Верховну Раду України (1, Ст. 75). Як показує досвід держав розвиненої демократії, доводять вчені з конституційного права (2, с. 315) представницька форма реалізації закон
| Вид материала | Закон |
Содержание4.1. Українське представництво в парламентських установах 4.2. Українське представництво в Державній думі Росії В підсумку |
- Опис модуля з дисципліни "основи демократії", 61.73kb.
- Кабінетом Міністрів України, діє в межах Конституції України, цього закон, 189.69kb.
- Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст. 141 кодекс, 1769.81kb.
- Верховної Ради України >11. закон, 497.15kb.
- Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
- Кабінету Міністрів України: забезпечувати в установленому порядку здійснення фінансування, 37.37kb.
- Доходи І видатки бюджету, 291.61kb.
- План : Вступ Поняття конституційного права України. Предмет правового регулювання конституційного, 307.78kb.
- В. М. Корецького назаренко олена Аркадіївна удк 342 міжнародні договори україни в системі, 397.09kb.
- Кабінету Міністрів України: забезпечувати в установленому порядку здійснення фінансування, 35.18kb.
Висновки.
1. Доба Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої збагатила українство досвідом участі в сеймових зібраннях, Пани - раді і сенаті Великого князівства Литовського та сеймі Речі Посполитої. Боярські ради земель Русі трансформувалися в їх місцеві органи влади і управління, а віча – в земські сейми. Архівні і літописні джерела відтворюють історичну еволюцію в Польщі і Литовсько-руській державі віча в загальнодержавний сейм. Автори колективної монографії “Український парламентаризм: минуле і сучасне” вважають вальний сейм започаткованим у Польщі і Литві в середині ХV ст. “Потім він став двопалатним” (3, с.37). На думку дисертанта, така спрощена схема не враховує еволюцію складу і компетенції сейму у ХV-XVI ст., значення сеймової реформи у ВкЛ 1565-1566 р. Як доведено вище, сейм у ВкЛ набуває характеру вального з унормованим становим і територіальним представництвом лише з початку ХVI ст., а з сеймової реформи – двопалатну структуру і дворівневі представництво і повноваження (сейм і повітові сеймики). З цього часу до виключної компетенції вального сейму стали належати прийняття нових законів, обрання великого князя, оголошення про війну, скликання ополчення, встановлення податків та ін. Нижньою ланкою сейму у Польщі й Великим князівстві Литовському стала система повітових сеймиків, які залучали до парламентської діяльності все шляхетство воєводств. З сеймової реформи фактично вводився мажоритарний принцип представництва в сеймі, а з 1569 р. – і в Коронному трибуналі. Сучасний англійський історик Н.Девіс вважає, що правляча шляхта, якій і належала ідея створити подібну систему дворянської демократії, зберегла за собою ведучу роль. За допомогою регіональних сеймів, що контролювали центральний сейм, шляхта тримала в руках податки і військові питання (401, с.407). Засвоєння станових привілеїв та прав шляхти, городян і духовенства, вважає сучасний польський історик Є.Клочовський, - фактор, роль якого на руських землях весь час зростала (402, с.103).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
6. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б.Хмельницького до монархів суверенних держав. Він сам у листах позначав себе “единовладцем і самодержцем руським” (199, с.52), будучи головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків, главою держави. Проте, в тих же листах ми зустрічаємось з посиланнями на рішення Генеральної ради (188, с.89), “повідомляємо..., що, порадившись с товариством” (196, с.219-220) та ін. Скликання генеральних рад – “Сеймів генеральних”, “старшинських з’їздів”, запровадження представництва, на думку дисертанта, переконують: “монархічні устремління” Б.Хмельницького не розходилися з його відданістю республіканським принципам державотворення, які він наполегливо відстоював у “Прохальних статтях” 1654 р.
7. Практика і досвід суспільного і державного життя у Литовсько-Руській державі і Речі Посполитій, у власній Українській державі, давні традиції народоправства, виборності владних органів, народне прагнення до конституційних основ державності, розвитку самоврядування щедро живили вітчизняну конституційну, парламентську думку. Аналіз теоретичних розробок вітчизняних мислителів доводить – Україна мала власну історію конституціоналізму. Конституція П.Орлика 1710 р. передбачала встановлення парламентсько-гетьманської республіки, основою якої повинно було стати загальне виборче право, виборність посадових осіб, принцип розподілу влад, соціальний, правовий характер держави. Це – унікальне явище політичної історії Європи.
Ідеї конституціоналізму і народного представництва XVIII ст. сприяли формуванню національної самосвідомості, прагненню українського народу, розмежованого державними кордонами, до свободи і державності.
РОЗДІЛ 4
Українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини та Росії
4.1. Українське представництво в парламентських установах
Австро-Угорщини
Юридично і фактично зупинений розвиток української державності з кінця XVIII ст., розчленованість українського народу між Російською і Австрійською імперіями примушував його жити не з власної волі за законами цих держав, намагаючись зберегти свою самобутність. З середини ХІХ ст. в Австрійській, а з початку ХХ ст. у Російській імперіях українці почали засвоювати уроки парламентаризму, приймаючи активну участь у вищих представницьких установах цих держав.
Як відомо, наприкінці ХVIII ст. після трьох поділів Речі Посполитої більша частина її етнічно українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) опинилася під владою Австрійської та Угорської монархій. Внаслідок революційних подій 1848 р. тут розпочався перехід до конституційної монархії. Під впливом революційних потрясінь австрійський цісар спішно проголосив демократичну конституцію і заснування першого австрійського парламенту – рейхстагу. Передбачалась його двопалатна структура: палата панів і палата представників, яка формувалась би шляхом двоступеневих виборів. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. (405, с. 20-21).
Тепла хвиля “весни народів” пробудила українське населення до громадського і політичного життя. 2 травня у Львові була утворена Головна руська рада – орган громадського самоврядування (3, с.54). Її головою обрали єпископа Г.Якимовича, заступником голови юриста І.Борискевича. За складом (30 постійних членів) вона була неоднорідною: представники буржуазії і вищі духовні ієрархи, які прислуховувалися до Відня, і представники інтелігенції та нижчого духовенства. За словами І.Франка саме останні були справжніми виразниками вимог народних мас (278.-Т.47, с.108-122).10 травня 1848 р. Головна руська рада ухвалила Маніфест на захист прав українців-русинів із закликом скористатися завойованими свободами і створювати місцеві ради. До програмних положень Ради, пропагованих через її газету “Зоря Галицька”, відносилось: 1) вимоги проведення реформи в галузі промисловості, сільського господарства і культури; 2) забезпечення вільного національного розвитку українців; 3) належного представництва в рейхстазі; 4) утворення окремого коронного краю у Східній Галичині з сеймом і адміністрацією; 5) створення мережі з 24 місцевих відділів Ради та ін. (406.-Т.1, с.418-420). Таким чином, західні українці з початком революційних подій 1848 р. змогли витворити свою громадську представницьку установу, надавали важливого значення парламентським інституціям Австрії.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Одразу після скликання парламенту Т.Окуневський виголосив промову з приводу кривавих виборів. Він говорив: вибори переконали українців у тому, що уряд не жахається ніяких насильств, аби не допустити вільних виборів, що їх поставлено перед альтернативою – “визнати польську державну ідею або мовчати і вмирати” (98, с. 53-54). Проте і за таких умов українські депутати намагалися відстоювати у австрійському парламенті інтереси співвітчизників, домагатись автономії для них, гарантії їх конституційних прав і свобод, закріплених в основних законах.
Свавілля урядової влади під час виборчої кампанії 1897 р. позначилось і на виборах 1901 р.: кількість голосуючих зменшилась, парламентські сподівання руйнувались (413, с. 235-236). Саме на цьому наголошував, зокрема, у своїй промові у Державній раді 14 лютого 1902 р. посол М.Василько (415, с.188-192). У відповідь на тронну промову при відкритті Ради, він заявив: “...мусимо побоюватися, що ті слова залишаться й надалі під гнітом ворожого народові правління, що найелементарніші права сеї народності, особливо в Галичині, не знайдуть пошанівку”. Посол звернув увагу депутатів Державної ради на здирницьку політику уряду щодо селян Галичини й Буковини. А в наступних промовах – на тяжке становище русинів, шкільну справу (415, с.194-202).
Початок революції в Росії активізував західноукраїнські політичні партії, масовий рух за демократизацію виборчої системи. Масові політичні мітинги відбулись восени 1905 р. в Чернівцях. 2 лютого 1906 р. у Львові за ініціативою УНДП відбулось 50-ти тис. віче з вимогою загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права (416.-Т.1, с.340). З великою промовою від УРП на ньому виступив М.Павлик (92, с. 1-12). Радикали Ф.Матушевський, Л.Цегельський написали і поширювали популярні брошури, в яких пояснювали переваги загального виборчого права, вимоги УРП (417, 418). Отже, рух за виборчу реформу , що розгорнувся наприкінці 1905 – початку 1906 рр., охопив усю Галичину. Збори, що проводилися у кожному селі, набули чітко вираженого політичного характеру (345.-Т.1, с.631).
Нарешті 22 лютого 1906 р. уряд вніс до рейхсрату проект нового закону про виборчу реформу. Парламентська комісія доопрацювала проект, який був прийнятий нижчою палатою представників 1 грудня 1906 р. більшістю голосів, палатою панів – 13 грудня того ж року і передала для затвердження імператору (Там само). Прийнятим законом від 26 січня 1907 р. середньовічна куріальна виборча система була скасована, встановлювалось, що правом обирати депутата користується кожна особа чоловічої статі з 24 років, яка є австрійським підданим, не менше року проживає в місці обрання і не позбавлена виборчих прав. Пасивним виборчим правом наділялися особи чоловічої статі з 30-річного віку, правоздатні, які перебували в австрійському підданстві не менше трьох років. Таким чином, пасивного й активного виборчого права знов не набували жінки і військовослужбовці (113, с.53).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Буковинський сейм теж обирався за куріальною системою. За першими виборами у складі сейму було 30 депутатів (пізніше – 31) (97, с. 16-17). Перша курія обирала 10 депутатів, друга – 5, третя – 2, четверта – 12 (по одному з кожного повіту). Отже, перші три курії, особливо курія великої посілості, мали відчутні переваги на виборах. Якщо першою курією один депутат обирався від 14 чоловік, другою – від 35 тис., то четвертою – від 45 тис. (410, s. 2190-2191). Таке виборче право надавало представництво не народу, а станам. Без обрання до складу сейму входили за посадою “вірилісти”, зокрема митрополит і ректор Чернівецького університету (101, с.17).
Вибори до сейму здійснювалися під безпосереднім контролем крайового намісника. Він повідомляв про час і місце проведення виборів. Під контролем і за участю крайового управління складалися списки виборців, виготовлялась необхідна для голосування документація, перевірялись підсумки виборів в усіх виборчих округах. Тривалий час визнання виборів дійсними не залежало від числа виборців, які з’явились на них. Майже 50 років порядок виборів до буковинського сейму залишався незмінним (103, с. 117).
На рубежі ХІХ-ХХ століть необхідність сеймової виборчої реформи стала очевидною. Одним з основних завдань було подолання куріальної нерівності на виборах, адже в результаті обмеження виборчих прав його були позбавлені 150 тис. дорослого населення (410, s. 2191-2192). Не менш гострою проблемою був перегляд національного представництва у сеймі. Так, за підсумками виборів початку ХХ ст. до сейму потрапило 14-15 румунів, 7-8 німців та євреїв, 5 українців, 4 вірмен та поляків. Тобто, українцям належало лише 16,6% депутатських місць, тоді як у складі населення – 41,2% (103, с. 131). Зрозуміло, що таке представництво породжувало гострий національний антагонізм на виборах, ускладнювало крайове життя.
Понад 10 років питання про сеймову виборчу реформу не сходило з порядку денного буковинського сейму. Лише в жовтні 1909 р. сейм 3/4 голосів прийняв у третьому читанні законопроект про виборчу сеймову реформу, а в травні 1910 р. закон був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво через введення національних виборчих округів (Там само). Для Буковини це була спроба справедливого національного розмежування п’яти народностей. Новий виборчий закон збільшував число депутатів сейму до 63 (два мандати, як і раніше, надавались вірилістам). За новим законом українцям в новообраному сеймі належало 27% мандатів, румунам – 37%, німцям і євреям – 27%, полякам – 9%, хоч за переписом 1910 р. населення відповідно становило 37%, 33%, 21% і 5% (101, с. 19).
Таким чином, представництво українців в сеймі безумовно покращилось. 15 із українських послів належали до націонал-демократів, 1 – до національно-радикальної партії, 1 – до соціал-демократів. Новий виборчий закон суттєво демократизував виборчу систему: запровадив прямі вибори від сільських громад, таємне голосування, збільшив загальне число депутатів сейму, національне представництво. Проте все ще відчувався вплив старої (куріальної) системи, яка була представлена церквою, великим землеволодінням, торгово-промисловою палатою. Введення нового виборчого порядку як інституційної форми національного порозуміння було компромісом між п’ятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс дав національностям і певну автономію управління. Однак історія відвела йому вкрай короткий час для прояву своїх переваг, оскільки з початком Першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося. Обраний у 1911 р. сейм мав тільки одну сесію, присвячену справі санації народних кас (103, с. 130-131).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Діяльність президента краю і всіх підлеглих йому адміністративних установ не підлягала контролю сейму. Навпаки, у Галичині намісник, а на Буковині – крайовий президент контролювали діяльність сейму (345.-Т.1, с. 54-63). Офіційною (робочою) мовою сейму була німецька мова.
Отже, крайові сейми, хоч і були обмежені в своїй компетенції імперським парламентом і законодавством, теж зіграли помітну роль у розвитку народного представництва, парламентського життя на західноукраїнських землях, досвіду самоврядування.
4.2. Українське представництво в Державній думі Росії
Розвиток демократичних виборчих процедур в Росії започаткували революційні події 1905-1907 рр., результатом яких і стала організація першого в російській історії представницького законодавчого органу – Державної думи. Модернізуючи державне управління під тиском революції, царський уряд прагнув зберегти основи політичного всевладдя, пристосувати його до нових умов. 6 серпня 1905 р. з’являються царський маніфест про її скликання і “Положення про вибори в Державну думу» (208). Вона розглядалась як “особо законосовещательное установление, коему предоставляется предварительная разработка и обсуждение законодательных предположений и рассмотрение росписи государственных доходов и расходов” (208, с. 4). Порядок формування Думи регулювався “Положенням” про її вибори, яке передбачало вибори по куріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатоступеневими. Високий майновий ценз виключав з числа виборців селянську бідноту і робітників. Не надавалось виборчого права також жінкам, чоловікам, молодшим 25 років, військовослужбовцям, учнівській молоді, “бродячим инородцам”. Слушно зауважуючи, що російська система виборів копіювала найконсервативніші західноєвропейські зразки (422, с. 149), дослідники упускають з виду, як на нашу думку, важливий момент: виборча система, що формувалась в Росії, була все ж найбільш прогресивною в російській історії до 1918 р.
Проте наростання революції, загальноросійський політичний страйк примусили царя і його уряд вдатись до істотних поступок революційному рухові і оприлюднити Маніфест 17 жовтня 1905 р. Для “удосконалення державного порядку” Маніфест “дарував” населенню громадянські свободи, обіцяв залучення до виборчого процесу “тех классов населения, которые ныне совсем лишены избирательных прав”, встановлення “как незыбленного правила, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной думы и … в надзоре за закономерностью действия властей” (209, с. 90-91). Отже, Маніфест проголосив вперше в історії Росії заснування парламенту, перетворення самодержавства в конституційну монархію. Дума була уповноважена приймати закони, але для набрання ними чинності вони мали бути схвалені Державною радою і царем. За своїм значенням Маніфест 17 жовтня не був конституцією, - це була лише декларація намірів (423, с. 441).
Маніфестом від 20 лютого 1906 р. та особливо іншими законодавчими актами цар здійснив реорганізацію Державної ради, перетворивши її з дорадчого органу в законодавчий, верхню палату російського парламенту (209, с. 102-104, 104-114, 136-138). Вона утворювалася наполовину з членів, призначених імператором, і членів, обраних на корпоративній основі: Синодом від православного духовенства (6 осіб), губернськими земськими зборами (по 1 особі), дворянськими губернськими і обласними зборами (18), академіками і професорами університетів (6 осіб), найкрупнішими організаціями промисловців і торговців (12 осіб). Повний склад виборних членів Ради становив 102 особи, які обиралися на 9 років, з ротацією третини після 3 років.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Зазнав змін національний і фракційний склад депутатів від українських губерній, загальна кількість яких залишилась незмінною – 102 депутатів.
Таблиця 3. Національний склад депутатів від українських губерній у ІІ Державній Думі (120, с. 6 “Приложения”; 211, с. 6-25).
| Губернія | Усього депутатів | Серед них | |||||
| українців | росіян | поляків | євреїв | німців | татарів | ||
| Волинська | 13 | 8 | 4 | - | - | - | - |
| Катеринославська | 10 | 4 | 5 | 1 | 1 | - | - |
| Київська | 16 | 12 | 4 | - | - | - | - |
| Подільська | 13 | 11 | 1 | - | - | - | - |
| Полтавська | 12 | 2 | 10 | - | - | - | - |
| Таврійська | 6 | 1 | 4 | - | - | 1 | 1 |
| Харківська | 11 | 1 | 10 | - | - | - | - |
| Херсонська | 11 | 1 | 7 | 1 | 1 | - | - |
| Чернігівська | 10 | 7 | 3 | - | - | - | - |
| В підсумку | 102 | 47 | 48 | 1 | 2 | 1 | 1 |