Інформація як об’єкт правового регулювання
| Вид материала | Документы |
- Цикл наукових праць "Технологія як об’єкт господарсько-правового регулювання", 115.46kb.
- Механізм правового регулювання, 66.72kb.
- 14. механізм правового регулювання > Поняття, способи та типи правового регулювання, 56.9kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3550.49kb.
- Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 534.5kb.
- Тема: «Торгівельні марки в Інтернет: проблеми правового регулювання в Україні», 221.8kb.
- Теоретичні основи місцевого самоврядування, 714.59kb.
- Освіта. Інтелігентність. Культура, 481.37kb.
- Освіта. Інтелігентність. Культура, 1632kb.
- Освіта. Інтелігентність. Культура, 653.88kb.
Стаття 302. Право на інформаціюОпубликовано Jurist в Втр, 11/25/2008 - 15:33 1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. 2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. 3. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною. Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування. 1. Коментована стаття закріплює за кожною фізичною особою право на інформацію. Під поняттям "інформація" слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1 Закону України "Про інформацію"). При цьому об'єктом даного права є всі види інформації, до яких відносять: статистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правову інформацію, інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедйчного характеру, соціологічну інформацію (ст. 18 Закону України "Про інформацію"), а також науково-технічну інформацію (ст. 1 Закону України "Про науково-технічну інформацію"). 2. Право на інформацію полягає в можливості вільного збирання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Під поняттям "збирання інформації" слід розуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами. Що стосується "зберігання інформації", то це повноваження включає в себе можливість забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження "використання інформації" означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким незабороненим чинним законодавством способом. Терміном "поширення інформації" законодавець визначає можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформації. Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинне порушувати громадянські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. 3. Спеціальний режим встановлює коментована стаття для інформації про особу. Під поняттям "інформація про особу" законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України "Про інформацію"). Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень. Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що законодавець встановлює: збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються. Тобто особа має право залежно від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). При цьому, як свідчить рішення Конституційного Суду України по справі Г. К. Устименка особа, самостійно визначає, які її персональні дані належать до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. Окрім цього фізична особа має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях із відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст. 32 Конституції України). При цьому в період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо. Гарантіями повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права є: а) обов'язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізичних осіб, надавати її безперешкодно і безоплатно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом; б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформації про фізичну особу; в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами; г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети; д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст. 31 Закону України "Про інформацію"). Однак дане право фізичної особи може бути обмежено у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Так, наприклад, особі можуть відмовити в реалізації права знайомитись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості складають державну чи іншу охоронювану законом таємницю. Або ж медична інформація (свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я) може бути обмежена, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (ст. 39 Основ законодавства про охорону здоров'я). 4. Окремий правовий режим встановлено цією статтею також і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи. Під поняттям "держава таємниця" слід розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України "Про державну таємницю"). Що стосується поняття "конфіденційної інформації юридичної особи", то це поняття чітко законодавцем не визначається. І тому загальне розуміння конфіденційності дає нам можливість визначити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. 30 Закону України "Про інформацію"). До неї, зокрема, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержану юридичною особою на власні кошти, або таку, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці. Специфіка правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною інформацією юридичної особи, полягає в тому, що ЦК не допускає збирання цієї інформації. Але в окремих випадках, що прямо передбачені законом така заборона може бути і знята. Наприклад, у випадку, коли приховування даної конфіденційної інформації являє загрозу життю і здоров'ю людей. 5. Окрім повноважень, які складають зміст особистого немайнового права на інформацію, на фізичну особу покладається також і певний обов'язок — переконатися в достовірності даної інформації. Даний обов'язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізичних осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність репутації тощо. Однак не кожна інформація потребує пересвідчення фізичної особи у її достовірності. Достовірність окремих видів інформації презумується. Так, наприклад, інформацію, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), законодавець вважає достовірною. А це означає, що коли така інформація повторно поширюється фізичною особою, то вона не зобов'язана перевіряти її достовірність. Окрім звільнення особи від виконання даного обов'язку законодавець також звільняє її і від відповідальності за невиконання цього обов'язку. Тобто фізична особа не може притягуватись до відповідальності за відшкодування майнової та/чи моральної шкоди, що завдана іншим особам, у випадку, коли така інформація була спростована. 6. Здійснення права на інформацію забезпечується цілою низкою гарантій, передбачених ст. 10 Законом України "Про інформацію": а) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації; в) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; г) створенням механізму здійснення права на інформацію; д) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; е) встановленням відповідальності за порушення права на інформацію, наприклад, у ст. 49 Закону України "Про інформацію".
Стаття 45. Охорона права на інформацію Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб'єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права. Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів із архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних чи політичних міркувань. Стаття 45-1. Заборона цензури та заборона втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб Цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або як накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена. Забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб. Забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України ( 2341-14 ). Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визначаються виключно Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України. ( Закон доповнено статтею 45-1 згідно із Законом N 676-IV ( 676-15 ) від 03.04.2003 ) Стаття 46. Неприпустимість зловживання правом на інформацію Інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. ( Частина перша статті 46 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1268-IV ( 1268-15 ) від 18.11.2003 ) Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю. Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом. Стаття 47. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як: необгрунтована відмова від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування інформації; примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації, а також цензура; ( Абзац шостий статті 47 в редакції Закону N 676-IV ( 676-15 ) від 03.04.2003 ) поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; безпідставна відмова від поширення певної інформації; ( Статтю 47 доповнено абзацом восьмим згідно із Законом N 676-IV ( 676-15 ) від 03.04.2003 ) використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків; розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю; порушення порядку зберігання інформації; навмисне знищення інформації; необгрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом; порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави. ( Частину другу статті 47 доповнено абзацом згідно із Законом N 1703-IV ( 1703-15 ) від 11.05.2004 ) ( Офіційне тлумачення до статті 47 див. в Рішенні Конституційного Суду України N 5-зп ( v005p710-97 ) від 30.10.97) Стаття 47-1. Звільнення від відповідальності Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою. Додаткові підстави звільнення від відповідальності засобів масової інформації та журналістів визначаються законами "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" ( 2782-12 ), "Про телебачення і радіомовлення" ( 3759-12 ), "Про інформаційні агентства" ( 74/95-ВР ) та "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" ( 540/97-ВР ). ( Закон доповнено статтею 47-1 згідно із Законом N 676-IV ( 676-15 ) від 03.04.2003 ) Стаття 48. Порядок оскарження протиправних діянь В разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду. Скарги на протиправні дії посадових осіб подаються в органи вищого рівня, яким підпорядковані ці посадові особи. У разі незадоволення скарги, поданої до органу вищого рівня, заінтересований громадянин або юридична особа мають право оскаржити протиправні дії посадових осіб до суду. ( Офіційне тлумачення до статті 48 див. в Рішенні Конституційного Суду України N 5-зп ( v005p710-97 ) від 30.10.97) Стаття 49. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди У випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб'єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді. ( Стаття 49 в редакції Закону N 676-IV ( 676-15 ) від 03.04.2003 )
ВИСНОВОК на проект Закону України «Про охоронну діяльність» Законопроект, що поданий на заміну законопроекту з такою ж назвою і реєстраційним номером від 03.04.2008 року, спрямований на встановлення правових, організаційних та економічних засад провадження охоронної діяльності суб’єктами господарювання усіх форм власності (див.ссылка скрыта). На сьогодні, умови надання послуг охорони суб’єктами господарювання дійсно потребують найшвидшого законодавчого регулювання, оскільки ситуація на ринку охоронної діяльності перманентно загострюється, що призводить до судових тяжб, скандалів, непорозумінь, негативно впливає на забезпечення охорони і безпеки значної кількості фізичних і юридичних осіб. Як вказано в Пояснювальній записці до проекту, загальна кількість осіб, залучених до надання охоронних функцій перевищує сто тисяч осіб, налічується близько 4 тисяч недержавних охоронних структур. На думку суб’єкта законодавчої ініціативи саме їх діяльність в більшості випадків антиконституційна та суперечить ст. 17 Конституції України, якою забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, оскільки персонал ряду недержавних охоронних структур використовує при здійсненні охоронної діяльності належну ним на праві власності мисливську зброю та зброю травматичної дії. Безперечно, певний сенс в такому зауваженні є, однак, наголошуючи на необхідності врегулювання охоронної діяльності недержавних охоронних структур, не можна залишати поза увагою діяльність найбільшого оператору ринку надання охоронних послуг третім особам на договірних засадах - Державної служби охорони при МВС України (далі - ДСО), що крім міліції охорони у своєму штаті також має працівників цивільної охорони, які озброєні новітньою вогнепальною автоматичною зброєю і спецзасобами, але їх діяльність регулюється лише підзаконними актами ( див.: Наказ МВС України від 25.11.2003 № 1430 «Про організацію службової діяльності цивільної охорони Державної служби охорони при МВС України). Згідно з Положенням про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.93 р. N 615 ДСО має незрозумілий правовий статус і невідому цивільному і господарському законодавству організаційно-правову форму «підпорядкованої Міністру внутрішніх справ єдиної централізованої системи, очолюваною Департаментом Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ», здійснюючи господарську діяльність на підставі гопрозрахунку, що вже також не відповідає Цивільному і Господарському кодексам України. Таким чином, законодавче регулювання вказаних питань є досить актуальним. Разом з тим, Головне науково-експертне управління, проаналізувавши доопрацьований законопроект, вважає що він ще більш загострює вищезазначені питання і тому прийняття його у поданому вигляді є недоцільним з огляду на таке.
Стаття 9. Право на інформацію Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.
ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ |