атавізмом минулого на тлі загальних тенденцій розвитку тогочасного суспільства”, справедливо попереджаючи про небезпеку спрощених тлумачень еволюції вітчизняного парламентаризму, поверхневих аналогій між історією і сучасністю нашої держави (86, с. 60-61). Інші дослідники вважають цілком безпідставно стверджувати відсутність передісторії українського парламентаризму (19, с. 184; 71, с.73). Так в контексті еволюції вітчизняного парламентаризму розглядає, зокрема, представницькі органи і вітчизняний конституціоналізм Литовсько-Руської і Козацької держав О.Мироненко (66,73).

Таким чином, потребують подальшого і спеціального вивчення історії та організаційно-правових засад діяльності вищих представницьких органів Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої, участі в них українців, діяльність генеральних і старшинських рад в Козацькій державі.

Українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини кінця ХІХ - початку ХХ ст. вперше знайшло відображення у публістично-історичних працях М.Павлика (91,92), І.Франка (93,94), М.Грушевського (95,96), С.Барана (97), К.Левицького (98). Вони відобразили гострі проблеми виборчого процесу, українського і польського представництва в австрійському парламенті і крайових сеймах, демократичні зміни на західноукраїнських землях, змалювали політичні портрети українських депутатів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Таким чином, дослідження генези вищих представницьких органів державної влади в Україні потребує як подальшого вивчення її окремих етапів, так і комплексного, наскрізного й узагальнюючого аналізу становлення і розвитку вітчизняного досвіду вищого представництва, його традицій. Історіографічний огляд з досліджуваної теми дає всі підстави стверджувати, що таке завдання є назрілим, необхідним, актуальним.


1.2. Джерельна база дослідження.

Джерельна основа дисертації репрезентована різними групами джерел: 1) нормативно-правовими актами вищих представницьких органів державної влади і управління; 2) офіційними документами і матеріали про їх діяльність; 3) творами визначних діячів українського державотворення та інших мислителів минулого; 4) документами і матеріалами особистого походження; 5) матеріалами періодичної преси; 6) літописами, хроніками історичних подій; 7) архівними матеріалами.

Основними джерелами досліджуваної теми є нормативно-правові акти вищих представницьких органів державної влади і управління, які діяли в різні часи на території України та офіційні документи і матеріали про їх діяльність.

Цінні відомості про представницьку і правову систему Великого князівства Литовського та Речі Посполитої містять Литовські статути, грамоти великих князів литовських, ухвали й ординації сеймів ВКЛ та РП, королівські універсали і листи. Вони дозволяють проаналізувати склад, компетенцію та організацію роботи вальних сеймів та повітових сеймиків, діяльність українських послів в них. Ці джерела використані зі стародруків (Литовські статути (174-176), Литовської Метрики (177), акти адміністрації ВКЛ та РП з архівів, виданих у ХІХ – на початку ХХ ст. “Комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском генерал-губернаторе” – “Архив Юго-Западной России” (далі – АЮЗР) (178-189) збірників актових і наративних джерел (190-193). Унікальним джерелом є «Дневник Люблинского сейма 1569 года» (194). В ньому зафіксовано у хронологічній послідовності хід сеймових нарад і засідань польських короля, Сенату, послів з литовськими послами протягом восьми місяців щодо унії.

Історію Генеральних козацьких рад та Рад козацької старшини у XVII-XVIII ст. відобразила головним чином нормотворча діяльність гетьманів і гетьманських урядів – угоди, Універсали, договірні статті. Вони публікувались у ХІХ ст. в “Источниках Малороссийской истории”, зібраних Д.Бантиш-Каменським (195), у збірниках архівних матеріалів – АЮЗР (179, 183,184,186-189), “Пам’ятниках, изданных Киевской комиссией для разбора древних актов” (190), “Документах, объясняющих историю Западно-Русского края” (191) та ін. (195,196). Найбільш значний масив актових і наративних матеріалів припадає на добу Хмельниччини і Гетьманщини. Серед них – “Документи Богдана Хмельницького” (196), “Універсали Богдана Хмельницького. 1648-1657” (197), Збірник документів “Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.” (198), збірники документів і матеріалів з історії українсько-російських взаємин і Переяславської Ради 1654 р. (199-201). Додатковим джерелом, використаним в дисертації, є царські грамоти, укази, статті, привілеї з Повного зібрання законів Російської імперії, які проливають світло на історію козацьких Рад (202-205).

Досить різноманітні нормативно-правові матеріали доби австро-угорських Рейхстагу і Рейхсрату, Державної думи Росії, що визначали порядок її формування, правовий статус, організацію роботи тощо, які допомагають проаналізувати й оцінити набутий досвід українського представництва (206-210). Найменш досліджена участь українських депутатів у законотворенні, організації роботи Думи чотирьох скликань, відображена у стенографічних звітах її засідань, проектах законів, що вивчаються в дисертації (211-224).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Важливі архівні документи і матеріали вивчено автором у Центральному Державному архіві громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). Так, ф.8, оп.1, спр.1,2,45,46 містить архівні документи і матеріали ЦК Української Комуністичної партії за 1920-1925 рр.; ф.43, оп.1, спр.1,2,3,44,45,46 – ЦК Української партії соціалістів-революціонерів та УКП (боротьбистів) за 1918-1920 рр.; ф.41, оп.1, спр.9,15 – єврейських партій і організацій за 1902-1931 рр. Матеріали фондів важливі для висвітлення парламентської тактики цих партій, їх оцінок української радянської державності. Тут є листи В.К.Винниченка за 1920 р. Найбільшу частину архівних документів і матеріалів ЦДАГО України вивчено і використано з фонду ЦК КП(б)У – КП України (ф.1). За 1917-1920 рр. – виписки з протоколів засідань Політбюро і Оргбюро ЦК КП(б)У, листування з ВУЦВК, циркуляри, листи, телеграми тощо (ф.1, оп.20, спр. 8, 30, 131, 134, 156). Архівні документи розкривають виборчі технології, організацію роботи Всеукраїнських з’їзд Рад, ВУЦВК тощо. Поза уваги керівних партійних органів не залишалось жодного питання підготовки сесій ВУЦВК, законопроектної роботи Президії, її роботи, підготовки і проведення виборчого процесу, результати голосувань на виборчих дільницях тощо.

В цілому автором опрацьовано 26 архівних справ (334-340), багато документів з яких дисертантом введено до наукового обігу вперше. Взагалі для дослідників радянського періоду вітчизняної історії держави і права архівні фонди ЦДАВОВУ і ЦДАГО України є незамінним джерелом.

Отже, джерельна база дисертації є досить репрезентативною, що дозволяє вирішити основні завдання дослідження.


1.3. Методологія і методика дослідження.

Концептуальні підходи до вивчення історії вищих представницьких органів державної влади власне визначаються ключовими положеннями Конституції України, яка проголошує народ єдиним носієм і єдиним джерелом влади в країні, його виключне право визначати і змінювати конституційний лад (ст.5, ч.2,3), а парламент – Верховну Раду України єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст.75). Конституційно-правова реформа має на меті, як відзначав Президент Академії правових наук України, академік В.Я.Тацій, посилити роль парламенту, здійснити перехід до парламентсько-президентської форми правління, створення необхідних умов для підвищення якості законодавчого процесу (334, с.30).

Теоретичною основою дослідження стали відомі теорії народного представництва і парламентаризму, започатковані європейською політико-правовою думкою у XVIII-XX ст. В дисертації вивчаються і враховуються концепції парламентаризму і представницької демократії Дж.Локка, Ш.Монтеск’є, І.Бентама, Дж.Мілля, Г.Еллінека та інших європейських мислителів, концепція народного представництва, принципи представницького правління, сформульовані у працях визначних вітчизняних і російських вчених-правознавців Б.М.Чичеріна, М.М.Ковалевського, С.А.Котляревського, В.М.Гессена, П.І.Новгородцева, Б.О.Кістяківського наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Важливого теоретичного і методологічного значення дисертант надає працям з історії і практики українського та російського державотворення В.Б.Антоновича, М.І.Костомарова, М.П.Драгоманова, І.Я.Франка, М.С.Грушевського, С.С.Дністрянського.

Особливого значення для досліджуваної теми мають фундаментальні історичні твори патріарха вітчизняної історичної науки М.С.Грушевського – багатотомна «Історія України-Руси», «Очерк истории украинского народа», його публіцистичні збірки, що містять глибокий аналіз узагальнення і висновки з історії українського державотворення, практики українського представництва в парламентах Австро-Угорщини і Росії, досвіду Української Центральної Ради. Це – унікальне теоретичне й історіографічне джерело, без якого дослідження історії українського державотворення просто неможливе.

Важливого теоретичного та історіографічного значення для автора дисертації мають, до сих пір певною мірою неперевершені, праці істориків держави і права другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – В.О.Ключевського, В.І.Сергеєвича, М.Ф.Володимирського-Буданова, М.В.Довнар-Запольського, М.К.Любавського, М.О.Максимейка та ін. Їх джерельна база, теоретичний рівень та методологічний інструментарій заслуговують поваги і уваги дослідників.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Проте автор трактату вважає: хоча законодавчий орган і є верховною владою в державі, все ж вона вторинна щодо установчої влади народу, оскільки перша “уявляє собою лише поєднану владу усіх членів суспільства, передану тій особі чи зборам, які є законодавцями” (252, с.340). Вона обмежена загальним благом. По-друге, законодавча влада не може брати на себе право безпосереднього управління, але зобов’язана за допомогою законів визначити правовий статус підданих і через суддів чинити правосуддя. Як бачимо, тут позначилися особливості англійського права, одним із джерел якого є судова практика. По-третє, Дж. Локк вважає, що верховна влада не вправі позбавити громадянина якої-небудь частини його (законної) власності без його згоди (252, с.340-343). Таким чином, робить висновок вчений, помилково вважати, що верховна чи законодавча влада будь-якої держави може робити все, що їй заманеться. Саме цього можна не дуже побоюватись “в тих системах правління, де законодавчий орган складається не повністю чи цілком із (народних) зборів”, склад яких змінюється, а його члени після їх розпуску підлягають загальним законам своєї країни нарівні з іншими. По-четверте, законодавчий орган не може передавати право видавати закони в чиїсь інші руки. “Адже це право, довірено народом й ті, хто ним володіє, не можуть передавати його іншим” (Там само, с.345). Дж. Локк підкреслює: тільки народ може встановлювати форму держави, тільки законодавча влада має право вказати, як повинна бути використана сила держави для збереження спільноти та її членів.

І ще одну важливу проблему народного представництва розглядає Дж.Локк. Він вважає, що інтереси і наміри народу потребують справедливого і рівного представництва, регулювання на розумній основі числа членів від усіх місць, які мають право самостійного представництва.

Таким чином, основоположник англійського лібералізму вперше в історії європейської політико-правової думки чітко визначив джерела верховної влади в державі, яким є народ, принципи формування, компетенцію органу народного представництва в державному механізмі, межі його повноважень. Організація і діяльність вищого представницького органу державної влади в системі парламентаризму базується у нього на основоположних принципах: народовладдя, поділу влади, законності і гуманізму.

Для Ш.Монтеск’є була очевидною безперечна перевага демократичної республіки як форми державного правління, де верховна влада здійснюється представницьким органом, обраним на встановлений термін. На його думку, народ “в демократії у деяких відношеннях є государем, а в деяких відношеннях – підданим.” Государем він є, пояснюється в “Дусі законів”, тільки в силу голосування, коли він проявляє свою волю. Тому виборчі закони належать до основних законів демократії (253, с.169, 172-173). “До цих законів належить безперечно й той, в силу якого влада видавати закони повинна належати тільки народу”. Ним же встановлюється принцип рівноправ’я (Там само, с.173).

Таким чином, вибори в “Дусі законів” виступають найважливішим інститутом демократії, формою безпосереднього здійснення влади самим народом – носієм суверенітету і джерелом влади в демократичній республіці.

Гарантом свободи в державі, за Ш.Монтеск’є, виступає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Представницьке зібрання обирається для того, щоб створювати закони і наглядати за тим, чи добре їх дотримуються – справа, яку лише воно може дуже добре виконати. Одна з найслабших сторін демократії, вважає мислитель, - нездатність народу до обговорення державних справ. Тому велика перевага вибраних ним представників і полягає в тому, що вони здатні обговорювати справи. Виборче право він поширює на всіх громадян республіки, за виключенням “нездатних мати свою волю” (Там само, с.293).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

У Дж. Мілля конституційний поділ влади є теоретичною константою, яка передбачає узгодженість правового статусу вищих державних органів та їх функціонування. Одним з найбільш суттєвих принципів доброго управління при демократичному ладі, на його думку, полягає в тому, щоб виконавчі органи не обирались самим народом – ні безпосередньо, ні через його представників, а глава виконавчої влади володів правом розпуску парламенту (Там само, с.141,143). Як бачимо, ним не передбачалось наділення вищих представницьких зборів установчою функцією, що очевидно врахувало існуючий розподіл компетенції між англійським парламентом і королем.

Розвиток державно-правової практики Великобританії характеризувався подальшим укоріненням парламентаризму, демократизацією виборчого права. Так, 1872 р. було запроваджено таємне голосування, 1884 р. введено в дію закон, за яким виборче право визнавалося за всіма мешканцями графств. Як наслідок – виборчий корпус становив близько чверті дорослого населення Великобританії. Подальша демократизація виборчого законодавства привела до надання з 1928 р. виборчого права жінкам, а з 1969 р. – зниження вікового цензу для активного виборчого права усіх громадян до 18 років (7, с.20-21). Так втілювались ідеї видатних англійських мислителів про представницьку демократію.

Всупереч поширеній серед німецьких і австрійських державознавців у другій половині ХІХ ст. теорії правової держави (Rechtstaat), Л.Гумплович розглядав державу як природно виникаючу організацію владарювання, призначену для забезпечення певного правопорядку (258, с.36). Важливе місце в механізмі державної влади він відводив представницькій системі. “Сучасне “народне представництво”, - на його думку, - вища ступінь розвитку попередніх парламентів”. Австрійський державознавець і соціолог прагнув з’ясувати з соціологічної точки зору природу держави і парламентаризму, використовуючи досвід парламентської практики в Європі і США.

Ці ідеї з основних питань теорії народного представництва поділяв і розвивав наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. німецький державознавець Г.Еллінек. У своїй праці “Загальне вчення про державу” він теж у системі політичних прав особистості виділяв право мати орган народного представництва і користуватись в державі механізмами представницького правління. Народ і народне представництво, на його думку, створюють правову єдність. Розглядаючи природу представництва і його органи, загальнонаціональні і місцеві, Г.Еллінек проаналізував їх історичний розвиток, дійшов висновку про вторинність останніх (259, с.417-438).

Слідом за Дж. Міллем Г.Еллінек протиставляв “права меншості” волі “необузданої більшості” (260). На його думку ідея про рішення за більшістю голосів ґрунтується на уявленні про загальну внутрішню єдність народу. В основі цього уявлення лежить демократична природно-правова ідея про повну рівноцінність індивідів. Усі народні рішення і всі парламентські установи ґрунтуються на уявленні про таку рівноцінність. Право меншості полягає в тому, що вона може спробувати стати більшістю (260, с. 38-39). Інша справа, де національний розбрат має великий вплив у законодавчому корпусі – там будь-яка перевага більшості з національних питань буде відчуватись як грубе насильство. Німецький державознавець серед засобів захисту права меншості у парламенті виправдовував обструкцію, сецесію (невідвідування засідань), право вето, що допомагають домогтись поступок від більшості, якщо при цьому не забуто потреби держави в цілому. Застерігав: при подальшій демократизації сучасного суспільства ширше стає панування принципу більшості, безмежніша пануюча воля відносно окремої людини. Небезпека для розвитку особистості і меншості досить велика. Г.Еллінек висловлював сподівання, що суспільство знайде і здійснить те єдине, що врятує його від повного розумового і морального спустошення, від упадку і застою – визнання прав меншості (Там само, с.56-59). Ця проблема для сучасного українського парламентаризму залишається актуальною й сьогодні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Аналізуючи сучасний йому розвиток державного права європейських країн, М. Ковалевський виділяв схожі риси конституційної монархії і представницької республіки (264, 265, 266). Передусім, не дивлячись на деякі обмеження виборчого права і рівноправ’я, громадянин, на його думку, в таких європейських країнах є правоздатною особою, наділеною політичними свободами і в більшій чи меншій мірі приймає участь в управлінні суспільними справами. І чим послідовніше у законах європейських держав втілюється загальне виборче право, тим різкіше виступає в них політичне рівноправ’я громадян.

Тут самоврядування суспільства проникає, на думку вченого, в усі сфери державного життя. Саме на ньому вибудовується адміністрація – від сільської громади, міста, області до всієї держави. Тому ні одна держава, яка ступила на шлях розвитку народного представництва, не може змиритись з адміністративною централізацією та урядовою опікою. У правовій державі публічні права громадян гарантовані з одного боку народним представництвом, а з іншого – місцевим самоврядуванням. Саме вони, вважає М.Ковалевський, є першим засобом у такій державі проведення в життя політичного і громадянського рівноправ’я. Другим – підлеглість адміністрації та законодавства судовому контролю. Отже, народне представництво і місцеве самоврядування розглядались М.Ковалевським як фундаментальні засади устрою суспільства і держави, гарантами прав і свобод громадян, їх рівноправ’я.

Історичний розвиток представницької демократії і парламентаризму, його відображення у політичних доктринах минулого вчений дослідив у своїх фундаментальних працях “Походження сучасної демократії”, “Від прямого народоправства до представницького і від патріархальної монархії до парламентаризму” та інших працях.

В.М.Гессен теж визнавав як факт сучасного політичного життя Європи його прогресуючу демократизацію. У статті “Про правову державу” (1906 р.) він відзначав прямий зв’язок між демократизацією виборчого права і встановленням парламентського режиму (267, с.9-62). Проте, намагаючись пояснити причини кризи парламентаризму у Західній Європі на початку ХХ ст., дійшов висновку, що парламенти нормально функціонували до тих пір, доки народне представництво базувалося на вузькому, сословному або класовому виборчому цензі. Розширення виборчого права, на його думку, призвело до широкого представництва нижчих і вищих буржуазних класів і до розладнання парламентського життя, збільшення числа і дробності політичних партій, представлених у парламенті, протистояння різних інтересів. “До сьогодні парламент ще ніде не став, - писав В.Гессен – повною мірою дійсним виразником бажань і волі народної більшості”. Це станеться, на його думку, лише тоді, коли загальне виборче право стане реальним фактом політичного життя конституційних держав, коли демократичні партії будуть володіти достатньою силою для того, щоб від імені народу правити країною.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Такого ж висновку дійшов і С.Котляревський (270, с.296), який значно більше уваги приділив організації, компетенції і функціям нижньої палати парламентів та однопалатних загальнонаціональних представницьких органів. До основних функцій цих органів С.Котляревський відносив головні: законодавчу, бюджетну і контроль за державним управлінням (Там само, с.297-311). Цікаві думки висловлені ним і щодо майбутнього парламентського режиму. Парламент, на його думку, буде втрачати своє виключне становище (мабуть як органу народного представництва – В.Є.) по мірі зростання “всякого роду організацій і союзів” (очевидно, громадянського суспільства – В.Є.). Не погоджуючись з Л.Дюгі, який пропонував протиставити “парламентську сваволю” праву спротиву громадян, С.Котляревський зробив далекоглядний висновок: “правова держава не може виправдовувати парламентського абсолютизму”. Парламентаризм є режим обов’язкової політичної солідарності між урядом і органами, визнаними авторитетним виразом народної думки. Така обов’язковість, вважає С.Котляревський, є обов’язковість правова, а не лише морально-політична (Там само). Таким чином, він розвиває думку Ш.Монтеск’є про правову зв’язаність і рівновагу гілок влади. Аналізуючи компетенцію законодавчих органів, С. Котляревський ще раз у висновках підкреслював: “при парламентаризмі досягається найбільша участь народного представництва у виконавчій владі й найбільша гармонія цієї влади із законодавчою” (270, с.171).

Важливий висновок щодо компетенції і функцій вищого представницького органу державної влади та його соціально-політичної ролі і місця у механізмі державної влади на прикладі парламенту Англії зробить Б. Кістяківський. Народні представники в Англії боролись за право, коли відстоювали права парламенту у питаннях оподаткування, коли нападали на зловживання королівською владою і на неправильні дії посадових осіб, коли наполягали на незалежності суду. “Таким чином, народне представництво ... завжди було носієм правової ідеї, за самою суттю йому було притаманне прагнення до здійснення панування права в державі” (274, с.533). Отже, український вчений першим визначив правове значення народного представництва для перетворення держави в правову.


Висновки.

1. Історія становлення і розвитку вищих представницьких органів державної влади в Україні - одна з провідних у дослідженні історії українського державотворення. На сьогодні маємо вже кілька узагальнюючих праць, численні статті щодо минулого і сучасного українського парламентаризму. Проте державні органи сословно-представницького характеру доби Київської Русі, польсько-литовського періоду, сеймовий досвід українства, козацькі Ради Запорізької Січі й Гетьманщини, українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини і Росії, плідні спроби створення загальнонаціональних представницьких установ в 1917-1920 рр. проаналізовано ще неповно, фрагментарно і потребують поглибленого дослідження. Особливо потребують неупередженого аналізу і переосмислення спотворені радянською історіографією організація і діяльність вищих представницьких органів державної влади доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.

2. Наявність значного комплексу різнорідних джерел з теми, передусім, нормативно-правових і наративних, робить завдання її дослідження можливим і назрілим. Зокрема, їх наявність дозволяє дослідити організацію, склад, компетенцію та порядок роботи станово-представницьких органів Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, Генеральних і старшинських Рад Козацької держави з другої половини ХVІІ ст., виділити нові аспекти представництва, нормотворчості, функцій та повноважень Української Центральної Ради 1917-1918 рр., радянських вищих представницьких установ. Серед нормативно-правових і наративних джерел, які мало залучались в аспекті розглядуваної теми, значну наукову цінність мають літописи, хроніки, архівні джерела, використані в дисертації. Таким чином, джерельна база дисертації є репрезентативною і достатньою для дослідження історії вищих представницьких органів державної влади в Україні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Значний розвиток ця теорія одержала у вітчизняних і російських конституціоналістів у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. Одному з перших її розробників Б.Чичеріну належить всебічна розробка юридичної природи, сутності, переваг і неподоланих недоліків народного представництва, яке бачилось російським вченим виразом політичної свободи, органом влади та місцевого самоврядування. Для М. Ковалевського, В. Гессена, С. Котляревського, Б. Кістяківського народне представництво – необхідна складова, політичний і правовий інститут правової держави, ознака самоуправління народу. Представницьке правління розглядалось ними визначальним для легітимації реальної демократії в країні.

Вивчення теорії народного представництва дозволяє глибоко осмислити витоки і еволюцію представницьких установ державної влади в Україні.


РОЗДІЛ 2

Витоки представницької влади на Русі


2.1. Віче в стародавній Русі.


Інститут представницької влади в Україні, як і в інших європейських країнах, має давню і довгу передісторію, багато в чому схожу між собою. Схожими були й етапи виникнення політичної влади. За відомим дослідником первісного суспільства Л.Г.Морганом стародавні племена у більшості європейських країн управлялись народними зібраннями та обраними ними радами старійшин (вождів). Не дивлячись на те, що рада обиралась по-життєво, її члени могли бути завжди усунуті, тому в раді “народний елемент неминуче повинен був мати домінуючий вплив.” (337, с.70).

Східне слов’янство, передісторію якого, вважав академік Б.О.Рибаков, треба починати принаймні за два тисячоліття до утворення держави Київська Русь, в тій чи іншій мірі ймовірно зазнало й античного впливу (338, с.41). М.І.Костомаров висловлював думку, що давнє знайомство з греками, ймовірно, сприяло цивілізації південно-руського народу (339, с. 10). Як стверджував Б.О.Рибаков, вплив античного світу й античної культури на південне слов’янство було тривалим з самого початку його заснування. Візантійський історик VI cт. Прокопій Кесарійський зазначав: “…племена ці, слов’яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них вигідні чи не вигідні справи завжди ведуться спільно…”(340, с.297). Інший його грецький сучасник Маврикій Стратег відзначав близькість життя слов’ян і антів за своїми звичаями, любов’ю до свободи (341.-Т.1, с. 18). М.С.Грушевський писав, що анти збирались на віча, на яких вирішувалися всякі справи, що вимагали солідарної діяльності племені чи групи родів, як спільна війна, організація воєнних сил, вибір спільного вождя з поміж племінної старшини (41.-Т.1, с. 369-371). “Вічове начало було рідним всім слов’янам руським”,- зазначав і М.І.Костомаров (342, с. 15).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Літописи подають свідчення про активну участь пригородів і інших міст у вічових зібраннях Києва, Новгорода, коли йшлося про небезпеку або вигнання, зміну князя. В такому випадку “бысть встань великая в людех, и придоша псковци и ладожане Новугороду и выгониша князя Всеволода из города” (Новгород., 1132 р.). Але така участь населення землі у вічах, як зазначав ще В.І.Сергеєвич, була непостійною й неповною (22, с.92).

Як вважав М.ВДовнар-Запольський, для віча не потрібно було певного числа його учасників. Зібрання і рішення вважалось легітимними, аби кількість була достатньою, щоб прийняте рішення могло бути прийнятним для всієї землі або підтримано при необхідності достатньою силою (26, с.16). Все ж літописці, оповідаючи про важливі політичні події, вирішальні віча за участю князя, бояр, дружины підкреслюють: “кыяном же всим, сошедшимся от мала до велика” (Лавр., 1147 р.), “ростовци, и суздальци, и переяславци, и вся дружина, от мала до велика"”(Іпатьєв., 1175 р.). У вічових зборах за ініціативою князя літописці називають серед учасників князя, бояр, дружину, тисяцького, посадника, митрополита в Києві, купців, “лучших людей”, “старцев градских”, а також “меньших”, “худых”, “черных”, смердів.

Отже, у вічі брали участь представники усіх класів вічових міст, а нерідко й “пригородів”. Проте його учасники не обирались. Як писав М.С.Грушевський, “представництво не припускалося: кожний (на вічі – В.Є.) брав участь сам за себе” (344, с.311). Діяло лише два обмеження: правоздатність і фізична можливість участі. Судячи по літописах, вимагалось, щоб учасник віча був вільний і не був під батьківською опікою або в приватній залежності (закупи, холопи, раби), а також жінки. За дорослих синів, які знаходилися під батьківською опікою, рішення приймали батьки, але виконувались в разі необхідності разом. 1147 р. князь Ізяслав умовляв киян йти походом проти Ольговичів, нагадував дану ними обіцянку: “доспевайте от мала і до велика, кто имеет конь, кто ли не имеет коня, а в лодьи. Кияне же рекоша: ради идем по тебе и с детьми, якоже хощеши” (Іпатьєв., 1147).

Право участі в народному зібранні не підкріплювалось обов’язком такої участі. Принаймні, літописи про нього не згадують. Красномовно свідчить про його відсутність і згадка 997 р. про того старця в Бєлгороді, який не брав участі у вічі, але пропозиція якого стала предметом обговорення на наступному зібранні бєлгородців. Відомі випадки, коли на віче, що скликалось князем, ніхто не йшов. Так, новгородці, коли “князь же Мьстислав в вече поча звати, они же не поидоша” (Новгород., 1214 р.). Тим самим підкреслювалось верховенство владних повноважень віча.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

5. В питаннях війни і миру, як вважав М.Ф.Володимирський-Буданов, вічу належать найбільші права з найдавніших часів (24, с.81). Вирішення питань війни і миру вимагали інтереси безпеки, необхідність нових витрат на війну, зміцнення укріплень тощо. Отже, для того, щоб вести війну, князь повинен був одержати згоду і підтримку віча. Саме за ним залишалось остаточне рішення. Так, Ярослав Мудрий запросив новгородців йти в похід проти Святополка і ті, не дивлячись на те, що вони самі постраждали від князя, погодились: “Аще, княже, братья наша исечена суть, можем по тобе бороти” (ПВЛ, 1015 р.). Як уже зазначалось, іноді ініціатива війни належала самому населенню. 1067 р. кияни вимагали від свого князя Ізяслава, щоб він ще раз виступів проти печенегів. В інших випадках населення відмовлялось від участі у воєнних походах. Перед приходом князя Юрія до Києва кияни говорять князю Ізяславу: “мирися, княже, мы не идем” (Ігнатьєв., 1149 р.). Як свідчать літописи, менш за все народ підтримував міжкнязівські, мужудільні сутички, бо найбільше від них потерпав.

6. Управління і суд, вважав В.І.Сергеєвич відносилось до виключної компетенції князів (22, с.66). Дійсно, у Київській Русі суд не був відділений від адміністрації (345.-Т.1, с.69). Але у виключних випадках народ втручався в юрисдикцію князів і останні визнавали це право віча. Як уже говорилося, кияни вимагали від князя Ігоря зміни тіунів, що й було зроблено: “а се вам і тивун, а по вашей воли” (Іпатьєв., 1146 р.). Ця літописна формула має першорядне значення для уяснення повноважень віча. Судова влада, вважав М.О.Максимейко, була втрачена вічем лише згодом, коли вона була передана князю. Але й після цього за вічем залишався суд політичний над князем і найвищими посадовцями (33, с.44-45).

Втручання віче в справи внутрішнього управління торкались, очевидно, головним чином призначення посадових осіб (як у випадку призначення нових тіунів), організації воєнних походів, накладення податків тощо. Зокрема, літопис фіксує рішення новгородського віча 1018 р. під час боротьби Ярослава із Святополком Окаянним і його союзником польським князем Болеславом щодо розмірів податків “от мужа”, бояр, старост, дворів (ПВЛ, 1018 р.). Населення контролювало привілеї, збори, мита і податки. Як вважав С.Федорів, віче контролювало й церковну скарбницю (39, с.67).

З наведених вище літописних свідчень досить красномовно проглядає ще одна важлива правова форма діяльності віча – контрольна. Віче пильнувало виконання князем і боярською радою при ньому укладеного “ряду”, управлінських рішень, діяльність посадових осіб, використання фінансів тощо. Зокрема, характерними для такої діяльності віча були зібрання киян 1068 і 1146-1147 рр. Першого разу зібрали віче “людье киевстии” “на торговищи”. Причиною скликання вічового зібрання було невдоволення відсутністю коней і зброї для продовження боротьби з половцями, діями воєводи Коснячки, ув’язнення когось з “киевских людей”. (Лавр. 1068 р. 1146, 1147). Очевидно, таких випадків втручання віча в управління державою було значно більше, ніж зафіксовано в літописах.

Виконавчим органом віча була очевидно обрана міська рада. За літописами “старейшины града”, “старцы градские” – міська знать з купців і представників духовенства. Так, в цьому складі рада виступає в оповіді літописця за 1096 р. про запросини Володимиром Мономахом і Святополком Ізяславовичем Олега Святославича до Києва на переговори, укладання “поряду” “пред епископы, и пред игумены, и пред мужи отець наших, и пред людми градськими” (ПВЛ, 1096 р.). Під “киянами”, “черниговци”, “переяславци” та ін. можуть розумітись, мабуть, люди, які володіли офіційними повноваженнями і правом запросин князів чи їх вигнання за рішенням віча, участі в боярській раді, депутаціях до князя тощо. Оскільки віче збиралося рідко, міська рада підміняла його, звичайно діяла разом з князем, але іноді вступала в протиріччя з ним, виганяла його і тоді ненадовго залишалась єдиним органом влади в місті (48, с.383). Отже, рада виступає вже як представницький, колегіальний орган вічових міст Русі.

Тому князі часто залучали “старцев градских” до вирішення нагальних проблем управління, лише в крайніх випадках вдаючись до скликання віча. У свою чергу міська рада сама спиралась на віче, особливо в разі боротьби з князем. Таким чином, віче і рада не могли обійтись без князя з його дружиною і боярами, князь у своїх діях спирався на раду і віче, адже від їх підтримки або не підтримки залежали успіх дій князя чи доля княжого столу. Як свідчать літописи у тому й іншому випадку останнє і вирішальне слово залишалось за вічем.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Розвиток суспільно-політичного ладу Русі було перервано татаро-монгольською навалою, захопленням Галичини і Західної Волині Польщею. Проте іноземним феодалам не вдалося повністю зруйнувати вічові традиції.


2.2. Боярська рада.

Очевидно, як і віче, боярська рада виросла з давніх демократичних традицій нарад старійшин родів, общин, племен, які стали в період становлення класового суспільства у східних слов’ян невід’ємною частиною дружинної і міської знаті. З перетворенням органів суспільного самоврядування в державні органи – процесу різночасового в різних землях Київської Русі, з формуванням та зростанням феодального землеволодіння їх роль в управлінні державою значно зростає. Великий князь ухвалював найважливіші рішення, якщо на це була згода його оточення – великих феодалів – бояр, “княжих мужів”, які утворювали феодальну раду при князеві (345.-Т.1, с.61). За звичним порядком князь не розпочинав справ, “не поведав мужем лепшим думы своея”, “не згадав с мужами своими”. Стаття 18 Короткої редакції “Руської Правди” підтверджує: князі не просто радились з боярами у другій половині ХІ ст., а правили разом з ними (352, с.79).

Склад боярської ради, вважав М.С.Грушевський міг постійно змінюватись в залежності від вирішуваних разом з князем державних справ (40, с.214). Справді, літописи спочатку акцентують увагу на участі в ній дружини: “Бе бо Володимер любя дружину, и с ними думая о строи земленем, и о ратех и о уставе земленем” (ПВЛ, 996 р.).

Загальне визначення дружини в літописах включає “старшу”, “передню” і “молодшу” дружину. Коли Святослав Ольгович дізнався про вбивство брата Ігоря, то “съзыва дружину свою старейшюю и яви им” (Іпатьєв., 1147 р.). Пізніше, про смерть самого Святослава сповіщають його сина: “се же створи княгини, сгадавши с пискупом и с мужем князя своего с передними” (Там же, 1164 р.). Літописці завжди розрізняли, помітив Л.В.Черепнін, в складі княжої дружини “бояр” і “прочих вой”, або “всю дружину”, дружину “лучшую”, “первую”, “переднюю”, “малую”, “отню” (тобто, яка перейшла від батька – В.Є.) тощо. Диференційовано підходили літописці і до поняття “муж”, у більшості випадків тотожних поняттю “дружинник” (48, с.378). Очевидно саме вони й були служилими боярами у князівській раді, (посадниками, тисяцькими, соцькими, “милостниками” та ін.), брали з самого початку участь в управлінні й законодавстві. Як вважав, М.Ф.Володимирський-Буданов всякий служилий боярин був членом думи, адже саме в цьому була його боярська відзнака (24, с.70). Цієї думки додержувався і В.О.Ключевський (23, с.41-42).

До складу боярської ради київським князем у ХІІ-ХІІІ ст. залучались і великі феодали – землевласники. Боярсько-дружинні землеволодіння охоронялися законодавством, за феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам’ятках, передусім у Руській Правді. С.В.Юшков вважав, що разом з дружиною діяльність князя спрямовувала родоплемінна знать, яка виросла у великих землевласників (42, с.55). Р.Лащенко теж вирізняв бояр – дружинників і бояр земських (36, с.119). Зрозуміло, що і ті, й інші були власниками феодальних вотчин, були у васальній залежності від великого київського князя чи князів земель. Але очевидно, що рада князя з першими стосувалася переважно військових справ, князя і дружини, рада із земськими боярами - питань земського управління, а разом - і тих, і інших. Вибір порадників і кола обговорюваних питань залишався за князем.

1. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
   
2. Бояри присвоїли собі право розпоряджатись княжим столом, запрошення і зміщення князів, ігнорувати династичний принцип наслідування столів. Літопис сповіщає, що по смерті Ярослава Осмомисла був заколот великий у Галицькій землі, бо галицькі мужі, “сдумавше с Владимирем”, переступивши хресне цілування, вигнали князя Олега з Галича і сів князь, його брат, Володимир Ярославич у Галичі, “на стол деда своего и отца своего” (Іпатьєв., 1187 р.) Як розповідає літописець, і Володимир не прийшовся до вподоби боярам, адже незабаром князь “...бе бо любезнив питию многому и думы не любяшет с мужьми своими” (Іпатьєв., 1188 р.).