Академія внутрішніх військ мвс україни

Вид материала

Документы

Содержание Аналіз останніх досліджень і публікацій Виклад основного матеріалу Моноліт-1”, “ Моноліт-1”, “ Security of key infrastructure that provide vital activity of population and national economy in emergency cases (in domestic ar Определены и проанализированы основные факторы, обусловливающие низкий уровень вероятности реализации одной из угроз национально V. М. Batsamut, Yu. P. Babkov V. V. Obryadin,V. Yu. Panchenko, L. V. Rozanova V. V. Ryutin I. I. Musienko, S. Ye. Kucherina, A. V. Korostylenko V. P. Varakuta Амелін Євген Леонідович Бабков Юрій Павлович Бацамут Володимир Миколайович Буткевич Сергій Анатолійович Варакута Володимир Павлович Глазков Олександр Віталійович Євсюкова Яна Іванівна Єрмошин Михайло Олександрович Каткова Тетяна Геннадіївна ... Полное содержание

Подобный материал:

• Міністерство внутрішніх справ україни академія внутрішніх військ мвс україни Збірник, 5737.51kb.
• Академія внутрішніх військ мвс україни Збірник тез доповідей ІІІ науково-практичної, 1092.32kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни Академія внутрішніх військ мвс україни науково-дослідний, 5166.67kb.
• Історична довідка про Академію внутрішніх військ мвс україни, 51.69kb.
• 20 років на варті правопорядку. Створення, становлення та розвиток внутрішніх військ, 164.03kb.
• Академія внутрішніх військ мвс україни Збірник тез доповідей ІІІ науково-практичної, 1416.76kb.
• Академія внутрішніх військ мвс україни Збірник тез доповідей ІІІ науково-практичної, 871.49kb.
• Академія внутрішніх військ мвс україни Збірник тез доповідей ІІІ науково-практичної, 1634.85kb.
• Фальсифікованих алкогольних напоїв, 424.14kb.
• Одеська національна юридична академія марцеляк олег Володимирович, 600.88kb.

Висновки


Автори вважають за необхідне розглянути питання про можливе внесення доповнень до понятійного апарату, визначеного у Законі України “Про боротьбу з тероризмом”, а також до окремих статей Кримінального кодексу України щодо криміналізації масових терористичних актів. Це дозволить застосувати основний принцип боротьби з тероризмом – невідворотності покарання – і підвищить ефективність дії іншого принципу – пріоритетності попереджувальних заходів.

Запропоновані доповнення до Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, а також до окремих статей Кримінального кодексу України хоч і мають дискусійний характер та потребують подальшого вивчення, на думку авторів, дадуть змогу усунути існуючі протиріччя та неузгодженості у національному законодавстві.


Список використаних джерел

1. Про правовий режим надзвичайного стану : закон України від 16 берез. 2000 р. № 1550-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 23. – С. 176.
   
2. Кузніченко С. О. Закон України “Про правовий режим надзвичайного стану” : наук.-практ. коментар / С. О. Кузніченко, А. В. Басов. – Х. : Прометей-Прес, 2006. – 380 с.
   
3. Смерека-1С : звіт про НДР (заключ.) / Кримськ. юрид. ін-т Одеськ. держ. ун-ту внутрішніх військ МВС України; вик. С. О. Кузніченко, Д. С. Савочкін та ін. – Сімферополь, 2010. – 52 с. – Реєстр. № 171т від 22.10.2010 р.
   
4. Про боротьбу з тероризмом : закон України від 20 берез. 2003 р. № 638-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 25. – Ст. 180.
   
5. Смерека-1 : звіт про НДР (заключ.) / Ін-т підготовки юрид. кадрів; вик. С. Є. Кучерина, О. Б. Крамаренко, А. В. Коростиленко та ін. – Х., 2010. – 243 с.
   
6. Конституція України : офіц. текст : [прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 р.] // Відомості Верховної Ради України, 1996. – № 30. – Ст. 141 [відновлена відповідно до рішення Конституційного Суду України № 20рп/2010 від 30 верес. 2010 р.].
   
7. Про статус народного депутата України : закон України від 17 листоп. 1992 р. № 2790-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 18.
   
8. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави : закон України від 19 черв. 2003 р. № 975-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 366.
   
9. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : закон України від 16 листоп. 1992 р. № 2782-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – С. 1.
   
10. Про ратифікацію Віденської конвенції про дипломатичні зносини : указ Президії Верховної Ради України від 21 берез. 1964 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1964. – № 13. – С. 199.
    
11. Кузніченко С. О. Надзвичайні адміністративно-правові режими: зарубіжний досвід та українська модель : моногр. / С. О. Кузніченко. – Сімферополь : КРП «Видавництво “Кримнавчпеддержвидав”», 2009. – 500 с.
    
12. Европейский Суд по правам человека. Избранные решения : [в 2 т.]. – М. : НОРМА, 2000. – Т. 1. – 856 с.
    

Стаття надійшла до редакції 22.02.2011 р.




П
УДК 355.4


В. П. Варакута, О. В. Глазков


Вплив воєнного мистецтва армій давнини на РІЗНОВИДИ

бойового шикування підрозділів внутрішніх військ


Визначено вплив воєнного мистецтва армій давнини на вибір різновидів бойового шикування підрозділів внутрішніх військ залежно від поставленого службово-бойового завдання.
остановка проблеми. За всіх часів війни завжди супроводжували людство. Були війни за володіння новими територіями, за ринки збуту і сфери впливів, за світове панування і заради досягнення інших цілей. Люди не тільки звикли до них, але й давно вже навчилися вести “страшну бухгалтерію” війни, поділяючи час своєї історії на мирний і воєнний. Учені підрахували, що за минулі п’ятдесят століть народи пережили понад 14 тис. 500 великих і малих війн. Протягом існування людства тільки близько 300 років були абсолютно мирними. Проте воєнна історія стала окремою галуззю знань тільки наприкінці XІХ ст. До цього часу людство вже накопичило великий ратний досвід, далеко розвинувши практику воєнного мистецтва.

У цілому воєнна історія має за мету з’ясувати стан воєнного мистецтва, визначити тактику дій воюючих сторін та види бойових порядків військ у різні епохи, послідовність в їх розвитку, а також, по можливості, вказати ті історичні причини, які вплинули на їх удосконалення або занепад у конкретну епоху.

Бойовий порядок – шикування (розташування) з’єднання, частини, підрозділу з їх засобами посилення для ведення бою. Бойовий порядок повинен відповідати замислу бойових дій, що мають бути, та забезпечувати виконання бойових завдань [1].

Підрозділи внутрішніх військ з огляду на своє призначення, тактико-технічні можливості й озброєння, а також залежно від характеру службово-бойового завдання (СБЗ) застосовують певні різновиди бойового шикування. Адже кожен вид службово-бойової діяльності потребує застосування відповідного йому різновиду бойового шикування.

На сучасному етапі розвитку воєнного мистецтва внутрішні війська МВС України залежно від характеру СБЗ і зовнішніх обставин застосовують різновиди бойового шикування, які постійно повинні вдосконалюватися.

У
© В. П. Варакута, О. В. Глазков
зв’язку з цим з’ясування причин виникнення і розвитку різновидів бойового шикування давнини у їх різноманітності, а також того, як вони вплинули на сучасну тактику дій внутрішніх військ під час виконання СБЗ, є актуальним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У Статуті бойової служби військ внутрішньої та конвойної охорони, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1994 р. № 761-22, у підпункті “Дії військ у спеціальній операції. Загальні положення” викладено, що для припинення групової непокори і масових заворушень ... проводиться спеціальна операція. При цьому бойовий порядок у спеціальній операції складається із груп: блокування, роз’єднання, вилучення, охорони, патрулювання, застосування спеціальних засобів, прикриття, конвоювання та резерву. Озброюються групи, наприклад роз’єднання і вилучення, гумовими кийками (на небезпечних напрямках – захисними жилетами), групи прикриття – захисними щитами і гумовими кийками.

У навчальних (навчально-методичних) посібниках [2–6] розглянуто різновиди бойового шикування воїнів та прийоми застосування і правильного використання захисних щитів, гумових кийків та інших засобів захисту у різних ситуаціях і умовах обстановки, що складається, під час виконання СБЗ. Проте всякі воєнна теорія і військова практика, які не спираються на знання історії та не визначають причин виникнення і розвитку подій, не вивчають досвіду минулого, не мають подальшої перспективи і приречені на поступове зникнення.

Давньогрецький історик Геродот Галикарнасський свого часу зазначив: “Той, хто не знає свого минулого, не має майбутнього”. Ці слова можна інтерпретувати так: якщо не знати історії розвитку воєнної науки, причин виникнення та перебігу розвитку форм бойового шикування військ залежно від умов подій і поставлених завдань, то воєнне мистецтво буде “тупцювати” на місці.

Геродоту вторив китайський філософ Конфуцій: “Те, що відбулося тисячу років тому, безперечно, повернеться; така давня сталість”. Стосовно нашого питання це означає, що деякі положення воєнної науки мають властивість у тій чи іншій формі повторюватись протягом визначеного історичного часу.

Таким чином, мета статті – розглянути історію виникнення деяких різновидів бойового шикування воїнів давнини та їх удосконалення підрозділами внутрішніх військ під час виконання поставлених СБЗ.

Виклад основного матеріалу. Воєнна історія підтверджує, що теорія воєнного мистецтва дотепер ще не розробила точних формул (законів), тобто навчитися військовій справі можна тільки з досвіду ведення бойових дій її великими майстрами, починаючи з часів рабовласницького та середньовічного суспільства до наших днів, намагаючись розкрити їхню сутність і ретельно аналізуючи умови, за яких вони відбувалися.

Різновиди бойового шикування вдосконалювалися відповідно до розвитку методів і способів бойових дій. Зміни викликалися появою нових засобів збройної боротьби і якісною зміною особового складу збройних сил, які здійснювалися у зв’язку з розвитком способів виробництва і соціального устрою суспільства [7]. Наприклад, у первісному суспільстві, коли не існувало армій як спеціальної військової організації, у сутичках племен бої вели натовпи людей, які використовували знаряддя праці і полювання: палиці, каміння, дрюки тощо.

З початком розпаду первісного суспільства зароджується класова рабовласницька формація, яка у всесвітній історії охоплює час з IV тисячоліття до н. е. до V ст. н. е. (476 р. н. е.), тобто близько 45 віків. Для ведення війн створювалися союзи племен, які очолювали воєначальники. Майже всі збройні зіткнення розпочиналися з психологічної обробки протидіючої сторони, починаючи з одягу, на якому були зображення жахливих тварин-хижаків, змій, драконів тощо, а також гучних вигуків та одночасних ударів списами і мечами по щитах під синхронний крок у разі наближення до противника.

Більш удосконаленими стають і засоби боротьби. На зміну палицям і камінням приходять списи, мечі, стріли та інша холодна зброя. З озброєнням усіх членів роду з’являються дружини родової знаті, які стали у подальшому ядром постійних армій.

Прагнення до кращого використання холодної зброї зумовлює необхідність найбільш цілеспрямованого розташування воїнів у загальному строю у вигляді рядів і шеренг. Так, під час війн з’явилися первісні різновиди бойового шикування військ. У ході цих війн воєнна організація і воєнне мистецтво суттєво розвинулися. Армії перших держав Далекого Сходу (Єгипту, Ассирії, Вавилону, Китаю, Індії та ін.) були озброєні холодною зброєю (короткий спис з мідним наконечником, мідна сокира, кинджал, булава з кам’яною головкою) і захисним спорядженням (мідний шолом, шерстяний одяг з нашитими на нього мідними пластинками, шкіряний щит, обкований міддю).

У міру розвитку виробничих сил у вавилонській і ассирійських арміях на озброєнні з’явився лук із стрілами, які мали металеві наконечники. Удосконалювалося захисне знаряддя: до шолому додавалася металева сітка, яка прикривала потилицю і бокові частини голови.

В армії Давнього Єгипту на озброєнні воїнів з’являються сокири і серпоподібні мечі, а для захоплення фортець – штурмові драбини.

У період античних держав (Давня Греція і Рим) греки і римляни почали віддавати перевагу важкій зброї і знаряддю. Армії грецьких держав стали озброюватися важкими списами довжиною до 2 м і мечами, а в македонській армії – списами довжиною до 6 м; у римській – важкими ударно-металевими списами і гострими з двох боків довгими мечами.

Греки переважно вели тільки ближній (рукопашний) бій, римляни поєднували бій на відстані з ближнім (рукопашною сутичкою). Спочатку противника уражали киданням пікумів, а потім – мечами. У воєнному мистецтві це був новий крок, що збільшив глибину руху на дальність метання зброї і поділив бій на умовні два етапи: підготовка бою і рукопашна сутичка.

Сила впливу холодної зброї на противника була прямо пропорційна до кількості воїнів, яка брала участь у битві. Тому й вибиралися ті або інші різновиди бойового шикування військ. Наприклад, важка піхота єгиптян спочатку воювала глибоким зімкнутим шикуванням у вигляді колон. Надалі у міру вдосконалювання зброї і накопичування бойового досвіду фронт її бойового шикування збільшився, а глибина зменшилася до 10 шеренг.

Воєнне мистецтво Давньої Греції, Риму і Карфагену надало ще більш удосконалені різновиди бойового шикування. У рабовласницьких державах Давньої Греції – Афінах, Спарті, Фівах та ін. (VI – IV ст. до н. е.) головним родом військ була важка піхота. Гопліти – воїни-піхотинці – були озброєні списами і мечами, а як захист мали панцири, шоломи і щити. Це вплинуло на різновиди бойового шикування грецьких військ. Основою їх бойового шикування з VI ст. до н. е. стає фаланга – щільно зімкнуте, монолітне шикування гоплітів. Фаланга була спроможна вести фронтальні наступальні (стримувальні) бої на порівняно рівнинній поверхні і мала високу міць первинного удару по противнику.

У битві при Тимбрі (546 р. до н. е.) Кир Персидський з армією у 196 тис. воїнів розбив армію Креза Лідійського у 420 тис. воїнів. Під час битви африканська важка піхота (на початку битви її чисельність становила близько 120 тис. воїнів), яка воювала на боці Креза, була оточена військами Кира. Для захисту від стріл і дротиків (коротких списів) персів, що вирішили не вступати у безпосереднє зіткнення, африканці повністю прикрили себе щитами і, таким чином, застосували різновид бойового шикування “черепаха”. Це було одне з перших письмових історичних повідомлень про такий різновид. “Черепаха” широко застосовувалася не тільки в оборонних битвах, але й під час штурмів стін укріплень та фортець.

Для захисту за умов оточення противником зо всіх боків воїни давнини шикувалися в один або кілька рядів у “кільце”, де у центрі знаходився командир, який керував діями підлеглих.

Великим кроком уперед порівняно з фалангою був перехід у Давньому Римі до маніпульної тактики (IV ст. до н. е.). Римський легіон шикувався по фронту і вглиб у 3 лінії маніпул (підрозділ у 60 – 120 воїнів), що розташовувалися у шаховому порядку. Завдяки розподілу легіону на маніпули підрозділи стали більш рухомими, маневровими і могли вести бій на пересіченій місцевості.

Після Пунічних війн (264 – 146 рр. до н. е.) римська армія перейшла до нової організації і тактики. У той час у польових битвах значно зросла роль метальних машин, тому кожен легіон поділили на 10 когорт (по 3 – 4 маніпули). Легіони шикувалися по когортах: спочатку у дві, а за часів Гая Юлія Цезаря – у три лінії, де 3-я лінія когорт створювала загальний і частковий резерв, який виконував завдання, що виникали раптово.

Після розпаду Римської імперії у V ст. різновиди бойових шикувань підрозділів змінюються залежно від зразків зброї й озброєння та ролі певного роду військ. Наприклад, до VІІ ст. у германців переважним родом військ була піхота; кінноти було небагато, і як бойова сила вона не мала суттєвого значення. Озброєння було дуже різноманітним, але здебільшого для підготовки удару метальною зброєю з близької відстані застосовувалися фрама, ангон, для рукопашного бою – спис і сокира, а пізніше – меч.

Своєрідними рисами вирізнялися різновиди бойових шикувань військ східних слов’ян
(VI – VIІ ст.) – глибоке зімкнуте шикування у колони або лінії колон. У битві при Доростолі проти візантійських військ імператора Іоанна I Цімісхія (близько 45 тис. воїнів) київський князь Святослав Ігорович побудував свою армію (близько 20 тис. воїнів) у бойовому шикуванні “стіна” – щільно зімкнуті фаланги. Це дало йому змогу протистояти вдвічі перевищеній чисельності противника, прорвати оточення та повернутися із залишком військ у фортецю.

У Західній Європі з кінця Х ст. головним родом військ стає важкоозброєна лицарська кіннота, тому лицарська піхота проти кінноти вишиковується у лінію – “частоколом”.

У середні XII – XIII ст. у Європі з’явився другий різновид метальної зброї – арбалет. Поступаючись луку в швидкострільності, арбалет значно перевищував його в ефективній дальності стрільби, у точності влучення і в ударній силі стріли. Короткі і важкі (до 500 г) арбалетні стріли на значній відстані знищували незахищеного воїна, на меншій дистанції пробивали кольчугу, а також лицарські лати. Тому проти піхоти у бойовому порядку війська раннього середньовіччя будувалися глибокими масами – “клином” (“свинею”), усередині якого воїни розташовувалися по сімейних кланах для взаємної підтримки. Крім того, в умовах середньовічної війни кінний загін, який атакував противника, сам собою набирав форми “клина” без будь-яких зусиль з боку воїнів для підтримки строю. Це утворювалося внаслідок того, що наперед виривалися найбільш знатні, добре озброєні воїни на кращих конях. Як правило, вони знаходилися попереду загальної маси вершників і, здійснюючи атаку разом зі своїм військовим оточенням, складали вістря кінного клину. Воєначальник, який їхав попереду свого “клину”, міг направити удар кіннотної маси у визначеному ним напрямку. Можливо, саме цим обумовлено той факт, що кіннотні тактичні підрозділи у війську Великого князівства Литовського дістали назву “клиння”.

В удільно-вічовий період руські війська складалися, головним чином, з піхоти. Це було зумовлено властивістю місцевості і браком коней.

Озброєнням руського воїна були сокири, обоюдогострі мечі, короткі списи, сулиці чи дроти, луки і щити; як запобіжне спорядження правили кольчуга, броня і шоломи. Кінні ратники мали таке ж саме озброєння, що й піхотинці, за винятком того, що у них були довгі списи з різнобарвними позначками чи прапорцями замість мечів – криві шаблі, запозичені у східних народів, а в рукопашній сутичці застосовувалися особливі ножі, що їх носили за халявами чобіт. Залежно від озброєння піша рать поділялася на списовиків, які призначалися для рукопашного бою у масах, і на лучників чи стрільців – для дії у розсипному строю.

У бойовому порядку будувалися полками у фланги, на деяких інтервалах, в одну чи дві лінії, причому рать (армія) поділялася на три частини: на великий полк чи чоло, на праве і ліве крила; згодом з’явилися ще передовий полк (авангард) і сторожовий полк (загальний резерв). Такий бойовий порядок називався “полчний ряд”. Він дозволяв комбіновано розмістити піхоту і кінноту, використовувати маневр, завдавати удар по флангах противника. Бій розпочинали стрільці, що висилалися вперед, під прикриттям яких війська “исполчались” (рос. історичне), тобто будувалися під командуванням князя чи воєводи. Потім стрільці відходили назад чи в інтервали між полками, після чого починалося зіткнення воїнів, яким часто сам князь із дружиною показували приклад мужності і відваги. У руській армії широко застосовувалося своєрідне укріплення – “гуляй-город”: пересувна бойова споруда з окремих дерев’яних щитів з бійницями, що встановлювалися на візках і санях.

Часта боротьба з кочівниками, особливо на сході і півдні Русі, сприяла розвитку у складі руських військ кінноти, що виходить на передній план у збройній боротьбі. Навпаки, у боротьбі з німцями проти клинчастої побудови їх у формі свинячої голови новгородці застосовували сполучення трьох або п’яти піхотних полків, що називалися п’ятком чи кліщами для захоплення і знищення “клина”.

Помилковою є поширена думка про те, що гострим кутом “клина” лицарі врізалися у бойові порядки противника і розсікали його навпіл для подальшого знищення. Насамперед, гострий кут “клина” значно зменшував площину влучення стріл луків та арбалетів противника і додатково мав властивість рикошету від щитів лицарів. За 20 – 30 кроків від противника лицарі від “клина” переходили до бойового шикування лінійно вздовж фронту.

Відомий дослідник античного і середньовічного західноєвропейського воєнного мистецтва Ганс Дельбрюк вважав, що бойовий порядок лицарів-вершників не має на меті міцний натиск виключно масивністю і силою, а являє собою лише різновид бойового шикування для зближення з противником, яка потім переходить у бій з участю кожного бійця окремо.

Іноді значна чисельність воїнів шикувалася в лінію на широких інтервалах, а позаду був обоз із родинами, продовольством і здобиччю.

Бій, як правило, починався стрільбою з луків, потім здійснювалися стрімка атака і завдання ударів з коротких дистанцій, причому воїн намагався розтрощити щит противника, і нарешті – рукопашна сутичка. Під час оборони воїни стуляли щити впритул і через них діяли списами, сокирами і дротиками.

Бої взагалі мали характер поступового зіткнення, у яких відігравали роль не знання теорії військової справи начальників, а їх особистий приклад і хоробрість, що надихало на перемогу свої війська.

Із зростанням виробничих сил і розвитком міст лицарська кіннота з ХIV ст. втрачає своє значення і збільшується роль піхоти, яка у ХVI ст. знову перетворюється у головний рід військ.

На розвиток різновидів бойового шикування у Західній Європі і на Русі значно вплинув винахід у 1330 р. німецького монаха-францисканця Бертольда Шварца з містечка Фрейбург вибухової суміші, яку згодом назвали порохом. Ця суміш спонукала до створення абсолютно нової – вогнепальної зброї, а також і нових різновидів бойового шикування військ, але не одразу. Громіздкі батальйони пікінерів довгий час залишалися основою бойового шикування підрозділів, в якому воїни створювали ряди і нагадували масивні фаланги. Вогнепальну зброю мала лише частина воїнів. У міру її удосконалювання чисельність аркебузерів (мушкетерів, стрільців) збільшувалася, а пікінерів, навпаки, зменшувалася. Наприкінці ХVІI ст. пікінерів остаточно витиснула рушниця з багнетом. Почалася ера повного панування вогнепальної зброї, а залежно від її бойових характеристик з’явилися нові різновиди бойового шикування військ.

Якщо порівняти різновиди бойового шикування військ давнини із сучасними різновидами побудови підрозділів внутрішніх військ залежно від характеру поставленого СБЗ, можна провести аналогію і визначити перебіг розвитку й удосконалювання різновидів бойового шикування.

Так, під час оточення і розсічення (розосередження) противника воїни Давньої Греції або Давнього Риму застосовували бойове шикування “фаланга” у вигляді міцного або рідкого “ланцюга” у кілька “рядів”, в якому гопліти розташовувалися один біля одного на визначеному інтервалі і дистанції.

У процесі виконання завдання з припинення групових порушень громадського порядку підрозділи внутрішніх військ беруть участь в оцепленні й ізоляції району (об’єкта) масових заворушень, забороні входу (виходу) у цей район, а також у розосередженні натовпу. У такому випадку застосовується різновид бойового шикування, що є прототипом “ланцюга” – “ЦЕП”. При цьому військовослужбовці розташовуються таким чином, щоб бойове шикування було у фізичному відношенні якомога рівномірне. Залежно від особливостей виконання СБЗ і наявності особового складу шикування може бути:

– рідким, коли відстань між військовослужбовцями 2 м і більше;

– нормальним, коли відстань між військовослужбовцями 1–2 м;

– підсиленим, коли відстань між військовослужбовцями до 1 м.

Група розосередження залежно від особливостей місцевості, чисельності та агресивності натовпу тощо шикується за різновидами “ЦЕП-1”, “ЦЕП-2”, “ЦЕП-3” відповідно в одно-, дво-, тришеренговий стрій.

Під час наступу або стримування противника воїни рабовласницького суспільства і середньовічної Європи застосовували такі різновиди бойового шикування, як “фаланга”, “маніпула”, “легіон”, “когорта”, “терція”, що розрізнялися особливістю побудови, кількістю шеренг (рядів) та чисельністю особового складу.

Для виконання завдання з витіснення (стримування, блокування) натовпу підрозділи внутрішніх військ застосовують аналогічне бойове шикування “ МОНОЛІТ-1”, “МОНОЛІТ-2”, “МОНОЛІТ-3”. Під час цього бойового шикування військовослужбовці розташовуються в одну шеренгу (для посилення – у дві-три шеренги).

У разі розосередження натовпу на окремі групи підрозділ може шикуватися у формі “МОНОЛІТ-КЛИН”, у голові якої знаходиться ударна група з більш фізично підготовленими військовослужбовцями. Це абсолютна аналогія “клину” – бойовому шикуванню лицарів середньовічної Європи.

Для виконання завдання з пересування підрозділу через натовп або за необхідності, для розосередження натовпу застосовується різновид бойового шикування “КУЛАК”. Підрозділ внутрішніх військ висувається у колонах, ідентичних “колонам” або “терціям” середньовічної піхоти (пікінерів), і шикується у формі П-подібного зімкнутого строю, який складається з колони по чотири і більше військовослужбовців.

Вище вже згадувалося, що для захисту своїх воїнів від переважаючого за чисельністю противника князь Святослав під Доростолом застосував різновид бойового шикування “стіна”. Повна ідентичність цьому різновиду – бойове шикування “ВАЛ”, яке використовується для колективного захисту особового складу з фронту при інтенсивному киданні з боку натовпу каміння, пляшок, обрізків арматури тощо. За командою підрозділ спочатку шикується у різновиді “МОНОЛІТ”, після чого перша шеренга приймає положення захисту присівши, а військовослужбовці другої шеренги, прикриваючи себе і тих, хто поруч, створюють суцільний “ВАЛ” .

Для захисту від метальної холодної зброї (списів, стріл, дротиків, каміння, що випущені з пращі, луків) воїни давнини застосовували різновид бойового шикування “черепаха”, прикриваючи себе зо всіх боків щитами. Так само підрозділи внутрішніх військ використовують “ЧЕРЕПАХУ” для колективного захисту особового складу як з фронту, так і з флангів. При цьому бойове шикування “ЧЕРЕПАХА” створюється у складі груп (25 – 30 воїнів) і як виняток – у складі всього підрозділу, якщо до цього він перебував у різновиді бойового шикування “МОНОЛІТ-КЛИН”.

Для того щоб не допустити змішування особового складу з витісненим натовпом, який залежно від обставин треба пропустити, а також для захисту у разі оточення натовпом застосовується різновид бойового шикування “КІЛЬЦЕ”, де в середині знаходиться командир, що керує діями підлеглих. Цей різновид абсолютно ідентичний бойовому шикуванню “кільце” воїнів давнини.

Подібність різновидів бойового шикування воїнів давнини і підрозділів внутрішніх військ під час виконання різних бойових завдань свідчить про наступність у військовій справі, але потребує постійного вдосконалювання.

Як правило, під час припинення групових порушень громадського порядку і масових заворушень тактика внутрішніх військ зводиться, в основному, до фронтального зіткнення з натовпом. Її можна порівняти з “лінійною” тактикою пізнього середньовіччя й епохи індустріального (мануфактурного, домонополістичного) устрою. При цьому успіх виконання СБЗ залежить не тільки від чисельності особового складу у відношенні до натовпу та навченості його певному способу застосування спеціального споряджання. У першу чергу, успіх залежить від завчасного вибору різновиду бойового шикування і втілення її у практику.

Свого часу О. В. Суворов навчав, що треба воювати не кількістю, а вмінням, при цьому він розумів, що, насамперед, потрібно вибрати різновид бойового шикування, а потім добитися повної злагодженості дій воїнів у цих строях.

Для створення психологічного впливу на натовп військовослужбовці у положенні “До бою” з постановкою лівої ноги одночасно здійснюють удар гумовою палицею по щиту, як це робили воїни давнини.


Висновки


Вивчаючи воєнне мистецтво минулого, можна знайти для сучасної тактики дій внутрішніх військ нові різновиди бойових шикувань і способи виконання СБЗ. Наприклад, війська прусського короля Фрідріха II широко використовували спосіб косої атаки, який свого часу (371 р. до н. е.) у бою під Левктрами застосовував проти спартанців біотинський полководець Епамінонд. Подальший розвиток і вдосконалення такого способу наступальних дій продовжили такі відомі історичні особистості минулого, як шведський король Густав II Адольф, руський імператор Петро I, руські полководці П. О. Румянцев-Задунайський, О. В. Суворов-Римникський.

При такому способі дій для стримування (витіснення, блокування) натовпу воїни залежно від обставин шикуються по фронту в один або кілька рядів (“МОНОЛІТ-1”, “МОНОЛІТ-2”, “МОНОЛІТ-3”). Додатково на одному з флангів або на обох одразу під тупим кутом, розгорнутим у бік від “МОНОЛІТУ”, в один ряд або кілька рядів (“ЦЕП-1”, “ЦЕП-2”, “ЦЕП-3” або “ МОНОЛІТ-1”, “МОНОЛІТ-2”, “МОНОЛІТ-3”) вишиковуються групи для косого розсічення (витіснення, блокування) натовпу. Одночасно для вилучення організаторів та активістів масових заворушень війська шикуються у різновиді “МОНОЛІТ-КЛИН” з групою вилучення і групою застосування спецзасобів.

За єдиним замислом і при вмілому одночасному поєднанні різновидів і способів бойового шикування підрозділів буде досягнута найвища ефективність дій підрозділів у різних умовах обстановки з раціональною чисельністю особового складу підрозділів внутрішніх військ, які будуть залучені до виконання СБЗ.


Список використаних джерел


1. Шмаков О. М. Словник офіцера внутрішніх військ з воєнно-наукових питань / О. М. Шмаков. – Х. : Акад. ВВ МВС України, 2009. – С. 26.

2. Методична підготовка (методика організації та проведення практичних видів занять командиром підрозділу з тактичної підготовки внутрішніх військ) : навч. посіб. / І. Ф. Ролін, О. Д. Каверін, В. В. Довбня та ін. – Х. : Акад. ВВ МВС України, 2009. – С. 194.

3. Методика тактичної підготовки внутрішніх військ : навч.-метод. посіб. / І. Г. Радванський, В. І. Троб’юк, О. В. Лавніченко та ін.; за заг. ред. С. Т. Полторака. – Х. : Військ. ін-т ВВ МВС України, 2005. – С. 265.

4. Кудряшов В. В. Методика тактико-специальной подготовки : учебник / В. В. Кудряшов, Б. И. Мельничук и др. – М. : Воениздат, 1983. – С. 280.

5. Організація і методика проведення занять з тактико-спеціальної підготовки з використанням засобів індивідуального захисту та активної оборони : навч. посіб. / В. В. Говоруха, М. О. Кечев, О. В. Лиходій та ін. – Х. : Військ.
ін-т НГУ, 1997. – С. 52.

6. Корж В. П. Техніка застосування гумової палиці. Прийоми самозахисту : метод. посіб. / В. П. Корж, Л. М. Українець. – К. : МВС України, Центр. Рада ФСТ “Динамо” України, 2003. – С. 113.

7. Варакута В. П. Історія війн та військового мистецтва / В. П. Варакута. – Х. : Акад. ВВ МВС України, 2009. – С. 16–66.


Стаття надійшла до редакції 15.01.2011 р.

.

Амелін Євген Леонідович – старший офіцер відділу навчально-методичного забезпечення управління бойової та спеціальної підготовки штабу Головного управління ВВ МВС України (с. 14)

Бабков Юрій Павлович – кандидат технічних наук, доцент, старший науковий співробітник науково-дослідного центру Академії ВВ МВС України (с. 24)

Бацамут Володимир Миколайович – кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, заступник начальника науково-дослідного центру – начальник науково-дослідної лабораторії Академії ВВ МВС України (с. 24)

Башкатов Євген Геннадійович – ад’юнкт Академії ВВ МВС України (с. 37, 61)

Буткевич Сергій Анатолійович – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, начальник науково-дослідної лабораторії проблем службової діяльності органів внутрішніх справ Кримського юридичного інституту Одеського державного університету внутрішніх справ (с. 75)

Варакута Володимир Павлович – кандидат військових наук, доцент, доцент кафедри тактики внутрішніх військ Академії ВВ МВС України (с. 97)

Глазков Олександр Віталійович – курсант факультету № 1 (командно-штабного) Академії ВВ МВС України (с. 97)

Довбня Володимир Вікторович – кандидат військових наук, перший заступник начальника штабу Головного управління ВВ МВС України (с. 14)

Євсюкова Яна Іванівна – ад’юнкт кафедри адміністративного права та адміністративного процесу Кримського юридичного інституту Одеського державного університету внутрішніх справ (с. 75)

Єрмошин Михайло Олександрович – доктор військових наук, професор, професор кафедри тактики внутрішніх військ Академії ВВ МВС України (с. 61)

Каткова Тетяна Геннадіївна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри гуманітарних та фундаментальних юридичних дисциплін Харківського економіко-правового університету (с. 84)

Коростиленко Анатолій Валерійович – старший викладач Інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (с. 90)

Купін Сергій Павлович – заступник начальника кафедри тактики внутрішніх військ Академії ВВ МВС України (с. 61)

Кучерина Сергій Євгенович – кандидат військових наук, доцент, перший заступник начальника Інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (с. 90)

Лавніченко Олександр Васильович – кандидат військових наук, доцент, професор кафедри оперативного застосування внутрішніх військ Академії ВВ МВС України (с. 18)

Мацегора Яніна Володимирівна – кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник науково-дослідного центру Академії ВВ МВС України (с. 42)

Медвідь Михайло Михайлович – кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, учений секретар Академії ВВ МВС України (с. 55)

Мусієнко Іван Іванович – кандидат військових наук, доцент, начальник Інституту підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (с. 90)

Обрядін Володимир Владиславович – кандидат військових наук, доцент, доцент кафедри управління повсякденною діяльністю та служби штабів Академії ВВ МВС України (с. 69)

Олійник Леонід Віталійович – старший науковий співробітник науково-методичного відділу забезпечення освітньої діяльності науково-методичного центру організації освітньої діяльності Національного університету оборони України (с. 50)

Орлов Микола Михайлович – кандидат військових наук, доцент, доцент кафедри оперативного застосування внутрішніх військ Академії ВВ МВС України (с. 4)

Панченко Віталій Юрійович – ад’юнкт Академії ВВ МВС України (с. 69)

Пожидаєв Андрій Олександрович – кандидат педагогічних наук, начальник факультету № 1 (командно-штабного) Академії ВВ МВС України (с. 61)

Протасенко Костянтин Олександрович – начальник режимно-секретної служби штабу Головного управління ВВ МВС України (с. 32)

Ровішен Руслан Анатолійович – старший науковий співробітник науково-дослідного центру Академії ВВ МВС України (с. 37)

Розанова Людмила Володимирівна – ад’юнкт Академії ВВ МВС України (с. 69)

Рютін Віталій Васильович – кандидат педагогічних наук, начальник науково-дослідної лабораторії науково-дослідного центру Академії ВВ МВС України (с. 80)

Черкашин Олександр Дмитрович – кандидат педагогічних наук, начальник науково-дослідної лабораторії науково-дослідного центру Академії ВВ МВС України (с. 37)

Чернишенко Олег Євгенович – молодший науковий співробітник науково-дослідного центру Академії ВВ МВС України (с. 37)

Д

АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК МВС УКРАЇНИ

ОГОЛОШУЄ НАБІР ДО АД’ЮНКТУРИ

о ад’юнктури на підставі конкурсного відбору приймаються офіцери внутрішніх військ МВС України, а також офіцери інших військових формувань України, які працюють за фахом відповідно до спеціальності ад’юнктури і перебувають на дійсній військовій службі, мають вищу освіту, позитивно зарекомендували себе на службі та виявили здібності до педагогічної або науково-дослідницької роботи.

Як виняток на технічні спеціальності приймаються офіцери з вищою спеціально-технічною та середньою військовою освітою.

До ад’юнктури можуть бути зараховані офіцери віком, не старше 35 років, а з оперативно-тактичної спеціальності – не старше 38 років.

Ад’юнктура при Академії ВВ МВС України проводить підготовку ад’юнктів за такими спеціальностями:

– 21.07.05 “Службово-бойова діяльність сил охорони правопорядку” (військові та технічні науки);

– 20.01.01 “Воєнне мистецтво” (військові науки);

– 20.02.14 “Озброєння і військова техніка” (технічні науки);

– 20.02.12 “Військова кібернетика, системи управління та зв’язок” (військові науки).

Рапорт про прийом до ад’юнктури подається за командою до 1 лютого року вступу. Копія рапорту надсилається на ім’я начальника Академії ВВ МВС України.

У рапорті повинно бути зазначено:

– наукову спеціальність, на яку планується вступ;

– службову адресу (поштовий індекс, область, район, місто, номер військової частини);

– прізвище, ім’я, по батькові кандидата до ад’юнктури;

– іноземну мову, яку вивчав кандидат;

– дані про складені кандидатські іспити (дата та місце складання, оцінка) і згода на участь у конкурсі за результатами складених кандидатських іспитів.

Разом із рапортом подаються:

– список наукових праць, за відсутності наукових праць – науковий реферат з вибраної спеціальності за встановленою формою;

– засвідчена копія диплома про закінчення вищого навчального закладу та витяг із залікової відомості;

– службова характеристика;

– довідка про стан здоров’я із зазначенням можливості навчання в ад’юнктурі;

– службова картка;

– витяг з особової справи про проходження військової служби.

Командири військових частин, начальники установ внутрішніх військ МВС України рапорти офіцерів зі своїми висновками та зазначеними вище документами подають до управління кадрів Головного управління внутрішніх військ МВС України.

Рішення про допущення до вступних іспитів в ад’юнктуру або про відмову приймаються приймальною комісією. Про прийняте рішення вступник до ад’юнктури повідомляється не пізніше двох місяців до початку вступних іспитів.

Вступники до ад’юнктури складають такі іспити: спеціальна дисципліна в обсязі діючих програм вищих закладів освіти; іноземна мова; філософія.

Вступний іспит зі спеціальної дисципліни передує іншим іспитам. Повторне складення іспитів не дозволяється.

Офіцери, які склали повністю або частково кандидатські іспити (зі спеціальної дисципліни, іноземної мови, філософії), при вступі до ад’юнктури за їх згодою звільняються від відповідних вступних іспитів, якщо від дня складання кандидатських іспитів пройшло не більше 10 років, і мають перевагу під час зарахування при однакових результатах конкурсу. При цьому кандидатський іспит зі спеціальної дисципліни має бути складений в Академії внутрішніх військ МВС України.

Офіцери, які вступають до ад’юнктури, повинні використати чергову відпустку до моменту вступу до ад’юнктури.

З програмами вступних іспитів можна ознайомитися у науково-організаційному відділі Академії ВВ МВС України.

Набір до ад’юнктури при Академії внутрішніх військ МВС України проводиться на підставі наказу Міністерства освіти і науки України від 25 квітня 2003 р. № 262 та наказу командувача внутрішніх військ МВС України від 26 травня 2003 р. № 183.

Вступні іспити до ад’юнктури Академії проводяться з 10 вересня по 9 жовтня.


Адреса: 61001, м. Харків, пл. Повстання, 3. Заступнику начальника Академії внутрішніх військ МВС України з наукової роботи.

Телефони для довідок: код (057) 739-26-68,
732-37-56 (дод. 4-68).


Підп. до друку 23.03.2011 р.

Формат 6090¹/₈.

Папір ксерокс. Друк офсет.

Умов. друк. арк. 10,69 . Обл.-вид. арк. 8,14.

Наклад 100 прим. Зам. № 25.

Віддруковано у друкарні Академії

внутрішніх військ МВС України.

61001, м. Харків, пл. Повстання, 3.



 Академія внутрішніх військ МВС України, 2011


Редактор Т. І. Васильченко

Комп’ютерний набір: К. В. Мірошниченко

Комп’ютерна верстка: С. О. Воробйов