Верховну Раду України (1, Ст. 75). Як показує досвід держав розвиненої демократії, доводять вчені з конституційного права (2, с. 315) представницька форма реалізації закон
| Вид материала | Закон |
СодержаниеВ підсумку |
- Опис модуля з дисципліни "основи демократії", 61.73kb.
- Кабінетом Міністрів України, діє в межах Конституції України, цього закон, 189.69kb.
- Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст. 141 кодекс, 1769.81kb.
- Верховної Ради України >11. закон, 497.15kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Кабінету Міністрів України: забезпечувати в установленому порядку здійснення фінансування, 37.37kb.
- Доходи І видатки бюджету, 291.61kb.
- План : Вступ Поняття конституційного права України. Предмет правового регулювання конституційного, 307.78kb.
- В. М. Корецького назаренко олена Аркадіївна удк 342 міжнародні договори україни в системі, 397.09kb.
- Кабінету Міністрів України: забезпечувати в установленому порядку здійснення фінансування, 35.18kb.
Таким чином, дались взнаки передусім зросійщення робітників великих промислових центрів в Україні, інтернаціональна політика лівих партій, чорносотенська агітація тощо. Це позначилось і на фракційному складі ІІ Думи.
Таблиця 4. Фракційний склад депутатів від українських губерній у ІІ Державній Думі (120, с. 8 “Прилож.”; 211, с. 6-25).
| Губернія | соціал-демократи | Есери | Енеси | трудовики | Українська фракція | кадети | польське коло | мусульмани | октябристи | праві | безпартійні | усього |
| Волинська | - | - | - | - | - | 1 | - | - | 2 | 3 | 7 | 13 |
| Катеринославська | - | 1 | - | 5 | - | 3 | - | - | - | - | - | 10 |
| Київська | 5 | - | - | 2 | 7 | - | - | - | - | 1 | 1 | 16 |
| Подільська | - | - | - | 3 | 9 | - | 1 | - | - | - | - | 13 |
| Полтавська | - | - | - | - | 1 | - | - | - | 8 | 1 | 2 | 12 |
| Таврійська | 1 | 1 | - | 2 | - | 1 | - | 1 | - | - | - | 6 |
| Харківська | 1 | - | - | 8 | - | 1 | - | - | - | 1 | - | 11 |
| Херсонська | - | - | - | - | - | 1 | - | - | 6 | 3 | 1 | 11 |
| Чернігівська | 1 | 1 | 1 | 1 | 2 | 2 | - | - | - | - | 2 | 10 |
| В підсумку | 8 | 4 | 1 | 21 | 19 | 9 | 1 | 1 | 16 | 9 | 13 | 102 |
Отже, із зростанням представництва лівих партій, при скороченні чисельності кадетів, трудовиків, безпартійних, зросло представництво і правих партій, що посилювало поляризацію політичних сил в парламенті, серед депутатів від українських губерній. Підводячи підсумки виборчої кампанії на сторінках київської газети “Рада”, М.Грушевський констатував: українці на виборах переважно виступали членами російських партій і закликав обраних депутатів віддавати перевагу блоку трудовиків, а не кадетів в Думі (311, 15 лютого 1907 р.).
ІІ Державна дума розпочала роботу 20 лютого 1907 р. В ній теж діяло як самостійна фракція Українська думська громада, склад якої збільшився до 47 депутатів. Серед них – адвокат М. Рубіс, священик А. Гриневич, депутати-селяни Є.Сайко, В.Хвіст, С.Нечитайло, Н.Довгополов та ін. О.Лотоцький згадував, що перші збори фракції відбулись вже 4 березня, де переважали селянські депутати (304, с. 258). Фракція обрала керівне бюро з 7 депутатів, почала видавати газету “Рідна справа. Вісти з Думи”, яка оприлюднювала промови депутатів, заяви, інформувала читачів про думські справи, публікувала листи виборців до депутатів. Програмними засобами для думської громади були вимоги волі і землі, національно-територіальної автономії та місцевого самоврядування, національної школи та ін. (308, 18, 31 травня; 233.-Т.1, с. 160-162). Вони відстоювались членами фракції у думських комісіях, при обговоренні законопроектів, у заявах і виступах.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Захищали політику царського уряду, нападали на “мазепинців” депутати з правих партій, октябристи М.Родзянко та П.Скоропадський. Ніякої автономії, виголошував останній. “Нашим врагам нужна автономия, а нам нужна единая и могущественная Россия!” – закінчував промову під оплески чорносотенців цей потомок запорізького гетьмана (219, Стб. 1841-1844). В противагу таким виступам П.Мілюков, есер О.Керенський, соціал-демократ О.Бур’янов захищали українство. Лідер кадетів підкреслював небезпеку насильницької русифікації і асиміляції в країні. М.Грушевський високо оцінив проукраїнські виступи П.Мілюкова, В.Дзюбинського та інших депутатів з думської трибуни (310.-№7-8, с. 5-14).
Депутати від українських губерній і міст наполегливіше ніж їх попередники в ІІІ Думі відстоювали інтереси свого краю. Київський професор С.Іванов вимагав організувати в університетах України кафедри українознавства. Красноярський єпископ Нікон разом з українськими депутатами вніс в Думу законопроект про допущення викладання рідною мовою в українських школах, неприпустимість адміністративних утисків щодо українських культурних товариств (310.-№9, с. 5-22). Проте законопроект було відхилено. Як писав з цього приводу часопис “Украинская жизнь”, “боязнь українського сепаратизму – одна із стійких керівних ідей внутрішньої політики царизму” (310.-№9, с. 6). У виступах депутатів-більшовиків з України Г.Петровського, М.Муранова йшлося про важке матеріальне становище гірників та їх сімей, розправи влади над студентами, матросами Севастополя (219, Стб. 2320-2323; 429, с. 61-75).
Важливе значення для українства мав прийнятий Думою законопроект про утворення Холмської губернії і виділення Холмщини зі складу Польщі. Депутат з України професор Ф.Корш, визнавши гостроту проблеми ополячення руського населення, зауважив: виділення Холмщини в адміністративну одиницю політично шкідливе, адже це було зроблено не в інтересах українців, а Російської імперії (310.-№3, с. 25-30).
З новою силою українське питання постало в Думі у лютому 1914 р. в зв’язку з столітнім ювілеєм Т.Шевченка. Царський уряд спеціальним циркуляром заборонив відзначення ювілею великого сина українського народу, побоюючись впливу його революційних ідей і шевченкової нищівної критики царату. Депутати з України нагадували їх, внесли запит уряду з приводу циркуляру, звинуватили його у беззаконні і сваволі. Небувалий випадок в історії Думи: обговорювалось три депутатські запити до уряду (36, 34 і 33 підписи) з приводу заборони святкування ювілею народного поета на п’яти засіданнях (11, 12, 19, 26 лютого і 5 березня). Було заслухано понад 20 виступів, які розкрили всю гостроту наболілого українського питання, відношення царського уряду до українського народу і його культури (222, Стб. 637, 707-730, 771-780, 893-934, 1164-1206, 1422-1426). Основними виступами з думської трибуни стали промови В.Пурішкевича і П.Мілюкова, в яких проявились два протилежні підходи до українського питання, два погляди – чорносотенця і конституційного демократа. Для В.Пурішкевича Т.Шевченко – “поэт, который являлся носителем идеалов, ничего общего с русскими государственными идеалами не имеющих”. Усі діячі українського національно-визвольного руху і культурного відродження, від І.Мазепи, кирило-мефодіївців і до М.Грушевського – “антигосударственники”. Для П.Мілюкова – “украинское движение – глубоко демократично”. Виступ першого підтримало публічно лише 4 депутати. У виступах інших депутатів з України (за виключенням депутата-селянина з Харківщини та чорносотенця А.Савенка) різко засуджувалась традиційна шовіністична політика царизму щодо України та інших національних окраїн Росії, формулювались конкретні вимоги і пропозиції її припинення, віддавалась глибока шана Т.Шевченку й українській культурі. Запит 36 депутатів трудової групи було Думою прийнято, інші – відхилено право-октябристською більшістю.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У роки Першої світової війни робота Думи неодноразово преривалася і фактично мало впливала на хід справ (224, Стб. 1205-5813). Остання сесія ІV Думи відбулася у лютому 1917 р., хоча сама Дума продовжувала існувати. З початку Лютневої революції 27 лютого було утворено Тимчасовий комітет Державної думи, який наступного місяця сформував Тимчасовий уряд. У зв’язку з початком виборів до Установчих зборів від 6 жовтня 1917 р. він розпустив Державну думу.
Таким чином, депутати від українських губерній і міст приймали активну участь в роботі російської Думи на всіх стадіях законодавчого процесу, вироблення парламентської процедури, мали справу з реальною практикою парламентаризму. Участь у її роботі дала змогу заявити про наболілі національні і соціальні проблеми українства, привернути на державному рівні не лише загальноросійську, а й міжнародну увагу до українського питання.
Висновки.
Участь українського представництва у парламентських установах Австро-Угорщини і Росії була плідною і повчальною передусім для самого українства, хоч і не справило вирішального впливу на їх історію і долю.
1. В Австро-Угорській імперії діяльність Головної руської ради (1848-1851 рр.), українських депутатів у рейхстазі, рейхсраті, крайових сеймах сприяла національному пробудженню українців Галичини, Буковини й Закарпаття, допомагала їм відстоювати свої політичні, соціально-економічні і культурні права. Українська репрезентація вагомо заявила про себе вже в пореволюційному рейхстазі 1848-1850 рр., ініціювавши законодавче вирішення селянського питання, скасування панщини. У подальшому на рівні державного і крайових парламентів вона використовувала парламентську трибуну, легальну пресу для домагань демократизації виборчого законодавства, автономії українських земель, для захисту конституційних прав своїх співвітчизників. Проте реставрація абсолютизму 1851-1861 рр., створення двопалатного рейхсрату, крайових сеймів з обмеженою компетенцією, а головне – заведення куріальної системи виборів, забезпечення переваг німцям і полякам значно обмежили реальне активне і пасивне виборче право українців. Наслідком антидемократичних норм виборчого закону стало незначне за чисельністю українське представництво в Державній раді, польська більшість у Галицькому, румунська – в Буковинському сеймах. І все ж політична значимість українського представництва набагато перевершувала як його чисельність, так і обмежену компетенцію крайових сеймів. Воно сприяло боротьбі західних українців за національне рівноправ’я, автономію, врегулюванню польсько-українських відносин в Галичині, створенню перших політичних партій, зростанню політичної культури.
Народившись у 90-х рр. ХІХ ст., українська багатопартійність стала важливою складовою боротьби за народне представництво, за конституційні права західних українців. Українська радикальна, Українська національно-демократична, Українська соціал-демократична партії Галичини виступали за цінності і розвиток конституційного ладу, соборність українського народу. З того часу українське національне життя в Галичині розвивалися в державницькому, самостійницькому руслі і піднесло державницьку свідомість на високий рівень (432, с.99).
Національно-демократичний рух прискорив появу січневого 1907 р. закону про введення загального виборчого права. Наслідком його демократизації стало кількісне збільшення українського представництва в австрійському парламенті, зміни у професійному складі депутатів-українців, поява нової організації форми їх діяльності – Українського парламентського клубу. Його члени розробили чітку програму парламентської діяльності, активно обстоювали з парламентської трибуни національні й громадянські права підданих Австро-Угорської імперії, співпрацювали з іншими представництвами.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
5. Незважаючи на те, що діяльність Державної думи не призвела до очікуваних глибоких змін у державному устрої та законодавстві Росії, вона сприяла політичній і правовій просвіті широких мас населення, залучення його до активного суспільно-політичного життя, усвідомлення національних інтересів. Система влади, що склалася в Росії, мало нагадувала парламентську систему навіть тих часів: уряд призначався монархом і ніс відповідальність лише перед ним; виборчі права населення були помітно урізані, а Дума одержала обмежені можливості впливати на владу. Самодержавна влада ставила препони законотворенню. Думці постійно скаржилися на урізані законотворчі, бюджетні, контрольні права, на те, що верхня палата – Державна рада перетворилась в “законодавчу пробку”, “охоронну палату”, а права громадян, рівноправ’я націй захищались лише опозицією (220, с. 19, 26, 30, 55, 88, 135, 185 та ін.). Запровадженням двопалатного представництва російський самодержець дав народу стільки свобод, скільки було безпечно для збереження своєї влади. Повноваження Думи із законодавчої ініціативи, бюджетних прав та нагляду за законністю дій уряду обмежувались ст.87 Основних державних законів про право монарха самостійно видавати закони у надзвичайному порядку, за ініціативою уряду (434, с.174-175). Тож негативи російського парламентаризму збіднювали власний парламентський досвід депутатів з України.
РОЗДІЛ 5
Становлення вітчизняного парламентаризму в добу
національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.
5.1. Українська Центральна Рада – перший
український парламент
5.1.1. Формування складу та представництва УЦР
Як свідчать документи, процес формування Центральної Ради розпочався ще 3 березня 1917 р.1 Саме тоді на багатолюдних зборах (понад 100 осіб) представників “українських местных и некоторых провинциальных организаций и групп”, як повідомляла газета “Киевская мысль”, було обрано комітет – “Центральну раду” з 10 осіб (312, 4 марта). На слідуючий день на новому зібранні її склад поповнився новими представниками українських організацій і молоді. Перша відозва “До українського народу” за підписом “Українська Центральна Рада”, датована 9 березня (225.-Т.1, с. 38-39). З цього ж дня збереглися протоколи засідань Ради.
З поміж реально діючих у Києві політичних організацій у цей час М.Грушевський називає Товариство українських поступовців та малочисельну організацію українських соціал-демократів (294.-№8, с. 129-131). За спогадами Д.Дорошенка Центральна Рада з самого початку мислилась як “організація парламентського типу” (299, с. 86; 255, с. 316). І Д.Дорошенко, і М.Грушевський засвідчують у своїх спогадах наявність гострих політичних суперечностей між представниками ТУПу і есдеків про характер майбутньої організації: буде вона ліберально-демократичною чи радикально-соціалістичною. Останні отримали домінуюче становище в Центральній Раді, що надало їй політиці яскраво виразного соціалістичного характеру.
Вже з перших зібрань представників різних українських організацій лунало прізвище М. Грушевського. “Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, - згадував Д.Дорошенко, - ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство” (299, с. 86-87). На одному з перших засідань УЦР його було обрано (заочно) її Головою (225.-Т.1, с. 40). Після повернення із заслання він вже головував 15 березня на засіданні Ради (Там само, с. 43).
Як повідомляла у першому числі заснована Радою газета “Вісти з Української Центральної Ради” 19 березня вже була сформована її Президія (Голова, заступник –В.Науменко, голова Українського наукового товариства; “товариш” Голови –Д.Антонович, один із засновників і лідерів УСДРП; писар – С.Веселовський, член ЦК УСДРП; скарбник – В.Коваль, професор Київського політехнічного інституту) та 9 комісій: фінансова, правнича, шкільна, агітаційна, редакційна, друкарських справ, маніфестаційна, інформ. бюро, прес-бюро (225.-Т.1, с. 44-45). Газета повідомляла про тимчасовий склад Ради, її “безупинне поповнення представниками різних груп, тутешніх і з провінції”. У газеті друкувалось і звернення Центральної Ради до українського народу, де вона повідомляла про свою постанову з організації загальної української маніфестації і скликання 6-8 квітня у Києві Загальноукраїнського Конгресу “для установлення постійних членів” УЦР. Тут же намічалась норма представництва на Конгрес: одного чи двох від кожної організації (Там само, с. 45-46).1
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Щодо професійного складу УЦР, то в ньому переважали селяни, військові, представники робітничих, кооперативних та освітніх організацій, інтелігенція. За нашими підрахунками, (складеними за відомостями з іменних покажчиків, довідкових видань, наукової літератури), до складу УЦР і передусім – її Малої ради в різний час входило 5 бувших членів І Державної думи, не менше 16 правників, 26 вчених, понад 30 публіцистів і журналістів. Нажаль встановити освітній ценз членів Центральної Ради за відсутністю документальних матеріалів не уявляється можливим. Але саме ці репрезентативні групи задавали тон законотворчій роботі УЦР.
5.1.2. Формування організаційних структур і компетенції УЦР
Всеукраїнський національний конгрес перетворив Центральну Раду у загальнонаціональний представницький орган, уповноважив її проявити ініціативу у творінні Крайової ради (парламенту), розбудові автономної України, відіграв в значній мірі роль Установчих зборів, своєрідної владної конституанти. Конгрес визначив форму державного устрою – національно-територіальна автономія України в складі федеративної демократичної Російської республіки, головні принципи української автономії: повного забезпечення прав нації і національних меншин, недоторканність української території, встановлення кордонів між державами “згідно з волею пограничної людності”, участь України у міжнародній мирній конференції (Там само, с. 54-55, 58-59, 61). В.Винниченко писав, що вже його скликання стало першим кроком на шляху організації державності (129.-Ч.1, с. 87, 93). За висновками М.Грушевського Конгрес поклав початок “національному парламенту, а заразом проведена при тому національна організація (при проведенні виборів)” УЦР, яка мала приготувати грунт до парламенту України як територіальної (“краєвої Ради”) (294.-№9, с. 122).
З перших же загальних зборів УЦР розпочинається формування її організаційних структур, розробка і прийняття регламенту, конституції – Статуту автономної України, інших законодавчих актів, розширення компетенції. За пропозицією М.Грушевського на перших загальних зборах УЦР було обрано її виконавчий орган – “Комітет Центральної Ради” (225.-Т.1, с. 59-65).1 До другої сесії УЦР Комітет розглянув і ухвалив рішення з низки загальнодержавних питань: підтримав випущену Тимчасовим урядом “Позику волі”, закликав всю людність України до участі в її реалізації; звернувся з телеграмою до Тимчасового уряду про потребу усунення з посади Харківського архієпископа Антонія; прийняв резолюцію щодо формування українських військових частин та ін. До його складу входили Президія УЦР (Голова та два заступники), 17 членів Комітету, обрані Голови комісій та окремі особи, кооптовані Комітетом – всього 33 його членів (Там само, с. 72).
На тій же сесії 22-23 квітня 1917 р. УЦР розглянула і ухвалила з незначними поправками, “Наказ УЦР”, (регламент) який визначав її як “представницький орган всієї організованої української людності”, що має своїм завданням виконати її волю, висловлену на Національному з’їзді, “себто переведення автономії України в Федеративній Демократичній Російській Республіці із забезпеченням прав національних меншостей, що живуть на території України” (Там само, с. 71). У “Наказі” перелічувались повноваження і порядок роботи загальних зборів УЦР та її Комітету. Загальні збори визначали напрям і характер всієї діяльності УЦР, а Комітет “провадить роботу Центральної Ради в конкретній, постійно змінюючийся обстановці моменту”. Збори прийняли також дві постанови – про організацію губернських, повітових і міських українських рад та ухвалили постанову фінансової комісії про оподаткування “для покриття трат, які вимагають наші національні потреби”, встановлювались розміри і механізми оподаткування (225.-Т.1, с. 71-72). Таким чином, УЦР впевнено перебирала на себе елементи суверенної влади.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
На наступних після п’ятих зборів засіданнях Малої ради вирішувалось два головні питання: реалізація постанови зборів щодо удосконалення національного представництва в УЦР і Малій Раді, розподілу законодавчих і виконавчих повноважень між Малою радою і Генеральним Секретаріатом. Обговорення цих питань зайняло кілька засідань (2-7 липня) (Там само, с. 168-172). Було ухвалено 30% представництво національних меншин. Складнішим виявилося друге питання. І хоч в доповіді з цього питання М.Огороднього чітко визначалось розмежування компетенції: Мала рада є законодавча інституція, відповідальна перед Центральною Радою, а Генеральний Секретаріат - інституція виконавча, яка у своїй діяльності підлегла Малій раді, залишалось багато питань у членів уряду. Внаслідок гострого обговорення була ухвалена пропозиція М.Грушевського, М.Огороднього та ін., доповнена пунктом: Генеральний Секретаріат “повинен підшукати собі помешкання і завести свою канцелярію” (Там само, с. 171-172). Проте у розмежуванні компетенції і функцій між Малою радою і урядом не було поставлено крапку.
Рішення про надання законодавчих та інших повноважень Малій раді робило її дієвою структурою українського парламенту. Вона віднині вбирає в себе органічні риси загальних зборів. Її засідання виявляють все більшу продуктивність. Доповнена ще 18 представниками національних меншин (Там само, с. 175-176), Мала рада обговорює і вирішує питання про поповнення складу Генерального Секретаріату, розробляє і приймає проекти його структури, бюджету, “Статут вищого крайового органу управління на Україні”, визначає його відповідальність перед Радою, а між її сесіями – Малій раді (Там само, с. 180-182). Щодо колізій у відносинах між нею та урядом, то §16 Статуту передбачав їх вирішення у такий спосіб: “Коли Генеральний Секретаріат не згоджується з постановою Малої ради в якій-небудь справі, остання переноситься на розгляд Центральної Ради, яка скликається негайно”. В разі висловлення нею недовіри Генеральному Секретаріату – він подає у відставку (§17). Всі акти Центральної Ради і Малої ради контрасигнуються (скріплюються) Генеральним Секретаріатом (§18). Статут закріплював юридичну силу “законів Тимчасового уряду” на Україні, опублікованих в крайовому урядовому віснику українською мовою. На засіданні Малої ради 9 липня вперше було поставлено питання про створення органу державного контролю. Таким чином, Статут свідчить про продовження осмислення діячами УЦР і правового закріплення повноважень її різних інституцій, зростання нормотворчої ролі Малої ради.
На відміну від загальних зборів УЦР, які іноді перетворювались у справжнє ристалище чисельних партійних фракцій, представників різних соціальних груп і політичних уподобань, члени Малої ради були більш налаштовані на законотворення, конструктивну працю, а не конфронтацію. Основна увага її членів між п’ятою і шостою сесіями УЦР присвячувалась важким переговорам з Тимчасовим урядом, обговоренню його “Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні”, проблемі розширення представництва УЦР, прийняття наказу (регламенту) роботи Малої ради.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Остання дев’ята сесія УЦР відбулася 15-25 січня 1918 р. Вона схвалила IV Універсал, сформувала уряд і його програмні засади, прийняла закон про 8-годинний робочий день, внесла деякі зміни у закон про вибори до Українських Установчих зборів. Було затверджено В.Голубовича на посаді Голови Ради народних міністрів, “першого старшого прокуратора Генерального суду”. Учасники Зборів обговорили хід мирних переговорів у Бресті, ситуацію, що склалася у зв’язку з наступом більшовиків та повстанням на заводі “Арсенал”, схвалили реорганізацію Малої ради. Було ухвалено: “Всього в Малій раді має бути 82 члена відповідно фракційного складу Великої ради” (223.-Т.2, с. 120). Якщо раніше найбільше місць у Малій раді мали УСДРП та УПСР (єврейські партії – 15, російські – 10, польські – 4 представники), то тепер українські есери збільшили своє представництво у Малій раді вдвічі, провід Центральної Ради опинився у їхніх руках. Вони запропонували кандидатуру В.Голубовича на Голову Ради народних міністрів УНР (Там само, с. 114).
Завершилась сесія увечері 25 січня у зв’язку з наступом більшовицьких військ. УЦР терміново виїхала до Житомира, потім – до Коростеня і Сарн. Підписання у Брест-Литовському мирних угод з Четверним союзом відбулося вже 27 січня 1918 р. (Там само, с. 137-142, 143-150). Повноваження їх ратифікації Мала рада передала, за пропозицією М.Грушевського, Раді народних міністрів (Там само, с. 155), що можна пояснити надзвичайним характером умов, в яких знаходилися діячі УЦР. На Волині вона перебувала до 7 березня. Її компетенцію повністю перебрала Мала рада, яка до того ж працювала в скороченому складі. За умов іноземного панування жодної сесії УЦР зібрати не вдалося, а більшість прийнятих нормативних актів так і не набрали чинності. Останнім нормативним актом Малої ради була Конституція УНР – “Статут про державний устрій, права і вольності УНР”, ухвалена 29 квітня 1918 р.
Щодо компетенції парламенту, то вона окреслена в Основному законі УНР досить виразно (ст.ст. 3, 38, 44, 45, 46). Всенародні Збори, вважає В.Рум’янцев, як верховний представницький орган влади УНР, могли розглядати і вирішувати будь-які питання державного, соціально-економічного та культурного життя республіки. Одночасно Конституція підкреслювала статус Всенародних Зборів як верховної влади УНР шляхом визначення предметів їх виключного відання. При цьому законодавець виходив із класичних уявлень про прерогативи парламенту і відносив до виключного відання Зборів найважливіші питання життя УНР, а саме: встановлення податків і дозволу на позики; покликання громадян УНР до обов’язкової військової або міліційної служби; оголошення війни і ратифікація міжнародних угод – політичних і економічних, укладених від імені УНР; встановлення одиниць міри, ваги і монети республіки (152, с. 84).
Хоч в питанні розподілу компетенції між законодавчою і виконавчою гілками влади укладачі Конституції не виявили достатньої послідовності (тут лише загальним чином визначено компетенцію уряду), проте вони враховували і набутий парламентський досвід, і складність умов, в яких діяли найвищі органи влади УНР.
І останнє. За період існування УЦР склався і удосконалювався її апарат, який забезпечував її роботу, поширення прийнятих законодавчих актів. Канцелярія Ради поділялась на 6 відділів: загальний, кодифікаційний, видавничий, бухгалтерський, бібліотечний та господарський (141, с. 27). Вона діяла на основі Статуту, згідно з якими всі її співробітники входили до загальних зборів канцелярії на чолі з комітетом співробітників.
Отже, за компетенцією та її реалізацією Центральна Рада набула основних рис парламенту того часу.
5.1.3. Функції Української Центральної Ради