Харківський національний університет внутрішніх справ

Вид материала

Содержание

Харків – 2006
Висновки 182 Список використаної літератури і джерел 188 Додатки 211
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Мета і задачі дослідження.
Об’єктом дослідження
Методи дослідження.
Наукова новизна отриманих результатів дисертації
Практичне значення отриманих результатів
Апробація результатів дисертації.
Розділ 1. історіографія і джерельна база дослідження
Розділ 2. правове регулювання навчально-освітньої діяльності на юридичних факультетах університетів росії в хіх ст.
Факультетськими дисциплінами вважалися
Розділ 3. правове регулювання підготовки і аттестації науково-педагогічних кадрів в університетах українських губерній в хіх ст.
Цивільне право
Кримінальне право
Державне право
Загальнонародне право
Предмети іспитів на науковий ступінь доктора по юридичному факультету були такими
Кримінальне право
Державне право
...
Полное содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

ВОЙНО-ДАНЧИШИНА ОЛЬГА ЛЕОНІДІВНА

УДК 340.15 (477) “18”

Правове регулювання вищої юридичної освіти і науки в Росії в XIX ст. (на матеріалах українських губерній)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія

держави і права; історія політичних

і правових вчень

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник

Ярмиш О.Н., доктор

юридичних наук, професор

Харків – 2006

ЗМІСТ

ВступВступ 3

Розділ 1

Історіографія і джерельна база дослідження 12

Розділ 2

Правове регулювання навчально-освітньої діяльності на юридич-

них факультетах університетів Росії в XIX ст. 24

Розділ 3

Правове регулювання підготовки і атестації науково-педагогічних

кадрів в університетах українських губерній Росії в XIX ст.

Правовий аналіз присудження наукових ступенів в університетах: історія і досвід реалізації 79
Правове регулювання підготовки і комплектування

науково-педагогічних кадрів на юридичних факультетах

університетів 124

Розділ 4

Правове регулювання вищої юридичної освіти в Ніжинському і Рішельєвському ліцеях в XIX ст. 143

Висновки 182 Список використаної літератури і джерел 188

Додатки 211

ВСТУП

Актуальність теми. Сьогодні більшість європейських держав, в тому числі й Україна, встали на шлях реформування освіти, який може спричинити соціальні зміни світового масштабу. Приєднання України до Болонської| декларації збіглося із нагальною потребою трансформації вітчизняної освітньої системи і подало нашому суспільству концепцію реформування освіти, задекларувало вектор напрямку руху. Але, як і в будь-якому іншому демократичному суспільстві це спричинило питання та дискусії. І хоча очевидна неможливість подальшого відособленого розвитку національної системи освіти, є різні точки зору на міру інтеграції в європейську систему, а відповідно й на рівень уніфікації вітчизняної освіти.

Будь-яка інтеграція національних систем у міжнародні інститути вимагає значних зусиль у сфері законотворчості, створення відповідної нормативної бази, яка відповідала б не лише європейським стандартам, але й зберігала унікальні етнонаціональні особливості. Успішність такої нормотворчої діяльності неможлива без урахування багатого історичного досвіду освітнього будівництва, особливо дореволюційного етапу вітчизняної історії. У зв’язку з цим актуальними стосовно теми даного дослідження є ціла низка проблем, що активно обговорюються як у професійному середовищі, так і у всьому українському суспільстві. Це питання державно-суспільного управління у вищій школі, із акцентом на елементи автономії, змісту навчально-освітнього процесу. При розв’язанні проблеми підготовки і атестації професорсько-викладацького корпусу особливо цінним може стати досвід правового регулювання присудження наукових ступенів у Харківському, Київському та Новоросійському університетах в XIX ст. Спроби відродити в Україні такі навчальні заклади, як ліцеї, вимагають серйозного історико-правового аналізу нормативного матеріалу минулих років. Вивчення досвіду правового регулювання системи вітчизняної ліцейської освіти видається актуальним в умовах пошуку нових освітніх форм, оптимального співвідношення патерналістської| освітньої політики держави та автономних можливостей вузів.

Проблема правового регулювання системи вищої освіти в Російській імперії досліджувалися і раніше,та при цьому увага дослідників зосереджувалася на інституційних проблемах університетів Росії в ХІХ ст. Як правило, предметом їх вивчення була еволюція організаційно-нормативних основ університетської діяльності. Питання, що стосуються навчальної діяльності, аналізувалися в загальноросійському масштабі без урахування національної специфіки і поза зв’язком з якимсь конкретним університетським факультетом. Тому можна стверджувати, що історико-правовий аналіз організації та змісту навчально-освітньої діяльності на юридичних факультетах українських губерній Росії в ХІХ ст. дотепер фактично не проводився дослідниками. Поза сферою наукових інтересів істориків права залишилися особливості правового регулювання процесу наукової атестації з юридичних спеціальностей у вказаних університетах. Питання правового становища вищих навчальних закладів університетського типу – Ніжинського та Рішельєвського ліцеїв, що готували юристів, практично не висвітлені в історичній і історико-правовій літературі. Результати аналізу правового регулювання вищої юридичної освіти і науки в українських губерніях Росії в ХІХ ст. дозволять виробити оптимальну програму оновлення сучасної освітньої системи, а також можуть бути корисні для розробки законодавчого забезпечення наукової підготовки і атестації кадрів в Україні на сучасному етапі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Пропоноване дослідження здійснювалося у рамках комплексної наукової програми Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія” “Формування інтелектуального потенціалу науки на рубежі століть: економічний, політичний і соціально-культурний аспекти” (№ ДР 0199U004470). Наукова робота була| також| узгоджена| з планом досліджень кафедри| теорії та історії держави| і права Харківського національного університету внутрішніх та п 1.1. Головних напрямків наукових| досліджень Національного університету внутрішніх справ| на 2000–2005 рр|.|

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у виявленні закономірностей і особливостей розвитку правового регулювання і організаційного забезпечення вищої юридичної освіти і науки в українських губерніях Росії в ХІХ ст.

Мета дослідження зумовила постановку таких основних задач:

На основі аналізу нормативно-правових актів Російської імперії визначити рівень правового регулювання навчально-освітньої діяльності юридичних факультетів Харківського, Київського та Новоросійського університетів.
Виявити і проаналізувати методологічні та науково-теоретичні основи вищої юридичної освіти у сфері навчальних дисциплін і в галузі їх методичного забезпечення.
Узагальнити та систематизувати джерела і опубліковані матеріали з теми дослідження.
Відстежити нормотворчу і організаційно-розпорядчу діяльність юридичних факультетів Харківського, Київського і Новоросійського університетів.
Показати вплив на юридичну освіту процесу правової регламентації освітніх функцій вищих навчальних закладів шляхом стандартизації. Охарактеризувати специфіку управління Харківським, Київським і Новоросійським університетами, а також еволюцію їх автономного статусу в ХІХ ст.
Дослідити правове регулювання підготовки і комплектування науково-педагогічних кадрів на юридичних факультетах українських університетів.
Виявити особливості присудження наукових ступенів з юридичних спеціальностей.
Дати загальну характеристику правового становища|становища| Рішельєвського і Ніжинського ліцеїв, що випускали юристів. Виділити специфічні риси навчально-освітнього процесу в юридичному ліцеї князя Безбородька і на юридичному відділенні| Рішельєвського ліцею. Виявити спільні і особливі риси правового статусу ліцеїв у ХІХ ст.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникали у процесі формування і розвитку системи вищої юридичної освіти і науки.

Предметом дослідження є сукупність правових норм, які регулювали юридичну освіту у вищих навчальних закладах українських губерній Росії, а також підготовку і наукову атестацію юридичних кадрів у ХІХ ст.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність загальнонаукових і спеціальних методів і прийомів наукового пізнання. Зокрема, при визначенні структури, мети і задач дослідження застосовувався універсальний діалектичний метод пізнання суспільних явищ і гносеологічний підхід. Історичний метод дав можливість проаналізувати виникнення, становлення і розвиток юридичної освіти і науки в університетах і ліцеях українських губерній Росії в ХІХ ст. Структурно-функціональний підхід був використаний при вивченні навчально-освітньої діяльності юридичних факультетів Харківського, Київського і Новоросійського університетів, що дало можливість розглянути її компоненти, взаємозв’язок яких зумовлює| цілісність усієї системи. Компаративістський метод сприяв встановленню особливостей правового становища Рішельєвського і Ніжинського ліцеїв. Системно-генетичний підхід дозволив розкрити умови формування системи наукової атестації кадрів в університетах. За допомогою методу абстрагування були виділені найважливіші ознаки розвитку вищої юридичної освіти в досліджуваний період. Історико-генетичний метод було використано в процесі дослідження історичних першоджерел і нормативно-правових актів. Порівняльно-правовий метод сприяв вивченню розвитку законодавчої бази юридичної освіти і науки.

Науково-теоретичну базу дослідження становлять положення і висновки таких авторів, як Д.І.Багалій, М.Ф.Владимирський-Буданов, О.В.Маркевич, Л.М.Загурський, С.В.Рождественський, К.Т.Галкін, І.А.Ємельянова, Н.М.Зипуннікова, А.Є.Іванов, В.Г.Кінельов, Г.Г.Кричевський, Є.С.Ляхович, О.С.Рьовушкін, Г.Є.Павлова, Е.А.Писарєва, Є.А.Скрипільов, Є.В.Соболєва, В.І.Часников, С.Р.Чуйко, О.М.Якушев, Р.Г.Еймонтова, М.П.Яснопольський, В.Змійов, З.Сірополенко, А.Срібницький та ін.

Нормативно-правовою основою дисертації є законодавчі акти Російської імперії про вищу освіту і науку, серед яких – височайші укази, стверджувальні грамоти, височайше затверджені думки Державної Ради, всепідданніші доповіді міністра народної освіти або Головного Правління училищ, затверджені Імператором, положення про присудження наукових ступенів, постанови і розпорядження Міністерства народної освіти, а також нормативно-правові акти, пов’язані з діяльністю Ніжинського і Рішельєвського ліцеїв.

Наукова новизна отриманих результатів дисертації визначається тим, що вона є першою спробою комплексного наукового дослідження питань правового регулювання вищої юридичної освіти і науки в університетах і ліцеях українських губерній Росії в ХІХ ст., а також визначається авторським підходом до аналізу вибраного предмета дослідження і сутністю отриманих висновків.

На основі проведеного аналізу нормативних актів, використання результатів наукових досліджень, даних, які знайшли своє висвітлення в періодичній літературі, а також шляхом залучення в науковий обіг архівних джерел, автором:

узагальнено і систематизовано нормативно-правову базу і визначено організаційно-правові засади розвитку юридичної освіти в університетах і ліцеях українських губерній;
вперше системно узагальнено зміст освітнього процесу на юридичних факультетах університетів і його еволюція упродовж XIX ст|.;
на основі аналізу нормотворчої і правозастосовної практики показано вплив державної політики стандартизації на розвиток вищої юридичної освіти і науки;
розвинуто положення про те, що правовідносини у сфері вищої освіти і юридичної, зокрема, регулювалися загальноімперським законодавством, а також локальними нормативними актами, що видавалися Харківським, Київським і Новоросійським університетами;
проаналізовано нормативну базу і висвітлено етапи становлення інституту наукової атестації і підготовки професорсько-викладацького корпусу на юридичних факультетах;
уперше показано особливості правового регулювання присудження наукових ступенів з юридичних спеціальностей в університетах українських губерній;
визначено комплекс нормативно-правових документів і їх окремі положення, які регламентували навчальну і наукову діяльність юридичних факультетів;
уперше шляхом компаративістського аналізу нормативно-правових актів, які регулювали правове становище і діяльність Ніжинського і Рішельєвського ліцеїв упродовж XIX ст., виявлено специфіку в правовому становищі цих ліцеїв у системі освіти Росії;
уперше узагальнено зміст навчально-освітнього процесу підготовки юристів в ліцеях українських губерній.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що історико-правовий досвід правового регулювання вищої юридичної освіти та науки, з урахуванням сучасних реалій, може бути використаний у законотворчій діяльності при виробленні державного стандарту підготовки юристів, при реформуванні інституту наукової атестації в Україні.

Результати дослідження можуть бути корисними в науково-дослідній роботі в юридичних і інших навчальних закладах при розробці лекційних курсів та спецкурсів, при підготовці навчальних посібників і підручників з історії держави і права України, історії політичних і правових учень, а також у роботі наукових студентських гуртків.

Результати дослідження були використані в Харківському гуманітарному університеті «Народна українська академія» для підготовки спецкурсів з харкієзнавства та історії України.

Апробація результатів дисертації. Результати розробки проблеми в цілому та окремих її аспекти були оприлюднені дисертантом на IX міжнародній історико-правовій конференції «Юридична наука і освіта: історія, сучасність, перспективи» (Рівне, 6–8 червня 2003 р.), X міжнародній історико-правовій конференції «Історико-правові проблеми автономізму і федералізму» (Севастополь, 22–24 вересня 2003 р.), XI міжнародній історико-правовій конференції «Місцеві органи державної влади і самоврядування: історико-правовий аспект» (Суми, 16–18 квітня 2004 р.), XII міжнародній історико-правовій конференції «Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва» (Бахчисарай, 10–13 вересня 2004 р.), V науково-практичній конференції «Україна XXI сторіччя: тенденції і перспективи розвитку» (Київ, 8 лютого 2005 р.), XII міжнародній студентській науковій конференції «Євроінтеграція і освітня система України: проблеми і перспективи» (Харків, 8 квітня 2005 р.), XIII міжнародній історико-правовій конференції «Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти» (Чернівці, 20–22 травня 2005 р.), XIV міжнародній історико-правовій конференції «Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти» (Севастополь, 4–7 вересня 2005 р.), ХV міжнародній історико-правовій конференції «Генеза держави і права: історико-теоретичні аспекти» (Запоріжжя, 2–4 червня 2006 р.).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження викладені у п'яти наукових статтях, опублікованих у спеціалізованих виданнях і двох публікаціях за матеріалами науково-практичних конференцій.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

Вибір теми дослідження, його об’єкта зумовив специфіку джерельної бази дослідження. Її склали різні групи джерел як офіційного, так і неофіційного характеру.

Своєрідність процесу становлення вищих навчальних закладів, що випускали юристів, які за своїм характером і походженню були державними закладами, спричинилася до створення єдиного законодавчого масиву, за допомогою якого держава впливала на створювані нею навчальні установи.

Хронологічно період дослідження охоплює XIX ст., упродовж якого зміст законодавства змінювався залежно від змін у державній політиці по відношенню до університетів та інших вищих навчальних закладів.

Насамперед необхідно вказати на законодавчі акти про вищу освіту. Частина їх знайшла відображення в інкорпорованому збірнику російського законодавства – Повних зібраннях законів Російської імперії. З 1843 р. вони стали публікуватися в «Журналі Міністерства народної освіти» [31].^¹

Унаслідок проведеної в другій половині XIX ст. офіційної інкорпорації були створені спеціальні збірники постанов і циркулярів Міністерства народної освіти [119].^² Збірники були розділені на дві складові частини: постанови і розпорядження. Вони були важливим джерелом інформації у ході дослідження. До них належать акти, затверджені імператором, а також міністерські розпорядження.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Історіографія з досліджуваної теми має головним чином історичний характер.

XIX ст. характеризувалося появою великої кількості досліджень, присвячених університетам українських губерній Росії. Як відзначає В.І.Часников, це були фундаментальні праці, в основному ювілейної тематики [306].^³

Їх авторами були університетські професори: Д.І.Багалій,^⁴ А.І.Маркевич,^⁵ М.Ф.Владимирський-Буданов.^⁶ Питання наукової атестації кадрів також розглядаються в монографіях дослідників. Цінність цих праць полягає в першу чергу у великому фактологічному матеріалі.

Крім того, в дореволюційній літературі визначився напрям, який був породжений так званим «університетським питанням». У брошурах і статтях в періодичній літературі обговорювалися питання стану університетів і проблеми їх розвитку.^⁷

З-поміжз| узагальнюючих досліджень, що підбивають певний підсумок розвитку освітньої системи в Росії, інтерес становить праця С.В.Рождественського «Історичний огляд діяльності Міністерства народної освіти», яка містить коментарі до законодавчих актів, що регулювали діяльність вищих навчальних закладів протягом XIX ст. [267]. ^⁸

У другій половині XIX – на початку XX ст. в історіографії зароджується традиція вивчення історії юридичних факультетів університетів та інших вищих навчальних закладів, що випускали юристів. У зв’язку з цим викликають інтерес огляди столітньої

діяльності юридичного факультету Харківського університету. ^⁹

У зазначений період з’являються праці, присвячені юридичному ліцею князя Безбородька і Рішельєвському ліцею.^¹⁰ Слід підкреслити, що подібні дослідження мали фрагментарний характер.

Характерною рисою дореволюційної історіографії був вибірковий підхід до фактичного матеріалу. Досліджувалися чинники, що мали зовнішній стосунок до університетів: взаємовідносини з урядом, ставлення університетів до громадського життя Росії, до революційного руху. Абсолютизувалася роль університетських статутів [306].^¹¹

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Історичний аспект розвитку юридичної освіти в Росії XVIII – початку XIX ст. досліджує І.Ю.Алексєєва [4].^¹² Вона простежує процес виникнення системи юридичної освіти в XVIII с., вплив змін політики Російської держави на стан юридичної освіти. Як і більшість російських дослідників, автор обділяє увагою вищі навчальні заклади, що функціонували в українських губерніях Росії.

Особливий інтерес становить праця Е.А.Писаревої, яка присвячена організаційно-правовим основам діяльності університетів Росії у другій половині XIX ст. [220].^¹³ Основою дослідження став історико-правовий матеріал, що має відношення до діяльності

Харківського, Київського і Новоросійського університетів у зазначений період.

Вивчення вищої школи Росії XIX ст. має міцну історіографічну традицію, що сформувалася в основному в радянський період. Дореволюційна література з досліджуваної теми складається з ювілейних видань, в основі яких лежать офіційні документальні матеріали. За своїм жанром ці книги посідають проміжне становище між історичними дослідженнями і документальним довідниками з елементами історичного аналізу [41].^¹⁴ Чимало праць з окремих проблем вищої освіти мають публіцистичний характер.

Усі наведені розробки не дають цілісної картини еволюції вищої юридичної освіти і науки в навчальних закладах українських губерній Росії упродовж XIX ст. ступінь розробленості цих питань станичною і історико-правовою наукою досить неоднакова. Правовий аналіз проблеми залишився поза сферою інтересів дослідників.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАВЧАЛЬНО-ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ЮРИДИЧНИХ ФАКУЛЬТЕТАХ УНІВЕРСИТЕТІВ РОСІЇ В ХІХ СТ.

Проблемам правового регулювання вищої освіти, організаційно-нормативним основам діяльності університетів присвячено чимало досліджень. Історико-правовий аналіз організації навчально-освітньої діяльності на юридичних факультетах Харківського, Київського і Новоросійського університетів в XIX ст. дозволить одержати цілісне уявлення про систему вищої юридичної освіти Росії, що склалася в українських губерніях.

Однією з основних закономірностей процесу правового регулювання російської юриспруденції в XIX ст. була провідна роль у ньому державної влади. Саме держава виступала як основне знаряддя тих перетворень, які здійснювалися у сфері освіти, у тому числі і юридичної [287].^¹⁵

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
дипломатія (1 год/тижд.);
політична економія (3 год/тижд.) [47].^¹⁶

Як бачимо, порівняно із Статутом 1804 р. перелік предметів, визначений для викладання на юридичному факультеті Харківського університету, фактично не змінився.

У 1834 р. в українських губерніях Росії, а саме у Києві, був заснований другий університет, який одержав ім’я святого Володимира. За Височайше затвердженим Статутом в юридичному відділенні повинні були викладатися такі дисципліни [300] ^¹⁷ (див. Додаток Ж):

загальний систематичний огляд законознавства або так звана енциклопедія прав;
основні закони і установи Російської імперії, закони про становище людей у державі;
російські цивільні закони як загальні, так і особливі: кредитні, торгові і про фабрики, із приєднанням і тих місцевих законів, які діють в деяких губерніях;
російські кримінальні закони;
закони благочинності (див. Додаток А);
закони про державні повинності і фінанси (див. Додаток А);
римське законодавство і його історія.

У § 46 Статуту законодавець робить цікаве застереження про те, що всі вищенаведені предмети запроваджуються або залишаються «до часу» на розсуд Міністерства народної освіти.

Організація і межі факультетських предметів у Статуті університету св|. Володимира були визначені трохи інакше, ніж у Статуті 1804 р. На юридичному факультеті університету св.Володимира, у порівнянні з Харківськім університетом, концепція навчальних дисциплін дещо інша. У Київському університеті перевагу було віддано російському праву. За новим Статутом запроваджувалося п’ять кафедр з вітчизняного законодавства, тоді як за Статутом 1804 р. існувала лише одна кафедра прав Російської імперії [20].^¹⁸ Економічні науки в університеті св. Володимира були відокремлені від юридичного факультету. Політична економія збереглася як навчальна дисципліна, але була об’єднана зі статистикою. Розділено кафедри цивільного і кримінального права. Право природне, на яке в 1820-ті рр. розпочалися гоніння не представлено. Із предметів, що вивчалися на юридичному факультеті, зникли також право народне і права знатних стародавніх і нових народів. З’явилася нова дисципліна – енциклопедія законознавства. Виключення названих предметів з навчальних планів відіграло певну роль у справі розвитку юридичної освіти. Прогалина, що утворилася, заповнювалася власне юридичними предметами. Творці нової системи університетської освіти розраховували таким чином наблизити викладання юридичних дисциплін до практики [304].^¹⁹

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

У середині 40-х рр. (1846 р.) розподіл навчальних дисциплін, які читалися на юридичних факультетах двох українських університетів, виглядав таким чином. Ґрунтуючись на «Обозрении публичного преподавания предметов в Императорских университетах на 1845–1846 акад. г.», зіставимо за допомогою табл. 1 навчальні курси, що викладалися на юридичних факультетах Харківського і Київського університетів [195].^²⁰

Таблиця 2.1

Навчальні курси, що викладалися на юридичних факультетах

Київського і Харківського університетів у 1845–1846 навч.рр.

Харківський університет

Університет св. Володимира

1. Енциклопедія законознавства.

2. Історія римського законодавства.

3. Система римського законо-

давства.

4. Основні закони Російської імперії, установи, закони про державну службу і про стани.

5. Цивільні закони Російської імперії (про права цивільні, про цивільну розправу, межові закони).

6. Кримінальне право і судо-

чинство.

7. Закони державного благоустрою і благо чинності.

8. Закони про державні повинності і фінанси.

9. Середня історія.

10. Канонічне право.

Предмети спільні з іншими факультетами

11. Богослов’я і церковна історія.

12. Логіка.

13. Етична філософія.

14. Політична економія.

15. Російська словесність.

16. Російська історія.

17. Латинська і німецька мови.

1. Енциклопедія законознавства.

2. Загальнонародне правознавство.

3. Історія римського права.

4. Вчення про обов’язки заспадщинузгіднпо римським правом.

5. Основні закони і державні установи Російської імперії.

6. Про права і обов'язки сімейні за російськими законами.

7. Про порядок набуття і зміцнення прав на майно за російськими законами.

8. Вступ у кримінальні і поліцейські закони.

9. Історія кримінального законодавства і законознавства.

10. Закони про державне майно і статути (монетний і про сіль).

11. Закони про сільську і ремісничу промисловість, торгове законодавство.

Предмети спільніі з іншими факультетами

12. Церковна історія і церковне законознавство.

13. Політична економія.

14. Історія російської словесності.

15. Російська історія.

Так, у Харківському університеті у зазначений період не читалися курси загальнонародного правознавства та історії кримінального законодавства. В університеті св. Володимира не викладалися система римського законодавства, закони державного благоустрою і благочинності і закони про державні повинності і фінанси. Із загальноуніверситетських предметів студенти-юристи Харківського університету, на відміну від їх київських колег, слухали курси логіки і етичної філософії. Як бачимо, навчальні дисципліни, що викладалися в Харківському і Київському університетах, за деяким винятком, були одні і ті самі. Причина певних відмінностей навчальних курсів полягала у вакантності деяких кафедр на юридичних факультетах.

Новий період в історії університетів і вищої юридичної освіти розпочався наприкінці 40-х рр. XIX ст. Революційні події в Європі спричинилися до низки заходів, здійснених урядом Росії відносно університетів. Репресії зачепили і навчальний бік діяльності юридичних факультетів. У «Наставлении ректору и деканам юридического и первого отделения философского факультета» (1849 р.), що стосувалися всіх університетів, було запропоновано звернути найпильнішу увагу на ті предмети, «изложение которых, по предосудительному духу настоящего времени, может подавать неблагонамеренности более случаев ко внушению молодым людям неправильных, превратных понятий о предметах политических. Таковы, например, государственное право, политическая экономия, наука о финансах» В університетському викладанні не допускалося «не только порицания образа правления, но даже изъявления сомнения в пользе и необходимости самодержавия в России» [94]. ^²¹

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

З-поміж навчальних дисциплін юридичного факультету значне місце приділялося вивченню історії права. Викладалася студентам-юристам філософія права, найголовніше завдання якої, на думку правознавців XIX ст. полягало в тому, щоб «объяснить право как всеобщее и необходимое явление, познать право не того или другого человеческого общества, но право вообще, т.е. идею права» [68].^²² Велике значення надавалося вивченню римського права, яке, за словами І.А.Покровського, «заменяет общую теорию гражданского права» [227].^²³ І, звичайно ж, великим блоком навчальних дисциплін було представлено чинне російське право.

Характерним для нового розподілу кафедр за Статутом 1863 р. було посилення загальнотеоретичної частини в деяких галузях права, таких як державне, фінансове, римське право та ін. Жоден із предметів, як вважає М.П.Яснопольський, не був поставлений у привілейоване становище відносно інших. Ця рівноправність юридичних, економічних і політичних дисциплін була важливою рисою Статуту 1863 р. [325].^²⁴ На юридичному факультеті в цей період викладалося право взагалі, а не лише законодавство, як це було за Статуту 1835 р. Виняток становила історія найважливіших іноземних законодавств, історія слов’янських законодавств і церковне законознавство.

Статут 1963 р. «дивився на завдання університетського викладання на юридичному факультеті значно ширше, ніж колишні статути університетів Студентів знайомили як з іноземним законодавством, так і з різними філософськими і економічними вченнями. [325].^²⁵ Важливе місце в системі викладання відводилося історичному елементу, «который может оказывать очень существенное содействие широкому и более верному освещению и объяснению правовых институтов подобно тому, как и сопоставление их сходства и особенностей у различных народов» [325]. ^²⁶

Перед початком 1864/65 навчального року на юридичному факультеті Харківського університету був складений «Огляд викладання наук» [182].^²⁷

На I курсі читалися такі юридичні дисципліни:

енциклопедія права (5 год/тижд.);
історія філософії права (3 год/тижд.);
огляд історії російського законодавства (3 год/тижд.);
російське державне право (2 год/тижд.) (спільно із студентами II курсу);
статистика (2 год/тижд.);

Студенти II курсу слухали лекції з таких навчальних

дисциплін:

російське державне право (2 год/тижд.) (спільно із студентами I курсу);
історія і система римського права (4 год/тижд.);
закони благоустрою (4 год/тижд.);
політична економія (4 г/тижд);

На III курсі навчальний план складався з таких дисциплін:

цивільне право (4 год/тижд.);
цивільне судочинство (5 год/тижд.);
закони благоустрою (4 год/тижд.);
закони поліцейські і кримінальні (5 год/тижд.);
державне право європейських держав (5 год/тижд.);
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Київський університет вважав за можливе запровадити розподіл юридичного факультету з першого курсу, а Харківський – лише з другого [58].^²⁸

Не було єдиної думки і відносно розподілу предметів між двома відділеннями, виділення головних і додаткових дисциплін. Так, університет св. Володимира вважав, що історія найважливіших законодавств, історія слов'янських законодавств і церковне право мали стати головними предметами для обох відділень. Міжнародне право слід було зробити додатковою дисципліною юридичного факультету, а поліцейське, фінансове право і політичну економію викладати оглядово [58].^²⁹ У Київському університеті вважали, що серед навчальних предметів юридичного відділення повинна знаходитися загальна і кримінальна статистика, а такі дисципліни, як богослов’я, російська і загальна історія мали бути виключені.

Пропозиції Ради Харківського університету дещо відрізнялися від проекту киян. Харків’яни вважали, що міжнародне право не слід було прибирати з переліку навчальних дисциплін юридичного відділення, а обмежити його викладання лише міжнародним приватним правом. Судову медицину і латинську мову пропонувалося зробити додатковими навчальними дисциплінами в юридичному розряді, а політичну економію і статистику – головними предметами в обох відділеннях. Торгове право і російську історію, на думку Ради Харківського університету, не слід було викладати в адміністративному розряді, а загальна історія, логіка і психологія мали стати додатковими предметами для обох відділень [58].^³⁰

Проаналізувавши проекти всіх російських університетів, опубліковані в Журналі Міністерства народної освіти, ми дійшли таких висновків: відповідно до проектів університетів, розподіл юридичного факультету на розряди не повинен бути обов’язковим; право на розподіл може бути надане кожному університету на підставі § 7 університетського Статуту; суть розподілу полягає в тому, що навчальні, що були головними в одному розряді, робилися додатковими в іншому. При цьому головні предмети мали викладатися в повному обсязі, а додаткові у стислому вигляді [58].^³¹

Розподіл предметів за розрядами виглядає таким чином:

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

У 1885 р. Міністерство народної освіти ухвалило зразковий навчальний план для юридичного факультету, в якому було призначено 144 навчальних годин на вісім семестрів, тобто по 18 годин на тиждень [32].^³² Згідно з цим планом, на читання дисциплін відводилося:

римське право – 36 годин;

російське цивільне право і судочинство – 22 години;

торгове право і судочинство - 22 години;

російське кримінальне право і судочинство – 12 годин;

російське державне право – 8 годин;

церковне право – 8 годин;

поліцейське право – 8 годин;

фінансове право 8 годин:

політична економія – 8 годин;

міжнародне право – 6 годин;

статистика – 4 години;

енциклопедія права – 4 години;

історія філософії права – 4 години.

У 1899 р. юридичний факультет Харківського університету, згідно з пропозицією міністра склав навчальний план, за яким кількість навчальних годин склала 172 [32].^³³ Поряд з наведеними навчальними дисциплінами, факультет вважав за обов’язок вивчення однієї з іноземних мов і богослов’я для студентів православного сповідання. Крім того, студентам-юристам рекомендувалося слухати лекції на інших факультетах, зокрема, з логіки, стародавньої римської історії, російській історії, судової медицини [38].^³⁴

Найбільша кількість навчальних годин на юридичних факультетах кінця XIX ст. відводилася римському праву. Його вивченню російські правознавці надавали особливе значення [227].^³⁵ Підготовка юристів у XIX ст. в університетах Росії, як і в університетах Західної Європи, базувалася на основних положеннях римського права [38].^³⁶ Значне місце відводилося вивченню законодавства Росії. Велика увага приділялася богослов’ю. Згідно з § 24 Правил про залік півріччя (1885 р.), православні студенти, що не склали іспит з богослов’я, не отримували випускного свідоцтва [242].^³⁷ Окрім цього, обов’язковим предметом для студентів-юристів було церковне право.

Як видається, визначальним моментом політики уряду відносно вищої юридичної освіти була своєрідна її державна стандартизація. Це означало направлення на адресу університетів нормативних розпоряджень, що визначали коло дисциплін, обов’язкових для викладання на юридичних факультетах. А з моменту включення у відносини між верховною владою і університетами спеціалізованого посередника – Міністерства народної освіти – додався спеціальний комплекс вимог до змісту викладання на юридичних факультетах. В умовах, коли університетська освіта, в тому числі і юридична, починала розвиватися без наявності наукового, методичного і організаційного обґрунтування, запозичуючи досвід Європи, така стандартизація мала позитивне значення. Визначаючи викладання конкретного циклу навчальних дисциплін, держава сприяла, таким чином, розвитку юридичної науки [38].^³⁸ У перші десятиліття XIX ст. юридичній освіті був властивий етико-філософський характер, значний блок філософських дисциплін мав у викладанні права провідне значення. Починаючи з 20–30-х рр. ХІХ ст. цей освітній стандарт був підданий опалі. Поступово із з навчальних планів зникли такі дисципліни, як природне право, статистика європейських держав, право знатних народів. Кодифікування законодавства і виданняводу Законів Російської імперії спричинили переорієнтацію юридичної освіти на вузькопрофесійну підготовку кадрів. Новий етап в історії регламентації державної підготовки юристів характеризувався утилітарною метою – підготовкою юнацтва «к различным родам государственной службы». У переліку встановлених Міністерством народної освіти дисциплін на юридичних факультетах знаходилися ті, які були важливі для підготовки фахівців, необхідних державі. І це стимулювало розвиток інституту цивільної служби. Дані висновки підтверджують точку зору окремих дослідників про «государственную заданность» юриспруденції, про перетворення її в XIX ст. на своєрідний інструмент внутрішньої політики [30].^³⁹ Із появою Загального університетського статуту 1863 р. збільшилася кількість навчальних дисциплін на юридичних факультетах, був посилений блок історико-правових і галузевих наук. Буржуазні реформи, що проводилися в країні, викликали бурхливе зростання досліджень у галузі права, сприяли розвитку юриспруденції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Міністерства такі Правила іспитів для переведення із курсу в курс і випуску студентів у 1862 р. Вони поширювалися і на юридичний факультет [239].^⁴⁰ Згідно з цими Правилами, іспити ділилися на перевідні і остаточні. Перші мали на меті перевірку знань студентів протягом року і визначення їх спроможності до переходу з одного курсу на іншій. Остаточні іспити служили показником знань, здобутих студентами протягом чотирьох років і для визначення прав, з якими вони можуть бути випущені з університету [239].^⁴¹

Перевідний іспит, який студенти складали після закінчення I, II і III курсів, проводився в комісії, до якої входили декан, викладач і один член факультету. Розклад іспитів готувався факультетом і заздалегідь доводився до відома студентів.

Правила також визначали процедуру проведення іспиту. Студент мусив відповісти на два запитання в білеті. Якщо він нерегулярно відвідував репетиції викладача, то останній міг ставити додаткові запитання не за білетом [239].^⁴²

Знання студентів оцінювалися всією комісією за такою шкалою:

0 – цілковите незнання;

1 – слабкі знання;

2 – посередні знання;

3 – достатні знання;

4 – добрі знання;

5 – відмінні знання.

Переведення на наступний курс удостоювалися лише ті студенти, які відповіли мінімум на два запитання і отримали не менше 3-х балів з кожного предмета. Переводилися і ті, які отримали з одного із додаткових предметів не менше 3-х балів. На юридичному факультеті такими дисциплінами були: російська історія, політична економія, одна з найновіших мов і російська мова для іноземців [239].^⁴³

Факультетськими дисциплінами вважалися:

енциклопедія законознавства і російські державні закони, тобто основні закони і державні і губернські установи, про громадянську службу і закони про стани;
римське законодавство і його історія;
російські цивільні закони, цивільне судочинство і закони межові;
закони кримінальні і поліцейські; кримінальне судочинство;
загальнонародне право і дипломатика;
церковне законознавство;
закони державного благоустрою і благочинності;
закони про державні повинності і фінанси [239].^⁴⁴

Із факультетських предметів і дисциплін, що вивчалися на IV курсі, проводився остаточний іспит, на якому були присутні всі члени факультету (п.9).

Студент витягував білет, в якому була написана цифра, що за номером відповідала статті ізпрограми курсу з даної дисципліни. Часу на підготовку для відповіді зазначені Правила не відводили. На остаточному іспиті студент мусив відповісти мінімум на три запитання (п. 14).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Для іспиту готувалися питання із зазначених дисциплін згідно з навчальними програмами. Студент відповідав письмово на питання під наглядом двох членів випробувальної комісії. Той, хто одержав за твір і письмові відповіді оцінку «задовільно», допускався до усного іспиту. Він проходив протягом шести днів. У перший день призначався іспит з римського права, у другий – з цивільного права і процесу, у третій – з кримінального права і процесу, в четвертий – з історії російського права і церковного права, в п’ятий – з державного, міжнародного і поліцейського права, в шостий – з фінансового права, політичної економії і статистики. Іспит з енциклопедії і історії філософії права, з торгового права і процесу приєднувався до однієї з вищезгаданих груп предметів, за розпорядженням голови іспитової комісії [274].^⁴⁵

Кожному виставлялися оцінки «незадовільно», «задовільно» і «вельми задовільно». З римського права виставлялося по дві оцінки (з догми і з історії) і по одній оцінці з решти дисциплін (§ 19).

Студент, що складав іспит і одержував одну незадовільну оцінку, якщо вона не стосувалась до римського, цивільного, кримінального права та історії російського права, міг продовжувати іспит, але зобов’язаний був перескласти його пізніше. Дві незадовільні оцінки були причиною припинення іспиту.

На підставі результатів всіх частин іспиту – творів, письмового і усного іспиту – комісія ухвалювала рішення про присудження диплома І або ІІ ступенів або про визнання іспиту не складеним [247].^⁴⁶

Юридичний факультет Харківського університету в 1889 р. виробив вимоги з кожної навчальної дисципліни (див. Додаток В). Вони складалися із загальних і особливих вимог. Загальні вимоги являли собою методичні рекомендації з вивчення навчальних курсів юридичного факультету. Задовольнивши загальнообов'язкові вимоги, студент повинен був крім цього, показати докладніші знання з двох із десяти предметів за власним вибором. У цьому полягали особливі вимоги, для виконання яких студент мав ознайомитися з низкою додаткових юридичних джерел.

Наведений вище матеріал дозволяє скласти уявлення про систему університетських іспитів у XIX ст. Бажаючі стати студентами складали вступні іспити. Кожне навчальне півріччя студенти піддавалися перевірочним або контрольним іспитом, результатом яких ставав залік півріччя. На юридичному факультеті Харківського університету, де навчалося багато студентів, залік півріччя став згодом формальним і іноді не проводився зовсім, оскільки забирав у викладачів досить багато часу [304].^⁴⁷

Статут 1863 р. надав Радам університетів право самостійно визначати форми контролю над заняттями студентів (§ 99). Тому екзаменаційні правила, вироблені університетами, відрізнялися один від одного. У Харківському і Новоросійському університеті існувала система щорічних перевідних іспитів, а в університеті св. Володимира іспити складалися після другого курсу і наприкінці навчання.

Перевідні іспити мали суттєвий повчальний ефект, спонукаючи студентів приділяти більше уваги самостійному навчанню. Позитивним моментом можна вважати те, що оволодіння новою навчальною дисципліною студенти розпочинали після складання іспиту зі старої. Проте підготовка до перевідних іспитів займала у студентів досить багато часу, а на самостійні заняття і вивчення додаткової літератури його практично не залишалося [14].^⁴⁸ Важливим етапом були півкурсові іспити, що ділилися на дві частини. Перша частина складалася наприкінці другого півріччя, а друга – в кінці четвертого. Ті із студентів, у яких були зараховані вісім півріч, піддавалися остаточним іспитам, внаслідок яким їм присвоювалося звання дійсного студента або вчений ступінь кандидата. Таким чином, півкурсові іспити були першим етапом остаточних іспитів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Загальний університетський статут 1884 р. поставив проведення практичних занять в обов’язок професора [205].^⁴⁹ А студенту, як було сказано вище, зараховувалося навчальне півріччя, якщо він відвідував практичні заняття (§ 78). Таким чином, практичні заняття мали вноситися в навчальні плани і стали обов’язковими для відвідувань студентами всіх університетів.

У 1899 р. Міністерство народної освіти порушило питання про встановлення «желательного общения между студентами и профессорами» [32].^⁵⁰ У результаті на юридичному факультеті Харківського університету були створені студентські гуртки для вивчення економічних і державних наук, кримінального процесу і цивільного права.

Як видно із наведених даних, у другій половині XIX ст. практичні заняття в Харківському, Київському і Новоросійському університетах набули регулярнішого характеру. Кожен університет виробляв свої методи їх проведення, які служили єдиній меті: розвинути у студентів здатність до самостійної праці і мислення. Юридична освіта, яка була суто теоретичною, поступово стала набувати практичного характеру.

* * *

Піддавши аналізу правове регулювання вищої юридичної освіти в університетах українських губерній Росії в ХІХ ст., ми дійшли наступних висновків. Витоки вищої юридичної освіти в українських губерніях йдуть від заснування Харківського університету в 1804 р. На зростання потреби у високоосвічених фахівцях, насамперед юристах, уряд відгукнувся відкриттям нових університетів – університету св. Володимира в Києві (1834 р.) і Новоросійського університету в Одесі (1865 р.).

Особливістю розвитку системи університетської юридичної освіти стало державне регулювання і проведення у вищих навчальних закладах політики держави. Зміни в урядовій політиці відносно вищої освіти багато в чому залежали від особистих якостей монархів, змін в їх прагненнях, підбору кандидатур на посаду міністра народної освіти, внутрішніх і зовнішніх проблем держави [87].^⁵¹ Усе це спричинялося до реформ і контрреформ, які позначалися на змісті і розвитку вищої освіти.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Протягом XIX ст. юридична освіта пройшла значний шлях у своєму розвитку. З моменту появи першого в українських губерніях університету в Харкові і до кінця століття збільшилася кількість кафедр на юридичних факультетах (див. Додаток Ж). Удосконалювався зміст навчальних програм, відбувалася спеціалізація навчального процесу, пошук більш досконалих форм організації і контролю юридичної освіти. Професія юриста стала однією з найпопулярніших, про що свідчать дані стосовно чисельності студентів, які навчалися на юридичних факультетах Харківського, Київського і Новоросійського університетів [30].^⁵² А.Є.Іванов пише, що в другій половині XIX ст. кожен другий студент університету Росії навчався на юридичному факультеті [42].^⁵³ Університети українських губерній Росії в XIX ст. підготували і випустили велику кількість кваліфікованих юристів, відомих громадських і політичних діячів.

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДГОТОВКИ І АТТЕСТАЦІЇ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ В УНІВЕРСИТЕТАХ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ В ХІХ СТ.

Правовий аналіз присудження наукових ступенів в

університетах: історія і досвід реалізації

Демонстрація моделі правового регулювання вищої юридичної освіти була б неповною без аналізу атестації наукових кадрів в університетах українських губерній Російської імперії в XIX ст. Законодавством було встановлено струнку систему наукових ступенів і порядок їх здобуття. Регламентація процесу наукової атестації була одним із напрямів освітньої політики держави, яка ставила собі за мету забезпечити вищі навчальні заклади кваліфікованими науково-педагогічними кадрами.

Інститут наукових ступенів спочатку з’явився в Західній Європі ще в епоху середньовіччя. У Російській імперії потреба у запроваджені інституту наукової атестації стала відчуватися в першій чверті ХVIII ст. у зв’язку із заснуванням Академії наук (1724 р.) і відкриттям Московського університету (1755 р.) [43]. ^⁵⁴

Ідея розвитку національної науки, в якій провідне місце належало б «природным российским людям», які рівноправно входять в європейську наукову спільноту, належала М.В.Ломоносову. Питання про запровадження інституту наукових ступенів в організаційну структуру вітчизняної науки було порушено М.В.Ломоносовим на державному рівні [43].^⁵⁵ Ці ідеї знайшли своє відображення в ст. 36 Височайше затвердженого Регламенту Академії наук, прийнятого в 1747 р. У цій статті йшлося про те, що «учреждение академическое не может быть сочинено инако как из иностранных по большей части людей: впредь должно оно состоять из природных российских» [266].^⁵⁶ Регламент передбачав право проводити студентів Академічного університету «…в магистры, адъюнкты, профессора и академики, как то в регламенте университетском от президента постановлено быть имеет» [266].^⁵⁷ При заснуванні Московського університету, в проект було введено положення про привілей «иметь власть производить в градусы», тобто в наукові ступеніі. Починаючи з другої половини XVIII ст. можна говорити про виникнення інституту наукової атестації в Росії. Проте, як вважає А.Є.Іванов, аж до початку XIX ст. атестація вітчизняних наукових кадрів здійснювалася в університетах Західної Європи [43]. ^⁵⁸

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Так, згідно з Положенням 1819 р., тріада наукових ступенів була доповнена четвертим ступенем – дійсний студент. Дійсним студентом вважався той, хто закінчив увесь курс наук в університеті і одержав належний атестат [228].^⁵⁹ Кожен, хто навчався в університеті, називався студентом, але ж не мав дійсного студентського ступеня і тих прав і переваг, які надавалися Положенням дійсному студенту. У разі вступу на державну службу він набував чин XIV класу [228].^⁶⁰ Проте з 1822 р., відповідно до постанови Міністерства духовних справ дійсний студент був у XII класі [133].^⁶¹

У наступних нормативних актах, що регламентували атестацію наукових кадрів – Статут університету св. Володимира 1933 р., Загальний статут університетів 1835 р. – науковий ступінь дійсного студента не згадується. У Положенні про іспити на науковий ступінь 1837 р. він трансформувався в звання дійсний студент, яке присвоювалося випускникам університетів, що успішно закінчили курс наук. Становить інтерес постанова Міністерства народної освіти «Про засвідчення успішного закінчення курсу наук іспитом на звання дійсного студента або на інший вищий науковий ступінь» 1836 р. У ній встановлено, що успішне закінчення курсу наук обов’язково має бути засвідчене іспитом на звання дійсного студента або на інший вищий науковий ступінь. Без цього ніхто не міг «быть признан кончившим с успехом университетский курс наук» [108].^⁶² Таким чином, законодавець встановлював жорсткий зв’язок між здобуттям повної вищої освіти і наукового ступеня, а отже, і певного табельно-посадового статусу.

Згідно з Положенням 1837 р., студентський остаточний іспит і іспит на ступінь кандидата визнавалися законодавцем «одним и тем же». Присвоєння звання студента із правом на класний чин або ступеня кандидата було наслідком більшої або меншої досконалості знань [232].^⁶³ Ті ж критерії здобуття звання дійсного студента висувалися в Загальному університетському статуті 1863 р. Іспити проводилися в екзаменаційних комісіях, що складалися з членів факультету під головуванням декана [206].^⁶⁴

У Загальному університетському статуті 1884 р. звання дійсний студент замінюється на диплом II ступеня, який прирівнювався до колишнього звання дійсний студент [205].^⁶⁵ Диплом II ступеня видавався тим, хто пройшов іспити в комісіях, у тому числі і юридичній, за підписом голови комісії і попечителя навчального округу [205].^⁶⁶

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Деякі зміни порядку присудження наукових ступенів магістра і доктора внесло Положення про іспити на наукові ступені 1837 р. Істотна відмінність цього Положення полягала в посиленні вимог до претендента на магістерському іспиті. за новим Положенням іспит на ступінь магістра проводився із такою ж вимогливістю, що й докторський іспит. Претенденти повинні були показати «познание предметов подробное, сопровождаемое не только сведениями о происхождении и изменении разных учений, входящих в состав главных наук, но также исследованием и отчетливой оценкой всех переворотов в ходе оных, довершенное притом собственным, достаточно обдуманным и основательно соображенным воззрением» (§§ 17, 19).

Положенням 1837 р. загальне число питань на докторському іспиті з чотирьох було скорочено до трьох. Латинська мова перестала бути обов’язковою при написанні докторських дисертацій.

Іспити для здобуття наукових ступенів магістра і доктора повинні були проводиться лише по предметах, які викладалися на тому факультеті, по якому претендент бажав бути аттестований. Проте питання з історії і літературі кожної з наук факультету були обов’язковими на іспиті [232].^⁶⁷ Факультетські предмети, у свою чергу, ділилися на головні і «інші», тобто другорядні.

Для претендента на докторський ступінь по юридичному факультету обов’язковим було «основательное знание латинского языка» [232].^⁶⁸

Іспити на вищі наукові ступеніі, як і раніше, складалися з усної і письмової частин. Охочий отримати ступінь магістра повинен був письмово відповісти на два питання із головних предметів, а претендент на ступінь доктора – на три.

Пошукувач докторського ступеня звільнявся від повторного усного і письмового іспиту з головних наук, якщо він був удостоєний магістерського ступеня з тих же наук [232].^⁶⁹

Положення про присвоєння наукових ступеніві 1844 р. внесло деякі корективи в процес присудження магістерського і докторського ступенів. Полегшення здобуття вищих наукових ступенів становило суттєву різницю нового Положення від попереднього. Було відновлено колишню відмінність у вимогах до знань магістрантів і докторантів. Для письмового іспити кількість питань з головного предмета скоротилася до одного і для магістра, і для доктора. Число усних питань не було визначено [229].^⁷⁰

Важливим нововведенням було те, що для претендента на ступінь доктора предмет дослідження докторської дисертації мав бути відмінним від предмета дослідження захищеної ним раніше магістерської дисертації.

За Положенням 1844 р. члени факультету повинні були ознайомитися із дисертацією до її публічного захисту і висловити свою думку. Один із професорів факультету, що спеціалізувався в даній темі, мав зробити докладніший аналіз дисертації, після позитивної рецензії якого, претендент допускався до публічного захисту [229].^⁷¹

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Міра знань іспитника оцінювалася як «задовільно» і «незадовільно». Якщо з одного з головних предметів іспит тривав протягом декількох засідань (не більше трьох), то ставилася загальна оцінка, яка вносилася в протокол у самому кінці іспиту [55].^⁷²

Претендент на докторський ступінь, як відомо, не складав новий іспит, а лише подавав дисертацію з одного з головних предметів факультету [55].^⁷³ Постановою Ради Харківського університету (1864 р.) до цього положення було додано тезу про те, що дисертацію необхідно подавати з того розряду наук, з якого претенденту на ступінь доктора був присуджений магістерський ступінь.

Правила про строки і порядок складання іспитів на звання дійсного студента і наукові ступені Харківського університету детальніше регламентували цей процес. На думку Ради університету, внаслідок посилення контролю факультету над процедурою здобуття наукового ступеня претендент отримував гарантію «от произвола и односторонних требований» з боку екзаменатора [55].^⁷⁴

Услід за Харківським університетом аналогічні Правила опублікував Новоросійський університет (1867 р.) [233].^⁷⁵ Вони повністю дублювали Положення 1864 р. про іспити на звання дійсного студента і на наукові ступені.

Останнім видав свої Правила про строки і порядок присудження звання дійсного студента і наукових ступенів університет св. Володимира, після клопотання юридичного факультету (1870 р.) [249].^⁷⁶

Таким чином, університети отримали деяку самостійність у вирішенні низки внутрішніх питань, скориставшись якою вони детальніше регламентували порядок і строки іспитів на наукові ступені.

Біля витоків усіх положень про присудження наукових ступеніві (1819, 1837, 1844, 1864 рр.) стояли університети. Саме в університетському середовищі відбувалася акумуляція передових ідей у галузі порядку присудження наукових ступенів у Росії. Провідним у цьому відношенні ряд дослідників справедливо вважають Харківський університет, який разом з Санкт-Петербурзьким університетом регулярно направляв у Міністерство народної освіти свої законопроекти, які лягли в основу законодавства про наукову атестацію кадрів [309].^⁷⁷ Слід зауважити, що архівні матеріали з цього питання в більшості своїй ще не проаналізовані і не введені в науковий обіг.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

У подальшому Харківський, Київський і Новоросійський університети неодноразово направляли свої пропозиції через попечителів навчальних округів у Міністерство народної освіти. Так, у 1840 р. у зв’язку із закінченням строку дії Положення 1837 р., Харківський університет і університет св. Володимира, у відповідь на запити міністра народної освіти С.С.Уварова, направили свої пропозиції про зміну змісту Положення [125].^⁷⁸

Таким чином, розглянувши нормотворчу діяльність університетів українських губерній Росії в XIX ст., можна погодитися з проф. А.Н.Якушевим відносно того, що університети стояли біля витоків створення всіх чотирьох проектів Положень про присудження наукових ступеніві. Пропозиції університетів враховувалися при розробці нормативних актів у галузі атестації наукових кадрів. Запити і клопотання Рад університетів служили підставою для видання розпоряджень і постанов Міністерства народної освіти у цій сфері.

Важливим моментом у правовому регулюванні процесу наукової атестації було співвідношення наукових ступенів різного рангу зіз педагогічними посадами і званнями. На початку XIX ст. у нормативно-правовій базі механізму присудження наукових ступенів мали місце деякі прогалини. Ні Статут Харківського університету 1804 р., ні Положення 1819 р. не оформили порядок співвідношення наукового ступеня і права на посадові науково-педагогічні звання. Мали місце випадки, коли на професорське або ад’юнктське звання претендував той, хто не мав відповідного цьому званню наукового ступеня.

У 1820 р. міністр духовних справ і народної освіти А.Н.Голіцин виклав свої побоювання щодо характеру формування науково-педагогічного корпусу вищої школи: «Нередко случается, что многие лица входят с прошениями об определении в университеты на места профессоров и адъюнктов, без достаточных доказательств о способности для занятия оных. Я нахожу, что легкость, с какою получаются сии места, привлекает столь много искателей, а вместе унижает и цену самих званий». [279].^⁷⁹ Унаслідок цього міністр народної освіти наказав університетам «сделать приобретение их наградою истинных только дарований и отличного знания». Запроваджувалося положення про те, що «никто не может быть профессором, не быв прежде доктором, и адъюнктом, не имея звания магистра». Виняток допускався тільки для осіб, «определяемых по особенной известности в ученом свете» [279].^⁸⁰ Таким чином, на законодавчому рівні наукові ступені чітко «прив’язувалися» до педагогічних посад.

Співвідношення між атестацією наукових кадрів і посадовим призначенням визначалося суворою послідовністю, яка існувала в присудженні наукових ступенів. Так, ступінь магістра передбачав наявність у претендента ступеня кандидата (з 1884 р. – диплома I ступеня). Отримати докторський ступінь міг той, хто мав ступінь магістра. Ця норма вперше знайшла своє відображення в Положенні про присудження наукових ступеніві 1819 р. [228].^⁸¹

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Нове Положення про присудження наукових ступенів 1844 р. збільшило кількість розрядів наук по юридичному факультету [229].^⁸² Для магістрів було додане загальнонародне (міжнародне) право. Для докторів збільшилася кількість розрядів наук і, відповідно, скоротився обсяг юридичних дисциплін, що входили в кожний із них.

Розподіл предметів іспитів по юридичному факультету наводиться нижче. Виділений шрифт показує розряд науки, за яким складалися іспити. На науковий ступінь магістра складалися:

Цивільне право. Головні предмети: цивільні закони (загальні, особливі і місцеві) і цивільне судочинство. Предмети в найближчому зв’язку: римське законодавство і енциклопедія законознавства.

Кримінальне право. Головні предмети: закони кримінальні і поліцейські і кримінальне судочинство. Предмети в найближчому зв’язку: римське законодавство і енциклопедія законознавства.

Державне право. Головні предмети: державні закони Російської імперії, закони про фінанси і закони благоустрою і благочинності. Предмети в найближчому зв’язку: політична економія і статистика.

Загальнонародне право. Головні предмети: загальнонародне правознавство і дипломатія, державні закони Російської імперії і енциклопедія законознавства. Предмети в найближчому зв’язку: державні закони найважливіших європейських держав.

Blog