Geum.ru

Харківський національний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до розділу 1
Управління забезпеченням національної безпеки україни від внутрішніх загроз службою безпеки україни
Для доставки полной версии работы
За рівнем правового регулювання
За змістом
Залежно від видів функцій, які виконують органи СБУ
Залежно від суб’єкта ініціативи
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Висновки до розділу 1

Узагальнюючи викладене у цьому розділі, варто наголосити, що забезпечення внутрішньої безпеки держави є специфічним різновидом адміністративно-політичної діяльності і як необхідна умова життєдіяльності людини, суспільства та держави становить систему правових, організаційних, кадрових, інформаційних та інших заходів, що реалізуються спеціально уповноваженими суб’єктами з метою охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень.

Необхідність виділення категорії «внутрішня безпека держави» пояснюється не тільки певною термінологічною плутаниною в законодавстві (зокрема, в Законі України «Про основи національної безпеки України» державна безпека визначена як один із напрямків національної безпеки (ст. 8), що, на думку дисертанта, є помилковим, державна безпека і національна безпека – явища однопорядкові), але й реальним існуванням системи державних органів, діяльність яких спрямована на забезпечення охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз. Внутрішня безпека є частиною національної безпеки, вона пов’язана, в першу чергу, із усуненням (нейтралізацією) внутрішніх загроз, тобто тією частиною загроз, які виникають усередині держави. У зв’язку з цим Закон України «Про основи національної безпеки України» доцільно доповнити двома новими статтями: «Внутрішня безпека» та «Зовнішня безпека», в яких було б закріплено їх поняття, а також види загроз (внутрішні та зовнішні) як критерії їх розрізнення.

Внутрішня безпека людини і громадянина, суспільства і держави гарантується Конституцією України і досягається проведенням єдиної державної політики у галузі її забезпечення, розробкою і своєчасним проведенням як превентивних, так і відновних заходів, що адекватні внутрішнім загрозам. У забезпеченні внутрішньої безпеки держави беруть участь органи законодавчої, виконавчої, судової влади, а також деякі недержавні організації.

Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави – це діяльність взаємозв’язаних між собою суб’єктів загальної та спеціальної компетенції, які здійснюють управлінський вплив на відповідні об’єкти для досягнення загальної мети – охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз.

Потребує уточнення низка нормативних актів, які визначають теоретико-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, зокрема: 1) статтю 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» доцільно доповнити такими словами: «Перелік сфер та видів загроз національним інтересам і національній безпеці України не є виключним. Законодавчими актами можуть передбачатися й інші їх види, а також органи, які здійснюють діяльність щодо забезпечення безпеки від зовнішніх та внутрішніх загроз»; 2) Закон України «Про основи національної безпеки України» доповнити двома статтями: «Внутрішня безпека» та «Зовнішня безпека», про що йшлося вище; 3) ст. 11 Закону України «Про основи національної безпеки України», в якій визначається система суб’єктів, що здійснюють контроль за реалізацією заходів у сфері національної безпеки, доповнити такими як: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; центральні та місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом; суди України; громадяни України та їх об’єднання; засоби масової інформації; 4) до завдань державної служби у Законі України «Про державну службу» необхідно віднести також: забезпечення реалізації державної політики держави в усіх її сферах; забезпечення суверенітету, незалежності та демократичного розвитку держави Україна; забезпечення недоторканності і безпеки людини, її життя і здоров’я, честі і гідності; забезпечення участі громадян у процесі прийняття державних рішень, об’єктивного та оперативного інформування громадськості України про діяльність державних органів і державних службовців.

Розділ 2

УПРАВЛІННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ВІД ВНУТРІШНІХ ЗАГРОЗ СЛУЖБОЮ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

2.1. Національна безпека України як об’єкт управління
Служби безпеки України

Охорона та захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності реалізуються під час такого напрямку державної політики як забезпечення національної безпеки, під якою у ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» розуміється «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам» [55].

Проблемні питання національної безпеки України як об’єкта управління Служби безпеки України ще не дістали належного теоретико-правового опрацювання [482, с.113]. Деякі аспекти цієї проблеми вивчали В. Батюк, І. Бінько, О. Бєлов, О. Гончаренко, І. Зінько, В. Картавцев, Є. Кравець, В. Косевцов, М. Левицька, М. Мельник, В. Паламарчук, С. Пирожков, Г. Почепцов, В. Селіванов, Г. Ситник, В. Шахов, Х. Ярмакі, А. Яцько та ін. Водночас, низка теоретичних і практично-прикладних питань у цій сфері досліджена недостатньо, тому існує об’єктивна потреба у їх розробці.

Необхідно погодитись з думкою В. О. Косевцова та І. Ф. Зінько, які зазначають, що «нерозробленість загальної теорії національної безпеки, яка повинна базуватися на системних методах дослідження проблем забезпечення інтересів людини, суспільства, держави, а також відсутність необхідної правової бази та завчасно підготовлених спеціалістів призвели до значних прорахунків у сфері забезпечення національної безпеки, а відтак і у визначенні, розробці та реалізації головних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики України» [367, с.7].

У ст. 17 Конституції України зазначено, що «захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу». Як видно, у цій статті визначено лише деякі із об’єктів національної безпеки, а саме суверенітет, територіальна цілісність, економічна та інформаційна безпеки, що, на думку дисертанта, значно звужує сутність та напрямки державної діяльності щодо забезпечення національної безпеки. Крім того, у частині першій цієї ж статті говориться лише про «захист» об’єктів національної безпеки, під яким, як правило, розуміються активні дії, метою яких є припинення певних правопорушень, а про охорону, сутність якої полягає у превентивних заходах, які, на думку дисертанта, повинні бути пріоритетними, не згадується. У зв’язку з цим частину першу ст. 17 Конституції України доцільно було б викласти у такій редакції: «Охорона та захист національної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».

Необхідно зазначити, що вперше словосполучення «національна безпека» було застосовано у посланні президента Т. Рузвельта Конгресу США. Під ним розумілась сукупність умов, які надійно забезпечують національний суверенітет, захист стратегічних цілей і повноцінний розвиток суспільства, життя і здоров’я усіх його громадян [385, с.12-13]. Досить часто цей термін почав використовуватися після другої світової війни, коли у Сполучених Штатах Америки було прийнято Закон про національну безпеку. У наступні десятиріччя після другої світової війни проблематика національної безпеки значно розширилася й перетворилася на самостійну галузь стратегічних досліджень, основними напрямками яких були економічна, інформаційна, екологічна, енергетична та інші безпеки [516].

Крім законодавчого визначення поняття національної безпеки, яке міститься у ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» науковці пропонують також власні. Так, М. Ратушний під національною безпекою розуміє сукупність державно-правових і суспільних гарантій, що забезпечують захист від зовнішніх та внутрішніх загроз, стійкість до несприятливих впливів ззовні, забезпечення таких внутрішніх і зовнішніх умов існування держави, які гарантують можливість сталого всебічного розвитку [497, с.4]. С. Пирожков та В. Селіванов визначають національну безпеку як «спосіб самозбереження народу, який досягнув рівня самоорганізації у формі незалежної держави» [459, с.3]. М. Б. Левицька виділяє три підходи до розуміння сутності національної безпеки: перший підхід пов’язаний із розумінням національної безпеки як захищеності громадянина, суспільства і держави; другий підхід полягає у розумінні національної безпеки як засобу, системи гарантій забезпечення безпеки; третій підхід визначає національну безпеку як досягнення країною певного рівня конкурентоспроможності [395, с.32].

Вчені-адміністративісти визначають національну безпеку через призму діяльності спеціальних органів, які її забезпечують. Так, Ю. П. Битяк під національною безпекою пропонує розуміти «стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб» [181, с.445]. С. В. Ківалов під національною безпекою розуміє «стан країни, завдяки якому система державно-правових і суспільних гарантій забезпечує реалізацію суверенітету, конституційного порядку і територіальної цілісності держави, усебічний розвиток і захист інтересів усього населення країни від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, зазіхань з боку окремих організацій, груп і осіб» [173, с.773]. О. П. Коренєв визначає національну безпеку як забезпеченість безпеки особи, суспільства і держави, що реалізується під час здійснення контррозвідувальних і розвідувальних заходів, у попередженні, припиненні і розкритті діяльності незаконних збройних формувань, злочинних груп, окремих осіб і громадських об’єднань, що ставлять за мету насильницьку зміну конституційного ладу [172, с.105].

А от С. З. Павленко піддає критиці панування в теорії і практиці забезпечення національної безпеки «оборонних», «захисних» підходів, що передбачають її розгляд як «стан захисту» [453].

Аналіз визначень поняття національної безпеки, запропонованих вченими-адміністративістами, дозволяє зробити такі висновки: по-перше, вони визначають національну безпеку через її об’єкти, до яких відносять державний суверенітет, конституційний лад, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал тощо; по-друге, основним видом загроз визначено розвідувально-підривну діяльність іноземних спеціальних служб, окремих організацій, груп та осіб; по-третє, національна безпека забезпечується шляхом застосування (здійснення) окремими органами контррозвідувальних і розвідувальних заходів.

Отже, Ю. П. Битяк, С. В. Ківалов та О. П. Коренєв розглядають національну безпеку у вузькому значенні, тобто як захищеність особи, суспільства і держави від зовнішніх загроз – з одного боку, і як діяльність спеціальних органів (в Україні – Служби безпеки України (далі – СБУ) та інших правоохоронних органів; в Росії – Федеральної служби безпеки (далі – ФСБ) щодо попередження та припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, окремих організацій, груп та осіб – з іншого.

З огляду на те, що предметом нашого дослідження є саме внутрішня безпека держави, яка є одним із видів національної безпеки, що було обґрунтовано у попередньому розділі, у подальшому ми будемо розглядати національну безпеку як об’єкт управління шляхом: по-перше, встановлення сутності внутрішніх життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави; по-друге, через з’ясування наявних та потенційно можливих внутрішніх загроз, які є предметом впливу спеціально уповноваженого законом органу, а саме – Служби безпеки України. Але варто зазначити, що внутрішні загрози є предметом впливу також органів (підрозділів, служб) Міністерства внутрішніх справ України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони, Державної податкової служби, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства оборони України. Аналізу діяльності деяких із цих органів щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави буде присвячено окремі розділи дисертації (органам внутрішніх справ України та органам державної прикордонної служби). Діяльність Служби зовнішньої розвідки України [59] та Міністерства оборони України спрямована на захист життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави від зовнішніх, а не внутрішніх загроз (винятком є хіба що їх внутрішньо-організаційна діяльність щодо забезпечення власної безпеки від протиправних дій). Органи Управління державної охорони та Державного департаменту України з питань виконання покарань виконують специфічні «охоронні функції» [524, с.131]. А органи Державної податкової служби належать до так званого «міжгалузевого управління» [258, с.511].

Тому у цьому розділі і в підрозділі, зокрема, мова буде йти про національну безпеку яка: по-перше, є предметом впливу СБУ; по-друге, стосується таких напрямків діяльності цього правоохоронного органу як забезпечення безпеки від внутрішніх загроз (забезпечення охорони державної таємниці, попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють внутрішню загрозу національній безпеці України).

У ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» національні інтереси визначено як «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» [55]. А у ст. 6 цього ж Закону до пріоритетних національних інтересів України віднесено: гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів; розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення; інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України [55].

На думку дисертанта, ця стаття потребує певного уточнення. Так, по-перше, не можна погодитись з тим, що пріоритетними національними інтересами України є гарантування лише конституційних прав і свобод людини і громадянина. Більш обґрунтованою вважаємо таку редакцію цієї норми щодо прав громадян: «...гарантування закріплених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина». По-друге, до пріоритетних національних інтересів України доцільно віднести і такі як: боротьба із правопорушеннями; охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, у тому числі від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; забезпечення енергетичної стабільності та незалежності держави. Наприклад, Указом Президента України від 27 грудня 2005 р. № 1863 до основних напрямків забезпечення енергетичної безпеки України віднесено: 1) підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів, реалізація державної політики енергозбереження; 2) зменшення енергетичної залежності України; 3) модернізацію на основі впровадження новітніх технологій енергетичної системи України та підвищення стійкості її функціонування; 4) підвищення ефективності реалізації транзитного та експортного потенціалу України; 5) зниження негативного впливу проблем функціонування паливно-енергетичного комплексу на умови життєдіяльності людини; 6) підвищення ефективності системи управління паливно-енергетичним комплексом, зокрема і через запобігання та усунення проявів корупції, криміналізації у паливно-енергетичному комплексі [89].

Що стосується загроз національним інтересам, то вони у ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначені як «наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України». У попередньому розділі було обґрунтовано доцільність поділу загроз, які створюють небезпеку національній безпеці України, на зовнішні та внутрішні (у ст. 7 цього Закону їх зведено у дев’ять груп). Предметом цього ж підрозділу є аналіз тих внутрішніх загроз, які є об’єктом впливу (реагування) СБУ. До таких, на думку дисертанта, необхідно віднести:
  1. загострення політичної кризи, яка може перерости у збройне протистояння;
  2. розвідувально-підривну діяльність іноземних спеціальних служб, які діють на території України;
  3. поширення міжнародного тероризму;
  4. загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об’єктів на території України;
  5. спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;
  6. прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України;
  7. можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об’єднань національних меншин та релігійних громад;
  8. критичний стан з продовольчим забезпеченням населення;
  9. неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу енергетичній безпеці держави;
  10. протиправне використання інформації, яка становить державну таємницю;
  11. поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності.

Наприклад, загальнонаціональним опитуванням громадської думки про стан корупції в Україні, яке було проведене в січні-квітні 2007 року Київським міжнародним інститутом соціології під керівництвом Менеджмент Системз Інтернешнл за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку, встановлено таке: 1) 67% опитаних українців, котрі мали справу з державними посадовими особами упродовж останніх місяців, зазначають, що були безпосередньо втягнуті в корупційні дії у тій чи іншій формі; 2) найвищі індекси корупції мають Державтоінспекція – 57,5%; міліція – 54,2%; установи охорони здоров’я – 54%; судова система – 49%; вищі навчальні заклади – 46,3%; прокуратура – 42,9; митниця – 42,8%; податкові установи – 40,3%, що свідчить про неприпустимий рівень корупції як у тих закладах, котрі найчастіше надають послуги населенню, так і в державних установах, які ведуть боротьбу з корупцією [518, с.12]. Масштаби корупції в Україні уточнюються даними МВС. Так, станом на початок жовтня 2006 p.: виявлено 15 тис. злочинів у сфері службової діяльності зі збитками у 8 млрд. 177 млн. грн.; викрито 1,4 тис. посадових злочинів зі збитками понад 100 тис. грн. по кожному та 426 – понад 1 млн. грн.; викрито 2967 злочинів щодо хабарництва, до відповідальності за хабарництво притягнуто 1193 особи, у тому числі 89 керівників органів влади і управління [493, с.110].

Наголошуємо, що вказані внутрішні загрози мають бути визначальними для побудови організаційної структури Служби безпеки України, визначення її завдань, функцій та повноважень.

Національна безпека як об’єкт управління має свої особливості. Наприклад, до таких особливостей О. П. Коренєв відносить те, що національна безпека не обмежується межами однієї галузі управління, адже захист прав, свобод та інтересів громадян є функцією всіх державних органів, підприємств, установ і організацій; органи, що забезпечують національну безпеку, крім управлінської діяльності здійснюють оперативно-розшукові заходи, проводять дізнання і попереднє розслідування у справах, що віднесені законом до їх компетенції; для управління національною безпекою характерні централізація, єдиноначальність, особливий порядок проходження служби в органах безпеки, сувора дисципліна [172, с.106].

Крім названих, до особливостей національної безпеки як об’єкта управління СБУ України вважаємо за доцільне віднести і таке:
  1. Національна безпека є необхідною умовою існування державно-організованого суспільства, забезпечує його стале функціонування.
  2. Специфічний характер нормативних актів, які регулюють забезпечення внутрішньої безпеки, переважна більшість з яких є законодавчими і визначають основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, а також основні засади діяльності СБУ щодо забезпечення національної (державної безпеки). Крім того, забезпечення національної безпеки визначено найважливішою функцією держави у ст. 17 Конституції України. Окремими законами України врегульовано діяльність й інших державних правоохоронних органів та військових формувань, які забезпечують захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави від внутрішніх загроз, які становлять небезпеку національним інтересам [9; 54].
  3. Законодавче визначення об’єктів національної безпеки, якими є: людина і громадянин – їх конституційні права і свободи; суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність (ст. 3 Закону України «Про основи національної безпеки України»). Ці об’єкти повинні бути орієнтиром і для оперативно-службової діяльності СБУ України.
  4. Велика кількість суб’єктів забезпечення національної безпеки, до яких віднесено: Президента України; Верховну Раду України; Кабінет Міністрів України; Раду національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратуру України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, Службу безпеки України, Державну прикордонну службу України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; громадян України, об’єднання громадян (ст. 4 Закону України «Про основи національної безпеки України»). Відповідно до вище обґрунтованого визначення національної безпеки як об’єкта управління СБУ ці суб’єкти доцільно поділити на дві групи: а) суб’єкти загальної компетенції, до яких віднести усіх, крім СБУ, та б) суб’єкти спеціальної компетенції, якими є органи та підрозділи СБУ України. У ст. 9 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначено повноваження суб’єктів загальної компетенції щодо забезпечення національної безпеки [55]. Зокрема, Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у сферах національної безпеки та оборони України. Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України [328, с.66]. Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; з урахуванням змін у геополітичній обстановці вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби зі злочинністю. Національний банк України відповідно до основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику в інтересах національної безпеки України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної безпеки, підтримують у стані готовності до застосування сили та засоби забезпечення національної безпеки. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують вирішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їх компетенції. Воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру. Правоохоронні органи ведуть боротьбу зі злочинністю і протидіють тероризму, забезпечують захист і врятування населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характерів [234, с.18; 399, с.74]. Суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України. Прокуратура України здійснює повноваження у сфері національної безпеки України відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру України». Громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об’єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку [55].

На думку дисертанта, до суб’єктів загальної компетенції, які забезпечують національну безпеку, необхідно віднести не лише суди загальної юрисдикції, якими відповідно до ст. 18 Закону України «Про судоустрій» є місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України, що здійснюють правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального судочинства [51], а й Конституційний суд, до повноважень якого ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» віднесено прийняття рішень та формулювання висновків у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України [34]. Необхідність віднесення Конституційного суду до суб’єктів загальної компетенції, які забезпечують національну безпеку, обумовлена тим, що хибне або заангажоване тлумачення положень Конституції, особливо у період загострення політичної кризи в державі, про що наочно свідчить приклад політичної ситуації в Україні 2003–2007 рр., може створити реальну небезпеку життєво важливим національним інтересам держави. Відповідні зміни доцільно внести до ст. 4 Закону України «Про основи національної безпеки України», в якій дається перелік суб’єктів забезпечення національної безпеки.
  1. Специфічний характер засадничих принципів забезпечення національної безпеки, на яких повинна ґрунтуватись діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників, серед яких: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки (ст. 5 Закону України «Про основи національної безпеки України») [55]. Наведені принципи стосовно СБУ доцільно розглядати як загальні, а до спеціальних принципів, на яких має ґрунтуватись діяльність Служби безпеки України, необхідно віднести такі: поєднання в межах, визначених законом, гласних та негласних методів і засобів; позапартійність; поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації.
  2. Законодавче визначення пріоритетів національних інтересів та загроз національним інтересам і національній безпеці України (статті 6, 7 Закону України «Про основи національної безпеки України», які були проаналізовані вище).
  3. Підвищені вимоги до кадрового корпусу, котрий забезпечує національну безпеку від внутрішніх загроз, до якого належать співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про Службу безпеки України» до її органів приймаються на конкурсній, добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я ефективно виконувати службові обов’язки. Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності, визначаються кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджуються Головою Служби безпеки України.
  4. Правоохоронний характер функцій, які здійснюють органи та підрозділи СБУ у цій сфері, оскільки основним їх завданням є запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Функції щодо забезпечення національної безпеки в узагальненому вигляді зводяться до вчасного виявлення та об’єктивної оцінки СБУ внутрішніх загроз національним інтересам та вибору і вжиття адекватних засобів їх захисту.
  5. Воєнізований (збройний) характер правоохоронної діяльності СБУ, оскільки відповідно до ст. 26 Закону України «Про Службу безпеки України» [20] військовослужбовці Служби безпеки України мають право зберігати, носити, використовувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку, передбачених Законом України «Про міліцію», військовими статутами Збройних Сил України та іншими актами законодавства.
  6. Для доставки полной версии работы
  7. воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Розглянемо наведені види зовнішніх адміністративно-правових відносини, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки СБУ, більш детально. Так, відповідно до статей 40, 45 Конституції України, Законів України «Про звернення громадян» [33], «Про Службу безпеки України» та з метою вдосконалення роботи в системі Служби безпеки України з розгляду звернень громадян наказом СБУ від 27 січня 2005 р. № 44 було затверджено Інструкцію про порядок розгляду в Службі безпеки України звернень громадян та реєстрації, обліку заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини [137], яка визначає порядок розгляду і вирішення пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) та скарг (далі – звернень), контролю за їх виконанням, а також прийому громадян у Центральному управлінні, підпорядкованих йому регіональних органах, органах військової контррозвідки, навчальних закладах та наукових установах Служби безпеки України. У підрозділах, органах та закладах СБУ розглядаються ті звернення, які віднесені до її компетенції. Якщо питання, порушене у зверненні, не входить до повноважень СБУ, воно в термін не більше п’яти днів пересилається за належністю відповідному органу виконавчої влади чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав це звернення. Такі звернення, у тому числі й ті, що надійшли від державних органів на адресу керівництва СБУ (за винятком звернень, пересланих до СБУ народними депутатами України, Верховною Радою України, Секретаріатом Президента України чи Кабінетом Міністрів України), пересилаються за належністю за підписом керівництва Управління режиму, документального забезпечення та контролю Апарату Голови СБУ. Розгляд та вирішення звернень є службовим обов’язком керівників та інших посадових осіб СБУ.

Цією Інструкцією визначено: 1) порядок розгляду, вирішення та надання відповіді на пропозиції, заяви і скарги громадян; 2) внутрівідомчу підвідомчість розгляду звернень громадян; 3) процедуру особистого прийому громадян; 4) порядок здійснення контролю за розглядом та вирішенням звернень.

Іншим видом адміністративно-правових відносин, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, є застосування заходів адміністративного примусу, до яких необхідно віднести: перевірку документів; огляд осіб, їх речей і транспортних засобів; входження на територію і в службові приміщення підприємств, установ та організацій; вилучення речей і документів, застосування інших передбачених законом заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення (доставлення, адміністративне затримання та ін.); використання транспортних засобів, які належать підприємствам, установам і організаціям, військовим частинам і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав і організацій, транспортних засобів спеціального призначення), для проїзду до місця події, припинення злочинів, переслідування та затримання осіб, які підозрюються в їх вчиненні, доставки до лікувальних установ осіб, що потребують термінової медичної допомоги; входження у жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки; проведення перевірки громадян у зв’язку з їх допуском до державної таємниці (ст.24 Закону України «Про державну таємницю»); застосування зброї та спеціальних засобів на підставах і в порядку, передбачених Законом України «Про міліцію», військовими статутами Збройних Сил України та іншими актами законодавства.

Ці заходи передбачені Законами України «Про Службу безпеки України», «Про державну таємницю» [27], «Про міліцію» [9] та Кодексом України про адміністративні правопорушення [2] (далі – КпАП). Наприклад, відповідно до ст. 255 КпАП органи Служби безпеки України складають протоколи про адміністративні правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачена ст. 164, – у частині, що стосується правопорушень у галузі господарської діяльності, ліцензії на проведення якої видає ця Служба, статтями 195-5, 212-2, 212-5 і 212-6. У ст. 259 КпАП зазначено, що при вчиненні правопорушень, пов’язаних із незаконним придбанням або зберіганням спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації, порушника може бути доставлено до органів Служби безпеки України її працівником для встановлення особи порушника і складення протоколу про правопорушення. Згідно зі ст. 262 КпАП органи (посадові особи) СБУ правомочні здійснювати адміністративне затримання при порушенні законодавства про державну таємницю або здійсненні незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, придбанні або зберіганні спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації.

Одним із видів досліджуваної нами групи адміністративно-правових відносин є ті, які складаються під час оформлення СБУ громадянам допуску до державної таємниці, їх заповненням, переоформленням, зупиненням дії або скасуванням спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею. Так, відповідно до Законів України «Про державну таємницю», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність» і Положення про порядок надання, переоформлення та скасування громадянам допуску до державної таємниці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2001 року № 1601 [102], наказом СБУ № 238 ДСК від 13 липня 2002 р. було затверджено Інструкцію про організацію та здійснення органами служби безпеки України діяльності щодо надання, переоформлення, зупинення дії або скасування спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею [118]. Оскільки ця Інструкція має гриф ДСК, ми не будемо тут аналізувати її зміст. Іншим наказом СБУ № 26 від 4 лютого 2002 р. було затверджено форми облікової картки громадянина про надання допуску до державної таємниці, журналу реєстрації облікових карток громадянина про надання допуску до державної таємниці, картки про результати перевірки громадянина у зв’язку з допуском до державної таємниці, картки з анкетними даними на громадянина, щодо якого розглядається питання про надання допуску до державної таємниці, та Порядок заповнення форм документів для оформлення громадянам допуску до державної таємниці [124]. Зважаючи на те, що названі відомчі нормативні акти СБУ містять адміністративно-правові норми, вони регулюють адміністративно-правові відносини, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, зокрема, і у такій її сфері, як забезпечення державної таємниці.

До видів зовнішніх адміністративно-правових відносини, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, можна віднести видачу сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. Так, відповідно до п. 3 Інструкції про порядок узгодження зі Службою безпеки України видачі сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженої наказом Служби безпеки України та Міністерства охорони здоров’я України від 23 вересня 2002 р. № 224\350 [119], при зверненні підприємств, установ та організацій для отримання сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів Комітет з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я України, після розгляду відповідних документів у 7-денний термін з моменту їх отримання надсилає документи на узгодження до Служби безпеки України. Надіслані Комітетом документи розглядаються Головним Управлінням по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління СБУ, яке вивчає та перевіряє відомості, що містяться у надісланих документах, за банками даних СБУ і не пізніше 10 днів з моменту їх отримання надсилає документи Комітету разом з відповідно оформленим погодженням, у якому зазначаються: дата видачі погодження; номер, дата контракту та додатків і специфікації до нього, на підставі яких здійснюється операція; назва та кількість наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, які ввозяться в Україну або вивозяться з України. У погодженні Головним Управлінням по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ може бути відмовлено, якщо за результатами вивчення документів встановлено таке: подані документи оформлені з порушенням вимог пунктів 11, 12, 13, 14 та 16 Порядку видачі сертифікатів; у документах, поданих заявником, вказані недостовірні дані та виявлені порушення законодавства про обіг наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів. У разі відмови в погодженні Головним Управлінням по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю СБУ до Комітету надсилається мотивоване повідомлення.

До видів зовнішніх адміністративно-правових відносин, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, необхідно віднести також видачу СБУ ліцензій на провадження господарської діяльності з розроблення, виробництва, використання, експлуатації, сертифікаційних випробувань, тематичних досліджень, експертизи, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації, торгівлі криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації [114]. Відповідно до п. 1.4 наказу Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 29 грудня 2000 р. № 88/66 ліцензування такої господарської діяльності здійснює Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України [114]. Цим наказом визначено особливості ліцензування та здійснення діяльності, предметом якої є криптосистеми і засоби криптографічного захисту інформації (далі – господарська діяльність у галузі КЗІ); закріплено перелік робіт, які виконуються у межах господарської діяльності в галузі КЗІ, що підлягає ліцензуванню; передбачено загальні та особливі вимоги для провадження господарської діяльності у галузі КЗІ. Порядок проведення розроблення, виробництва, використання, експлуатації, сертифікаційних випробувань, тематичних досліджень, експертизи, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, надання послуг у галузі КЗІ визначається окремими нормативно-правовими актами та є обов’язковим до виконання всіма суб’єктами господарювання [115].

Одним із зовнішніх видів адміністративно-правових відносини, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки, є ведення обліку СБУ голографічних захисних елементів (далі – ГЗЕ). Так, відповідно до п. 2.9 Положення про порядок ведення обліку голографічних захисних елементів та надання звітності у сфері голографічного захисту, затвердженого наказом СБУ від 29 вересня 2005 р. № 522, обліку в Службі безпеки України підлягають усі об’єкти, передбачені пунктом 2.2 цього Положення (договори, контракти, заяви про виконання відповідних робіт, у т.ч. ввезення та вивезення ГЗЕ, а також документи, що визначають кінцевого споживача ГЗЕ; технічні завдання на розробку і виготовлення, описи графічного та голографічного зображення ГЗЕ, описи виготовленого ГЗЕ та інша технічна і технологічна документація, спеціальне програмне забезпечення, згідно з яким проводяться розроблення, виготовлення впровадження ГЗЕ; голограми-оригінали, брак та відходи виробництва ГЗЕ, кількість бракованих ГЗЕ, що з’явилися за результатами робіт з їх впровадження, тощо), ліцензії, сертифікати відповідності та експертні висновки, які видано суб’єктам господарювання, акти перевірок додержання Ліцензійних умов провадження господарської діяльності суб’єктами господарювання [139]. Відповідно до п. 4.3 цього Положення у разі виявлення браку ГЗЕ на етапі впровадження і повернення цього браку виробнику (постачальнику) сторона, яка повертає брак, повинна у десятиденний термін повідомити про це Службу безпеки України з наданням копій документів, які підтверджують відбракування ГЗЕ та факт їх передачі виробнику. Знищення браку ГЗЕ здійснюється комісією в присутності представника Служби безпеки України, про що складається акт відповідної форми, копія якого надсилається до Служби безпеки України [139].

До зовнішніх видів адміністративно-правових відносини, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки за участю СБУ, необхідно віднести також контрольно-наглядову діяльність Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації СБУ за процедурою акредитації центру сертифікації ключів, яка здійснюється відповідно до Порядку акредитації центру сертифікації ключів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 2004 р. № 903 [109].

Адміністративно-правовими нормами регулюється організація взаємодії та координації правоохоронної діяльності СБУ та інших державних органів і громадських організацій з питань забезпечення національної безпеки від внутрішніх загроз, що також є одним із видів зовнішніх адміністративно-правових відносин у досліджуваній нами сфері. Так, з метою узгодження діяльності Служби безпеки України та Державної податкової служби України з питань профілактики, виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів та інших правопорушень в сфері розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації (далі – СТЗ) було прийнято спільний наказ СБУ та ДПА № 176/278 «Про взаємодію Служби безпеки України та органів державної податкової служби України» від 9 липня 2001 р. [116]. Цим наказом закріплено форми взаємодії між СБУ та ДПА з питань профілактики, виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів та інших правопорушень в сфері розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації, серед яких: обмін інформацією; проведення експертної оцінки продукції щодо належності її до СТЗ та інші.

До зовнішніх адміністративно-правових відносин, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки за участю СБУ, необхідно віднести реєстрацію нормативно-правових актів цього правоохоронного органу. Так, відповідно до Положення «Про порядок реєстрації нормативно-правових актів Служби безпеки України з питань розвідки, контррозвідки та оперативно-розшукової діяльності», затвердженого Указом Президента України від 29 червня 1999 р. № 767, реєстрації підлягають нормативно-правові акти незалежно від характеру та ступеня секретності відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифом «Для службового користування». Така реєстрація здійснюється Уповноваженим Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України. Якщо під час розгляду виявиться, що нормативно-правовий акт не відповідає вимогам законодавства, Уповноважений повертає його із зауваженнями і пропозиціями до Служби безпеки України. Доопрацьований нормативно-правовий акт може бути повторно подано на реєстрацію із зазначенням у супровідному листі неврахованих зауважень і пропозицій та мотивів їх відхилення. Для державної реєстрації нормативно-правового акта та включення його до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів Уповноважений не пізніше наступного після реєстрації дня повідомляє Міністерство юстиції України про вид зареєстрованого акта, його номер і дату видання, обмежувальний гриф, реєстраційний номер і дату реєстрації [73].

Вище йшлося про найбільш поширені зовнішні адміністративно-правові відносини, які складаються у процесі управління забезпеченням національної безпеки за участю Служби безпеки України.

Особливості внутрішньо-організаційних адміністративно-правових відносини, які складаються у ході цього ж процесу, полягають у тому, що вони мають внутрішнє спрямування і здебільшого носять забезпечувальний характер, спрямовані на організацію виконання основних завдань із забезпечення національної безпеки від внутрішніх загроз. До видів внутрішньо-організаційних адміністративно-правових відносини можна віднести ті, що пов’язані із: 1) підготовкою та прийняттям відомчих нормативно-правових актів; 2) проходженням служби персоналом СБУ (відбір, професійне навчання, ротація персоналу, наставництво, атестація, контроль за дисципліною, притягнення до дисциплінарної відповідальності та ін.); 3) організацією внутрівідомчої взаємодії та координації між органами та підрозділами СБУ; 4) організацією матеріально-технічного та фінансового забезпечення діяльності органів та підрозділів СБУ [63; 94; 113].

Крім наведеного критерію класифікації адміністративно-правових відносин, що складаються під час управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, за напрямками (сферами) їх реалізації, – зовнішні та внутрішньо-організаційні, – слід дослідити й інші.

Зокрема, залежно від правової форми діяльності СБУ адміністративно-правові відносини можна поділити на ті, які складаються під час: 1) правотворчої діяльності; 2) правозастосовчої діяльності; 3) правоохоронної діяльності; 4) контрольно-наглядової діяльності; 5) установчої діяльності. Так, адміністративно-правові відносини, які складаються під час правотворчої діяльності, пов’язані із підготовкою проектів відомчих правових актів, їх прийняттям, реєстрацією та виданням. Адміністративно-правові відносини, які складаються під час правозастосовчої діяльності, пов’язані із безпосередньою реалізацією адміністративно-правових норм, які регулюють різні аспекти забезпечення національної безпеки від внутрішніх загроз. Адміністративно-правові відносини, які складаються під час правоохоронної діяльності СБУ, пов’язані із організацією попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, які посягають на об’єкти національної безпеки і у зв’язку з цим підслідні СБУ. Адміністративно-правові відносини, які складаються під час контрольно-наглядової діяльності, полягають у перевірці СБУ дотримання (виконання) підконтрольними та піднаглядними суб’єктами правил, норм та стандартів у сфері національної безпеки. Адміністративно-правові відносини, які складаються під час установчої діяльності СБУ, пов’язані із оформлення громадянам допуску до державної таємниці, видачею сертифікатів та ліцензій на провадження певних видів господарської діяльності.

За рівнем правового регулювання можна виділити відносини: 1) регламентовані законодавчими актами (наприклад, ті, що пов’язані із застосуванням заходів адміністративного примусу); 2) регламентовані підзаконними актами Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчими нормативно-правовими актами, насамперед СБУ (наприклад, ті, що пов’язані із процедурою оформлення громадянам допуску до державної таємниці, видачею сертифікатів та ліцензій тощо) [102; 118; 125].

За змістом адміністративно-правові відносини у цій сфері поділяються на: 1) матеріальні, які пов’язані із застосуванням матеріальних адміністративно-правових норм (визначають порядок утворення, структуру, завдання, функції, повноваження СБУ щодо забезпечення національної безпеки, організацію діяльності органів та підрозділів СБУ); 2) процесуальні, які виникають у зв’язку із вирішенням індивідуальних спорів та регулюються адміністративно-процесуальними нормами (розгляд скарг громадян, притягнення до дисциплінарної відповідальності).

Залежно від видів функцій, які виконують органи СБУ, це відносини: 1) регулятивні, тобто такі, через які здійснюється безпосереднє регулювання управлінських відносин у сфері забезпечення національної безпеки (визначення повноважень, атестування персоналу, розгляд звернень громадян, застосування заохочень, видача ліцензій та сертифікатів та ін.), що мають так званий позитивний характер, тобто не пов’язані із вчиненням правопорушень; 2) охоронні, які виникають із фактів неправомірної поведінки суб’єкта, тобто такої поведінки, яка вимагає певної реакції, в тому числі притягнення винних до відповідальності (притягнення до дисциплінарної відповідальності, застосування заходів адміністративного припинення).

Залежно від підпорядкованості суб’єктів, які беруть участь в адміністративно-правових відносинах, що складаються під час управління забезпеченням національної безпеки, вони поділяються на відносини: 1) між вищестоящим органом (посадовою особою) і нижчестоящим органом (посадовою особою) (наприклад, між керівником і підлеглим; обласним управлінням СБУ і його структурним підрозділом); 2) між непідпорядкованими суб’єктами (наприклад, відносини між двома регіональними органами Служби безпеки України одного рівня: обласними управліннями, міжрайонними, районними чи міськими підрозділами).

Залежно від суб’єкта ініціативи це відносини: 1) які виникають за ініціативою органів чи підрозділів СБУ (наприклад, у зв’язку із проведенням контрольно-наглядових заходів, реагуванням на правопорушення); 2) які виникають за ініціативою фізичної або юридичної особи (наприклад, у зв’язку із направленням одного із видів звернень громадян до СБУ).

Структура адміністративно-правових відносин, які складаються під час управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, нічим не відрізняється від структури будь-яких інших правовідносин. Ці відносини мають такі елементи: суб’єкти адміністративно-правових відносин; об’єкти адміністративно-правових відносин та зміст. Підставами виникнення, зміни та припинення цих адміністративно-правових відносин є юридичні факти.

Проаналізувавши загальні ознаки адміністративно-правових відносин, з’ясувавши особливості адміністративно-правових відносин, які складаються у ході управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, розглянувши їх окремі види та структуру, можна визначити останні як урегульовані адміністративно-правовими нормами суспільні відносини, які складаються у зв’язку із охороною та захистом життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави від внутрішніх загроз, одним із обов’язкових учасників яких є СБУ або її підрозділ чи працівник.