Л. М. Кудояр, кандидат психологічних наук

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 23

ПСИХОЛОГІЯ

Навчальний посібник

За загальною редакцією Л.М.Кудояра

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Суми

Сумський державний університет

2011

УДК 159.9(075.8)

ББК 88.48

П - 86

Авторський колектив:

Л.М. Кудояр, кандидат психологічних наук;

Т.В. Іванова, кандидат психологічних наук;

О.А. Кривопишина, кандидат психологічних наук;

П.І. Сахно, старший викладач;

Л.О. Колісник, асистент.

Рецензенти:

С.Д. Максименко - дійсний член АПН України, доктор психологічних наук, професор Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України;

В.О. Моляко - дійсний член АПН України, доктор психологічних наук, професор Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України;

С.М. Панченко - кандидат психологічних наук, доцент Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(лист №1/11-9773 від 22.10.2010 р.)

Психологія: навчальний посібник/ Т.В.Іванова, О.А.Кривопишина,
П-86 Сахно П.І. та ін.; за заг. ред. Л.М. Кудояра. - Суми: Сумський
державний університет, 2011. - 331 с.

ISBN 978- 966- 657-319-6

Навчальний посібник складається з двох частин. У першій частині розглядаються питання загальної психології: предмет психології, біологічне підґрунтя психіки, особистість, теорії особистості, інтелект та пізнавальна сфера людини, здібності й творчість, темперамент, характер, спілкування, особистість у групі. Другу частину становлять питання, що відображають галузі сучасної психології і у тому чи іншому обсязі вивчаються студентами певних спеціальностей. Це такі галузі: психологія розвитку, юридична психологія, педагогічна психологія, психологія здоров’я, психологія мас.

УДК 159.9(075.8)

ББК 88.48

© Іванова Т.В., Кривопишина О.А.,
Сахно П.І., Колісник Л.О., 2011
ISBN 978- 966- 657-319-6 © Сумський державний університет, 2011

Від редактора

Розвиток суспільства, реформування системи соціальних відносин, розвиток економіки та культури передбачає формування самої людини як найбільшої цінності суспільства. У «Державній національній програмі «Освіта» Україна ХХІ століття» зазначається необхідність формування всебічної і гармонійної особистості як провідного завдання системи освіти. Такі завдання вимагають нового, більш широкого підходу до навчання у системі вищої освіти. Одним із таких підходів є гуманізація освіти.

Всебічний розвиток особистості передбачає не просто підготовку її як вузького спеціаліста високої кваліфікації, але й як громадянина своєї держави, активного діяча з властивими йому інтересами, переконаннями, світоглядом. Усе це можливо лише за умови володіння системою знань основ наук гуманітарного спрямування, у тому числі й психології.

Оволодіння основами психологічних знань необхідне кожному спеціалісту, адже він живе і буде працювати з іншими людьми, що вимагає врахування їх індивідуально-психологічних особливостей, можливостей людей, їх спрямування і т. ін.

Навчальний посібник “Психологія” написаний колективом авторів: розділи 1, 3, 5, 7, 14, 16, 17,18 (Кудояр Л.М.), розділи 2, 10, 13, 15 (Іванова Т.В.), розділ 4 (Колісник Л.О.), розділ 6, 8 (Сахно П.І.), розділ 9 (Кудояр Л. М., Колісник Л.О.), розділи 11, 12 (Іванова Т.В., Кудояр Л.М.).
Навчально-методичні матеріали (запитання для самоконтролю, практичні заняття, зразок тесту для контролю знань, список літератури) підготував Кудояр Л.М.

1. Психологія як наука

1.1. Предмет психології.

1.2. Нарис історії розвитку психології у стародавні часи та середньовіччі.

1.3. Психологія нового часу. Основні підходи до вивчення психіки людини.

1.4. Методи психологічних досліджень.

1.1. Предмет психології

Слово психологія походить від грецьких слів psyche - душа та logos - вчення. Тому перше визначення ця наука одержала як вчення про душу. Поняття «душа» мало релігійний та ідеалістичний характер і не завжди відображало сутність тих чи інших явищ. Сьогодні наукова психологія у понятті «душа» об’єднує всі психічні прояви людини, або психіку. Термін «психологія» зберігається як данина поваги до стародавніх мислителів.

Будь - яка наука починається з фактів. Фактами для психології є психіка або психічне життя людини. Психіка – це властивість високоорганізованої матерії відображати об’єкти дійсності. Психіка людини складається з 3 груп фактів:

психічні процеси;
психічні стани;
психічні властивості.

Психічні процеси іноді називають психічними функціями. Вони є первинними регуляторами поведінки людини. У них чітко можна виявити початок, проходження і завершення. Тобто психічні процеси мають динамічні характеристики – тривалість і стійкість. Психічні процеси поділяють на дві групи: пізнавальні, або когнітивні, та емоційно - вольові. До пізнавальних процесів належать: відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява. До емоційно-вольових – емоції, почуття, воля.

Психічні стани - це відносно статичні та стійкі психічні утворення. Вони, як правило, не усвідомлюються людиною. Прикладом психічних станів можуть бути настрій, бадьорість, втома, апатія, депресія, ейфорія, страх, зосередженість, тривога, паніка. Усі вони характеризуються тривалістю, спрямованістю, стійкістю, інтенсивністю.

Психічні властивості – суб’єктивні особливості, що визначають успішність діяльності людини. Вони характеризуються постійністю і формуються у процесі наполегливої діяльності. Тому можна виділити такі психічні властивості: сприйнятливість, чуттєвість, емоційність, холодність, розсудливість, наполегливість, вдумливість, ініціативність, старанність, відповідальність, безвідповідальність і т.ін.

Виявлений факт не завжди може стати предметом наукового дослідження. Для того щоб фактом зацікавилася наука, він має повторюватися, і повторюватися закономірно. Наприклад, після наполегливої і важкої праці закономірно настає втома.

Кожне психічне явище має свій чітко визначений механізм. У психіці людини виділяють три механізми: відображення, проектування та опредметнення.

Відображення – це загальна властивість матерії відтворювати об’єктивну дійсність. Психічне відображення – не просто відтворення дійсності, а й створення образів чуттєвого, логічного та уявного характеру. Ці образи знаходять втілення у продуктах культури людини. Психічне відображення має об’єктивну детермінацію, завжди активне, має випереджувальний характер і постійно розвивається.

Проектування – це сукупність певних дій зі створення образів відповідно до мети діяльності. Створені образи можуть бути зафіксовані на папері у вигляді схем, креслень, планів і т.ін., що пізніше буде матеріалізоване, тобто буде створений певний об’єкт (споруда, технічний пристрій), що забезпечить задоволення певних потреб.

Опредметнення – це процес втілення людських душевних сил в образ застиглої предметності. Завдяки цьому образи проектування знаходять втілення у певних об’єктах матеріальної культури. Опредметнення має три форми:

матеріальну – реальна праця;
психічну – відображення об’єктивного світу та переживання цього відображення;
особистісну – творення самого себе, самоосвіта та самовиховання.

Розглянуті три блоки змісту науки дають нам можливість визначити поняття психології.

Психологією називається наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки людини.

Дуже часто дають інше визначення, пов’язане зі змістом психічних явищ.

Психологією називається наука, що вивчає психічні процеси, психічні стани та психічні властивості.

1.2. Нарис історії розвитку психології у стародавні часи та у середньовіччі

Психологія як наука має історію більше двох тисяч років. У історичному розвитку психології виділяють 4 основні періоди:

Перший. Психологія як наука про душу. Виникла у стародавньому світі. Існуванням душі стародавні мислителі намагалися пояснити ті чи інші явища у житті людини .

Другий. Психологія як наука про свідомість. Виникла у XVII ст. Спроможність людини думати, відчувати, бажати і т.ін. назвали свідомістю. Головним методом дослідження вважалась інтроспекція (самоспостереження).

Третій. Психологія як наука про поведінку. Виникла у XX ст. Завдання психології зводилося до вивчення того, що можна безпосередньо спостерігати, а саме поведінку. Почуття, мотиви і т. ін. не враховувалися.

Четвертий. Психологія як наука про факти, закономірності та механізми психіки. Виникла у XX ст.

Виникнення поняття «душа» пов’язане з анімістичними поглядами стародавніх народів. Анімістичний від латинського anima – душа. Душа уявлялась як своєрідна нематеріальна субстанція, двійник тіла. Вона незалежна від тіла. Може перебувати у тілі, а може і покидати його під час сну, знепритомлення та смерті. У останньому випадку вона чогось не повертається до тіла. Душі мертвих людей створюють особливі об’єднання.

Другим напрямком розуміння душі був гілозоїзм. Це вчення заперечує відмінності живого і неживого і стверджує загальну одухотвореність. Гілозоїсти вважали, що все у природі має душу: люди, тварини, рослини, гори, каміння, найдрібніші частинки піску…

Анімізм і гілозоїзм розглядаються як перший філософсько-міфологічний підхід до пояснення особливої категорії психічного. Елементи анімізму і гілозоїзму присутні у вченнях стародавніх мислителів.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – стародавній філософ, засновник психологічної системи, що визначила пошуки пояснень душевної діяльності на століття. Душу він розглядав як складне утворення, єдине з тілом. Душа і тіло нерозривні, душі належить головна роль, вона є формою форм, або ентелехією. Тілу ж він відводив підпорядковану, або другорядну роль. Душа як форма організації тіла є неподільною, але виявляється у трьох функціях: вегетативній, руховій і чуттєвій та розумній.

Вегетативна (рослинна) функція властива рослинам, тваринам, людині. Рухова і чуттєва – тваринам і людині. Розумна – лише людині. Ці функції душі є рівнями її еволюції.

Джерелом пізнання Аристотель вважав відчуття, що є результатом зовнішніх впливів на органи чуття. Мислення є властивістю тільки душі, що залежить від тіла.

Душа неповністю смертна. Разом з тілом помирають дві функції душі. Розумна функція безсмертна.

Аристотель вперше в історії людства написав психологічний трактат «Про душу». У ньому він обґрунтовує свої погляди на душу. Час написання трактату «Про душу» вважають часом виникнення психології як науки,

Аристотеля – автора трактату – засновником психології.

Природничо-філософське пояснення душі Аристотелем знаходить продовження у атомістичному вченні Демокріта (460-370 рр. до н.е.). Демокріт розумів душу як причину руху тіла. Вона матеріальна і складається з атомів. Атоми – кулясті, неподільні, вогняні, рухомі частинки матерії, а звідси душа – це «особливого роду вогонь і тепло». Душа смертна, вона помирає разом із тілом. Джерелом пізнання є чуттєвий досвід як наслідок впливу атомів із навколишнього світу на атоми органів чуття.

Погляди Аристотеля і Демокріта можна об’єднати у матеріалістичний підхід до розуміння душі. Матеріалістичний підхід пояснює особливості психіки дією матеріальних, об’єктивних сил.

Протилежну точку зору відстоював стародавній філософ Платон (427-347 рр. до н.е.). На відміну від Аристотеля і Демокріта Платон вважав, що душа нематеріальна, вона є ідеєю, безсмертною сутністю. Душі живуть у занебесному, вічному світі ідей. Саме там душі набувають знання про світ, пізнають добро і зло. Під час народження людини душа втілюється, тобто з’єднується з тілом на весь період земного життя. Потрапивши у таке «мерзенне» створіння, як тіло людини, душа забуває всі знання. Тому навчання є нічим іншим як пригадуванням знань. Дорослі мають допомагати пригадуванню. Після смерті людини душа повертається у світ ідей.

На думку Платона, душа складна. Вона складається з розуму, мужності і хтивості або похоті. Розум, на думку Платона, розміщується у голові, мужність у грудях, а хтивість у черевній порожнині. Ці частини душі у різних людей розвинені неоднаково. Якщо краще розвинений розум, то такі люди є філософами (вони мають правити державою), якщо мужність – воїни (мають захищати державу), якщо хтивість – ремісники, хлібороби, раби (вони мають працювати і створювати матеріальні цінності).

Платонівський підхід до розуміння феномену душі у стародавньому світі називають ідеалістичним.

Стародавній лікар Гален (129 -199 рр.) уперше в історії людства підійшов до розуміння свідомості. Він розділив явища, що відбуваються у мисленні та у сні. Зокрема, він розмежував спроможність людини володіти знаннями про власні розумові й вольові дії та інші прояви психічного.

Епоха середньовіччя характеризується пануванням релігійної ідеології у суспільстві. Релігійна або теологічна (від грецького teos – бог) ідеологія вимагала від людини залишатися на самоті з самою собою, прагнучи до всевишнього, відмовитися від мирського життя і плотських утіх. У цей час погляди на душу висвітлювались у контексті теологічних теорій.

Плотін (205 - 270 рр.) – філософ. На думку Плотіна світовий процес починається з божественного начала, що виявляється спочатку як світовий розум потім, як душа світу. Мета людського життя, на думку Плотіна, сходження до початкового (божественного). Душа має зневажати земне і любити його чистою любов’ю. Цього можна досягти шляхом стримування тілесних сил і розвитком духовних сил.

Знання душа одержує від розуму. Реальне буття відкрите для душі. Душа має лише вміти повернутися до самої себе, пізнати свою сутність. Це можливо шляхом очищення і уподібнення божеству.

Августін (354-430 рр.) – християнський теолог. Погляди Августіна обгрунтовуються вченням про бога як принцип буття. Буття бога можна вивести з людського мислення. Метою розуму є самопізнання та богопізнання. Августін до складу людської душі вносить свідомість. На його думку, душа має всі знання і живе та рухається у бозі. Достовірність знань перевіряється внутрішнім досвідом. Душа має повернутися до себе і пізнати власну діяльність. Новітнім у вченні Августіна є проблема динаміки людської особистості. У своїй праці «Сповідь» Августін показує внутрішній розвиток від немовляти до дорослого, показує суперечливий характер становлення особистості. Оскільки у душі особистості багато тілесних «прірв», то необхідна божа благодать, що врятує її. Однією із людських спільностей є «град божий». Це духовна спільність, що грунтується на «любові до бога, доведеній до зневажання себе». А звідси висновок про прагнення до всевишнього.

Фома Аквінський (1225 - 1274) – середньовічний філософ і теолог. Буття бога він виводить з буття речей. Людину він розглядає як особистісне поєднання душі і тіла. Душа нематеріальна, своє завершення одержує лише через тіло. Душа людини є формою тіла. Ф. Аквінський звертається до особистої душі. Особистість для нього «найшляхетніше у всій розумній природі». До складу особистості він включає інтелект як частину цілого. Тільки у бозі інтелект є сутністю. Незважаючи на спроможність інтелекту до пізнання, у житті людини любов до бога важливіша, ніж пізнання бога.

Теологічні вчення середніх віків поєднали душу з тілом, душу з богом, душу з інтелектом та знанням і свідомістю. Все це говорить про те, що у ті часи душа, свідомість, інтелект набули як релігійного, так і містичного характеру.

1.3. Психологія нового часу. Основні підходи до вивчення психіки людини

Уся епоха середніх віків характеризується поступовим зростанням виробництва, кількості населення, урбанізацією. Зміни у соціальному середовищі викликають їх необхідність у ідеології та психіці людини. Такі зміни починаються у XIV ст. і знаменують епоху Відродження. Це епоха переходу середньовічного феодалізму до нової системи соціальних відносин – капіталістичних. Саме у ці часи виникає великий інтерес до людини і її почуттів. За словами Я. Буркхардта (1818-1897 рр.), відбувається «відкриття людини». К. Салютаті (1331-1406 рр.) і Л. Бредні (1369 -1444 рр.) вводять слово humanitas як властивість людини, що визначає її людську гідність і прагнення до знань.

У ці часи мистецтво звільняється від релігійного змісту і відроджується природничонауковий напрямок. Виникає необхідність у науковому поясненні природних, суспільних та психічних явищ. Для цього необхідно використовувати досліди, оптику, механіку, математику, анатомію. Все це поступово переростає у наполегливу працю відкриття законів природи.

XVI ст. – час великих відкриттів у механіці, астрономії, математиці. Н. Копернік (1473 - 1543 рр.), Д. Бруно (1548 - 1600 рр.), Г. Галілей (1564 - 1642 рр.) - засновники класичної науки Нового часу. Саме вони довели необхідність аналізу явищ дійсності, відкриття законів природи. Так починається діяльність теоретичного мислення. У природничонауковому напрямку значних результатів досягли медицина, анатомія, фізіологія. Так поступово формується пізнання шляхом дослідів, що прийшли на зміну догмам і схоластиці.

Німецькі схоласти Р. Гокленіус та О. Кассман вводять у вживання термін «психологія» (1590 р.). Це свідчить про зростання інтересу до питань психологічного змісту і визначає майбутні зміни у поглядах на душу. На нашу думку, заслуговують на увагу вчення Д. Локка, Ж.. Ламетрі та

Р. Декарта.

Д. Локк (1632 -1704 рр.) – англійський філософ. У психології відомий як засновник емпіричної (досвідної) психології від латинського empiria – досвід. На думку
Д. Локка, всі знання походять з досвіду. Досвід поділяється на зовнішній та внутрішній. Зовнішній досвід – діяльність зовнішніх органів чуття, внутрішній – сприймання власної внутрішньої діяльності. Людина народжується на світ без будь-яких знань та ідей. Душа людини від народження чиста дошка tabula rasa. Саме досвід на цій дошці напише літери.

Ж. Ламетрі (1709 -1751 рр.) - французький філософ, засновник сенсуалізму (від латинського sensus - почуття, відчуття). На думку сенсуалістів, підгруттям психічного життя є чуттєві враження. Ж. Ламетрі підкреслює єдність душі і тіла. Провідну роль він відводить тілу, а тому для пізнання душі необхідно спочатку пізнати тіло. Ідеї сенсуалізму визначили і перші експериментальні роботи з психології. Завдання експерименту полягає, на думку сенсуалістів, у з’ясуванні первинних чуттєвих елементів (відчуттів), що складають підгрунтя всього складного психичного життя людини.

Бурхливий розвиток механіки та машинного виробництва викликав до життя механістичне розуміння світу, життя і діяльності живих організмів (у тому числі й людини). Світ розуміється як система машин. Тіло тварини і людини є автоматом. Діяльність тіла самоуправляється без участі душі.

Типовим представником механістичного розуміняя світу та живих організмів є Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) - французький філософ. На його думку, діяльність серця управляється механікою кровообігу, а м’язів – особливою будовою і діяльністю нервової системи. Саме нервова система опосередковує взаємодію живих організмів із навколишнім світом. Нервова система складається з мозку та нервів, що відходять від нього. Нерви уявлялись як порожнинні трубочки, наповнені «життєвим духом». Зовнішні предмети діють на периферійні закінчення нервів і викликають рух «життєвого духу» до мозку, а звідти до м’язів, викликаючи їх скорочення. Так стверджується зовнішня детермінація руху.

Розглянута схема руху, або діяльності м’язів, є ні чим іншим як рефлексом – відповіддю організму на подразнення рецепторів. Саме Р. Декарт уперше в історії людства обгрунтував поняття рефлексу як основного акту нервової системи.

Крім матеріального рефлексу, у вченні Р. Декарта виділяється свідомість як безпосереднє знання душі про саму себе. Так виникає дуалізм у розумінні психіки. З одного боку, існує душа, що тільки мислить, а з іншого – тіло, що тільки рухається. Вплив зовнішних об’єктів викликає враження про них, але не дає справжніх знань. Знання закладаються у душі від народження у вигляді природжених ідей. Емоційні стани виникають рефлекторно, вони рухають «машину тіла». Поряд з ними існують духовні почуття і безтілесні вольові імпульси. Джерелом останніх є субстанція свідомості.

Під впливом вчення Р. Декарта розвивалася вся психологія нового часу. Існування рефлексів і свідомості вимагало їх експериментального вивчення.

Перші експериментальні психологічні дослідження провів німецький вчений Е. Вебер (1795 – 1878 рр.). Він експериментально дослідив чутливість шкіри людини і встановив одну з центральних закономірностей відчуттів – поріг розмежування. Пізніше німецький учений Г.Т. Фехнер (1801 – 1887 рр.) математично обгрунтував цей закон. Сьогодні закон Вебера – Фехнера є головним психо-
фізіологичним законом. Він відображає пропорційну залежність інтенсивності відчуттів від логарифма інтенсивності подразника.

Г.Т. Фехнер є зразком використання точних методів у психології.

Дослідження Е. Вебера та Г.Т. Фехнера стали підгрунтям виникнення експериментальної та об’єктивної психології.

У 1879 р. у Лейпцизі Вільгельм Вундт (1832 – 1920 рр.) заснував першу у світі психологічну лабораторію. Він вважав, що свідомість необхідно розділяти на складові елементи і вивчати закономірні зв’язки між ними. У лабораторії В. Вундта вивчалися відчуття, швидкість реакції на різноманітні подразники, увага, почуття та ін. Так почалося систематичне накопичення психологічних фактів експериментальним методом. Оскільки В. Вундт запропонував виділяти структурні елементи свідомості, то його вважають засновником структуралістичного підходу до вивчення психіки. Сутність цього підходу полягає саме у виділенні структурних складових психіки та вивчення їх експериментальними методами.

Поряд із структуралістичним підходом розвивається і функціональний (фунціоналістичний) підхід. Функціоналісти заперечували існування структурних компонентів свідомості і вважали, що предметом психологічних досліджень мають стати процеси свідомості з точки зору їх функції у пристосуванні організму до середовища. Психологія розглядалась як наука про функції (або діяльність) свідомості у зв’язку з потребами організму для ефективної адаптації до середовища. Крім свідомості, вивчалися мотиви поведінки, індивідуальні відмінності між людьми та інше. Головним методом дослідження має бути експеримент.

Розглянуті два підходи до вивчення психіки людини є елементами експериментального підходу. Він забезпечив виділення психології в окрему, самостійну науку. Експериментальні дослідження дали можливість вивчати як загальні закономірності психіки людини, так і індивідуальні варіації психічних проявів. Установлення індивідуальних особливостей чуттєвості, пам’яті, швидкості реакцій стало підгрунтям для диференційованого підходу. Цей підхід забезпечив вивчення індивідуальних відмінностей між людьми та групами.

Культурно-історичний підхід до розуміння психіки і психічного розвитку розробив видатний радянський психолог Л.С. Виготський (1896 – 1934 рр.). Він виділив два рівні псхічного розвитку. Перший – «натуральний» – той, що надається природою. До нього можна віднести механічну пам’ять, імпульсивні дії. Другий – «культурний» – формується у суспільстві, культурою. До нього можна віднести логічну пам’ять, довільні дії.

Процес формування вищих психічних функцій відбувається у соціально-символічній діяльності. Соціальній тому, що вона відбувається при взаємодії людей, коли одна людина управляє діяльністю іншої. Символічній тому, що вона управляється символами або знаками. Універсальним знаком є слово. Слово, як і знаряддя праці, має інструментальну функцію. Знаряддя змінює зовнішній об’єкт. Слово (знак, символ) – внутрішній (психічний) світ людини. Тобто слово тут розглядається як своєрідне знаряддя управління поведінкою (психікою) однієї людини іншою. У процесі зовнішньої практичної діяльності людина оволодіває знаками (знаряддями) культури і набуває спроможності управляти своєю поведінкою. Процес оволодіння знаками є привласненням їх, тобто, із зовнішніх вони стали внутрішніми. Процес переходу зовнішньої, соціально-символічної діяльності у внутрішню, психічну, називається інтеріоризацією. У процесі інтеріоризації «натуральні» функції перетворюються у вищі психічні функції («культурні»). Так, механічна пам’ять перетворюється на логічну, а імпульсивні дії - на довільні.

Внутрішня психічна діяльність може легко трансформуватися і «розгортатися» у зовнішню фізичну діяльність. Процес переходу внутрішньої психічної діяльності у зовнішню, фізичну, називається екстеріоризацією.

Типовим прикладом інтеріоризації є оволодіння першокласником написанням букви «а». Учитель за допомогою слова (знака, символа) управляє елементарними діями (куди поставити ручку, куди провести, де повернути ...). Для повного оволодіння написанням букви необхідно не менше 150 повторень. Саме ці повторення забезпечують інтеріоризацію. Студент на лекції під час конспектування не думає, як і де ставити ручку, як і куди провести лінію, а лише одним рухом пише букву «а». Це вже процес екстеріоризації.

1.4. Методи психологічних досліджень

Будь – яка наука грунтується на фактах. Фактами психології як науки є прояви психіки: психічні процеси, психічні стани, психічні властивості. Накопичення фактів забезпечують методи. Методом називають спосіб одержання фактів.

У психології використовують такі методи: спостереження, експеримент, опитування, тестування, математична обробка даних.

Спостереження – цілеспрямоване, спеціально організоване сприймання психічних явищ. Наукове спостереження передбачає постановку мети, планування, визначення явищ та умов спостереження, способи фіксації результатів. Спостереження як метод досліджень має свої недоліки та переваги.

Переваги спостереження:

- дослідник одержує факти природної поведінки людини;

- дослідник сприймає людину як цілісну особистість.

Психіка людини виявляється у взаємодії з іншими людьми, тому спостереження дає можливість виявити сутність взаємовідносин у колективі.

Недоліки спостереження:

- прояви психіки переплітаються з великою кількістю супутних явищ соціального та фізіологічного характеру;

- дослідник лише фіксує прояви психічного, не може втручатися у їх перебіг, не може викликати ті явища, що його цікавлять;

- дослідник не може забезпечити повторення психічних явищ.

Факти, зібрані методом спостереження, мають описовий характер, не завжди відображають справжній стан справ, мають значний вплив суб’єктивного від спостерігача.

Експеримент – спеціально організована форма дослідження. Експеримент дозволяє досліднику створити умови та викликати ті чи інші явища психіки. За необхідності в експерименті можливе багаторазове повторення досліду з метою перевірки результатів. У процесі повторень можливе варіювання умовами експерименту.

Крім переваг, експеримент має і свої недоліки. Оскільки експериментатор сам викликає до життя ті чи інші прояви психіки, то зникає природний характер психічних явищ. Короткі відповіді піддослідних не дають цілісного уявлення про особистість. Використання технічних засобів може орієнтувати дослідника на їх показання, а не на психічні прояви людини.

У психології використовуються такі види експерименту: природний, лабораторний, камерний, психолого-педагогічний.

Природний експеримент проводиться у природних умовах життя і діяльності людей. Піддослідні навіть гадки не мають, що вони досліджуються, бо експеримент організується, як звичайне життя та діяльність колективу чи окремої людини. У такому експерименті новими можуть бути умови життя чи діяльності, нові взаємовідносини і таке інше. Майстром такого експерименту вважають видатного радянського педагога А.С. Макаренка. Під його керівництвом здійснювалися виховання та навчання неповнолітніх правопорушників за його власною системою.

Лабораторний експеримент проводиться у спеціальних лабораторіях із використанням різноманітних технічних засобів. Людина перебуває у незвичних умовах, і її поведінка не завжди може бути адекватною. Сьогодення характеризується зменшенням інтересу до цього експерименту.

Камерний експеримент проводиться у будь – якій вільній кімнаті у звичайних обставинах. У ньому беруть участь дослідник, піддослідний та асистент, який фіксує результати експерименту. Піддослідний виконує певні завдання дослідника. Виконання завдань передбачає використання знайомих дій. Для проведення камерного експерименту необхідно, щоб дослідник і піддослідний були знайомі. Камерний експеримент поєднує кращі особливості природного і лабораторного експериментів.

Психолого-педагогічний експеримент дозволяє вивчати вплив певних педагогічних методів, форм чи змісту на формування знань, умінь, навичок, форм поведінки. Такий експеримент проводиться в умовах педагогічного процесу, але за експериментальним змістом чи методами. Цей експеримент дозволяє вивчати психічні явища залежно від властивостей особистості учня. Крім того, психолого-педагогічний експеримент розглядає учня не як піддослідного, а як вихованця. Оскільки цей експеримент передбачає формування певних психічних утворень, його називають формувальним.

Опитування – одержання відповідей на певні запитання. У ньому виділяють: анкетування, бесіду, інтерв’ю.

Анкетування – метод психологічного дослідження за допомогою анкет. За допомогою анкетування вивчають біографічні дані, цінності, установки, особистісні риси. Анкета – перелік запитань, що передбачає вивчення певної психологічної особливості. Анкети бувають відкритими та закритими. У закритих анкетах є варіанти відповідей, наприклад: так, ні. У відкритих піддослідний сам вибирає форму відповіді.

Бесіда – метод одержання фактів шляхом вербальної комунікації. Використовується для вивчення різноманітних проявів психіки. У бесіді піддослідний і дослідник вільно спілкуються. Дослідник має можливість ставити додаткові запитання, заперечувати, не погоджуватися. До початку самої бесіди головне підготувати запитання.

Інтерв’ю – метод одержання фактів шляхом вербальної комунікації. Воно нагадує бесіду. Головною відмінністю є лише одержання дослідником відповідей на запитання. Дослідник лише ставить запитання. Він не втручається у відповідь, її зміст та форму.

Тестування (від англ. test – проба, випробування) метод одержання психологічних фактів за допомогою стандартизованих запитань та завдань. Тестування дозволяє визначити певні особистісні якості. Поширення цього методу пов’язують з працями Альфреда Біне (1857 – 1911 рр.). Цей метод дуже простий у проведенні і обробці результатів. За допомогою тестів уперше почали вимірювати рівень інтелектуальності. Сьогодні тестування використовують для визначення рівня розвитку певних особистісних якостей у людей різних вікових періодів. Вони дають можливість визначення рівня розвитку розумово відсталих та педагогічно занедбаних дітей. Тестуванню доступне порівняльне визначення психічного розвитку людей різних вікових періодів та груп людей у різні вікові періоди та у різних умовах. Нарешті, тестування дозволяє за короткий проміжок часу зібрати велику кількість матеріалу і досить легко його обробити.

Метод математичної обробки використовується для кількісного опрацювання одержаних психологічних фактів. Найчастіше використовуються методи альтернативного, кореляційного та варіативного аналізів.

Альтернативний аналіз передбачає одержання і використання різних відсоткових показників: співвідношення цілого і частин, між частинами цілого.

Кореляційний аналіз передбачає одержання коефіцієнта, що відображає ступінь взаємозв’язку ознак певних психологічних проявів. Кореляційні коефіцієнти можуть мати значення від 0 до 1. Якщо коефіцієнт дорівнює

0 – 0,4, то зв’язок помірний, 0,5-0,7 - зв’язок середній,
0,8 - 1,0 - зв’язок сильний.

Варіативний аналіз передбачає побудову варіаційного ряду досліджуваних ознак у досліджувальній групі. Тут же має місце обчислення середніх значень досліджуваних якостей для конкретної групи.

Запитання для самоконтролю

Які явища складають психіку людини?
Назвіть психічні процеси.
Назвіть механізми психіки людини.
Що вивчає психологія?
Дайте коротку характеристику основних періодів розвитку психології.
Основні підходи до розуміння феномену душі у стародавньому світі.
Аристотель про душу.
Ідеалістичне розуміння душі Платоном. Склад душі.
Теологічний характер розуміння душі у середні віки.
Дослідний підхід до вивчення психіки у нові часи.
Механістичне розуміння психіки у вченні Р. Декарта.
Вчення про рефлекс. Дуалізм у психології.
Закон Вебера - Фехнера.
Заснування першої психологічної лабораторії. Структуралізм у психології.
Культурно - історичний підхід до розуміння психіки.
Дайте характеристику основних методів дослідження у психології.

Практичне заняття

Розвиток та сучасне становище психології

Психологія античності. Основні тенденції у вивченні феномену душі.
Природничо - наукове розуміння психічних процесів у XVII-XVIII ст. Вивчення феномену свідомості.
Предмет та структура сучасної психології.
Основні психологічні категорії.
Методи психології.

Зразок тесту для контролю знань

Психологія як наука вивчає:

а) факти, закономірності та механізми психіки;

б) психічні стани, психічні процеси, психічні властивості;

в) душу;

г) можливості досягнень людини;

д) причини переживань людини.

2. Уявлення про загальну одухотвореність – це:

а) дуалізм;

б) гілозоїзм;

в) анімізм;

г) стоїцизм;

д) атомізм.

3. Думку про безсмертя душі вперше висловив:

Аристотель;
Демокріт;
Анаксімандр;
Гіппократ;
Платон.

4. Перший в історії психології закон Вебера-Фехнера відображає:

поріг домагання;
поріг досягнень;
поріг розрізнення відчуттів;
поріг розвитку емоцій;
поріг інтелекту.

5. Предметом психології, на думку функціоналістів, є:

функції мислення у житті людини;
функції свідомості у процесі пристосування;
функції душі людини;
функції почуттів і відчуттів;
функції нервової системи.

Список літератури:

Загальна психологія: підручник /за загальною редакцією академіка С.Д. Максименка – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.
М’ясоїд П.А. Загальна психологія. – К.: Вища школа,
2000. – 480 с.
Основи психології / за ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. –
К.: Либідь, 1996. – 632 с.

4. Общая психология /под ред. А.В.Петровского.– М.: Просвещение, 1986.– 464 с.

5. Роменець В.А. Історія психології ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Вища школа, 1995. –614 с.

6. Роменець В.А. Історія психології ХХ ст. /В.А. Роменець, І.П Маноха. – К.: Либідь, 1998. - 992 с.

7. Шаграева О.А. Детская психология. – М.: ВЛАДОС, 2001.- 368 с.

8. Ярошевський М.Г. История психологии. М.: Мысль, 1985.-576 с.

2. Біологічне підґрунтя психіки

2.1 Поняття про нервову систему.

Blog

Л. М. Кудояр, кандидат психологічних наук

Содержание