Мельник Олег Володимирович удк 347. 962. 2: 351. 87(477) проблеми прокурорського нагляду за додержанням закон
| Вид материала | Закон |
- Протест прокурора як акт прокурорського реагування. Припис прокурора як акт прокурорського, 35.81kb.
- Методическое пособие Москва ● 2010 удк 347. 962 + 347. 152 Ббк 67. 721 + 67. 400., 1105.61kb.
- Питання на модуль з спеціального курсу «Прокурорський нагляд за орд, дізнанням та досудовим, 136.76kb.
- Ударцов Юрій Володимирович теоретико-правові та практичні аспекти прокурорського нагляду, 241.96kb.
- Методические рекомендации Москва ● 2010 удк 347. 962: 342. 7 Ббк 67. 721-91: 67. 400., 952.68kb.
- Научно-методическое пособие Москва ● 2009 удк 347. 962: 342. 9 Ббк 67. 721-91: 67., 1444.75kb.
- Удк 347(477)(075. 8) Ббк, 10761.64kb.
- Мишков Ярослав Євгенович начальник відділу нагляду за додержанням закон, 100.05kb.
- Удк 334. 012. 64(477. 74) Михайлюк, 193.78kb.
- Удк 902. 9+902. 6: 737(477. 75)=737(477. 75), 77.55kb.
В И С Н О В К И ДО РОЗДІЛУ 1
1. Загальний предмет прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють ОРД, сформульовано у ст. 29 Закону «Про прокуратуру», ст. 3 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»
До предмету нагляду за законністю ОРД не входять питання тактико – організаційного характеру та методичного забезпечення зазначеної діяльності, які врегульовані відомчими нормативними актами і обираються під час здійснення оперативними підрозділами конкретних заходів оперативно-розшукового характеру у випадках, визначених законом. Інакше такі дії прокурора є незаконним втручанням у ОРД.
2. Загальним предметом прокурорського нагляду в цій галузі є додержання і правильне застосування законів органами дізнання та досудового слідства (ст. 1, 29 Закону «Про прокуратуру»).
Спеціальним предметом нагляду в цій галузі є додержання органами дізнання та досудового слідства під час прийняття процесуальних рішень та вчинення процесуальних дій положень Конституції України, КПК України, інших законодавчих актів та міжнарожно-правових угод і договорів, учасником яких є Україна.
3. Загальні об’єкти прокурорського нагляду за додержанням законів визначені у ст. 1 Закону «Про прокуратуру». Спеціальні об’єкти нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють ОРД, дізнання та досудове слідство, визначені відповідно у ст. 5 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», ст. 101 та 102 КПК.
4. Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють ОРД, дізнання та досудове слідство, сформульовані у числених джерелах ( ст. 2, ч. 2 ст. 25 КПК, ст. 4, ч. 2 ст. 29, ч. 1 ст. 30 Закону «Про прокуратуру», п.п. 1.2 та 1.3 Наказу Генерального прокурора України від 19.09.05 р. «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які провадять дізнання та досудове слідство»). Їх аналіз доводить, що в підсумку зазначені завдання можуть бути зведені до загальних, визначених ч. 2 ст. 25 КПК, а саме: своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили. Спеціальні завдання ( стосовно конкретної галузі нагляду) й окремі (постають під час застосування прокурором засобів нагляду щодо конкретних дій та рішень органів дізнання та досудового слідства) також сформульовані у КПК України. Тому вважаємо недоцільним їх формулювання в Законі «Про прокуратуру» та в галузевих наказах Генерального прокурора України.
5. На досудовому слідстві на органи прокуратури України покладаються такі взаємовиключні завдання: нагляд за додержанням законів органами, які провадять ОРД, дізнання та досудове слідство, а також здійснення кримінального переслідування осіб, які вчинили злочин. Це знаходить відображення у відповідних функціях, покладених на прокуратуру – з одного боку – охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а з іншого – забезпечення швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та правильного застосування закону. Зазначене суперечить конституційному визначенню функціональної спрямованості прокуратури, а саме : відповідно до п.9 Перехідних положень Конституції України виконання прокуратурою функції попереднього слідства має виключно тимчасовий, перехідний характер. Тож з часом система досудового слідства має відокремитися від прокуратури, а у прокурора на досудовому слідстві залишиться єдина функція– нагляд за додержанням законів. Лише через звільнення прокурора від виконання кримінального переслідування можлива реалізація конституційного призначення прокурора – нагляд за додержанням законів органами, які здійснюють ОРД, дізнання та досудове слідство.
6.Повноваження прокурора на досудовому слідстві закріплені в Законі «Про прокуратуру», КПК та інших законах і по суті є правовими засобами реалізації завдань та функцій прокуратури у певних процесуальних формах. Аналіз зазначених повноважень прокурора на досудовому слідстві свідчить, що менша частина з них спрямована на здійснення нагляду (п.1,2,8,9,10 ст.227 КПК), а більшість – на забезпечення кримінального переслідування (п.3,4,5,6,7,7-1,11 ст.227 КПК). Інший характер мають повноваження прокурора щодо додержання законів при здійсненні ОРД – 8 із 10 мають суто наглядовий характер (ч.2 ст.14 Закону про ОРД).
7.На досудовому слідстві прокурор реалізує низку непроцесуальних наглядових повноважень, закріплених Законами «Про прокуратуру» та «Про оперативно- розшукову діяльність». В той же час Глава 2 Закону «Про прокуратуру» - «Нагляд за додержанням законів органами, які провадять оперативно- розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство» не наділяє прокурора повноваженнями, спрямованими на виявлення та усунення порушень закону. На практиці прокурор використовує повноваження, передбачені загальними положеннями Глави 1 Розділу Ш Закону «Про прокуратуру» - «Нагляд за додержанням і застосуванням законів» ( п.п.1,4 ч.1 ст.20, п.п.3,5 ч.2 ст.20), що є неприпустимим..Нагляд за додержанням законів органами, які провадять ОРД, дізнання та досудове слідство, є конституційною функцією прокуратури, має певні особливості , що потребує його реалізації через низку наданих прокурору спеціальних повноважень. Це вирішується шляхом їх закріплення відповідних повноважень у главі 2 Закону «Про прокуратуру».
РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАСОБАМИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗАКОННОСТІ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ВИМАГАНЬ
2.1. Загальне поняття тактики та методики прокурорського нагляду за додержанням законів органами досудового слідства
Ефективна реалізація повноважень, наданих прокурору для нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють ОРД, дізнання та досудове слідство, обумовлює використання їх адекватно конкретній ситуації, що складається під час його діяльності, знання певних умов, способів та засобів застосування наданих йому наглядових повноважень, послідовності та часу вчинення певних дій тощо. Тож йдеться про опанування прокурором основами методики та тактики прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють ОРД, дізнання та досудове слідство, як взагалі, так і зокрема, у справах про вимагання.
Зазначимо, що питання тактики та методики прокурорського нагляду поки що недостатньо розроблені. Основні дослідження, що провадилися на протязі другої половини минулого століття у СРСР, а потім в Росії та в Україні [238;123;191,с.113-116 та ін.], грунтуються на здобутках науки криміналістики щодо тактики та методики проведення певних слідчих дій. 4 Проте межі застосування вчення про криміналістичну методику та тактику до прокурорсько-наглядової діяльності на досудовому слідстві потребують ретельного дослідження.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Вважаємо, що при розробці такого понятійного апарату, як методика прокурорського нагляду, треба виходити не тільки із сформованих загальнонаукових уявлень про цю категорію, а й із таких досліджень останніх років, як методологія і методи загальної теорії боротьби зі злочинністю, які плідно здійснює В.С.Зеленецький [79,с.122-170]. Спираючись на вироблену ним класифікацію методів пізнання, зазначимо, що методика прокурорського нагляду є праксеологічною (безпосередньо практичною), галузевою, індивідуальною. “Для того, щоб охарактеризувати конкретну методику, - підкреслює В.С. Зеленецький, - потрібно описати хід здійснення у певній послідовності всієї системи дій, які в своїй єдності утворюють зміст даної методики” [79,с.213].
Складовими методики виступають: правила застосування конкретного методу( 1 ); вказівки та прийоми, що забезпечують техніку реалізації методу за відповідними правилами методики (2). Перші складові методики В.С. Зеленецький називає методичними правилами, а другі – технічними прийомами. Процес пристасування технічних прийомів має подвійну регламентацію: вони застосовуються згідно з правилами методики і нормативними приписами відповідного методу [79,с.215]. Отже, очевидно, що вибір методу пізнання, здійснюваного в певній процесуальній формі, залежить від умов здійснення пізнавальної діяльності, тобто від ситуації, яка складається і виконує „роль детермінуючого чинника у вирішенні питання про методику реалізації методу в конкретних умовах пізнання” [79,с.218].
Виходячи із завдань, що вирішуються прокурором під час нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють ОРД , дізнання та досудове слідство, вважаємо, що прокурор використовує свої повноваження, перш за все, з метою пізнання певних рішень і дій (непроцесуальних та процесуальних), інших документів, які в сукупності складають матеріали оперативно-розшукових справ, відмовні матеріали та кримінальні справи.
Особливості використання повноважень обумовлені конкретною наглядовою ситуацією, що складається по конкретній справі, в свою чергу потребують використання прокурором пошукових методів (у вигляді системи послідовно виконуваних дій), спрямованих на виявлення порушень закону в діяльності органів, які здійснюють ОРД, дізнання та досудове слідство, усунення таких порушень та притягнення винних осіб до відповідальності, а також попередження таких правопорушень.
Таким чином, під методикою прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність,дізнання та досудове слідство ми розуміємо засновану на досягненнях науки і практики систему певних методичних правил, технічних прийомів та положень, які реалізуються прокурором шляхом використання наданих йому законом повноважень, спрямованих на оптимальні способи застосування методів пізнання конкретної оперативно-розшукової справи, матеріалу перевірки або кримінальної справи шляхом їх попереднього сприйняття та накопичення запасу знань, достатніх для забезпечення нагляду за додержанням законів зазначеними органами.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
В основі нашої розробки таке поняття, як прокурорсько- наглядова ситуація, під якою розуміємо певне положення (стан), яке визначається сукупністю та характером інформації, що є у розпорядженні прокурора на визначеному етапі нагляду за розслідуванням конкретної кримінальної справи, а також діями та рішеннями уповноважених осіб органів, які здійснюють ОРД, дізнання та досудове слідство щодо виконання кримінально-процесуального та іншого законодавства. Прокурорсько-наглядові ситуації виникають і змінюються внаслідок вчинення певних слідчих та інших дій, які можуть розглядатися як „обумовлена активність суб”єкта та впорядкована обраною ним програмою сукупністю дій”[39,с.7]. В той же час саме завдання прокурорського нагляду на окремих етапах розслідування кримінальної справи про вимагання обумовлюють прокурорсько-наглядову ситуацію, її оцінку й обрання найбільш оптимальних засобів та способів її опанування й вирішення шляхом застосування наданих прокурору повноважень. Схематично це може бути представлене таким чином:
| оцінка прокурорсько-наглядової ситуації | визначення проміжного завдання нагляду |
| обрання тактичних засобів, методичних операцій щодо використання конкретних наглядових повноважень |
В підсумку, прокурорсько-наглядова діяльність спрямована на вирішення сукупності інформаційних, організаційних, процесуальних, тактичних та інших завдань. Так, інформаційні обумовлюють необхідність визначення шляхів та можливостей інформаційного забезпечення нагляду, одержання значущої інформації, встановлення її джерел та носіїв;організаційні – передбачають особливості планування нагляду, використання різних засобів та способів його здійснення; процесуальні – дозволяють з”ясувати можливість та своєчасність використання прокурором процесуальних та інших повноважень з метою забезпечення законності дій і рішень органів, які здійснюють ОРД, дізнання та досудове слідство. Що стосується тактичних завдань прокурорсько-наглядової діяльності, то вони можуть бути диференційовані як для наглядової діяльності в цілому щодо дій та рішень слідчого по конкретній кримінальній справі, так і для окремих слідчий дій та прийняття відповідних процесуальних рішень.
Усі названі завдання тісно взаємопов”язані і тільки комплексне їх вирішення дозволяє розв”язати прокурорсько-наглядову ситуацію у відповідності з вимогами закону.
2.2. Прокурорський нагляд за додержанням законів при доказуванні у справах про вимагання
Вимагання – це пред’явлена із корисливих спонукань вимога передати приватне майно громадян чи права на нього або вчинення будь-яких дій майнового характеру, поєднана як із погрозою застосувати насильство до потерпілого або близьких йому осіб, розголосити відомості, що ганьблять його або близьких йому осіб, пошкодити чи знищити їх майно, так і з насильством, пошкодженням чи знищенням майна (ст. 189 КК України). Вимагання слід вважати закінченим з моменту пред’явлення вимоги, поєднаної із вказаними погрозами, насильством, пошкодженням чи знищенням майна, незалежно від досягнення винною особою поставленої мети (п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.12.92 р. № 12 «Про практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності»)[76, с.414].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Для забезпечення законності досудового провадження у кримінальній справі актуальним є питання щодо визначення неприпустимих доказів. Діючий КПК визнає, що не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, потерпілим, джерело яких невідоме (ч. 3 ст. 68, ч. 2 ст. 72 КПК). Частина 3 ст. 62 Конституції України наголошує, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Автори проекту КПК України зробили спробу акумулювати зазначені положення у ст. 164 – „Допустимість доказів”, зокрема: 1)допустимість доказів визначається законністю їх джерела, умов і способів його одержання; 2)докази, зібрані з порушенням конституційних прав і свобод людини або з такими порушеннями КПК, які позначилися чи могли позначитися на їх достовірності, не можуть бути покладені в обгрунтування обвинувачення; 3)будь-який доказ, здобутий внаслідок застосування насильства чи інших незаконних дій, не може використовуватися для підтвердження обвинувачення і визнається судом таким, що не має юридичного значення, а дослідження такого доказу, що відбулося, - недійсним; 4) не можуть бути доказами повідомлені свідком, потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим та іншими допитаними особами відомості, джерело яких невідоме або його неможливо перевірити.
Хоча зазначені положення є вкрай важливими і можуть бути оцінені позитивно, на нашу думку підлягають подальшому підсиленню гарантії своєчасного виявлення та блокування неприпустимих доказів. І в цьому сенсі заслуговують на увагу положення ст. 75 КПК Російської Федерації, відповідно до якої неприпустимі докази не мають юридичної сили і не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доведення будь-якої з таких обставин: подія злочину; винність особи у вчиненні злочину, форма її вини та мотиви; обставини, що характеризують особу обвинуваченого; характер та розмір шкоди, завданої злочином; обставини, що виключають злочинність та караність діяння; обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання; обставини, які можуть потягнути за собою звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. В той же час у будь-якому випадку неприпустимими є такі докази : 1) свідчення підозрюваного, обвинуваченого, надані в ході досудового провадження по кримінальній справі за відсутності захисника ( в т.ч. відмова від захисника, не підтверджена підозрюваним, обвинуваченим в суді); 2) свідчення потерпілого, свідка, засновані на припущеннях, чутках, а також свідчення свідка, який не може вказати на джерело свого поінформування; 3) інші докази, одержані із порушенням КПК, Конституції та міжнародно-правових норм. Вважаємо, що і в кримінально – процесуальному законодавстві України мають відбитися зазначені положення .
Процес доказування складається із таких елементів: збирання та подання доказів; перевірка доказів; оцінка доказів (ст. 66, 67 КПК України) і відбувається в усіх стадіях кримінального процесу. В той же час на стадії досудового слідства він має певну специфіку. Так, основним способом збирання доказів у справах про вимагання залишається провадження слідчих та інших процесуальних дій. Проте, скоєння вимагань в умовах неочевидності, велика їх латентність обумовлюють дефіцит доказів, що потребує в якості компенсаційних засобів широкого застосування методів оперативно – розшукової діяльності для інформаційного забезпечення процесу доказування по кримінальних справах такої категорії.
До джерел доказів, перелічених у ч. 2 ст. 65 КПК України, у справах про вимагання відносяться: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами опера- тивно-розшукових заходів, та інші документи. Розглянемо це докладніше.
1. Допит потерпілого при розслідуванні вимагань – одна з першочергових слідчих дій [138, с.96], адже після обвинуваченого, потерпілий – найбільш поінформована особа щодо злочину[184, с.327]. Свідчення потерпілого домінують в системі доказів по кримінальних справах про вимагання і потребують від слідчого та прокурора уважного відношення до них.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Якщо злочинцями були взяті в заручники або викрадені люди, ретельнішим чином з’ясовується: хто взятий або викрадений, коли, звідки, яким способом; хто брав заручників або викрадав людей; де вони утримувалися; з якого телефону велись переговори про викуп і кому ці вимоги адресувалися; чи піддавався заручник або викрадений катуванню, як саме, хто його виконував, хто охороняв заручників (викрадених).
У разі передачі вимоги про викуп у формі аудіо- чи відеозапису, то з’ясовують, де, коли, ким, за допомогою якого пристрою здійснювався запис; де знаходиться фоно- чи відеофонограма.
Якщо вимагання було вчинено злочинним угрупуванням, на допитах з’ясовуються ролі кожного з його учасників. Важливо встановити, чи застосовувалася зброя, і якщо так, яка саме, ким, коли, де вона була придбана, якими іншими технічними засобами користувалися обвинувачені. На допитах також з’ясовується структура, ієрархічність організованого злочинного угрупування, хто які функції виконував, за яким принципом розподілялися злочинні доходи, хто яку частку отримував, у кого із співзлочинців були дружні стосунки, а у кого – конфліктні. Вважається, що останні схильні давати правдиві свідчення, так само, як і скривджені під час розподілу злочинної здобичі. Ефективним є запис свідчень таких учасників угрупування на аудіо- та відеоплівки із наступним використанням їх при допиті інших затриманих членів угрупування, які не визнають своєї провини. Це дає можливість відмовитися від очних ставок, які можуть привести до прямо протилежних результатів. Крім того, аудіо- та відеозапис дозволяють в подальшому переконати суддів в тому, що свідчення давалися без будь-якого тиску, в певній мірі попередити можливість зміни свідчень, з тим, щоб дії вимагачів не могли кваліфікуватися як самоуправство.
Під час допиту усі версії обвинувачених мають ретельно фіксуватися з метою їх подальшої перевірки. Важливо також прагнути з’ясовувати у допитуваних, що їм відомо про корупційні зв’язки членів злочинного угрупування із представниками правоохоронних та контролюючих органів, владних структур.
Успіх допиту підозрюваного (обвинуваченого) значною мірою залежить від ефективного використання даних оперативно-розшукової діяльності. Отримані внаслідок допиту обвинуваченого (підозрюваного) фактичні дані, які відносяться до конкретного епізоду злочинної діяльності, мають співвідноситися із фактичними даними, отриманими із інших джерел.
4. Речові докази. Прокурор має враховувати, що особисті докази у справах даної категорії надзвичайно нестійкі через фізичний та психічний вплив, який вчиняється на потерпілих та свідків. Це обумовлює значення речових доказів по справах про вимагання. До них, зокрема, відносяться: предмет вимагання (в тому числі гроші, позначені спеціальним барвником); знаряддя злочину (вогнепальна, холодна зброя); предмети, які використовуються вимагачами для зв’язку під час вчинення злочину; предмети, призначені для спостереження за потерпілим та ведення контрспостереження (відеоапаратура, пристрої нічного бачення, радіомікрофони тощо); предмети, які застосовуються для обмеження свободи потерпілого (наручники, кайдани, дроти тощо); предмети, які полегшують вчинення злочину (посвідчення працівників правоохоронних органів, формений одяг працівників правоохоронних органів); предмети, на яких органами, що здійснюють ОРД, зафіксовані злочинні дії (аудіокасети із записами розмов потерпілого з вимагачами, відеокасети із записами зустрічей потерпілого із вимагачами, аудіокасети із записами телефонних розмов потерпілого із вимагачами); гроші та цінності, набуті злочинним шляхом тощо. Зазначені речові докази можуть бути отримані під час провадження особистих обшуків, обшуків за місцем роботи, мешкання, місця злочину, транспортних засобів, які використовували вимагачі тощо.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Питання про правові наслідки порушення процесуальної форми при збиранні доказів є дискусійним, і на практиці вирішується не одноманітно. Частина практичних працівників та вчених розглядають конституційні положення, норми міжнародного права та КПК щодо неприпустимості доказів, як вимогу, яка має імперативний характер, і пропонують визнавати неприпустимими докази, одержані із порушенням закону, незалежно від характеру та ступеня цих порушень. Якщо встановлено будь-яке, хоча б найменше відступлення від закону при збиранні та фіксації доказів, то його виключення із сукупності доказів є неминучим [267,с.47-49]. В той же час, більшість практичних працівників, які представляють сторону обвину- вачення та кримінального переслідування, виступають за диференційований підхід до процесуальних порушень, поділяючи їх на суттєві та несуттєві [74, с.28-32;168,с.38-42 та ін.].
Дійсно, тривалий час в науці панувала система класифікації проце- суальних порушень на суттєві та несуттєві [276,с.118-125;с.161;95 та ін], яка була викладена в „Теории доказательств в советском уголовном процес- се”[243,с.228-245], і зберігається у вітчизняному кримінально-проце- суальному законодавстві. Так,ст. 370 КПК України дає перелік суттєвих порушень вимог кримінально-процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обгрунтований і справедливий вирок чи постанову. Вважаємо, що з огляду на оцінку допустимості доказів через призму Конституції України, положення якої є принципово новими (ч. 3 ст. 62), зазначені підстави підлягають суттєвому перегляду, оскільки всі порушення закону під час збирання та закріплення доказів мають визнаватися суттєвими. Для нашого дослідження важливим є поділ порушень на відновлювальні та невідновлювальні. Адже у непоодиноких випадках окремі порушення закону, які впливають на допустимість використання доказів можуть бути усунені за письмовою вказівкою прокурора про провадження слідчих дій. Наприклад, коли йдеться про можливість усунення, нейтралізацію порушень процесуальної форми, проведення додаткових процесуальних дій, внаслідок яких будуть одержані фактичні дані, які усувають сумніви у достовірності первинних фактичних даних, що виникли під час розслідування справи. Тим самим усуваються сумніви в достовірності доказів, і, отже, позитивно вирішується питання про відповідність їх вимогам закону.
Якщо ж дефект процесуальної форми поновити не можна, доказ визнається неприпустимим через неусунення сумнівів в його достовірності. Так само і встановлення суттєвості порушень збирання доказів обумовлює недопустимість використання таких відомостей в якості доказів. Зазначені наслідки стосуються і доказів, які є незамінними та невідновлювальними. 5 В той же час, по вивчених нами кримінальних справах про вимагання прокурори у більшості випадків не скористалися наданими їм повноваженнями, про що свідчить таке: лише по 12% справ прокурори давали письмові вказівки про провадження окремих слідчих дій; по 6% справ прокурори брали участь у провадженні досудового слідства; у 12% справ прокурори скасовували незаконні та необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які проводили дізнання. Крім того, по жодній справі прокурори не змінювали обвинувачення шляхом виключення із обвинувального висновку окремих пунктів обвинувачення, а також застосування закону про менш тяжкий злочин. Тим самим не виправлялися ті порушення конституційних та кримінально-процесуальних основ законодавства, які в підсумку породжують недовіру до зібраних доказів, обгрунтованості пред’явленого обвинувачення.
Поряд з цим, прогалиною є питання про можливість виключення прокурором того чи іншого доказу по справі, як неприпустимого. Вважаємо, що у КПК має бути закріплено повноваження прокурора своєю постановою виключати певні докази із системи доказів у випадках, коли вони отримані із порушенням встановленого законом порядку (ст. 227 КПК). В усякому разі, коли виноситься рішення про виключення доказу, одночасно в ньому має вказуватися, які матеріали кримінальної справи не можуть в подальшому використовуватися в процесі доказування [137, с.6].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
В літературі зазначається, що процес проведення оперативно-розшукових заходів не завжди можна зафіксувати, запротоколювати у формах, встановлених КПК. Проте їх результати можуть бути використані у кримінальній справі, якщо належним чином оформлені, інакше втрачається будь-який сенс їх проведення. Тому працівники міліції, маючи певні результати ОРД, вирішують у кожному випадку – проведення яких невідкладних слідчих дій необхідно для фіксування цих результатів, які мають значення для розкриття злочину [97,с.11]. Як правило, для виявлення та розкриття вимагань використовуються наступні оперативно-розшукові заходи: 6
Опитування осіб за їх згодою – це отримання інформації з відповідей на запитання в ході розмови з особами, яким можуть бути відомі фактичні дані про досліджувану подію чи причетних до неї осіб. У процесі розмови питання можуть ставитися відкрито чи маскуватися, можливе також використання спеціальних прийомів вивідування. Але в будь-якому разі участь у бесіді опитуваного громадянина може бути тільки добровільною [216,с.103].Результати опитування, яке проводиться в формі бесіди, фіксують в рапорті та (або) довідці, які складаються оперативним працівником після бесіди, до них може додаватися аудіоплівка із записом розмови, пояснення, які дає опитувана особа, які, проте, не тягнуть кримінально-процесуальних наслідків [268,с.61-64].
Використання добровільної допомоги громадян у справах про вимагання, як правило стосується потерпілого та його близьких родичів, знайомих, які беруть участь у переговорах із злочинцями і таким чином сприяють розкриттю злочину. Оформляється рапотром чи довідкою, що складаються оперативним працівником по закінченню певних заходів, до них може додаватися аудіоплівка чи відеоплівка із записом розмов, фіксацією певних дій, пояснень, що даються потерпілими та іншими особами.
Порушення в установленому законом порядку питання про проведення перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю або іншими видами господарської діяльності – здійснюється на підставі п .2 ст. 12 Закону „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” через надіслання відповідної вимоги уповноваженим органам.
Участь у перевірці фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій та окремих осіб здійснюється шляхом:
1) отримання інформації і документів про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних та юридних осіб; одержання від державних органів, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) інформації і документів – за письмовою згодою керівника спеціального підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю (п. 2 ст. 12 Закону „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”), зазначене фіксується рапортом оперативного працівника, а також документами (довідками, розрахунками, витягами із руху коштів на банківських рахунках тощо);
2) залучення до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ та організацій контрольних і фінансових органів – за письмовою вимогою керівників відповідного спеціального підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю. В подальшому проведення зазначених перевірочних дій фіксується шляхом складання відповідних довідок та актів перевірок, ревізій та експертиз, та додатками до них, поясненнями спеціалістів тощо;
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
В підсумку, зазначимо: закон (ч. 14 ст. 9 Закону про ОРД) передбачає, що оперативно-розшукові заходи, пов’язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться, зокрема, з метою запобігання тяжким злочинам, їх припинення і розкриття. У разі необхідності невід- кладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи мають протягом 24 годин повідомити про це суд або прокурора, який перевіряє відповідність зазначених дій вимогам закону.
На наш погляд, ч.14 ст.9 Закону про ОРД сформульована не зовсім вдало. Адже суд, у відповідності із діючим законодавством України, не є органом нагляду і не уповноважений перевіряти законність дій тих чи інших суб’єктів, чия діяльність спрямована на боротьбу із злочинністю. На досудових стадіях суд, за ініціативою учасників процесу, вправі тільки перевірити законність винесених чітко перелічених в законі процесуальних рішень. Поглиблюватися ж у законність провадження навіть тих процесуальних дій, на які він дав дозвіл, суд не вправі. Тим більше немає підстав наділяти суд повноваженнями щодо перевірки законності провадження оперативно-розшукових дій, виконаних в порядку ч.14 ст.9 Закону про ОРД. Така перевірка є виключно прерогативою прокурора, упов- новаженого на : 1)виявлення порушень закону, причин порушень та умов, що сприяли їх вчиненню; 2)усунення порушень закону, яких припускалися органи, що здійснюють ОРД, причин та умов, що сприяли вказаним порушенням; 3)притягнення винних осіб до відповідальності [85,с.172].
Для інформаційного забезпечення та документування ОРД закон передбачає заведення оперативно-розшукової справи у кожному випадку наявності підстав для проведення ОРД. Постанова про заведення такої справи підлягає затвердженню начальником органу внутрішніх справ, керівниками інших органів, уповноважених здійснювати ОРД. У постанові зазначаються місце та час її складання, посада особи, яка виносить постанову, її призвіще, підстава та мета заведення оперативно-розшукової справи. Без заведення оперативно-розшукової справи проведення оперативно-розшукових заходів, крім випадку, передбаченого ч.4 ст. 9 Закону про ОРД, забороняється (ч. 1,3 ст. 9 Закону про ОРД).
За наявності достатніх підстав дозвіл на проведення ОРД дає керівник відповідного оперативного підрозділу, який несе відповідальність за законність здійснюваних заходів, з урахованням відповідністі оперативно-розшукових заходів ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрози інтересам суспільства і держави (ч. 6, 7 ст. 9 Закону про ОРД).
Хоча арсенал оперативно-розшукових заходів, визначений Законом про ОРД, достатньо широкий, зазначимо, що форми їх фіксації не завжди законодавчо закріплені. На практиці у справах про вимагання, як правило, вдаються до таких заходів: опитування осіб за їх згодою ; використання добровільної допомоги громадян; проведення операцій по захопленню злочинців з поличним; негласне виявлення та фіксування слідів тяжкого злочину, документів та предметів, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину; знімання інформації з каналів зв’язку, застосування інших технічних засобів отримання інформації; контроль за телефонними розмовами; здійснення візуального спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно і відеозйомки, технічних засобів та ін. Проведення зазначених заходів (за виключенням тих, що провадяться за рішенням суду), оформляються рапортами, довідками, поясненнями тощо.
На наш погляд, слід погодитися із точкою зору професорів Ю.М.Грошевого, Є.В.Дидоренка та Б.Г.Розовського про необхідність доповнення КПК України статтєю 85-3, яка б містила реквізити протоколу процесуальних оперативно-розшукових дій [52,с.74]. Така норма, по-перше, дозволить уникнути розмаїття документів, в яких фіксуються результати ОРД, та уніфікувати цю фіксацію, а, по-друге, полегшить оцінку законності провадження оперативно-розшукових дій, протоколи яких будуть фігурувати у кримінальній справі в якості доказів. Виходячі із зазначеного, підкреслимо, що для кримінального судочинства важлива процесуальна форма фіксації (закріплення) доказової інформації. Вона є однією із гарантій надійності цієї інформації, тому не можна погодитися із думкою авторів роботи «Докази, доказування та використання результатів ОРД» про вирішальну роль процесуальної форми перевірки доказів, а не їх одержання [51,74].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
В той же час, ми поділяємо погляди, відповідно до яких результати ОРД, пов’язані із утворюваними обставинами предмету доказування, правомірно використовувати у кримінальному процесі в якості факторів, які оптимізують збирання та перевірку доказів, як основу для формування доказів у кримінальному процесі [61,с.68-69]. Зокрема, в стадії розслідування дані, одержані в результаті ОРД, можуть ефективно використовуватися при висуванні версій злочинного вимагання з метою встановлення необхідності провадження конкретних слідчих дій в якості джерел фактичних даних. Проте через прогалини у КПК їх неможливо використовувати в процесі доказування без попередньої інтерпретації. 7 І це доводить проект нового КПК, який нарешті визнав, що доказами є також фактичні дані, зібрані органом дізнання в результаті оперативно-розшукових заходів відповідно до вимог законів України, якщо вони перевірені особою, яка здійснює дізнання, слідчим чи судом в порядку, передбаченому КПК (ч.2 ст.158). Така перевірка доказів полягає у їх дослідженні особою, яка здійснює дізнання, слідчим, прокурором, судом, суддею з метою визначення належності, достовірності, достатності, допустимості і законності способів їх збирання шляхом: а) аналізу кожного з них; б) проведення повторних або нових слідчих і судових дій (ч. 2 ст. 160 проекту КПК).
Потреба у вирішенні цього питання обумовлена і тим, що на зміст даних, отриманих в ході ОРД і кримінально-процесуальної діяльності, суттєвим чином впливає не тільки різниця у правовому становищі суб’єктів, від яких виходить оперативна та доказова інформація, але і суттєва різниця у правовому регулюванні методів (умов та порядку) її одержання та фіксації, а, отже, і правових гарантій пов’язаних з її достовірністю (надійністю), додержанням при цьому прав та законних інтересів громадян, які беруть участь в оперативно-розшуковій та кримінально-процесуальній діяльності [61,с.75].
2.3.Прокурорський нагляд за законністю прийняття рішень слідчим у справах про вимагання
2.3.1. Прокурорський нагляд за своєчасним виявленням злочинів, пов’язаних із вимаганням, та законністю прийняття рішення про порушення кримінальної справи
Успіх боротьби із вимаганнями в значній мірі визначається ефективністю роботи правоохоронних органів щодо їх своєчасного виявлення та притягнення злочинців до кримінальної відповідальності. В той же час, як слушно зауважує І.Ф.Демідов, боротьба із злочинністю супроводжується порушенням прав людини. Так, не маючи здатності у повній мірі адаптуватися до все більш зростаючої та зміцнюваної злочинності, адекватно відповісти на усі її виклики, система правоохорони реагує часто вельми своєрідно: вона намагається замкнутися, відгородитися від впливу середовища, щоб не припуститися проникнення до неї інформації, яка уявляється їй надлишковою, і яку вона не здатна переробити (маються на увазі факти укриття заяв про злочини від обліку, незаконні та необгрунтовані відмови у порушенні кримінальних справ тощо) [57,с.19].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У криміналістичному ж значенні ознаки злочину – ті явища матеріальної дійсності, які вказують на підготовку, вчинення та приховування злочину. У криміналістичній характеристиці вимагання, насамперед, виділяють інформацію про суб’єкта і жертву злочину, способи та обставини його вчинення. Найбільш поширеними способами вимагання є: 1) передача коштів, цінних паперів на пред’явника або майна потерпілого; 2) переведення коштів на визначений вимагачами рахунок у банку; 3) переоформлення на ім’я зазначених вимагачами осіб і передача їм документів, що дають право на майно: доручень на керування автомобілем із правом його продажу, заповітів, дарчих, договорів купівлі-продажу, генеральних доручень на право вчинення угод із нерухомістю тощо; 4) оформлення на користь вимагачів строкових розписок або анулювання боргових розписок, отриманих потерпілим від третіх осіб; 5) переадресування на ім’я зазначених вимагачами осіб цінних паперів, наприклад векселів (індосамент); 6) оплата нав’язаних послуг, виконуваних організаціями, контрольованими вимагачами, у сумі, що явно перевищує обсяг виконаних робіт; 7) вимога на постачання сировини, матеріалів або встановлення каналів збуту готової продукції, виробленої потерпілим, на умовах вимагачів; 8) прийняття на роботу зазначених вимагачами осіб за умовами одержання ними зарплатні без виконання роботи; 9) здача в оренду приміщення за невисоку платню; 10) залучення жертви до азартної гри; згода на фінансування її ризикованої угоди з наступними, явно нездійсненими для боржника умовами повернення боргу[119,с.577-579].
Процес пізнання злочинної події, як явища об’єктивної дійсності, складної системи пов’язаних між собою елементів (людей, предметів, дій, відносин тощо) [69,с.7] починається не з ознайомлення з нормами кримінального права, а з дослідження тієї інформації, яку несуть криміналістичні ознаки. В процесі з’ясування характеру події, що відбулася, правомочна особа «безперервно співставляє результати пізнання з ознаками юридичного складу злочину» [136,с.32]. Це дозволяє вирішити питання про те, чи є дана подія злочином, а також за наявності можливості, найбільш точно кваліфікувати злочинні діяння, тобто зробити обгрунтований, хоча й попередній висновок про вчинення певного злочину.
Із змісту ч.1 ст. 98 КПК вбачається, що йдеться не про криміналістичні, а про кримінально-правові ознаки злочину. В той же час ані в цій нормі, ані в ч.2 ст.94 КПК, яка передбачає в якості підстави до порушення кримінальної справи наявність достатніх даних, які вказують на наявність ознак злочину, не містять відповідь на питання, саме які ознаки злочину і в якому обсязі потрібно з’ясувати, щоб винести рішення про порушення кримінальної справи.
Очевидно, що на етапі виявлення злочину необхідно встановлювати усю сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують конкретне суспільно небезпечне злочинне діяння – вимагання, оскільки це завдання досудового слідства. Для формування ж висновку про те, чи є підстави для порушення кримінальної справи, достатньо встановити лише деякі, проте не всі елементи (об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкта та суб’єктивну сторону) складу злочину, а також ознаки цих елементів.8
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Отже, на стадії порушення кримінальної справи предметом прокурорського нагляду є виконання органами дізнання та досудового слідства вимог законів при прийманні, реєстрації, перевірці та вирішенні заяв і повідомлень про злочини. Метою такого нагляду є з’ясування наявності чи відсутності кримінально-правових та процесуальних передумов для порушення чи відмови в порушенні кримінальної справи. При оцінці обгрунтованості останніх рішень прокурор має ознайомитися із матеріалами, на підставі яких було прийняте відповідне рішення, і виходити з такого : чи всі наведені в заяві (повідомленні) обставини перевірялися; чи опитані для цього всі необхідні особи, витребувані відповідні документи; чи достатньо повно у поясненнях та документах відображені обставини, що підлягали перевірці; чи наявні суперечності в матеріалах перевірки, і чи вжито необхідних заходів до їх усунення; чи вірно оцінені одержані при перевірці дані, на підставі яких відмовлено в порушенні кримінальної справи; чи правильно застосовано закон [194,с.191]. Якщо прокурор дійде висновку, що зібраних органами дізнання та слідчим матеріалів недостатньо для прийняття обгрунтованого рішення, він скасовує відповідну постанову і доручає проведення додаткової перевірки слідчому (органу дізнання) або сам проводить таку перевірку чи безпосередньо порушує кримінальну справу.
У випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи або про відмову в порушенні кримінальної справи таке рішення може бути прийняте знову після проведення додаткової перевірки, призначеної прокурором,і отримання в ході неї нових даних, які є достатнью підставою для порушення або відмови в порушенні кримінальної справи за фактом вчинення злочину або щодо певної особи.
2.3.2.Прокурорський нагляд за законністю прийняття рішення слідчим про притягнення особи як обвинуваченого у справах про вимагання
Обвинувачений є класичним учасником процесу, який у кримінальній справі має суто свій інтерес і відстоює його, він особисто зацікавлений у вирішенні справи, і в той же час він - непрофесійний учасник [228,с.640,645], який захищає свой права та інтереси [103,с.7]. Тому його розглядають як центральну фігуру кримінального процесу [159,с.83]. Адже за слушним зауваженням М.С.Строговича, саме навколо обвинуваченого конкре- тизуються всі процесуальні дії учасників процесу [236,с.233].
Притягнення особи як обвинуваченого є важливішим, переломним моментом попереднього розслідування. Акт притягнення в якості обвинуваченого означає, що до процесу вступає новий активний його учасник – обвинувачений, наділений широкими можливостями спростувати обвинувачення [274,с.74].
З фактичного боку, обвинуваченим у кримінальному процесі є особа, стосовно якої зібрано достатньо доказів, що вказують на вчинення нею злочину.Процесуальною формою визнання обвинуваченим є винесення в установленому законом порядку постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Підставою для прийняття такого рішення є наявність достатніх доказів. На думку М.С. Строговича, особливості процесуального становища обвинуваченого, як суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності, полягають в тому, що його притягнуто до кримінальної відповідальності, відносно нього застосовуються примусові заходи, він підлягає допиту з приводу злочину, обвинувачення у вчиненні якого йому пред’явлено, його доля вирішується залежно від наслідків розслідування і розгляду справи [236,с.235].
Притягнення особи як обвинуваченого займає центральне місце в системі процесуальних дій у стадії досудового слідства, є його кульмінацією [56,с.164]. Закон (ст. 131 КПК) визначає, що коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення її як обвинуваченого. Сформульоване обвину- вачення є основою для виникнення функції кримінального переслідування і захисту. Це підтвердив і Конституційний Суд України, визначивши, що в той час як кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину( рішення Конституційного Суду України № 9-нп/199 від 17.10.99 р. у справі за конституційним поданням МВС України щодо офіційного тлумачення положень ч.3 ст.80 Конституції України) [178].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Оскільки обвинувачення має попередній характер, без врахування доводів захисту, після притягнення особи як обвинуваченого процес дока- зування продовжується по двох основних напрямках: встановлення інших предметів доказування та спростування або підтвердження доводів захисту.
Здійснюючи нагляд за виконанням законів при притягненні як обвинуваченого, прокурор, перш за все, з’ясовує чи законно та обгрунтовано порушено кримінальну справу, чи доведено сам факт вчинення злочину та участь в ньому конкретної особи. Він перевіряє також: чи відповідає постанова про притягнення як обвинуваченого вимогам закону; чи своєчасно таку постанову винесено слідчим; чи додержані ним вимоги закону про порядок виклику (приводу) обвинуваченого; чи додержані встановлені законом строки та порядок пред’явлення обвинувачення; чи роз’яснені обвинуваченому при пред’явленні обвинувачення його права та чи зроблено про це відмітку на постанові про притягнення як обвинуваченого; чи додержані вимоги закону про час та порядок допиту обвинуваченого; чи забезпечено обвинуваченому право на захист: мати захисника з моменту, вказаному в законі, одержувати з ним побачення наодинці тощо; чи брав участь в необхідних випадках при пред’явленні обвинувачення та допиті обвинуваченого перекладач і чи додержано порядок його участі у справі, чи роз’яснено обвинуваченому право на відвід запрошеного слідчим перекладача; чи заявляли обвинувачений та його захисник будь-які клопотання , чи подавали скарги і кому, чи додержано передбачений законом порядок їх передачі адресату, які результати розгляду клопотань та скарг; чи забезпечені в процесі попереднього розслідування інші права обвинуваченого та його захисника [229,с.132].
Оцінюючи рішення слідчого про притягнення в якості обвинуваченого, прокурор має виходити з таких критеріїв, розроблених юридичною наукою: 1)законність, тобто рішення винесено при точному додержанні норм матеріального та процесуального права; 2)обгрунтованість, яка означає, що рішення підтверджено доказами та аргументами, які роблять його переконливим; 3)справедливість, тобто визначення ступеню необхідного обмеження свобод громадян; 4)своєчасність його прийняття; 5)корисність рішення, яке розуміють як передбачуваність наслідків, що можуть настати після його прийняття [135,с.24-27].
Слід враховувати, що приймаючи процесуальне рішення, слідчий постійно знаходиться у проблемній ситуації, яка визначається як своєрідне протиріччя між знанням та незнанням, специфічне співвідношення відомого та невідомого по справі, коли шукане не дано безпосередньо у вихідних даних, але знаходиться у неодноманітному, вирогідному зв’язку з вже встановленими фактами, в будь-якій мірі обмеженими та спрямовуючими пошук рішення [89,с.35]. За такої проблемної ситуації вибір альтернативних рішень приховує в собі загрозу настання негативних наслідків. Як правило, небезпека помилки слідчого під час цього процесу пов’язана із невизначеністю ситуації, яка виникає через очевидну нестачу інформації, надзвичайно великий обсяг інформації за умов дефіциту часу на її аналіз; складність визначення усіх наслідків прийняття рішення; відсутність досвіду та знань у слідчого, професійних навичок тощо. Зазначені обставини має враховувати прокурор при здійсненні нагляду за законністю прийняття рішення про притягнення особи як обвинуваченого.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
2.3.3.Прокурорський нагляд за законністю прийняття рішень
слідчим про обрання запобіжного заходу
Під запобіжними заходами розуміють засоби припинення неправомірних дій, які становлять загрозу інтересам правосуддя, і мають на меті захист суспільства від небезпечних для нього осіб та успішне втілення завдань правосуддя [98,с.15]. Запобіжні кримінально-процесуальні заходи складають значну частину заходів кримінально-процесуального примусу, які застосовуються до обвинуваченого (підозрюваного) на досудовому слідстві з метою забезпечення його належної процесуальної поведінки. За своєю суттю він (примус, О.М.) є методом державного впливу на обмеження прав, інтересів учасників кримінального процесу з метою захисту як публічного інтересу, так і такого, що стосується окремої особи[169,с.5].
Сутність кримінально-процесуального примусу виявляється в тому,що: а) він застосовується тільки у сфері кримінального судочинства; б) особи, до яких такий примус може застосовуватися, підстави, умови, форми, межі та порядок його застосування точно регламентовані кримінально-процесуальним законодавством; в) законність та обгрунтованість кримінально-процесуального примусу забезпечується системою процесуальних гарантій особи, судовим та прокурорським наглядом. 9
Застосування запобіжних заходів завжди пов’язане з обмеженням конституційних прав громадян [179,80-85] і здійснюється тоді, коли особа ще не визнана винною у вчиненні злочину. Ці особливості правової природи за- побіжних заходів вимагають підвищеної уваги з боку прокурора при нагляді за законністю прийняття рішень слідчим про обрання запобіжного заходу.
Закон (ст. 148 КПК) визначає, що запобіжні заходи застосовуються до обвинуваченого (підозрюваного) з метою: запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду; не дозволити особі перешкодити встановленню істини у кримінальній справі; унеможливити продовження особою злочинної діяльності; забезпечити виконання процесуальних рішень. Підставами застосування запобіжних заходів є сукупність доказів вчинення особою, щодо якої вони застосовуються, кримінально -караного діяння та даних про те, що ця особа може ухилитися від слідства чи суду, або буде перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі, або вчинити інші злочини, або не буде виконувати процесуальні рішення.
Система запобіжних заходів, закріплена в ст. 149 КПК, дозволяє слідчому індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості злочину, у вчиненні якого обвинувачується (підозрюється) особа, її віку, стану здоров’я, сімейного та матеріального стану, виду діяльності, місця проживання, інших обставин, що її характеризують (ст. 150 КПК).
У справах про вимагання, коли особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, спіймали «на гарячому», обранню запобіжного заходу передує її затримання за наявності однієї з таких підстав, визначених ст. 106 КПК: 1) коли цю особу застали за вчиненням злочину або безпосередньо після його вчинення; 2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на цю особу як на таку, що вчинила злочин; 3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі виявлені явні сліди злочину. За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особу підозрюваного.
Затримання у кримінальному процесі представляє собою невідкладне короткострокове позбавлення волі підозрюваного шляхом поміщення його до ізолятору тимчасового тримання (ІТТ) терміном до 72 годин. По суті, затримання – це короткостроковий арешт особи, який відповідно до закону може бути здійснений з метою запобігання і припинення злочинної діяльності такої особи, її протиправної спроби чинити опір збиранню доказів і можливих способів ухилення від слідства і суду [121,с.220]. Така дія не передбачає санкцію прокурора або постанову судді, оскільки «потреба у затриманні підозрюваного виникає раптово – особу захоплено на місці вчинення злочину, на нього вказують свідки злочину, тощо. Невідкладний характер затримання виключає можливість одержати санкцію на позбавлення волі особи, яка підозрюється у злочині» [20,с.6]. Тому прокурору важливо забезпечити своєчасний нагляд за додержанням вимог закону щодо наявності підстав для такого тимчасового обмеження конституційних прав громадян.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Наказ Генерального прокурора України від 19.09.05 р. № 4 гн зобов’язує прокурорів своєчасно перевіряти законність затримання підозрюваних. Проте, вважаємо, що положення п. 5 наказу мають занадто загальний характер і не визначають способи здійснення такої діяльності. Доцільно доповнити цей пункт покладанням на прокурорів обов’язку ретельно перевіряти доводи підозрюваного про його причетність до вчинення злочину, вчиненні на нього тиску, порушенні права на захист, а в необхідних випадках особисто допитати особу перед дачею згоди на порушення перед судом клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. До речі, по жодній з вивчених нами справ про злочинне вимагання прокурор не допитував таких осіб. Проведене нами дослідження показало, що більшість прокурорів (88%), посилаючись на брак часу, не бачать у цьому необхідності, а 12% - знаходять можливість особисто допитувати таких осіб.
Між тим, допит підозрюваного, проведений прокурором, є однією з гарантій всебічного та об’єктивного дослідження матеріалів справи. Особливо у випадках, коли підозрюваний відмовляється від своїх початкових свідчень, робить заяви про застосування до нього незаконних методів ведення розслідування, заявляє, що йому не роз’яснювалися та не забезпечувалися передбачені законом права тощо. Заяви про застосування щодо затриманих незаконних методів розслідування мають перевірятися прокурором невідкладно і по кожній такій заяві повинно вирішуватися питання про порушення чи про відмову в порушенні кримінальної справи, а також вжиття заходів щодо припинення випадків використання затримання як засобу одержання «визнання» вини підозрюваним. Прокурор також з’ясовує наявність чи відсутність підстав для застосування зазначеного заходу припинення, а в процесі вивчення матеріалів справи перевіряє законність та обгрунтованість дій та рішень слідчого, усуває виявлені порушення закону. Цим досягається і об’єктивна оцінка достатності наявних доказів для обрання в якості запобіжного заходу тримання під вартою.
Відповідно до ст. 155 КПК, взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Отже, умовами застосування на стадії досудового слідства взяття під варту є, по-перше, підозра чи обвинувачення особи у вчиненні злочину, за який КК передбачає покарання у вигляді позбавлення волі (ч. 1 ст. 155 КПК), а по-друге – наявність достатніх підстав вважати, що підозрюваний або обвинувачений намагатимуться ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджатимуть встанов- ленню істини або продовжуватимуть злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148 КПК).
В літературі обгрунтовано звертається увага, що в України існує можливість застосування запобіжного заходу у вигляді утримування під вартою з огляду лише на тяжкість злочину. Такий підхід суперечить ст. 3 та 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, в яких йдеться про те, що ув’язнення не може бути загальним правом, тобто має діяти презумпція залишення обвинуваченого на свободі [247,с.127-128]. Це положення сприйняте ст. 108 КПК РФ, згідно з якою обрання ув’язнення як запобіжного заходу можливе лише тоді, коли неможливо обрати інший запобіжний захід. Про такі обставини має бути вказано у постанові відповідного органу, який порушує клопотання про обрання як запобіжного заходу ув’язнення. Таким чином, йдеться про виняткові випадки.
Інший зміст має ст. 165-2 КПК України, відповідно до якої якщо орган дізнання, слідчий вважають, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, то він вносить за згодою прокурора подання до суду. При вирішенні цього питання прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, які дали підставу до винесення відповідного рішення слідчим, перевірити наявність та достатність доказів для обвинувачення особи у вчиненні злочину.
Хоча закон вимагає, щоб у поданні орган дізнання, слідчий вказували всі підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, у непоодиноких випадках складалися немотивовані подання, слідчі обме- жувалися стандартним «скоїв тяжкий злочин, може ухилитися від слідства або суду, перешкодити встановленню істини, продовжити злочинну діяльність». Тобто, йдеться про загальні підстави для обрання запобіжного заходу, без урахування особливих обставин (ст. 150, ч. 1 ст. 155 КПК).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Другим завданням прокурора при вирішенні питання про ув’язнення підозрюваного (обвинуваченого) є виключення фактів необгрунтованого залишення на волі осіб, які, виходячи з обставин справи та особистості, мають бути взяті під варту. Діючи від імені держави, прокурор повинен керуватися при виконанні своїх обов’язків інтересами суспільства, додержуючись при цьому балансу між правами людини, з одного боку, і ефективністю системи кримінального судочинства з другої [205].
2.3.4.Прокурорський нагляд за законністю прийняття рішення слідчим про визнання потерпілим та забезпечення відшкодування шкоди, завданної вимаганням
У частині 1 ст.49 КПК України зазначено: «Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду». Декларація ООН про основні принципи правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою (1985 р.) під терміном «потерпілий (жертва)»розуміє осіб, яким було завдано шкоду у вигляді тілесних ушкоджень чи моральної шкоди, емоційних страждань, матеріальної шкоди або суттєвих страждань, матеріальної шкоди або суттєвих страждань, матеріальної шкоди або суттєвого ущемлення їх основних прав та законних інтересів внаслідок вчинення злочинної дії чи бездіяльності, передбачених кримінальних законом[145,с.165].Про визнання особи потерпілою або про відмову у цьому особа, яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд – ухвалу(ч.2 ст.49 КПК).
Отже, суть визнання особи потерпілою полягає у визначенні її правового статусу як учасника кримінального судочинства, і у відповідності із законом, для введення такої особи в якості суб’єкта потрібна наявність кримінально-правових та кримінально-процесуальних підстав. При цьому під першими мається на увазі наявність шкоди, завданої злочином, а під другим – винесення правовстановлюючого процесуального акту – постанови, ухвали [22,с.47]. Підставою для визнання особи потерпілою у кримінальному судочинстві є наявність достатніх доказів важати, що даній особі завдано шкоду діяннями, щодо яких порушено кримінальну справу. При цьому спричинення шкоди може бути встановлено не тільки з достовірністю, а й із вірогідністю, проте у будь-якому випадку це рішення має базуватися на конкретних доказах, а не на припущеннях.
Кримінально- процесуальний закон наділяє цього учасника процесу, а у випадках, визначених законом – його законного представника, такими правами на досудовому слідстві : давати показання у справі; подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого і прокурора; на забезпечення безпеки (за наявності відповідних підстав)10. Таким чином, потерпілий має право у обсязі, визначеному законом, вчинити усі процесуальні дії, спрямовані на відшкодування шкоди, завданої злочином, найшвидкішу компенсацію збитків та охорону своїх законних інтересів.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
.
Із змісту ч.1 ст.49 КПК вбачається, що постанова про визнання особи потерпілим має бути винесена одразу ж, як тільки слідчому стає відомо про завдання злочином моральної, фізичної чи майнової шкоди будь-якій фізичній особі. При цьому не має значення, чи був встановлений, затриманий та заарештований злочинець, чи мають місце родинні стосунки між потерпілим та злочинцем тощо. В літературі слушно зазначається, що момент визнання особи потерпілим, як правило, має співпадати із моментом порушення кримінальної справи, і, тільки в тому випадку, якщо на цей час було невідомо, саме кому було завдано шкоду злочином, постанова про визнання особи потерпілим може бути винесена пізніше. Між тим, по вивчених нами справах про злочинне вимагання така постанова слідчим виносилася за відсутності будь-яких об’єктивних підстав, через тиждень-два після порушення кримінальної справи. Наприклад, кримінальна справа відносно неповнолітнього Б., який вимагав гроші у учня ПТУ-28 неповнолітнього К., порушено слідчим відділом Красноградського РВВС УМВС України в Харківській області 21.02.03 р. Хоча відповідно до ст.49 КПК лише після визнання особи потерпілим у встановленому законом порядку вона може мати представника для участі в кримінальному процесі, слідчий спочатку постановою від 5.03.03 р. визнав законним представником батька неповнолітнього, а К. потерпілим - через два дні, і допитав його як потерпілого.11
21.02.03 р. слідчим відділом Жовтневого РВВС УМВС України в Харківській області порушено кримінальну справу відносно неповнолітнього Д. за ч.1 ст.189 КК, який вимагав гроші у свого однолітка З. Тільки через тиждень З. визнано потерпілим і допитано.12
А за кримінальною справою, порушеною 29.12.04 р. р. ЛВВС на ст.Люботин відносно гр.Л. за ч.3 ст.189 КК, який вимагав гроші у неповнолітнього П., останнього було допитано як потерпілого через 10 днів після порушення кримінальної справи. Проте постанова про визнання П.потерпілим у справі взагалі відсутня.13
Безперечно, такі зволікання із визначенням процесуального статусу особи, яка потерпіла від злочину, недодержання інших вимог КПК, порушує права такої особи, заважає їй бути активним учасником кримінального процесу та відстоювати свої інтереси усіма дозволеними законом засобами.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Найбільш обізнаними про розмір завданої шкоди є потерпілий та особи, які безпосередньо його спричинили, тобто підозрювані та обвинувачені. Проте остаточний висновок про розмір шкоди можна зробити тільки після аналізу всіх матеріалів справи в їх сукупності.
Для відшкодування потерпілому або цивільному позивачеві майнової шкоди, заподіяної вимаганням, недостатньо визнати за ними право на таке відшкодування і винести відповідне рішення. Необхідно також вжити заходів, передбачених законом, щоб гарантувати виконання вироку в частині відшкодування шкоди за рахунок коштів і майна осіб, винних у заподіянні шкоди (ч.1 ст.29 КПК). Оскільки у кримінальних справах про вимагання, передбачених ч.3 та 4 ст.189 КК, може бути застосована додаткова міра покарання у вигляді конфіскації майна, орган дізнання, слідчий, відповідно до ч.3 ст.29 КПК зобов’язані вжити заходів до забезпечення можливої конфіскації майна обвинуваченого. В підсумку, прокурор має перевірити: чи здійснювалися активні розшукові слідчі дії по виявленню майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які за законом несуть матеріальну відповідальність за його дії; чи накладено арешт на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилося (ст.126 КПК); чи доведена належність цього майна зазначеним особам; чи вилучено майно, на яке накладено арешт; чи складено опис майна, на яке накладено арешт; чи передано у разі необхідності майно на зберігання; чи забезпечено його збереження.
2.3.5.Прокурорський нагляд за законністю прийняття рішень слідчим про закінчення досудового слідства
Закінчення досудового слідства по кримінальній справі є важливішим, заключним етапом процесуальної діяльності, який має самостійне значення. Його змістом є сукупність процесуальних дій та відповідних правовідносин, спрямованих на перевірку повноти, всебічності та об’єктивності зібраних по справі матеріалів, на поповнення прогалин проведеного розслідування, остаточне оформлення слідчого провадження, формулювання та обгрунтування висновків попереднього розслідування, забезпечення прав та законних інтересів учасників процесу, на перевірку висновків слідства методами прокурорського нагляду та визначення подальшого спрямування кримінальної справи[68,с.15].
Між тим, ст. 212 КПК України не розкриває сутності процесуальних форм закінчення досудового слідства і підстав, необхідних для обрання відповідної форми. Не уникнув такої вади і проект КПК. На відміну від цього ст. 215 КПК РФ вказує, що підставою для закінчення попереднього слідства з обвинувальним висновком є визнання слідчим того, що усі слідчі дії по кримінальній справі проведені, а зібрані докази є достатніми для складання обвинувального висновку. Отже, досудове слідство визнається закінченим, якщо немає необхідності у проведенні будь-яких слідчих або інших процесуальних дій, спрямованих на збирання, перевірку і дослідження доказів, коли жодна із версій, які виникли, не залишилася неперевіреною[122,с.449]. На цьому етапі кримінальна справа може перейти з досудових стадій кримінального процесу в судові, а може одержати і остаточне вирішення у формі закриття.
Таким чином, підставою для закінчення досудового слідства є достатність зібраних доказів для прийняття підсумкового процесуального рішення про долю справи з огляду на доведеність вини особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. Основною формою закінчення досудового слідства є направлення слідчим кримінальної справи з обвинувальним висновком через прокурора до суду для розгляду її по суті, коли немає підстав до її закриття.
Як слушно вказувала Н.А.Якубович, якщо у процесі розслідування добуті доказі, на підставі яких слідчий дійшов висновку, що злочин розкрито, винні викриті, характер та розмір збитків визначені, заходів щодо їх відшкодування вжито, а умови та причини, які сприяли його вчиненню, встановлені, то з’являється і підстава для визнання розслідування закінченим [287,с.5]. У цьому випадку підсумковим процесуальним документом буде обвинувальний висновок, який складається в порядку, передбаченому ст. 217-224 КПК, і де формулюється остаточне обвинувачення, що підлягає розгляду в суді.
Передача справи на розгляд суду потребує виконання слідчим усіх завдань досудового слідства, а саме: 1) одержання достатніх доказів для розгляду справи в суді; 2) усунення за допомогою обгрунтованого застосування заходів процесуального примусу перешкод до руху справи; 3) забезпечення процесуальних прав сторін, перш за все, сторони захисту[225,с.535-536].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Виконуючи наглядові повноваження, прокурор може повернути справу органам досудового слідства із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування з метою усунення виявлених недоліків, винести постанову про закриття кримінальної справи у повному обсязі або у частині обвинувачення, повернути справу органу досудового слідства із своїми письмовими вказівками для перескладання обвинувального висновку, або скласти свій, новий обвинувальний висновок.
При затвердженні обвинувального висновку прокурор має право винести постанову про заміну обсягу обвинувачення (в бік зменшення) чи кваліфікацію дій обвинуваченого по кримінальному закону про менш тяжкий злочин, скасувати або змінити раніше обраний запобіжний захід, доповнити або скоротити список свідків, які підлягають виклику до суду (крім списку свідків з боку захисту).
Посиленої прокурорської уваги потребує і нагляд за законністю рішення слідчого про закриття справи, що свідчить про відмову від його обвинувальної діяльності у разі виявлення підстав, передбачених законом. Так, відповідно до ст. 213 КПК, кримінальна справа закривається: 1) за наявності підстав, зазначених у ст. 6 КПК; 2) при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.
О.Я.Дубинській закриття кримінальної справи визначив як діяльність, яка складається з : а) аналізу та оцінки зібраних у справі доказів в їх сукупності з огляду на їх достатність для достовірного висновку про неможливість продовжити розслідування через наявність однієї з обставин, передбачених законом, як підстави для закриття справи; б) систематизації та належного оформлення матеріалів кримінальної справи; в) винесення постанови про закриття справи; г) вирішення усіх питань, які випливають із рішення про закриття справи: скасування запобіжного заходу щодо обвинуваченого (підозрюваного), зняття арешту з майна, на яке його було накладено, повернення вилучених у обвинуваченого предметів тощо; д) повідомлення про закриття справи обвинуваченого, інших зацікавлених у справі осіб, вирішення їх клопотань тощо[64,с.8].
Отже, при нагляді за законністю прийняття рішення про закриття кримінальної справи, прокурор, разом з перевіркою повноти, всебічності та об’єктивності її розслідування, має ретельно дослідити наявність підстав для закриття справи, відповідність прийнятого рішення закону з огляду на мотивацію його слідчим.
Взагалі мотивування рішення полягає у письмовому аналізі та обгрунтуванні обгрунтованості чи необгрунтованості тих чи інших дій, рішень та клопотань, стосовно яких приймається відповідне рішення, а також наявності достатніх підстав для його прийняття. Так, відповідно до ст. 214 КПК, слідчий закриває справу мотивованою постановою, в якій, крім відомостей, передбачених ст. 130 КПК, має бути вказано: дані про особу обвинуваченого, суть справи, підстави для закриття справи, рішення про скасування запобіжного заходу і заходів щодо забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна, а також вирішення питання про речові докази (ст. 81 КПК).
Копія зазначеної постанови надсилається прокуророві, особі, яка притягалася до кримінальної відповідальності, особі, за заявою якої була порушена кримінальна справа, а також потерпілому та цивільному позивачеві ( ч.3 ст.214 КПК). На нашу думку, ч.3 ст.214 КПК має бути доповнена положеннями про те, що одночасно із надісланням копії зазначеної постанови таким особам, слідчий має роз’яснити їм право на ознайомлення з матеріалами справи та порядок оскарження постанови. Разом з тим вважаємо, що передбачений ст.214 КПК порядок закриття справи, при якому прокурор дізнається про прийняте слідчим рішення тільки після одержання відповідної постанови ( а інколи - і після надходження скарги), не забезпечує спрацювання прокурорського нагляду на усунення можливих порушень закону, оскільки прокурор стає перед фактом вже прийнятого рішення. Для перевірки ж його відповідності закону прокурор має витребувати справу та її вивчити (як з власної ініціативи, так і у зв’язку із оскарженням постанови слідчого). А тому вважаємо, що заслуговує на увагу пропозиція С.А.Шейфера про необхідність закріплення у кримінально-процесуальному законодавстві обов’язкового надання згоди прокурора на закриття кримінальної справи. У подальшому така постанова може бути безпосередньо оскаржена до суду[273,с.19].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Погодившись із прийнятим слідчим рішенням, прокурор залишає скаргу без задоволення, про що повідомляє особу, яка подавала скаргу.