Geum.ru

1. Соціологія як наука. Предмет І метод соціології

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

(7). Еволюціоністська соціологія Г.Спенсера

Соціологічна система Спенсера (1820 — 1903) грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути.
Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал, свій еволюціонізм він поширював на всі без винятку явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія і культура, — природні за своїм походженням і тому розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції.
Еволюція — це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов’язаної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Так, сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов’язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку зі зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, королівства та імперії.
Г. Спенсер категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природній процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Учений розглядає соціальні революції як історичні патології і порівнює їх із тими наслідками для організму, які викликаються захворюванням шлунка.
В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерівська соціологічна система спирається на принципи органіцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв’язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Проте біологічний та соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності: у суспільства нема чітко окресленої форми, суспільство виступає несталою цілісністю, здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; в біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього, у суспільства не індивиди існують заради суспільства, а суспільство — заради блага кожного окремого члена.
Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема “закону групування”, Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані “соціальні органи”, які він назвав “соціальними інститутами”. Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство.
В “Основах соціології” Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він розкриває, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбулася еволюція стосунків між людьми (від первісної людини до сучасної) внаслідок еволюції знання, мови, моралі, мистецтва, зростання інтелектуального потенціалу суспільства тощо.


(8). Матеріалістична соціологія К.Маркса та неомарксизм в соціології ХХ ст.

Матеріалістична соціологія К. Маркса. Марксизм, на відміну від гегельянства, позитивізму чи функціоналізму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіччя (насамперед із соціалістичним робітничим рухом).
Багато сучасних західних соціологів, критично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують водночас історичних заслуг К. Маркса у формуванні та розвитку соціологічної думки. Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, “органічної цілісності суспільства” та “діалектичного розвитку” його.
Відносно Марксової ідеї “базису-надбудови” слід відмітити наступне: ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія — наука про економічну структуру суспільства.
Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії система матеріально-виробничих відносин становить першооснову, “базис”, на якому грунтуються всі інші стосунки людей — правові, політичні, ідеологічні. Відносно марксистської ідеї “органічної цілісності суспільства” слід підкреслити, що сам Маркс неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як “соціальний організм”, “органічна цілісність”, “тоталітарність” тощо. “Теперішнє суспільство, — пише він, — не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень”.
Не менш важливу роль у Марксовому розумінні суспільства відіграє “принцип діалектичного розвитку”. Йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозаперечення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його розвитку. .Особливо плідною у науковому відношенні виявилася ідея діалектичного поєднання об’єктивних і суб’єктивних факторів суспільного розвитку. Не вживаючи ще термін “соціальна дія”, К. Маркс надавав водночас винятково великої ваги “діяльному факторові”. “Історія, — підкреслював він, — це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей”. Процеси соціальних змін, за Марксом, здійснюються не самі по собі, а лише внаслідок людської діяльності та шляхом цієї діяльності.
Марксова соціологічна теорія протягом століття була джерелом, вихідною точкою низки концептуальних підходів до пояснення суспільних процесів. Їх багатогранність зумовила широке розмаїття різних концепцій, що спиралися на ту чи іншу частину теоретичної спадщини видатного вченого.Засновники неомарксизму — Дьордь Лукач (1885—1971) (Угорщина) і Антоніо Грамші (1891— 1937) (Італія). їхні теоретичні розробки започаткували «діалектико-гуманістичний» напрям у марксистській думці. неомарксистів орієнтується на дослідження проблем «третього світу», аналіз капіталізму як світової системи, вивчення питань фемінізму тощо. У 60-ті роки неомарксизм виступив і як особлива соціологічна тенденція, критично протиставлена офіційній соціології (Р. Міллс, Н. Бірнбаум, А. Гоулд-нер та ін).
Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соціально-політичних криз у суспільстві, розуміння способів їх подолання. Ю. Хабермас, наприклад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економічних процесів, плануванні виробництва й розподілі матеріальних благ істотно змінило економічні закономірності розвитку капіталізму, позбавило його колишніх гострих економічних криз.
Західні вчені неодноразово передбачали неминучий крах доктрини Маркса, яка часто відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні роки популярність марксизму на Заході мала декілька злетів. Остання за часом модифікація пов'язана зі спробами вирішення нових проблем постіндустріального та інформаційного суспільства.


(9). «Соціологізм» Е.Дюркгейма

Е.Дюркгейм відомий як видатний представник так званого соціологізму — специфічної соціологічної концепції. Відмітною особливістю даної концепції є її орієнтація на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкидання психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму.

Зародки соціологізму можна простежити вже у працях О.Конта, Г.Спенсера, Л.Гумпловича та інших мислителів. Проте тільки у Дюркгейма вона стає чітко вираженою. В цілому вона була продуктом поширеного наприкінці XIX століття прагнення до позначення своєрідності предмету соціології та звільнення її як науки від крайнощів позитивістського натуралізму. Останній намагався пояснити соціальні явища виключно на основі законів, відкритих природничими науками. На противагу цьому серед суспільствознавців того часу стала визрівати інша точка зору. Вона полягала в тому, що соціологія як самостійна наука не повинна шукати пояснення соціальним явищам поза власним предметом, їхні причини мають відшукуватися у самій соціальній реальності, серед інших соціальних явищ, а тому дана наука може обходитися без підтримки інших дисциплін і навіть у певних випадках сама сприяти їхньому розвиткові. Соціологізм Дюркгейма є комплексом досить строгих положень. Одне з них стосується прагнення чітко розмежувати явища індивідуального і колективного життя. Останнє репрезентує дійсність і як таке становить власний предмет соціології. Саме це робить соціологію самостійною наукою.

Водночас соціологія претендує на роль основної соціальної науки. Принайні у межах соціологізму проглядається тендеція, відповідно до якої усі інші наукові дисципліни , які займаються тими чи іншими аспектами соціальної дійсності, підпорядковуються соціології. Це обгрунтовується тим, що соціальні явища міцно пов'язані між собою, їх не можна зрозуміти ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї і тієї ж дійсності — соціальної, що, хоча й вивчається всілякими науками, однак як ціле становить предмет тільки соціології. Тим самим соціологія проголошувалась наукою, що має ключ до усіх соціальних явищ. Серед інших рис соціологізму треба вказати на його акти антиеволюціоністську спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих і повторюваних зв'язках поміж соціальними явищами, досліджує різноманітні соціальні типи.


(10). Соціологічні ідеї В.Парето

Общепризнано, что Парето принадлежит к числу классиков социологии. Он внес важный вклад в формирование представления об обществе как системе. Этот вклад состоит, в частности, в разработке концепции равновесия, взаимодействия и взаимозависимости всех элементов социальной системы, в отрицании односторонних и универсальных причинно-следственных связей между элементами, наконец, в положении о том, что каждый элемент может быть понят только в свете той роли, которую он играет по отношению к другим частям социальной системы. Последнее положение позволяет видеть в Парето одного из основоположников структурно-функционального анализа в социологии. Важное научное значение имел осуществленный в трудах Парето анализ человеческих действий и их мотивов. Термины <логические> и <нелогические действия>, <осадки> и <деривации> впоследствии практически не использовались в социологии. Тем не менее, анализ самих явлений, обозначаемых этими терминами, открыл для социологов существенную роль иррациональных и эмоциональных факторов социального поведения, разного рода предрасположений, установок, предрассудков, стереотипов, сознательно и бессознательно маскируемых и рационализируемых в <идеологиях>, <теориях>, верованиях и т. п. Тот факт, что именно такого рода эмоциональные факторы часто гораздо эффективнее, чем логическая аргументация, побуждают человека массы к активным действиям, в настоящее время широко признан в политологии, теории пропаганды и массовой коммуникации. Парето впервые разработал развернутую теорию элиты. Он описал некоторые социально-психические характеристики элитарных групп и такие черты массы, как авторитарность, нетерпимость и неофобия. В своей концепции циркуляции элит он обосновал необходимость социальной мобильности для поддержания социального равновесия и оптимального функционирования социальных систем. Разработка теории элиты парадоксальным образом способствовала углублению и уточнению представления о демократии, столь нелюбимой самим Парето. Понимание истинного места элиты в обществе позволило перейти от бессодержательных и туманных положений о <подлинной> демократии как о власти Самого Народа, о Самоуправлении Народа, к представлению о демократии, в частности, как о специфической открытой системе формирования <циркулирующих> элит, публично и в равных условиях конкурирующих между собой за авторитет и власть в обществе. Социально-практическое влияние социологических идей Парето трудно отделить от влияния его многочисленных публицистических работ. Парето постоянно выступал не столько <за>, сколько <против>. Он ревностно стремился избавиться от всех предрассудков, и это необходимое условие поиска научной истины. Но подобный поиск совсем не обязательно требовал от него фанатичной и злобной критики таких <предрассудков>, как демократия, свобода, гуманизм. Напротив, как показывает исторический опыт, без утверждения в обществе этих и подобных им ценностей никакая <логико-экспериментальная наука>, столь любезная сердцу итальянского социолога, невозможна. Карл Поппер очень точно высказался о Парето: <Если бы он смог заметить, что он сам фактически выбирал не между предубеждением и отсутствием предубеждения, а только между гуманистическим предубеждением и предубеждением антигуманистическим, то он, пожалуй, в меньшей степени ощущал бы свое превосходство.

(11).Формальна соціологія Г.Зіммеля

Г.Зіммеля вважають основоположником формальної соціології, в якій центральну роль грають логічні зв'язки і структури. Форми соціалізації, що залишаються незмінними з часом, були предметом його «чистої», формальної соціології.

Формальна соціологія – інтегральна частина загальнофілософської і культурофілософської концепції. Її основні поняття – зміст (історично обумовлена мета, мотиви, обговорення людських взаємовідносин) і форма (універсальний спосіб втілення і реалізації історично-мінливого змісту). В сукупності взаємодії (форма+наповнення її змістом) реалізується сусп-во. Поняття сусп-во має 2 значення: 1)сусп-вом наз. певна реально існуюча спільність людей, певна багатоманітність соціалізованих індивідів; 2)сусп-во-система відносин між індивідами, система форм, в яких відбуваються процеси соціалізації. Головна теза – знання відносної, а не абсолютної соціоактивності людського співжиття.

З. вважається одним із засновників соціологічної теорії конфлікту і розробки поняття відчуження. Він включив в цю проблематику також такі поняття, як опозиція, конкуренція, ревнощі і заздрість.

З. вважав, що над світом конкретного буття підноситься світ ідеальних цінностей - чиста форма, що фіксує стійкі, універсальні риси соціальних явищ.. Чиста форма - це відносини індивідів ізольовані від конкретних мотивів і інших психологічних актів. В центрі уваги соц. концепції З. знаходяться “людські взаємодії” опосередковані формами усуспільнення (культурою). З. називав соціологію “геометрією соціальної взаємодії”, представляючи її як формально-логічну суспільну теорію. Проявами людської взаємодії З. рахував підпорядкування і панування, спеціалізацію і диференціацію функцій в процесі діяльності, явища конфлікту і суперництва, утворення партій і так далі. Формами взаємодії є асоціація і дисоціація. Асоціація індивідів припускає їх права і обов'язки, тому суспільство З. розглядав як систему відносин, здатну обуславлівать обов'язку індивідів. Процесам асоціації протистоять процеси дисоціації, що виливаються в конфлікт. Вищою формою конфлікту є конфлікт між творчістю і культурою, обуславлівающий обов'язки і обмеження свободи індивіда в асоціації.

Для З. сучасний спосіб життя - це нове етичне і естетичне розуміння світу. У своєму аналізі сучасного способу життя він розглядав феномен великих міст, гроші і моду, як складові соціальних стосунків.

Важливою категорією в його ученні виступала цінність, яка будучи фундаментальним відношенням, визначала всі інші стосунки в суспільстві. Над світом конкретного буття, вважає З., підноситься світ ідеальних цінностей, що вибудовує абсолютно іншу ієрархію речей і стосунків. Виникнення грошей руйнує особовий характер стосунків між людьми. Їх місце займають анонімні, безособові стосунки.

У чистому вигляді гроші спочатку відображають ціннісне відношення речей, а потім проникають в світ людських відносин і стають мірою ціннісного відношення людей. Гроші зрівнюють людей (негативна рівність) як виробників або споживачів речей, створених людською працею.


(12).Соціологічна система М.Вебера

Макс Вебер вважається засновником "розуміючої соціології", що вимагає від дослідника вивчення та пояснення внутрішніх суб'єктивних мотивів, намірів, прагнень, цілей людей, котрі вступають у соціальну взаємодію. Соціологія є «розуміючою» , оскільки вивчає поведінку особи, вкладаючи в свої дії певний сенс. На думку В., природні речі повинні бути пояснені, а суспільні процеси - зрозумілі людині. Завдання "розуміючої соціології", за В., - дістати об'єктивні знання про суб'єктивну реальність.

Соціологія В. вивчає поведінку людини та вкладає в її дії та вчинки певний сенс. Толу дії людини набувають характеру соціальної дії, і в ній присутні 2 моменти: об*єктивний – орієнтація на інших,і суб*єктивний. Соціальна дія – дія, суб*єктивний сенс якої відноситься до поведінки інших людей. Зрозуміти сенс дії – зрозуміти діючу людину, хоча в діяльності людина не завжди усвідомлює мету. Він розрізняє: традиційну дію, засновану на традиції; афективну, що ґрунтується на почуттях; ціле-раціональну та цінніснораціональну, які засновані на раціональному розрахунку та є осмисленими. Раціоналізація соціальної дії розглядається вченим як ключова проблема суспільного розвитку.

В. є засновником економічної соціології. За цією теорією, провідну роль у появі капіталізму відігравали не суто економічні чинники, як вважав його опонент К. Маркс, а й значною мірою культурно-етнічні та релігійні. На думку вченого, протестантизм як релігія є тією ідеологічною основою, з якої пізніше з'являється "дух капіталізму".

В. вважається фундатором політичної соціології. Він рішуче виступав проти революційних методів перетворення суспільства та вибудовував еволюційний шлях запровадження раціонально-бюрократичного типу управління. Саме цей учений створив концепцію легітимних типів панування, серед яких він виокремив такі:• традиційний тип, що заснований на звичаях і традиціях;• раціонально-легальний тип (або раціонально-правовий), який базується на законах та праві;• харизматичний тип, заснований на афектах і на вірі.

Розвиваючи методологічні проблеми науки, В. залучив у науковий обіг поняття "ідеальний тип". Щоб з’ясувати дійсні причинні зв’язки явищ в сусп-ві і дати осмислене тлумачення людської поведінки, доцільно сконструювати недійсне – виведені з історичної реальності ідеально-типові конструкції, що виражають те, що характерне для багатьох сусп-них явищ. Такий ідеальний тип він розглядає не як мету пізнання, а засіб, що дозволяє розкрити «заг.правила подій». Ідеальний тип дозволяє трактувати історію і соціологію як 2 напрями наукового інтересу, а не як 2 різні предмети знань. Як методологічний засіб дозволяє сконструювати явища або людські дії так, як би вони мали місце в ідеальних умовах; розглядати це явище або дії незалежно від локальних умов.

Головна ідея соціології В. – обґрунтування можливості максимально раціональної поведінки, що проявляється в усіх сферах взаємовідносин людей.

Використовуючи методи статистики, спостереження, опитування, він досліджував умови праці, ціннісні орієнтації німецьких селян і промисловців, чинники напруженості між урядом і робітниками-соціалістами, причини еміграції до Пруссії польських селян


(13).Генетична соціологія М.Грушевського

Праця М. Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)”.Основні питання "генетичної соціології": що таке суспіль¬ство і завдяки чому воно можливе? Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, Г. вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зу¬мовлює ритм соціальної еволюції.

Розвиток суспільства підпорядковується законам соціального розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, що керують змінами у формах людської спільності: біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи вплив інших. Основними чинниками історичного процесу є народ, народ¬на маса, держава. Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани та тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих, спадковість, наслідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці.

Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, Г. виділяє 3 стадії розвитку суспільності: 1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій; 2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під впливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім'ї з племені; 3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності.

Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз українського етнокультурного матеріалу, проведений Г.. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, відокремленням від родинного життя.
У руслі практичного використання соціологічних знань Г. досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства.

У традиціях "генетичної соціології" Г. розглядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості. Способом творення такої громадськості є національне самовизначення українського народу, а формою її існування - національно-культурна автономія в межах федеративної Росії. Тривалий час Г. обстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де Україна була б суб'єктом федерації. Пізніше Г. відійшов від цієї позиції, вважаючи, що після об'єднання й інтеграції більшості українського суспільства, політичних партій та рухів, завданням є створення власної незалежної демократичної української держави.

Найважливіша заслуга Г. - довів аналіз співвідношення: вічне чергуванням потягів до колективізму і індивідуалістичної самозадоволенності (автаркії). У кожної людини існує прагнення до кращого задоволення своїх індивідуальних інтересів — індивідуалістична тенденція. Але сама по собі вона, звичайно, є егоїстичною, і це призводить до неможливості організації будь-якого соціуму. Тому завжди існує і протилежна їй колективістична тенденція, спрямована на обмеження індивідуалістичної, на заборону вибору людиною тих видів її діяльності, які вважаються шкідливими для важливих загальних інтересів, що пов’язано з відповідним зменшенням ролі певної індивідуалістичної тенденцій і навпаки. Саме взаємодія цих протилежних тенденцій, результат розв’язання суперечності між ними, по Г., є тим головним чинником, який визначає функціонування та розвиток усіх соціальних явищ — від вічних змін в діяльності окремої людини до еволюції будь-якого суспільства.