Л. М. Кудояр, кандидат психологічних наук

Вид материала

Документы

Содержание 15. Психічний розвиток людини 15.4. Психічний розвиток у підлітковому віці. 15.2. Соціальна ситуація, рушійні сили та показники психічного розвитку

Подобный материал:

• Практикум з психології кандидат психологічних наук Кущенко І. В. Вступ до спеціальності, 3009.91kb.
• Типова програма навчальної практики кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник, 2748.29kb.
• Типова програма стажування кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник, 2408.02kb.
• Программа воспитания и обучения в детском саду, 3924.08kb.
• Программа воспитания и обучения в детском саду, 3936.51kb.
• Программа воспитания и обучения в детском саду, 3919.5kb.
• Программа воспитания и обучения в детском саду, 3718.01kb.
• -, 880.25kb.
• Кандидат психологічних наук Бугайова Н, 59.71kb.
• В городе москве, 2083.9kb.

14.3. Психотерапія


Психічні розлади лікують медикаментозно або за допомогою спеціальних психотерапевтичних методів. Існує безмежна кількість різноманітних методів психотерапії. Для того щоб краще зрозуміти сутність різноманітних психотерапевтичних технік, наведемо їх класифікацію. Перш за все всі психотерапевтичні методи можна поділити на три великі категорії: інтрапсихічну, соціальну та поведінкову терапію.

Інтрапсихічна терапія виходить з того, що аномальна поведінка є результатом неправильної інтерпретації людиною власних почуттів, потреб та бажань. До основних методів інтрапсихічної терапії можна віднести психоаналіз, клієнт -центровану терапію, емотивно - раціональну терапію, психодраму.

Психоаналіз (З. Фрейд) основною метою вважає необхідність допомогти людині відшукати неусвідомлені витоки власних труднощів, що спричинені внутрішніми конфліктами. Внаслідок цього людина звільняється від емоційних проблем та зможе відбудувати власне «Я» на здоровому підґрунті. Головне завдання терапевта – вислухати та інтерпретувати розповіді пацієнта.

Клієнт-центрована терапія (К. Роджерс) орієнтована та те, щоб дати пацієнту можливість самостійно сформувати власну позитивну самооцінку та усвідомити, яким чином його сприймають оточуючі. Завдання психотерапевта – створити атмосферу, необхідну для максимального саморозкриття та самоаналізу.

Емотивно-раціональна терапія (Е. Еліс) розглядає причину психічних порушень у неправильній інтерпретації пацієнтом ситуації. Завданням психотерапевта є вивчення мислительних процесів клієнта та доведення до його розуміння того, що він неправильно розуміє та інтерпретує ситуацію. Формування у клієнта більш раціонального погляду на дійсність дає можливість сформувати адекватні способи поведінки.

Психодрама (Д. Морено) пропонує людині роль героя у грі, зміст якої орієнтований на його проблеми. Інші люди виконують ролі головних персонажів його життя. Ще одна група спостерігає за грою. Після закінчення «п’єси» відбувається її групове обговорення. Сутність психодрами полягає у тому, щоб у яскравій формі розкрити пацієнту його проблеми.

Соціальна терапія орієнтована на формування гармонійних відносин з іншими людьми. До соціальної терапії можна віднести групи розвитку та сімейну терапію.

Групи розвитку орієнтовані на формування у людини певних соціальних якостей. Зокрема, виділяють групи сенсибілізації, учасники яких вчаться налагоджувати відкриті відносини з іншими, краще розуміти людей, ефективно користуватися різноманітними засобами спілкування. У групах зустрічей головним є аналіз переживань та емоцій людини у групі, розуміння її соціальних масок.

Сімейна терапія орієнтована на формування більш відкритих відносин у родині та налагодження ефективних стосунків між її членами.

Поведінкова терапія головною причиною психічної дезадаптації вважає неправильну поведінку і орієнтована, таким чином, на модифікацію поведінки. Головними методами поведінкової терапії є контробумовлення, оперантні методи, терапія з демонстрацією моделі та процедури самоконтролю.

Контробумовлення використовується, коли потрібно покращити поведінку або позбавитися негативних поведінкових проявів. При систематичній десенсибілізації формуються реакції, протилежні неадаптивним формам. Наприклад, коли пацієнт переживає тривогу, його вчать відчувати спокій. Аверсивне обумовлення використовують за необхідності позбавитися негативних звичок. Цей метод поєднує приємні для пацієнта (але небажані) дії з неприємними стимулами. Наприклад, алкоголік, випиваючи горілку, одержує удар електричним струмом.

Оперантні методи використовують для формування бажаної поведінки. Наприклад, за правильну поведінку пацієнт кожного разу отримує певну винагороду.

Терапія з демонстрацією моделі дає пацієнту форми правильної поведінки, що він має повторювати.

Процедури самоконтролю полягають у тому, що пацієнта навчають способів контролю за власною поведінкою, що він потім здійснює самостійно. Цей метод використовується для лікування куріння, ожиріння, деяких небажаних звичок (наприклад, гризіння нігтів). Пацієнт вчиться утримуватися від небажаних ситуацій, веде щоденник, в якому записує зміни власного стану.

Запитання для самоконтролю

1. Чим обумовлений психологічний підхід до проблеми психічного здоров’я?
   
2. Дайте характеристику гомеостатичної моделі психічного здоров’я.
   
3. Дайте характеристику адаптаційної моделі психічного здоров’я.
   
4. Дайте характеристику моделі особистісної самореалізації.
   
5. Дайте характеристику динамічної моделі психічного здоров’я.
   
6. Дайте характеристику станам здоров’я за
   Б.С. Семичовим.
   
7. Дайте характеристику психопатологічних порушень за В.В. Корольовим.
   
8. Дайте характеристику перехідних станів між психічною нормою та патологією.
   
9. Розкрийте взаємозв’язок культури та психопатології.
   
10. Дайте характеристику психопатологічних станів окремих культур.
    
11. Концепція договору як уявлення про норму та патологію.
    
12. Дайте характеристику інтрапсихічної терапії.
    
13. Дайте характеристику соціальної терапії.
    
14. Дайте характеристику поведінкової терапії.
    
15. Які є підходи до лікування психічних розладів?
    

Практичне заняття

Психологія здоров”я та психотерапія

1. Сучасні моделі психічного здоров’я.
   
2. Підходи до показників психічного здоров’я.
   
3. Культура і психічне здоров’я. Концепція договору як уявлення про норму та патологію.
   
4. Психотерапія. Інтрапсихічна терапія.
   
5. Соціальна та поведінкова терапія.
   

Зразок тесту

1. Психічне здоров’я розглядають моделі:
   

а) гомеостатична;

б) особистісної самореалізації;

в) адаптаційна;

г) динамічна;

д) соціологічна.

2. Б. С. Семичов виділив такі стани психічного здоров’я
   

а) ідеальна норма;

б) середньостатистична норма;

в) конституційна норма;

г) акцентуація характеру;

д) передпатологія;

е) передхвороба.

3. Перехідними станами між психічною нормою та патологією є:
   

а) психопатичні стани;

б) реактивні дії;

в) аномальні реакції;

г) аномальні стани;

д) аномальний розвиток.

4. Амок означає:
   

а) неконтрольовану агресію;

б) інструментальну агресію;

в) групову агресію;

г) масовий альтруїзм;

д) гуманізм.

5. Є два підходи до лікування психічних розладів:
   

а) діяльнісний, експериментальний;

б) поведінковий, індивідуальний;

в) медикаментозний, психотерапевтичний;

г) медикаментозний, діяльністний;

д) психотерапевтичний, поведінковий.


Список літератури

1. Кросс-культурна психология. Исследования и применение/ Д. Берри, А. Пуртинга, М. Сигалл, П. Дасен. - Харьков: Изд-во «Гуманитарный центр», 2007. – 560с.
   
2. Васильева О.С. Психология здоровья человека: эталоны, представления, установки: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений/ О.С. Васильева, Ф.Р. Филатов. – М.: Издательский центр «Академия», 2001. – 352 с.
   
3. Мацумото Д. Психология и культура. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 720 с.
   
4. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология: учебное пособие. – 5-е изд. – М.: МЕДпресс-информ, 2005. – 592 с.
   
5. Психология здоровья: учебник для вузов / под ред.
   Г. С. Никифорова. – СПб.: Питер, 2003. – 608 с.
   
6. Семичов С. Б. Предболезненные психические расстройства. – Л.: Медицина, 1987. – 182 с.
   
7. Ушаков Г.К. Пограничные нервно-психические расстройства. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Медицина, 1987. – 304 с.
   
8. Социальная антропология / Е.Р. Ярская - Смирнова, П.В. Романов. – Ростов н/Д: «Феникс», 2004. – 604 с.
   

15. Психічний розвиток людини

15.1. Фактори психічного розвитку. Індивідуальні особливості розвитку.

15.2. Соціальна ситуація, рушійні сили та показники психічного розвитку.

15.3. Психічний розвиток людини у дитячому віці.

15.4. Психічний розвиток у підлітковому віці.

15.5. Психічний розвиток у період ранньої юності.


15.1. Фактори психічного розвитку. Індивідуальні особливості розвитку


Психічний розвиток, як ми вже зазначали, притаманний психіці людини, адже вона змінюється протягом усього життя. Ми розглянули сутність, особливості та періодизацію психічного розвитку людини. Психічний розвиток як складний процес обумовлюється системою факторів.

Перш за все слід відзначити, що людина як біологічна істота живе і розвивається у суспільстві, у системі взаємодії з іншими людьми. Ось чому сутність особистості людини виявляється лише у суспільстві. Психічні особливості особистості людини є прижиттєвими, онтогенетичними утвореннями, провідну роль у формуванні яких відіграють соціальні умови життя та діяльності, навчання та виховання. Процес формування особистості є нічим іншим як процесом привласнення суспільно - історичного досвіду людства. Цей процес має багато спільного для всіх людей, але відрізняється від інших процесів об’єктивної дійсності своїми особливостями.

Перша. Людина активна, діяльна істота. Тому зовнішні умови життя визначають психіку людини не прямо, не безпосередньо, а через процес взаємодії людини з оточуючим соціальним середовищем, через предметну діяльність у цьому середовищі. А отже, правильніше буде говорити не про вплив середовища, а про процес активної взаємодії людини з оточуючим соціальним і предметним світом.

Друга. Розвиток психіки обумовлюється зовнішніми соціальними умовами, і перш за все системою соціальних відносин. Але психічний розвиток людини не можна безпосередньо виводити із зовнішніх умов. Ці умови завжди переломлюються через життєвий досвід людини, його особистість, потреби, мотиви, інтереси і т. ін. У цьому відношенні зовнішні впливи опосередковуються, переломлюються внутрішнім світом особистості людини.

Третя. Людина як активна і діяльна істота може самостійно, свідомо змінювати свій внутрішній світ, свою особистість, тобто займатися самовихованням та самоосвітою. Але процеси самовиховання і самоосвіти не можуть здійснюватися відірвано від соціального середовища. Середовищем вони мотивуються і здійснюються як процеси активної взаємодії із соціальним середовищем.

Розглянуті нами особливості психічного розвитку людини дають нам право стверджувати, що одні і ті ж зовнішні соціальні умови, один і той самий предметний і соціальний світ по-різному впливають на різних дітей, підлітків, юнаків. Ось чому люди, живучи в одних і тих самих умовах, так відрізняються за своїми психічними якостями.

Людина, як ми зазначали, є соціальною істотою. Але одночасно вона є біологічним видом Homo sapiens, людиною розумною. Природні особливості людини розумної як біологічного виду є передумовами для формування і розвитку соціальних якостей особистості. Особливості анатомічної будови, фізіологічних функцій (біологічна обумовленість) складають лише передумови психічного розвитку. Вони не можуть бути рушійними силами, бо вони є лише передумовами. Однією з таких передумов є належність до виду Homo sapiens, людини розумної, тобто необхідно, щоб організм людини був саме «людським» з її особливостями нервової системи. І головне, щоб ця нервова система була не тільки «людською», але й здоровою, тобто спроможною сприймати і сприйняти (привласнити) всі впливи світу соціального. Отже, крім впливу соціального світу на становлення особистості чи психічний розвиток особистості, суттєвий вплив має і фактор біологічний, або природний.

Природні особливості організму людини визначають такі моменти психічного розвитку людини.

Перше. Біологічна належність людини до виду людини розумної обумовлює шляхи і способи розвитку психічних особливостей. Самі собою властивості нервової системи людини не визначають психічних властивостей людини. Жодна нормальна людина не народжується «природно схильною» бути сміливою чи боязливою, наполегливою чи безвільною, працелюбною чи лінивою і т. ін. На підґрунті будь - якого типу вищої нервової діяльності можуть бути виховані всі суспільно - цінні риси особистості людини. Наприклад, витримку необхідно і потрібно формувати у людей холеричного і флегматичного темпераменту. Тільки у першого це буде важче зробити, ніж у другого. Крім того, шляхи та способи цього формування будуть різними.

Друге. Природні особливості можуть впливати на рівень досягнень людини у певній галузі діяльності. Наприклад, люди відрізняються природженими індивідуальними відмінностями у задатках. Людина, яка має певні переваги перед іншими щодо оволодіння однією діяльністю, одночасно може поступатись у можливостях оволодіння іншою діяльністю. Якщо дитина має добрі задатки для розвитку музичних здібностей, то при практично тотожних умовах вона буде розвиватись у музичному відношенні швидше і ефективніше, ніж діти, які не мають таких задатків.

Аналіз соціальних і біологічних факторів психічного розвитку дозволяє нам стверджувати успадкування біологічних передумов (задатків) для розвитку психічних властивостей особистості людини, а також успадкування того соціального середовища, тих соціальних умов життя, які забезпечують найбільш сприятливі умови для формування і розвитку тих психічних якостей, які закладені у біологічних задатках.

Оскільки психічний розвиток людини обумовлюється системою соціальних взаємовідносин, то дитина має жити і взаємодіяти у системі соціальних відносин. Процес взаємодії з соціумом можливий завдяки активності дитини. Дитина оволодіває системою суспільно-історичного досвіду: знаннями, законами, нормами і правилами поведінки, цінностями. У своєму житті вона має враховувати їх, орієнтуватися на них у своїй поведінці і діяльності. Оволодіння досвідом дорослих одночасно є процесом накопичення дитиною власного індивідуального досвіду. Саме у активній діяльності відбувається формування особистості людини. Діяльність дитини має два боки: зовнішній і внутрішній. Зовнішня діяльність здійснюється у зовнішньому, предметному світі. Оволодіваючи новою діяльністю, дитина оволодіває системою необхідних дій у зовнішній формі. Предметні дії із зовнішньої форми у процесі інтеріоризації перетворюються у внутрішні. Саме цей процес і забезпечує зміни у внутрішньому, психічному світі людини.

Таким чином, провідна роль у формуванні особистості людини належить активній діяльності самої людини.

Багатоманітність індивідуальних проявів різноманітних підструктур особистості людини викликають індивідуальні особливості психічного розвитку. До індивідуальних особливостей розвитку відносять акселерацію та ретардацію.

Акселерацією називається прискорення темпів фізичного і психічного розвитку та статевого дозрівання. Це явище спостерігається у житті землян більше 100 років. Воно приваблює до себе з двох позицій: медико - гігієнічної та педагогічної. По - перше, процес акселерації протягом ХХ ст. становив приблизно 2 роки. По - друге, у підлітковому віці спостерігається розшарування за швидкістю психічного розвитку до 4 років. У такому випадку загострюється проблема про співвідношення хронологічного та психічного віку людини. На жаль, акселерація властива не всім дітям. Інша частина дітей характеризується ретардацією психічного розвитку (затримками).

Акселерація і ретардація психічного розвитку створюють для практичного педагога систему труднощів. Організація навчально-виховного процесу вимагає орієнтації на вікові особливості. При цьому необхідно пам’ятати, що в одному класі, при одному і тому ж хронологічному віці можуть бути присутні учні з різницею психічного і фізичного розвитку у 4 роки. Крім того, слід пам’ятати, що сьогоднішній школяр дорослішій від свого однолітка ХІХ ст. на 2 роки.

Індивідуальними особливостями психічного розвитку є особливості розумового розвитку. Діти, які випереджають однолітків у розумовому розвитку (вундеркінди), суттєво відрізняються від ретардантів. Останні відстають у розумовому розвитку.

Діти з затримками психічного (розумового) розвитку відрізняються від однолітків неможливістю виконувати необхідну діяльність. Це обумовлюється недостатньою працездатністю нервової системи, слабкою концентрацією уваги, швидким виснаженням нервової енергії та швидкою зморюваністю. Як наслідок, у них не виникає інтерес до змісту діяльності, їм нудно, вони не хочуть і не можуть виконувати завдання учителя, вони не хочуть ні думати, ні запам’ятовувати. А звідси – у них не виникають пізнавальні та навчальні проблеми. Тому такі діти багато порушують дисципліну, не дотримуються норм і правил поведінки, не підкоряються вказівкам учителів і вихователів, заважають працювати іншим одноліткам.


15.2. Соціальна ситуація, рушійні сили та показники психічного розвитку


Людина як соціальна істота живе і розвивається у суспільстві. Розвиток особистості людини характеризується періодичністю. Кожен період характеризується своєрідністю взаємовідносин людини і соціуму. Ця своєрідність складає підґрунтя соціальної ситуації психічного розвитку.

Соціальною ситуацією психічного розвитку називають систему ставлення дитини до соціальної дійсності. Такі відносини реалізуються у людській діяльності. Оскільки соціальна ситуація психічного розвитку реалізується у діяльності, то термін «соціальна ситуація психічного розвитку» і «провідний тип діяльності» можуть використовуватися як синоніми.

До початку кожного вікового періоду психічного розвитку формуються своєрідні відносини людини і об’єктивної соціальної дійсності. Саме ці відносини і називають соціальною ситуацією психічного розвитку у даному віці. Соціальна ситуація психічного розвитку є вихідним моментом для психологічних новоутворень психіки у цей період. Вона визначає шляхи, форми і методи формування нових властивостей особистості. У процесі психічного розвитку відбувається закономірна зміна соціальних ситуацій і зміна місця у системі суспільних відносин. Саме зміна місця у системі суспільних відносин визначає рушійні сили психічного розвитку.

Рушійними силами психічного розвитку є виникнення і розв’язання діалектичних суперечностей між новим і старим. До таких суперечностей відносять наприклад, суперечність між новими потребами і реальними можливостями їх задоволення, між новими можливостями і старими формами та видами діяльності, між зростаючими вимогами з боку суспільства і реальним рівнем психічного розвитку.

Суперечності властиві всім віковим періодам життя людини, але у кожному віці вони мають свою специфіку. Наприклад, у молодшого школяра має місце суперечність між готовністю до самостійної вольової діяльності і залежністю від безпосередньої ситуації переживань; у підлітка – суперечність між самооцінкою та рівнем домагань, з одного боку, і переживанням свого власного положення у колективі – з іншого; суперечність між потребою і прагненням брати участь у житті дорослих і недостатністю психічних та інших можливостей для цього.

Розв’язання суперечностей відбувається шляхом формування інших типів діяльності у процесі оволодіння відповідними діями. Оволодіння новими діями є ні чим іншим як психічним розвитком, що піднімає дитину на більш високий рівень психічного розвитку. Задоволення нової потреби, розв’язання суперечності викликає до життя інші потреби і суперечності. Таким чином, одна суперечність змінюється іншою, що складає підґрунтя безперервного процесу психічного розвитку.

Визначення рівня психічного розвитку людини є досить складним завданням. Для задовільного його розв’язання необхідно виділити показники оцінки цього розвитку. До таких показників відносять: розвиток пізнання і пізнавальної діяльності, рівень системи особистісних відносин, рівень оволодіння системою практичних і розумових дій.

Розвиток пізнання і пізнавальної діяльності дитини характеризується збільшенням обсягу знань про навколишню дійсність, а також змінами у самому пізнанні: посиленням усвідомленості, системності, обґрунтованості. Розвиток пізнання пов’язаний з удосконаленням способів відображення дійсності. Дитина вчиться спостерігати, вибірково запам’ятовувати, виділяти суттєве, довільно відтворювати саме необхідний зміст, робити висновки.

Рівень системи особистісних відносин до об’єктивної дійсності і до самого себе поєднує відображення дійсності та ставлення до нього і самого себе. З віком спроможність до такого відображення і ставлення вдосконалюються: вони стають більш об’єктивними. Поряд із ними формуються оцінки та погляди. Рівень ставлення немовляти до об’єктивного світу виявляється у первинних почуттях задоволення та незадоволення. Вони обумовлюються задоволенням чи незадоволенням простіших життєвих потреб. Голод, біль викликають незадоволення (негативні переживання). Тепло, насиченість викликають задоволення (позитивні переживання).

Рівень оволодіння системою практичних і розумових дій забезпечує рівень виконання продуктивної діяльності. Розвиток дитини відбувається у процесі зміни його діяльності, що складається з дій. Змінюються зміст, структура, спрямованість діяльності. Так, навчальна діяльність студента суттєво відрізняється від навчальної діяльності першокласника і не тільки змістом наукових понять, а наявним рівнем розумової (психічної) діяльності.

Особистість людини виявляється у її поведінці, вчинках, тобто у таких діях, що відображають його ставлення до об’єктивної дійсності і самої себе. Так, у період раннього дитинства цілі і мотиви мають суб’єктивний, випадковий, егоїстичний характер; у період ранньої юності вони мають суспільно значущий характер.

Розглянуті показники психічного розвитку людини свідчать про те, що у процесі психічного розвитку людина формується як діяч, громадянин, мислитель.