Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы

Содержание


Прощайте і простіть мене мамо
Скошений луг
Подобный материал:
1   ...   59   60   61   62   63   64   65   66   67

Прощайте і простіть мене мамо

Не знаю, чи можна мене пробачити.


 Напевно,що так. Кажуть, що серце материнське може вибачити все, будь-яку витівку та образу рідної дитини.Я вже в літах,маю внучок і дуже добре розумію батьківські почуття. Я всього-на всього один із трьох твоїх рідних синів, який загубився у вирі життя. І вже не зможете Ви, мамо мене вивести з цієї круговерті,бо Ви предстали перед Богом на останній суд.

Вже тільки в моїй пам"яті залишиться, як я ,маленький хлопчик з Немович, загубився в Сарнах серед великого,базарного, гомінкого натовпу? Я тоді почувався таким безпомічним та самотнім. Довкола мене проходили такі ж самі хлопчики, як я. Вони тримались за руку матері чи батька, а в іншій несли нові іграшки. До мене підходили люди та цікавились, чому я сам. Хтось жалів, хтось пригостив цукеркою, хтось пішов шукати Вас з батьком. Ще тоді, у дитинстві, Ви казали мені, що я вже великий, а великі хлопчики не плачуть. Я стояв серед людей, стиснувши кулачки, на очі наверталися сльози. Та я не заплакав. Я пам’ятав Ваші слова і проніс їх через усе життя.
Тепер я вже дорослий. Тільки, на відміну від дитинства, зараз, вперше за багато років, я плачу. Ніхто не підходить до мене, щоб пожаліти, ніхто не спішить на допомогу. Проходять, як і колись повз мене, такі ж самі, як і я, дорослі дядьки. З подивом посміхаються та ідуть далі. Що їм до мене? Хто для них я? Ніхто. І лише для тебе я щось таки значив, більше, ніж просто зустрічний, знайомий,добрий друг.
Вибачте і простіть мене Мамо,що я намагався замінити Вас... Нове місце проживання, полонило мене своєю новизною, красою, розвагами, людьми. У мене з’явилось чимало нових знайомих та друзів. Я не тільки з головою поринув у цю новизну сім"ї, а й став частиною неї. З часом мої поїздки в село і зустрічі з Вами стали все рідшими та рідшими. І якось почали стиратись образи рідної домівки...
І от ранесенько 14 липня якось тривожно і надривисто задзвонив телефон-в трубці голосом меншого брата страшна звістка прорізала свідомість-нашої мами вже нема,годину назад померла...
На залізничному Львівському вокзалі гомоніла юрба.З підсвідомості не зникав образ мами,такої,з якою попрощався минулого разу,вмить постарілої і згорбленої від перенесеного інсульту.
Раптом побачив маленького хлопчика, який самотньо стояв у цій людській круговерті. Маленький, безпомічний... Адже це я!..
Взявши маленького на руки,і заспокоюючи його і себе, сказав: «Зараз прийде наша мама». Вперше за довгий час я промовив таке просте слово: «Мама». Але чому так раптово стислось горло та на очах почали з’являтись сльози? Чому тоді тремтять руки і так захотілось знову стати маленьким-маленьким? «Дядю, не плач, – почув я голос малюка, який повторив мої слова. – Зараз прийде наша мама».
Мама... Так, вона завжди приходила. Ось і зараз прийде, приголубить, заспокоїть, поцікавиться моїм життям, пожаліє.... Саме в ту мить я зрозумів, скільки часу я не приїздив до неї, не цікавився її здоров’ям, справами. Не чув такого дорогого та рідного голосу. Як давно не бачив ніжного погляду її трішки сумних очей...
«Мамо! Мамо!» – зірвавшись із моїх рук, малюк побіг до своєї матері, назустріч рідним обіймам. «Спасибі вам», – сказала вона мені. Я гірко посміхнувся. «А твоя мама прийде? – поцікавився малюк. – Маму треба любити, бо вона одна. А ти свою любиш? Як сильно? Я свою – ось так!» – і він обійняв її за шию.
А я стояв зі сльозами на очах,із страшенним щемінням в серці,по своєму. зрозумівши весь сенс сказаного хлопчиком-не вічні наші батькі,не вічні і їх треба любити поки вони живі, бо вони одні...Прикро й гірко визнавати, що на Землі стало однією матір’ю менше. Всепрацюючою, люблячою, котра сповна виконала тільки їй начертане зверху в страдницькому житті.

ссылка скрыта





ссылка скрыта

Десь там у снігових завіях наше село.

   Автобус зупиняється в Немовичах, на Гремячому. Від зупинки треба перейти через поле, через Болото, минути Вигін і мені вже усміхається своїми невеличкими віконечками рідна хата, але сьогодні я йду до брата. Іншим разом, бувало якихось півгодини і ти вже вдома. А тепер...
    Поле встелено сніговою білою, аж до сліз в очах, пухкою ковдрою снігу. Поліський вітер розлючено б"є по лицю. Бреду, провалюючись у намети. Сніг пробивається через всі щілини в одязі, від чого нестерпно холодно. Село не видно у завіях снігу, якого вітер виючи мов поранений звір, ганяє над принишклим в зимовій негоді  селом. Бреду... і не чую втоми. Онде вже Вигін, ще якась сотня метрів, вже школа, а навпроти живе  брат Вася...
      Зустрічаю дівчину, що спішить на автобус, закутавшись по очі од вітру
- Ви куди дядьку, в таку "собачу" погоду? - питає.
- Не впізнали мене таку закутану, це я, ваша сусідка Катя - пояснила, побачивши  мій здивований погляд.
- До брата Васі - глухо відповідаю я.
- До брата?!, адже він ще в серпні минулого року...- здивовано розширяє і без того великі чорні  і гарні очі.
- Так, до брата -  не даю їй договорити.
Сусідка, відходячи знизує плечима.
       Ось і школа, а навпроти його хата.... Але тихо у дворі... Ніхто вже не чекає і ніколи не зустріне тут мене, бо брат і його жінка вже пішли туди за село,  в поле з хрестами...
     За селом на полі, виє і стогне завірюха між свіжим частоколом хрестів і "вітрилами" плит надмогильних пам"ятників. А в уяві брат Вася і його жінка Оксана. Обоє молоді і привітні. Такі, як стрічали мене, коли навідувався до них в гості...
      Навколо плаче і стогне завірюха... Стою над їхнім останнім пристановищем. Лютий вітер теребить і сріблить снігом і без того посивілу голову. Але не звертаю жодної уваги, мені все байдуже, адже поруч мама з братом! А в очах все моє, те далеке сільське дитинство.
   ... Троє нас вивела у світ. Батько- сільський механізатор. Світанок проводжав його, а ніч зустрічала. Мама часто залишалася з нами одна, і як уміла, розповідала про те, як жилося , коли вони з батьком були ще дітьми... Троє було нас і всі троє такі різні. А вона намагалася ділити свою любов порівну.
     Минули роки, нестерпний душевний біль крає моє серце. Нема вже мами, пішов за нею і Вася...Ос вже і в найменшого синочка на голові появилась сивина.
   Не можу забути і мабуть ніколи вже не забуду ту літню ніч, коли з мамою проговорили до світанку і сказані нею слова врізалися в душу і не дають спокою:
" Перед вами, сини мої, життя лежить нескошеним лугом, а в мене не тільки сіно, а й отава вже висушена і складена в копицю. Тому не будьте горді, вчиться у старших, доки молоді, не завжди варто все пробувати на собі, хоч добре я знаю, що переважна більшість людей вчиться на собі..."
     Диву даєшся, звідки в неграмотної сільської жінки така глибока філософська мудрість?
 І соромно,  і гірко зараз зізнатися що не вдалося нам дотриматися сказаного мамою.
     Колесо часу обертається без упину. Дні чергуються з ночами, сонце сходить і ховається у строго визначений час. Так пронеслися роки. Я вже маю внуків, Вася  не діждеться вже ніколи, а в меншого ще все попереду...
       Пливуть дні за днями, втікають місяцями від того страшного серпня, коли  все село ховало мого брата Васю. Помалу притупляється душевний біль, але до сих пір не віриться що його вже нема, що його забрала мама до себе, туди, звідки ще ніхто не повернувся.
     Я ще хлопчиком знав, що в селі жити не буду, бо маленьким переконався, яке життя тут чекає. Нарубай дров, постав свиням, насічи буряків, віднеси худоби, напої корів, викинь гній... Та хіба все перелічиш. Влітку до цього всього-косити, гребсти, копати, садити, кропити жуки...
    На Поліссі багато землі, але з родючою тісно. Отож мучаться люди гірше стародавніх рабів...
    Рояться, перескакують думки. Блискавкою вспливають і щезають  образи рідних людей, молодих і щасливих, бо ж так вже устроєна людська пам"ять, що зберігає тільки добре і приємне і напевне це правильно.