Л. М. Кудояр, кандидат психологічних наук

Вид материала

Содержание

3.4. Основні підходи до типології особистості людини
4. Теорії особистості у психології
4.3. Психодинамічна теорія особистості З. Фрейда (фрейдизм).
4.1 Особистість як багатовимірна система
4.2 Біхевіоральний підхід до вивчення особистості.
4.3. Психодинамічна теорія особистості З. Фрейда (фрейдизм)
4.4. Аналітична психологія К.Г. Юнга
4.5 Індивідуальна психологія А. Адлера
4.6. Гуманістична психологія
4.7. Трансперсональна психологія Станіслава Грофа

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 23

У кожній якості особистості міститься ставлення дитини до світу і до самої себе. Це ставлення може бути позитивним (при прогресивному розвитку особистості) і негативним (при - регресивному).

Дитині доводиться вибирати одну з двох полярних якостей: довіру чи недовіру, ініціативу чи пасивність, ідентичність чи невизнання. Коли вибір здійснено, то закріплюється відповідна якість.

Негативні якості (при прогресивному розвитку) існують у прихованому стані і можуть виявитися пізніше, коли доросла людина зустрічається з життєвими проблемами.

3.4. Основні підходи до типології особистості людини

Історія психології має велику кількість підходів до типології особистостей. Так, відомі спроби побудувати типологію особистостей за формою черепа, обличчя, конституції, спрямованості психічної діяльності, місця у соціумі, акцентуаціями характеру, локалізацією соціального контролю, почерком. Усе це викликало до життя френологію, фізіогноміку, графологію. Найбільш поширені такі підходи до типології особистостей людини: конституційний, акцентуальний, соціальний, психологічний.

Конституційний підхід пов’язує типи особистості із зовнішнім виглядом, конституцією тіла. Е. Кречмер (1888 – 1964 рр.) – німецький психіатр і психолог виділив і описав три головні типи будови тіла людини (конституції): астенічний, атлетичний, пікнічний. Кожному з них він приписав певні особистісні риси. Астенічному типу властива невелика товщина тіла у профіль. Астенік – це, як правило, худа і тонка людина. У неї тонка шкіра обличчя, вузькі плечі, тонкі руки, довга і плоска грудна клітина з недорозвиненою мускулатурою і недостатніми жировими накопиченнями. Це властиво чоловікам. Жінки цього типу ще й низькорослі.

Атлетичному типу властиві сильно розвинений скелет і м’язи. Людина середнього чи високого зросту з широкими плечима, добре розвиненою грудною кліткою. У атлетика міцна та висока голова.

На думку Е. Кречмера, людям астенічного і атлетичного типів властива схильність до шизофренічних захворювань. Нормальних людей, які нагадують шизофреників, Е. Кречмер назвав шизотимним типом. Шизотимікам властиві такі риси, як аристократичність і тонкість почуттів, схильність до відволікаючих роздумів, відчуженість, холодність, егоїстичність і владність, сухість і відсутність емоцій.

Пікнічний тип відрізняється сильно розвиненими внутрішніми органами (груди, живіт). Пікніки схильні до ожиріння при недостатньому розвитку м’язів та опорно - рухового апарата. Це люди середнього зросту з короткою шиєю.

Для пікніків властива схильність до маніакально-депресивного психозу. Таких людей Е. Кречмер назвав циклотимним типом. Циклотиміки - люди веселі, енергійні, говіркі, безтурботні, задушевні, схильні до гумору і легкого сприймання життя.

Психологія Е. Кречмера побудована умоглядно. Але вона ґрунтувалася на великому матеріалі життєвих спостережень практичного психіатра. Ця типологія не знайшла підтвердження, але порушила проблему залежності психіки людини від будови тіла. Це викликало нові дослідження.

Акцентуальний підхід пов’язує типи особистості з акцентуаціями. Під акцентуаціями розуміють крайні межі розвитку рис особистості. Ці межі знаходяться поряд з психопатіями. Акцентуації розглядають як надмірне виявлення окремих рис особистості. Значний внесок у вивчення акцентуацій рис характеру зробили німецький психіатр
К. Леонгард та радянський психолог і психіатр А.Є. Лічко.

К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій і типів особистості, А.Є. Лічко – 11 типів. Розглянемо типологію А.Є. Лічка.

Гіпертимний тип. Провідною особливістю цього типу є постійно піднесений настрій, високий життєвий тонус, активність і підприємництво. Такі люди важко підкоряються чужій волі, важко переносять дисциплінарні вимоги та регламентований спосіб життя. До правил і законів ставляться легковажно. Легко можуть переступити межу між дозволеним і забороненим. Особливо гостро ці недоліки виявляються у підлітковому віці.
Циклоїдний тип. Початок статевого дозрівання викликає у людей циклоїдного типу першу субдепресивну фазу. Загальний настрій понижений, відмічається в’ялість, понижений тонус, підвищена роздратованість та інтровертованість. Субдепресивні фази змінюються гіпоманіакальними. У них виявляються підвищена активність, високий життєвий тонус, легковажність, тяга до задоволень. Спочатку зміна фаз піднесення і зниження настрою відбувається досить часто, але поступово збільшується тривалість періодів.
Лабільний тип. Суттєвою особливістю людей лабільного типу є надзвичайна змінюваність настрою. Навіть події навколишнього життя впливають на людей лабільного типу суттєво. Найменша неприємність може викликати хворобливі переживання, приємні події, або навпаки, їх перспективи можуть підняти настрій. Від наявного настрою залежить все: самопочуття, працьовитість, плани на майбутнє, стосунки з оточуючими людьми.
Астено-невротичний тип. Цей тип характеризується раннім виявленням різноманітних ознак психопатії: капризність, хворобливість, страхи, заїкання, енурез і т. ін. Провідними ознаками, особливо у підлітковому віці, є астенія, підвищена втомлюваність. Люди цього типу важко переносять навантаження і напруження. Дуже часто вони концентрують свою увагу на стані здоров’я.
Сензитивний тип. Провідні риси для людей сензитивного типу - це підвищена вразливість і почуття неповноцінності. У дитинстві це виявляється у різноманітних страхах. Діти бояться темряви, тварин, самотності і т. ін. У дитинстві сензитивні люди уникають компаній активних і наполегливих. У них виявляються такі риси, як скованість, боязливість, страх перед різноманітними випробуваннями та перевірками.
Психастенічний тип. Для людей психастеніків властиві: підвищена тривожність, підозрілість, схильність до сумнівів. Психастенікам важко прийняти рішення, тому вони дуже ретельно планують свою поведінку, перевіряють кожен крок, багатократно і прискіпливо перевіряють завершену роботу.
Шизоїдний тип. У підлітковому віці особливо загострюються всі шизоїдні риси особистості. Особливо помітними стають замкненість, відстороненість, духовне усамітнення, своєрідний і незвичний вибір занять і розваг.
Епілептоїдний тип. Провідною особливістю людей епілептоїдного типу є схильність до виникнення періодів злісно-тужливого настрою. Цей настрій часто викликає напруженість афекту, нестримну агресивність, запальність. Значним напруженням характеризується сфера захоплень. Усі захоплення виявляються з надмірною інтенсивністю і силою. Задоволення захоплень здійснюються важко і супроводжуються різноманітними зіткненнями.
Істероїдний тип. Люди істероїдного типу виявляються як безмежні егоїсти і жадібно прагнуть до визнання. Особи цього типу надзвичайно чутливі до реакцій інших людей, легко перевтілюються, входять у будь - яку роль, намагаються за будь - яку ціну добитися уваги, захоплення, здивування, співчуття і навіть ненависті. Вони не переносять одного – байдужості до своєї персони.
Нестійкий тип. Люди нестійкого типу безвільні, або слабовільні, піддаються навіюванню, впливу інших людей, особливо негативному. Залежні й безвільні, не мають власних позитивних цілей. Вчинки таких людей визначаються випадковими зовнішніми обставинами. Вони часто потрапляють до сумнівних компаній, покидають навчання і роботу. Дуже часто об’єднуються з правопорушниками, часто вживають алкоголь, наркотики, стають девіантами і навіть делінквентами.
Конформний тип. Провідною рисою людей цього типу є постійна і стійка орієнтація на норми і цінності найближчого оточення. Особи конформного типу повністю підкоряються тиску середовища, не мають власних думок, інтересів, поглядів. Вони важко сприймають нове і незвичайне, негативно ставляться до будь - яких змін у житті.

Соціальний підхід до типології особистості людини відображає ставлення до життя, суспільства, моральних цінностей. Розробив цей підхід Е. Фромм (1900 – 1980 рр.) – американський психолог. Він виділив такі типи особистості: садист, мазохіст, руйнівник, конформіст - автомат.

Садист схильний бачити причини своїх успіхів і невдач, соціальних подій у людях. Він намагається усунути причини невдач і спрямовує свою агресію на людину, яка здається йому причиною невдач. Садист багато займається самоосвітою і самовдосконаленням. Крім того, намагається «переробити» інших людей «на кращих». Своїми наполегливими діями, надмірними вимогами до себе і до інших, надмірними домаганнями садист доводить оточуючих і себе (а це мазохізм) до знесилення. Особливо небезпечна така людина тоді, коли одержує владу. Починається «терор» «із добрих намірів».

Садистські тенденції виявляються у прагненні ставити людей у залежність від себе, до необмеженої і повної влади над ними, завдати їм болі і страждання, насолоджуватися стражданнями інших. Такий тип людей називають авторитарною особистістю. Е. Фромм показав, що таким людям властивий деспотизм.

Мазохіст виявляється у тенденції приниження і ослаблення себе, насолодження самокритикою. Мазохісти приписують собі необґрунтовані звинувачення, в усьому намагаються взяти провину на себе. У мазохістів завжди є садистські тенденції. Вони виявляються у прагненні ставити людей у залежність від себе, набувати повної і безмежної влади над ними, експлуатувати їх.

Оскільки садистські тенденції пов’язані з вимогами не тільки до інших людей, але і до себе, то і садист і мазохіст не існують самостійно, а у єдності. Тому у Е. Фромма вони об’єднуються у садистсько - мазохістський тип.

Руйнівник. Для нього властиві агресивність і активне прагнення до знищення об’єкта, що викликає фрустрацію. Якщо це людина, то руйнівник намагається зруйнувати надії цієї людини. До руйнування як засобу вирішення своїх життєвих проблем звертаються ті люди, які відчувають тривогу і безсилля, обмежені у реалізації інтелектуальних і емоційних можливостей. У періоди соціальних потрясінь руйнівники є тією силою, що руйнує старе, у тому числі й культуру.

Конформіст - автомат. Такі люди при зустрічі з важкими соціальними і власними життєвими проблемами перестають бути «самими собою». Вони, безумовно, підкоряються обставинам, суспільству будь - якого типу, вимогам соціальної групи. У таких людей немає власної думки, чіткої соціальної позиції, ідей, цілей, переконань. Це тип людей свідомого чи несвідомого пристосування.

Психологічний підхід типології особистості передбачає врахування спрямованості психічної діяльності. Засновник цього підходу швейцарський психіатр і психолог К.Г. Юнг (1875 – 1961 рр.). Він виділив два напрямки спрямованості психічної діяльності і відповідно два типи людей: екстраверсію та інтроверсію.

Екстраверсія (від лат. еxtra – зовні, versio – повертаю) – це зверненість психічної діяльності на зовнішній світ. Екстраверта захоплюють події зовнішнього світу, притягують його інтереси. Йому властиві імпульсивність, ініціативність, гнучкість поведінки, товариськість, соціальна адаптованість.

Інтроверсія (від лат. іntro – до середини) - це орієнтація психічної діяльності на явища власного внутрішнього світу. Це викликає такі якості інтровертів, як соціальна пасивність, незначна товариськість, замкненість, схильність до самоаналізу, труднощі у соціальній адаптації.

У кожній людині одночасно поєднуються і інтроверт і екстраверт. Рівень їх вираженості різний.

Крім того, К.Г. Юнг виділив чотири варіанти переробки інформації: мислительний, почуттєвий, відчуттєвий, інтуїтивний. Переважання одного з них надає неповторної своєрідності екстравертам та інтровертам. Таким чином, К. Г. Юнг виділив 8 типів особистості.

Екстраверт мислительний. Сукупність життєвих проявів залежить від інтелектуальних висновків, а судження виводяться із зовнішніх умов (традиції, освіта). Психіка спрямована у зовнішнє середовище. Екстраверти - мислителі стають державними діячами, вченими, юристами.

Екстраверт почуттєвий. Почуття таких людей узгоджуються із загальновизнаними оцінками і нормами. Переживання обумовлюються сильним впливом традиційних цінностей.

Екстраверт відчуттєвий. Людей цього типу захоплюють об’єкти зовнішнього світу. Це люди чи ситуації, що викликають сильні відчуття. Як наслідок, виникає сильний сенсорний зв'язок із зовнішнім світом. Люди орієнтуються на конкретне насолодження «реальним життям» і життям «на повну котушку». Осіб цього типу можна зустріти серед редакторів, атлетів, бізнесменів.

Екстраверт інтуїтивний. Він спроможний сприймати у зовнішньому світі те, що відбувається «за сценою подій». Він може пізнавати те, що приховано за маскою людини, бачити приховані нові можливості. Така людина має недостатні можливості для суджень і рідко реалізує їх сама. Екстраверт інтуїтивний дуже часто починає будь - яку справу з нуля і залишає її на порозі успіху, а тому «врожай збирають» інші.

Інтроверт мислительний. Люди цього типу зацікавлені у розумінні власних ідей. Вони розсудливі, розмірковують над філософськими проблемами буття, шукають сенс власного життя. Їх психічна активність спрямована у свій внутрішній світ, а тому вони тримаються на віддалі від інших людей, малотовариські.

Інтроверт почуттєвий. Цей тип людей повністю перебуває під владою суб’єктивно орієнтованого почуття. Вони не дослуховуються до фактів, логіки подій. Не намагаються виявити себе. Їх почуття глибокі, часто ірраціональні. Вони уникають вечірок і зборів, мовчазні, важкодоступні.

Інтроверт відчуттєвий. Вони керуються у своєму житті тим, що є, що чується, бачиться, відбувається. Логічні побудови для них значення не мають. Внутрішні реакції на зовнішні впливи дуже глибокі, але зовнішня реакція виникає із затримкою. Про таких людей кажуть, що, якщо вони почують жарт вранці, то сміятися будуть ввечері.

Інтроверт інтуїтивний. Люди цього типу характеризуються інтуїтивним проникненням у майбутнє. Інтуїція спрямована не на об’єктивну реальність, а на свій власний психічний, суб’єктивний світ. Такі люди є шаманами, пророками, поетами, художниками.

Було б помилкою вважати існування типів у чистому вигляді. У кожній людині можуть бути представлені кілька типів у різних співвідношеннях. Головне знати свої особливості і, спираючись на кращі якості, послаблювати негативні, небажані.

Запитання для самоконтролю

Сутність поняття «особистість».
Людина та індивід – вихідні поняття для розуміння особистості людини.
Які відносини має привласнити індивід, щоб стати особистістю?
Чому можна стверджувати, що людина сама себе формує як особистість?
У чому полягає історичний характер особистості?
Особистість і індивідуальність. Їх сутність.
Предметний і соціальний світ життя людини.
Біологічне і соціальне у структурі особистості.
Назвіть підструктури особистості людини за

К.К. Платоновим.

Як виникає установка на успішність діяльності.
Структура особистості людини за А.В.Петровським.
Привласнення суспільно - історичного досвіду і розвиток особистості.
Сутність літичних та критичних періодів розвитку.
Особливості критичних періодів розвитку за
Л.С. Виготським.
Сутність діяльнісного підходу до періодизації психічного розвитку (за Д.Б. Ельконіним).
Дві групи провідних типів діяльності
(за Д.Б. Ельконіним).
Вікові періоди та відповідні їм провідні типи діяльності.
Періодизація дорослого життя (за В.Ф. Моргуном).
Особливості періодизації психічного розвитку
Е. Еріксона.
Конституційний підхід до типології особистостей людини.
Акцентуальний підхід до типології особистостей людини.
Соціальний підхід до типології особистостей людини.
Психологічний підхід до типології особистостей людини.

Практичне заняття

Особистість у психології

Поняття про особистість у психології.
Вплив культурно - історичних факторів на формування особистості.
Структура особистості людини.
Розвиток особистості в онтогенезі.
Підходи до типології особистості.
Біологічне та соціальне у людині.

Зразок тесту для контролю знань

Особистість людини вивчають науки:

філософія;
соціологія;
психологія;
педагогіка;
психіатрія.

2. Для становлення особистості індивід має засвоїти такі відносини суспільства:

економічні, політичні, ділові;
економічні, політичні, ідеологічні;
економічні, культурні, політичні;
економічні, ділові, релігійні;
релігійні, культурні, духовні.

3. Кількісні та якісні зміни у людини – це:

а) ріст;

б) дозрівання;

в) навчання;

г) розвиток;

д) виховання.

4. Соціальні типи діяльності забезпечують засвоєння способів дій:

з власними органами тіла;
у соціальному середовищі;
з предметами матеріальної та духовної культури;
з науковими поняттями;
з власним інтелектом.

5. Відображення людиною самої себе, свого ставлення до об’єктивної дійсності і самої себе, пов’язаної з мовою, називається:

свідомістю;
самосвідомістю;
надсвідомістю;
підсвідомістю;
передсвідомістю.

Список літератури:

Загальна психологія: підручник /за загальною редакцією академіка С.Д. Максименка. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.
Маклаков А.Г. Общая психология. – СПб.: Питер, 2002. – 592 с.
Максименко С.Д. Генгеза здійснення особистості.-К.: Вид-во ТОВ “КММ”, 2006.- 240с.
Максименко С.Д. Психологія особистості /
С.Д Максименко, К.С. Максименко, М.В Папуча. -К.: Вид-во ТОВ “КММ”, 2007. –296с.
М’ясоїд П.А. Загальна психологія.– К.: Вища школа, 2000.- 480 с.
Психологія / за ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь, 2001. – 560 с.
Столяренко Л.Д. Основы психологии. – Ростов н/Д.: Феникс, 2003. – 672 с.
Шаграева О.А. Детская психология. – М.: ВЛАДОС, 2001. - 368 с.
Романовська Л.І. Диференційна психологія/
Л.І. Романовська, Л.О. Подкоритова – Львів: Новий світ – 2000, 2008. – 236 с.

10. Эльконин Д.Б. Избранные психологические труды. –М.: Педагогика, 1989. -560с.

4. Теорії особистості у психології

4.1. Особистість як багатовимірна система.

4.2. Біхевіоральний підхід до вивчення особистості. Біхевіоризм та необіхевіоризм. Оперантний біхевіоризм Б. Скінера.

4.3. Психодинамічна теорія особистості З. Фрейда (фрейдизм).

4.4. Аналітична психологія К.Г. Юнга.

4.5. Індивідуальна психологія А. Адлера.

4.6. Гуманістична психологія.

4.7. Трансперсональна психологія Станіслава Грофа.

4.1 Особистість як багатовимірна система

Особистість – багатовимірна, багаторівнева система психологічних характеристик, що забезпечують індивідуальну своєрідність, ситуативну стійкість особистості. Усі психічні процеси, стани та властивості мають розглядатися як прояв цілісної, самобутньої, неповторної особистості.

У ХХ столітті у межах власне психологічного підходу до вивчення особистості виникає близько п’ятидесяти різних теорій, що описують особистість. Теорія особистості – це сукупність гіпотез або припущень про природу та механізми розвитку особистості. Існує багато їх класифікацій, зокрема:

1) за способом пояснення поведінки виділяють:

- психодинамічні теорії: описують особистість та пояснюють її поведінку, виходячи з психологічних та внутрішніх характеристик;

- соціодинамічні теорії: головну роль у детермінації поведінки людини відводять зовнішнім факторам, культурі, соціуму, традиціям і т.ін.;

- інтеракціоністські теорії: що грунтуються на принципі взаємодії зовнішніх та внутрішніх факторів в управлінні поведінкою людини.

2) за способом одержання даних про особистість виділяють:

- експериментальні теорії: побудовані на аналізі та узагальненні даних, що зібрані при проведенні дослідів;

- неекспериментальні теорії: узагальнення ґрунтуються на зовнішніх враженнях, спостереженні та досвіді.

3) відповідно до погляду на особистість як на структурне чи динамічне утворення розрізняють:

- структурні теорії: головним є з’ясування структури особистості та системи понять, за допомогою яких вона має описуватися;

- динамічні теорії: центром їх уваги є розвиток особистості, діагностика її властивостей та формування.

У сучасній психології існує сім основних підходів до вивчення особистості. Це:

психодинамічний (З. Фрейд);
аналітичний (К.Г. Юнг);
гуманістичний (К. Роджерс, А. Маслоу);
когнітивний (Дж. Келлі);
поведінковий (Дж.Уотсон);
діяльнісний (А.Н. Леонтьєв);
диспозиційний (Г. Оллпорт).

Кожен підхід має свою теорію, свої уявлення про властивості та структуру особистості, свої методи їх діагностики. Кожна теорія особистості пояснює та намагається передбачити поведінку людини.

Розгляд та аналіз різних концепцій та поглядів на особистість представників різних шкіл та напрямків психології дозволить більш глибоко розкрити сутність та зміст особистості людини.

4.2 Біхевіоральний підхід до вивчення особистості.

Біхевіоризм та необіхевіоризм. Оперантний біхевіоризм Б. Скінера

Б

іхевіоризм (від англ. behavior - поведінка) виник у рамках поведінкового напряму у психології. Ще одна назва цієї теорії – теорія научіння. Основоположником біхевіоризму є американський вчений Джон Б. Уотсон (1878 -1990рр.). Він критикував психологію за суб’єктивізм і практичну безкорисність, заперечував свідомість як предмет наукового дослідження. Предметом біхевіоризму він оголосив поведінку. Мета її вивчення – практичне використання.
Д. Уотсон побудував свою психологічну теорію на підґрунті вчення І.П. Павлова про умовні рефлекси. Базуючись на ньому, вчений стверджував, що особистість є сукупністю поведінкових реакцій і, таким чином, є предметом научіння. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул чи ситуацію. Цей процес біхевіористи описували такою формулою: S R, де S – стимул; R - реакція. Таким чином, всі види поведінки - це навички, набуті у процесі ефективного повторення деяких дій у відповідь на зовнішні чи внутрішні подразники. Наведена формула пояснює пристосування організму до умов зовнішнього середовища. Пристосування – це робота м’язів, залоз і т. ін. у відповідь на стимул. Поведінка, таким чином, трактується дуже широко (судинні реакції, скорочення м’язів, виділення секрету залозами) і разом з тим досить вузько, бо не враховує низку реакцій фізіологічного та психологічного характеру, що не спостерігаються. Тому теорію Д. Уотсона вважають механістичною.

Отже, біхевіористи заперечували генетичну чи психологічну спадковість. Головне джерело розвитку особистості вбачали в навколишній дійсності (середовищі). Вважали, що особистість формується і розвивається протягом усього життя у процесі соціалізації, виховання і навчання, але ранні роки – найбільш важливі. Підґрунтям усіх знань є здібності, що закладаються у дитинстві. Раціональні та ірраціональні процеси подані однаковою мірою, все залежить від типу і складності поведінки. У людини майже повністю відсутня свобода волі, її поведінка детермінована зовнішніми обставинами, подана - автоматизованими соціальними навичками і рефлексами.

На думку біхевіористів, на замовлення можна сформувати будь - який тип особистості (вченого, поета, бандита, ) бо навіть всі емоційні властивості особистості – результат вироблення класичних умовних рефлексів. Звідси навички і научіння складають провідну проблему біхевіоризму. Навичка – це індивідуально набута дія. Д. Уотсон описував процес формування навичок, побудував криву, що відображає залежність формування навичок від кількості вправ. Спочатку формування навичок відбувається швидкими темпами, далі уповільнюється, і, нарешті, кількість вправ не впливає на вдосконалення навичок. Ця ділянка називається плато. Процес формування навичок відбувається шляхом сліпих спроб і помилок, та не може бути керованим. Саме тут виявляється механістичний характер учення Д. Уотсона.

Вивчення поведінки і процесу формування навичок здійснювалося на тваринах. Одержані результати були перенесені на людину. Такий підхід у психології називається біологізаторським. Біологізаторський підхід не заперечував і сам Д. Уотсон. Людину він розглядав як реагуючу істоту, ототожнював її з тваринами. Він писав, що людина «…являє собою тварину, яка відрізняється словесною поведінкою». Біологізаторський і механістичний характер учення
Д. Уотсона склав підґрунтя дегуманістичного ставлення до людини: управління поведінкою ототожнюється з маніпулюванням. Цей самий принцип використовується у побудові реклами.

Історичною заслугою Д. Уотсона є дослідження поведінки об’єктивними методами, розроблення методики формування навичок, використання результатів дослідження у практиці управління поведінкою.

З

годом схема S R була поставлена під сумнів. Виник новий напрямок в американській психології, представники якого роблять спробу подолати прямолінійність і спрощену схему класичного біхевіоризму. Це – необіхевіоризм. Його засновником є Е.Толмен (1886 -1959 рр.). Він показав, що експериментальні дослідження поведінки тварин не відповідають уотсонівському молекулярному розумінню поведінки за схемою S R. Поведінка, на думку Е.Толмена, значно складніша, вона є молярним феноменом, тобто це - цілісний акт, що має спрямованість на мету, пластичність, селективність. Складність поведінки обумовлюється складністю її детермінації. Е. Толмен виділяє три групи детермінант:

Незалежні змінні і вихідні фізіологічні стани.
Видові властивості організму, або здібності.
Внутрішні змінні, що втручаються (цілі, пізнавальні процеси і т. ін.). Саме останні, на думку Е.Толмена, є предметом експериментального дослідження.

о класичної схеми S R була введена додаткова змінна, що опосередковує реакцію організму на середовище. Цю проміжну змінну складають психічні процеси людини, що залежать від її спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду та природи стимулу. Таким чином, формула трансформувалася в SHR, де Н – проміжна змінна.

Результати дослідження були одержані на тваринах і використані Е. Толменом для пояснення поведінки людини. Так, Е. Толмен поповнив загін біологізаторського пояснення особистості людини.

Ідеї біхевіоризму розвивав Берес Фрідерік Скіннер (1904-1990рр.), створивши концепцію оперантного обумовлення.
Б. Скіннер розрізняв три види поведінки:

а) умовно-рефлекторну;

б) безумовно-рефлекторну;

в) оперантну.

Перші дві викликаються стимулами із зовнішнього середовища і складають реакції типу S. Оперантна, на його думку, меншою мірою залежать від зовнішньої ситуації, а походить із середини, виділяється самим організмом. Такі реакції викликаються волею. Саме такі інструментальні реакції Б. Скіннер і назвав оперантними. Це реакції типу R. Вони переважають в адаптивній поведінці тварин. Адаптація організму відбувається як наслідок активних спроб – впливів тварин на світ. Деякі з них, як вдалі й корисні, закріплюються. Оперантні реакції є активною поведінкою. Сама активність зводиться до хаотичних спроб і лише деякі з них є правильними і закріплюються. Таким чином, організм перебуває у світі закріплених стимулів. При цьому виключаються особливості зовнішнього середовища.

Б. Скіннер вводить поняття підкріплення як засіб формування поведінки. Підкріплення - це подія, що йде за реакцією і збільшує вірогідність її появи. Підкріплення завжди підсилює поведінку, за якою йде.

Існують різні типи підкріплень. Наприклад, харчове, активнісне (подивитися ТV), маніпулятивне (малювання), позесіальне (від англ. possess – володіти; одягти нову сукню), соціальне (обійми).

Також розрізняють два види підкріплень:

первинні: стимули, які закладені у людини від народження (наприклад, фізіологічні потреби, намагання вижити);
вторинні: генералізовані, нейтральні стимули наскільки сильно асоціюються з первинними, що з часом самі починають діяти як підкріплення (наприклад, гроші чи перспектива їх одержання).

Б. Скіннер зосередив свою увагу на особливості реакції і на зв’язку її з процесами підкріплень та інтервалами між ними – режим підкріплення. Режим підкріплення можна побудувати, задаючи певний часовий інтервал або певний інтервал реакції. Б. Скіннер підкреслював важливість підкріплення, що грунтується на уникненні неприємних стимулів. Подібні реакції відрізняються від покарання. При покаранні стимул йде за реакцією, зменшуючи вірогідність її появи, але дія на покарання має лише тимчасовий характер і не надто ефективно усуває небажану поведінку. Отже, позитивне підкріплення краще, ніж покарання.

Б. Скіннер розробив теорію научіння. Вся процедура научіння у тварин є процедурою «послідовного наведення на потрібну реакцію». «Потрібна реакція» негайно підкріплюється.

Б. Скіннер розробив і свій варіант програмованого навчання. Навчальний зміст розділяється на окремі кроки (дози). Ці кроки мають бути доступними для учнів. Правильне виконання кроку негайно підкріплюється. Для підкріплення використовують технічні засоби. Сьогодні це - комп'ютер. Процес навчання індивідуалізується, бо кожен учень виконує кроки навчального змісту відповідно до своїх можливостей.

Навчання розглядається як набір зовнішніх актів поведінки і підкріплення правильних із них. При цьому внутрішня пізнавальна діяльність не організується, а навчання втрачає свою специфіку як свідомий процес. Тому ця концепція принципово обмежена.

Свої дослідження Б. Скіннер проводив на тваринах. Отже, оперантний біхевіоризм має біологізаторський характер.

4.3. Психодинамічна теорія особистості З. Фрейда (фрейдизм)

Засновник психоаналітичного напрямку у психології -
З. Фрейд (1856 -1939рр.), австрійський психіатр і психолог, автор «класичного психоаналізу». Термін «психоаналіз» має три значення: 1) теорія особистості; 2) метод терапії особистісних розладів; 3) метод вивчення неусвідомлених думок та почуттів людини.

З. Фрейд працював у психіатричній клініці з жінками, причини хвороб яких приховувалися у сексуальній сфері. Сексуальна незадоволеність жінок призвела до психічних розладів. Працюючи з пацієнтами - жінками, З.Фрейд не міг не привласнити особливості їх світосприймання і не подати їх у своєму вченні через призму наукового аналізу. Тому поняття сексуальності є провідним у його вченні. Завдяки цьому його ще називають пансексуалізмом.

На початку своєї клінічної практики З. Фрейд використовував гіпноз. Під час гіпнотичних сеансів пацієнти розповідали про події, що їх травмували. Після таких сеансів хвороби або зникали, або слабшали. Цей феномен було названо катарсис - очищення.

З. Фрейд розмежував поняття «психіка» і «свідомість», дійшовши висновку про існування несвідомого рівня психіки людини. Це було відкриттям у психології. Якби
З. Фрейд більше нічого не зробив у психології, а лише відкрив несвідоме, то його ім’я навічно було б записане в історію психології золотими літерами.

Так, у психічному житті людини З. Фрейд виділив три рівні: свідоме, передсвідоме та несвідоме.

Рівень свідомості представлений відчуттями та переживаннями, що людина усвідомлює на даний момент. Область передсвідомого (підсвідомого), що іноді називають «доступна пам’ять», містить досвід, що на даний момент не усвідомлюється, але після докладання невеликих зусиль може повернутися до свідомості. Несвідоме – найглибша та значуща частина людської психіки. Воно є сховищем примітивних інстинктів, а також емоцій та спогадів, що загрожували свідомості і були витіснені з неї. З. Фрейд вважав, що саме неусвідомлені переживання визначають повсякденне функціонування людини.

Практика лікування та вивчення психічних розладів привела до таких висновків:

- афективні враження можуть витіснятися із свідомості і впливати на поведінку людини;

- джерела патологічних змін хворим невідомі;

- для лікування необхідний гіпноз. Він дозволяє витісненим враженням перейти у свідомість і сприяти полегшенню.

На думку З. Фрейда, головне джерело розвитку особистості – це природжені біологічні інстинкти, а точніше – енергія лібідо (від лат. libido – потяг, бажання). Енергія лібідо має два спрямування: на продовження роду (від лат.eros - сексуальний потяг) та на руйнування (від грецьк. tanatos – смерть, агресивний потяг). Крім того, є також інстинкт самозбереження. Ці інстинкти людина не усвідомлює, але її поведінка повністю детермінована ними. Досвід роботи
З. Фрейда показав недостатність використання лише гіпнозу. Тому він розробляє і використовує так званий метод вільних асоціацій. Сутність його полягає у тому, що пацієнт у стані релаксації (розслаблення) вільно висловлює всі думки, що приходять йому у голову. Так він доходить висновку, що реальний мотив завжди прихований за фасадом поведінки, і лише описки, обмовки, збентеження, зніяковіння та сновидіння можуть дати точну інформацію про особистість. З. Фрейд аналізував ці прояви психіки, шукав, таким чином, психотравмуючі події, що були витіснені у несвідоме. Переведення ж їх на рівень свідомості полегшує психічний стан хворого. Саме тому З. Фрейд і називав своє вчення психоаналізом.

Структура особистості за З. Фрейдом має три блоки або інстанції:

Id - воно - головна структура особистості, що складається із сукупності несвідомих (сексуальних і агресивних) мотивів, та функціонує, керуючись принципом задоволення. Сутність його складають інстинкти: сексуальний, агресивний та самозбереження. Ця структура нічого не знає про реальність. Вона егоїстична та аморальна.

Ego - Я - сукупність переважно усвідомлених людиною пізнавальних та виконавчих функцій психіки, що представляють всі наші знання про реальний світ. Ego – структура, що обслуговує Id, функціонує згідно з принципом реальності і регулює процес взаємин між Id і Super-ego. Ego, пригнічуючи сексуальні потяги Id, є ареною безкінечної боротьби між Id і Super-ego.

Super-ego - Над-Я – підструктура, що виникає у процесі соціалізації та містить соціальні норми, установки, моральні цінності того суспільства, у якому живе людина. З. Фрейд виділяв у Над-Я дві підсистеми: совість та Ego-ідеал. Совість включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон та виникнення почуття провини у людини, коли вона не виконує власні обіцянки. Підґрунтям Ego-ідеалу є сукупність цінностей батьків, того, що вони схвалюють, та цінностей самої людини. Таким чином, Ego-ідеал складає певні стандарти, до яких прагне індивід. Над-Я вважається повністю сформованим, коли зовнішній контроль замінюється на самоконтроль.

Id і Еgo перебувають у постійній боротьбі за обмежену енергію лібідо. Сильні конфлікти спричиняють напруження, тривогу та можуть призвести до психічних проблем, і навіть до захворювань. Для зняття напруження, збереження емоційного благополуччя та особистісної цілісності людина виробляє захисні механізми. Захисний механізм – це сукупність несвідомо діючих механізмів, що блокують вираження соціально неприйнятних думок, бажань та почуттів у свідомості людини. З. Фрейд описав такі захисні механізми.

Витіснення – вигнання зі свідомості травмуючих моментів, неприємних для людини відчуттів, думок та намірів.

Заперечення – неприймання за реальність неприємних для людини подій.

Раціоналізація – спосіб розумного виправдання таких вчинків та дій, що суперечать моральним нормам.

Проекція – несвідоме приписування власних неусвідомлених якостей іншій людині, набагато перебільшуючи їх.

Ізоляція – відділення психотравмуючої ситуації від пов’язаних з нею власних переживань.

Реактивні утворення – поведінка, протилежна бажанню.

Регресія – перехід до більш примітивного рівня поведінки та мислення під тиском складних життєвих ситуацій, сильних емоційних переживань.

Сублімація – лібідо чи агресивна енергія трансформуються у різні види соціально прийнятної діяльності. Наприклад, творчість, мистецтво, суспільна активність.

Людина може використовувати всі описані форми психологічного захисту, але зазвичай не одночасно. Більш того, як правило, людина надає перевагу декільком формам. З одного боку, захисні механізми відіграють позитивну роль: дозволяють зберегти достатній рівень самоповаги та захиститися від тривоги. З іншого боку, надмірне використання даних механізмів призводить до викривлення реальності та неможливості особистісного розвитку.

Таким чином, відповідно до вчення З. Фрейда особистість – це система сексуальних і агресивних мотивів, з одного боку, і захисних механізмів – з іншого.

З. Фрейд мав багато учнів – його послідовників, які продовжували його вчення. Це представники неофрейдизму: К. Хорні, Е. Фромм, Г.С. Салліван, К.Г. Юнг, А. Адлер. Проте з часом деякі з них відійшли від класичних позицій фрейдизму та сформулювали власні психологічні теорії. Наприклад, аналітична психологія К.Г. Юнга, індивідуальна психологія А. Адлера.

Підґрунтя виникнення неофрейдизму з його різноманітними напрямками склало само вчення З. Фрейда. Воно характеризується методологічною недосконалістю (орієнтація на інстинкти) та чітко вираженим відповідно до неї біологізаторським підходом. Крім того, зміни соціальних умов, що відбулися у світі у середині ХХ століття, вплинули і на особливості психічних розладів людей. Вони не вписувалися у систему пансексуалізму. Все це потребувало вдосконалення фрейдизму.

Одним із вдосконалювачів фрейдизму є учениця і послідовниця З. Фрейда Карен Хорні (1885 -1952рр.). Вона критикувала З. Фрейда за біологізаторську орієнтацію, заперечувала пансексуалізм, лібідоносну та агресивну тенденції в організації поведінки людини. Вона наполягала на необхідності вивчення соціального оточення, що є, на думку К. Хорні, причиною почуття тривоги та неврозів. Джерелами людської поведінки є потреба у безпеці та свобода від страху (прагнення задовольнити свої потреби). Якщо вони вступають у суперечність, то викликають невротичні потреби і відповідні їм стратегії соціальної поведінки. Їх три: рух до людей, рух від людей та рух проти людей. Домінування однієї з цих стратегій формує невротичну особистість: або ту, яка шукає любов і визнання людей за будь - яку ціну, або таку, яка намагається заховатися від суспільства, або агресивну, яка прагне престижу і влади.

Форми реакцій невротичної особистості неадекватні і не усувають тривожність, а підсилюють її, викликають все нові і нові конфлікти. Так, у вченні К. Хорні людина є рабом обставин.

Якщо у З. Фрейда особистість людини повністю залежить від природжених інстинктів, то у К. Хорні – від соціальних умов. Методологічна ж сутність вчення не змінюється. Змінюється біологізаторський підхід на соціологізаторський.

4.4. Аналітична психологія К.Г. Юнга

Карл Густав Юнг (1875 - 1961рр.) вивчав вплив динамічних неусвідомлених потягів на поведінку людини. Але на відміну від З. Фрейда не зводив несвідоме лише до суми сексуальних та агресивних потягів. Він вважав його творчим розумним принципом, що пов’язує людину з усім людством, з природою і космосом. У той самий час як джерело активності особистості за З. Фрейдом – сексуальна енергія, за К.Г. Юнгом – це творча енергія людини, що може виявлятися у різних сферах.

Структура особистості за К. Юнгом складається з трьох окремих, але активно взаємодіючих між собою структур: індивідуальне свідоме (Ego), індивідуальне несвідоме, колективне несвідоме.

Ego, або індивідуальне свідоме, є центром сфери свідомості. Воно поєднує думки, почуття, спогади та відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність та постійність. Еgo також складає підґрунтя самосвідомості.

Особисте несвідоме складається з переживань, що колись були свідомими, але потім стали забутими чи витісненими зі свідомості. Але за певних умов вони можуть повернутися до свідомості. К. Юнг виділив структурні одиниці особистісного несвідомого – комплекси. Це сукупність емоційно заряджених думок, почуттів та спогадів. На думку К. Юнга, комплекси утворюються навколо самих звичайних тем та чинять великий вплив на поведінку людини.

Колективне несвідоме – це глибинний рівень психіки, що містить спогади та образи, спільні для всього людства. Підґрунтям колективного несвідомого є архетипи. Архетипи – це природжені ідеї або спомини, що спонукають людей сприймати, переживати чи реагувати на події певним чином. Архетипи виконують подвійну функцію: спонукають до поведінки певного типу та продукують колективні ідеї, образи, теорії людства, що виявляються у міфах, казках, мистецтві. Всі потужні ідеї та уявлення людства можуть бути зведені до архетипів. Кількість архетипів у колективному несвідомому може бути необмежена. Особливу увагу у своїй теоретичній системі К. Юнг приділяв таким архетипам: персона, аніма, анімус, тінь та самість.

Персона (маска) – це публічне обличчя людини, тобто те, як вона виявляє себе у міжособистісних відносинах. Персона складається з великої кількості соціальних ролей, що людина виконує у суспільстві. Дана структура формується для того, щоб чинити вплив на оточуючих та допомагати людині приховувати свої дійсні наміри.

Тінь – це прихована, темна частина особистості. Вона містить соціально неприйнятні сексуальні та агресивні імпульси. Тінь також має й позитивні властивості. К. Юнг розглядав тінь як джерело життєвої сили, спонтанності та творчого начала у людині.

Аніма – це жіноча частина психіки чоловіка. Анімус, навпаки - чоловічі особливості, що існують у жінці. На думку К. Юнга, аніма та анімус мають бути розвинені гармонічно. Сприятливим для розвитку особистості є можливість для чоловіка виражати фемінні риси, тобто бути невпевненим, м’яким та слабким. Точно так і гармонія жінки передбачає прояв маскулінних рис – наполегливості, домінантності, рішучості.

Самість – найбільш важливий архетип у теорії К. Юнга. Це серцевина особистості, навколо якої об’єднані всі інші елементи. Головна мета життя людини – розвиток самості. Сформована самість не виявляється у певному віці, досягнення зрілого «Я» потребує роботи над собою, наполегливості, інтелекту та великого життєвого досвіду.

Таким чином, особистість, за К.Г. Юнгом, – це сукупність природжених і реалізованих архетипів. Сенс життя людини полягає у наповненні природжених архетипів природним змістом.

4.5 Індивідуальна психологія А. Адлера

Альфред Адлер (1870 - 1937рр.) вважає, що людина за своєю природою є суспільною істотою, і тому провідним мотиваційним засобом її діяльності є суспільні потреби, найважливіша з яких – потреба у зв’язках зі суспільством. Перш за все людина - це свідома істота, а несвідоме має в її житті другорядне значення. Отже, людина цілком усвідомлює свої цілі, прагнення, можливості та слабкості. Бажання людини спрямовані на набуття приналежності, знаходження свого місця у суспільстві. Таким чином, дії людини обумовлені майбутнім, а не минулим, як стверджує традиційний психоаналіз.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина, а детермінантою у розвитку особистості є не сексуальні інстинкти, а прагнення людини до могутності. Але це прагнення не завжди може бути задоволеним. Дуже часто людина має фізичні чи психічні невади, що призводять до формування у неї комплексу неповноцінності. Людина прагне віднайти способи для подолання цього відчуття шляхом компенсації. Існує три форми прояву компенсації:

- успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом;

- надкомпенсація, що означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності;

- «вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так виникає невроз.

Відчуття комплексу неповноцінності може мати як позитивний, так і негативний вплив на особистість. При позитивному впливі досягається мета. Кожна людина обирає свою власну життєву мету відповідно до своїх індивідуальних особливостей. Вона формується у дитячому віці як компенсація почуття неповноцінності, невпевненості у собі та безпорадності у світі дорослих.

А. Адлер виділив три життєві мети:

1. Любов – тісний союз розуму та тіла, вища форма кооперації між двома індивідами протилежної статі.

2. Дружба – вираження причетності до людей, необхідність спілкування.

3. Робота – приносить задоволення і відчуття власної значущості у тому рівні, у якому вона необхідна суспільству.

Досягнення життєвої мети відбувається за допомогою життєвого стилю. Життєвий стиль – комплекс засобів, за допомогою яких досягається життєва мета. Існують фактори, що впливають на деформацію життєвого стилю, зокрема:

органічна неповноцінність;
розбещеність;
знехтуваність.

Частиною життєвого стилю є схема аперцепції.

Аперцепція – це властивість психіки людини, що полягає у залежності сприймання предметів і явищ від попереднього досвіду і особистісних особливостей суб’єкта. Наприклад, «корінь» у математиці, стоматології, біології, філології.

Таким чином, А. Адлер дещо соціалізував теоретичні погляди З. Фрейда, але далеко не повною мірою, оскільки комплекс неповноцінності є природженим.

4.6. Гуманістична психологія

Гуманістична, або екзистенціальна, психологія з’явилася у 30-ті роки ХХ ст. як противага неофрейдистським концепціям. Підґрунтя гуманістичного напрямку – погляд на особистість як на цілісну, відкриту систему, що здатна до самоорганізації і саморозвитку. Акцентом у гуманістичній психології є погляд на індивіда як на центральну цінність. Поведінка людини – зовнішній прояв її внутрішнього світу. Представниками гуманістичного напрямку у психології є Карл Р. Роджерс (1902 – 1987 рр.), Абрахам Г. Маслоу (1908 -1970 рр.), Гордон В.Олпорт (1897 – 1970 рр.), Ш. Бюллер (1893 – 1974 рр.). Вони були не згодні з думкою про те, що людська поведінка обумовлена або прагненням до задоволення, або тенденцією до агресії, або до захисту від суспільства. На їх думку, джерело розвитку особистості – природжені тенденції до самореалізації. Розвиток особистості – це розгортання цих природжених тенденцій. Предметом її вивчення стала здорова особистість (на відміну від попередніх теорій, що ґрунтувалися на вивченні тварин чи психічно хворих людей).

Мета життя, за К. Роджерсом, – реалізувати весь свій природжений потенціал, бути повністю функціонуючою особистістю.

Основний компонент структури особистості, за
К. Роджерсом, – «Я»-концепція, що формується у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем, перш за все – соціальним. «Я» - концепція – це динамічна система уявлень індивіда про себе, що пов’язана з їх оцінкою.

Я - концепція має три складові:

1. Описова – образ «Я». У гуманістичній психології прийнято виділяти основні установки на сприймання людиною самої себе:

«Я» - реальне: сукупність думок, почуттів, переживань «тут і тепер».
«Я» - ідеальне: сукупність думок, почуттів, переживань, що людина хотіла б мати для реалізації свого потенціалу.
«Я» - дзеркальне (соціальне) – установки, пов’язані з уявленнями індивіда про те, яким його бачать оточуючі.

При народженні «Я» - реальне дорівнює «Я» -ідеальному. Якщо впродовж життя «Я» - реальне дорівнює «Я» - ідеальному, то особистість має високу самооцінку. Якщо ж «Я» - реальне не дорівнює «Я» - ідеальному, то виникає тривожність, з’являються ознаки депресії.

2. Самооцінка - складова, пов’язана з емоційним ставленням до себе або до окремих своїх якостей.

3. Поведінкова складова – зовнішній прояв вищезгаданих складових.

Центральним моментом у гуманістичній психології є практичне використання її у психотерапії та освіті. Велика заслуга у цьому належить К. Роджерсу. Він розробив теорію повноцінного функціонування творчої особистості і відповідну їй особистісно-орієнтовану психотерапію.
Вона відома під назвою клієнт-центрованої терапії. У вченні
А. Маслоу провідна потреба людини - самоактуалізація. Це процес постійного розвитку і практичної реалізації своїх можливостей. Самоактуалізація – це явище природжене. Крім цієї потреби, А. Маслоу виділяє також ряд інших, що всі разом формують ієрархію.

П’ять рівнів мотивації за А. Маслоу:

1) фізіологічний (їжа, сон, секс);

2) потреба у безпеці (квартира, робота);

3) потреба у належності (потреба однієї людини в іншій – сім’я);

4) рівень самооцінки (потреба у самоповазі, компетенції, гідності);

5) потреба у самоактуалізації (потреба у творчості, красі, цілісності).

Потреби першого та другого рівнів – дефіцитарні (припиняються після їх задоволення); четвертого та п’ятого – ростові (підсилюються після реалізації).

Людина, яка досягає п’ятого рівня, – психічно здорова особистість, за А. Маслоу. Характеристиками цілісної особистості є:

ефективне сприймання реальності;
спонтанність, простота і природність поведінки;
орієнтація на вирішення проблеми;
постійна дитячість сприймання;
часті переживання пікових почуттів, екстазу;
щире бажання допомогти всьому людству;
глибокі міжособистісні відносини;
високі моральні стандарти.

Цілісна особистість прагне до встановлення гарного психологічного контакту з іншими, відкрито емоційна, знає, хто вона і ким хотіла б бути, максимально відкрита новому досвіду, живе «тут і зараз», майже безумовно позитивно ставиться до всіх, емпатична.

Ще одним, не менш відомим представником гуманістичної психології є Г. Оллпорт, який розробив психологічну теорію особистості, що одержала назву «теорія рис». Відповідно до цієї теорії люди відрізняються один від одного набором та ступенем розвитку в них окремих, незалежних рис.

Гуманістична психологія має низку привабливих особливостей, бо звертається до здорової, творчої особистості. Найбільш цінними є такі особливості:

а) спрямованість на конкретну цілісну особистість з її реальними потребами, вірою у доброту і власні сили особистості;

б) урахування власних почуттів, цінностей, підкреслення унікальності особистості;

в) досвід єдності теорії та практики;

г) надання реальної допомоги людині, яка страждає від відчудження, властивого суспільству.

Таким чином, особистість відповідно до поглядів гуманістів – це цілісна відкрита система, що спроможна до самоорганізації і саморозвитку.

4.7. Трансперсональна психологія Станіслава Грофа

Чеський психолог, філософ та психіатр Станіслав Гроф є одним із засновників нового напряму у психології, що виник у західному світі наприкінці ХХ століття. Він ґрунтується на нових відкриттях не лише власне психології, а й фізики, кібернетики, теорії хаосу та ін. наук.

С. Гроф показує багатовимірність психіки людини. Він наголошує на важливості добіографічного (пренатального і перинатального) та трансперсонального рівнів психіки, що не бралися до уваги раніше. Пренатальний (від лат. pre-до,
natalis - те, що стосується народження) розвиток - це дородовий, утробний розвиток індивіда, під час якого відбувається розгортання успадкованого потенціалу. Перинатальний (від. лат. peri - біля) розвиток у період від 28 тижня вагітності, період пологів та перші 7 днів життя новонародженого.Таким чином, згідно з поглядами С. Грофа, психіка складається з таких рівнів:

1. Особисте біографічне несвідоме, з яким працював
З. Фрейд.

2. Трансперсональне (надособисте) несвідоме, яке також містить уявлення К. Г. Юнга про архетипічне (колективне) несвідоме.

3. Перинатальне несвідоме, що є мостом між особистісним та надособистісним несвідомим, наповнене символізмом та конкретними переживаннями смерті та відродження. Саме регресія до пренатального рівня є умовою доступу до трансперсонального.

С. Гроф наголошував на важливості пренатального періоду розвитку людини, а також безпосередньо процесу народження для подальшого розвитку особистості. С. Гроф розділив появу людини на світ на чотири етапи, які він назвав базовими перинатальними матрицями (БПМ). На кожному з цих етапів можуть виникнути особливі проблеми. Їх невдале вирішення викликає тяжкі травми психіки, що міцно закріплюються у підсвідомості людини у вигляді матриць та впливають на подальше життя. Ці матриці визначають певний стереотип поведінки людини.

Підгрунтя психології С. Грофа складають трансперсональні переживання, що виникають у зміненому стані свідомості (ЗСС). ЗСС викликаються застосуванням спеціально розробленої техніки холотропного дихання (від грецьк. holos – «цілий», trepein- «рухатися до»). Останнє - це інтенсивне дихання за певними правилами, що супроводжується специфічною музикою та сфокусованою роботою з тілом. У ЗСС активізуються БПМ та у символічній формі відбувається вивільнення придушеної хворобливої енергії. Дана практика має не лише психотерапевтичне значення, а й спрямована на самопізнання, збагачення внутрішнього досвіду, духовний ріст та особистісний розвиток людини.

Запитання до самоконтролю

Які є підходи, що пояснюють сутність особистості людини?
Сутність біхевіоризму.
Вивчення формування навичок у біхевіоризмі
Д. Уотсона.
Причини виникнення необіхевіоризму та його сутність.
Оперантний біхевіоризм Б. Скіннера.
Програмоване навчання у вченні Б. Скіннера.
Сутність фрейдизму.
Структура особистості за З. Фрейдом.
Механізми психологічного захисту.
Підґрунтя виникнення та сутність неофрейдизму.
Порівняйте фрейдизм та неофрейдизм. Знайдіть спільні та відмінні риси.
Дайте характеристику архетипів колективного несвідомого К. Г. Юнга.
Комплекс неповноцінності та його подолання у вченні А. Адлера.
Гуманістична психологія: орієнтація на здорову особистість.
Ієрархія мотивів за А. Маслоу.
Погляд на психіку С. Грофа.

Практичне заняття

Blog

Л. М. Кудояр, кандидат психологічних наук

Содержание