Верховну Раду України (1, Ст. 75). Як показує досвід держав розвиненої демократії, доводять вчені з конституційного права (2, с. 315) представницька форма реалізації закон
| Вид материала | Закон |
СодержаниеРади часів Гетьманщини 3.2. Ради часів Гетьманщини 10-15 лютого |
- Опис модуля з дисципліни "основи демократії", 61.73kb.
- Кабінетом Міністрів України, діє в межах Конституції України, цього закон, 189.69kb.
- Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст. 141 кодекс, 1769.81kb.
- Верховної Ради України >11. закон, 497.15kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Кабінету Міністрів України: забезпечувати в установленому порядку здійснення фінансування, 37.37kb.
- Доходи І видатки бюджету, 291.61kb.
- План : Вступ Поняття конституційного права України. Предмет правового регулювання конституційного, 307.78kb.
- В. М. Корецького назаренко олена Аркадіївна удк 342 міжнародні договори україни в системі, 397.09kb.
- Кабінету Міністрів України: забезпечувати в установленому порядку здійснення фінансування, 35.18kb.
Роман Мстиславович, який князював у Володимир-Волинську, довідавшись, що мужі галицькі недобре живуть із своїм князем, слав послів до них. Бояри, прийнявши пропозицію Романа про вигнання з отчини Володимира, повстали проти князя свого. І в’їхав Роман в Галич. Проте на цей раз він не втримав “столу” і був вигнаний угорським королем, який посадив на столі свого сина Андрія. Невдоволені ним, “послашася Галичькии мужи к Ростиславу к Берладничью, зовуще его в Галич на княжение” (Іпатьєв., 1188, 1189 рр.) Але й цей князь загинув у бою з полками угорського короля. Тоді галицькі мужі знову запросили Володимира Ярославича, “сретоша его с радостью великою... а королевича прогнаша из земли своея”.
Коли князь Роман 1199 р. оволодів Галичем та об’єднав Галичину і Волинь, він приборкав боярську верхівку. Після тривалих воєнних дій бояри “Владимерстии и Галичкыи... и воеводы Угорьскые и посадиша князя Данила на столе отца своего – великого князя Романа...” (Іпатьєв., 1208 р.). Як зазначав І.П.Крип’якевич, у перші десятиліття ХІІІ ст. бояри вже добирали собі князів і намагалися зробити їх залежними (354, с. 124).
2) Вплив галицьких бояр на політичне життя в Галицько-Волинській землі настільки посилився, що мали місце “вокняжіння” самих бояр. Так, боярин Володислав піднявся до керування радою ще за князя Романа, але був усунутий князем з Галича. Зі смертю князя в 1219 р. “Володислав вьеха в Галичь, вокняжися и седе на столе”. “Бояре же Галичьстии Даниила князем собе называху, а саме всю землю держаху; Доброслав же вокняжился бе. И судьич, попов внук... и грабяше всю землю и вшед в Бакоту все Понизье прия без княжа повеления. Григорий Васильевич собе горную страну Перемышльскую мысляше одержати... Даниил же, уведав о том посла Якова, стольника своего, с великой жалостью к Доброславу, говоря к ним: князь ваш аз есмь, но вы повеления моего не творите, землю грабите”. (Іпатьєв., 1210, 1240 рр.). Боярське правління мало місце і після припинення династії Даниловичів через століття, хоч було недовгим і супроводжувалося в 1323-1325 рр. усобицями феодальної верхівки.
3) Боярська рада або в інших випадках, мабуть за її дорученням – воєводи, як, в свою чергу, і галицькі князі в своїй політиці використовували віче. Як уже згадувалось, князі вдавались до народних зібрань в боротьбі з боярами, як це робив володимирський воєвода Іван Халдеєвич 1146 р. або Данило Галицький 1231 р. У свою чергу бояри з допомогою віча і органів міського самоврядування запрошували і зміщували князів, щоб “иного князя держахом” (54, с.142,154).
4) Раді бояр фактично підлягали й органи управління князівством, адже до ради, як відзначалось, входили бояри, що займали найвищі адміністративні посади – тисяцького (пізніше – воєводи), посадника (намісника), дворського тощо. К.А.Софроненко вважала: можна припустити, що розподіл посад лише юридично оформлявся князем, насправді ж це питання вирішувалося за домовленістю бояр в раді (349, с.108). Набуваючи посади в державному апараті, бояри не лише закріпляли їх за собою пожиттєво, але й передавали у спадок.
На думку К.А.Софроненко в руках бояр знаходилися адміністративна, військова і судова влада, а їх рада фактично управляла князівством (349, с.108-109). Такий висновок певною мірою применшує повноваження великого князя, адже саме йому належала верховна влада як і судові повноваження (345.-Т.1, с.113). Але й літопис підкреслює, як вже наводилося, фактичну перевагу бояр, їх “адміністративний ресурс”: “князем собе називаху, а саме всю землю держаху”. Усе своє чвертьвікове князювання великий князь Ярослав Осмомисл (1152-1187 рр.) боровся з боярством Галичини за необмеженість своєї влади. Йому так і не вдалося здолати чи бодай обмежити боярську опозицію. Бояри брутально втручалися і в державні справи, і в приватне життя свого князя (355, с. 125-127). Навіть могутній Данило Галицький, якого не раз принижували бояри, не зміг остаточно зламати їх впливу.
5) Галицькі бояри використовували на свою користь і зовнішній чинник, нерідко вдавались в своїй політиці до іноземної допомоги. Так, 1208 р. бояри Володислав, Судислав і Пилип втекли до угорців і закликали на допомогу угорського короля. За тим же Іпатьєвським літописом “пришельцы” з Угорщини і Польщі вирішували іноді долю галицьких князів та їх родин. За порадою Судислава князь Мстислав, не дивлячись на успішну боротьбу з угорцями, здав їм Галич за волею бояр (Іпатьєв., 1205, 1206, 1208 рр.).
На політику бояр в Галицько-Волинській землі очевидно впливав приклад сусідніх країн, де феодали як в Угорщині, або магнати як в Польщі, користувалися великими привілеями. Так, 1222 р. угорський король надав своїм феодалам державні землі, звільнив їх від податків, зобов’язався щорічно скликати сейм (356, с.79-80). “Пропарламентські устремління” галицько-волинського боярства відзначав і І.П.Крип’якевич (354, с.124), які вони реалізують згодом в сеймах Польщі, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Те, що боярство Галицько-Волинської землі, за визначенням М.С.Грушевського (41.-Т.2, с.478), боролось з князем і громадою і не прагнуло до консолідації ні з тим, ні з іншим, закривало шлях до створення сейму на зразок існуючого в той час угорського.
Висновки
Таким чином, з утворенням племінних союзів пряма демократія (влада народних зборів) доповнилась елементами виборної представницької (рада старійшин племен, знаті) та одноосібним правлінням вождів (князів) племен. З об’єднанням руських земель під владою великого князя київського в ІХ ст. політична роль віча за літописами проявляється мало - князівська влада заглушила орган прямого народовладдя. Лише в ХІ-ХІІ ст. Київ і міста Русі стають гідними суперниками князівської могутності, відбувається розквіт вічової демократії. Аналіз діяльності віча, його повноважень і функцій переконує: воно справді виступало формою верховної влади в моменти кризи великокнязівської влади. Саме в цей період феодальної роздробленості Русі його роль як стабілізуючого чинника збереження державного ладу, порядку зайняття “столів”, єдності земель в їх обороні значно посилюється. Вивищується роль віча і в порівнянні з “отчинним” правом зайняття столів задля припинення міжусобиць, захисту від зовнішніх загроз.
У Галицько-Волинському князівстві ХІІ-ХІІІ ст. віче не набуло подальшого розвитку. Якщо в середині ХІІ ст. ще мали місце народні зібрання галичан і звенигородців за їх ініціативою чи бояр, то згодом вони скликались час від часу князями та боярами для потвердження їх рішень.
Аналіз літописних джерел, ретельне і критичне вивчення спеціальної літератури дозволяє скорегувати наші знання про віче, боярську раду, їх сучасні оцінки. 1) Не можна погодитись з авторами тритомної “Давньої історії України”, що інститут віча “ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні” (59.–Т.3, с.471). Автори не вбачають протиріччя цього висновку з наступним: “на Русі у Х-ХІІІ ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко вступаючи у протиріччя, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь)” (Там само). З останнім висновком можна погодитись (хоч і з деякими обмовками щодо представництва “верхів суспільства” та “монархічної влади”).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке, в Галицько-Волинській землі перешкоджало великим князям зосередити всю державну владу у своїх руках, прагнуло обмежити її в своїх інтересах. Як постійний державний інститут боярська рада діяла тут вже з початку ХІІІ ст. На відміну від Київської Русі в Галицько-Волинській Русі боярська рада скликалась в більшості з ініціативи самого боярства, очолювалась найвпливовішими боярами, керувала розгалуженою системою місцевого управління, часто поєднувала адміністративну, військову та судову владу в руках знатних бояр. Формально не будучи вищим органом в князівстві, боярська рада фактично стала основним органом державного управління. Князь не міг видати жодного законодавчого акту без згоди ради бояр. Елементи народовладдя були витіснені сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.
Внаслідок золотоординського іга політично роз’єднані руські землі підпали під владу сусідніх держав, було перервано процес формування станових представницьких органів, перетворення їх в парламентські установи. Проте досвід, традиції народовладдя й елементів представницької влади (боярські ради, міські ради) доби Давньоруської держави, їх позитивні і негативні складові збережуться в народній пам’яті і будуть використані в наступні століття.
РОЗДІЛ 3
Сеймовий досвід українства польсько-литовського періоду.
Ради часів Гетьманщини
3.1. Вищі станово-представницькі органи доби Литовсько-Руської
держави і Речі Посполитої
Якщо доби Володимира Мономаха Литви як держави ще не існувало, то в XIV ст. вона постає сильним, об’єднаним Великим князівством Литовським з столицею у Вільно, яке заволоділо Білоруссю, наступало на Україну, суперничало з Польщею і Росією (360, с.332). Внаслідок війни між Польщею та Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля – під владою Литовської держави. Літописна хроніка зафіксувала, що 1321 р. “Волинь Литва опановала” (321, с.36-37). В 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд повоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р. внаслідок розгрому загонів татарських ханів до Литовської держави відійшли Київська земля і Поділля. Самі руські землі залишалися автономними, бо литовський князь, як твердить літопис, у цих землях посадовив князями своїх синів і племінників, “увійшов у приязнь” з місцевими феодалами, закріплену традиційним “рядом” (Там само, с.37).
Отже, перехід руських земель під зверхність великого князя Литовського не приніс істотного перерозподілу поземельної власності, зміни владних структур, де місце удільних князів зайняли Гедиміновичі. У ролі репрезентантів землі виступали місцеві боярські ради (361, с.15). Уставними грамотами великі литовські князі підтверджували права і пільги ново-приєднаних земель, боярської знаті в обмін на визнання себе васалами господаря. Служилі бояри, бояри-отчинники знатного походження (“пани”) одержують привілеї на землі і уряди (192, с.1-2,13-18 та ін.; 193, с.1-3,15,24-25,26,32,36-37 та ін.) – Ф.Янушевич, Ю.Радзивіл, А. та Р. Сангушки, А.Пронський, Н.Бабоїд, Ю.О. та Г.О. Ходкевічі, К.Острозький, П.Сапега, Б.Корецький, А.Капуста, О.Чорторийський та ін. З активною розбудовою багатьох замків у XIV ст. і загостренням військових потреб відбувається зростання чисельності дрібного рицарства – шляхти, в т.ч. з селян. Вивищення “бояр-шляхти” та “рицарства-шляхти” призвело до змін їх правового статусу, ролі в державному житті.
Таким чином, основна частина політично-роз’єднаних Південно-Західних земель Русі опинилася під владою Великого князівства Литовського (далі – ВкЛ). Зберігаючи певну автономію, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку, адже Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, “руські” правні норми тощо. О.Ю.Дворніченко висловлює думку, що влада литовського князя була спочатку обмежена не лише Ордою, але й збереженням міцних демократичних вічових традицій в руських землях (362, с.95). У тексті підтверджуючої грамоти великого князя Литовського 1409 р. “Народу русскому” говорилось: бути йому з народом польським і литовським як рівний з рівними і вільний з вільними “вечно и непреложно”; “и права свои русские иметь им без нарушения, ибо они хороши, и потому приняты в княжестве нашем Литовском, вместе с письмом русским или славянским”. (363, с.17-18)
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
На земських сеймах вирішувались питання обрання (визнання) великого князя, земських урядників. У Київській землі князі, пани і земяни обирали й архімандрита разом з печерськими старцями. У Волинській – навіть ігумена самого поважного монастиря – Жидячівського (368, с.89-90; 178, с.32,37 та ін.). На цих же сеймах обговорювались і приймались рішення із місцевих нагальних потреб, встановлювались правила, визначались терміни і розміри натуральних і грошових податків і зборів, організації ополчення, оборони землі, складались “ухвали”, грамоти до великого князя, видавались шляхетські привілеї тощо. Ряд сеймиків в Польщі навіть кодифікували звичаєве право своєї землі (366, с.108).
Отже, місцеві сейми займались і законодавчою роботою. М.О.Максимейко навіть вважав, що найважливіші законодавчі пам’ятки, видані до появи Литовського Статуту, складались саме на місцевих сеймах. (63, с.25). Справді, право земель здебільшого розроблялось сеймами земель (воєводств). Король Сигізмунд 1527 р. з приводу земельної тяжби писав владиці Володимирському і Берестейському, владиці і старості Луцьким, наміснику Кременецькому, князям, панам і земянам, щоб вони вирішили на сеймі: “будет ли то в обычае, у праве (на суды) вашем Волынском, иж хто о землю ся правует, сам не присягает, нежели светки (свідки) их присягу делают», або ж «и сами с светками мають присягати, а хто будеть к присяге близший”. Сейм повинен був вирішити це принципове питання судочинства і дати “науку” суддям “подле права земли Волынское” (368, с.91). Ймовірно – теж кодифіковане.
Пересічна шляхта у ХV ст. приймає лише пасивну і несистематичну участь у загальнодержавних сеймах. Проте необхідність оборони і ведення війн з татарами і Москвою за руські землі, збирання пов’язаних з ними податей вимагали широкого залучення шляхти до державної і воєнної служби, згоди станів на уплату податей і зборів. До того ж литовська і руська шляхта домагалась прав, якими володіла польська шляхта. Саме литовська і руська шляхта й складала найчисленнішу частину сеймів вже з початку XVI ст. Вперше на Віленському сеймі 1507 р. введення “серебщини з людей” відбулось за активної участі литовської і руської шляхти, яка “зволила” дати її. З Віленського сейму 1519-1520 рр. повний склад сеймів склався остаточно (64, Ч.ІІ, вип. 2, с.108). За Баркулабівським літописом 1545 р. відбувся “сейм великий у Бересті”, на якому були великий князь литовський і король польський Сигізмунд І, “много было бискупов, панов-рад Великого княжества (Литовского), панята и вся шляхта хоруговная, и вси рыцарства всих землей и княжества Литовского, также было множество людей на том сейму, иж на обе стороны около Берестя на колконадцать мил стояли” (321, с.174). Як свідчить літопис, таким ж багатолюдним був Бельський сейм 1564 р. Тепер сейми стали зватись “великими”, “вальными” (загальними).
Такі сеймові зібрання, які скоріше нагадували стародавні вічові, свідчили про право всієї шляхти брати участь у сеймах. Під її тиском у 50-60-ті рр. XVI ст. сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. На сеймі 1563 р. шляхта домоглася остаточного скасування статей Городельського привілею 1413 р. про обмеження прав православних, зокрема на заборону обіймати найвищі державні посади і брати участь у роботі Панів-ради (175, с.1-4). На Віленському сеймі 1565 р. за наполяганням шляхти у воєводствах засновувались повіти, а отже – нові посади воєвод і каштелянів, що розширювало її представництво в раді (175, с.11-13). Ще раніше, бельским привілеєм (1564 р.) шляхта домоглася створення спільних для неї і магнатів земських судів – “они вси станове панове рады их милость княжата, панята, врадники земские и дворные и все рыцерство шляхта – обыватели того панства и Великого Князства, сполне на то позволившиися и згодивши” (175, с.9). Отже, тепер і шляхта належала до “станів, сейму належачим”.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
За Люблінською унією на вальний сейм Речі Посполитої прибувало 170 земських і повітових послів, в т.ч. 48 від Литви. Посольська палата стала представництвом виключно шляхти воєводств. Духовенство було представлено єпископами лише в Сенаті (366, с.209). Конституційна доктрина проголошувала: сейм складається з трьох “сеймових станів” – короля, Сенату і посольської палати (Там само). Король у Сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою Сенату (345.-Т.1, с.162-163).
У рішеннях Люблінського сейму і “Генрікових артикулах” 1572 р. король визначав “вільну елекцію” – вибори глави держави, тепер уже – і всією шляхтою, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки Сенату, не скликати “посполитого рушення” без згоди Сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм (367, с.79). Сейму належало право висловлювати згоду на скликання посполитого рушення, з 1578 р. – нобілітації. Він заслуховував послів іноземних держав і визначав загальний напрямок зовнішньої політики. В наступному столітті тільки сейму належало право укладати мирні угоди і союзи (366, с.210).
Вальний сейм мав виключне право видавати закони. Ця компетенція спиралась на попередній законодавчий сеймовий досвід Литви і Польщі. Польська Конституція 1505 р. забезпечувала вирішальний голос земським послам у законодавстві (364, с.99). Конституції (Ustawy), закони містили як нові постанови в сфері публічного права, так і такі, які підтверджували або вносили поправки в старі (364, с.130,135-136). Спроби кодифікації у Польському королівстві робилися неодноразово, але вона так і не була здійснена. Більш плідною кодифікація була у ВкЛ. Прагнення юридичного закріплення прав і привілеїв пануючих станів держави, основ суспільного і державного ладу, судово-адміністративної практики відобразилась в Судебнику 1468 р., розробці проекту Статуту, основні положення якого розглядались на сеймах, починаючи з 1514 р. Віленський сейм 1528-1529 рр. затвердив остаточну редакцію І Литовського статуту. Його джерелами й стали статут Казимира, привілеї 1447, 1492, 1506 рр. та ін., положення Руської Правди, норми звичаєвого права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, які органічно поєднувались в Статуті (174, с.25-30, 130-150).
В 40-х роках за ініціативи шляхетської частини сейму ВкЛ була утворена комісія з подальшої роботи над Статутом, доповнень до нього. Віленський сейм 1551 р. затвердив комісію з 10 осіб (п’ять католиків і п’ять православних), до складу якої увійшли “радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктори прав чужоземних”, які склали проект нового статуту (345.-Т. 1, с.187-188). Сейм прийняв постанови про судові інстанції, порядок укладання актів з рухомого і нерухомого майна, про судові збори і штрафи, про покарання за вбивство і насильницьке вторгнення в дім, порядок притягнення відповідача до суду, про підсудність міщан та ін. (63, с.142). Сейм 1554 р. заборонив іноземцям придбавати нерухоме майно на території держави. Сейм 1563 р. прийняв постанови про урівняння в правах шляхти католицької і православної, притягнення до відповідальності за злочини під час війни або сеймових зібрань та ін. На Віленському сеймі 1565-1566 рр. були засновані земські і повітові (гродські) підкоморські суди, повітові сеймики, нові воєводства і каштелянії (63, с.143). Берестейський сейм 1566 р. на основі попереднього Статуту і законодавчих новел попередніх років ухвалив ІІ Литовський статут. За рівнем кодифікаційної техніки, за своїм змістом і обсягом Статут 1566 р. перевершував попередній. Саме в 60-ті рр. XVI ст. законодавча діяльність вального сейму досягла найвищого розвитку. Оскільки ця редакція з’явилася внаслідок домагань волинської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, ІІ Литовський статут дістав також назву Волинського і вживався українськими урядовцями і суддями (38, с.102). Литовський статут був основою українського законодавства до кінця XVIII ст. Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписання Люблінської унії, яка завершилася прийняттям ІІІ Литовського статуту 1588 р. Однак його дія на Україну формально вже не поширювалася, адже після Люблінської унії українські землі були приєднані до Польської держави і за ними зберігалося діюче право, тобто Статут 1566 р. Збереглось його кілька списків староукраїнською (руською) мовою (373).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Коли король був відсутній на сеймі, він підтримував тісний зв’язок з Пани-радою ВкЛ через спеціальних послів і листування. Як свідчать “Книги публичных дел” у листах короля ставились питання щодо пропонованих рішень, містились рекомендації і прохання (“господар король его милости велел…”, “казал”). У відповідь “Панове рада казали вашое милости молвити…” про зустрічні прохання, відповіді на запити короля, інформацію про засідання сейму тощо. Королівські відповіді оформлялись як Артикули, тобто обов’язкові для виконання (як правило їх було від 20 до 40), а з сейму надходили на затвердження ухвали і постанови (187, Стб. 1-11, 42-58, 66-76, 88-92, 93-94, 131-162, 378-396, 402-436). У випадку протиріч або підготовки найважливіших постанов (наприклад, про земську оборону) для їх обговорення і затвердження сейм відкликав короля з Польщі (187, Стб. 14-42, 42-58, 396-402).
В кінці XVI ст. розвиток шляхетського представництва в Речі Посполитій, так чи інакше пов’язаного з думкою більшості, зазнав змін. Принцип liberum veto все більше гальмував прийняття на сеймі спільних узгоджених постанов. Зросла роль шляхетських предсеймових повітових сеймиків, інструкції послам яких ставали все більш детальними і категоричними, набували форми обов’язкових наказів. Іноді на сеймах застосовувалась пом’якшена форма liberum veto, коли посол заявляв sisto activitatem, що викликало перерву засідань сейму для узгодження спірних питань. Але все частіше наслідком безрезультатності сейму було те, що ні одне з його рішень не набирало обов’язкової сили. З 1582 р. на протязі 180 р. були розпущені або зірвані 53 сейми, які не прийняли рішень (біля 40% усіх сеймів) (366, с.211, 213). Як писав М.С.Грушевський, внаслідок такої парламентської процедури “парламентарна, а з нею взагалі державна машина стає…” (41.-Т.5, с.325). Це сприяло поглибленню політичного безсилля Речі Посполитої.
Щодо правового статусу послів сейму, то однією з найважливіших його гарантій стала їх недоторканість під час сеймової роботи. Укладачі ІІІ Литовського статуту керувались положеннями коронної Конституції 1520 р., за яким той, хто вчинить насилля проти посла, підлягав страті, а втікач оголошувався вигнанцем (176, Ч.І, с.129-130).
І останнє. У Литовсько-Руській державі руська мова (фактично-українсько-білоруська) залишалась офіційною мовою. До середини XVII ст. в адміністративно-судовій практиці польська мова витіснила поступово руську.
Отже, за складом, представництвом, компетенцією і процедурою загальнодержавні сейми у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій стали справжнім законодавчим органом — парламентом. В ньому набували парламентського досвіду і українські магнати і шляхта.
Роль представницьких станових органів у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій на українських землях виконували й місцеві, земські (воєводські), повітові сеймики (з 1565 р.).
З утворенням Речі Посполитої шляхетські сеймики як нижча ланка парламентської системи і органи місцевого самоврядування мали значний вплив на політичне, соціально-економічне та культурне життя об’єднаної держави, у т.ч. і на українських землях. З 1569 р. в Речі Посполитій діяло близько 70 сеймиків, з них 24 припадало на Велике князівство Литовське (366, с.208). На Волині їх стало 4, на Київщині – 2, збільшилось їх число і в інших воєводствах (63, с.91).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Регламентною нормою Статуту 1566 р. передбачалась тривалість сеймикових зібрань не більше чотирьох днів. Статут визначав місця і порядок засідань: перші місця і право голосу мали воєвода, каштелян або повітовий маршалок, підкоморій, хорунжий, земський суддя, підсудок, войський, стольник, писар земський, “а по ним суди гродские, господа и прочее дворянство”. Як вважають дослідники, саме через повітові органи самоврядування і виборного сеймового представництва реалізовувались політичні права української шляхти (361, с.19). Але її вплив на внутрішню і зовнішню політику короля та його уряду не був, зрозуміло, значним.
Аналіз діяльності представницьких органів в Україні доби Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої дає підстави стверджувати, що вони збагатили вітчизняний досвід представництва і шляхетської демократії.
3.2. Ради часів Гетьманщини
Наступним етапом відродження і розвитку української державності стала доба Гетьманщини.
Ще за польсько-литовської доби головним суб’єктом збереження і трансформації вічових форм народоправства, розвитку демократичних традицій українського народу, захисту неписаних стародавніх прав і вільностей русів стало козацтво. Із середини XV ст. темпи становлення козацтва пришвидшуються: негербована дрібна шляхта, бояри-слуги, а потім селяни і міщани шукають свободи і воєнної вдачі на Запоріжській Січі (70, с.39-40). Тут діє козацьке самоврядування, вищим органом якого була загальна військова рада. З неї й розпочинається генеза вищого законодавчого органу Української козацької держави, що виникла у ході Визвольної війни українського народу в середині XVІІ ст.
Перше історичне свідчення про функціонування козацької Ради на Запорізький Січі датується 1581 р. (84, с.89). Детальний опис козацької Ради дає щоденник Еріха Лясоти, який відвідав Січ у червні 1594 р. для найму запоріжців і їх участі у війні з Туреччиною від імені угорського короля (286, с.168-180). Досить цікаві свідчення про козацьку Раду наводить і французький військовий інженер на польській службі (1630-1648 рр.) Г. де Левасер де Боплан: “Ось як вони (козаки) вибирають кошового отамана. Скликавши усіх шанованих старих полковників і старих козаків, які мають у них авторитет, кожен з них віддає голос за того, кого вважає найбільш відповідним, і той вибирається більшістю голосів… (Вони) йому дуже послушні і називають свого отамана їхньою мовою гетьманом” (287, с.66-67).
Як засвідчував ще один сучасник Боплана О.Рігельман, козаки “не имели своего природного владетеля, … однако ж отдавались одному началу, который ими единогласно избирался, и того называли своим гетьманом. По нем управлялись своими полковниками и прочими старшинами… кои же в оные чины избирались, как то в древние времена, те не смели от того отказываться, понеже часто случалось, что такого почитали за изменника” (288, с.733). Отже, козацькі ради на Запорізькій Січі за своїм складом, компетенцією та процедурою дуже нагадували стародавні вічові зібрання і продовжували їх традиції. На цю характерну особливість Рад звернули увагу визначні історики кінця ХІХ – початку ХХ ст. Так, М.Грушевський висловив думку, що “військова рада сильно пригадує старе українське віче”. Вона теж не мала представницького характеру (41.-Т.7, с.287). В.Антонович взагалі вбачав у добі козаччини насамперед традицію народоправства, пов’язану своїм корінням з часами ще Київської Русі: “Всі уряди, і духовні, і світські займали виборні люди, і всі справи довершувалися волею віча – козацької ради або сільської громади” (378, с.70).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Повноваження публічної влади в новоутвореній Українській державі перейшли до органів управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Верховним органом влади в державі стала Генеральна рада, яка трансформувалася із загальної військової ради запорізьких козаків в орган державної влади (77, с.14).
Проте із зміною державно-правового статусу рада не набула офіційної назви. В архівних джерелах вона називається козацькою, військовою, посполитою, великою, зуполною, вальною, в польських та ін. джерелах іноді – вальним сеймом, в російських – “явною радой”, “советом всей черни”, “большой радой”, “полной радой” (363, с.250; 202, с.315, 318, 497-498, 575; 184, с.551; 382, с.84; 383.-Т.1, с.89). Гетьман і козацька старшина вживали також назву Генеральної ради (383.-Т.1, с.89; 69, с.183). В окремих випадках загальна рада звалась “чорною”. На думку І.Крип’якевича (384, с.241), В.Голобуцького (385, с.291) та деяких сучасних дослідників (76, с.71) така рада скликалася з ініціативи простих козаків, без дозволу гетьмана чи старшини. “Чорна рада”, санкціонована гетьманом, носила легітимний характер (190, с.372). Сучасники іноді називали такі ради “сеймами”. Зокрема, у травні 1657 р. Б.Хмельницький наказав усім полковникам “з’явитись на сейм і учинити раду” (3, с.45), очевидно вважаючи прийнятою таку аналогію.
Оскільки деякі сучасні історики вважають, що “загальновійськові козацькі ради вже ніколи не матимуть тієї сили і ваги, яку вони мали до Хмельниччини (386, с.116), з 1649 р. генеральна рада майже не збирається, її роль зводиться нанівець” (70, с.204), варто відтворити, хай неповну, хронологію рад, що відбулися за гетьманства Б. Хмельницького та предмети обговорення. Ця хронологія допоможе відтворити й трансформацію козацьких рад у загальнодержавні, Генеральні ради.
На Запорізькій Січі Б.Хмельницький з’явився найімовірніше на початку січня 1648 р. (70, с.79). Тут він, очевидно на порівняно нечисельній січовій раді, оповістив, як вважав М.Грушевський, козакам королівські привілеї, проголошений був гетьманом (41.-Т.8, ч.ІІ, с.165).
На думку В.Смолія і В.Степанкова це відбулося близько 10-15 лютого (70, с.79). Без сумніву, Б.Хмельницький лише після ради мав повноваження на ведення переговорів з кримським ханом, на зустріч з яким і поспішив. У березні на Запоріжжя прибуває польська делегація, але військова рада відхиляє польські пропозиції щодо видачі Б.Хмельницького і “послушенства” (70, с.80). С.Величко називає чисельність березневої ради понад 30 тис. козаків та їх рішення війни проти поляків (383.-Т.1, с.58-59). Після повернення Б.Хмельницького на Січ з військом Туган-бея 19 квітня на новому зібранні ради Б.Хмельницький доповів про свої результати дипломатичної місії в Крим. Йому було передано гетьманські клейноди, визначено похід на Україну (87.-Т.2, с.179-180). За М.Костомаровим, гетьман сказав на раді про необхідність його визнання й городовими козаками (387, с.138). С.Величко писав, що рада в повному складі скликалася у ці дні тричі (383.-Т.1, с.59). У травні того ж року відбулась рада реєстрового козацтва, яка ухвалила смертний вирок І.Барабашу, І.Караїмовичу та іншим ненависним старшинам і козакам і повсталі козаки вирушили до табору Б.Хмельницького (70, с.84-85).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У зв’язку із загостренням хвороби Б.Хмельницький у березні 1657 р. розпочав підготовку Генеральної ради. Розсилалися універсали по полкам з розпорядженням прибути на Раду до Чигирина, не лише старшинам, а й “війтам і бурмістрам”. Рада відбулась у другій половині квітня (70, с.202). За М.Костомаровим, ця рада стала в народі пам’ятною подією і перейшла в народну думу (387, с.532).
За таким же нормативно неврегульованим представництвом, яке узвичаєвилось козацьким правом після смерті Б.Хмельницького, відбувались і наступні генеральні ради, які готувались у більш-менш сприятливих умовах. Наступний гетьман І.Виговський мав намір унормувати представництво, за яким кожен полк на Раді представлятимуть старшини і десять козаків. Але реформа не знайшла підтримки в середовищі козаків, які вбачали в ній обмеження “давніх прав і вольностей” (76, с.72).
Отже, з утворенням Козацької держави представницький принцип формування загальнодержавної Ради базувався на звичаях і не знайшов свого законодавчого закріплення. Її учасниками вже не могли бути всі козаки Війська Запорізького, адже за Зборівським договором лише козацький реєстр мав налічувати 40 тис., за переяславською угодою – 60 тис. за Глухівським статтями 1669 р. та Коломацькими 1687 р. – 30 тис. козаків. То ж, за виключенням рад 1648, 1663 та 1668 р. всі інші ради, вважав Л.Окіншевич, носили представницький характер і в Генеральних радах стали приймати участь від 2-4 тис. козаків (80, с.24,28-29). Відсутність представництва давало привід не визнавати рішень ради тим полкам, козаки яких не приймали в ній участі (40, с.197). То ж надалі представництво все ж удосконалюється.
Обрання гетьманом Д.Многогрішного на Глухівській раді у березні 1669 р., як свідчить посланий до Москви “Акт избрания”, відбулось за участю (“на раде были и к статьям руку приложили”) архієпископа Л.Барановича, ігумена І.Ширковича, “гетьмана обозного” П.Забіли, генеральних-суддів (2), осавулів (2), писарів (2), осавулів (2), бунчужного, хорунжого, полковників ніжинського, стародубського, переяславського, піхотного кошового, 11 наказних полковників, полкових суддів, обозних, осавулів, отаманів, хорунжих, писарів, 43 сотники. Міщан ніженських представляли війт, бурмистр, писарі, чернігівських – війт і 3 райці, переяславських – 1 раєць і 2 писаря, 1 міщанин, стародубських – війт і по 2 бурмістра і райця, 1 писарь, новгород-сіверських-війт і 3 писаря, погарців – війт, бурмістр і 2 райці, почепських – війт, глухівських – війт, бурмістр... “и других городов войты и бурмистры” (202, с.806-807). Звертає на себе увагу представництво лише частини полків. Можливо, що князь Г.Ромодановський “с товарищи”, який “Раду учинил”, і не прагнув до їх більшого представництва.
За приблизно таким же складом і представництвом відбулось й обрання гетьманом І.Самойловича на Конотопській раді 1672 р. У “Статтях” названі той же архієпископ Л.Баранович та ще два церковні ієрархи, полковники переяславський, ніжинський, київський, полтавський, миргородський, чернігівський, стародубський, прилуцький, лубенський і гадяцький. Цікаво, що замість них “к статьям руку приложили”: за переяславського полковника Д.Райчу “его же полка козак Кирило Бувайло”, за полтавського полковника М.Кужеля (?) чернігівський полковник В.Бурковський, за інших – полкові писарі. Тим самим мабуть була проявлена неповага до московського втручання у давню компетенцію козацької Ради. Далі у “Статтях” перерахована старшина вищеназваних полків, присутня на Раді, сотники, війти, бурмістри, писарі полкових міст (202, с.890-892). Довгий список учасників Ради очевидно мав підтвердити легітимність обрання гетьмана, кандидатура якого була прийнятною для царського уряду, та відповідальність тих, хто до “Статей” “руку приложили”. Отже, досить широке представництво органів міського самоврядування стало особливістю Генеральних рад у Козацькій державі.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Отже, тенденція до звуження та блокування компетенції і прав самоврядних установ Гетьманщини посилювалась. Значно обмежувався перехід селянства в козаки, чисельність козацького реєстру встановлювалась в 30 тис. чоловік.
Конотопські 1672 р. і Переяславські 1674 р. статті (договорні умови гетьмана І.Самойловича), не порушуючи загальної тенденції обмеження прав самоврядних установ Гетьманщини і зрівняння класових інтересів російських та українських феодалів, доповнювалися новими пунктами про дальше розширення привілеїв козацької старшини (202, с.888-891, 892-896, 971-977). Тут вже відсутні традиційне формальне посилання на Статті Б. Хмельницького і потвердження “прежних прав и вольностей”. Зате більшість статей обумовлює розширення і недоторканість прав “войсковой старшины”, без Ради якої гетьман позбавлявся права відбирати старшинські маєтки, права на судочинство, (“чтобы они от гетьмана никакой неволи и жесточи не терпели”), листування з “посторонними монархами”, з правобережним гетьманом П.Дорошенком, подання йому допомоги тощо. Як слушно зазначав Л.Окіншевич, вже наприкінці XVIII ст. Генеральна рада є свого роду урочиста окраса, що санкціонувала рішення, de facto установлені Радою старшин (80, с.17). Це дискредитувало політичне значення генеральних рад в очах козаків.
За Коломацькими статтями 1687 р., укладеними при обранні гетьмана І.Мазепи, хоч царь “велели о обирании гетмана быть по прежним их правам и вольностям”, зате “без челобитья и без указа Великих Государей… им старшине и всему войску Запорожскому, гетмана не обирать ис гетманства не отставливать…” (ст.6). Тут значно зміцнювався правовий статус старшини, зокрема Ради старшин (203, с.870-880). Скориставшись цим, гетьман фактично відмовився скликати Генеральну раду впродовж понад 20 років. Відповідні функції цієї Ради виконувала Рада старшин.
У XVIII ст. відбувається подальше обмеження повноважень Генеральної ради щодо обрання генеральної старшини і полковників: 1709 р. обрані кандидатури повинні були затверджуватись, за поданням гетьмана, указом царя. З 1721 р. гетьман повинен був представляти по дві кандидатури на генеральні уряди, одну з яких мали затверджувати російська Колегія закордонних справ та царський указ (391, с.174). «Решительные пункты» 1728 р., хоч і підтверджували право обрання генеральної старшини, проте мова йшла про обрання лише 2-3 кандидатів, один з яких і затверджувався тими ж інстанціями (204, с.76). Отже, виборність старшини на генеральних радах стала номінальною. Вже за гетьмана І.Скоропадського полковники призначались царем навіть без відома гетьмана. Ось що писав київський губернатор князь Д.Голіцин 7 березня 1710 р. до гетьмана: не дивлячись на прохання старшини і “черни” (мабуть – рішення полкової ради –В.Є.) щодо кандидатури білоцерківського полковника Танського і навіть на те, що “и Ваша Вельможность тому Танскому велел быть тамо наказаным полковником”, але “я, без именного Царского Величества указу определить его в тот чин полковничества Белоцерковского не могу” (290, с.152-153). І.Скоропадський своїм універсалом призначив О.Танського полковником лише з царського дозволу – 11 лютого 1911 р. (183, с.639-640, 748-749). Отже, ні Рада, ні гетьман вже не могли самостійно “определять” полковників.
Після смерті гетьмана (1722 р.) практично вся влада зосередилась у заснованій Петром І Малоросійській колегії, яка зосередила у своїх руках найважливіші функції гетьмана і генеральної старшини. Лише у 1728 р. в Гетьманщині було відновлено гетьманство і Генеральна рада формально обрала гетьманом Д.Апостола. Була поновлена діяльність і Ради старшин. “Решительные пункты” надавали Генеральній раді формальні повноваження “вольными голосы” обирати гетьмана за дозволом і згодою російського монарха (ст.2) (204, с.76).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Старшинська рада не повноважна була змінювати законів. Але після смерті Б. Хмельницького під тиском російських урядовців, вона, апелюючи до “Переяславської Конституції”, вимушена була погоджуватись з її порушеннями в нових Статтях, починаючи з переяславських статей 1659 р., на обмеження правового статусу України, її вищих державних інституцій і власної теж. Давались взнаки й егоїстичні інтереси самої старшини, як це особливо проявилось в Московських статтях 1665 р. М.Грушевський писав: “Конкуренция войсковой рады с радою старшин получила характер борьбы казацкого демоса со старшинской олигархией”. Вона намагається захопити в свої руки долю гетьманського уряду, писав вчений, відсторонивши або послабивши виборну систему, козацьке народовладдя (40, с.198). Вона розробляла і затверджувала проекти міжнародних угод, ратифікувала Статті, нав’язані царським урядом. Вона попередньо вирішувала всі питання, які вносилися на розгляд Генеральної ради, а за гетьмана І.Мазепи остаточно перебирає на себе її повноваження, в послабленні політичної ролі якої передусім була зацікавлена Росія (76, с.76).
До компетенції старшинської Ради відносились й важливі державні фінансові справи, встановлення нових податків та заміна старих. Так, в 1678 р. І.Самойлович писав до Москви – “за полною обрадою и згодним зазволенем всей старшины войсковое и полковников всех на теперешнем зъезде будучих, ухвалилисмы во всех рейменту нашого полках… аренды горилчані, тютюнніе и дьогтевіе постановити” (80, с.199). Царський уряд визнавав це право гетьмана й старшини. В тексті Коломацьких статей 1687 р. це визнання міститься в останній статті: “… каким образом те денежные сборы быть имеют, о том гетман с старшиною помыслити имеет” (203, с.879-880). Питання про оренди, податки, грошові збори, вивіз хліба, тютюну, горілки, прибутки, військові млини і землі – в порядку денному старшинських нарад і за наступних гетьманів.
Загальна старшинська Рада діє як апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів, а інколи, як стверджує Л.Окіншевич, і для генерального суду у найскладніших справах (звинувачення полковників, сотників чи генеральної старшини, духовних осіб). На одному з таких засідань, за свідченням І.Мазепи, були представники духовенства, “да генеральная войсковая старшина, обозний Петр Забела с товарищи, и полковники, и полковая и меская старшина, и сотники, и знатное товарство” (79, с.89). З посиленням влади генеральної старшини у XVIII ст., вважав Л.Окіншевич, цю компетенцію повністю перебирає на себе її “колегія” (79, с.90). У особливих випадках суд у такому складі поширював свою юрисдикцію навіть на гетьманів. Були усунуті, зокрема, від гетьманства, арештовані і передані старшинському суду Д.Многогрішний, І.Самойлович. Про суд над полковниками і духовними посадовими особами, як і про вироки гетьман повідомляв російський уряд. Суд над священнослужителями вимагав обов’язкової участі представників вищого духовенства (393, с.118-119).
Старшина ревно оберігала свої судові повноваження від спроб гетьманів їх обмеження на свою користь. Ст.3 Конотопських статей 1672 р. задовольняла її бажання: “чтоб они от нынешнего новообраного гетмана никакой неволи и жесточи… не терпели, … а за преступления судом и доводом войсковым казнил…” (202, с.893)
З обмеженням функцій Генеральної ради і гетьманів саме Рада старшин перебирає на себе функцію обрання генеральної старшини, полковників і сотників, порушуючи “суверенную волю народа – войска”, за виразом М.Грушевського (40, с.198). Вона домагається закріплення в Конотопських статтях 1672 р. заборони гетьману “без совета всей старшины” “отставлять” генеральну старшину “от чина, если кто того недостоин будет” (ст.3). Це обмеження гетьмана стало повторюватись і в наступних “Статтях”. Але вже у Коломацьких статтях таке обмеження відносилось до компетенції царя – “гетману старшины генеральной без воли и указа …, не описывая о том к нам, Великому Государю, с уряду никого не переменять же” (ст. 11) (203, с.875).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У Конституції звертають на себе увагу положення, які закріплюють принцип розподілу влад, механізм стримок і противаг. Так, між зібраннями Генеральної ради гетьман “наділяється певною свободою влади і впливу у вирішенні, зміні чи виконанні якихось невідкладних справ”, але за порадою генеральної старшини. Він наділяється правом законодавчої ініціативи, (“коли … запропонує публічній раді щось на обміркування”), листування з іноземними державами (ст.6), на інформацію про стан державних справ від генеральної старшини (ст.8), на “частку прибутків, які належать на Гетьманську булаву і особу”, частину із спільних володінь і земель Війська Запорозького” (ст.9). До повноважень і обов’язків гетьмана та його уряду “належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького”, “пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог”. В той же час – за повним контролем і порадою старшинської Ради. Радники можуть скористатись повною свободою голосу на своїх засіданнях за участю гетьмана. Вони мають складати присягу “за публічно ухваленою формою” на вірність “батьківщині, чесну відданість Гетьману й виконання обов’язків своєї служби”. Генеральна старшина, радники й полковники обираються, але ці вибори “не повинні оголошуватися без гетьманської згоди”, без затвердження “гетьманською владою”. За Конституцією вона, в свою чергу, обмежується й судовою владою. Винні у злочині, що шкодить гетьманській честі, не повинні каратись самим гетьманом. Таке правопорушення має підлягати розгляду Генерального суду, “якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом.” (ст.7). Полковники не мають права призначати сотників та інших урядників “без вільного голосування всього повіту” (ст.10).
І ще раз відзначимо: Конституція має яскраво виражену демократичну спрямованість. Не можна погодитись з В.Медведчуком, що в ній йдеться “майже виключно про народ козацький” (398, с.7). Межі конституційного регулювання тут значно ширші і включають “простий люд”, міщан, духовенство, купців, хоч, і це зрозуміло, Конституція закріплює пріоритети політичних і громадянських права козаків, адже козацьку державність ще належало вибороти. В силу складних геополітичних умов, коли розгорталась запекла боротьба за її незалежне існування, були зрозумілими (хоч і не виправданими) закріплені в Конституції положення про виключні права православної віри в Україні. Творці Конституції стали на захист “простого люду”, “убогої людини”, яка страждала “через численні здирства”. Тут і законодавчий захист “малого бізнесу”, торгівлі, ремісників, унормування прав заможних козаків і купців (400, с.95). Увага і піклування про соціальний захист низів українського суспільства (ст.9,10,11,12,14,15,16) – суттєвий історичний крок у розвитку вітчизняного конституціоналізму.
Наведені положення Конституції П.Орлика відображають переосмислення державницького досвіду, демократичні устремління, закріплюють ідеї, які є всі підстави вважати за вираз ідеї народовладдя. Вона базувалася на представництві двох рівнів Генеральної і Старшинської рад, тобто закладалася модель демократичної парламентсько-гетьманської республіки з двопалатним парламентом. Але реалії політичного життя в Україні і навколо неї виявилися набагато складнішими і положення Конституції залишились лише на папері (396, с.150).1 Проте ця обставина не може перекреслити історичну значущість цього акту з точки зору конституційної традиції, розвитку парламентської думки в Україні.