1. Соціологія як наука. Предмет І метод соціології

Вид материала

Документы

Содержание Районування генеральної сукупності Принцип типовості Принцип квот

Подобный материал:

• Методика викладання соціології Програми дисциплін ● Загальна соціологія Предмет соціології, 394.61kb.
• План Об'єкт І предмет соціології. Структура сучасної соціології. Загальна соціологічна, 2281.06kb.
• Соціологія як наука. Об’єкт та предмет соціології, 2123.33kb.
• 1: Соціологія наука про суспільство, 258.26kb.
• Програма державного екзамену з напряму підготовки 040200 «Соціологія», 439.41kb.
• Соціологія як наука, 2248.89kb.
• Політологія як наука. Предмет політології, 1646.96kb.
• Змістовий модуль соціологія як наука. Основні етапи розвитку соціологічної думки тема, 369.7kb.
• 1. предмет и метод истории государства и права зарубежных стран, 3017.36kb.
• 1. Предмет и метод истории государства и права зарубежных стран. Его место и значение, 1514.74kb.

(35). Генеральна сукупність та вибіркова сукупність. Перехід від об’єкта дослідження до одиниць спостереження (опитування)

Генеральною сукупністю називають об’єкт дослідження, на який розповсюджують висновки соціологічного аналізу. Розрізняють кінцеву і без кінцеву, конкретні і гіпотетичні, однорідні та неоднорідні генеральні сукупності.

Вибіркова сукупність –це певна кількість елементів генеральної сукупності, які відібрані за певним правилом.

Елементи вибіркової сукупності (респонденти, документи, що аналізуються), які підлягають вивченню (опитуванню, інтерв’юванню), називають, одиницями аналізу. Ними можуть бути окремі люди, групи, трудові колективи.

Вибірка виступає у двох осн. видах як

1-випадкова

2-стратифікована

При випадковій вибірці з ген. сук-ті одиниці абстрагування вибираються випадковим чином, тобто так, що кожен елемент ген. сук-ті має рівну можливість потрапити у сукупність вибірково. Випадковий відбір йде за будь-яким обраним принципом.

При стратифікованій вибірці відбір здійснюється з урахуванням питомої ваги кожної групи опитуваних в генеральної сукупності.

Розробка методичних інструментів досл. включає обґрунтування відповідних методів збору, обробки і соц. аналізу.

Роб. план досл. – документ, в якому в хронологічній послідовності розписується перелік необхідних робіт за видами і вказується кому, що робити.

Визначення та види вибірки у соціологічних дослідженнях. Щоб підготувати дослідження, необхідно обрати для нього об’єкт. Метод вибірки – це науковий підхід, що дозволяє судити про цілісний об’єкт, ґрунтуючись на даних лише його окремих ознак.

Генеральна сукупність об’єкта – це об’єкт соціального дослідження в цілісності його якостей та ознак.

Вибіркова сукупність – це частина об’єкта генеральної сукупності, що становить суму вихідних одиниць вивчення, спостереження та аналізу.

Репрезентативність – це принцип подоби, вибірково сформульованої моделі параметрів генеральної сукупності. Види вибірки:

1)Проста вибірка включає простий випадковий відбір, систематичний відбір, серійну та гніздову вибірку.

2)Складна: багатощаблева, комбіновано, стратифікована, квотна.

Одиниця відбору – це районування, що будується за принципом статистичної серії.


(36). Ймовірнісний підхід до побудови вибірки. Однощаблевий і багатощаблевий випадковий відбір

Ймовірнісний підхід нерідко називають також випадковим чи стохастичним, оскільки він передбачає випадковий відбір одиниць спостереження із загального переліку одиниць генеральної сукупності. Основне правило при випадковому відборі - однакова ймовірність кожної одиниці генеральної сукупності потрапити до вибірки. При педантичному додержанні цієї умови реалізується основна перевага випадкової вибірки: елементи генеральної сукупності виявляються репрезентованими у вибірці з ймовірностями, які наближаються до їх розподілу у генеральній сукупності.

Процедури випадкового відбору досить відпрацьовані і, з технічної точки зору, не складні для соціологів. Основні проблеми однощаблевого випадкового відбору обумовлені практичними перешкодами на шляху виконання теоретичних вимог.

Основна проблема полягає у складанні загального списку генеральної сукупності, головним чином, в одержанні необхідних відомостей для підготовки такого списку.

Друге коло проблем проведення випадкової вибірки пов'язане із досяжністю респондентів. Ці проблеми викликані протиріччям між вимогою опитувати саме тих людей, які потрапили до випадкового відбору, з одного боку, і практично неможливістю опитати певну частину одержаної вибіркової сукупності - з іншого.

Третя проблема однощаблевої випадкової вибірки визначається занадто розсіяним (у просторі) полем респондентів.

Таким чином, вимога однакової ймовірності кожної одиниці генеральної сукупності потрапити до вибірки є найбільшою перевагою ймовірнісного підходу з теоретичної точки зору і найбільшим його недоліком з практичної точки зору.

Розв'язання цього протиріччя можливе шляхом багатощаблевого випадкового відбору.

При багатощаблевому випадковому відборі генеральна сукупність у результаті попереднього аналізу об'єкта дослідження розбивається на підсукупності - одиниці відбору; з них на першій стадії у випадковому порядку відбирається частина підсукупностей, а з відібраних підсукупностей відбираються одиниці спостереження. При потребі кількість щаблів можна збільшити.

Здійснення багатощаблевого відбору відзначається двома особливостями.

1. Помилка репрезентативності на кожному щаблі зростає; але, головне, що ця помилка може бути врахована дослідником; невраховані помилки зводяться до мінімуму.

2. Багатощаблевий підхід вимагає попереднього аналізу та систематизації об'єкта дослідження. Під систематизацією розуміють групування одиниць відбору. Іншими словами, всі одиниці генеральної сукупності треба попередньо розбити на групи.


(37). Принципи районування (стратифікації) і кластеризації (“гнізд”) як основні види класифікації генеральної сукупності. Багатощаблева комбінована вибірка

Стратифікаційна (районована) вибірка, побудова якої пов'язана з поняттям «районування генеральної сукупності».

Районування генеральної сукупності — процес поділу досліджуваного об'єкта на складові відповідно до мети і завдань дослідження.

Стратифікаційна (районована) вибірка передбачає попереднє групування одиниць генеральної сукупності за певними критеріями, які повинні впливати на досліджуване явище. Але одиниці сукупності повинні істотно відрізнятися. Наприклад, при вивченні кар'єрних стратегій молоді з вищою освітою можна передбачити, що форма навчання (державна, приватна) буде впливати на їх погляди щодо працевлаштування, професійної кар'єри. Відомо, що частка студентів, які навчаються у приватних вищих навчальних закладах, значно менша, ніж тих, хто здобуває вищу освіту у державних вищих навчальних закладах. Тому ймовірність їх потрапити у вибірку за механічного відбору досить низька. У такому разі всі вищі заклади поділяють на групи залежно від форми навчання, а потім з кожного типу відбирають респондентів пропорційно чисельності всього контингенту. У більшості опитувань громадської думки, що проводять за національними вибірками, первинна стратифікація здійснюється за географічною локалізацією, звідси й назва принципу — районування.

«Гніздова» вибірка є протилежною до районованої. У ній за одиницю відбору для суцільного обстеження беруть групи, колективи. При гніздовій вибірці генеральну сукупність розбивають на однотипні групи («гнізда»), всередині яких містяться різнорідні одиниці спостереження. Наприклад, досліджуючи колективи навчальних закладів, за одиницю можна взяти певні учнівські класи, студентські групи тощо.

Багатощаблева комбінована вибірка

Звичайно, ці підходи (районований та гніздовий) у науково-методичній літературі протиставляються один одному. Але у сучасній практиці проведення масових великомасштабних досліджень при побудові вибірки найчастіше використовуються обидва ці принципи. Застосовуючи послідовно на різних щаблях відбору кожний з таких принципів, дослідник домагається підвищення репрезентативності вибіркової сукупності за різними характеристиками, які, на думку дослідника, можуть справити принциповий вплив на досліджуване явище.

Багатощаблевий випадковий відбір дає змогу визначити помилку репрезентативності на кожному щаблі і, відповідно, загальну помилку репрезентативності. Чи, навпаки, на підставі заздалегідь заданої помилки обчислити обсяг вибіркової сукупності. Природно, слід зважати на умовність правильності розрахунків. Ця умовність визначається тими критеріями, показники яких враховувалися (а особливо тими, які не враховувалися) при здійсненні типології об'єктів репрезентації.


(38). Цілеспрямований підхід до побудови вибірки: принцип типовості, принцип квот

Цілеспрямований (спрямований) підхід

Засадовим стосовно спрямованої вибірки є не перелік (список) одиниць відбору спостереження, а статистичні дані - опис об'єкта дослідження з найбільш значущих, з точки зору їх впливу на досліджуване явище, характеристик генеральної сукупності. Як джерело інформації для опису об'єкта дослідження звичайно використовують дані державної та відомчої статистики, результати попередніх опитувань і досліджень.

Найпоширенішими видами цілеспрямованого підходу є: типовий і квотний.

Принцип типовості полягає в тому, що відбір одиниць репрезентації здійснюється не випадковим способом. Дослідник свідомо обирає те чи інше «гніздо» (населений пункт, підприємство, школу). При відборі конкретних «гнізд» він керується головним чином тим, щоб це «гніздо» було найтиповішим (найпоширенішим типом) серед усіх одиниць репрезентації. Звичайно, з цих міркувань виходять тоді, коли кількість одиниць відбору не може бути досить великою, а «гнізда», як підказують дослідникові знання (чи інтуїція), недостатньо однорідними. Типовість об'єкта може встановлюватися як розрахунковим способом (враховуються такі параметри, як мода -- у розподілах за номінальними шкалами і середнє арифметичне -- у розподілах за метричними параметрами), так і за експертними оцінками компетентних осіб.

Принцип квот: у практиці соціологічних досліджень часто використовується також квотна (пропорційна) вибірка. Основу вибірки у цьому випадку становлять відомості про найважливіші пропорції генеральної сукупності, наприклад, розподіл за віковими, професійними групами, за статтю, національністю, типом населених пунктів та іншими характеристиками генеральної сукупності. За цими пропорціями, виходячи із загального обсягу вибіркової сукупності, розраховуються відповідні квоти, які розподіляються серед інтерв'юерів. Ті, у свою чергу, вибирають респондентів, керуючись вказаними параметрами.

Інформацію, що закладається у розрахунки основи вибірки, звичайно одержують із звітних документів державної чи відомчої статистики. Найчастіше використовують дані за статтю, віком, освітою, типом сім'ї, типом поселення тощо.

Найчастіше квотний відбір здійснюється на останньому щаблі - при відборі одиниць спостереження. Якщо на попередніх щаблях були послідовно використані принципи районування (стратифікації) і кластеризації («гнізд»), то ймовірність систематичного змішування зводиться практично до нуля.

Основним недоліком цілеспрямованих вибірок є необґрунтованість статистичних процедур аналізу. Це не означає, що статистичні коефіцієнти взагалі не можна обчислювати за такого підходу. Аналітичні розрахунки можливі для будь-яких числових значень даних, незалежно від способів відбору. Але величини цих коефіцієнтів не мають абсолютного значення і тієї легітимності, яку забезпечує випадкова вибірка. При аналізі даних, одержаних на підставі опитування за вибіркою, що використовує цілеспрямований принцип, значення статистичних показників слід розглядати як відносні.


(39). Особистість в системі соціальних зв’язків. Поняття особистості в соціології.

Поняття "особистість" служить для характеристики соціального в людині. Соціологію цікавить людина як соціальна істота. Особистість - це людина у якості соціального індивіда, індивіда як члена суспільства.

Особистість - політ структурна, багатомірна система. Дві групи факторів характеризують особистість. Перша - це те, що особистість може, знає, уміє. Друга-чого вона хоче, до чого прагне, тобто ціннісні орієнтації. Схрещення двох сфер визначає характер особистості. Якщо першу групу факторів формує школа, суспільство в цілому, то друга формується стихійно, проте суспільство завжди ставило за мету формування розумних потреб в особистості.

Потреба - це необхідність у чомусь, що забезпечує існування особистості, її збереження. Про рівень розвитку особистості, про спосіб життя кажуть її потреби. Американський соціолог Маслоу виділив п'ять видів потреб і розташував їх у висхідному порядку від нижчих до вищих, духовних:

1) фізіологічні потреби (ті, що забезпечують самозбереження індивіда - харчування, одяг, житло, здоров'я);

2) потреби безпеки і якості життя (безпеки існування, стабільності в умовах життя, гарантована зайнятість, модний одяг, високий рівень лікування-курорти, харчування-ресторани);

3)соціальні потреби (потреба в спілкуванні, у симпатіях, належності до колективу, турботі про інших і уваги до себе та ін.);

4) потреби престижу (у самоповазі, у повазі з боку інших, у службовому рості й визнанні);

5) потреби в самореалізації, у творчому самовираженні, у самовдосконаленні. Це найвищий рівень потреб у становленні особистості.

Процес формування особистості залежить, з одного боку, від суспільства, а саме від суспільних відносин, від навколишнього соціального середовища, від умов, а з другого боку, від самої особистості - від її ціннісних орієнтацій, від її розумових здібностей, від життєвої позиції, яка може бути активною або пасивною, або руйнівною.

Соціологію цікавлять різні сфери діяльності особистості. Основні - праця, потреби, спілкування.

Вивчення особистості потребує виявлення різноманітних соціальних зв'язків особистості з суспільством, його елементами. Становище особистості розкривається через поняття статусу.

Соціальний статус особистості - це її місце в системі суспільних відношень, це сукупність соціальних функцій особистості, оцінка і самооцінка, тобто розуміння своєї соціальної значущості. У людини може бути декілька статусів, так як вона включена в безліч груп і організацій, тобто вона володіє статусним набором. Головний статус - найбільш характерний для даного індивіда статус, за яким його виділяють (наприклад, директор банку, домогосподарка, робітник). Головний статус визначає стиль життя, коло знайомих, манеру поведінки. Соціологи виділяють такі види статусу:

1) природжений - це біологічно успадкований статус (стать, національність, раса);

2) приписуваний - нагадує природжений, але не зводиться до нього. Це статус, у якому людина народжена або який призначається їй через деякий час (наприклад, статус короля може придбати лише той, хто народився у королівській сім'ї, а також дворянські титули-князя, графа, барона і т.п.);

3) здобутий статус - людина його отримує за допомогою своїх зусиль, а іноді вдачі, щастя (наприклад, статус фахівця, чемпіона світу, аспіранти).


(40).Основні фактори формування особистості. Соціалізація особистості:сутність, етапи, механізми соціалізації

Соціалізація - це початий у дитячому і закінчуваний у глибокій старості процес засвоєння соціальних ролей і культурних норм, це перетворення індивіда з біологічної істоти в соціальну. Кожна соціальна роль включає безліч культурних норм, правил, стереотипів поведінки, обов'язками, відношеннями вона зв'язана з іншими ролями.

Агенти соціалізації - це люди і заклади, що відповідають за навчання культурних норм. До агентів первинної соціалізації належать батьки, близькі і далекі родичі, друзі сім'ї, ровесники, вчителі, тренери. Агентами другорядної - представники адміністрації, школи, університету підприємства, армії, поліції, церкви, держави, суду. Первинна соціалізація здійснюється на ранніх стадіях життя, стосується безпосередньо оточення людини, включаючи сім'ю і друзів. Вторинна соціалізація здійснюється на пізніх етапах життя, пов'язана з опосередкованим, формальним оточенням, з впливом на особистість закладів і різних соціальних інститутів.

Соціологи виділяють чотири етапи соціалізації:

I етап - дитинство. На цьому етапі вирішальним моментом соціалізації є стосунки, що встановлюються між батьками (матір'ю і батьком) і дітьми. Батьки повинні жити заради своїх дітей, а ті заради майбутніх дітей

II етап - юність (підлітковий вік - тінейджери від 13 до 19 років).

Соціологи, вивчаючи молодіжну субкультуру, серед її негативних характеристик виділяють три - наркотики, секс, насильство. Це найважчий переломний вік. Якщо для дитинства характерна слухняність, то для юності - непокірність). На цьому етапі вибудовується паралельна дорослим система цінностей і поглядів на світ. Закінчується формування фундаменту особистості, добудовуються її верхні-світоглядні поверхи. Відбувається розуміння свого “я”, свого місця в житті батьків, друзів, соціуму. Іде постійний пошук моральних орієнтирів. Труднощі соціалізації цього періоду пов'язані з високим рівнем домагань підлітків і низьким соціальним статусом (через вік). Соціальні статуси батьків і підлітків несумісні: дорослі-власники, підлітки - економічно несамостійні, потребують соціального захисту, не виступають учасниками правовідношень. Основне їх протиріччя у тривіальності ролевого безправ'я. Недолік життєвого досвіду часто призводить до серйозних помилок.

III етап - зрілий вік. На цьому етапі ролевий конфлікт долається: усі домагання, амбіції, надії юності отримують задоволення. Зрілий вік-збірне поняття, воно охоплює декілька показників - оволодіння професією, служба в армії, початок трудової діяльності, створення сім'ї, народження дітей. Наставання зрілого віку може затягнутися через продовження навчання. Соціологи називають такі критерії зрілого віку:

1) самозабезпечення засобами існування;

2) самостійне розпорядження грошима;

3) вибір особистого способу життя;

4) окреме від батьків мешкання.

ІV етап - старість. Із виходом на пенсію завершується активний період соціалізації. Літня людина - уже не виробник матеріальних цінностей, а споживач. Надлишок вільного часу диктує необхідність нової адаптації. Із віком знижується здібність людей адаптуватися до соціальних змін. Зникають життєві плани, переважає пасивний спосіб життя, страждають літні люди не стільки від старості, скільки від ізоляції, непорозуміння.

Соціалізація завжди протікає під суспільним наглядом. Соціальний контроль - особливий механізм підтримки суспільного порядку здійснюється колективом - сім’єю, групою друзів або соціальним інститутом. Він включає в себе два головних елементи - норми й санкції. Норми - це розпорядження тим, як треба правильно себе вести в суспільстві.

Санкції - засоби заохочення або покарання, стимулюючі людей виконувати соціальні норми.


(41).Соціальні статуси і ролі. Типи ролевих конфліктів

Соціальний статус особистості - місце в соціальній структурі групи чи суспільства. Соціальний статус віддзеркалює той набір конкретних дій, що їх виконує людина в різних взаємодіях.

Кожна людина має багато статусів у зв'язку з тим, що вона бере участь у багатьох групах і організаціях (мати, дочка, лікар, кандидат наук, людина похилого віку, член профспілки та ін.). Сукупність усіх статусів, які має людина, називається статусним набором. Серед усієї сукупності статусів людини є головний, котрий визначає стиль і спосіб життя, соціальне оточення, модель поведінки.

Усі соціальні статуси можна розділити на два основних типи: 1) приписані, вроджені; 2) набуті, досягнуті. Приписані статуси - їх надає людині група чи суспільство незалежно від її здібностей і зусиль (стать, раса, національність, членство в королівській сім'ї). Набуті статуси - особистість досягає завдяки власним здібностям і зусиллям (дружина, професор, банкір, студент). На відміну від приписаних статусів, набуті перебувають під контролем людини та набуває вона їх за власним бажанням.

Розрізняють також соціальний і особистий статуси. Соціальний статус - місце людини в суспільстві, яке вона посідає як представник великої соціальної групи (професії, статі, віку, верстви, релігії). Особистий статус - місце індивіда в малій соціальній групі. Він залежить від того, як його оцінюють і сприймають члени групи.

Із соціальним статусом тісно пов'язана соціальна роль, іноді її називають динамічним аспектом статусу. Соціальна роль - модель поведінки, очікувана від того, хто має зазначений соціальний статус. Роль - дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов'язків, які визначено статусом. Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження. Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалізації.

Рольове навчання має дві мети: навчитися виконувати обов'язки й реалізовувати права відповідно до ролі; набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповідають певній ролі.

Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності.

Рольові конфлікти зводять до двох типів: 1) міжособистісні, які виникають тоді, коли не збігаються очікування щодо змісту однієї і тієї ж соціальної ролі (коли відсутні чітко окреслені правила якихось ролей). Особливо це стосується тих ролей, котрі визначаються традицією, культурою, особливостями тих чи тих груп; 2) внутрішньоособистісні - виникають за умов, коли людина виконує багато ролей і вимоги цих ролей зумовлені нормами соціальних груп, отож можуть не збігатися чи суперечити одна одній.


(42).Детермінація соціальної поведінки. Потреби та інтереси як механізми визначеності поведінки

Детермінація (причинна обумовленість) і регуляція соціальної й індивідуальної поведінки людини набуває щораз більшої актуальності і значущості серед проблем наукового управління суспільством. Всі фактори мотивації поведінки в їх системі утворюють складний зміст інформації, що виступає в ролі основи управлінням соціальною та індивідуальною поведінкою людей.

Соціальна поведінка людини - поведінка індивідуума, яка причинно зумовлена його характером, що склався під впливом суспільних відносин та його соціальним статусом протягом певного проміжку часу.

Соціальна поведінка людини залежить від таких основних соціальних засад, як стать, вік, сімейний стан, каста, раса, етнос, національність, професія, релігія, ідеологія та ін. Поєднання таких засад у різні комбінації породжує різноманітність соціальних статусів людей та їхніх запитів.

Соціальна поведінка репрезентується соціально-психологічним досвідом, соціальними орієнтаціями та соціальною позицією, соціально-психологічною компетентністю, статусно-рольовими параметрами. Дослідження цих характеристик сприяє виявленню дій і вчинків індивіда, механізмів взаємозв’язку людини і суспільства.

Соціальна поведінка - відносно узгоджена і послідовна сукупність соціально значущих вчинків особистості. Поведінку конкретної особистості можна уявити як систему взаємопов’язаних дій і вчинків індивіда, котрі здійснюються для реалізації певних функцій та вимагають зв’язку людини із соціумом. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з іншим співрозмовником чи групою, до якої вона належить. На неї впливають також групові норми і цінності, статусно-рольові приписи.

Систематизація специфічних особливостей поведінки конкретної людини у конкретному соціумі дозволяє виокремити загальні соціально-психологічні передумови поведінки особистості в структурі групових відносин: 1) учасники взаємодії: суб’єкт А (окремий індивід чи група людей), наділений певною організацією та активністю у побудові доцільної системи комунікативних дій; суб’єкт Б - інший учасник взаємодії (індивідуальний чи колективний), на який спрямована активність і дія; 2) готовність до дії; 3) певна комунікативна програма (лінія, стереотип) поведінки та механізм оцінки ефективності її виконання; 4) власне комунікативна дія, вчинок.

Потреби - категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх життєдіяльності. В структурі потреб суспільства можна виділити кілька типів відносин, що характеризують зв'язок людей з умовами життєдіяльності: ставлення до природи (потреби у спілкуванні з природою, в охороні природи); до існуючих засобів життя (у засобах виробництва і предметах споживання); до себе та інших людей (у самовираженні, саморозвитку, у соціальному статусі, спілкуванні); до праці та дозвілля (цікавій, творчій праці, у відпочинку). Сутність потреб можна проілюструвати на прикладі становлення нових потреб, які завжди виникають із такого ставлення людей до умов життєдіяльності, що характеризується бажанням змінити ці умови.

Соціальна поведінка характеризується як зовнішніми виявами (дія, вчинки), так і внутрішніми особливостями, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо.