Навчально-методичний посібник для корекційних педагогів та соціальних працівників

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 2.2. Соціально-економічні права дітей з інтелектуальною недостатністю у національних документах Конституція України гарантує дітям з інтелектуальною недостатністю Закон України „Про охорону дитинства” Закони України „Про освіту”, "Про дошкільну освіту", "Про загальну середню освіту" гарантують Закони України “Про пенсійне забезпечення” та “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” регулюю Закон України „Про соціальні послуги” Закон України „Про реабілітацію інвалідів в Україні” гарантує дітям-інвалідам Бюджетний Кодекс України Дитина має право на родинне виховання Дитина має право на особливий захист Опіка та піклування Визнання дитини недієздатною Дитина має право на власність Дитина має право на освіту

Подобный материал:

• Навчально-методичний посібник (друге видання), 1764.23kb.
• Навчально-методичний посібник Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України, 3103.88kb.
• М. Б. та інші практикум з проходження практик студентами вищих навчальних закладів, 3048.19kb.
• Навчально-методичний посібник Донецьк 2010, 664.64kb.
• Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення модуля дисципліни, 3343.26kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
• Л. А. Родіонова економічна історія навчально-методичний посібник, 1216.83kb.
• Навчально-методичний посібник для самостійної роботи І практичних занять з навчальної, 1896.1kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• Мурованокуриловецька райдержадміністрація Відділ освіти Районний методичний кабінет, 180.27kb.

2.2. Соціально-економічні права дітей з інтелектуальною недостатністю у національних документах

Правовий статус дитини з інтелектуальною недостатністю має певні особливості. Проте, окремих законів, які визначають їхні права немає. Деякі аспекти таких прав описуються в усьому національному законодавстві України. Діти з інтелектуальною недостатністю є громадянами України і, як усі, у віці 16 років вони отримують паспорт. Тому і права, які гарантує Конституція і закони держави, стосуються їх так само, як і усіх інших громадян. Звісно, ці закони можуть містити окремі виключення, особливі умови або детальні норми та механізми їхнього забезпечення для дітей з інтелектуальною недостатністю. Проте, світові підходи до формування законодавства держав рекомендують враховувати, що будь-який окремий закон що регулює права цієї категорії дітей може бути і формою дискримінації [22]. Діти зі зниженим інтелектом, як правило, не підозрюють або не ідентифікують прояви дискримінації по відношенню до себе, не розуміють, яку шкоду приносить дискримінація. У зв’язку зі зниженим інтелектом їм важко відстоювати свої інтереси. У багатьох країнах світу існує законодавство проти дискримінації.

Особливості реалізації прав та захисту дітей-інвалідів відображені у законах України щодо реабілітації, навчання, соціального захисту, медичної допомоги дітям, інвалідам, сімям. (див. Додаток 1).

Положення щодо заборони дискримінації по відношенню до інвалідів містять Конституція України, Закони України „Про основи соціальної захищеності інвалідів”, „Про охорону дитинства”.

Надання розумово відсталій дитині статусу інваліда, призначення їй пенсії а також допомоги по догляду на дитину-інваліда матері або іншому доглядальнику визначається Пенсійним законодавством та Законом України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”.

Гарантії медичного обслуговування та психіатричної допомоги дитині з інтелектуальною недостатністю регламентовано Законами України „Основи законодавства України про охорону здоров'я” та “Про психіатричну допомогу”.

Право розумово відсталої дитини на освіту регламентуються Законами України „Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, „Про дошкільну освіту” та “Положенням про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат (школу, клас) для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку”, затвердженим Міністерством освіти України від 13.05.93 за № 136.

Допомога щодо отримання реабілітаційних заходів регламентується Законами “Про соціальну захищеність інвалідів в Україні” та „Про реабілітацію інвалідів в Україні”.

Усі правові аспекти встановлення опіки та піклування над дітьми з інтелектуальною недостатністю та гарантії захисту її майнових прав регулюються Цивільним, Сімейним, Житловим та Цивільним процесуальним Кодексами України.

У липні 2005 року Президентом України було видано Указ «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей», який визначає основні заходи, що спрямовані на захист прав дитини. В основному, ці заходи спрямовані на розвиток та підтримку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей) , розроблення концепції реформування системи інтернатних закладів.

Далі наведено перелік прав та гарантій, які визначені українським законодавством і, у більшості положень відповідають правилам, проголошеним у Конвенції про права дитини.


Конституція України гарантує дітям з інтелектуальною недостатністю²

• право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадян обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (Ст. 46);
  
• право на догляд для непрацездатних осіб шляхом створення мережі державних, комунальних, приватних закладів (Ст. 46);
  
• право на належне матеріальне забезпечення та на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (Ст. 23 );
  
• право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм (Ст. 49);
  
• право на інформацію і право знати свої права і обов’язки" (Ст. 57 );
  
• право на свободу і особисту недоторканість. (Ст. 29 );
  
• право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (Ст. 33 );
  
• право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.... (Ст. 41);
  
• право на повагу до гідності людини (Ст. 28 );
  
• рівність у конституційних правах та свободах без привілеїв за будь-якими ознаками (Ст. 24 );
  
• право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.... (Ст. 43 );
  
• право на вільний і всебічний розвиток своєї особистості (Ст. 23 ) [23].
  

****************************************************************************


Закон України „Про охорону дитинства”

• визнає права дітей на життя та охорону здоров'я, на ім'я та громадянство з моменту народження, на достатній життєвий рівень, на вільне висловлення думки, на отримання інформації, на захист від усіх форм насильства;
  
• забороняє дискримінацію дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку і декларує рівність можливостей для повноцінного життя з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів;
  
• гарантує надання відповідної матеріальної допомоги одному з батьків дитини-інваліда чи особі, яка його замінює (встановлення скороченого робочого дня, надання додаткової оплачуваної відпустки (до 5 днів), відпустки без збереження заробітної плати та інших пільг);
  
• гарантує безоплатність спеціалізованої медичної, дефектологічної і психологічної допомоги та протезування у відповідних державних і комунальних закладах охорони здоров'я, можливість отримати базову й професійно-технічну освіту, в тому числі у домашніх умовах, безоплатне забезпечення засобами індивідуальної корекції;
  
• визначає право дитини, яка не має можливості виховуватися в біологічній родині, на сімейне виховання в альтернативних формах: прийомних сімях та дитячих будинках сімейного типу;
  
• визначає перелік закладів для дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку, які утримуються за рахунок держави: спеціальні загальноосвітні школи, школи-інтернати, дитячі будинки, дитячі будинки-інтернати, дошкільні та інші заклади [24].
  

****************************************************************************

Закон України “Про основни соціальної захищеності інвалідів в Україні”

• визнає рівність та повноту соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод інвалідів;
  
• створення для інвалідів умов для задоволення їхніх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та грошовій діяльності;
  
• право на працю;
  
• право інваліда на забезпечення житлом та його збереження протягом часу, коли інвалід влаштований у будинок-інтернат;
  
• забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами реабілітації, включаючи друковані видання із спеціальним шрифтом;
  
• право на отримання соціальної допомоги, послуг чи пільг залежно від групи інвалідності [25].
  

**********************************************************************************


Закон України “Про психіатричну допомогу”

• гарантує грошову допомогу особі, яка доглядає за інвалідом І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу, який потребує постійного стороннього догляду;
  
• вирішення у встановленому законом порядку питань опіки та піклування щодо осіб, які страждають на психічні розлади, їх належного соціально-побутового влаштування;
  
• встановлення обов’язкових квот робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях для працевлаштування інвалідів внаслідок психічного розладу;
  
• створення мережі психіатричних закладів та забезпечення гарантованого рівня психіатричної допомоги;
  
• забезпечення належних умов надання психіатричної допомоги з дотриманням прав, свобод і законних інтересів осіб, які страждають на психічні розлади;
  
• організація за спеціальними програмами безоплатного загальноосвітнього та професійно-технічного навчання осіб, які страждають на психічні розлади;
  
• створення лікувально-виробничих підприємств, цехів, дільниць тощо з полегшеними умовами праці для здійснення трудової реабілітації, оволодіння новими професіями та працевлаштування осіб, які страждають на психічні розлади;
  
• організація гуртожитків та інших місць для проживання осіб, які страждають на психічні розлади і втратили соціальний зв’язок [26].
  

*******************************************************************************


Закони України „Про освіту”, "Про дошкільну освіту", "Про загальну середню освіту" гарантують:

• право дитини на доступність і безоплатність освіти у державних навчальних закладах незалежно від соціального статусу дитини та стану її здоров’я;
  
• соціальний захист вихованців, учнів та інших осіб незалежно від форм їх навчання і типів навчальних закладів;
  
• здобуття освіти в домашніх умовах;
  
• право дитини на родинне виховання;
  
• рівність умов для реалізації задатків, нахилів, здібностей, обдарувань, різнобічного розвитку кожної дитини;
  
• право на формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, набуття соціального досвіду;
  
• права батьків на вибір закладу здобуття освіти;
  
• право батьків /опікунів захищати права та інтереси дитини в судовому порядку;
  
• безоплатні медичні послуги у навчальних закладах для дітей;
  
• створення психологічної служби в навчальних закладах та здійснення соціально-педагогічного супроводу у системі освіти задля адаптації дітей до умов соціального середовища, консультативної допомоги батькам та особам, які їх замінюють;
  
• створення різних типів навчальних закладів для „ осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах” такі як: спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи, дитячі будинки, дошкільні та інші навчальні заклади з утриманням за рахунок держави [27,28,29].
  

*******************************************************************************


Закони України “Про пенсійне забезпечення” та “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” регулюють

• матеріальне забезпечення шляхом надання трудових і соціальних пенсій інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам за рахунок коштів Державного бюджету України та соціальна захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму [30,31].
  

*******************************************************************************

Закон України „Про соціальні послуги”

• гарантує право на вибір установи та закладу, а також форми соціального обслуговування при одержанні соціальних послуг;
  
• визначає можливість надання соціальних послуг в реабілітаційних установах та закладах, в установах та закладах денного перебування, а також тимчасового або постійного перебування,та інших;
  
• передбачає надання соціальних послуг недержавними суб’єктами за бюджетні кошти. [32].
  

********************************************************************************


Закон України „Про реабілітацію інвалідів в Україні” гарантує дітям-інвалідам

• безоплатні реабілітаційні послуги відповідно до індивідуальної програми реабілітації, серед яких: фізична, медична, психолого-педагогічна і психологічна, соціальна реабілітація та абілітація а також психолого-педагогічний супровід;
  
• обов’язкове формування індивідуальної програми реабілітації лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів;
  
• створення відділень або будинків тимчасового перебування дітей-інвалідів для забезпечення догляду за дитиною-інвалідом з важкими формами інвалідності у разі тимчасової відсутності осіб, які доглядають за ним (під час хвороби, відпустки, у вихідні дні);
  

• пріоритетне право дітей-інвалідів на забезпечення технічними і допоміжними засобами для реабілітації, в тому числі: засобами для пересування і орієнтування, для самообслуговування та догляду, спілкування та обміну інформацією, спеціальними засобами для освіти (включаючи літературу ) і занять трудовою діяльністю, протезно-ортопедичними виробами, спеціальним фізкультурно-спортивним обладнанням;
  
• призначення груп інвалідності з урахуванням, окрім ступеню втрати здоров’я, також потреби у постійному сторонньому догляді та здатність до самообслуговування [33].
  

****************************************************************************


Бюджетний Кодекс України

передбачає видатки, що здійснюються з Державного бюджету України у соціальній

сфері на:

• спеціальні школи (в тому числі школи-інтернати), загальноосвітні школи соціальної реабілітації державної форми власності;
  
• спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, у тому числі спеціалізовані лікарні;
  
• соціальні пенсії та допомога по догляду за дитиною-інвалідом, компенсації на медикаменти;
  
• будинки-інтернати для дітей-інвалідів;
  
• територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому державної системи соціального захисту;
  
• державну підтримку громадських організацій інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських;
  
• підготовку та участь національних збірних команд в параолімпійських іграх;
  
• підтримку баз олімпійської підготовки;
  
• державні програми з інвалідного спорту та реабілітації (центр "Інваспорт", участь у міжнародних змаганнях з інвалідного спорту, навчально-тренувальні збори до них) [34].
  

********************************************************************************


Концепція соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю в Україні:

• визначає напрями і гарантії забезпечення державного соціального захисту осіб з розумовою відсталістю з метою їх соціальної адаптації;
  

• організацію догляду згідно з індивідуальними планами, розробленими для кожного клієнта;
  
• створення в установах та закладах тимчасового або постійного перебування належних умов для проживання, навчання і виховання осіб з розумовою відсталістю, надання їх необхідної медичної допомоги та соціально-побутових послуг;
  
• надання соціальних послуг за місцем проживання як альтернативи утриманню у стаціонарних інтернатних установах та закладах.
  
• право вибору місця проживання – у родині, закладі або самостійно із забезпеченням соціального супроводження [35].
  

*******************************************************************************


2.3. Гарантії та реальність


Держава взяла на себе зобов’язання і несе відповідальність за реалізацію в повній мірі дітям з інтелектуальною недостатністю рівності їх громадянських та соціально-економічних прав. При формуванні політики та механізмів реалізації прав дитини у сфері освіти, соціального захисту, працевлаштування, в центрі уваги має бути розуміння специфічності потреб дитини та особливість форм їх задоволення. На практиці, часто, права дитини не реалізуються згідно національних державних гарантій.

Далі буде розглянуто основні гарантовані дитині права та відповідність щоденної практики взятим державою зобов’язанням.


Дитина має право на родинне виховання


Дитині для повного та гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння.

Конвенція про права дитини ООН, преамбула.


Сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сімї разом з батьками або в сімї одного з них та на піклування батьків.

Закон України «Про охорону дитинства». Стаття 11.


Кожна дитина потребує уваги, любові та піклування. Реалізація права дитини на виховання в сімейному оточенні важливе тому, що сімейні стосунки надають необхідний соціальний досвід, який дуже важливий для дитини з інтелектуальною недостатністю. Любов та турбота батьків забезпечує найкращий для неї духовний та фізичний розвиток, її інтеграцію у суспільство, набуття необхідних навичок. У родині дитина отримує необхідне уявлення про оточуючий світ, усвідомлення себе та своєї людської та соціальної ролі. Cаме батькам належить головна відповідальність за захист та підтримку дитини.

Конвенція про права дитини у статті 9-й визначає право дитини не розлучатися зі своїми батьками проти волі дитини. Декларація про права розумово відсталих осіб проголошує, що дитина з особливими потребами має право жити в колі своєї родини, чи з прийомними батьками та брати участь в різних формах життя суспільства [36,37].

З метою захисту та підтримки у вихованні дітей держава має надавати відповідну допомогу батькам, членам родини, опікунам заради забезпечення дитині умов безпечного та гідного життя. Законом України “Про охорону дитинства”, зокрема, у розділі ІІІ “Дитина і сім’я” закріплюються права, обов’язки та відповідальність батьків за виховання та розвиток дитини. Держава бере на себе зобов’язання надавати батькам або особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов’язків щодо виховання дітей, захищає права сім’ї, сприяє розвитку мережі дитячих закладів.

Відповідно до Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” призначаються такі види державної допомоги: у зв’язку з вагітністю та пологами; одноразова допомога при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням; допомога на дітей одиноким матерям.

З метою матеріальної підтримки сімей, які виховують дитину-інваліда в Україні прийнятий Закон „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Відповідно до цього Закону одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом і не працюють у зв’язку з цим, призначається виплата на догляд за дитиною-інвалідом: до 6 років - 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років, на дитину-інваліда віком від 6 до 18 років - 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років [38].

Невідповідність розміру соціальної допомоги прожитковому мінімуму, безперечно, веде до злиденного існування багатьох сімей. Родина, яка виховує дитину-інваліда, має додаткові потреби, задоволення яких вимагає більших витрат. Наприклад, необхідно більше ліків, засобів особистої гігієни, часто, специфічного харчування дитини і т.і.[39]. Окрім того, недостатньо служб підтримки сімей, бракує інформації про перспективи розвитку дитини та необхідну й можливу допомогу. Особливою проблемою є все ще безальтернативний характер отримання соціальних та освітніх послуг. Головною гарантованою державою формою їх отримання є школи-інтернати та дитячі будинки-інтернати. Держава не фінансує інклюзивної форми навчання, денного догляду або інших денних програм. На жаль, досі існує практика відриву дитини від родини: при народженні дитини з порушенням розумового розвитку медичні працівники часто переконують батьків віддати дитину під опіку інтернатних закладів. Фахівці психолого-медико-педагогічної консультації, у разі значного зниження інтелекту, скеровують дитину до будинку-інтернату. Діти з інтелектуальною недостатністю від самого народження опиняються під загрозою соціального сирітства.

Направлення дітей до закладів інтернатного типу вступає у протиріччя зі ст.9 п.1 Конвенції про права дитини ООН і призводить до фактичного вилучення цих дітей із суспільного життя.

Розлука дитини з батьками - це не тільки трагедія для ней, але й один з попередніх факторів інших порушень прав дитини. Діти з інтелектуальною недостатністю, яких забирають від їхніх родин, втрачають індивідуальність, можливість розвитку та самореалізації. У ситуації розлучення з батьками діти стають менше захищеними, переживають психологічні травми, наслідки від принижень і образи. Це негативно впливає на наступне їхнє життя, вони поступово деградують і майже ніколи не виходять з інтернатної системи.

Дослідження, що проводилося в Україні 2004 року Благодійним товариством „Джерела” показало, що в інтернатних закладах більшість особистих прав людини не дотримується (див. Додаток 2). Тематичне дослідження щодо причин інституціалізації дітей, проведене у 2001 році Інститутом соціальних досліджень виявило, що специфічні умови утримання дітей в інтернатних закладах не забезпечують набуття навичок незалежного проживання. У дітей не стимулюється пізнавальна діяльність, вироблення стратегій суспільної поведінки та спілкування. Велика залежність від персоналу та догляду в закладі спричиняє неприйняття оточення поза інтернатом. [40]. У тому ж дослідженні наведені причини, які спричиняють негативний вплив на формування особистості дитини. Серед таких причин є відсутність спілкування з біологічною матір’ю, дефіцит любові, ласки, уваги, регламентація дій та вибору з боку адміністрації, жорстоке ставлення з боку персоналу та інших дітей, відсутність свободи вибору, відсутність власних речей та інші.

У 2002 році було прийнято доповнення до Сімейного Кодексу України щодо альтернативних форм сімейного виховання, таких як прийомна сім’я та дитячі будинки сімейного типу для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак, через брак методичного забезпечення, недосконалий механізм фінансування та неготовність прийомних батьків такі форми виховання розвиваються вкрай повільно для дитини з інтелектуальною недостатністю.


Дитина має право на особливий захист


Держави-сторони визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, та відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.

Конвенція про права дитини. Стаття 23


Держави-сторони вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.
Конвенція про права дитини. Стаття 19


Згідно з принципами Конвенції про права дитини, діти з інтелектуальною недостатністю потребують особливого захисту. Держава повинна також забезпечити допомогу та підтримку родині або іншим особам, які турбуються про таку дитину. Відповідальність за догляд та виховання дітей покладається на батьків або опікунів. У будь-якому випадку, дитина має бути захищеною від принизливого ставлення, експлуатації, усіх форм фізичного та психологічного насильства, зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження. Особливо, тоді, коли вона позбавлена можливості жити з батьками. У випадку, коли дитину позбавлено сімейного оточення та поміщено до спеціального закладу, вона має право на захист і здійснення постійного контролю за умовами її проживання.

Неприпустимим є незаконне застосування до дитини засобів механічного утримання, таких, наприклад, як прив’язування до візка або стільця, щоб уникнути необхідності приділяти їй особливу увагу. Якщо дитина з глибоким ступенем розумової відсталості роками залишається у дитячому ліжку зі стінками, а догляд за нею обмежується годуванням, то таке ставлення вважається принизливим, а стан дитини занедбаним. Якщо невгамовність, некерованість дитини карається ув’язненням в окремій кімнаті, позбавленням обіду чи стоянням у кутку, результатом чого стає душевний неспокій і страх, то таке ставлення до дитини вважається формою психологічного насильства, принижує її гідність.

Конвенція вимагає, щоб для захисту дитини від такого поводження держави вживали усіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів. Серед таких заходів має передбачатися контроль з боку державних служб та громадськості за діями працівників та адміністрації закладів, де постійно проживають діти-інваліди.

В Україні будинки-інтернати для дітей-інвалідів є закритими для громадського контролю. Хоча національне законодавство стосовно інвалідів, дітей та людей з психіатричними діагнозами містить положення щодо контролю за дотриманням їхніх прав, на практиці чиновники та адміністрації будинків-інтернатів намагаються не допустити громадськість до таких досліджень. Однак, існують окремі результати моніторингу та інформація щодо випадків порушення прав дитини та фактів жорстокого поводження [41].


Опіка та піклування


Сучасна українська нормативно-правова база не містить інших механізмів особливого захисту прав осіб з інтелектуальною недостатністю, крім встановлення над ними опіки чи піклування. Діти з інтелектуальною недостатністю через виражену соціальну дезадаптацію не можуть усвідомити та ідентифікувати порушення прав та принизливе ставлення по відношенню до них. Тому для здійснення та захисту своїх прав та інтересів воин потребують сторонньої допомоги.

Якщо дитина виховується в родині, її опікунами є батьки і вони здійснюють усі обов’язки щодо захисту її прав та інтересів. У той час, коли дитина відвідує навчальний або соціальний заклад, відповідальність за дотримання її прав несе адміністрація закладу. Якщо батьки відмовляються від дитини з інтелектуальною недостатністю або їх позбавляють батьківських прав, дитина направляється до будинку дитини (віком до трьох років) або будинку-інтернату для дітей-інвалідів. У цьому випадку, згідно статті 52 Конституції України, опіку про дітей, які залишилися без батьківського піклування, бере на себе держава. Державна система опіки утримує дитину-інваліда усе подальше життя. Згідно статті 245 Сімейного Кодексу України функції опікуна та піклувальника покладаються на адміністрацію інтернатного закладу, до якого влаштовують дитину-інваліда [42].

За Сімейним Кодексом опіка встановлюється над дитиною, яка залишилася без батьківського піклування. До 14 років їм призначається опікун, після 14 до 18 років – піклувальник³.

Проте, цей механізм захисту прав може перетворитися і на спосіб зловживання особистими та майновими правами дітей. Їхня незахищеність може зробити їх предметом маніпуляції корисливих опікунів чи піклувальників [43]. Перебуваючи під опікою, дитина втрачає можливість приймати рішення не лише юридичного, а й особистого характеру. Дитина з інтелектуальною недостатністю, є надзвичайно залежною від опікуна, не може сама відстоювати свої права і втрачає можливість розпоряджатися власним тілом, майном, пенсією, спадком тощо. Хоча за законодавством усі ці права зберігаються за нею. Особливо, така ситуація спостерігається в державних інституційних закладах. Адміністрація закладу, яка виконує функції опікуна, встановлює певний режим, вирішує що одягати дитині, коли і що їсти, коли і куди йти, як проводити вільний час.

Такий підхід виправдовує себе у ситуаціях, коли дитина має глибоку розумову відсталість. Але трапляються ситуації, коли дитина з інтелектуальною недостатністю здатна самостійно приймати рішення і прагне це робити, і їй потрібна допомога у висловленні та прийнятті цих рішень. У такій ситуації повне ігнорування її бажань опікуном не лише не захищає її інтересів, а й шкодить їм.

Саме тому дуже важливим є уважний контроль за добросовісним виконанням опікуном чи піклувальником своїх обов’язків щодо захисту дитини та її інтересів.

Положення Декларації про права розумово відсталих осіб щодо опіки над такою людиною містить дуже важливий принцип: людина з інтелектуальною недостатністю має право на кваліфіковані послуги опікуна [44]. Тобто, коли коли це необхідно, опіку може здійснювати фахівець, який має достатні знанння та професіоналізм. В українському законодавстві відсутнє будь-яке положення про необхідність володіння певними спеціальними знаннями чи навичками для того, щоб здійснювати опіку чи піклування.

Ефективним способом захисту прав дітей, у разі встановлення над ними опіки, може бути індивідуальне представництво соціальним працівником. У разі порушення прав дитини та недопустимого поводження з нею з боку опікунів, соціальний працівник повинен мати повноваження повідомляти компетентні органи, передавати матеріали на розгляд та розслідування, направляти дитину до медичних закладів на лікування, а також, при необхідності початку, судової справи.

Визнання дитини недієздатною


Після досягнення дитиною з інтелектуальною недостатністю віку 15 років, формою захисту її правочинних дій та майнових прав є обмеження або позбавлення її дієздатності. До 15 років усі угоди від імені дитини укладають батьки або опікуни. Недієздатність полягає в тому, що самостійні дії та угоди такої дитини не мають правової сили. Все, що вона купує, продає або віддає може бути повернено у судовому порядку.

Українським законодавством передбачені відповідні механізми обмеження дієздатності осіб з інтелектуальною недостатністю. Згідно з положеннями статті 39-ї Цивільного Кодексу підставою для визнання особи недієздатною є стійкі психічні розлади, внаслідок яких людина „не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними” [45]. Особа може бути визнана недієздатною або обмежено дієздатною залежно від ступеню важкості розумової відсталості. Таке рішення приймається судом лише після отримання висновків судово-психіатричної експертизи та є підставою призначення обмежено дієздатній особі піклувальника, а недієздатній – опікуна. Від імені особи, яка визнана судом недієздатною, угоди укладає її опікун. Судові витрати у справі про визнання людини недієздатною відносяться за рахунок держави. За шкоду, яку заподіяв недієздатний громадянин, відповідає його опікун або організація, які зобов’язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Права та інтереси громадян, що визнані недієздатними, відстоюють їх законні представники: батьки, усиновителі, опікуни чи піклувальники, яких призначає орган опіки та піклування. Право звернутися до суду із заявою про визнання особи недієздатною мають члени сім’ї, прокурор, представники органів опіки та піклування а також психіатричного лікувального закладу.

Визнання недієздатності або часткової дієздатності дитини, як і опікунство, обмежує її права. Недієздатність дитини може бути використана не в її інтересах, особливо у питаннях розпоряджання майном та доходами дитини.

З метою запобігти зловживанням правами та інтересами осіб з інтелектуальною недостатністю Декларація про права розумово відсталих осіб рекомендує, щоб у ході процедуи позбавлення або обмеження дієздатності були забезпечені належні правові гарантії від будь-яких зловживань. Наприклад, необхідно здійснювати кваліфікованими фахівцями всебічну оцінку можливостей розумово відсталої особи. Якщо особа може самостійно здійснювати правові дії, до неї не варто застосовувати таку форму обмеження прав. Рекомендовано також передбачати періодичний перегляд рішення про недієздатність, право подавати апеляції.


Дитина має право на власність


Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності... Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція України, Стаття 41.

Право дитини, як і кожної людини, на власність та захист від будь-яких форм зловживання цим правом гарантовано Конституцією України.

Власність має дуже важливе значення для розвитку дитини. Неповнолітні діти можуть володіти власністю, але не можуть розпоряджатися нею самостійно. Як правило, батьки розпоряджаються дитячим майном, управляють справами дитини та можуть укладати угоди в її інтересах (якщо дитина виховується в сім’ї). У віці від 15 до 18 років, якщо дитину не позбавили дієздатності і вона здатна усвідомлювати наслідки своєї дії, батьки повинні надавати згоду на укладання угод дитиною з інтелектуальною недостатністю. У цьому разі для визнання угоди законною достатньо згоди батьків. Але варто не забувати про ризики укладання угод, які можуть заподіяти шкоду дитині, коли батьки (або опікуни) можуть скоритсатиися своїм правом управління власністю дитини у своїх корисливих інтересах.

Законодавство, на жаль, не передбачає усі ситуації прояву посягань з боку опікунів та піклувальників на право власності дитини. Захистити у судовому порядку можливо лише юридично оформлену власність. До неї можна віднести об’єкти нерухомості, земельні ділянки, майнові паї, спадкові вклади, пенсію або інші законні доходи дитини. Офіційних публікацій щодо фактів незаконного позбавлення дитини права на власність в Україні немає, зокрема з тих причин, що дитина не може усвідомити факт незаконних дій та заявити про цей факт. У той же час досвід правозахисної діяльності громадських організацій ВГО „Коаліція” та Асоціації психіатрів України говорить про досить часті випадки майнових зловживань при смерті батьків дитини. „Відомі випадки, коли, не враховуючи інтереси неповносправної особи, так звані „піклувальники” (навіть і найближчі родичі) віддавши її до інтернату та приватизувавши житло, без урахування її частки, продавали помешкання” [46] .

Згідно Житлового Кодексу України, у разі влаштування дитини-інваліда до спеціального закладу на виховання, за нею зберігається житло протягом усього терміну перебування у закладі, у тому випадку, якщо в будинку чи квартирі залишилися члени її сім’ї. Якщо членів сімї у будинку/квартирі не залишилося, тоді воно може бути передане за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини у дитячому закладі [47].

Опікун не може відмовитися від майнових прав дитини та укладати договори щодо майна підопічної дитини, поділу або обміну житлового будинку без дозволу органів опіки та піклування [48]. Якщо на час виходу дитини з інтернату вона є сиротою і її житло не було збережене, держава зобов’язана надати їй інше житло. На практиці діти з інтелектуальною недостатністю, які виховувалися у будинку-інтернаті для дітей-інвалідів, після досягнення 18-річного віку переводяться до психоневрологічних будинків-інтернатів для дорослих і пожиттєво утримуються в них.

Право дитини звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування передбачено Статтею 10 Закону „Про охорону дитинства”. Але на практиці не існує дієвого механізму порушення питання про захист власних прав неповнолітньою особою. В будь-якому випадку необхідна участь дорослого представника, який представляє інтереси дитини (один з батьків, родичів, представник органу опіки та піклування).

Іншим суттєвим чинником недостатнього захисту права дитини на власність є відсутність механізму незалежної допомоги та представництва інтересів дитини, наприклад, при судовому процесі.

Дитина з інтелектуальною недостатністю, яка на законних підставах володіє майном, може бути втягнена у незаконні угоди: наприклад, шляхом вмовляння або брехні. Особливий ризик є в тому випадку, коли на дитину впливає людина, від якої вона залежить або дуже довіряє (родич чи особа, яка здійснює догляд у закладі). Необхідно захищати дітей від подібної експлуатації та наслідків укладання угод, яких вони не розуміють. Фахівець може повідомити органи опіки та піклування про факт укладання такої угоди і вимагати визнання її недійсною, якщо відомо, що опікун або інша особа у такий спосіб скористалася майном дитини.

Окрім юридично визнаної власності на майно, дитина має особисті речі, які належать лише їй, власний життєвий простір. Цей тип власності також потребує захисту від посягань та втручання. У дитини повинно бути власне ліжко, власне місце для зберігання одягу, іграшок, шкільного приладдя. Це право невід’ємно стосується і особистого життя, приватності кореспонденції. Власний життєвий простір та власні речі дають дитині можливість проявів особистості, зберігати та відчувати індивідуальність. Володіти чимось власним для дитини така сама потреба, як і для кожної людини. Усім відоме бажання дітей збирати обгортки від цукерок, ґудзики, інші дрібні речі, які становлять власний „скарб” дитини. Позбавити її таких речей, відібрати іграшку, яку дитина принесла в клас, одяг, улюблену книжку, листівку - для багатьох фахівців стаціонарних закладів це є методом керування поведінкою дитини в закладі. Часто фахівці застосовують такі методи для покарання за поганий вчинок. Коли дитина щоденно позбавлена можливості мати власні речі в закладі, де вона постійно мешкає, або фахівці зловживають цим правом у школі - це є підставою для захисту прав дитини в суді або органах опіки та піклування.

Варто відмітити, що сьогодні система стаціонарних закладів не може забезпечити право дитини на власність. Так, знову звернувшися до результатів дослідження (див. Додаток 2), видно, що дитина не має окремої кімнати, власних речей, окремої шафи, стільця, столу. Дитина не розпоряджається пенсією або іншими фінансами, які їй мають виплачуватися (соціальною допомогою або аліментами). Вона не може придбати ті речі, які їй подобаються і не приймає участі у виборі тих речей, які знаходяться у її кімнаті.

У шлюбно-сімейному Кодексі визначено, що „суми, які належать підопічним у вигляді пенсій, допомоги або аліментів, інших поточних надходжень або доходів від належного їм майна, переходять у розпорядження опікуна і витрачаються на утримання цих осіб” [49]. Для дітей, які перебувають в інтернатних закладах органами опіки та піклування відкриваються особові рахунки, на які надходять пенсії та виплати.

Передбачається, що після виходу дитини з інтернатного закладу вона зможе отримати накопичену суму і скористатися нею для подальшого навчання, влаштування тощо. На практиці, як правило, діти з дитячого будинку-інтернату за заявою законного опікуна переводяться у психоневрологічний інтернат для дорослих, де над ними призначається інший опікун з числа адміністрації нового закладу.


Дитина має право на освіту


На забезпечення особливих потреб неповноцінної дитини допомога надається при можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти…таким чином, який дає змогу найповнішого залучення дитини до соціального життя та досягнення розвитку, включаючи культурний і духовний.

Конвенція, стаття 23


Згідно з принципами рівних прав та можливостей забезпечення дітям з інтелектуальною недостатністю доступу до якісної освіти посідає бодай не головне місце. Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів рекомендують державам забезпечувати доступність та включення дітей-інвалідів у загальну систему освіти.

Процесс навчання, отримання знань та досвіду є єдиною можливістю для дитини набути впевненості, свободи мислення, участі у успільному житті, максимально можливої самостійності у побуті. Доступність та якість освіти передбачає не тільки архітектуру та дизайн будівель. Під доступністю розуміється можливість навчатися у загальноосвітньому закладі, можливість вибору форми навчання, інформація, яка надається у ході навчання, технології та методи, які застосовуються для стимулювання індивідуального розвитку кожної дитини, процедури направлення дитини на навчання, наближеність навчальних закладів до місця проживання дитини-інваліда.

Інтегроване та інклюзивне навчання сьогодні є одним з пріоритетів політики демократичних країн. Конвенція про права дитини наголошує, що спільна освіта дітей з обмеженнями розвитку є основою їхної інтеграції та соціальної адаптації.

Під інтеграцією дітей з обмеженнями розуміють їх навчання разом із однолітками у звичайних умовах, введення дітей у регулярний освітній простір. Інклюзія має більш поглиблене значення, вона передбачає забезпечення процесу навчання допоміжними засобами та послугами, усунення будь-яких бар’єрів з метою включення дитини у загальноосвітній простір. Інклюзія значною мірою залежить від особистого ставлення педагога до дітей та адаптації шкільних програм.

Саламанкська декларація щодо принципів, політики та практичної діяльності у сфері освіти осіб з особливими потребами визначає важливість інклюзивної форми навчання, як такої, що дозволяє дитині-інваліду бути включеною в загальну діяльність з іншими дітьми [50]. У подальшому це дає дитині можливість вести більш повноцінне життя, максимально наближене до життя більшості членів суспільства. Декларація містить рекомендації щодо принципів формування законодавства держав з інклюзивної освіти. Ці принципи сформульовані, виходячи з цінності кожної дитини, незалежно від її здібностей та досягнень:

• кожна дитина може мислити та відчувати,
  
• кожна дитина має право на спілкування та право бути почутою,
  
• кожна дитина потребує розуміння,
  
• кожна дитина потребує підтримки та дружби однолітків,
  

• для кожної дитини розвиток може бути в її сильних сферах,
  
• кожна дитина потребує розвитку в усіх аспектах її життя.
  

Конституція України в статті 53 гарантує всім громадянам право на освіту. Тут не передбачено жодних винятків чи подвійних тлумачень щодо дітей з інтелектуальною недостатністю.

В Україні право дитини з інтелектуальною недостатністю на освіту регламентується Законами України “Про освіту”, “Про загальну середню школу” „Про дошкільну освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про вищу освіту”, “Про позашкільну освіту” та „Положенням про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат (школу, клас) для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку”. Держава гарантує всім дітям дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Згідно з Законом України “Про освіту” дітям, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, гарантовано право на відвідування державних і комунальних дошкільних навчальних закладів з гнучким режимом роботи та їх утримання у цих закладах за рахунок держави. Навчання дітей з інтелектуальною недостатністю здійснюється у спеціальних дошкільних та спеціальних загальноосвітніх закладах [51].

На сьогодні в Україні діє 239 спеціальних загальноосвітніх шкіл та допоміжних шкіл-інтернатів, у яких навчаються й виховуються 36, 5 тисяч розумово відсталих дітей.

Направлення дітей до навчального закладу здійснює психолого-медико-педагогічна консультація з ініціативи батьків а також з ініціативи навчально-виховного закладу за згодою батьків (осіб, які їх заміняють) при наявності відповідних документів на дитину. Відповідно до положення психолого-медико-педагогічна консультація (ПМПК) здійснює обстеження дітей з метою виявлення особливостей їх розвитку, встановлення діагнозу, визначення відповідного типу навчально-виховного закладу та доцільності перебування в ньому дитини [52]. Обстеження дітей і підлітків здійснюється в присутності батьків або осіб, які їх замінюють (опікунів). На основі даних обстеження дитини консультантами виносится колегіальне рішення щодо форми організації навчання, виховання й лікування дитини. За необхідності ПМПК надає рекомендації щодо реабілітації та соціальної адаптації.

Діти з легким ступенем розумової відсталості направляються до спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів, де навчаються за спеціальними програмами. Діти з більш тяжкими обмеженнями навчаються за індивідуальними програмами на дому.

У Положенні про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат (школу, клас) для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку містится перелік діагнозів, за якими діти не підлягають направленню до спеціальної школи-інтернату [53]. Діти, які мають тяжку та глибоку форму інтелектуальної недостатності направляються до дитячих будинків-інтернатів системи соціального захисту. Нормативи забезпечення дитячого будинку-інтернату для дітей-інвалідів штатними працівниками не передбачає педагогічного персоналу, окрім одного вихователя на 50 дітей, але не більше двох вихователів на заклад [54].

З 2000 року в Україні активно розвивається система центрів ранньої реабілітації та навчально-виховні реабілітаційні центри для дітей-інвалідів, які створюються з ініціативи місцевих органів влади та громадських організацій. Стимулом цього процесу стало прийняття Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. Концепція робить наголос на пріоритеті перебування дитини-інваліда в дитячому колективі, „без ізоляції від суспільства (як це відбувається в закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища" та про "поступову інтеграцію дітей-інвалідів до дитячих дошкільних закладів та загальноосвітніх шкіл [55]. Сьогодні в Україні створено більше як 250 центрів ранньої реабілітації. На жаль, значна кількість таких центрів діють при громадських організаціях і не отримують державного фінансування. Такі заклади не включені у систему освіти і тому не можуть давати офіційні рекомендації щодо направлення дитини в інклюзивний навчальний заклад.

В Україні інклюзивна форма навчання перебуває у стадії становлення і поки що нерозвинена у достатній мірі. Однією з форм такого навчання є часткова інтеграція: у спеціальних класах/групах при загальноосвітніх закладах навчаються діти з інтелектуальною недостатністю. При такій формі навчання заняття проходять в окремих класних кімнатах, вільний час діти з інтелектуальною недостатністю проводять разом з іншими дітьми закладу.

В рамках інноваційного науково-педагогічного експерименту Міністерства освіти і науки України у 2001 році почали створюватися експериментальні майданчики (загальноосвітні навчальні заклади) з впровадження інтегрованого навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку. В рамках експерименту розробляються та застосовуються нові навчальні програми і плани, новітні методи та засоби навчання. За результатами експерименту планується сформувати необхідну нормативно-правову, методичну базу, вдосконалити систему підготовки педагогів та іншого персоналу навчальних закладів.

Згідно з міжнародними принципами, дитина та її батьки мають право вибору освіти для дитини-інваліда. Це право стосується можливості вибору не лише територіального розташування закладу, а й вибору між навчанням в інтегрованому та спеціальному закладі. Сьогодні поки що дитина з інтелектуальною недостатністю не має доступу до загальноосвітньої масової школи, а батьки можуть обирати лише між спеціальною школою та індивідуальною формою навчання на дому. Такий вибір не відповідає міжнародним правилам, тому що реалізується лише всередині сегрегованої форми навчання.