Методики формування стилістичних умінь майбутніх учителів початкових класів неможливе без визначення головних теоретичних засад

Вид материала

Содержание

Стилістичне забарвлення
Список використаної літератури

Подобный материал:

1 2 3

Стилістична система сучасної української літературної мови як лінгвістична основа методики формування стилістичних умінь майбутніх учителів початкових класів

Дослідження методики формування стилістичних умінь майбутніх учителів початкових класів неможливе без визначення головних теоретичних засад. Такими є стилістика як важливий розділ сучасного мовознавства, розмежування стилістики мови і стилістики мовлення, вчення про систему стилів сучасної української мови, функціональну та практичну стилістику.

В історії розвитку мовознавства мали місце різні погляди на стилістику як науку. Спочатку вона була в складі риторики, піїтики як предмет, що має відношення до ораторського мовлення, теорії віршування, а також як предмет літературознавства, що вивчає особливості мови художніх творів або стилю окремого письменника.

Стилістика як наука про засоби і прийоми побудови змістовних та виразних за формою текстів зародилась у Римі. В Росії першим автором праць зі стилістики та поетики, ораторського мистецтва був М.Ломоносов, а його “Российская грамматика” і “Риторика” заклали основи нормативної граматики та стилістики російської мови. Ідею нормативності мови підтримували М.Карамзін, О.Пушкін, В.Бєлінський, М.Гоголь. Ця робота була продовжена російськими мовознавцями – О.Востоковим, Ф.Буслаєвим, К.Аксаковим, Я.Громотом, О.Потебнею, В.Шереметьєвським, В.Острогородським, які вважали стилістикою “серію вправ з аналізу класичних художніх текстів” ¹.

Н

аукові основи стилістики були закладені О.Потебнею (див. його праці, опубліковані вже після смерті автора: Из лекций по теории словесности. – Харьков, 1894; Из записок по теориии словесности. – Харьков, 1904 та ін.), проте в силу історичних обставин розвиток стилістики як галузі українського мовознавства починається в нинішньому столітті. Дослідження стилістики української мови здійснювалось здебільшого в двох планах: “вивчення загальної стилістики й культури мовлення, лінгвостилістичне вивчення мови художнього твору” ².

¹ Педагогическая энциклопедия / Под ред. И.А.Каирова: В 4 т. – М.: СЭ: 1968. – Т. 4. – C. 152.

² Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства: Навч. посібн.–К.: Вища школа, 1991.– С. 114.

Праці з питань практичної та теоретичної стилістики, культури мови, які в процесі розвитку цих двох наук постійно перепліталися, належать О.Курило, В.Щепотьєву, П.С.Нагорському, П.Сапухіну, М.Сулимі, М.Гладкому, А.Ю.Крим-ському та ін.

Значна кількість праць, опублікованих І.Огієнком, відіграла важливу роль у поширенні норм загальноукраїнської літературної мови на західноукраїнських землях. Серед них на особливу увагу заслуговують “Український стилістичний словник. Підручна книга для вивчення української літературної мови”¹, “Чистота й правильність української літературної мови”². Протягом останнього десятиліття посилюється інтерес до теоретичних питань цього розділу мовознавства, поглибленого вивчення окремих функціональних стилів, стилістики усного мовлення, загальної культури мови тощо (Н.Бабич, С.Єрмоленко, А.Коваль, О.Пономарів та ін.).

З‘ясуємо суть основних понять стилістики як науки.

Академік І.Бідодід дає таке визначення предмета дослідження стилістики: “Стилістика мови вивчає, описує і кваліфікує наявні в структурі даної національної мови, в її історичному розвитку, властиві цій мові, закладені в її будові ті співвідносні варіанти форм, рядів слів, словосполучень і конструкцій, які дають змогу вибору з них потрібного в даній ситуації суспільної чи індивідуальної мовної практики, комунікації”³.

Поділяючи в цілому цю точку зору, академік В.Виноградов пропонує розрізняти три види стилістики: ”стилістику мови як систему систем” або “структурну стилістику”, “стилістику мовлення, тобто різних видів і актів суспільного вживання” і “стилістику художньої літератури”⁴. Слід зазначити, що до стилістики мови (структурної стилістики) науковець відносить систему стилів мови в історичному розвитку, особливості структури їх.

¹ Огієнко І. Український стилістичний словник: Підручна книга для вивчення української літературної мови. – Львів, 1924.

² Огієнко І.І. Чистота і правильність української літературної мови. – Львів, 1925.

³Білодід І.К. Розвиток мов соціалістичних націй СРСР. – К.: Наук. думка, 1967. – С. 160.

⁴ Виноградов В.В. Проблемы русской стилистики. – М.: Высшая школа, 1981. – С. 20.

Майже співзвучне з попереднім знаходимо визначення стилістики у “Вступі до мовознавства” Ю.Карпенка, який предметом дослідження стилістики мови вважає стилі, а також стилістичні засоби мови, добір та використання їх. Разом з тим він обстоює думку, що виділяти стилістичний рівень мови, як це роблять деякі мовознавці, не можна, тому що окремих спеціально стилістичних одиниць мови не існує. Стилістичну функцію мови можуть виконувати будь-які мовні одиниці¹. Отже, завдання стилістики полягає в тому, щоб навчити мовців поважати мовний канон, активно користуватися всіма мовними ресурсами в залежності від конкретних соціальних та побутових обставин, мети, яка передбачається кожним актом мовлення.

У свою чергу стилістика мовлення досліджує стилі мовлення як безпосередній вияв застосування мовних ресурсів. Вона розробляє рекомендації щодо правильного користування мовою відповідно до специфіки різних ситуацій, а також прагне “виховувати у мовців стильове чуття, знайомити з нормами того чи іншого функціонального стилю”².

Стилістика мовлення базується на даних загальної стилістики і вчить оцінювати слова, граматичні форми, речення, враховуючи мету спілкування. Як нормативна наука, стилістика мовлення досліджує різні способи практичного застосування стилістичних ресурсів української мови. Вона має прикладний характер, охоплює всі стилістичні явища мови у сфері практичного застосування і служить для вироблення навичок володіння мовними одиницями в тому чи іншому стилі. Стилістика мовлення займається питаннями якості мовлення. Спираючись на стилістику мови, вона встановлює правильність і доцільність застосування мовних засобів.

Правильним вважається мовлення, що відповідає вимогам нормативної граматики, лексикології та орфоепії. У ньому слова зберігають свою структуру, звуковий склад, що відповідає літературній нормі. Але сама тільки правильність не є визначальною рисою культури мовлення. Потрібна ще стилістична вмотивованість слів, виразів.

¹ Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. – К. – Одеса: Вища школа, 1983. – С. 33.

² Кожина М.Н. Стилистика русского языка. – М.: Просвещение, 1977. – С. 26.

Отже, правильність і доцільність з точки зору стилістики є основними якостями “хорошого” мовлення. Стилістично вдале мовлення – це мовлення, яке відповідає вимогам нормативної стилістики (стилістики мовлення).

Стилістика мовлення розглядає сукупність стилістичних засобів мови з погляду їх нормативності та практичного використання. Нормативність – важлива риса мови взагалі і стилістики зокрема. З‘ясуємо місце стилістичної норми в системі норм літературної мови.

У науковій літературі є різні погляди на визначення літературної норми. Так, академік І.Білодід стверджує, що “під нормою літературної мови розуміється система уґрунтованих на національній структурі мови, суспільно усвідомлених загальнообов‘язкових правил вживання лексичних, граматичних, фонетичних, орфографічних і орфоепічних рис та явищ цієї мови”. У свою чергу Н.Бабич, посилаючись на думку М.Пилинського, зазначає: “Норма – це не сукупність правил; а правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Мовці, які вільно володіють тією чи іншою мовою, “впорядковують” своє мовлення не за правилами, а за реальною нормою як зразком (що лежить в основі так званого чуття мови, властивого всім мовцям без винятку). Правила можуть і не відбивати літературних норм, нерідко навіть суперечити їм (наприклад: правила переносу слів і орфоепічні норми)” .

Інші мовознавці (С.Ожегов, Р.Каспранський, В.Кодухов) розглядають норму як певну стійку сукупність чи деякий комплекс мовних засобів, які регулярно вживаються в тій чи іншій сфері комунікації. А О.фон Ессен вбачав у нормі сукупність не самих мовних засобів, а лише директив для їх реалізації в мовленні, набір послідовно розташованих фільтрів, які так чи інакше обмежують можливості, що представлені мовною системою і визначають якості висловлювань¹.

М

овний засіб, на думку Р.Чайковського, сам по собі нормою бути не може, оскільки “норма взагалі – це перш за все правило, яке визначає порядок, міра, яка встановлена суспільною практикою, в той же час, як мовна одиниця – це об‘єктивно існуючий елемент мови, незалежний від суспільних установок”².

¹ Essen O.(von) Norm und Erscheinuq im Leben der Sprache // Zeitschrift fur Phonetik und allgem eine Sptachwissenschaft. – Berlin. – 1956. – №2. – С. 5.

² Норма и стилистическое варьирование: Сб. науч. ст. – Горький, 1987. – С. 99-106.

Під нормою, як стверджує Н.Бабич, слід розуміти “загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово”¹, а В.Костомаров визначив норму як “загальноприйняті засоби мови і правила їх застосування”².

Механізм норми не може діяти інакше, крім як у режимі вибору мовних варіантів, і в той же час результатом цієї роботи завжди є групи сукупностей мовних засобів:

набір засобів, які відповідають нормі;
певна кількість одиниць мови, які не відповідають нормі.

Компонування й об‘єм цих груп мовних елементів залежить від специфіки функціональних і жанрових стилів, у яких вони використовуються.

Для нашого дослідження важливим є з‘ясування суті поняття стилістична норма. Стилістична норма – один із компонентів нормативності мови, що є критерієм оцінки мовних одиниць того чи іншого стилю мовлення. Б.Головін пропонує виділяти стилістичні норми, як такі, що “регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування й стилю викладу”³.

При характеристиці стилістичних норм, які передбачають існування і правильний вибір варіантів, є такі критерії: правильно – неправильно, доречно – недоречно, можна – не можна. Саме вміння вибирати з можливих варіантів найбільш точний, стилістично доречний, найвиразніший для даної ситуації мовлення варіант і становить мовленнєву майстерність, фундаментом якої є, звичайно, літературна мова, де поєднуються культурні надбання народу, здобутки майстрів художнього слова, традиції та новизна різних функціональних стилів.

Ми погоджуємося з твердженням Н.Бабич про те, що стилістичні норми діють не так автоматично й категорично, порівняно з іншими нормами. “Їх варіанти значною мірою залежать від волі мовця й підпорядковуються ним поставленій меті“¹.

Р

озмежування стилів мовлення спирається на вчення про стилістично нейтральні (немарковані) та стилістично забарвлені (марковані) мовні одиниці.

¹ Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – С. 70-71.

² Костомаров В.Г. Норма языковая // Краткая литературная энциклопедия. – М., 1968. – Т. 5. – С. 342.

³ Головин Б.Н. Основы культуры речи: Уч. для вузов. – М.: Высшая школа, 1988. – С. 48.

Так, існує кілька спроб класифікувати лексику з погляду емоційно-експресивного забарвлення. Наприклад, О.Гвоздєв виділяє близько двадцяти груп слів, у той час, як О.Петрищева пропонує розмежувати лексичний склад таким чином:

урочиста - книжна,
фамільярна – розмовна,
оцінна - і книжна, і розмовна.

Найбільш вдалим, на нашу думку, є схематичне зображення О.Криловою суті поняття “стилістичне забарвлення”¹, які подано нами у таблиці 1.

Таблиця 1

Стилістичне забарвлення

Стилістичне забарвлення, пов‘язане з функціонально-стильовою приналежністю мовної одиниці	_{Емоційно-експресивне} _{забарвлення}
1) книжна.	Висока, урочиста
2) нейтральна	Нейтральна
3) розмовна	Оцінна
	Фамільярна

Стилістично нейтральна (міжстильова) лексика вживається в усіх стилях мовлення, а стилістично забарвлена лексика співвідноситься з одним чи кількома (але не з усіма) функціональними стилями. Стилістично марковані слова часто виступають як паралелі до нейтральних, загальновживаних. Нейтральні слова, набуваючи переносного значення, приймають додаткові емоційно-експресивні відтінки, що є досить поширеним явищем у художньому та публіцистичному стилях. Для оцінної характеристики людей у розмовному стилі представлена також група слів з переносним значенням.

¹ Крылова О.А. Пособие по лингвистической стилистике. – М., 1975. – 91 с.

Особливу групу лексики становлять слова вузького стилістичного призначення, вживання яких обмежене однією сферою життя чи діяльності людей,- терміни, професіоналізми, жаргонізми, розмовна й просторічна лексика, застарілі слова, неологізми, зокрема поетичні. Цей розряд лексики поповнюється загальновживаними словами, використаними в переносному значенні.

Як елемент мовної системи слово пов‘язане з іншими словами на рівні лексики, граматики, стилістики. Важливою лексичною характеристикою в цьому плані є сполучуваність слів, тобто здатність їх поєднуватися з іншими словами в процесі висловлення думки. Сполучуваність слів залежить від особливостей позначуваних ними понять¹.

Варто зазначити, що стилістична норма є рухливішою порівняно, наприклад, з орфографічною чи орфоепічною, оскільки передбачає наявність варіантів.

У стилістиці існують своєрідні норми для кожного стилю, і тому не можна аналізувати один стиль, спираючись на норми іншого. “До оцінки мовних явищ, – радить М.Кожина, – треба підходити з чітко визначених функціональних позицій”. Перш за все, слід розрізняти вимоги до стилю мовлення і, відповідно, стильові риси, що мають стилістико-нормативний характер. Будь-яке висловлювання повинно бути не лише правильним (відповідати нормам літературної мови), але і ясним, виразним, логічним, точним. Крім цього, деякіриси, а саме: “точність, логічність, образність суттєво відрізняються в рамках різних функціональних стилів”².

Отже, стилістичні норми – це загальноприйняті стилістичні можливості мови, значення й забарвлення, зумовлені метою, завданнями та змістом певної сфери спілкування.

Функціональна стилістика, базуючись на дослідженнях В.Виноградова, Г.Винокура, Р.Будагова, О.Пєшковського, Л.Щерби, останнім часом акцентує власне функціональний підхід (В.Аврорін, В.Звегінцев, Г.Колшанський, Р.Пазухін, В.Панфі-лов). Найбільш чітко, на наш погляд, цей принцип представлений у лінгвістичних працях М.Кожиної, Г.Васильєвої, Т.Винокур, М.Котюрової та ін. Це стосується визначення

¹ Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К.: Либідь, 1993. – С. 37.

² Кожина М.Н. Стилистика русского языка. – М.: Просвещение, 1977. – С. 28, 71.

слів “функція”, “функціональний”, “функціонування”, які осмислюються неоднаково й мають принаймні два значення:

1) функція якоїсь мовної одиниці, форми, конструкції в межах даного мовного рівня чи системи в цілому (наприклад, функція орудного відмінка, функція означення і т. д.);

2) функція мови в цілому як засобу спілкування¹.

Однією з не вирішених поки що залишається проблема співвідношення функціональної стилістики і функціональної культури мовлення. Ці науки безперечно “близькі й постійно переплітаються, однак назвати їх тотожними… не можна. Значною мірою функціональна стилістика складає об‘єктивну основу функціональної культури мовлення, яка, в свою чергу, є її аксіологічним продовженням”¹.

Функціональна стилістика допомагає побудувати висловлювання, враховуючи ті умови, в яких відбувається спілкування, підпорядковуючи цим обставинам як зміст, так і форму висловленого. Стилістика допомагає оволодіти мовою як засобом спілкування, розвинути мовленнєву інтуїцію через свідоме розуміння стилю мовлення.

Стиль – це поняття мовленнєве, і визначити його можна, лише враховуючи завдання мовлення і сферу спілкування. Якщо розглядати систему мовних одиниць на комунікативному рівні, то функціональний стиль – це “сукупність мовних одиниць і принципів їх відбору та сполучення відповідно до свідомості мовця й функціонального стилю мовлення”¹.

Під функціональним стилем мови розуміють сукупність одиниць і принципи їх вживання (компоненти стилів мовлення) – рівень мовної системи, стилістика ресурсів. Функціональний стиль мовлення – це організація мовних одиниць у мовленнєвій діяльності (в текстах) – вищий рівень стилістико-мовної системності, який враховує компонент творчості.

Уперше визначення стилю знаходимо у В.Виноградова: “Стиль – це свідома, функціонально обумовлена внутрішньо об‘єднана сукупність прийомів вживання, відбору

¹ Проблемы функционирования языка в его разновидностях: Сб. науч. тр. – Пермь, 1981. – С. 4-28.

й поєднання засобів мовленнєвого спілкування в сфері… мови”¹. Поділити стилі за їх функціональними ознаками першим запропонував академік Л.Щерба, який переконував, що кожний різновид мовлення викликаний функціональною діяльністю, а різниця між цими різновидами полягає в певній функціональній спрямованості². В.Звегінцев справедливо відзначає, що “при введенні мови в дію виступає цілеспрямованість, як і в кожному виді діяльності. Відсутність у висловлюванні мети робить його беззмістовним… Саме висловлювання будується відповідно до мети мовленнєвого акту”. Крім того, “поза зв‘язним мовленням та ситуацією спілкування висловлювання позбавлене самостійного існування”³. Це положення покладене в основу сучасної класифікації стилів.

У межах одного й того ж стилю може бути створено багато висловлювань: одні з них будуть вдалими, інші – менш вдалими, треті – зовсім невдалими. Питанням якісної оцінки висловлювання і займається культура мовлення, яка виникла як учення про норми літературної мови та мовлення. Поняття “мовної норми” вважалось центральним у цьому розділі мовознавства, а питання правильності мовлення – єдиний об‘єкт вивчення. Питаннями умілого мовлення, хорошого складу займалась спочатку практична стилістика. З розвитком функціональної стилістики, предметом вивченння якої став стиль, питання якісної оцінки мовлення також перейшли до культури мовлення.

У мовознавстві (В.Виноградов, Р.Будагов, О.Пєшковський, Г.Винокур та ін.) прийнято виділяти, як правило, два ступені культурного мовлення залежно від його якісної оцінки. Нижчий ступінь характеризується правильністю мовлення, а вищому притаманні “вправність, умілість”⁴. Відомий лінгвіст Б.Головін об‘єднує якості ви-

¹ Виноградов В.В. Проблемы русской стилистики. – М.: Высшая школа, 1981. – С. 73.

² Штепа О.Г. Рольові ігри в системі формування професійної мовленнєвої майстерності педагога: Дис… канд. пед. наук: 13.00.01.– К., 1996. – 190 с.

³ Проблемы теоретической и экспериментальной лингвистики. – М., 1977. – С. 129.

⁴ Винокур Т.Г. Говорящий и слушающий: варианты речевого поведения. – М.: Наука, 1993. – С. 10.

щого ступеня культури мовлення і вводить поняття “хорошого мовлення”, розуміючи під цим володіння різноманітними способами вираження певного смислу, точність і доцільність їх вибору відповідно до комунікативного завдання¹. Виходячи з такої характеристики культурного мовлення, В.Костомаров сформулював один з найважливіших принципів – комунікативно-стилістична доцільність мовлення².

Паралельно з такими характеристиками мовлення, як точність, доцільність, відповідність комунікативному завданню, в мовознавстві все активніше вживається термін “вправність” (І.Білодід, Г.Винокур та ін.). Особливо цінною є проба академіка І.Білодіда вичленити стилістичну вправність і дати її трактування як “адекватність виразу, точне мовне вираження завдання і змісту повідомлення, стилістичну досконалість, витонченість”³.

Стилістично вправне мовлення є наслідком дотримання мовцем ряду правил “доцільного й доречного використання мовних засобів”⁴, найважливіше з яких формулюється так: дотримання єдності стилю (мовні засоби, які використовуються, повинні відповідати тому стилю мовлення, в межах якого створюється висловлювання). Це правило обмежує варіанти використання мовних засобів у тому чи іншому функціональному стилі. Застосування цього правила вимагає засвоєння основних ознак різних стилів сучасної української мови.

Оскільки кожен зі стилів має свої специфічні мовні засоби, особливо лексичні, тому те, що характерне, наприклад, для наукового стилю (термінологічна лексика, синтаксичні конструкції, які підкреслюють логіку висловлювання), буде помилковим і навіть недопустимим для інших стилів.

Цілком зрозуміло, що будь-яке порушення стилістичної вправності можна розглядати як мовленнєву неправильність, невдалість висловлення думки. Їх у мовознавчій літературі залежно від характеру поділяють на помилки й недоліки (Н.Бабич, Б.Головін та ін.).

¹ Головин Б.Н. Основы культуры речи: Уч. для вузов. – М.: Высшая школа, 1988. – 320 с.

² Костомаров В.Г. Культура речи и стиль. – М., 1960. – 71 с.

³ Толстой Л.Н. Педагогические сочинения / Сост. Н.В.Вейкшан-Кудрявая – М.: Педагогика, 1989. – С. 21-22.

⁴ Сергеев Ф.П. Речевые ошибки и их предупреждение. – К.: Рад. школа, 1988. – С. 6.

При розмежуванні цих понять береться до уваги, що помилка – порушення вимог правильного мовлення, а недолік – порушення вимог “хорошого” мовлення (точності, виразності, багатства мовлення). Перші кваліфікуються як грубі, а другі – менш грубі порушення, тобто мовленнєві похибки (М.Пентилюк, Ф.Сергєєв та ін.).

Поняття стилістичної помилки є цікавим не лише методистам (В.Добромислов, В.Капінос, А.Киреєва, Б.Мучник, М.Пентилюк, Г.Розенблюм, Б.Щербатський та ін.), а й теоретикам (Л.Щерба). Усі ці вчені певною мірою класифікували стилістичні помилки, хоча чіткої системності в їх дослідженнях виявити нам не вдалося. Як правило, вони або взагалі не давали визначення стилістичної помилки (В.Добромислов, А.Киреєва), або робили це однобоко, що не дозволяло повною мірою охарактеризувати дане явище.

Серед стилістичних недоліків найпоширенішими, на думку М.Пентилюк, є “неправильне вживання слів з переносним значенням”, “недоцільне вживання діалектизмів, штампів, емоційно забарвлених слів”¹.

Таким чином, стиль є вирішальним фактором при відборі відомостей, використанні мовних засобів, які дозволяють найкраще вирішити певну мовленнєву задачу.

Отже, для методики вироблення стилістичної вправності мовлення студентів важливе значення мають дані такого розділу мовознавчої науки, як стилістика мовлення, її зв‘язок з культурою мовлення. Аналіз лінгвістичних праць дозволяє зробити висновок, що центральними поняттями, на основі яких слід будувати систему стилістичної роботи на факультеті підготовки вчителів початкових класів, є поняття функціонального стилю, стилістичної норми, стилістично нейтральних і стилістично забарвлених (маркованих) одиниць мовлення.

¹ Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – С. 94.

Blog

Содержание

Сти­лі­с­ти­ч­не за­ба­р­в­лен­ня, по­в‘я­за­не з функці­о­наль­но-­сти­льо­вою при­на­ле­ж­ні­с­тю мо­в­ної оди­ни­ці

Стилістичне забарвлення, пов‘язане з функціонально-стильовою приналежністю мовної одиниці