1. Соціологія як наука. Предмет І метод соціології

Вид материалаДокументы

Содержание


Дія, за Вебером, — людська поведінка, якій суб’єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією
Соціальними взаємодіями
Цінності особистості
Репродуктивна функція.
Функція соціалізації.
Статусна функція.
Захисна функція.
Функція емоційного задоволення
Ендогамний шлюб
Етнічна структ. сусп.
Соціальна група
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

(57). Соціальна дія і соціальна взаємодія: сутність, механізм.

Соціальна дія є одним з найпростіших елементів соціальної системи, одиницею соціологічного аналізу.

Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обґрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, — людська поведінка, якій суб’єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений назвав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування.

Отже, на думку М. Вебера, соціальна дія має принаймні дві необхідні ознаки: по-перше, вона повинна мати суб’єктивну мотивацію індивіда чи групи, бути усвідомленою; по-друге, орієнтованою на минулу, нинішню чи очікувану в майбутньому поведінку інших людей (друзів, рідних, колег тощо).

У реальному житті, за М. Вебером, наявні різні типи дій:
  • цілераціональні, орієнтовані на очікування певної поведінки інших людей і стану об’єктів зовнішнього світу, побудовані на свідомому виборі засобів досягнення усвідомлених цілей з визначенням усіх можливих побічних наслідків власної поведінки.
  • ціннісно-раціональні, пов’язані з вірою в етичну, естетичну, релігійну чи якусь іншу самодостатню цінність певної поведінки незалежно від її успіху.
  • традиційні, що базуються на звичках людей, а не на сенсі, і відбуваються за давно засвоєним взірцем;
  • афективні, що ґрунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак, нерідко виступають як свідома емоційна розрядка.

Соціальними взаємодіями є взаємозумовлені соціальні дії, пов’язані причинною залежністю, за якої дії одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб’єктів.

Отже, окремі соціальні дії є ланками системи, яка називається взаємодіями. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Людина, спілкуючися з друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб’єктом соціальних взаємодій.

Соціальні взаємодії — це форма соціальних зв’язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція».

Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на величину інших перемінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. До соціальних взаємодій належать окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо.


(58). Соціальні відносини: цінності як основа соціальних відносин, різновиди соціальних відносин.

Соціальні відносини — це відносини між групами людей і індивідами, соціальними групами, що посідають певне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь у його економічному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

Соціальні відносини у вузькому значенні формуються в процесі реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у суспільстві. Це відносини рівності—нерівності, справедливості—несправедливості, панування—підлеглості.

Цінності особистості – це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до об’єктів духовного та матеріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також засоби їх досягнення.

Основою для визначення мети діяльності людини є ціннісні орієнтації – орієнтації особистості стосовно соціальних цінностей. Саме вони, закріплені життєвим досвідом, спрямовують діяльність, регулюють поведінку особистості. Ціннісні орієнтації є продуктом соціалізації індивіда. Сформована система ціннісних орієнтацій особистості забезпечує її становлення як активного суб’єкту соціальної діяльності.

Виокремлюють різноманітні види соціальних відносин:

-за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі, відносини по вертикалі;

-за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені), неформальні;

-за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;

-за суб'єктами діяльності: міжорганізаційні, внутріорганізаційні;

-за рівнем справедливості: справедливі, несправедливі.


(59). Сім’я як соціальний інститут. Функції, структура сім’ї.

Соціологія сім’ї — це галузь соціологічної науки, котра вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї як малої соціальної групи і як соціального інституту за конкретних культурних і соціально-економічних умов, її місце і посередницьку роль у суспільстві, взаємодію з іншими соціальними групами та інститутами, з окремими індивідами.

Сім’я — головний осередок суспільства. Вона відіграє надзвичайну роль у його життєдіяльності — через фізичну й соціокультурну зміну поколінь забезпечує можливість існування суспільства. У сім’ї створюється найбільше суспільне багатство — людина. Тут вона народжується і формується як особистість.

Зміст діяльності сім’ї розкривається в її функціях. Під функціями сім’ї вчені розуміють спосіб прояву активності, життєдіяльності сім’ї та її членів, спрямованої на вдоволення базисних потреб суспільтва й індивідів.

Репродуктивна функція. Кожне суспільство зацікавлене у відтворенні населення. Для суспільства важливим є народження здорових дітей, здатних до соціалізації. Умовою існування суспільства є регулювання народжуваності, запобігання демографічним вибухам або спадам.

Функція соціалізації. Первинна соціалізація, формування найбільш стійких рис особистості, переконань та уявлень відбувається саме в колі сім'ї.

Економічна функція. Формування і розподіл сімейного бюджету, організація побуту. Норми сімейного життя передбачають підтримку кожного члена сім'ї в разі виникнення економічних проблем.

Статусна функція. Сім'я передає своїм дітям певні статуси, близькі до статусів батьків. Належність сімї до певної соціальної верстви дає дитині можливості та винагороди, притаманні цій верстві, і визначає її подальше життя.

Захисна функція. Сім'я здійснює психологічний, економічний і фізичний захист своїх членів.

Функція сексуального регулювання. Завдяки сім'ї суспільство впорядковує, регулює природні сексуальні потреби людини.

Функція емоційного задоволення. Кожна людина потребує кохання, тепла, турботи, повноцінного інтимного спілкування. Досвід свідчить, що найчастіше злочини й інші негативні вчинки здійснюють люди, яким в дитинстві бракувало турботи та ніжності батьків.

Під структурою сім’ї розуміють сукупність родинних, духовних, моральних, правових, владних та інших відносин між подружжям, батьками і дітьми, іншими членами сім’ї.

Характер цих відносин визначає тип сім’ї, її ієрархія. Жорстке підпорядкування дітей батькам, чоловіка - дружині чи навпаки характеризує авторитарну сімейну структуру. Розподіл ролей згідно з особистими якостями та здібностями подружжя, добровільний розподіл побутових обов’язків, однакові права й відповідальність щодо виховання дітей, спільне розв’язування сімейних проблем характеризує демократичну (рівноправну) сімейну структуру.

Особливе місце в сімейній структурі належить рольовим сподіванням і ролям, що їх виконує кожний член сім’ї. Систему взаємодій і відносин членів сім’ї відповідно до ролевих приписів характеризує ролева структура.


(60). Шлюб і розлучення: визначення, форми, мотивація. Криза інституту шлюбу в сучасному європейському суспільстві.

Шлюб — це сімейний (духовний, економічний, сексуальний) союз (угода) між чоловіком і жінкою, що породжує їх права й обов’язки один до одного, до дітей та рідних.

Залежно від вибору партнера виділяють ендогамні та екзогамні шлюби

Ендогамний шлюб — це союз між особами, які належать до одної суспільної групи (рід, плем’я, каста). У сучасному суспільстві така форма шлюбу збереглася переважно в деяких соціально-етнічних групах.

Норми екзогамного шлюбу навпаки приписують вибирати шлюбного партнера за межами своєї спільноти, забороняють шлюби між людьми одної спорідненої групи.

Подекуди існують звичаї, за яких можливі лише левіратні шлюби, коли вдова має право виходити заміж тільки за братів свого чоловіка.

Залежно від кількості партнерів, що вступають у сімейно-родинні відносини, розрізняють моногамні — між одним чоловіком і однією жінкою — і полігамні шлюби (між кількома партнерами — одним чоловіком і кількома жінками чи однією жінкою і кількома чоловіками).

Зважаючи на роль і права кожного з подружжя, виділяють такі типи шлюбу: патріархальний — чоловік відіграє домінуючу роль у сімейному житті; матріархальний — коли домінує жінка; егалітарний (демократичний) — коли чоловік і жінка мають рівні права. За юридичним оформленням розрізняють громадянські (вільні, юридично не засвідчені) і офіційні (оформлені відповідними документами) шлюби.

Найскладнішою соціальною проблемою майже в усіх сучасних суспільствах є проблема розлучення. Основні мотиви розлучень:
  • мотиви, обумовлені дією соціально-економічних факторів: незадоволеність житловими і побутовими умовами; матеріальний розрахунок під час заключення шлюбу; засудження чоловіка або дружини з позбавленням волі на тривалий час; часті відрідження чоловіка або дружини і т.д.;
  • мотиви, обумовлені соціально-психологічними факторами: відмінність в потребах, інтересах, цілях; орієнтація подружжя; несхожість характерів; втручання третіх осіб; скупість, грубість, сварливість; необгрунтовані ревнощі; нова любов і зрада;
  • мотиви соціально-біологічного характеру: пияцтво і алкоголізм; подружня нерівність; хвороби, психічне захворювання; дійсна і уявна сексуальна несумісність; нездатність або небажання одного із подружжя мати дітей; велика різниця у віці.

Розлучення з будь-яких мотивів – явище з певними соціальними наслідками. Майже в усіх країнах, де воно не заборонено: підвищується рівень повторних шлюбів, збільшується кілбкість сімей з нерідним батьком або мачухою,більш поширеним явищем стають неповні сім’ї (переважно сім’ї з однією матір’ю).


(61). Національно-етнічна структура суспільства. Соціальні характеристики національно-етнічних утворень. Проблеми національних меншин в сучасному суспільстві

Формування та розвиток соціальної структури суспільства можна розглядати на прикладі функціонування етнічних спільностей, які й творять етносоціальну структуру суспільства.

Етнічна структ. сусп. — стійкі і упорядковані зв'язки між етнічними спільностями (народ, нація, етнічна група) та іншими структурними елементами суспільства (класи, професійні групи) або з суспільством в цілому, а також всередині етнічних спільностей. Етнічна структура — досить стійка, але разом з тим вона може змінюватися під впливом соціальних, економічних та політичних факторів.

Поширеним в соціології є визначення етносу - як історично сформованої на певній території стійкої сукупності людей, яка володіє загальними рисами і стабільними особливостями культури і психологічним складом, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень. Формування етносу проходить на основі єдності території, економічного життя. Однак в процесі подальшого розвитку деякі етноси втрачають спільність території. Етнос володіє певними рисами, які виражають системні властивості існуючого етносу і відділяють його від іншого етносу - це мова, народне мистецтво, традиції, обряди, норми поведінки і т.д., тобто компонентами культури, які передаються із покоління в покоління і утворюють етнічну культуру із своїм специфічним стилем. В соціології існує певна схема еволюції етнічної спільності: рід - плем'я - народність - нація. Історично першим ступенем еволюції етапу був рід, який утворювали сім'ї, що мали спільний корінь. Наступним стає плем'я, яке об'єднує кілька родів. Для племені характерна спільність мови, звичаї, міфи. Народність виникає на основі необхідності вести спільно господарську діяльність на великих територіях, захисту від ворогів і т.д. Народність характеризується спільністю проживання, однією мовою, культурою, традиціями, звичаями і т.д.

Наступний етап – нація. Виступає великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів.

Із близько 1000 різноманітних етносоціальних груп лише 170-175 народів піднялися у своєму розвитку до рівня нації. Нації властиві такі ознаки, як: територіально-економічна цілісність; соціально-етнічна спільність; соціокультурна цілісність; спільність історичної долі, політичної впади і т.д. Високий потенціал нації визначається завдяки рівню національної свідомості та самосвідомості. Національна самосвідомість - це усвідомлення нацією і окремою людиною своєї приналежності до певного етносу, національного характеру, психології культурі ментальності.

Для означення населення держави, яке належить до різних етносів використовується термін «політична нація». Політична нація - це сукупність громадян певної держави, що належать до різних етносів, але в сумі спільної історичної долі, політичних колізій творять державу.

Протягом усього XX століття проблема забезпечення прав національних меншин посідає вагоме місце в міждержавних відносинах, а отже привертає дедалі більшу увагу науковців. Сучасні демократичні та ліберально орієнтовані держави намагаються діяти неупереджено щодо розгалуження власного суспільства, прагнуть лояльно врегульовувати суперечності, котрі виникають між різними (релігійними, етнічними, статевими) ідентичностями, та встановлювати більш-менш оптимальні та конституційні обмеження щодо тих чи інших свобод.

Однією з найважливіших задач українського сучасного соціуму сьогодні є захист прав національних і мовних меншин. Важливість вирішення цієї задачі зумовлена потребою у забезпеченні суспільної стабільності, узгодженні інтересів великої кількості різноманітних в етнічному, культурному, мовному та релігійному відношенні спільнот. В українському законодавстві у сфері захисту прав національних меншин не існує дискримінаційних положень (працевлаштування, навчання, отримання помешкання для проживання, доступ до соціальних послуг, місць громадського користування та підтримки контактів між особами). Однак дієвих механізмів комплексного моніторингу цих процесів не існує. Такий комплексний моніторинг є необхідним для відтворення реальної картини ситуації – від аналізу недоліків законодавства до виявлення конкретних прикладів порушення прав національних і мовних меншин. Певне коло ускладнень, негараздів та проблем в етнонаціональній та мовній сфері має регіональне забарвлення. На регіональному рівні фіксується етнічна неприязнь.


(62). Соціально-демографічна структура суспільства

Це результат накладення демографічних структур на соціальні. Статистичними параметрами є народжуваність, смертність, шлюбність, розлучуваність, міграційний обмін населення.

Для соціолога під час вивчення соціально – демографічної структури

населення значний інтерес представляє співвідношення вікових груп. Якщо кількість осіб 15–59 років більше, або дорівнює кількості людей

старшого і похилого віку, то така структура буде прогрессивною. Як

прогресивна розуміється також структура, де частка осіб, молодших 16 років, перевищує частку осіб 60 років і старше.

Сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.

Соціальні спільноти — це такі спільноти, що реально існують і є емпірично зафіксованими сукупностями індивідів, котрі характеризуються відносною цілісністю як самостійні суб’єкти соціальних дій та поведінки, мають певний кількісний склад, достатньо міцні зв’язки, виконують ту чи ту спільну діяльність.

Соціальні спільноти є особливим рівнем організації суспільства. Вони виникають і формуються на основі культурно-історичної самобутності людей, їхніх родинних зв’язків та подібності стадій життєвого циклу, територіально-регіональних ознак, а також ситуативно — для виконання спільних дій. Спільнотами є народи, нації, класи, сім’ї, політичні партії, колективи, соціально-професійні групи.

Соціальна структура суспільства репрезентована насамперед соціальними групами. Соціальна група — це сукупність людей, які об’єднані будь-якою ознакою (спільним простором, діяльністю, економічними, демографічними, психологічними та іншими характеристиками), взаємодіють у певний спосіб на основі взаємовизнаних очікувань.

В якості генеральної сукупності демограф. структури сусп. виступає народонаселення – це сукупність людей, які безперервно відтворюють себе.

Народонаселення являється першою умовою життя та розвитку суспільства.

Пришвидшені чи сповільнені темпи сусп. розвитку залежать від таких демографічних показників, як загальна чисельність, її щільність, темпи росту, статевовікова структура.

Народонаселення не просто заповнює собою ввесь соціальний простір, але нерозривно пов’язане зі всіма іншими компонентами єдиного соціального організму.


(63). Демографічна криза європейських суспільств: ознаки, причини, наслідки

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню.

Демографічна криза, різке падіння народжуваності вже давно стали проблемою номер один для Європи. Населення стрімко зменшується. Більшість розвинутих країн за рахунок від’ємного приросту населення або знаходиться на межі депопуляції або вже опинилися в цій ситуації. До таких країн належать Німеччина, Греція, Італія, Іспанія та Кіпр.

Але скорочення населення Європи – це всього лиш половина проблеми, друга половина – в тому, що все населення планети збільшується доволі швидко. Проте ріст цей відбувається там, де він сам по собі створює проблеми не менші, ніж депопуляція у Європі.

При різкому зменшенні жителів економічно розвинутих країн стрімко зростає населення у відсталих країнах та країнах. Які розвиваються. Саме вони дадуть основний приріст до 2050 року, коли за прогнозами демографів населення планети збільшиться майже вдвічі. В середньому жінка у бідній країні народжує майже 3 дитини, у багатій – 1,6 дитини.

Про те, що демографічні процеси є «проблемою», «кризою», «трагедією», говориться так часто, що люди перестають задумуватись над тим, що є жахливого у низькій народжуваності у глобальному Заході і високій народжуваності на глобальному Сході. Є дві точки зору на це питання.

1. падіння народжуваності в «зонах достатку» не є небезпечним саме по собі, а разом із підвищенням тривалості життя. Це поєднання докорінно змінить співвідношення між старими і молодими, падіння народжуваності і подовження тривалості життя призведе до збільшення відсотка старших людей. До проблеми «нема кому утримувати пристарілих» додається проблема «не вистачає робочих рук для виробничої сфери».

В 2050 р. в економ. розвинутих регіонах кожен третій житель буде мати понад 60 р., а у відсталих – лиш кожен 5-й. Зате у найбідніших країнах (Афганістан, Ангола, Нігерія…) - половина населення буде мати до 23-х р.

Напрошується висновок – надлишок молодого населення бідних країн потрібно перетворити у трудових мігрантів і направити туди, де багато грошей пристарілих людей, але мало робочих рук.

Але реальність відрізняється від теорії. Перш за все, кваліфікація вихідців із країн третього світу не відповідає вимогам сучасної економіки. По-друге, натуралізовані емігранти виробляють у своїх нащадків ту ж соціальну страту, яку займають вони. Як результат відбувається дуже неприємна річ: розшарування у західному соціумі обумовлюється не тільки економічними і освітніми факторами, але й етнічним походженням.

2. Для багатьох скорочення населення не є проблемою нестачі робочих рук, а являє загрозу існування самої цивілізації, яку не зможуть підтримувати пристарілі і мало чисельні її носії. Тому попередній варіант вирішення проблеми для другої групи демографів є найстрашнішим сценарієм. Порятунок вони шукають у пропагандистських, економічних, соціальних і політичних механізмах, які можуть змусити західних жінок більше народжувати.


(64). Особливості соціологічного аналізу культури

У соціології проблеми культури суспільства, закономірності її існування та функціонування в соціумі вивчає галузева соціологічна теорія - соціологія культури. Самостійною теоретичною системою знань соціологія культури стає у 60-70-ті pp. XX ст.

Основні проблеми, котрі вивчає соціологія культури:

- визначення категорійного апарату цієї галузевої соціології;

- виділення структурних елементів культури;

- функції культури;

- різновиди культури;

- культура й особистість;

- культурна взаємодія та взаємовплив культур;

- глобалізація та універсалізація культури в сучасних умовах;

- етноцентризм і культурний релятивізм.

Перевага надається діяльнісним визначенням культури. Найзагальніше культура - це специфічний, суто людський спосіб життєдіяльності, результатом якого світ другої природи людини. Саме такий світ і є світом культури, що містить знання, традиції, вірування, цінності, а також витворені людиною матеріальні речі.

Основні функції культури в суспільстві:

- людинотворча, гуманістична, цивілізаційна;

- пізнавальна (гносеологічна);

- інтерактивна (комунікативна);

- регулятивно-нормативна;

- ціннісно-орієнтаційна;

- освітньо-виховна.

Соціологічні дослідження виявили серйозний прорахунок у культурній політиці. Він полягає у тому, що ми довгий час стверджували, що головне діло виробництво, а потім вже культура. У наш час доля національного доходу, витраченого на культуру, зменшилась у кілька разів. Якщо в усіх індустріально розвинутих країнах духовні потреби є сферою великих капіталовкладень, то у нас, як завжди, продовжує панувати ідея їх другорядності. Скоротилось будування клубних закладів, бібліотек, парків культури і відпочинку та інших місць задоволення духовних потреб людини.

Аналіз культурних потреб показує, що вони знаходяться у прямій залежності від прибутків населення. У першу чергу люди намагаються придбати речі культурно-побутового значення. Так, наявність бібліотеки в сім'ї пов'язана з матеріальним станом сім’ї. Сім'ї з високими прибутками воліють робити витрати на придбання автомобіля, дачі, відеотехніки, підкреслюючих статусне становище людини в системі матеріальних, а не духовних цінностей.

Кажучи про культуру, хотілось би звернути увагу на роль вільного часу. Дані соціологічних досліджень свідчать про важливість якісних змін методів організації вільного часу: у духовному житті людей з'явились принципово нові форми його проведення.